АНГЕЛ НА МОСТУ – Джон Чівер

Джон Чівер

АНГЕЛ НА МОСТУ

Ви, напевне, бачили мою матінку на ковзанці в Рокфеллер-

Центрі, де вона весело кружляє на льоду, незважаючи на свої

Сімдесят вісім років. Вона ще на диво моторна, як на свій вік.

З червоною стрічкою в сивому волоссі, в коротенькій оксамитовій

Спідничці – теж яскраво червоній, в окулярах і в штанцях кольору

Тіла вона хвацько витанцьовує з тренером ковзанки. А я ніяк не

Можу змиритися! Взимку намагаюся бути щонайдалі від Рокфел-

Лер-центру, ‘й ніхто не затягне мене до ресторації, що дивиться

Вікнами на ту ковзанку. Якось, коли я проходив мимо, один тил

Ухопив мене за руку й, показуючи пальцем на мою матінку, заре-

Готав: “А погляньте лишень на ту божевільну стару!” Мені стало

Чомусь її дуже шкода. Хоч і варт було радіти та дякувати богу,

Що матінка сяк-так розважається й не вимагає від мене ніяких

Турбот. І все ж як мені хотілося, щоб вона вигадала собі іншу, не

Таку сумнівну розвагу! Тому, коли бачу статечну матрону, що

Граційно нахиляється над вазою з хризантемами або розливає чай

У вітальні, у мене перед очима відразу постає матінка. Вирядив-

Шись, як гардеробниця в нічному клубі, вона кружляє по кризі

В обіймах платного партнера – і це в самому центрі велетен-

Ського міста, третього в світі!

Фігурному катанню матінка навчилася ще в Сент-Ботольфсі,

Невеличкому містечку Нової Англії, звідки ми родом. Отож,

Мабуть, ця її пристрасть – всього-на-всього ознака прихильності

До минулого. Адже з кожним роком вона все дужче сумує за дале-

Ким світом своєї юності. Здоров’я у неї просто залізне, проте будь-

Які новації вона тепер ледве терпить. Якось я повіз її в гості до

Родичів у Толедо. Приїхали ми на нью-аркський аеропорт. Зал для

Пасажирів під велетенським склепінням, світло реклам, оглушлива

Музика, що гамувала сльози й зойки прощання, – все те справило

На мою матінку вельми гнітюче враження, а сам аеропорт, так

Не схожий на залізничну станцію в Сент-Ботольфсі, видався їй

Непоказним і зовсім не цікавим.

Політ відклали, і нам довелося просидіти ще цілу годину.

Я глянув на матінку: вона раптом спала з лиця і постаріла. Через

Півгодини їй стало важко дихати. Приклавши до грудей руку

З розчепіреними пальцями, вона час від часу поривчасто хапала

Повітря, ніби їй було дуже боляче. Обличчя в неї почервоніло

І взялося плямами. Я вдав, що нічого не бачу. Але ось оголосили

Посадку, й матінка загукала: “Вези мене додому! Як помирати, то

На землі!” Я здав квитка й повіз матінку додому, в її мешкання,

А про той напад нікому не сказав. Проте примхливий, чи, скоріше,

Неврастенічний, страх перед катастрофою, що пойняв мою матін-

Ку, з’ясував мені дуже багато: я побачив, як з кожним роком збіль-

Шується кількість небезпек, що чигають на неї: скільки їх з’яви-

Лося, отих підводних рифів, отих хижих звірів, що тільки й під-

Стерігають її в засідці! Які несподівані ті шляхи, що їй доводиться

Обирати тепер, коли світ розгортається дедалі ширше й стає все

Складніший та незбагненніший для неї!

