Золотий жук (1843) – Едгар Аллан ПО 1809-1849

Книжка повинна мати широкі береги й залишати простір для роздумів.

Едгар По

Сторінки життя і творчості

Загадковий, фантастичний, жахливий і яскравий – усе це визначення, якими характеризують художній світ американського письменника Едгара Аллана По. Він писав вірші, повісті й оповідання. Кожен з його творів має таємницю, яку ми й досі розгадуємо.

Едгар Аллан По народився 19 січня 1809р. в м. Бостоні (США). Його батько, Девід По, був актором. Він залишив сім’ю, коли Едгарові було лише три роки, і про нього ніхто більше нічого не чув. Дитинство митця пройшло в м. Річмонді (столиця штату Віргінія, США). Мати, Елізабет АрнольдПо, була талановитою й популярною актрисою. Проте вона захворіла й померла молодою, залишивши трьох дітей сиротами. Усе життя Едгар сумував за своєю матір’ю та домівкою, якої в нього так ніколи й не було. Його взяла на виховання бездітна сім’я Джона Аллана, багатого торговця. Пані Аллан була доброю жінкою, піклувалася про Едгара як про рідного сина. Проте невдовзі вона померла, а його стосунки з Джоном Алланом були напруженими – вітчим надто суворо ставився до пасерба, і з часом Едгар По залишився без допомоги.

Після закінчення школи юнак вступив до Віргінського університету в м. Шарлотсвіллі (США), що знаходився неподалік від м. Річмонда, проте не зміг завершити навчання через брак коштів. В юності він дуже хотів

мандрувати, бути борцем за свободу народів, відкривати нові землі. Проте життя склалося зовсім по-іншому. Окрім короткого перебування в м. Лондоні ще в дитинстві, хлопець ніде не бував. Йому довелося жити в злиднях. Він пробував знайти забуття в розвагах, однак це не давало бажаної розради. Едгард знайшов відчуття справжньої свободи у світі мистецтва. Творча уява відкрила йому шлях до небачених світів.

Едгар По почав писати художні твори ще в університеті. Перша поетична збірка “Тамерлан” була видана 1827 р. Потім він служив в армії, був журналістом, видавав журнали, але все це не приносило прибутку. Незважаючи на матеріальну скруту, у 1831 р. вийшла друком збірка Е. По “Поеми”. Справжня слава прийшла до письменника після виходу у світ оповідання “Рукопис, знайдений у пляшці” (1835).

Найспокійнішим і найпліднішим періодом у творчості Едгара По був час, коли він жив у Філадельфії. Тут митець написав приблизно 30 оповідань, що дали початок розвитку жанру детективу. У 1839 р. вийшло друком перше видання прози Е. По – “Гротески і арабески”, а в 1845 р. – збірка “Ворон”.

Останньою збіркою письменника стала книжка “Дзвони” (1849). Обставини його смерті й досі не з’ясовані. Із м. Річмонда Е. По вирушив до м. Балтимора. На вулиці він утратив свідомість, його знайшли непритомного й без грошей. Добрі люди перевезли письменника в бал – тиморський шпиталь, де він помер 7 жовтня 1849 р.

Зауважте

Е. По був першовідкривачем у царині детективу. Митець проклав шляхи й для наукової фантастики, і для психологічної прози.

Мудра думка

Його твори не можна вважати фантастичними: якщо вони й фантастичні, то лише зовні… Едгар По майже завжди бере найнезвичайнішу дійсність, ставить свого героя в найвинятковішу зовнішню або психологічну ситуацію і з вразливою достовірністю розповідає про стан душі людини.

Федір Достоєвський

Творчість Едгара По справила великий вплив на письменників Артура Конан Дойла, Агату Крісті, Жоржа Сіменона та ін., надихнула композиторів Моріса Равеля, Клода Дебюссі, Сергія Рахманінова. Впливу Едгара По зазнали російські (Федір Достоєвський, Олександр Блок, Валерій Брюсов) й українські письменники (Микола Хвильовий, Григорій Косинка). У США створено два музеї Едгара По – у м. Балтиморі (штат Меріленд) і м. Річмонді (штат Віргінія). І нині твори Едгара По вражають надзвичайною силою фантазії і художньої майстерності.

