Головна ⇒ 📁Довідник з української культури ⇒ АВДИКОВИЧ ОРЕСТ

АВДИКОВИЧ ОРЕСТ

АВДИКОВИЧ ОРЕСТ (1876 або 16.02.1877, с. Сороки, тепер Бучацького р-ну Тернопільської обл. – 28.10.1918, м. Перемишль, тепер Польща) – письменник, літературознавець, педагог.

Закінчив Українську академічну гімназію у Львові, навчався в Гірничій академії м. Любен (Австрія), на філософському факультеті Львівського університету (1898-1901). По закінченні навчання працював у Перемишлі – спочатку в польській гімназії, з 1903 р. – в українській і одночасно – в українському дівочому ліцеї. Був заступником учителя, дійсним учителем, професором гімназії,

з 1905 р. – першим адміністратором і префектом щойно відкритого гімназійного інституту. Навчав української, німецької, грецької та латинської мов і літератур. З 1908 р. кілька років був головою перемишльської філії Товариства наукових викладів ім. Петра Могили. 1916 р. в О. Авдиковича загострився туберкульоз спинного мозку, і з наступного року він змушений був відмовитися від освітянської діяльності.

У перший період творчої діяльності (1898-1901) О. Авдикович написав більш як 50 оповідань, новел, нарисів, образків, поезій у прозі, літературну казку. Дебютував белетристичним нарисом “Шекс” у газеті “Діло” (1898). Публікувався

у львівських газетах “Діло” (1898-1901), “Руслан” (1899), в “Літературно-науковому віснику” (1900). Видав у Львові окремою книжечкою “Нарис одної доби” (1899), новелістичні збірки “Поезія і проза” (1899), “Метелики”, “Нетлі” (обидві – 1900), “Демон руїни” (1901), “Моя популярність” та інші оповідання” (1905). На долю останньої випав найбільший успіх; В. Гнатюк відзначав її “легкий гумор, делікатну сатиру, деяку алегоричність”, “простий і ясний” стиль, “чисту” мову, “живі й реальні” малюнки.

У центрі малої прози О. Авдиковича – психологія представників селянства, дрібномаєткового панства, духовенства, інтелігенції, студентів, урядовців. Почавши з натуралістичних оповідань, нарисів і образків (“Біциклістка”, “Нарис одної доби”, “На аудієнції”, “На рибі”, “Відлюдок”), поступово через реалістичні твори з сентиментально-романтичним, а подекуди й декадентським забарвленням (“Поезія і проза”, “З балу”, “Гуси”) перейшов до суто декадентського самовираження (“Марева”, “Хрести”, цикл “Демон руїни”), У кращих реалістичних творах (“Гуси”, “До місяця”, “З вечора”, “Останні скарби”, “Така… дурна справа”, “Reguiescat” та ін.) наближався до “нової школи” в українській літературі початку XX ст., будуючи тексти па концентрації душевних порухів, нюансах думок і почуттів особистості.

Під впливом польського модерніста С. Пшибишевського О. Авдикович вдався до форм суб’єктивного вираження розірваної свідомості зневіреного в житті інтелігента – ліричних медитацій, елегій чи епістол, потоку свідомості ліричного героя, який слухає “музики” своїх “нервів”, до символічно-метафоричного відображення його фантастичних візій і занепадницьких настроїв, поєднав натуралістичний підхід до психологічного аналізу з лірико – символічною експресією (“Демон руїни”). Декадентсько-символістичні шукання О. Авдиковича схвально сприйняли О. Луцький, С. Яричевський, але піддав нещадній, необ’єктивній критиці С. Єфремов.

Після тривалої перерви повернувся до літературної творчості на початку Першої світової війни, написав кілька антивоєнних, антиімперіалістичних оповідань (об’єднаних 1918 р. разом з деякими ранніми творами у збірку “Біла голубка” та інші оповідання”, з якої збереглися окремі тексти) і велику за обсягом “містерію” “ладом оповідання” “Ой у рідному краю та на Дикому Полі” (з присвятою “Славним гуцульським Сотням”), у якій реалістичні картини народного горя переплітаються з фантастичними візіями та алегоричними образами, почерпнутими з християнської міфології.

Перу О. Авдиковича належать три грунтовні літературознавчі розвідки: “Лев Василович-Сапогівський” (1899) – про життєвий і творчий шлях маловідомою західноукраїнського новеліста й критика кінця 70-х – початку 80-х рогів XIX ст.; “Огляд літературної діяльності Олександра Кониського” (1908) – один із кращих в українському літературознавстві про творчість цього письменника; “Форма писань Маркіяна Шашкевича” (1911) – прониклива студія поетики, зокрема віршування, М. Шашкевича.

Літ.: Маковей О. Про фейлетони українсько-руських політичних часописей в р. 1898 // ЛНВ. 1899. Т. 6. Кн. 4; Франко 1. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1982. Т. 33; Нахлік Є. “Вразлива душа, упоєна поетичним жалем” // Україна. 1989. № 49; Ефремов С. В поисках новой красоти (Заметки читателя) // Єфремов С. Літературно-критичні статті. К., 1993.

(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)