ЧУДОВИСЬКО – АЛЬФРЕД ВАН-ВОГТ

АЛЬФРЕД ВАН-ВОГТ

ЧУДОВИСЬКО

Людство безсмертне. Навіть якби коли-не­будь, через багато тисяч років… навіть якщо уявити собі найгірше, – Всепереможний розум відродиться, як фенікс із попелу.

За чверть милі над одним містом завис великий зореліт. Внизу на всьому лежала печать космічного спустошення. Повільно спус­каючись в енергетичній гондолі-сфері, Інеш помітив, що будівлі вже почали руйнуватись від часу.

– Ніяких слідів війни! Ніяких слідів… – щохвилини повторював безбарвний механіч­ний голос.

Інеш змінив

настройку.

Досягнувши поверхні, він вимкнув поле своєї гондоли й опинився на зарослій, оточе­ній стінами ділянці. Кілька кістяків лежало у високій траві перед спорудою з обтічними стрімкими лініями. Це були кістяки довгих дворуких і двоногих створінь, череп кожного тримався на верхньому кінці тонкого спинно­го хребта. Усі кістяки явно належали дорос­лим особням і, здавалось, чудово збереглися, але, коли Інеш нагнувся і доторкнувсь до одного з них, цілий суглоб розсипався на по­рох. Випроставшись, він побачив, як непода­лік приземлявся Йоал.

Зачекавши, поки історик вибереться із сво­єї енергетичної сфери, Інеш

спитав:

– Як на вашу думку, варт спробувати наш метод оживлення?

Йоал здавався чимось стурбований.

– Я розпитував усіх, хто вже спускався сюди в зорельоті, – відповів він. – Щось тут не так. На цій планеті не лишилось живих іс­тот, не лишилося навіть комах. Перш ніж по­чинати будь-яку колонізацію, ми повинні з’ясувати, що тут сталось.

Інеш промовчав. Подув легенький віт­рець, зашелестів листям у гайкові, недале­ко від них. Інеш глянув на дерева. Йоал кив­нув.

Так, рослинність уціліла, одначе рослини, як правило, реагують зовсім інакше, ніж ак­тивні форми життя.

Їх перебили. З приймача йоала пролунав голос:

– Приблизно в центрі міста виявлено му­зей. На його дахові червоний маяк.

– Я піду з вами, Йоал, – попросив Інеш, – там, можливо, збереглися скелети тварин і ро­зумних істот на різних ступенях еволюції. До речі, ви не відповіли мені. Чи маєте ви намір оживлювати цих істот?

– Я подам це питання на розгляд Ради, – спроквола промовив Йоал, – але, мені здає­ться, відповідь може бути одна. Ми зобов’яза­ні знати причину цієї катастрофи. – Він окрес­лив невиразне півколо одним своїм мацаком і неначе до себе додав: – Звичайно, діяти тре­ба обережно, починаючи з найраніших ступе­нів еволюції. Відсутність дитячих скелетів свідчить, що ці істоти, очевидно, досягли інди­відуального безсмертя.

Рада зібралась, щоб оглянути експонати. Інеш знав: це чиста формальність. Ухвалу прийнято – вони будуть оживляти. Опріч усьо­го, вони були заінтриговані. Всесвіт безмеж­ний, мандри в космосі тривалі й тоскні, тому, спускаючись на невідомі планети, вони зав­жди тривожно чекали зустрічі з новими формами життя, щоб побачити їх на власні очі, вивчити.

Музей був, як усі музеї. Високі склеписті стіни, просторі зали. Пластмасові фігури дивних звірів, безліч речей – їх було надто багато, щоб оглянути й вивчити за такий ко­роткий час. Еволюція невідомої раси була по­дана послідовними групами реліквій. Інеш ра­зом з усіма пройшов залами, він полегшено зітхнув, коли вони, нарешті, дійшли до ряду, скелетів і мумій. Сховавшись за силовим ек­раном, він спостерігав, як спещалісти-біологи виймали мумію з кам’яного саркофага. Тіло мумії у кілька шарів було обмотане смужка­ми зотлілої тканини, але біологи не стали зні­мати її. Розгорнувши сповиток, вони, як зав­жди робилось у таких випадках, взяли пінце­том тільки уламок черепної коробки. Для оживлення годилось будь-що з кістяка, одна­че найкращі результати, найдосконалішу ре­конструкцію дають деякі частини черепа.

Головний біолог Хамар пояснив, чому во­ни вибрали саме цю мумію:

– Для збереження тіла тут застосовано деякі речовини, які свідчать про зародкові знання хімії. Різьблення ж на саркофагові го­ворить за примітивну цивілізацію, незнайому з машинами. На цій стадії потенціальні мож­ливості нервової системи навряд чи були над­то розвинені. Наші спеціалісти з мов проана­лізували записи мовних машин, встановлених у всіх відділках музею, і, хоч мов виявилось дуже багато, – тут є розмовні записи навіть тієї доби, коли ця істота була жива,-вони легко розшифрували всі поняття. Зараз універсальний перекладач налагоджений ними: так, що перекладе будь-яке наше запитання на мову оживленої істоти. Те ж саме, звичай­но, він робить і навпаки. Але, вибачте, я бачу, перше тіло вже підготоване!

Інеш разом з іншими членами Ради пиль­но стежив за біологами: ті закріпили затиска­чами віко воскресителя, і процес пластичного) відновлення почався. Він відчув, як усе всере­дині в нього напружилось. Він знав, що зараз, станеться. Знав напевне. Мине кілька хвилин, і давній мешканець цієї планети підніметься з воскресителя й стане перед ними віч-на-віч. Науковий метод оживлення простий і надій­ний.

