Чарівна крамниця – ВЕЛЛС, Герберт Джордж

Герберт Уеллс народився в сім’ї небагатого лондонського комерсанта, який швидко розорився й загинув. Щоб підтримати родину, яка після батькової смерті залишилася без годувальника, Герберт дуже рано почав працювати. Бажання вирватися зі злиднів приводить його на навчання в університет. Талановитого юнака чекає блискуча кар’єра фізіолога. Проте Уеллс віддає перевагу літературі й починає писати художні твори. Герберт Уеллс – автор великої кількості романів (найвідоміші – “Машина часу”, “Людина-невидимка”, “Війна світів”,

“Перші люди на Місяці”), оповідань – загалом близько 110, а ще – наукових праць з хімії, біології, педагогіки – їх близько 500. Як бачимо, це була надзвичайно активна й багатогранна творча людина, яка вміла організовувати свій час і в усьому досягати відчутних результатів. Герберт Уеллс увійшов у літературу як автор науково-фантастичних творів на соціальні теми. Залюблений у науку, Уеллс розповідає про дивовижні пригоди, які трапляються з людьми на Землі або на інших планетах у близькому чи далекому майбутньому. Він широко використовує популярні на початку XX ст. наукові гіпотези. Деякі з них справдилися,
реалізацію інших, можливо, спостерігатимуть покоління, які прийдуть після нас. Разом з тим, Герберт Уеллс пише оповідання, які не спираються на науку, а дозволяють розквітнути людській уяві та фантазіям. В результаті в оповіді стирається тонка межа, що відокремлює реальний світ та людське уявлення про нього. Ту чарівну крамницю я бачив здалеку кілька разів; а раз чи двічі навіть проходив повз її вітрину, де лежало багато привабливих дрібничок: чарівні кульки, чарівні кури, чудодійні ковпаки, ляльки для черевомовців, кошики з причандаллям для фокусників, колоди звичайнісіньких на вигляд карт і таке інше. Але мені й на думку не спадало завернути туди, поки одного дня Джіп, не кажучи ні слова, взяв мене за палець і потяг до вітрини. І поводився він так, що мені не залишалося нічого іншого, як зайти з ним до крамниці. Сказати правду, я й не здогадувався, що ця скромна з вигляду крамничка міститься саме тут, на Ріджент-стрит, між художнім салоном і закладом, де в патентованих інкубаторах виводять курчат. І все ж вона була саме тут. Я гадав, вона десь ближче до цирку або за рогом на Оксфорд-стрит чи навіть у Голборні; до того ж я завжди бачив її на другому боці вулиці, і щоразу вона здавалася недосяжною, схожою на міраж. Але тепер крамниця стояла просто переді мною, сумніву не було, і пухкенький Джіпів пальчик стукав по її вітрині. – Якби я був багатий,- сказав Джіп, тикаючи пальчиком на “Яйце є – яйця нема”, – то купив би собі он те. І оте. – Він показав на “Ляльку, що плаче, як жива”. – І оце. – То був загадковий предмет, і називався він, як значилося на привабливому ярличку, “Купи й дивуй друзів”. – А під отим ковпаком,- промовив Джіп, – зникає все, що покладеш. Я в книжці читав… Ой, тату, а он “Монета є – монети нема!” Тільки вона лежить так, що не видно, як це робиться. Джіп, милив мій хлопчик, успадкував материну вихованість і не просив повести його в крамницю, не набридав мені благаннями. Він просто тяг мене зовсім несвідомо за палець до дверей, і я добре розумів, що йому хочеться. – Ось! – мовив він і показав на “Чарівну пляшку”. – А якби ти її мав? – запитав я. І Джіп, почувши в цьому запитанні обіцянку, враз просіяв. – Я показав би її Джіссі! – відповів він, не забуваючи, як завжди, про інших. – До твого дня народження залишилося менше ста днів, – сказав я і взявся за дверну ручку. Джіп нічого не відповів, тільки ще дужче стис мій палець, і ми ввійшли до крамниці. Це була не проста крамниця; це була чарівна крамниця, і тому Джіп не поспішив відразу до прилавка, як бувало, коли ми заходили кудись купити йому звичайні іграшки. Весь тягар розмови з продавцем він переклав тут на мене. Крамниця була невеличка, тісна і досить темна. Коли ми причинили за