А. Т. Твардовський – яскравий поетичний талант

Домінуюча риса його творчості – найвищий рівень цивільного занепокоєння в усіх без винятку життєвих ситуаціях. Щасливий той, хто “відвідав цей мир у його хвилини фатальні”. Чим-чим, а “фатальними хвилинами” наша епоха не обділена. Твардовський переконався в цьому на власному життєвому досвіді.

Родом він зі смоленського села, із сім’ї, що пережила драму розкуркулювання й посилання. Про колективізації він знав не про почуте. Картини нового колгоспного життя, що відразу нібито стала щасливої, у літературі й мистецтві прийнято

було прикрашати.

Мимоволі пригадується муляжний достаток у знаменитій кінокомедії “Кубанські козаки”, що вийшла теж у досить суворі післявоєнні роки, але показала селянське життя суцільним святом – і свято вийшло на славу. Так було й у ранньому вірші “Гість”, де до колгоспника приїжджає одноосібник , щоб подивитися: а чи варто вступати в колгосп? Він-те сам не може зважитися вийняти з кошика привезений “житній з начинкою пиріг”, а хазяї йому півлітрівку ставлять і яєчню “у всю сковороду”! Хвастається колгоспник хлібом і льоном, кіньми, коровами й телятами: “А худоба була ситий, плавний,

чистокровний”.

Цей сюжет Твардовський включив пізніше в поему “Країна Муравія”.

Старе вино буде улито в нові хутра. І чорні – з будівель старих – колоди Меж нових добре лягли в забір.

Багатозначний образ! Немов символ того, як люди старої, темної свідомості все-таки входять у нове життя. Такий образ не можна втратити, і ті ж колоди “добре лягли” у текст поеми.

Ø І колоди старі в забір Меж нових уляглися.

Одним словом, правду життя випливало втиснути в прокрустова ложі “соціалізму”, забувши про селянську трагедію. Треба було згадати, як страждали бідняки від кулаків. Твардовський описав нещасну частку дівчини, виданої за багатого хазяїна, у якого “худоба хоботастий, ситий, чистокровний”. Уже чи не ця худоба виявилася на колгоспному дворі? Помнете, в “Де” сказано точно так само про худобу?

Втім, хіба справа в одній лише худобі? У колгоспі людям і працюється весело , і весілля гуляється від душі . А на кулачком надворі, “де журавель криничний – і той звучав з урочистістю церковної”, – у тім “нелюбому, нежитловому раї” бідній безприданниці немає ні веселощі, ні життя, воно біжить із осоружного двору в чому була. Про це пише він у своїй мініатюрі.

Що було, то було: долею дружини у великому селянському господарстві була робота від зорі до зорі. А в рядках Твардовського є щирий біль і щира віра в можливість іншого, радісного життя. А чим кінчається кулацкая життя? Похмурого чоловіка й жінки розкуркулюють і засилають;

І з ним одним, похмурим старим, Куди везуть вас, ти спокійно їдеш, Що Мовчить і безглуздим ворогом сусідів, Що Підписували вирок.

Не чи правда, у цьому дуже “ідейному” вірші, у цих “правильних” словах все-таки відчувається “німий біль” селян, що висилають. Та і як не бути болю? Односільчани “підписали вирок” сусідові-кулакові, як своєму ворогу. На тлі цього скрипливого воза, що відвозила на Соловки класових ворогів, особливо повинна була вражати ідилічна картина нового життя всієї Смоленщини:

Край моїм сільським, шитим ликом, Ти дивуєшся на свої справи. Слава революції великою Стороною тебе не обійшла. Славним життям, сита й веселої – Нова Смоленщина моя.

Було все це. Але якою ціною. Мільйони померлих від голоду мужиків у Поволжя й на Україні.

А скільки було кращих працівників заслане або розстріляно. Самі ж мужики розстрілювали мужиків. І от уже нова героїня поета горює, що батьки не дозволили їй вийти заміж по любові за пастуха, видали за кулака – і що тепер, як жити? Пізно про тім говорити, горювати, Батько б з маткою заздалегідь знати, Знати б, що життя повернеться не так, Знати б, чим стане пастух так батрак. “Життя повернеться не так” – надовго, хоча не назавжди. У цьому питанні голова колгоспу, у кого гостював Микита Моргуном, виявився поганими пророками.

У наші дні поема “Країна Муравія” своєю правдивістю й драматизмом нагадує нам про ціну, що народ платить за те, що життя повертається “не так”.

– Що за спомин? – Спомин загальний! – Хто гуляє? – Кулаки!

Поминаємо душ покійних, Що пішли на Соловки… Їх везли, везли возами… З дитинками й пожитками. От і знову “німий біль” у дуже оптимістичній поемі.