Життя виникає з пітьми нескінченно ма­лих величин, на межі, де все починається і все кінчається, на межі буття й небуття, в тій сутінковій царині, де вібруюча матерія легко переходить із старого стану в новий, з орга­нічної в неорганічну й навпаки. Електрони не бувають живі або неживі, атоми нічого не знають, що таке живе й що мертве. Але коли атоми зливаються в молекули, на цій стадії досить одного кроку, неймовірно малого кро­ку до життя, якщо тільки життю судилося за­роди гись. Один крок, а за ним темрява. Або життя.

Камінь або жива клітина. Крихта золота або травинка. Морський пісок або такі ж не­зчисленні крихітні живі істоти, мешканці без­донних глибин підводного царства. Відмін­ність між ними виникає на самому початку зародження матерії Тоді кожна жива клітина набуває тільки їй притаманної форми. Якщо в краба відірвало ногу, замість неї виростає така сама нова. Черв’як витягується і незаба­ром ділиться на двох черв’яків, на дві одна­кові шлункові системи, такі ж ненажерні, досконалі й ні на краплю не ушкоджені цим поділом. Кожна клітина може перетворюватись на цілу істоту. Кожна клітина “пам’ятає” оте ціле в таких дрібних і складних деталях, що для опису їх просто не вистачає слів.

Але ось що парадоксально – не можна вважати пам’ять органічною! Звичайний во­сковий валик запам’ятовує звуки. Магнітна стрічка легко відтворює голоси, що змовкли століття тому. Пам’ять – це фізіологічний від­тиск, сліди, залишені на матерії, змінена бу­дова молекул, і якщо її збудити, молекули відтворять ті самі образи, в тому самому ритмі.

Квадрильйони й квінтильйони пробудже­них образів-форм ринули з черепа мумії у воскреситель. Пам’ять, як завжди, не підвела.

Вії воскреслого здригнулись, і він розплю­щив очі.

– Отже, це правда, – сказав він голосно, й машина одразу ж переклала його слова на мову генейців. – Отже, смерть – це тільки пе­рехід в інший світ. Але ж де мої наближені?

Останню фразу він вимовив розгубленим, жалібним голосом.

Воскреслий сів, потім виліз із апарата, віко якого автоматично піднялося, коли він ожив. Побачивши генейців, він затремтів, але це тривало якусь мить. Воскреслий був гор­дий і мав своєрідну пихату мужність, яка за­раз йому знадобилась. Неохоче опустився він на коліна, упав ниць, але тут сумніви подола­ли його.

– Ви боги Єгипту? – спитав він і знову встав. – Що за потвори! Я не вклоняюсь не­знаним демонам.

– Вбийте його! – сказав капітан Горсід.

Двоноге чудовисько конвульсивно здригну­лось і розтануло в полум’ї променевої руш­ниці.

Другий воскреслий підвівся, тремтячи й бліднучи з жаху.

– Господи боже мій, щоб я ще коли-не­будь приклався до проклятого зілля! Поду­мати тільки, допився до рожевих слонів…

– А що це за “зілля”, про яке ти згадуєш, воскреслий? – зацікавлено спитав Йоал.

– Первак, сивуха, отрута в пляшці із задньої кишені, молоко від скаженої корови, чим тільки не напувають у цьому кишлі, о господи боже мій!

Капітан Горсід запитливо подивився на Йоала.

– Чи варто продовжувати?

Йоал, помовчавши, відповів:

– Зачекайте, це цікаво.

Потім знову звернувся до воскреслого:

– Як би ти повівся, коли б я тобі сказав, що ми прилетіли з іншої зірки.

Воскреслий витріщився на нього. Він був явно зацікавлений, але страх виявився силь­ніший.

– Послухайте, – сказав він, – я їхав у сво­їх справах. Хай я перехилив зо дві зайвих чар­ки, але в усьому винна ця погань, що нею зараз торгують. Клянуся, я не бачив іншої машини, і якщо це новий спосіб карати тих, хто п’є за кермом, я здаюся. Ваша взяла. Кля­нуся, до кінця днів моїх більше не вип’ю й краплі, тільки відпустіть мене.

– Він водить “машину”, але про неї зов­сім не думає, – мовив Йоал. – Ніяких таких “машин” ми не бачили. Вони не подбали, щоб зберегти їх у своєму музеї.

Інеш помітив, що всі чекають, коли хтось ще задасть запитання. Відчувши, що розмо­ва на цьому й скінчиться, якщо він сам не за­говорить, Інеш сказав:

– Попросіть його описати “машину”. Як вона діє?

– Оце інша річ, – зрадів воскреслий. – Скажіть, чого ви хочете, і я відповім на будь-яке запитання. Я можу нализатися так, що в очах двоїтиметься, але машину все одно по­веду. Як вона діє? Просто. Вмикаєш стартер і ногою даєш газ…

– Газ, – втрутився технік-лейтенант Віїд. – Двигун внутрішнього згоряння. Все ясно.

Капітан Горсід подав знак стражеві з про­меневою рушницею…

Третя людина сіла і якийсь час уважно ди­вилася на них.

– З зірок? – нарешті запитала вона. – У вас є система чи ви потрапили до нас ціл­ком випадково?

Генейські радники, що зібрались під скле­пінням зали, неспокійно завовтузились у гну­тих своїх кріслах. Інеш зустрівся очима з йо-алом. Історик був вражений, і це стривожило метеоролога. Він подумав: “Двоноге чудови­сько здібне ненормально швидко пристосовуватись до нових умов і має надто гостре від­чуття дійсності. Жоден генеєць не зрівняється з ним у швидкості реакції”.