собою двері, дзвоник на них жалібно теленькнув. Хвилину чи дві в крамниці, крім нас, нікого не було, і ми мали час роззирнутися. Ось тигр із пап’є-маше на скляній вітрині, що стоїть на невисокому прилавку, – поважний, добродушний тигр, який розмірено киває головою; ось найрізноманітніші кришталеві кульки, порцелянова рука з колодою чарівних карт, цілий набір різних завбільшки чарівних акваріумів; ось нескромний чарівний капелюх безсоромно виставив напоказ свої пружини. На підлозі стояло кілька чарівних дзеркал; одне нас звужувало й видовжувало, друге приплющувало нам голови й скрадало ноги, третє робило нас низенькими й товстими, як бочки. І поки ми сміялися, дивлячись у ті дзеркала, з’явився якийсь чоловік – певно, продавець. Одне слово, він стояв за прилавком – якийсь дивний, блідий, темноволосий чоловік. Одне вухо в нього було більше від другого, а підборіддя – як носак черевика. – Чим можемо прислужитися? – сказав він і розчепірив на скляному прилавку свої чарівні довгі пальці. Від несподіванки ми обидва здригнулись і обернулися. – Я хотів би купити своєму хлопчикові кілька простеньких іграшок, – сказав я. – Фокуси? – запитав він. – Механічні? Для дому? – Щось смішненьке, – відповів я. – Гм… – мовив продавець і, ніби замислившись, почухав потилицю. А тоді просто на очах у нас дістав у себе з голови скляну кульку. – Щось таке? – сказав він і простяг кульку мені. Такого ми не сподівалися. Багато разів мені випадало бачити цей фокус на сцені – без нього не обходився найзвичайнісінький фокусник, – але тут, у крамниці, я цього не чекав. – Непогано! – кинув я, сміючись. – Правда ж? – мовив продавець. Джіп відпустив мій палець і потягся рукою до скляної кульки. Але долоня в продавця була порожня. – Вона у тебе в кишені, – сказав чоловік. І справді, кулька виявилась у Джіпа в кишені! – Скільки вона коштує? – спитав я. – За скляні кульки ми нічого не беремо, – привітно відповів продавець. – Вони дістаються нам… – він піймав іще одну кульку – в себе на лікті, – задарма. Третю кульку він схопив у себе на потилиці й поклав її на прилавок поруч із другою. Джіп уважно роздивився свою кульку, потім дві ті, що лежали на прилавку, і зрештою підвів запитливий погляд на продавця, який стояв і всміхався. – Можеш узяти собі й ці, – сказав той. – А як не боїшся, то й іще одну, з рота. Ось! Джіп якусь мить мовчки дивився на мене, так само не кажучи ні слова, потім згріб усі чотири кульки, знов узявся про всяк випадок за мій палець і приготувався дивитись, що ж буде далі. – Отак ми дістаємо всі наші товари – ті, що дрібніші, – пояснив продавець. Я засміявсь і, підхопивши його жарт, сказав: – Замість того, щоб брати їх на складі. Так воно, звісно, дешевше! – До певної міри, – відповів продавець. – Хоча, зрештою, платити доводиться і нам. Тільки не так багато, як думають люди… Товари більших розмірів, а також харчі й усе, що нам треба, ми дістаємо з цього ось капелюха… І знаєте, що я вам скажу, сер? На світі немає жодного складу справжніх чарівних товарів! Ви, мабуть, помітили нашу вивіску: “Справжня чарівна крамниця”? – Він дістав із-за щоки прейскурант і подав його мені. – Справжня! – повторив він, показав пальцем на це слово й додав: – Тут аніякісінького шахрайства, сер! Мені здалося, що його жарти не позбавлені серйозних підстав. А продавець обернувся до Джіпа, підкреслено привітно всміхнувся й мовив: – А знаєш, ти славний хлопчик! Я здивувався. Звідки, думаю, він знає? Адже задля дисципліни ми тримаємо це від Джіпа в таємниці, навіть удома. Та малий вислухав цю похвалу спокійно, мовчки, не зводячи з продавця погляду. – Бо тільки славні хлопці можуть увійти в ці двері. І ту ж мить, ніби на підтвердження цих слів, пролунав стук у двері й почувся слабенький писклявий голосок: – У-у! Я хочу ввійти сюди, тату! Хочу ввійти! У-у-у! А вслід за цим утішання та вмовляння змученого батька: – Тут же зачинено, Едварде! – І зовсім не