Оповідач – вигадана автором особа, від імені якої в художньому творі письменник оповідає про події і людей. Позиція оповідача виявляється у викладі від першої особи (“я”). Оповідач може мати вигадану літературну біографію, вступати в певні стосунки з персонажами, брати участь у подіях чи спостерігати за ними.

Розповідач – вигадана автором особа, від імені якої в епічному творі розповідається про події і людей, за допомогою розповідача формується весь уявний світ літературного твору. Позиція розповідача наближена (хоча не тотожна) до автора й виражена (на відміну від оповідача) формою викладу від третьої особи (“він”, “вона”). Автор може не називати свого розповідача, але читач може здогадатися про його характер, соціальний статус, участь у подіях тощо.

Тонка зору – погляд на події і персонажів, ставлення до них, що виявляється у формах оповіді й залежить від того, хто розповідає про події і людей, його участі (чи неучасті) в сюжеті, зацікавленості, часової дистанції тощо.

Золотий жук (1843)

Коментарі. В одному зі своїх листів Е. По писав про сучасне йому покоління так: “У нас немає кровної аристократії, отже, ми створили для себе аристократію доларів… Людина з тугим гаманцем, як правило, має дуже обмежену душу”. Хоча в оповіданні “Золотий жук” (“The Gold – Bug”)ідеться про пошуки скарбів, та все ж таки у творі утверджується не сила золота, а сила людської думки, багатство творчої уяви й розуму, завдяки яким герой розгадав таємницю та знайшов сховок. Від появи оповідання в суспільстві посилився інтерес до криптографії (шифрування задля збереження таємниці інформації). Утім, зміст твору значно ширший за таємницю давнього пергаменту. Герой оповідання Е. По наділений великими інтелектуальними здібностями, що дає йому можливість подолати важкі обставини й бідність. В образі Леграна втілено американську мрію – утвердження особистості в житті за рахунок власних сил, енергії і розумових можливостей.

Го-го! Він скаче, мов скажений:

Його тарантул укусив.

Артур Мерфі1

Багато років тому я був заприятелював із таким собі містером Вільямом Леграном. Він походив із давнього гугенотського роду2 і колись був маєтний. Але ціла низка знегод довела його мало не до вбозтва, і, щоб уникнути принижень, неминучих при втраті багатства, він вибрався з Нью-Орлеана, міста своїх предків, і поселився на Салівеновому острові поблизу Чарльстона в штаті Південна Кароліна.

Острів цей дуже незвичайний. Завдовжки він десь так зо три милі й майже весь покритий морським піском. Ширина його ніде не більша за чверть милі. Від материка острів відділяє ледве помітна протока, де течія насилу пробиває собі шлях крізь намул і густий очерет, – улюблене пристановище болотяних куріпок. Рослинність на острові, як і можна було сподіватись, не багата й хирлява. Великих дерев не побачиш. Біля західного кінця острова, де споруджено форт Моултрі і де стоїть кілька жалюгідних осель, у яких улітку живуть утікачі від чарльстонської куряви й пропасниці, можна ще знайти колючу карлувату пальму, але взагалі ввесь острів, – окрім цього західного мису та смуги кам’янистого білого берега, що лицем до моря, – покривають зарості пахучого мирту, такого любого англійським садівникам. Ці кущі сягають п’ятнадцяти-двадцяти футів заввишки й утворюють майже непрохідні хащі, де повітря густо просякло пахощами мирту.

1 “Усі помиляються” – комедія англійського драматурга Артура Мерфі (1727- 1805). Едгар По бачив виставу за цією п’єсою в Нью-Йорку й записав, мабуть, по пам’яті цитату з неї.

2 Гугенотський рід – тут: акцентовано на належності героя не стільки до одного з напрямків у християнстві, скільки до аристократії, інтелектуальної еліти.

Зауважте

Задля створення ефекту достовірності оповіді Е. По використовує реальні географічні назви. Салівеновий острів (Sullivan’s Island) (площа 8,5 кв. км) – острів в Атлантичному океані, штат Південна Кароліна (США), розташований у гирлі гавані Чарльстон. Його названо на честь капітана Флоренса О’Саллівена, який прибув сюди одним із перших і заснував ірландське поселення в Чарльстоні. Форт Моултрі – місце військової служби Е. По з листопада 1827 по грудень 1828 р.