– Швидкість мислі не завжди є ознакою переваги, – зауважив головний біолог Хамар. – Істоти з повільним широким мислен­ням займають у ряді розумних особнів почес­ні місця.

“Річ не в швидкості, – мимоволі подумав Інеш, – а в правильності, в точності мислі”. Він спробував уявити себе на місці воскреслого. Чи зміг би він отак одразу зрозуміти, що довкола нього чужі істоти з далеких зі­рок? Навряд.

Усе це вмить вилетіло з його голови, ко­ли людина встала. Інеш й інші радники не спускали з неї очей. Людина швидко підійшла до вікна, виглянула в нього. Один миттєвий погляд, і вона обернулася до них.

– Скрізь те саме?

Знову швидкість, з якою воскреслий усе зрозумів, вразила генейців. Нарешті Йоал ви­рішив відповісти:

– Так. Спустошення. Смерть. Руїни. Ви знаєте, що тут скоїлось?

Воскреслий підійшов і зупинився перед си­ловим екраном, що за ним сиділи генейці.

– Чи можу я оглянути музей? Я повинен прикинути, в якій я добі. Коли я жив, ми ма­ли деякі руйнівні засоби. Який саме було за­стосовано – залежить від того, скільки про­минуло часу.

Радники дивились на капітана Горсіда. Той повагався й наказав стражеві з промене­вою рушницею:.

– Стеж за ним!

Потім подивився воскреслому у вічі.

– Нам зрозумілі ваші заміри. Ви хочете скористатися становищем і подбати про свою безпеку. Хочу вас застерегти: жодного зайво­го руху – й тоді все скінчиться для вас добре.

Чи повірив воскреслий в цю брехню, чи ні, важко було зрозуміти. Ні поглядом, ні жод­ним рухом не виказав він, що запримітив роз­плавлену підлогу там, де променева рушниця спалила й обернула в ніщо двох його поперед­ників. З цікавістю підійшов він до найближ­чих дверей, уважно подивився на другого стражника, що стежив за ним, і швидко по­прямував далі. Слідом пройшов страж, за ним рушив силовий екран і, нарешті, всі рад­ники один за одним.

Інеш переступив поріг третім. У цьому залі було виставлено моделі тварин. Наступний знайомив з добою, яку Інеш для зручності на­звав “цивілізованою”. Тут зберігалось безліч апаратів одного періоду. Усі вони свідчили про досить високий рівень розвитку. Коли генейці проходили тут уперше, Інеш подумав: “Атом­на енергія”. Це зрозуміли й інші. Капітан Горсід з-за його спини звернувся до людини:

– Нічого не чіпати. Один недозволений крок – і страж спалить вас.

Людина спокійно зупинилась посеред зали. Всупереч тривожній цікавості, Інеш замилувався її самовладанням. Вона повинна була розуміти, яку долю уготовано їй, і все-таки стоїть перед ними, про щось глибоко замис­лившись. Нарешті людина заговорила:

– Далі йти нема потреби. Можливо, вам пощастить визначити точніше, який проміжок часу лежить між днем мого народження й оци­ми машинами. Ось апарат, що, як засвідчує табличка, лічить розщеплені атоми. Коли їх­ня кількість досягає межі, автоматично вилу­чається певна кількість енергії. Періоди роз­раховано так, щоб запобігти ланцюговій реак­ції. За моїх часів існували тисячі грубих при­строїв для уповільнення атомної реакції, але, щоб створити такий апарат, потрібно було дві тисячі років від початку атомної ери. Ви мо­жете зробити порівняльний розрахунок?

Радники очікуюче дивились на Віїда. Ін­женер був розгублений. Нарешті він зважив­ся й заговорив:

– Дев’ять тисяч років тому ми знали без­ліч способів запобігати атомним вибухам. Але,-додав він уже повільніше, – я ніколи не чув про прилад, який відлічує для цього атоми.

– І все-таки вони загинули, – промимрив ледь чутно астроном Шюрі.

Запанувала мовчанка. її порушив капітан Горсід.

– Вбий чудовисько! – наказав він стражеві.

Тієї ж миті охоплений полум’ям страж повалився на підлогу. І не страж, а вся сто­рожа! Усіх їх водночас змів і поглинув бла­китний вихор. Полум’я лизнуло силовий ек­ран, відсахнулось, рвонулося ще лютіше й знову відсахнулось, розгоряючись все яскра­віше. Крізь вогняну завісу Інеш побачив, як людина відступила до дальніх дверей. Апарат, що лічив атоми, світився від напруги, охопле­ний синіми блискавками.

– Перекрити всі виходи! – прогавкав у мікрофон капітан Горсід. – Поставити охоро­ну з променевими рушницями! Підвести бо­йові ракети ближче й розстріляти чудовисько!

Хтось сказав:

– Розумовий контроль. Якась система ке­рування думкою на віддалі. Нащо тільки ми в це встряли!

Вони відступали. Синє полум’я шугало до стелі, намагаючись пробитися крізь силовий екран. Інеш в останній раз подивився на апа­рат. Напевне, він усе ще продовжував відлі­чувати атоми, тому що довкола нього клубочились пекельні сині вихори.

Разом з іншими радниками Інеш добрався до зали, де стояв воскреситель. Тут їх захи­стив другий силовий екран. З почуттям полег­шення сховалися вони в індивідуальні гондо­ли, вилетіли з музею й поспішно піднялися в зореліт. Коли величезний корабель злинув у вись, від нього полетіла атомна бомба. Вог­няна безодня розкрилася внизу над музеєм і над усім містом.

– А ми так і не взнали, чому загинула раса цих істот, – прошепотів Йоал на вухо Інешу, коли гуркіт вибуху завмер удалині.