зачинено! – озвався я. – Зачинено, сер! – сказав продавець. – Для таких дітей у нас завжди зачинено. І тут ми побачили хлопчика: маленьке біле личко, бліде від ласощів та всіляких смачнющих-пресмачнющих страв і перекривлене від повсякденних примх – одне слово, личко жорстокого маленького егоїста, який шкріб нігтем зачаровану шибку. – Так не годиться, сер, – сказав продавець, коли я з властивою мені готовністю допомогти рушив був до дверей. За хвилину розбещеного хлопчика, що пхикав перед дверима, повели далі. – Як це ви так робите? – запитав я, з полегкістю зітхнувши. – Чари! – відповів продавець, недбало махнувши рукою, і з-під його пальців – уявляєте! – порснули різнобарвні іскри й погасли в сутінках крамниці. – Там, за дверима, – звернувся продавець до Джіпа, – ти казав, що хотів би мати наш набір “Купи й дивуй друзів”? Після героїчної внутрішньої боротьби Джіп нарешті відповів: – Так. – Він у тебе в кишені. І, перехилившись через прилавок – тіло в нього виявилося надзвичайно довгим, – цей чудернацький чоловік з манерами справжнього фокусника дістав у Джіпа з кишені коробку. – Папір! – сказав він і взяв із порожнього капелюха з пружинами аркуш паперу. – Шворка! – їв роті в нього виявився клубок, від якого він відмотав довжелезну шворку, зв’язав нею згорток, а тоді перекусив її зубами. А клубок, як мені здалося, проковтнув! Потім чиркнув об ніс однієї з черевомовних ляльок сірника, потримав над вогнем свого пальця (він одразу обернувся на паличку червоного сургучу) й запечатав покупку. – Ти ще казав про “Яйце є – яйця нема”, – зауважив він, дістав його зі спідньої кишені мого пальта й загорнув у папір разом із “Лялькою, що плаче, як жива”. Я віддавав кожен готовий пакунок Джіпові, а той міцно притискав його до себе. Хлопчик говорив дуже мало, але очі його були красномовні. Красномовні були і його руки, що тримали біля грудей покупки. Джіп стояв невимовно схвильований. Так, це були справжні чари. І раптом я аж здригнувся: під капелюхом у мене щось заворушилося – таке м’якеньке, трепетне! Я схопився за капелюх, і з-під нього випурхнув скуйовджений голуб – їй-богу, то був продавців спільник! – побіг по прилавку і чкурнув, як мені здалося, до картонної коробки за тигром із пап’є-маше. – Отакої! – сказав чоловік і спритно вихопив у мене з руки капелюха. – От дурний птах – де влаштував собі гніздо! Він заходився стріпувати мого капелюха й витрусив із нього собі в руку двоє чи троє яєць, чималу мармурову кульку, годинник, з півдесятка неодмінних скляних кульок, зіжмаканий папір, потім ще папір, і ще, й усе говорив про те, що люди не мають звички чистити свої капелюхи зсередини… Розмовляв він, звичайно, дуже чемно і не без певних особистих натяків. – Помалу збирається стільки всякої всячини, сер… Звісно, не тільки у вас… Мало не в кожного покупця… Чого тільки люди з собою не носять! А зіжмаканий папір на прилавку ріс, підіймався вище й вище і вже майже затулив собою продавця. Тепер ми чули тільки ще його голос: – Ніхто не знає, сер, що ховається в людини за її добропристойною подобою… Всі ми – всього лиш прилизана зовнішність, одне слово, лицеміри… Голос його завмер – точнісінько як у ваших сусідів завмер би грамофон1, коли б ви влучно запустили в нього цеглиною. І така сама раптова мовчанка. Папір перестав шурхотіти, зробилося зовсім тихо. – Вам уже не потрібен мій капелюх? – озвався нарешті я. Відповіді не було. Я подивився на Джіпа, Джіп подивився на мене, і в чарівних дзеркалах відбилися наші спотворені обличчя – чудернацькі, серйозні, принишклі… – Нам, мабуть, пора, – зітхнув я. – Скажіть, скільки з нас за все це?.. – запитав я, раптом підвищивши голос. – Я хочу заплатити. І мій капелюх, будь ласка… Із-за купи паперу ніби почулося якесь сопіння. – Давай заглянемо за прилавок, Джіпе,- сказав я.