Серед цих чагарів, ближче до східного, найвіддаленішого від материка, кінця острова Легран поставив собі невеличку хатину, у якій і жив, коли мені судилося випадково з ним познайомитися. Наше знайомство незабаром перетворилося на дружбу, бо у вдачі цього відлюдника чимало було такого, що збуджувало цікавість і викликало повагу. Легран здобув добру освіту, мав надзвичайно сильний розум, але був заражениймізантропією1, і раз у раз то проймався запалом, то впадав у меланхолію2. У нього було багато книжок, хоча заглядав до них він рідко, натомість воліючи ходити на полювання та ловити рибу або блукати над берегом і в миртових заростях, де вишукував різні мушлі й комахи. Його колекції комах позаздрив би навіть Сваммердам3. У цих мандрах Леграна звичайно супроводив старий негр, на ім’я Джупітер. Відпущений на волю ще до того, як зубожіла господарева родина, він, одначе, уважав своїм обов’язком і далі залишатися при молодому “маса4 Вілові”, і ні добром, ні злом його не можна було від цього відвернути. Родичі Легранові, здається, ще й підтримували цю затятість у негрові, маючи певність, що Легран трохи схибнувся і, отже, потребує постійного догляду й опіки.

Сувора зима на широті Салівенового острова – рідкісне явище, і восени майже ніколи не доводиться обігрівати приміщення. Проте в середині жовтня 18++ року був досить таки холодний день. Саме перед заходом сонця я нарешті пробився крізь хащі до хатини приятеля, якого не бачив уже кілька тижнів. Мешкав я тоді в Чарльстоні, за дев’ять миль від острова, перебратися на який у ті часи було куди тяжче, ніж тепер.

Добувшись до хатини, я постукав, як звичайно, а не почувши відповіді, дістав ключа з відомого мені сховку, відімкнув двері й увійшов. У каміні палахкотів яскравий вогонь. Це була несподіванка, і аж ніяк не неприємна. Я скинув пальто, умостився в кріслі перед тріскучими поліняками й став терпляче дожидати господарів.

1 Мізантропія (з грецьк. ненавидіти) – ненависть, недовіра до людей. Мізантроп – людина, яка уникає товариства, відлюдькувата.

2 Меланхолія – сум, туга, похмурий настрій.

3 Сваммердам Ян (1637 – 1680) – голландський ентомолог, автор праці “Загальна історія комах”.

4 Маса – тут: шанобливе звертання слуги до свого господаря, що йде від тих часів, коли в Америці існувало рабство.

Вони повернулися, тільки-но смеркло, і привітали мене вельми щиро. Джупітер, широко усміхаючись, заходився готувати на вечерю болотянихкуріпок. Леграна посів черговий напад гарячкового запалу – інакше, мабуть, і не скажеш. Він знайшов новий різновид двостулкового молюска, та ще й більше того – вистежив і з Джупітеровою допомогою вполював жука, нібито зовсім не відомого науці, і завтра збирався вислухати мою думку про нього.

– А чому не сьогодні? – запитав я, потираючи руки над вогнем і подумки посилаючи під три чорти все жукове поріддя.

– Якби ж знаття, що ви тут! – вигукнув Легран. – Але я вас так давно вже не бачив і звідки ж мені здогадатися, що ви саме сьогодні завітаєте? Дорогою додому ми зустріли лейтенанта Дж++ з форту, і я дав йому на вечір жука. Отож до ранку вам його ніяк не побачити. Переночуйте в нас, а на світанку я пошлю Джупа, щоб приніс жука. Такої краси скільки світ світом не бувало!

– Це ви про світанок?

– Який там світанок! Жук, от що. Він яскраво-золотої барви, завбільшки з великий горіх гікорії і має дві чорні, як вугіль, цятки вгорі на спині, а третю таку саму – унизу. Вусики тоненькі…

– Тоненькі, але важкенькі! – докинув своє слово Джупітер. – Та цей жук із щирого золота, усе до цятки в ньому золоте, усередині й зверху, – такого важкого жука я зроду-віку не бачив.

– Нехай і так, Джупе, – відказав Легран занадто вже поважним тоном, – але це не підстава, щоб ми їли пересмажену дичину. Жук і справді такої барви, – Легран обернувся до мене, – що я майже згоден із Джупітером. Надкрильця мають такий металевий відблиск, якого ви ще ніколи не бачили. А втім, завтра й самі переконаєтеся. А тим часом я вам покажу, якої він форми.

