“Ця дівчина не просто так, Маруся” (І варіант)

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа!
Ліна Василівна Костенко – геніальна поетеса сучасності. “Спартанкою Києва” ввійшла вона в літературу XX сторіччя й одразу стала улюбленою авторкою багатьох українців, тому що була і є принциповою, відвертою, часто різкою, але завжди щирою та правдивою у своїх творах.
У 1979 році з’явився написаний Ліною Костенко роман “Маруся Чурай”, який вона присвятила напівлегендарній постаті української дівчини-співачки, авторки близько 20 пісень. Для втілення свого задуму показати не тільки

героїчне козацьке минуле України, але й створити глибокий психологічний портрет духовно багатої, та нещасливої в особистому житті дівчини Ліна Костенко вдало вибрала нечасто вживаний жанр роману у віршах. Це дало їй змогу прокласти духовні “мости” між сьогоденням і минувшиною. Так виник шедевр української літератури.
Головним персонажем є дівчина-легенда – Маруся Чурай, уособлення моральної краси й таланту українського народу. Вперше ми зустрічаємося з нею на суді: Марусю обвинувачено у вбивстві Гриця Бобренка, її колишнього коханого. Хоча навіть сторонній людині видно, що Маруся – невинна жертва
обставин і що правдиві її слова:
Не помста це була, не божевілля.
Людина спроста ближнього не вб’є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
Він випив сам. Воно було моє.
Не змогла вона змиритися із зрадою, але і пережити своє кохання теж не хотіла: “Сама від себе вже вмерла. І ти це, Іване, знаєш.
Оце, що від мене лишилось, то, власне, уже не я”. Щастя надавало Марусі сил, вона творила пісню, яку підхоплював народ, і тільки заздрісники сичали: “Не вірю, щоб складала це вона”, “…а про любов, походи і лабети – на це дівкам не вчеплено кебети”. Пісні талановитої дівчини наснажували козацтво на боротьбу за рідну землю, вони фіксували краще від будь-яких літописців героїчні вчинки вояків. Роль Марусиних пісень розуміє і гетьман Богдан Хмельницький, розмірковуючи:
Про наші битви на папері – голо.
Лише в піснях вогонь отой пашить.
Таку співачку покарать на горло, –
Та це ж не що, а пісню задушить!
За словами Івана Іскри, Маруся – це голос України, душа її. Органічно зливається її образ із образом України, ніби акумулюючи в собі весь творчий потенціал рідної землі. “Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах”, – говорить він на суді над дівчиною.
Подібну характеристику дає дівчині й гетьман, який наказує скасувати вирок:
Її пісні – як перло многоцінне,
Як дивен скарб серед земних марнот.
Та зрада для дівчини, яка була “дитям любові”, дорівнює загибелі. Говорить вона Іскрі: “Якби тепер, мабуть, я заспівала, було б це вже хрипіння, а не спів. Так і живу, без голосу, німа. Пісень немає – і мене нема.”
Не показує Ліна Костенко смерті Марусі Чурай, але ми знаємо: від сухот тоді не лікували. Не стане Марусі, та залишаться повсякчас із нами її пісні, її душа, проспівана в них. Пісня – найкраща пам’ять про людину, тому і чуємо в останньому розділі відгомін найвідоміших пісень співачки:
І “Зелененький барвіночку”, й
“Не плач, не журися,
А за свого миленького Богу помолися”.
І про того козаченька,
Що їхав за Десну.
“Рости, рости, дівчинонько,
На другую весну!”
І про воду каламутну, чи не хвиля збила.
І про тую дівчиноньку,
Що вірно любила…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


“Ця дівчина не просто так, Маруся” (І варіант)


готові твори на зно
“Ця дівчина не просто так, Маруся” (І варіант)