- Він з нас кепкує!.. Ми з Джіпом обійшли тигра, що покивував головою. І що, ви думаєте, було за прилавком? Там не було нічого! На підлозі лежав тільки мій капелюх, а поруч сидів у глибокій задумі кролик – звичайнісінький капловухий білий кролик, дурнуватий на вигляд, одне слово, саме такий, які бувають тільки у фокусників. Я нахилився, щоб узяти капелюха, і кролик відскочив від мене. – Тату! – якось винувато шепнув Джіп. – Що таке, Джіпе? – Тату, а мені ця крамниця подобається] “Вона подобалася б і мені, – подумав я, – якби прилавок раптом не витягся й не загородив нам дорогу до дверей”. Але я не прохопився Джіпові про це жодним словом. – Трусь-трусь! – покликав Джіп і простяг руку до кролика, коли той пострибав повз нас. – Трусь-трусь, покажи Джіпові фокус! Кролик чкурнув у двері, яких доти я там, звичайно, не помічав. Потім двері розчахнулися ширше, і з них знову вийшов чоловік, у якого одне вухо було більше за друге. Він так само всміхався, та коли наші погляди зустрілися, я побачив у його очах чи то глузування, чи то виклик. – Чи не бажаєте оглянути нашу виставку, сер? – так само люб’язно запитав він. Джіп потяг мене за палець. Я подивився на прилавок, тоді на продавця, і знов наші погляди зустрілися. Мені вже починало здаватися, що чари тут аж надто справжні. – У нас обмаль часу…- відповів я. Та не встиг я доказати цих слів, як ми вже стояли в іншій кімнаті, де були виставлені зразки. – Всі товари в нас одного гатунку, – заявив продавець, потираючи свої гнучкі руки, – а саме: найвищого! Нічого, крім справжньої магії! З гарантією! О, даруйте, сер! Цієї миті я відчув, ніби чоловік щось відриває від мого рукава. Повернувши голову, я побачив, що він тримає за хвіст невеличке червоне чортеня, а воно смикається, звивається і все хоче вкусити його за руку. Ще хвиля – і продавець байдуже жбурнув його під прилавок. Чортеня було гумове, безперечно, і все ж на якусь мить мені здалося… І тримав він його так, як тримають у руках кусючу гадину… Я перевів погляд на Джіпа, але той не зводив погляду з чарівного коника-гойдалки. Я був радий, що малий не бачив того чортеняти. – Послухайте, – мовив я, стишивши голос і показуючи очима то на Джіпа, то на червоне чортеня, – гадаю, у вас таких речей не багато, правда ж? – І сліду немає! Це, видко, ви занесли його з вулиці,- відповів продавець, так само стишивши голос і ще ширше всміхаючись. – Аж дивно: чого тільки люди не носять з собою, самі про це не знаючи! – Потім до Джіпа: – Тобі тут щось припало до вподоби? Джіпові припало тут до вподоби багато чого. І він довірливо й чемно звернувся до дивовижного продавця: – А цей меч також чарівний? – Це чарівний іграшковий меч. Не гнеться, не ламається, не ріже пальці. Хто має такого меча, той вийде цілий-цілісінький з двобою з будь-яким ворогом, не старшим за вісімнадцять років. Коштує від півкрони до семи шилінгів і шести пенсів – залежно від того, який завбільшки. Ці картонні обладунки призначені для юних лицарів, у мандрах вони просто незамінні. Чарівний щит, чоботи-скороходи, шапка-невидимка… – Ой, татусю! – вигукнув Джіп. Я хотів запитати, скільки ж усе це коштує, але продавець не звертав на мене уваги. Тепер він цілком заволодів Джіпом. Він відірвав малого від мого пальця й заходився докладно розповідати йому про свої кляті товари. Спинити його було вже годі. Невдовзі я з невиразною тривогою і почуттям, дуже схожим на ревнощі, завважив, що Джіп ухопився за його палець – достоту, як звичайно хапався за мій. “Безперечно, він чоловік цікавий, – міркував я, – і в нього сила-силенна всіляких справді цікавих підробок. І все ж таки…” Я рушив за ними, нічого не кажучи й не спускаючи з ока того спритного фокусника. Зрештою, Джіпові тут подобається… А коли нам треба буде піти, ми зробимо це дуже просто, тут сумніву нема. Виставка займала довгу, безладно забудовану галерею, втикану всілякими колонами, підпорами та стояками; арки вели до бічних ніш, де знічев’я тинялися й продавали витрішки якісь дивні на вигляд доглядачі. І на кожному кроці траплялися, збиваючи