Сказавши це, Легран сів до невеликого столу, де лежали перо й чорнило, але не було видно ані клаптика паперу. Він попорпався в шухляді – проте й там теж паперу не знайшлося.

– Нічого, – сказав урешті Легран, – нам і цього вистачить.

Він дістав із кишені камізельки клапоть, як мені видалося, дуже брудного паперу й став побіжно накреслювати на ньому обриси жука. А я все так і сидів собі коло каміна, ще не встигши зігрітися. Легран скінчив своє малювання і, не підводячись із місця, передав мені папір.

Аж раптом знадвору почувся голосний гавкіт, а тоді шкряботіння у двері. Коли Джупітер відчинив, у кімнату вскочив здоровезний Легранів ньюфаундленд, кинувся просто до мене й став лащитись, поклавши лапи мені на плечі: у попередні свої відвідини я приділив йому чимало уваги. Перешалівши, собака притих, і я нарешті зміг поглянути на папір; щиро кажучи, я дуже здивувався, коли побачив, що саме намалював мій приятель.

– Еге ж, – промовив я, уважно розглянувши малюнок. – Жук таки чудний, ніде правди діти, чогось подібного я ще в житті не бачив… Хіба що це, може, череп, череп із кістками навхрест. У всякому разі, цей жук ні на що у світі так не подібний, як на емблему смерті.

– Череп! – повторив Легран. – Таки й справді, на папері воно начебто й подібне. Безперечно. Дві верхні чорні цятки – ніби очі, правда? А довша внизу – ніби отвір рота… Та й весь контур овальний.

– Може, і так, – озвався я, – але з вас, Легране, художник ніякий. Я краще почекаю, поки побачу самого жука, якщо хочу скласти собі уявлення про його вигляд.

– Що ж, ваша воля, – трохи ображено пробурмотів Легран. – Я малюю досить стерпно, принаймні мені так здається. У мене були добрі вчителі, і не зовсім же я безкебетний, смію думати.

– Ну, тоді ви жартуєте, любий друже, – сказав я. – Тут намальовано доволі-таки непоганий череп – можу погодитись, що навіть пречудовий череп, як на мою профанську думку, і ваш жук, якщо він подібний до цього черепа, – найдивніший жук у світі. Побачивши такого жука, недовго й у нечисту силу повірити! Думаю, ви назвете його scarabaeus caput hominis1 абощо; у природничій історії чимало таких назв. Але де ж ті самі вусики, що ви казали?

– Вусики?! – вигукнув Легран, уже почавши дратуватись нашою розмовою. – Та не могли ж ви їх не побачити. Я намалював вусики точнісінько такі, які вони є насправді. Уже де-де, а тут ви не можете мати до мене претензій.

– Може, і справді ви намалювали, – відказав я, – тільки я їх не бачу.

Нічого більше не кажучи, я повернув Легранові папірця, щоб зайве його не дратувати. Однак мене все-таки дуже здивувало, чому справа так обернулася. Я ніяк не міг збагнути, що вивело Леграна з рівноваги. А щодо зображення жука – то там направду ніяких вусиків не було видно, та й сам жук подібний був швидше до черепа.

1 Scarabaeus caput hominis (з латин. людська голова) – уважається, що Е. По вигадав цього жука, об’єднавши прикмети двох різних видів.

Легран сердито забрав папірця й уже майже зіжмакав його, щоб викинути, очевидно, у вогонь, коли це раптом щось прикувало його увагу до малюнка. Умить лице йому побагровіло, а тоді зробилося смертельно бліде. Кілька хвилин він пильно придивлявся до малюнка, не рушаючи з місця. Потім підвівся, узяв свічку зі столу й сів на морську скриню в найдальшому кутку кімнати. Там він знов почав ретельно розглядати папір з усіх боків. (… )

Невдовзі Легран дістав з кишені сурдута1 гаман, обережно вклав туди папірця і, заховавши його в письмовий стіл, замкнув шухляду.

Тепер він трохи заспокоївся, хоча попередня жвавість до нього так і не повернулась. Проте Легран уже не так хнюпився, як просто блукав десь думкою. Що ближче до ночі, то все в глибшу задуму він упадав, і всі мої спроби розважити його були марні. Спершу я мав намір переночувати в хатині, як то не раз робив раніше, але настрій господарів переконав мене, що краще піти. Легран не наполягав, щоб я залишався, однак на прощання потис мені руку щиріше, ніж звичайно.