Блідо-жовте сонце зійшло над горизонтом третього ранку після вибуху бомби. Пішов восьмий день їхнього перебування на цій пла­неті. Інеш разом з іншими опустився в ще одне місто. Він вирішив зашкодити будь-якій спробі провадити оживлення.

– Як метеоролог, – мовив він, – я заяв­ляю, що ця планета цілком безпечна й при­датна для генейської колонізації. Не бачу ніякої необхідності ще раз ризикувати. Ці істоти збагнули таємниці своєї нервової систе­ми, й ми не можемо допуститися…

Його перебили. Біолог Хамар глузливо сказав:

– Якщо вони знали так багато, то чому ж не переселилися на іншу систему й не вря­тувались?

– Гадаю, – відповів Інеш, – вони не знали нашого методу знаходити зірки з планетами.

Він похмуро оглянув коло друзів.

– Ми всі знаємо, що це було унікальне випадкове відкриття. Річ тут не в мудрості – нам просто поталанило.

За виразом на обличчях він зрозумів: во­ни в думках відхиляють його доказ. Інеш від­чував свою неспроможність зарадити немину­чій катастрофі. Він уявив собі, як ця велика раса зустріла смерть. Напевне, вона настала швидко, але не так, щоб вони не встигли зро­зуміти. Надто багато кістяків лежало на вид­ноті, в садах біля прекрасних будинків. Зда­валося, чоловіки вийшли з жінками з помеш­кань, щоб зустріти загибель свого народу під чистим небом. Інеш намагався змалювати рад­никам їхній останній день, що проминув бага­то-багато років тому, коли ці істоти спокійно дивилися в лице смерті. Одначе збуджені ним зорові образи не торкнулися свідомості чле­нів експедиції. Радники нетерпляче завовту­зились у своїх кріслах за кількома рядами за­хисних силових екранів, а капітан Горсід за­питав:

– Поясніть, Інеш що саме так збудило ваші емоції?

Запитання змусило Інеша замовкнути. Він не думав, що це були емоції. Він не міг збаг­нути природи наслання – так непомітно воно ним оволоділо. І тільки тепер він раптом зрозумів.

– Що саме? – повільно перепитав він. – Знаю. Це був третій воскреслий. Я бачив йо­го крізь запону енергетичного полум’я. Він стояв там, біля дальніх дверей, і дивився на нас, аж поки ми кинулися навтікача. Ди­вився з цікавістю. Його мужність, спокій, спритність, з якою він пошив нас у дурні, – в цьому вся річ…

– І все це привело його до загину, – ска­зав Хамар. Усі зареготали.

– Послухайте, Інеш, – добродушно звер­нувся до нього Мейард, помічник капітана. – Не будете ж ви стверджувати, що ці істоти хоробріші за нас з вами або що навіть тепер, коли ми зробили все для нашої безпеки, нам треба боятись одного оживленого нами чудо­виська?

Інеш промовчав. Він почував себе якось по-дурному Оте відкриття, що в нього мо­жуть бути емоші, зовсім пригнітило його. До того ж не хотілось видатися впертим. І все-таки він наважився на останню спробу.

– Я хочу сказати тільки одне, – сердито пробубонів він, – прагнення з’ясувати, чому загинула раса, не здається мені невиправда­ним.

Капітан Гбрсід подав знак біологові.

– Починайте оживлення! – наказав він.

І, звертаючись до Інеша, мовив:

– Хіба ми можемо отак, не довівши діло до кінця, повернутися на Гейну й порадити розпочинати масове переселення? Уявіть собі, що ми чогось не з’ясували тут до кінця. Ні, мій друже, це неможливо.

Аргумент був не новий, але зараз Інеш чо­мусь одразу погодився з ним. Він хотів щось додати, але забув про все, бо четверта люди­на зводилась у воскресителі.

Вона сіла й щезла.

Залягла мертва тиша, сповнена жаху й подиву: Капітан Горсід хрипло промовив:

– Чудовисько не могло звідси вийти. Ми це знаємо. Воно десь тут.

Генейці, звівшись у кріслах, вдивлялися в порожнечу під енергетичним ковпаком. Стражі стояли, безвільно опустивши мацаки з про­меневими рушницями. Боковим зором Інеш побачив, як один з техніків, що обслуговува­ли захисні екрани, щось прошепотів Віщу і той одразу рушив за ним. Повернувся він по­мітно спохмурнілий.

– Мені сказали, – промовив Віїд, – що, коли вескреслий щез, стрілки скочили на де­сять поділок. Це рівень внутрішньоядерних процесів.

– В ім’я першого генейця! – прошепотів Шюрі. – Це те, чого ми завжди боялись.

– Знищити всі локатори на зорельоті! – крикнув капітан Горсід у мікрофон. – Знищи­ти всі, ви чуєте?

Він повернувся, виблискуючи очима, до астронома.

– Шюрі, вони, здається, мене не зрозуміли. Накажіть своїм підлеглим діяти! Всі ло­катори й воскресителі треба негайно знищити!

– Швидше, швидше! – жалібно потвер­див Шюрі.

Коли це було зроблено, усі передихнули. На обличчях з’явились понурі посмішки. Усі відчували якесь важке задоволення. Помічник капітана Мейард промовив:

– В усякому разі тепер Чудовисько не знайде Гейну. Велика система визначення зі­рок з планетами лишиться нашою таємницею. Ми можемо не боятися відплати…

Він змовк і вже повільно докінчив:

– Про що я кажу?.. Адже ми нічого не зробили. Хіба ми винні в тому, що скоїлося з мешканцями цієї планети?

