Дмитро Вітовський

Переповнений народом вокзал аж клекотів од гулу. Не те, що сісти – стати ніде. І Дмитро Вітовський змушений був тулитися до стіни, але й стіни не було вільної – люди, люди, люди… Вітовський не витримав і вийшов на перон. Узявшись за поруччя, німо застиг. Що ж, прощайте, Чернівці!

Він надовго так застиг. Військова виправка. Суворе лице. Тридцятип’ятирічний мужчина середнього зросту.

Він стояв мовчки, накинувши сіру шинелю наопашки, голубі очі були далеко-далеко, де синіли обриси Карпат.

Кого він виглядав? Нового Лук’яна Кобилицю?

Чи дивився, звідки ще можуть прийти вороги? Усю свою історію ми тільки те й робимо, що виглядаємо, звідки прийдуть вороги. І Чернівці не раз виглядали. Чернівці були збудовані за часів Ярослава Осмомисла як фортеця для захисту Галицького князівства.

Тричі місто спустошували поляки, по два рази – турки й татари, урешті захопила Австрія – неперервний ланцюг грабунків і спустошень. А може, на зорі світу якась диявольська сила капнула на душу людську отруту? Бо як інакше розцінити, що людина не може жити в мирі?

Як пояснити бажання одних оахоплювати інших?

– Нас завжди хтось захоплював, – подумав Вітовський

з гіркою досадою. – Нещасний той, хто безсилий себе захистити. Але нещасним є і той, хто мириться з рабством, звикає до нього, як до легкої ноші. Ми здатні хіба тяглом бути. І чи не тому, що наш люд насамперед думає, аби вижити, а не жити? Шкода, що не всі розуміють різницю між прожиттям і життям.

Власне, хліб також має свою силу.

Скоро буде у Львові. Кличуть друзі по зброї. Це приємно, якщо ти ще потрібен людям.

Вітовський притулився чолом до шибки, поглядаючи вниз на змілілий за літо Прут. Прощай, зелена Буковино, – краю стрімких буків і чистих криниць. Ми ще зустрінемось.

Люди завше це кажуть на прощання. Віра – велика сила, вона живить. Навіть у безвиходді люди вірять, що може щось зміниться на краще. І це добре.

Бо зневіра веде якщо не до смерті, то до спустошення душі, зневіра – переддень смерті, як не фізичної, то духовної.

Потяг, здригнувшись, рушив. Набрав швидкість. Нарешті помчав так, ніби хотів підім’яти під себе простір.

Боліло серце в Дмитра Вітовського, тепер січового полковника, Січові стрільці воювали за Австрію, у складі австрійського війська, бо були підданими Австрії, і він, як сотник, також воював. В ім’я чого? Для розкошів віденського двора?

Бо ж не вірив, що при австрійських багнетах можна збудувати українську державу. Він орієнтувався на власні сили, був прихильником власних зусиль. Але їх було так мало. їх було далеко менше, ніж прихильників австрійської орієнтації. У нашій крові – орієнтація на когось. Але ще жоден народ, який орієнтується на чужу силу, не виборов собі незалежності.

Так, це наша трагедія”. Дпвня, споконвічна наша трагедія: сподіватися, буцім хтось прийде й збудує нам державу. Чи не тому так часто верховоди спиралися на чужоземні сили: Дорошенко і Туреччина, Мазепа і Швеція, нарешті Центральна Рада. І завжди – крах ілюзій.

У цьому Віговський ще раз пересвідчився, коли січо-пий легіон у лютому нинішнього року перейшов Збруч. Йому дали найкращу сотню й доручили розповідати східноукраїнському населенню про приятельські наміри австрійців… Смішно!

Приятелі-австрійці… Які великі приятелі! Ото тільки хліба їм українського дай, м’яса, сала, – нони будуть чудовими приятелями.

Здається, саме тоді він остаточно збагнув істину. А ще більше, коли був заступником референта цивільних справ комендатури в Жмеринці. І якщо тоді не покинув легіону, то лише тому, що не міг полишити своїх стрільців, хоч було йому гірко носити австрійський мундир. Однак про-чував: недовго носити, монархія терпить крах. Він радів, коли залишки легіону відвели на Буковину, у тил.

Щоправда, тепер тил – річ відносна: нема фронту – нема тилу.

У Коломиї Дмитро вийшов на перон. Вокзал був забитий військовими – німецька, угорська, чеська, словацька, польська мови, – солдати покидали фронти, верталися додому. Закінчилася перша світова війна.

“Невже треба було кілька років загальнолюдської бойні, щоб цим закінчити?” – подумав Вітовський.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Дмитро Вітовський
випадок з життя твір