Мені тоді часто доводилося літати. Справи вимагали моєї

Присутності то в Римі, то в Нью-Йорку, то в Сан-Франціско, то

В Лос-Анжелесі, і я чи не щомісяця перелітав з одного міста

В інше. Літати мені подобалось. Я любив милуватися феєричним

Світінням у високості. Любив мчати з заходу на схід і стежити

З вікна, як ніч простує континентом. Уявляю собі, як після вечері

Миють посуд нью-йоркські господарки, коли мій годинник показує

Четверту за каліфорнійським часом, а наша стюардеса ось уже

Вдруге пропонує охочим джин, коктейль або віскі. Під кінець

Польоту стає душно. Всі стомилися. Золота нитка в оббивці крісла

Раптом починає муляти, і вам здається, що про вас забули, отож

Ви ридаєте, наче дитя: вам все осоружне, все чуже. Звичайно,

З деким із пасажирів ви познайомилися, серед них є й приємні

Співрозмовники, і набридливі балакуни. Одначе які нікчемні

Й непотрібні справи, що примушують нас ширяти над землею! Он

Та стара мчить через Північний полюс до Парижа, щоб подарувати

Своїй сестрі миску телячого холодцю. А її сусід, ‘комівояжер, рек-

Ламує синтетичні устілки.

Одного разу, коли я летів на захід (Скелясті гори вже лиши-

Лися позаду, але до Лос-Анжелеса ще була ціла година, ми завис-

Ли в такій високості, що втратили вже навіть уяву про рідну

Землю), я раптом побачив унизу слабеньке мерехтіння, разок

Вогнів, схожих на прибережні ліхтарі. У тих широтах жодного

Берега й близько не було, і я розумів, що ніколи й не дізнаюся,

Що означала ота примара вогнів – чи то межу пустелі, чи зви-

Вистий шлях у горах… Але а такої височини й на такій скаженій

Швидкості те мерехтіння, здавалося, свідчило про мою приналеж-

Ність до світу мертвого, підкреслювало мій вік, мою неспромож-

Ність зрозуміти те, що відбувається в мене перед очима. Я ніби

Опинився зненацька десь посеред потоку, до далеких берегів якого,

Може, колись дістануться лише мої діти, – і мені було чомусь

Навіть приємно від того.

Отож я любив літати, й тривога, що пойняла тоді мою матін-

Ку, була дивною для мене. Це ж бо моєму старшому братові, Її

Первістку й улюбленцеві, перейде в спадок її настирність, її столо-

Ве срібло і впертість, а також – до певної міри – Її ексцентрична

Вдача. Одного вечора мій брат – а ми вже майже рік з ним не

Бачились – зателефонував мені й напросився на вечерю. Я охоче

Погодився. О пів на восьму він подзвонив знов: мовляв, жде внизу

(а ми живемо на одинадцятому поверсі) й просить мене спусти-

Тися. Я думав, брат хоче повідомити мені щось особливе, та, щойно

Ми зустрілися, він попрямував до ліфта. Коли за ним клацнули

Дверцята, я помітив ті самі напади жаху, що і в матінки в аеро-

Порту. Лоб йому зросив холодний піт, він важко дихав, ніби після

Довгого бігу.

– Тобі погано? – запитав я.

– Боюся ліфта, – похмуро признався він.

– Чого це?

– Аби часом будинок не впав.

Я засміявся, і це, мабуть, було жорстоко з мого боку. Та вже

Надто смішною здалася мені картина, що несподівано постали

Перед очима: нью-йоркські хмарочоси, мов кеглі, з гуркотом

-валяться один на одного! Справа в тому, що взаємна заздрість Діні-

Но псувала наші стосунки, бо я чомусь вважав, що брат і заробляє

Більше, й живе краще. І хоч як боляче було бачити його в такому

Стані – пригніченого, нещасного, приємне почуття зверхності

Залоскотало мені серце. Здавалось, у таємному змаганні, що вияв-

Ляло сутність наших взаємин, я раптом обійшов його. Він – стар-

Ший, материн любимчик, та, бачачи, як він задихається в ліфті,

Я думав про нього лиш одне: “Адже цс мій нещасний братик, геть

Змучений турботами й тривогами”. Перше ніж зайти до кімнати,

Він зупинився перевести дух. Цей жах, як виявилося, переслідував

Його вже понад рік. Брат ходив до психіатра. Та ніякої користі

Не не дало. Щойно вийшов з ліфта, як усе наче рукою зняло, хоч

Я й помітив, що він намагається триматись подалі від вікна. А коли

Брат уже зібрався додому, я з цікавості провів його до сходів. Ліфт

Спинився на нашому поверсі, а він обернувся до мене й сказав:

– Мабуть, доведеться спускатися пішки…

Ми полічили з ним усі одинадцять поверхів. Брат не відривав

Руки від поручнів. Попрощавшись з ним унизу, я злетів нагору

Ліфтом і розповів дружині про братів “коник”.