Моторошна картина виселення людини з волі в неволю, що рівно сильно майже виселенню з життя в смерть. Ні, не випадково у Твардовського зазвучала пісенька про божу пташку:

Отчого ти, божа пташка, Дзвінких пісень не співали?

– Жити я в клітці не хочу, Відчините мені темницю, Я на волю полечу.

Мимоволі пригадується вірш О. С. Пушкіна “Пташка”. Складено ці рядки в 1823 році, але пройшло століття – і знову довелося писати про пташку в клітці, але вже без усякої надії. Через двадцять років наступила хрущовська “відлига”.

Прав був І. Г. Еренбург, лід рушив – і його вже не можна було зупинити ніяким “застоєм”. Твардовський внутрішньо розкріпачився й “німий біль у слова наділив”. Одна за іншою пишуться поеми, про які він колись мріяти не міг: “За далечінню – далечінь”, “Терпін на тім світлі”.

Нещадно викривні рядки, що бичують бюрократизм, окозамилювання, показуху. Чимало таких рядків і в посмертно опублікованій поемі “По праву пам’яті”:

Перед особою збіглих біліші Не вправі ми кривити душею, – Адже ці були відплатили Ми платою самою великий…

За два роки до своєї смерті Твардовський відкинув всі заборони на пам’ять – зрадив гласності пам’ять про селянську трагедію 30-х років:

” . не ті уже роки, – Не вправі я собі відстрочки Надавати. Гора б із плечей – Ще встигнути без дротика Німий біль у слова наділити, Той біль, що сховано часом І тіснила нам серця…

“По праву пам’яті” – це осмислення поетами досвіду всього прожитого життя. Вона відзначена новим рівнем збагнення народної правди. Це гостре й лірико-філософський роздум про непрості шляхи історії, про долю окремої особистості. Вона пронизана вимогою великої й безкомпромісної правди, що воскрешає “живе минуле” і біль нелегких сторінок нашого історичного минулого.

Поема відзначена характерної для Твардовського глибиною й силою поетичного узагальнення. Сама пам’ять у його поемі це не простий спогад про колишній, а неможливість забути, що не відпускає біль душі, постійне тривожне й суворе нагадування про те, що ніколи не загладиться в серце людському. Сам мотив пошуку правди – як істини й справедливості – наскрізний у поемі й пронизує її текст, від звертання до себе у вступних рядках і до завершальних її слів.

У цій поемі розвиваються й заглиблюються мотиви, що пролунали в книзі “За далечінню – далечінь” , але приорете характер, що тут глибоко особистісний. Все це воістину вистраждано поетом, оскільки мова йде про драматичну долю його сім’ї, найближчих людей, про його власну долю. Про великий подвиг народу в роки війни, коли вирішувалася доля Батьківщини, коли народ, що віддав синів і дочок в ім’я цього подвигу, показав, на які жертви він здатний, розповів Твардовський. І про те, які бешкетування відбувалися “в ім’я цього народу”, розповів чесно, правдиво. І пам’ятав, пам’ятав і беріг цю пам’ять свято. Але віра в те, що “і надалі як були – будемо – яка раптом не гримни гроза, – людьми з тих людей, що людям, не ховаючи око, дивляться в очі”, пронизує всі добутки поета.

На частку Твардовського випало стати поетичним дзеркалом трьох трагічних періодів, потрясши мир, і більшу й малу батьківщину. Він пережив, перестраждав і 30-і й 40-і роки, і післявоєнні роки – і, нарешті, йому пощастило пережити, як говорили стародавні греки, катарсис – очищення душі. Поет такої долі мав повне право по пушкінські гордовито, по-маяковські зухвало написати про себе:

Вся суть в о дном – єдиному завіті: Те, що скажу, до часу танучи, Я це знаю краще всіх на світі – Жив і мертвих – знаю тільки я. Сказати те слово нікому іншому Я ніколи б нізащо не міг Передоверитъ. Навіть Львові Толстому – – Не можна. Не скаже – нехай собі він бог.

А я лише смертний. За своє у відповіді. Я про одному при житті клопочу: Про те, що знаю краще всіх на світі, Сказати хочу. І так, як я хочу.

Простота мови Твардовського загадкова, як простота Пушкіна. “Ця простота, влучне слово, – писав Б. Пастернак, – допомогла завоювати серця мільйонів…” Твардовський був не просто представником свого часу, а його видатним представником. Він жив і працював на повну силу, прекрасно розуміючи, що не на повну силу не можна писати. Це було б аморально стосовно народу, до Росії. “Силу можна показати, коли говориш у повний голос”, – писав Ф. Абрамів. І донині цей голос “правди сущої”, голос “прямо в душі бив” доходить до душ і сердець наших.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


А. Т. Твардовський – яскравий поетичний талант
ніч перед боєм скорочено