нас із пантелику, дзеркала та портьєри. їх було так багато, що дуже скоро я згубив з очей двері, в які ми ввійшли. і А продавець показував Джіпові чарівні поїзди, що рухалися без пари й пружини – їм досить було тільки дати команду, а також оті надзвичайно дорогоцінні коробки з олов’яними солдатиками, що оживали відразу, щойно він підіймав кришку і промовляв… Переказати ту скоромовку я не можу – в мене не дуже гостре вухо, а от Джіп успадкував слух від матері й повторив скоромовку вмить. – Браво! – вигукнув продавець, безцеремонно згріб солдатиків знов до коробки й віддав її Джіпу. – Ану, ще раз! І Джіп за мить оживив солдатиків знов. – Берете коробку? – запитав продавець. – Ми б узяли, – відповів я, – якби ви продали її трохи дешевше. Бо мені треба бути мільйонером… – З дорогою душею! – І продавець знову змів солдатиків у коробку, накрив її кришкою, помахав коробкою в повітрі – і вона вже була загорнена в бурий папір і перев’язана шворкою. А на папері стояла повна адреса й ім’я Джіпа! Помітивши мій подив, продавець засміявся. – Це – справжні чари! – сказав він.- У нас без шахрайства. – А як на мене, то вони аж надто справжні! – промовив я. І Після цього продавець заходився показувати Джіпові фокуси, незвичайні вже самі собою, а ще незвичайніші тим, як він їх виконував. Чоловік пояснював, як влаштовані іграшки, показував їх навиворіт, а любий мій хлопчик поважно дивився й дуже глибокодумно кивав головою. Я за ними просто не встигав. – Агов, хутчіш! – гукав продавець-чародій, а вслід за ним чистий дитячий голосок повторював: – Агов, хутчіш! Але мою увагу відвертало інше. Ця крамниця вже починала викликати в мене підозру й побоювання. Мене насторожувало тут усе, навіть стіни, стеля, підлога, кожен стілець, що траплявся дорогою. У мене було таке дивне враження, ніби, як тільки я відвернуся, все це відразу закружляє, почне пересуватися, гратись у мене за спиною в “своїх сусідів”. Карниз звивався, мов змія, а ліпні маски на стінах були, правду кажучи, аж надто виразні як для простого гіпсу. Потім в око мені раптом упав один із тих чудних доглядачів. Він стояв трохи збоку і, мабуть, не бачив мене, – мені й самому було видно його за купою іграшок та ще й через арку тільки, сказати б, на три чверті. Прихилившись до стовпа, він виробляв з своїм обличчям таке, що в мене аж сироти на тілі повиступали! Особливо страшно було дивитися на його ніс. А вигляд чоловік мав такий, ніби йому нудно й він просто вирішив розважитись. Спершу ніс у нього був коротенький і сплющений, потім на очах витягся, як підзорна труба, а тоді почав робитися все тоншим і тоншим, поки став схожим на довгий, гнучкий червоний батіг. Немов у страшному сні! Чоловік розмахував тим носом з боку в бік і закидав його вперед, як рибалка закидає вудку. І тут я похопився – адже таке видовище не для Джіпа! Та, озирнувшись, я побачив, що всю його увагу полонив продавець і малий не підозрює нічого поганого. Вони саме про щось шепотілися, поглядаючи на мене. Джіп стояв на табуреті, а продавець тримав у руках щось схоже на великий барабан. – Тату, пограймося в піжмурки! – вигукнув Джіп.- Тобі жмуритися! І не встиг я й слова сказати, як продавець накрив його отим великим барабаном! Я зразу збагнув, у чому річ. – Скиньте барабан! – закричав я. – Зараз же! Ви перелякаєте хлопчика! Скиньте! Чоловік із неоднаковими вухами мовчки послухався і простяг мені той величезний циліндр, щоб я побачив, що він порожній. На табуреті теж нікого не було! Невже за одну мить мій хлопчик міг безслідно зникнути?.. Вам, мабуть, знайоме лиховісне передчуття, що заполонює душу й невидимою рукою стискує серце. Це передчуття ніби змітає геть ваше власне “я”, і весь ви насторожуєтесь, напружуєтесь, ви не зволікаєте, але й не гарячкуєте, а гнів і страх десь зникають. Так було й зі мною. Я ступив до ошкіреного продавця й люто перекинув ногою табурет. – Годі цих дурниць! – гримнув я. – Де