(Переклад Ростислава Доценка)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Що незвичайного ви помітили на перших сторінках оповідання? 2. Де відбуваються події? 3. Чому автор пише, що острів цей дуже незвичайний? У чому ви вбачаєте його “незвичайність”? 4. Опишіть Салівеновий острів. 5. Якої пори відбуваються події у творі? 6. Який день випав під час відвідин оповідача будинку Леграна? 7. Що ще сталося “несподіваного” у той день? 8. Чим жук, якого спіймав Легран, відрізнявся від інших? 9. Що викликало подив оповідача, коли Легран розглядав власний малюнок?

Творче завдання. 1. Усно опишіть жука (або намалюйте його й прокоментуйте свій малюнок до твору). 2. Яким ви уявляєте Леграна? 3. Розкажіть про оповідача, від імені якого ведеться розповідь про події. Що про нього вам відомо з його розповіді? А про що можна здогадатися – який він за своїм характером, освітою, у яких стосунках із Леграном?

Я не бачився з Леграном десь так із місяць. Аж ось одного дня заходить до мене в Чарльстоні його служник, Джупітер. Я ніколи не бачив доброго старого негра таким занепокоєним і вже подумав, чи не сталося з моїм приятелем якого лиха.

– А, Джупе, – сказав я. – То що у вас нового? Як там твій господар?

– Та, як на правду, маса, то він трохи нездужає.

1 Сурдут – сюртук, верхній чоловічий одяг.

– Нездужає? Прикро це чути. На що ж він скаржиться?

– Отож-бо й є, – він зовсім не скаржиться. Хоч він таки дуже заслаб.

– Дуже заслаб, Джупітере?! Чому ж ти не сказав одразу? Він лежить?

– Де б пак він лежав! Він як забреде, то й зі свічкою не знайдеш. Отож-бо й воно. Болить мені душа за горопашного1 маса Віла.

– Джупітере, я б усе-таки хотів зрозуміти, про що це ти говориш. Отже, кажеш, твій господар хворий. А на що він заслаб, ти не знаєш?

– Та вже не майте на мене серця, маса. Мій господар ні на що не нарікає. Тільки чого він снується цілі дні отак похнюплено, а сам білий – білий став як полотно? I чого він усе щось рахує та рахує?..

– Що рахує, Джупітере?

– Та цифри всілякі рахує на дощині – такі чудні цифри, що я й зроду не бачив. Аж страх бере, їй-богу. Я з нього ока не спускаю. А вчора він схопивсь іще до схід сонця й на цілий божий день десь пропав. Я вже здорового дубця наготував, думав, доброго лупня йому треба дати, як вернеться. Але такий він сумний прийшов, що не зміг я, дурень, і руки на нього піднести.

– Що? А, розумію. Ні-ні, ти не будь такий суворий до нього, Джупітере, – не лупцюй його. Він, бідолашний, не витримає. А ти не можеш мені сказати, через що спричинилася з ним ця хвороба, що викликало таку дивну його поведінку? Яка-небудь пригода сталася, відколи я був у вас?

– Ні, маса, відтоді ніякої пригоди не траплялося. А ось раніше трапилася, того самого дня, коли ви приходили.

– А що саме? Що ти маєш на увазі?

– Та що ж, маса, жука й маю на увазі.

– Що-що?

– Жука. Я певен, що той золотий жук укусив маса Віла в голову, їй-богу.

– А чому ти так думаєш, Джупітере?

– Бо в нього щелепи здорові, та й рот теж. Зроду я не бачив такого клятого жука, щоб отак хвицав ногами й кусав усе, що не попаде. Маса Віл хутко вхопив його, та як стій і випустив, отож тоді він, певно, і вкусив його. Я вже знаю. А мені той жук зразу не сподобався, я б його нізащо голіруч не взяв. Я знайшов клапоть паперу та й загорнув його, ось що я зробив. А крайчик паперу запхав йому в пащеку.

– Отже, ти думаєш, що твого пана вкусив жук і від цього він захворів?

1 Горопашний – бідолашний, сповнений горя, сумний.