– Йому здається, що будинок може впасти.

Дружина, як і я, була здивована й пригнічена, хоч обом нам

Оте боягузтво здавалося смішним.

Проте через місяць братові довелося розлучитися з фірмою, дг

Він служив, бо вона переїхала в нове приміщення – на п’ятдесят

Другий поверх. Як він пояснив те, мені не відомо. Ходив без робо-

Ти цілих півроку, поки вдалося підшукати місце в конторі, що

Містилася на третьому поверсі. Одного зимового вечора я помітив

Його на перехресті Медісон-авеню й П’ятдесят дев’ятої вулиці.

Розумний, вихований, пристойно вдягнений, він чекав з натовпом,

Поки спалахне зелене світло. А я подумав: “Скільки їх тут, отих

Диваків, схожих на нього! Скільком доводиться отак продиратися

Крізь нетрі дурних забобонів! Скільком навіть вулиця, яку треба

Перейти, здається стрімкою річкою, а водій, що сидить за кермом

Таксі, – ангелом смерті!”

На землі брат почував себе цілком спокійно. Якось ми всією

Родиною поїхали до нього в Нью-Джерсі. Він був здоровий, навіть

Веселий, і я його ні про що не розпитував. В неділю по обіді ми

Повернулися до Нью-Йорка. Не доїжджаючи мосту Джорджа

Вашінгтона, я раптом побачив над містом чорну грозову хмару.

Коли виїхав на міст, дужий порив вітру кинув машину вбік, і я

Ледве втримав кермо. Мені здалося, що міст хитнувся під нами.

А на середині я зненацька відчув, що він повільно осідає. Я не

Міг сумніватися в міцності мосту й водночас боявся, що за якусь

Мить він переломиться навпіл, скинувши в темну воду оцю неділь-

Ну низку машин. Думка про катастрофу викликала в мені паніку.

Ноги похололи, і я, певно, не загальмував би в потрібну мить.

Я почав задихатися, хапати ротом повітря. І в мене, як ото буває

При підвищенні тиску, потемніло в очах.

Страх має великі очі, й, коли він сягає апогею, десь глибоко

В душі чи в тілі – не знаю напевно – у нас раптом відкривається

Приховане джерело, що з нього ми п’ємо снагу для опору. Так

Само й тепер, коли ми подолали середину мосту, страх мій почав

Гамуватися. Дружина та діти милувалися грозою і, очевидно,

Нічого не помітили. А я навіть не знав, чого злякався дужче, –

Чи того, що міст западеться, чи щоб вони не помітили, як мені

Лячно.

Я почав пригадувати всі події минулої доби: може, якийсь

Випадок, розмова чи сутичка дали поштовх моєму страхові, навіяли

Похмуру думку, ніби порив вітру здатен перекинути або зруйну-

Вати міст? Ба ні, ми чудово погуляли, й моя напружена пам’ять

Не могла відшукати чогось такого, що дало б привід для цієї

Хворобливої тривоги.

На тому самому тижні мені треба було їхати в Олбані. Видався

Ясний тихий день. Та згадка про недавній страх була ще надто

Свіжа, і я поїхав манівцями, аби тільки не попасти на міст. Проте

Біля Трої таки трапився невеличкий місток, і я перескочив його

Без хвилювання. Мені довелося плутати миль п’ятнадцять, щоб

Уникнути наступної перепони!

Повертався я також манівцями, а наступного ранку пішов до

Лікаря й сказав йому, що боюся мостів. Той засміявся:

– Боїтеся мостів! Та візьміть себе в руки!

