Чи можемо від “Слова о полку Ігоревім” виводити родовід української літератури?

По-іншому це питання можна сформулювати так: “Чи можемо говорити про національну належність “Слова…”?

У першій половині XIX ст., одразу після надрукування “Слова о полку Ігоревім” (1800 p.), питання його національної належності поставив перший ректор Київського університету, відомий учений М. Максимович, наукове підгрунтя цій проблемі дав І. Франко. 1900 року з Франком гостро полемізував російський академік Істрін. авторитетний на той час дослідник давньої літератури. Він не погоджувався з думкою І. Франка про українське письменство

за часів Київської Русі, заперечуючи водночас і тезу про роль Києва як культурного і політичного центру Східної Європи. Істріна підтримав московський професор Сперанський, зазначаючи у своїх лекціях, що на московське добро заявляють претензії і малороси.

Зрозуміло, що за такого перебігу дискусії видатний український історик М. Грушевський, згідно з концепцією якого Україна-Русь веде своє літочислення від Київської Русі, висловив думки, суголосні з Франковими, а саме: “Культура XI-XII вв. була українська. …Се період першого розцвіту київської культури”, підготовлений попереднім “століттям інтенсивної

культурної роботи… За періодом першого розцвіту наступає те, що можна назвати золотим віком староруської творчості, який обіймає приблизно століття, від 1130-х pp. до монгольської руїни”. І це століття, на думку вченого, позначене таким яскравим твором, як “Слово о полку Ігоревім”. Центром же літературної творчості, як вважав М. Грушевський, залишався Київ, і центр той “був таки український…” Отже, М. Грушевський відстоює ідею неперервності української історії, починаючи її не тільки з часів Київської Русі, а й з давніших, дохристиянських. З тих же часів виводить він і першопочатки української культури, літератури.

Концепція Франка – Грушевського була охрещена націоналістичною, натомість уже в радянський час проголошена інша – про спадщину Київської Русі як спільне надбання трьох братніх народів: російського, українського і білоруського. Так, “Історія української літератури” 1987 p. (K.: “Наукова думка”) стверджує, що “довголітня суперечка про “національну приналежність “Слова…” позбавлена наукової основи”. Це “спільна пам’ятка трьох братніх східнослов’янських народів”. Інше ж наукове видання додає: “Написана типовою літературною мовою Киівської епохи”. Завдання ж літературознавства полягає не в присудженні “права власності”, а в з’ясуванні, що та чи інша пам’ятка брала “із глибокої давнини для власної літератури, які кращі традиції засвоювала і розвивала в пізніший період”.

Теза про “Слово…” як спільну пам’ятку трьох східнослов’янських народів в цілому обгрунтована в численних статтях і монографіях, отже, немає сумніву, що предки і українців, і росіян, і білорусів внесли свою частку в загальне надбання. Але зацікавлений читач ні в шкільному підручнику, ні в академічній історії літератури не знайде відповіді на все ті ж питання: “У чому ж виявилися в “Слові…” родові українські чи родові російські елементи? Які кращі традиції засвоювали і творчо розвивали в пізніший період, скажімо, українські письменники, якщо коріння цих традицій не виявлене? Як же зрозуміти, чому для перекладу “Слова о полку Ігоревім” українською мовою М. Максимович орієнтується на розмір української народної пісні? Або чому саме таку ритміку і таку лексику обрав Т. Шевченко для переспіву “Плачу Ярославни”, або що суголосного зі своїм ладом думок віднайшли у “Слові…” І. Франко чи М. Рильський?” І ще одне: як прокоментувати думку про те, що давня пам’ятка написана “типовою літературною мовою Київської епохи, що виникла на живій народній основі?” Що значить “типова мова на народній основі”? Адже у XI-XII ст. Київська Русь була державою, яку складали певною мірою розрізнені племена, що стверджує й головна ідея “Слова…” – заклик до єднання руських земель. І кожне з цих племен послуговувалося своїм діалектом, своєю говіркою, хоч, зрозуміло, об’єднуюча мовна основа існувала. Яка ж говірка стала мовним підгрунтям “Слова..-“? Бо якщо беззастережно прийняти твердження, що й за мовою своєю “Слово о полку Ігоревім” є спільною пам’яткою трьох народів, то, логічно, постає питання: “Які ж животоки в тому спільному джерелі дали початок трьом незалежним річищам, трьом різним мовам – російській, українській і білоруській?” Як бачимо, набір затертих фраз відповіді на Поставлені питання не дає.

Намагання ж з’ясувати давні українські риси у “Слові о полку Ігоревім” зумовлені не потребою поділу спільної спадщини. Українська стихія, українські елементи у “Слові…” цікаві з огляду на неперервність традиції української культури, що, за даними археологів, антропологів, істориків, етнографів, фольклористів, лінгвістів, веде свій початок не тільки з часів Київської Русі, а й з дохристиянських.