– Я не думаю нічого, я просто знаю, бо через що б іще маса Вілові снилося золото, коли б його не вкусив золотий жук? Я вже наслухався за цих золотих жуків!

– Ти маєш якесь доручення від містера Леграна?

– Ні, маса, я маю ось цю цидулку.

I Джупітер передав мені записку такого змісту:

“Дорогий+++! Чому ви так довго не заходите до мене? Сподіваюся, ви не образилися на ту мою роздратованість? Та ні, звичайно ж, ні. За той час, що я вас не бачив, у мене з’явився великий клопіт. Я маю дещо розповісти вам, хоча не дуже собі уявляю, як це зробити, і не певний, чи взагалі є в цьому потреба. Я не зовсім добре почував себе останні дні, і бідолаха Джуп своєю надмірною турботливістю доводить мене до розпачу. А вчора – ви повірите? – він наготував здоровезного дубця, щоб покарати мене, бо я, бачте, утік від нього й цілісінький день сам-один проблукав у горах на материку. І тільки через те, що я зле виглядаю, не перепало мені на горіхи.

Своєї колекції я нічим новим не поповнив за цей час.

Якщо маєте таку змогу, приїжджайте, будь ласка, з Джупітером. Дуже прошу. Я хотів би побачити вас уже сьогодні ввечері, справа вельми важлива. Запевняю вас – надзвичайно важлива.

Із щирою повагою – Вільям Легран”.

Тон цієї записки чомусь неабияк мене стривожив. (… ) Ні хвилини не вагаючись, я зібрався піти разом із негром. Коли ми дісталися до пристані, надні човна, яким ми мали перебратися через протоку, я завважив косу і три лопати, усе новісіньке.

– А це ж що, Джупе? – запитав я.

– Та коса й лопати, маса.

– Я бачу, але навіщо вони тут?

– Це маса Віл наказав мені купити в місті, і я цілу купу грошей мусив за них викласти.

– Але що, ради всього таємничого на світі, твій “маса Віл” збирається робити косою й лопатами?!

– Оцього вже я не знаю, і нехай мене лиха година поб’є, коли й він знає. Це все той клятий жук. (… )

Було близько третьої години дня, коли ми прийшли. Легран нетерпляче чекав нас. Мою руку він потис із нервовим збудженням, що не могло не стурбувати мене й тільки посилило мої підозри. Обличчя в нього було бліде, аж моторошне, а глибоко посаджені очі ряхтіли гарячковим блиском. Поцікавившись його здоров’ям і не знаючи, що казати далі, я знічев’я запитав, чи повернув йому жука лейтенант Дж++.

– О, звісно! – відповів Легран, увесь спаленівши. – Я забрав жука другого ж ранку. Тепер ніщо мене з ним не розлучить. А ви знаєте, Джупітер має рацію щодо нього.

– Як це? – спитав я, проймаючись сумним передчуттям.

– Та що цей жук із щирого золота.

Легран промовив це таким поважним тоном, аж у мене серце тьохнуло.

– Цей жук принесе мені багатство, – вів він далі, переможно посміхаючись, – поверне мені мої родові маєтності. Тож чи диво, що я так його ціную? Доля судила жукові стати моїм, тим-то мені залишається тільки скористатися з нього як слід, і я здобуду те золото, шлях до якого він мені вкаже. Джупітере, принеси-но сюди жука.

– Що? Жука, маса?! Хай йому всячина, щоб я його займав! Беріть уже самі, коли ваша воля.

Отож Легран поважно й урочисто підвівся й сам приніс мені жука в заскленій коробочці. Жук і справді був прегарний і з наукового погляду вельми цінний, бо на той час натуралісти ще не знали такого різновиду. На спині в жука були дві круглі чорні цятки з одного кінця й одна довгаста з іншого. Надкрильця здавалися дуже твердими й так вилискували, наче були з лощеного золота. Та й важкий був жук неабияк – не дурно ж бо Джупітер так про нього думав. Але ось як Легран міг дотримуватися такої самої думки – то вже мені й у голові не вкладалося.

– Я послав по вас, – пророчим тоном почав Легран, – сподіваючись поради й допомоги в здійсненні волі фортуни й жука…

– Любий Легране! – урвав я його. – Ви нездужаєте, і треба вжити деяких заходів. Найкраще буде вам лягти, а я залишусь у вас кілька днів, поки вам покращає. У вас гарячка і…

– Перевірте мій пульс, – сказав він.