Але Інеш знав, про що він думав. Відчуття провини завжди опановувало їх у таких ви­падках. Тіні всіх винищених генейцями рас, безпощадна воля, що надихала їх, коли вони вперше спускались на планету: рішучість зни­щити тут усе, що їм стане на заваді; темні безодні безмовного жаху й ненависті, що роз­кривалися за ними, де б вони не побували; дні страшного суду, коли на мирних планетах вони без жалю опромінювали смертоносною радіацією мешканців, які не сподівались на лихо, – ось що крилося за словами Мейарда.

– Я все-таки не вірю, щоб воскреслий утік, – заговорив капітан Горсід. – Він тут, у помешканні. Він вичікує, коли ми знімемо за­хисні екрани, і тоді він зможе вийти. Хай че­кає. Ми цього не зробимо.

Знову запанувала мовчанка. Вони очікую­че дивились на порожнє склепіння енергетичного захисту. Тільки воскреситель виблиску­вав під ним на своїх металевих підставках. Окрім цього апарата, там не було нічого – жодного стороннього відблиску, жодної тіні. Жовті сонячні промені пробивалися скрізь, ос­вітлюючи майданчик так яскраво, що схова­тися на ньому було просто безглуздям.

– Сторожа! – наказав капітан Горсід. – Знищити воскреситель! Я гадаю, що він по­вернеться, щоб його оглянути, тому не варт ризикувати.

Апарат щез у хвилях білого полум’я. Ра­зом з ним щезла й остання надія Інеша, який усе ще вірив, що смертоносна енергія змусить двоноге чудовисько з’явитися. Сподіватися да­лі було ні на що.

– Але куди він міг подітися? – спитав Йоал.

Інеш повернувся до історика, маючи на меті обміркувати з ним це питання. Уже завер­шуючи півоберт, він побачив – чудовисько стоїть дещо віддалік під деревом і уважно їх розглядає. Напевне, воно з’явилося саме тієї миті, тому що всі радники водночас пороззяв­ляли роти й відсахнулись. Один технік, вияв­ляючи надзвичайну винахідливість, вмить по­ставив між генейцями й чудовиськом силовий екран. Істота повільно наблизилась. Вона бу­ла тендітна й несла голову, ледь відкинувши її назад. Очі її сяяли, наче освітлені внутріш­нім полум’ям.

Підійшовши до екрана, людина простягну­ла руку й доторкнулася до нього пальцями. Екран сліпуче спалахнув потім затуманився грою барв. Барвиста хвиля накотилась на людину: кольори стали яскравіші й умить розлилися по всьому її тілі, з голови до ніг. Веселковий туман розвіявся. Обриси стали невиразні. Ще мить, і людина пройшла крізь екран.

Вона засміялася – звук був дивно м’я­кий – і зразу стала серйозною.

– Коли я прокинувся, ситуація мене зве­селила, – сказав воскреслий. – Я подумав: “Що мені тепер з вами робити?”.

Для Інеша його слова прозвучали в ран­ковому повітрі мертвої планети як вирок долі. Мовчанку порушив голос, такий приглушений і неприродний, що Інеш не зразу впізнав ка­пітана Горсіда.

– У-у-би-ийте його!

Коли язики полум’я опали знесилені, не­вразлива істота, як і раніше, стояла перед ними. Вона повільно рушила вперед і зупини­лася кроків за шість від найближчого генейця. Інеш виявився позад усіх. Людина неквап­но заговорила:

– Напрошуються два розв’язання одне грунтується на вдячності за моє воскресіння, друге – на дійсному стані речей. Я знаю, хто ви і чого вам треба. Так, я вас знаю, і в цьо­му ваша біда. Тут важко бути милосердним. Але спробую. Припустимо, – продовжувала людина, – ви відкриєте таємницю локатора. Тепер, оскільки система існує, ми більше ні­коли не вскочимо так по-дурному, як тоді.

Інеш увесь напружився. Його мозок пра­цював так гарячково, намагаючись віднайти можливі наслідки катастрофи, що здавалося, в ньому не лишилось місця для чогось іншого. І все-таки якась частка свідомості була вільною.

– Що ж сталося? – спитав він.

Людина потемніла. Від спогадів про той далекий час голос її став хрипкий.

– Атомна буря, – мовила вона, – що при­йшла з іншого зоряного світу, охопивши увесь цей край нашої галактики. Атомний циклон сягав у діаметрі мало не дев’яноста світлових років, набагато більше того, ніж ми могли здолати. Порятунку не було. Ми не мали до цього потреби в зорельотах і нічого не встиг­ли збудувати. До того ж Кастор, єдина відо­ма нам зірка з планетами, теж був захопле­ний бурею.

Людина змовкла. Потім повернулася до обірваної думки:

– Отже, таємниця локатора… В чому вона?

Радники довкола Інеша полегшено зітхну­ли. Тепер вони не боялися, що їхню расу буде знищено. Інеш з гордістю відзначив, що, коли найстрашніше лишилось позаду, ніхто з генейців навіть не подумав про себе.

– Виходить, ви не знаєте таємниці? – вкрадливо мовив Йоал. – Ви досягли надто високого розвитку, одначе завоювати галак­тику зможемо тільки ми.

По-змовницькому посміхаючись, він обвів усіх очима й додав:

– Панове, ми гідні пишатися великими відкриттями генейців. Пропоную повернутись на зореліт. На цій планеті нам більше нічого робить.

Ще якусь мить, поки вони зникли в своїх сферичних гондолах, Інеш стурбовано думав, що двонога істота спробує їх затримати. Але, оглянувшись, він побачив, що людина повер­нулась до них спиною й повільно йде вздовж вулиці.

Цей образ лишився в пам’яті Інеша, коли зореліт почав набирати висоту. І ще одне він запам’ятав: атомні бомби, скинуті на місто одна за одною, не вибухнули.