– Мабуть, це у нас спадкове,- пояснив я. – Моя мати, при-

Міром, боїться літаків, а брат – ліфтів.

– Вашій матінці понад сімдесят, – відповів лікар. – Це одна

З небагатьох цікавих жінок, що їх мені випадало зустрічати. Не

Спихайте свої гріхи на неї. Будьте чоловіком, от і все.

Отож нічого порадити він не міг, і я попросив у нього адресу

Лікарів, що займаються психоаналізом. Він сказав, що я лише

Згайную час, хоч і дав мені одну адресу. Але й той лікар заявив,

Що мій страх – усього-на-всього свідчення якоїсь непевної три-

Воги і для з’ясування її треба пройти весь курс психоаналізу.

Однак у мене не було ні часу, ні грошей, а головне – віри в ту

Шарлатанську науку. І я відповів, що вже якось сам подолаю свій

Страх.

Біда з бідою ходить, але моя здавалася просто примхою. Проте

Як було умовити своє дурне тіло, серце, печінку? В дитинстві всяке

Траплялося: й гіркі знегоди, й напади безмежного щастя. Та невже

Отой мій страх перед мостами лише відгомін далекого дитинства?

Я не міг змиритися з думкою, ніби якісь потаємні сили керують

Моєю долею, й вирішив прислухатись до поради лікаря та взяти

Себе в руки.

Але через кілька днів мені довелося їхати в Айдлуайд, в аеро-

Порт. Я не взяв таксі й не сів на автобус, а поїхав у власній маши-

Ні. На мосту Тріборо вже мало не віддав богові душу. Примчавши

В аеропорт, замовив каву, але руки так тремтіли, що розхлюпав її

На стойці. Поряд хтось хихикнув і заявив, що я, напевно, весело

Провів нічку. Не казати ж йому, що я ліг дуже рано, після цілком

Тверезого дня, але боюся мостів?

Того самого дня ввечері я полетів до Лос-Анжелеса. Коли

Приземлились, мій годинник показував першу годину ночі, хоч за

Місцевим часом була ще тільки десята. Я почував себе стомленим,

Узяв таксі й поїхав до готелю, де зупинявся раніш. Проте заснути

Не міг. За вікном повільно крутилася, освітлена прожектором, ста-

Туя дівчини – реклама нічного клубу в Лас-Вегасі. О другій ночі

Прожектор вимкнули, та невгомонна статуя й далі рипіла. Я ні

Разу не бачив, щоб вона зупинялась, а тієї ночі, лежачи без сну,

Все думав: коли ж її змащують та миють? Я навіть співчував їй –

Адже й вона, як і я, не знала спокою.

Я почав думати, чи є в неї рідня. Може, її мати виступає на

Естраді, а батько давно махнув на все рукою й сумно водить авто-

Бус до Уест-Пайко. Навпроти моїх вікон був ресторан, і я бачив,

Як з нього вивели п’яну жінку в ротонді з соболя й посадовили

В машину. Вона двічі спіткнулась і трохи не впала. І вся та кар-

Тина чомусь навіювала тривогу – яскраве світло, що лилося крізь

Розчахнуті двері, пізня, передранкова пора й ця п’яна жінка із

Своїм стурбованим супутником… Звідкись узялися дві машини

Й, скреготнувши гальмами, стали під моїм вікном. Із кожної

Вискочило по троє й заходилися дубасити одне одного. Мені зда-

Валось, що я чую, як тріщать кістки. Щойно з’явилося зелене

Світло, вони знову скочили в машини й помчали геть. Як і оте

Загадкове мерехтіння, побачене мною з літака, ця бійка, мабуть,

Свідчила про народження якогось нового світу, де панували чвари

Й жорстокість. Я раптом пригадав, що в четвер мушу їхати до

Сан-Франціско й що доведеться долати міст із боку Берклі, де

Мене чекають на сніданок. “Візьму таксі туди й назад, – вирішив

Я, – а машину залишу в готельному гаражі”. Знов і знов я вмов-

Ляв себе: час викинути з голови цю дурницю, ніби міст може

Запастися піді мною. Чи, може, я жертва статевого збочення? Жив

Без пуття, легковажив, насолоджувався життям, то, може, в цьому

Й причина?