Я так і зробив і, мушу визнати, не помітив ані найменших ознак гарячки. (… )

– Ми з Джупітером вибираємося на материк у гори, і в цій експедиції потребуємо допомоги людини, якій можна довіряти. Ви – єдина така людина. Добре нам поведеться чи зле, але збудження моє після цього зникне.

– Я охоче стану вам у пригоді, – відповів я. – Тільки скажіть, на ласку Божу: цей чортів жук якось причетний до експедиції?

– Так.

– Ну, тоді, Легране, я не можу брати участі в цій безглуздій химері.

– Що ж, шкода, дуже шкода. У такому разі доведеться спробувати нам самим.

– Самим?! Ви таки збожеволіли!

Стривайте, а надовго це ви вибираєтесь?

– Мабуть, на цілу ніч. Виходимо ми зараз і повернемося не пізніш як на світанку.

– I ви обіцяєте мені, даєте слово честі, що коли покінчимо з вашою забаганкою й уся ця історія з жуком (Боже милостивий!) закінчиться, ви вернетеся додому й послухаєте моєї ради, так ніби я ваш лікар?

– Так, обіцяю. А тепер збираймося, бо часу обмаль.

З тяжким серцем супроводив я свого приятеля. Вибрались ми – Легран, Джупітер, собака і я – близько четвертої години. Джупітер напосівся сам нести косу й обидві лопати… Щодо мене, то я ніс два потайні ліхтарі, тоді як Легран задовольнився самим жуком, прив’язаним до шворки. Ідучи, він раз у раз вимахував шворкою з жуком, ніби чаклуючи. Марно я пробував випитати в нього мету подорожі. Умовивши мене піти з ним, Легран, здавалося, відохотився від будь-якої розмови й на всі мої запитання відповідав коротким: “Побачимо!”

(Переклад Ростислава Доценка)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Що схвилювало старого слугу в поведінці господаря? Якого висновку дійшов Джупітер? 2. Що в тексті записки викликало в оповідача занепокоєння? 3. Якими були подальші дії оповідача після отримання записки Леграна? 4. Які предмети, придбані Джупітером, привернули увагу оповідача? 5. Чому, побачивши Леграна, оповідач вирішив, що в нього “гарячка”?

Для обговорення. Яким постає Легран в експозиції і зав’язці твору? Знайдіть цитати для його характеристики, прокоментуйте їх.

Човном ми перебралися через протоку біля виступу острова, вийшли на високий берег материка й рушили в північно-західному напрямку. Місцина мала дикий і пустельний вигляд, ніде не було й сліду людської ноги. Так ми подорожували години зо дві, і вже перед заходом сонця дійшли до околиці ще похмурішої, ніж та, що залишилася позаду.

Площина, на яку ми вийшли, поросла ожиною, і незабаром ми зрозуміли, що без коси далі не продертися. Там-то за вказівкою хазяїна Джупітер став прокладати нам стежину до височезного тюльпанового дерева, що росло в гурті з якимось десятком дубів. Розложистістю гілля, красою листяної крони й узагалі своїм величним виглядом воно перевершувало й ці дуби, і всі інші дерева, що я будь-коли бачив. Коли ми дісталися під тюльпанове дерево, Легран обернувся до Джупітера й спитав, чи зможе він видертися на цей стовбур. Старого негра мовби ошелешило це запитання, і якусь хвильку він не відповідав. (… )

– Авжеж, маса, ще не бувало такого дерева, щоб Джуп на нього не виліз, – просто сказав негр.

– Тоді лізь мерщій, бо швидко смеркне й ми не встигнемо побачити, що нам треба.

– А високо лізти, маса? – поцікавився Джупітер.

– Лізь по стовбуру, а там я скажу тобі… Стривай-но! Візьми жука із собою.

– Жука, маса Віле?! Золотого жука?! – скрикнув негр, аж відсахнувшись перелякано. – Для чого цей жук на дереві? Нехай мене повісять, щоб я його взяв!

– Якщо ти, Джупе, такий здоровий негр, боїшся торкнутися до цієї мирної мертвої комахи, то бери її за шворку. Але якщо ти ніяк її не візьмеш, доведеться розтовкти тобі макітру ось цією лопатою.