– Так легко ми не залишимо цієї плане­ти, – сказав каштан Горсід. – Я пропоную ще раз переговорити з чудовиськом.

Вони вирішили знову спуститися в місто – Інеш, Йоал, Віїд і командир корабля. Голос капітана Горсіда прозвучав у їхніх прийма­чах:

– На мою думку… – погляд Інеша влов­лював крізь ранковий туман блиск прозорих гондол, що спускалися довкола нього. – На мою думку, ми приймаємо це створіння зовсім не за те, ким воно є насправді. Згадайте, на­приклад, – воно прокинулося й одразу зник­ло. А чому?.. Тому що злякалося. Ну, звичай­но! Воно не було господарем становища. Воно Саме Не вважає себе всемогутнім.

Це звучало переконливо. Інешу докази ка­пітана припали до душі. І йому раптом зда­лося незрозумілим, чому він так легко піддав­ся паніці! Тепер небезпека постала перед ним в іншому світлі. На всій планеті всього одна людина. Якщо вони справді зважаться, мож­на буде розпочати переселяти колоністів, не­наче її зовсім нема. Він згадав, так уже роби­ли в минулому не раз. На багатьох планетах невеликі групки тубільців урятувалися від дії смертоносної радіації й знайшли пристанище у віддалених районах. Майже скрізь колоні­сти виловили їх і знищили. Одначе у двох ви­падках, як він пам’ятає, тубільці ще утриму­вали невеличкі ділянки своїх планет. І було вирішено не винищувати їх радіацією – це могло зашкодити самим генейцям. Там коло­ністи змирилися з уцілілими автохтонами. А тут – всього один тубілець, він не займе багато місця!

Коли вони відшукали людину, вона діло­вито підмітала нижній поверх невеликого особняка. Людина відклала віника й вийшла до них на терасу. На ній були тепер сан­далі й розвівалася простора туніка з якоїсь неймовірно блискучої тканини. Вона ліниво подивилася на них і не сказала жодного слова.

Переговори почав капітан Горсід. Інеш тільки дивувався з того, що той говорить механічному перекладачеві. Командир зорельота був украй відвертий: так вирішили за­годя. Він підкреслив, що генейці не мають на­міру оживлювати інших мертвяків цієї плане­ти. Такий альтруїзм був би протиприродний, бо невпинно зростаючі орди генейців увесь час потребують нових світів. І кожне нове значне збільшення населення висувало одну й ту саму проблему, яку можна було розв’язати тільки одним шляхом… Але в даному випад­ку колоністи добровільно зобов’язуються не зазіхати на права єдиного уцілілого мешканця планети.

На цьому місці людина перебила капітана Горсіда:

– Яка ж мета такої нескінченної експансії?

Здавалось, вона щиро зацікавилася.

– Припустимо, що ви заселите всі плане­ти нашої галактики. А потім?

Капітан Горсід здивовано перезирнувся з Иоалом, потім з Інешом і Віїдом. Інеш запе­речливо похитав тулубом з боку на бік. Він відчув жаль до цього створіння. Людина не розуміла й, певно, ніколи не зрозуміє. Давня історія! Дві раси, сповнена життя і та, що відживала своє, тримались протилежного: од­на прагнула до зірок, а друга схилялась перед неминучою долею.

– Чому б вам не встановити контроль над своїми інкубаторами? – наполягала людина.

– І викликати повалення уряду? – зіро­нізував Йоал.

Він промовив це поблажливо, й Інеш по­бачив, як усі інші теж посміхаються з люд­ської наївності. Він відчув, як інтелектуальна безодня між ними все ширшає. Ця істота не розуміла природи життєвих сил, що керують світом.

– Добре, – знову заговорила людина. – Якщо ви не здатні обмежити своє розмножен­ня, то це зробимо за вас ми.

Запанувала мовчанка.

Генейці почали костеніти з люті. Інеш від­чував це сам і бачив ті самі ознаки в інших. Його погляд перебігав з лиця на лице й вер­тався до двоногого створіння, що, як і раніше, стояло в дверях. Уже не вперше Інеш поду­мав, що їхній супротивник з виду зовсім без­захисний.

“Зараз, – подумав він, – я можу обхопити його мацаками й розчавити!”

Розумовий контроль над внутрішньоядер­ними процесами й гравітаційними полями, чи поєднується він із здатністю відбивати суто механічний, макрокосмічний напад? Інеш думав, що поєднується. Сила, вияв якої вони спостерігали дві години тому, звичайно, повин­на була мати якусь межу. Але вони цієї межі не знали. І все-таки усе це тепер не мало зна­чення. Дужчі вони чи слабші – байдуже. Ви­рішальні слова було сказано: “Якщо ви не здатні обмежити, це зробимо за вас ми”.

Ці слова ще звучали у вухах Інеша, і в міру того, як їх суть западала в його свідо­мість, він відчував себе все менше ізольова­ним і стороннім. Досі він вважав себе тільки глядачем. Навіть протестуючи проти подаль­ших оживлень, Інеш діяв як незацікавлена особа, що спостерігає драму збоку і не бере в ній участі. І тільки зараз гранично ясно зрозумів, чому він завжди поступався і кінець кінцем погоджувався з іншими. Поринаючи думками в минуле, до найвіддаленіших днів, тепер він бачив, що ніколи по-справжньому не вважав себе учасником загарбання нових планет й винищення чужих рас. Він просто був присутній при цьому, розмірковував і на­тякав про життя, яке було для нього таке да­леке. Тепер його міркування конкретизува­лись. Він більше не міг, не хотів чинити опору могутній хвилі пристрастей, що захопили його. Зараз він своїми помислами й почуваннями був заодно з численною масою генейців. Усі сили й усі бажання раси вирували в його крові.