мій хлопчик? – Ви ж бачите, – сказав продавець, усе ще показуючи мені порожній барабан. – У нас без шахрайства… Я простяг руку, щоб схопити його, але він спритно крутнувся й вислизнув від мене. Я знов метнувся до нього, та він ухилився вдруге й штовхнув якісь двері, щоб утекти. – Стій! – крикнув я. Чоловік засміявся й вибіг. Я кинувся за ним і опинився в… непроглядній темряві! Бах! – О Господи! Я вас і не помітив, сер! Я стояв на Ріджент-стрит і щойно зіткнувся з якимсь порядним на вигляд робітником. А за кілька кроків від мене стояв трохи розгублений Джіп. Ми з тим чоловіком вибачилися один перед одним, Джіп крутнувсь і з ясною усмішкою підбіг, так ніби тільки на хвилинку згубив мене з очей. У руках він тримав чотири пакунки! І ту ж мить узявся за мій палець. Спершу я не знав, що й думати. Я роззирнувся, шукаючи поглядом дверей чарівної крамниці. Але їх ніде не було! Ні дверей, ні крамниці, нічого! Лише звичайнісінький пілястр між салоном, де продають картини, і вітриною з курчатами!.. І я зробив єдине, що міг зробити в такому розгубленому стані: став край тротуару й помахав парасолькою, підкликаючи кеб. – В екіпажі! – не тямлячи себе від радощів, вигукнув Джіп. Я допоміг йому сісти в кеб, насилу згадав свою адресу й сів сам. Потім відчув у себе в кишені щось незвичайне і знайшов там скляну кульку. Я обурено викинув її на бруківку. Джіп нічого не сказав. Якийсь час ми обидва мовчали. Нарешті Джіп промовив: – Оце була крамниця, тату! І тут я подумав собі: а як сприйняв усе це він? На вигляд Джіп був цілий, здоровий, і це головне. Він не був наляканий, не був розгублений; його просто страшенно тішило те, як минув день, до того ж на колінах він тримав чотири пакунки. Чорт, що ж там усе-таки було? – Гм! – озвався я.- Малим дітям не можна ходити до таких крамниць щодня. Джіп вислухав мої слова з властивою йому стриманістю, і на якусь мить мені стало навіть шкода, що я його батько, а не мати, й не можу тут-таки, в екіпажі, coram publico1, поцілувати його. “Зрештою, – подумав я, – не так уже все це й страшно!” Але остаточно я заспокоївся аж тоді, як удома ми розпакували ті чотири згортки. У трьох із них виявилися коробки із звичайнісінькими, але такими гарними олов’яними солдатиками, що Джіп зовсім забув про тих “Справжніх чарівних солдатиків”, яких бачив у крамниці. А в четвертому пакунку було кошеня – невеличке, біле живе кошеня, дуже жваве, славне на вдачу і з добрим апетитом. Я розглядав усе це з полегкістю, хоч і не без остороги. І просидів у дитячій кімнаті хтозна й скільки часу… Було це півроку тому. І тепер я починаю думати, що нічого поганого, власне, й не сталося. У кошеняті виявилося не більше чарів, ніж буває в усіх інших кошенятах. А солдатики трималися так стійко, що ними був би задоволений найсуворіший полковник. Ну, а Джіп?.. Розважливі батьки погодяться, що з ним я мав поводитись особливо обачно. Але одного дня я таки не стримався й запитав: – Джіпе, а що, якби твої солдатики раптом ожили й пішли марширувати? – А вони й так живі, – відповів він. – Я знаю одне слово, і досить мені тільки відкрити коробку й сказати його… – І вони марширують? – Ну звісно, тату! Якби вони не марширували, я б їх і не любив! Я не висловив подиву – це було б недоречно. Відтоді я не раз пробував, коли Джіп грався з солдатиками, зненацька увійти до нього в кімнату. Але нічого чарівного в них я так і не помітив… Отож важко сказати щось напевно. І ще одне: щодо грошей. У мене непоправна звичка завжди платити по рахунку. Кілька разів я проходив туди й назад по Ріджент-стрит, шукаючи ту крамницю, але не знайшов. І все ж таки я схильний гадати, що в цій справі повівся чесно: коли вже ті люди, хоч би хто вони були, знають Джіпове ім’я і адресу, то нехай коли завгодно надішлють мені рахунок, я оплачу його залюбки.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Чарівна крамниця – ВЕЛЛС, Герберт Джордж
вірш так тихо серце плаче