Бог та бідний вовк – народні казки

Був собі бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От і пішов до Бога просить їжі. Приходить до Бога та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був.
– Боже, – каже, – милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.
– А чого тобі їсти? – каже Бог.
– Чого дай, то дай.
– Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж.
От вовк мерщій од Бога – трюх-трюх – так біжить! Та до кобили: ,
– Здорова була, кобило. Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– Що ж ти таке,

що ти мене будеш їсти?
– Вовк! – каже.
– Та брешеш, – собака.
– їй-богу, – каже, – вовк.
– Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?
– А з голови.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.
– Чи так, то й так, – каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знає вже, чи па сім, чи на тім “світі. А кобила як дремене – аж курява встала. От вовк сидить
собі та й думає:
– Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!
От він знов потяг до Бога просить їжі.
– Боже, – каже, – милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
– Хіба, – каже Бог, – тобі кобили мало?
Вовк лається:
– Хай, – каже, – з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила…
– Ну, коли так, – каже Бог, – то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
– Здоров, баране.
– Здоров.
– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що їстимеш мене?
– Вовк, – каже.
– Та брешеш, – собака.
– Ні, їй-богу, – каже,- вовк.
– А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
– Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – не як.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже наважив мене з’їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
– Ставаймо, – каже.
От став він якраз над кручею – така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк – беркиць у яр… Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче:
– Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?…
Думав-думав та й пішов знову просить їжі до Бога.
– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.
Бог каже:
– Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало – то й твоє, воно нікуди не втече.
Послухав вовк, прийшов на місце – аж лежить сало. Він сів та й думає:
“Добре, з’їм я його. Але ж воно солоне – пити захочеться. Піду спершу нап’юся, а тоді вже й з’їм”.
Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, – повернувся – коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала. От сів та й плаче:
– Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки, не ївши, п’є?
Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж… Йде знову до Бога просити їжі.
– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.
– Та й набрид же ти, – каже, – з тією їжею. Та що вже з тобою говорити: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, – оту й з’їж.
Пішов.
– Здоров, свине.
– Здоров.
– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
– Вовк!
– Брешеш, – собака.
– Ні, – каже, – вовк.
– Хіба ж, – каже, – вовкові їсти нічого?
– Нічого, – каже.
– Коли ж, – каже, – нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, – може, й тебе виберуть.
– Чи так, то й так. Вези.
Сів на свиню. Прибіга в село, та як закувіка – аж вовк перелякався.
– Чого се ти, – каже, – кричиш?
– Та це ж я, – каже, – скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами… Хто що запопав. У вовка аж дух сперло од страху. От він потихеньку до свині:
– Скажи, чого це так багато народу біжить?
– Та це ж, – каже, – для тебе.
От народ як зсадив вовка, як почав пірчить, то вже йому й їсти перехотілося – насилу живий вирвався. Як дьорне, та прямо до Бога.
– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний. Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от кінець віку.
Бог каже:
– Піди, там он іде кравець. Нападеш на нього та й поживишся. Ледве потопав вовк. Перестріва на дорозі кравця:
– Здоров, чоловіче.
– Здоров.
– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що станеш мене їсти?
– Вовк,- каже.
– Брешеш,- собака.
– Ні,- каже, – їй-богу, вовк.
– Та малий же ти з біса. Ану, давай я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку – і давай міряти аршином! Міряв його, міряв – уже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе міряє. Та приказує:
– Аршин вздовж, аршин впоперек!
Доти міряв, поки й хвіст у руці зостався. Вовк як чкурне! Та годі вже до Бога, побіг до вовків:
– Вовчики-братики, таке й таке лихо.
Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робить? Бачить – біда. Аж стоїть дерево. Вій на те дерево: заліз аж па саму верховину. А вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають… Куций і каже:
– От як ми зробимо: я етапу насподі, а ви всі на мене, усі на мене, один зверх другого, аж поки досягнем вражого сина…
Стали вони один зверх одного – така драбина. От уже одному жомові стати і кравця дістати. Кравець бачить, що непереливки, та й каже:
– Понюхаю хоч напослідок табаки. Тільки-но понюхав та як чхне:
– Апчхи!
А спідньому вчулося, що той верхнього міря та каже: “аршин!” Та як пирсне відтіля, а вовки як посиплються наниз, та драла…
Зліз тоді кравець з дерева та й пішов собі безпечно додому. Живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало. От вам і казка, а мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Бог та бідний вовк – народні казки


реве дніпро й лани широкополі
Бог та бідний вовк – народні казки