– Слухай, двоногий, – гаркнув він. – Як­що ти сподіваєшся воскресити своє мертве плем’я – облиш думати про це!

Людина подивилась на нього, але змов­чала.

– Якби ти міг усіх нас знищити, – вів да­лі Інеш, – то давно б це зробив. Але річ уся в тому, що сили в тебе бракує. Наш корабель збудовано так, що на ньому неможлива ніяка ланцюгова реакція. Будь-якій частинці потен­ціально активної матерії протистоїть пасивна античастинка, яка запобігає утворенню кри­тичних мас. Ти можеш спричинити вибухи в наших двигунах але вони будуть теж ізольо­вані, а їхня енергія перетвориться на те, для чого вони призначені, – на рух.

Інеш відчув Йоалів дотик.

– Побережись, – шепнув історик. – Зга­рячу ти можеш виказати одну з наших таєм­ниць.

Інеш скинув його мацака й сердито огриз­нувся:

– Досить бути наївними! Цьому чудовиську варто було глянути на наші тіла, щоб розгадати майже всі таємниці нашої раси. Треба бути дурнями, щоб думати, буцімто воно ще не зважило своїх і наших можливо­стей за такої ситуації.

– Інеш! – гаркнув Горсід. Зачувши жор­сткі нотки в його голосі, Інеш відступив і від­повів:

– Слухаю!

Його лють згасла так само швидко, як і спалахнула.

– Мені здається, – продовжував капітан Горсід, – я здогадуюся, що ви хотіли сказати. Я цілком з вами згодний, але як представник вищої влади вважаю за свій обов’язок заяви­ти ультиматум.

Він повернувся. Його рогате тіло зависло над людиною.

– Ти насмілився вимовити слова, котрих не можна вибачити. Ти сказав, що ви спро­буєте обмежити рух великого духа Гейни.

– Не духа, – перебила його людина. Вона тихенько засміялася. – Зовсім не духа!

Капітан Горсід знехтував його словами.

– А тому, – продовжував він, – ми не маємо чого вибирати. Ми гадаємо, що згодом, зібравши необхідні матеріали й виготовивши відповідні інструменти, ти зможеш побудува­ти воскресителя. За нашими розрахунками на це знадобиться щонайменше два роки, навіть Якщо ти знаєш усе. Це надзвичайно складний апарат, і скласти його єдиному представнико­ві раси, що відмовилась від машин за тисячо­ліття до того, як була знищена, річ надто-таки нелегка.

Ти не встигнеш збудувати зорельота. І ми не дамо тобі часу скласти вокресителя. За кілька хвилин наш корабель почне бомбарду­вання. Можливо, ти зможеш відвернути вибу­хи на якійсь віддалі довкола себе. Тоді ми по­летимо до інших материків. Якщо ти станеш на заваді й там, отже, нам буде потрібна до­помога. За шість місяців польоту з найвищим прискоренням ми досягнемо точки, звідки най­ближчі колонізовані генейцями планети по­чують наш заклик. Вони пошлють величезний флот: перед ним не встоять усі твої сили. Ски­даючи по сотні, а то й тисячі бомб за хвили­ну, ми знищимо всі міста, так що від кістяків твого народу не лишиться навіть праху.

Такий наш план. І так воно й буде. А те­пер роби з нами що хочеш – ми в твоїх руках.

Людина похитала головою.

– Поки що я нічого не буду робити,- сказала вона і повторила: – Поки що нічого.

Помовчавши, додала задумливо:

– Ви міркуєте логічно. Дуже. Звичайно, я не всесильний, але мені здається, що ви за­були одну дрібну деталь. Яку – не скажу. А тепер прощайте. Вертайтесь на свій кора­бель і летіть куди хочете. У мене ще багато діла.

Інеш стояв непорушно, відчуваючи, як лють знову спалахує в ньому. Потім він зашипів і скочив, розчепіривши мацаки. Вони вже майже торкались ніжного тіла, як раптом щось відкинуло його…

Отямився Інеш на зорельоті. Він не па­м’ятав, як опинився тут, він не був поранений, не відчував ніякого струсу. Він турбувався тільки про капітана Горсіда, Віїда, Йоала, але всі троє стояли поряд з ним такі ж зди­вовані. Інеш лежав непорушно й думав про те, що сказала людина: “…ви забули одну дрібну деталь…”. Забули? Отже, вони її зна­ли! Що ж це таке? Він усе ще роздумував над цим, коли Йоал сказав:

– Нерозумно сподіватися, що наші бомби хоч якусь шкоду заподіють!

І він мав рацію.

Коли зореліт був від Землі на сорок світ­лових років, Інеша викликали в залу Ради. Замість привітання йоал похмуро сказав:

– Чудовисько на кораблі.

Його слова як грім уразили Інеша, але ра­зом з ними йому на думку раптом спав здогад.

– Так ось про що ми забули! – здивова­но й голосно промовив він нарешті. – Ми забу­ли, що він за бажанням може пересуватися в космічному просторі в межах… – Як це він сказав?.. – дев’яти десятків світлових років.

Інеш зрозумів. Генейці, котрим доводиться користуватися зорельотами, звичайно, не зга­дали про таку можливість. Й дивуватися тут було нічому. Поступово дійсність почала втра­чати для нього вагу.

Тепер, коли все сталося, він знову відчув себе змученим і старим, він знову був без­надійно самотній.

Щоб пояснити йому, що сталося, було до­сить кількох хвилин. Один фізик-асистент, йду­чи до комори, помітив людину в нижньому ко­ридорі. Дивно тільки, що ніхто з численної команди зорельота не виявив чудовиська ра­ніше.