О третій ранку, стоячи біля вікна, що виходило на Західний

Бульвар, я зрозумів: отой страх перед мостами – усього-на-всього

Форма, в яку виливається мій прихований страх перед дійсністю.

Дивно! Я без будь-якої підозри проїжджав передмістя Толедо

Й Клівленда, обминав велетенські щити з рекламою “польських

Сосисок”, автомобільні кладовища й павільйони, де продають бутер-

Броди з котлетою, і навіть оті одноманітні блоки сучасної архі-

Тектури. Я вдавав, ніби недільна прогулянка Голлівудським буль-

Варом дає мені справжню насолоду. Я спокійно милувався барвами

Призахідного неба на бульварі Дохені та рядами розпатланих

Експатріанток – пальм, що нагадували велетенські мітли. Я не

Заперечував краси Дулута й Іст-Сенеки – адже, коли проскакуєш

Ці містечка, не роздивляєшся довкола! Я мирився з вибоїнами, що

Трапляються на дорозі між Сан-Франціско й Пало-Альто. Так само

Терпляче зносив Сан-Педро й узбережжя. І тільки єдиним виявом

Проти невпорядкованості світу був у мені отой страх перед висо-

Кими мостами! А все через те, що я ненавиджу й наші сучасні

Автостради, й павільйони з котлетами. Заморські пальми й одно-

Манітність осель мільйонів людей пригнічують мене до краю.

Тріскуча музика в наших експресах крає душу. Я терпіти не можу

Раптових змін краєвиду. Невлаштованість друзів і їх пияцтво

Лякають мене, я впадаю у відчай від численних афер, що заті-

Ваються повсюдно. І чомусь так сталося, що всю зненависть до

Свого оточення я відчув саме тоді, коли перебував якраз на

Середині мосту, і в мене з’явилася туга за іншим світом – ясним

І простим, що виграє всіма барвами веселки.

Але я не в силі змінити вигляд Західного бульвару. А поки він

Лишатиметься таким, не зможу вести машину через міст над зато-

Кою Сан-Франціско. Як же мені бути? Повернутися в Сент-Бо-

Тольфс, одягти старомодний піджак і пограти у крібедж із пожеж-

Никами? В моєму рідному місті тільки один міст, та й річка така,

Що грудкою можна перекинути.

Я прийшов додому в суботу. Застав дочку, що приїхала на

Вихідний зі школи. В неділю вранці вона просила мене відвезти

Її в Джерсі, їй хотілося послухати відправу, що починалася

О дев’ятій. Ми вирушили о сьомій. Всю дорогу розмовляли, смія-

Лися і навіть не помітили, як опинилися перед мостом Джорджа

Вашінгтона. Я вже: дроїхав по ньому кілька метрів, зовсім забув-

Ши про свою хвроробу. Коли раптом, усе почалося: знов ноги затер-

Пли, не стало чим дихати, потемніло в очах. Я намагався не пока-

Зувати виду і якимось дивом проскочив міст. Та почував себе геть

Знесиленим. Дочка, здається, нічого й не помітила. Я довіз її до

Школи, цмокнув у щічку й поїхав.

Вертатися на міст було годі й думати, отож я вирішив, зробити

Гак на північ, дістатися до Найчку, а там перескочити Гудзон

Через місток Таппан Зі. Він, як мені здавалося, був не такий

Стрімкий і краще тримався землі, ніж інші мости. Я рушив уздовж

Західного берега Гудзону, бульваром, і мені скортіло подихати

Повітрям. Я поопускав усі шибки в машині. Мені покращало.

Проте ненадовго. Потроху знову почав втрачати почуття реально-

Сті. Дорога й машина здавалися привидами. Я пригадав, що десь

Поблизу живуть мої знайомі. “Може, заїхати та перехилити чарку

Для хоробрості?” Та була ще тільки десята й не хотілося набри-

Дати людям такої ранньої пори. “Може, полегшає, коли здибаю

Кого та перемовлюсь словом?” Я зупинився біля бензоколонки, взяв

Кілька літрів пального, проте механік був надто сонний і мов-

Чазний….

