Бурлеск (італ. burlesque від bиrlа – жарт) – вид комічної, пародійної поезії та драматургії, генетично пов’язаний із народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою. Найраннішим прикладом Б. вважається “Батрахоміомахія” – сутичка жаб і мишей, пойменованих за аналогією до персонажів “Іліади” Гомера. Б. набув популярності у європейських літературах XVII-XVIII ст., особливо у зв’язку з тенденцією пародіювання “Енеїди” римського поета Вергілія (70-19 pp. до н. е.), започаткованою французьким
поетом П. Скарроном. В Україні Б. найповніше розкрився у героїчній поемі І. Котляревського “Енеїда” (1798-1809; повне видання – 1842 р.) і досить часто пов’язувався з “Вергілієвою Енеїдою, вивернутою навспак” російського поета М. Осипова, яка писалася в ті ж роки (1791-1808), хоч І. Котляревський мав власні творчі джерела, відсутні в російській літературі, спирався на традиції низового бароко, досвід “мандрованих дяків”, школярів-“бакалярів”, на власне бурлескні жанри (різдвяні, великодні, “нищенські” вірші, шкільну драму, інтермедії, вертеп тощо), поєднуючи їх із набутками європейської бурлескної
культури. Водночас І. Котляревський відійшов від “двотекстовості” П. Скаррона, А. Блюмауера чи М. Осипова, взалежненої від Вергілієвого твору до семантичної автономної однотекстовості, в якій усувалася присутність Вергілія. Головним чинником тут вважається національна руїна, знищення Запорозької Січі, асоційоване з трагедією Трої. Сміхова культура допомогла українству вижити, тому вона, набувши бурлескних ознак, поширилась у новій українській літературі (П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, М. Гоголь, Г. Квітка-Основ’яненко, Л. Глібов, С. Руданський та ін.). Досвідом бурлеску переймалися не тільки гумористи і сатирики наступних творчих поколінь (Остап Вишня, В. Чечвянський, Ю. Вухналь, Порфирій Горотак – псевдонім Ю. Клена та Л. Мосендза та ін.), а й представники авангардистських течій, починаючи від кверофутуризму, проголошеного М. Семенком, до сьогоденних неоавангардистів, відомих під назвами “Бу-Ба-Бу” (Бурлеск-Балаган-Буфонада), “ЛуГоСад” та ін., які використовують з традиційного надбання Б. передовсім епатаційний, пародійно знижений тон, вказуючи на невідповідність застарілих суспільних та літературних цінностей в новій історичній ситуації.