“Але ж ми не маємо наміру спускатися чи наближатися до наших планет, – подумав Інеш. – Яким чином він зможе скористатися нами, коли ми увімкнемо тільки відео?..”

Інеш зупинився. Ну, звичайно, в цьому вся річ! Їм доведеться увімкнути скерований відеопромінь, і, тільки-но контакт буде встанов­лено, людина зможе визначити потрібний на­прямок.

Ухвалу Інеш прочитав у очах своїх това­ришів – єдину можливу за подібних умов ухвалу. І все-таки йому здавалось, що вони щось прогавили й до того щось надто важ­ливе. Він повільно підійшов до великого відеоекрана в кінці зали. Картина, зображена на ньому, була така яскрава, така велична й прекрасна, що незвичний розум здригався перед нею, як від спалаху блискавки. Навіть він, хоч бачив це не раз, ціпенів перед неможливою, неймовірною космічною безоднею. Це було зображення частини Чумацького Шляху. Чотириста мільйонів зірок сяяли, не­наче в окулярі величезного телескопа, здат­ного вловлювати навіть мерехтіння червоних карликів, віддалених на тридцять тисяч світ­лових років.

Діаметр відеоекрана становив двадцять п’ять ярдів – таких телескопів просто ніде не існувало, і до того ж в інших галактиках не було стільки зірок.

І тільки одна з кожних двохсот тисяч сяю­чих зірок мала придатні для заселення пла­нети.

Саме цей надзвичайної ваги факт змусив їх зважитися на фатальний крок. Інеш стом­лено обвів усіх очима. Коли він заговорив, го­лос його був спокійний:

– Чудовисько розрахувало блискуче. Як­що ми полетимо далі, воно полетить разом з нами, захопить воскресителя й повернеться в доступний йому спосіб на свою планету. Якщо ми скористуємося скерованим проме­нем, воно полине вздовж променя, захопить воскреситель і теж повернеться до себе ра­ніше, ніж ми. За будь-якого випадку перш, ніж наші кораблі долетять до планети, двоно­гий устигне оживити чимало своїх родичів, і тоді ми будемо безсилі.

Він здригнувся всім тілом. Міркував він правильно, і все-таки йому здавалося, що десь у його думках є прогалина. Інеш неквапливо вів далі.

– Зараз ми маємо тільки одну перевагу. Хоч яку б ухвалу ми прийняли, без машини-перекладача він про неї не дізнається. Ми можемо розробити план, який лишиться для нього таємницею. Він знає, що ні ми, ні він не можемо знищити корабель. Нам лишає­ться єдиний вихід. Єдиний.

Капітан Горсід порушив тишу, що насту­пила:

– Отже, я бачу, ви знаєте все. Ми увім­кнемо двигуни, зруйнуємо прилади керування й загинемо разом з чудовиськом.

Вони обмінялися поглядами, і в їхніх очах була гордість за свою расу. Інеш по черзі торкнувся мацаком до кожного.

За годину по тому, коли температура в зорельоті помітно підвищилась, Інешу спало на думку таке, що примусило його кинутись до мікрофона й викликати астронома Шюрі.

– Шюрі! – крикнув він. – Згадай, Шюрі, коли чудовисько прокинулося й щезло… Ти пам’ятаєш? Капітан Горсід не міг зразу при­мусити твоїх помічників знищити локатори. Ми так і не спитали в них, чому вони зволі­кали. Спитай їх! Спитай зараз!..

Настала мовчанка, потім голос Шюрі ледь долинув крізь неймовірний тріск:

– Вони… не могли… пробратися… відсік… Двері… були замкнені.

Інеш, як мішок, опустився на підлогу. Ось воно! Отже, вони випустили не тільки одну деталь! Людина, прокинувшись, усе зрозумі­ла, стала невидима й одразу кинулася на зо­реліт. Вона розгадала таємницю локатора і таємницю воскресителя, якщо тільки не роз­дивилася його найперше. Коли вона з’явилася знову, то вже мала те, що хотіла. А все інше знадобилося чудовиську тільки для того, щоб штовхнути їх на цей відчайдушний крок, на самогубство.

За мить двоногий залишить корабель, твердо переконаний, що незабаром жодна чу­жа істота не буде знати про його планету, і так само твердо вірячи, що його раса відро­диться, буде жити знову й віднині вже ніколи не загине.

Приголомшений Інеш захитався, вчепився в апарат, що безперервно ревів, і почав вигукувати в мікрофон про те, що допіру збаг­нув. Відповіді не було. Усе заглушало ревін­ня неймовірної, вже некерованої енергії. Коли Інеш, спотикаючись, спробував дістатися до силового регулятора, від жари почав розм’я­кати його броньований панцир. Назустріч шугнуло криваве полум’я. З вереском і схли­пуючи, він кинувся назад до передавача.

Кілька хвилин по тому він усе ще викри­кував якісь слова в мікрофон, коли могутній зореліт пірнув у страхітливе горно біло-си­нього сонця.

Ван-Вогт, Альфред – американський письменник-фантаст, який у ряді своїх творів виступає проти сучасних носіїв ідей мілітаризму й колоніалізму.

Автохтони – ті, що народилися в даній країні.

Альтруїзм – безкорислива турбота про добробут інших і готовність жертвувати заради інших своїми особистими інтересами.

Експансія – тут загарбання й уярмлення інших світів.

Макро – у складних словах означає великий, великих розмірів (протилежне мікро).

Ярд – англійська міра довжини, що дорівнює 91,4 См.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

ЧУДОВИСЬКО – АЛЬФРЕД ВАН-ВОГТ


с матвійчук де кому жити
ЧУДОВИСЬКО – АЛЬФРЕД ВАН-ВОГТ