Я вже наближався до мосту. й мізкував, як же мені бути, якщо

Не вдасться переїхати. Зрештою, можна зателефонувати дружині:

Хай пришле кого-небудь; але я не хотів показувати їй свою слаб-

Кість і тим самим похитнути підвалини родинного щастя. Можна

Зателефонувати в гараж – хай вишлють водія… або просто кинути

Машину й діждатися, поки відчиняться бари й кафе. Та, на лихо,

В мене не залишилося й цента, все віддав за пальне. Отож робити

Нічого, і я хоробро рушив на міст.

Всі ознаки страху відразу дали себе знати: в легенях не зоста-

Лося духу, ніби його хто вибив кулаком. Машина метлялась, і я

Вже не міг утримати ні її, ні себе. Все ж таки якось пощастило

Вирівняти її й поставити на узбочині. Страшенна туга пойняла

Мене. Якби я страждав від кохання чи від хвороби, хай навіть

Напився, як чіп, то й тоді не був би такий нещасний. Я пригадав

Братове обличчя в ліфті – жовте, зрошене холодним потом. При-

Гадав матір, її червону спідничку та манірно виставлену ніжку,

Коли вона вихилялася в обіймах тренера, й мені здалося, що всі

Ми, наша трійця, – дивні персонажі з якоїсь плаксивої трагедії,

Що всі знегоди зігнули нас й зробили відщепенцями. Атож, життя

Моє не вдалося, і ніщо з того, що я колись цінував, уже не вер-

Неться – ні юнача хоробрість, – ні радість буття, ні інтуїтивна

Здатність обертатися в цьому світі. Все кануло в безвість, і дове-

Деться кінчати десь у міській лікарні, в палаті для божевільних,

Де я репетуватиму, що валяться мости скрізь і всюди, в усьому

Світі.

Раптом до машини підійшла дівчина, відчинила дверцята

І всілася на сидіння поруч мене.

– Навіть не думала, що хтось зупинить машину на мосту! –

Сказала вона.

В руках у неї був фібровий чемоданчик і-не вгадаєте! –

Маленька арфа, загорнена у вилинялу клейонку.

Її пряме, солом’яного кольору волосся було гарно зачесане

Й спадало на смагляві ‘плечі. Обличчя – кругле, ніжне, веселе.

– Добираєтесь на попутних?

– Ага.

– А це безпечно для такої красуні?

– Цілком.

– Ви багато мандруєте?

– Весь час. Я ходжу від одного кафе до іншого зі своєю

Арфою…

– Що ж ви там граєте?

– Співаю пісень. Переважно народних…

Я приніс коханій курочку

Без кісток, без кісток…

Розповів я любці казочку

Без кінця, без кінця…

І зоставив їй немовлятонько –

Ой-ля-ля, ой-ля-ля…

Вона співала мені всю дорогу, й міст несподівано виявився

Міцним та гарним, а води Гудзону – тихими й лагідними. Верну-

Лось усе – і юнача хоробрість, і здоров’я, і впевненість у собі! На

Тому березі вона подякувала й вийшла з машини. Я запропонував

Відвезти, куди їй треба, та вона тільки війнула зачіскою й пішла.

Я рушив далі, в чудовий, прекрасний світ, що відродився з попе-

Лу. Коли діставсь додому, то ледве втримався, щоб не зателефо-

Нувати братові й не сказати: “А може, під ліфтом теж стоїть

Ангел?” Я так і зробив би, коли б не арфа, яка і в нього викликала

Б підозру, що в мене не всі дома…

Відтоді я твердо вірю, що ласкава доля завжди зарадить мені

В біді, хоч я, щоб не спокушати її, все-таки обминаю міст Джор-

Джа Вашінгтона. Зате такі, як Тріборо й Тапанн Зі, проскакую без

Вагань. Брат мій, як і перше, боїться ліфтів, а матінка, дарма що

В неї не згинаються коліна, все витанцьовує на льоду.