Українізми у мовній тканині “Слова…” помітили ще дослідники XIX ст. Так, Калайдович на початку століття писав, що спосіб поетичного виразу пам’ятки і “самыя слова – кресить, болоньє, смага, година, неизвестныя великороссиянам и теперь употребляемыя в Малороссии, показывают, что сочинитель принадлежал к нынешней Малороссии”. Витвором “карпаторуса” називав “Слово…” інший дослідник – Сеньковський. Історик Полевой характеризував мову пам’ятки як мову “юга русского”, якою “говорили в XII веке в Киеве и Чернигове”. “Слово…” як

Пам’ятку яскраво українську визнавав і В. Бєлінський. Коли ж М; Максимович здійснив український переклад давньоруського зразка, орієнтований на українську народну пісню (1857 р.), то надовго після того вкорінилася думка, що поетичну красу “Слова…” можна відчути тільки в українському перекладі. М. Максимович перший найдокладніше проаналізував і обгрунтував риси усної української словесності й української мови в “Слові о полку Ігоревім”, його висновки переконливі, проілюстровані численними прикладами.

На думку вченого, “Слово…” – видатна пам’ятка старої доби українського письменства. Виходячи з аналізу лексико-граматичних, фонетичних та образно-художніх особливостей тексту, М. Максимович наголошував на тому, що пам’ятка написана в Чернігівсько-Сіверській землі півден-норуським (тобто українським – С. 3.) співцем. І додавав: “Говорю это утвердительно”.

З-поміж спеціальних розвідок М. Максимовича, присвячених “Слову о полку Ігоревім”, виділяються його “Філологічні листи до М. П. Погодіна”, в яких учений вів полеміку щодо давності “малоросійського наріччя” і антинауковості теорії російського історика про відсутність предків українців на київських землях до нашестя Батия. “Мы жили здесь, по обе стороны Днепра, с незапамятного времени, с предковеку!..- стверджує Максимович.- У нас в Киеве началась и от нас разошлась во вес концы русского мира жизнь, насажденная святым Просветителем Руси – Владимиром… Мы, малороссияне, остались по-прежнему в своей родимой Киевской стороне, в своих стародавних городах и селах, со своими преданиями и обычаями,- мы остались на корню, с которого не сильны были сорвать нас никакие вихри и бури, ниже гроза Батыевская”. В силу цього, як вважає вчений, всі давні пам’ятки, створені на цій землі (літописи, дружинний епос”, “Слово…”), вияскравлюють у своєму церковно-слов янському мовному варіанті безліч слідів “південно-руськоі мови”. А ці сліди, у свою чергу, відлунюють у народних піснях і думах та в писемних пам’ятках пізніших віків. От чому “Слово…” М. Максимович вважає невіддільною ланкою в неперервному ланцюгу української словесності.

Чи не найбільше уваги вчений приділяє фонетичним українізмам у цій давньоруській пам’ятці. До них він відносить, зокрема, фонетичні чергування г, к, х із з, и,, с у давальному і місцевому відмінках іменників жін. роду (“на порозе, на дорозе”), групи із повноголоссям – оло-, – оро-, – єре – (“голова, голос, соловий, молодый, золото, молотять, город, ворота, забороло, ворон, хоробрый, берег”), збереження кореневого звука г у дієслові тягнути. Останній приклад учений коментує досить розлого, із залученням тексту народної пісні: “…Игорь Святославич (1185 г.) входя в половецкую землю, говорил: “Сего есмы искали, а п о т я г н е м…” I наводить зразок використання-цього слова у пісні про Сагайдачного:

Гей, хто в лісі – озовися!

Да викрешем огню

Да потягнем люльки.

Не журися!

Морфологічні українізми представлені у Максимовича такими прикладами, як закінчення – ь, – я у словах, основа яких закінчується на – и, (“Идущим же им к Д о н ц ю… перебреде Донець… дойти реки Донця… до города Донця”), а також демонстрацією форми наказового способу дієслів (в “Игоревой песни… повелительное наклонение – во н з и т ь мечи, понизить стяги.,.”). Цікаво, що наведені форми наказового способу були збережені у першовиданні “Слова…”, а в пізніших виданнях подається вже невластива тексту руського співця російська форма: “понизите, вонзите”.

Подаючи українські назви одягу, їжі, помічені у “Слові…”, а також інші лексичні групи, зокрема з характерним українським звукописом на зразок смага, туга, яруга, струга, вчений зауважує, що окремі з них можуть бути властиві “обом руським наріччям”. У таких випадках “каждое из двух наречий может считать их у себя своей, неотъемлемой, неприкосновенной собственностью”.

Українська стихія в “Слові…” досить промовисто заявила про себе і на рівні художньої образності, символіки, жанрової спорідненості з народною думою, піснею, голосінням. Це помічали різні дослідники. М. Максимович, окрім численних словникових паралелей з даними жанрами, наводить цікавий народнопоетичний символ битви як весільного бенкету, де п’ється криваве вино, використаний автором “Слова…” в описі битви на річці Каялі.

Отже, наведених прикладів достатньо для того, щоб стверджувати, що “Слово о полку Ігоревім” генетично пов’язане з українською як усною, так і писемною словесністю і становить невіддільну ланку в історії українського літературного процесу.