Актуальність п’єси І. Карпенка-Карого “Хазяїн” (ІI варіант)

Завдання літературної критики – визначити художню цінність твору, його значення для читачів. Скільки було випадків, коли вчені не приймали видатне творіння або, навпаки, схвалювали якусь низькопробну “одноденку”. Мені здається, що найсправедливішим і найточнішим критиком є час, який перевіряє художні твори на справжність, розставляє їх на місця: щось відправляє у забуття, а іншим дає путівку у безсмертя. Ось до цих останніх, безумовно, належить комедія І. Карпенка-Карого “Хазяїн”.
Написана у 1900 році, вона не втрачає своєї актуальності, її читають, її ставлять на сцені сучасного театру. На перший погляд, ця живучість п’єси трохи дивна. Про що вона? Про життя сільського мільйонера, героя доби накопичення, що розпочалася після скасування кріпаччини. Перелік дійових осіб теж ніби відкидає нас у далеке минуле: родовитий багатий пан, економи, шахмейстер…
Але починається перша дія – і опиняєшся серед своїх сучасників. Фактор Маюфес – це ж звичайний посередник, або маклер, який допомагає влаштовувати різноманітні операції і цим заробляє на життя. Економ

Зеленський просить Феногена замовити за нього словечко перед Пузирем, щоб не втратити вигідне місце, а за це дає йому хабара. “Дурно ніхто нічого не робе; ви для мене, я для вас”, – говорить він Феногену. Та це ж закон і нашого життя, коли майже все купується і продається: і послуги, і допомога, і робота, й освіта. Принаймні про це свідчать численні серіали про сучасну дійсність.
Але найсучаснішим, мабуть, є головний персонаж комедії – Терентій Гаврилович Пузир. Ось ділова людина, яка від своїх помічників вимагає сумлінної праці й обов’язкових прибутків. Пузир все міряє вигодою. “Аби бариш, то все можна”, – дружина хазяїна добре засвоїла головний життєвий принцип Пузиря. Не гребуючи навіть злочином, він будь-якою ціною прагне одного – збагачення. Навіщо? А для збагачення! Хіба ж це не безглуздя – “стяжання заради стяжання без будь-якої іншої мети”. Пузиреві не потрібні ні вишукана їжа, ні гарний одяг, ні – борони Боже – література і мистецтво. Він знає лише свої степи, свої вівці, свої гроші, яких повинно бути дуже багато.
Терентій Гаврилович легко впізнається в сучасних анекдотах про “нових українців” і “нових руських”, з їхнім безкультур’ям, неуцтвом, байдужістю до чужих проблем і потреб. У них теж мета – одержати “бариш”. Правда, замість старого халата і кожуха у них, мабуть, модні речі із золотими ланцюгами. І їдять вони в ресторанах, а в усьому іншому – точнісінькі Пузирі.
Може, я дещо згущую фарби, але ті телефільми про “хазяїв життя” початку XXI століття викликають згадку про комедію І. Карпенка-Карого, яка могла б повчити декого з нинішніх мільйонерів. Ще 100 років тому український драматург намагався застерегти “стяжателів заради стяжання”, показати їхню обмеженість, жалюгідність. Гроші – річ потрібна, але найвища цінність – людина, духовно розвинена, добра, щедра і благородна. Тільки вона заслуговує на повагу і любов, а не “пузир”, хоч і золотий.