– Та навіщо хвилюватися, маса? – відказав Джупітер, помітно осоромлений і уже упокорений. – Ото аби погримати на старого негра! Я ж тільки в жарт. Щоб я боявся жука? Та що мені той жук!

Він обережно взяв шворку за самий кінчик і, тримаючи жука якнайдалі від себе, приготувався лізти на дерево.

Замолоду тюльпанове дерево, Liriodendron Tulipiferum, цей найвеличніший мешканець американських лісів, має дуже гладенький стовбур і часто випускає гілля тільки високо від землі. Але з часом кора на дереві робиться нерівна та гудзувата й на стовбурі з’являються короткі відростки. Тож-бо труднощі, які постали перед Джупітером, лише на перший погляд здавалися нездоланними. (… ) Джупітер кінець кінцем добувся до першого великого розгалуження і, здається, вирішив, що своє завдання виконав. Найбільша небезпека й справді вже минула; але ж він вибрався на височінь у яких шістдесят-сімдесят футів!

– Тепер куди, маса Віле? – запитав негр.

– Угору по найгрубшому суку, в оцей бік, – сказав Легран.

Джупітер не забарився виконати команду – лізти, очевидно, було неважко. Незабаром почувся його голос, немовби десь із далеку.

– Довго ще лізти?

– А ти вже високо? – запитав і собі Легран.

– Ще й як! – відказав негр. – Я вже бачу небо крізь верхівку дерева.

– Небо це байдуже, ти слухай, що от я скажу. Оглянься назад і порахуй, скільки гілок ти проминув на тому суку, по якому лізеш. Порахував?

– Одна, дві, три, чотири, п’ять… Позад мене п’ять гілок, маса.

– Тоді вилізь ще на одну вище.

За кілька хвилин почувся голос, запевняючи, що власник його дістався до сьомої гілки.

– Тепер, Джупе, – збуджено закричав Легран, – лізь по цій гілці так далеко, як тільки зможеш! А коли побачиш щось чудне, озвешся!

Якщо досі я ще не зовсім був певний, що мій бідолашний приятель схибнувся, то в цю хвилину в мене розвіялися останні сумніви. Він таки збожеволів. Тільки як тепер приставити його додому? Поки я міркував над цим, Джупітер знову подав голос:

– Я боюся далі лізти, гілка геть струхла.

– Ти кажеш – струхла, Джупітере? – тремтячим голосом промовив Легран.

– Еге ж, маса, вона трухлява, як старий пеньок. Їй давно вже капець.

– Що ж його робити, Боже мій?! – скрушно запитав Легран.

– Що робити? – радо вхопився я за нагоду. – Та вертатися додому й лягати в постіль. Не барімся, любий друже. Уже смеркає, та й ви ж не забули, що мені обіцяли.

– Джупітере! – закричав Легран, не звертаючи на мене ніякісінької уваги. – Ти чуєш? Отже, слухай далі! Коли посунешся ще трохи вперед по цій гілляці, але так, щоб не впасти, і не випустиш жука, я подарую тобі срібного долара, тільки-но ти злізеш на землю.

– Я вже сунуся, маса Віле, уже-уже, – хутко відповів Джупітер. – Ось і кінець гілляки.

– Уже кінець?! – мало не вереснув Легран. – Кажеш, ти вже на кінці гілляки?

– Та вже близько, маса!.. О-о-о! Боже милосердний, що це тут на дереві?

– Ну? – зраділо скрикнув Легран. – Що там таке?

– Та нічого, тільки череп. Хтось лишив свою голову на дереві, а вороння видзьобало все м’ясо до крихти.

– Череп, кажеш? Чудово! А як його прикріплено до гілляки? Чим він тримається?

– А й правда, маса, зараз гляну. Чудасія, їй-бо! Здоровецький цвях у черепі. Оце ж він і держить черепа на гілляці.

– Тепер слухай, Джупітере, – зроби точно, як я скажу. Ти чуєш?

– Еге ж, маса.

– То добре вважай! Знайди ліве око черепа.

– Га, оце ж так маєш! Та ж у нього ніяких очей немає.

– А хай тобі з таким телепнем! Ти знаєш, де в тебе права рука, а де ліва?

– Авжеж знаю, я добре знаю, де в мене ліва рука. Це та, що я нею дрова рубаю.

– Ну та звісно, ти ж лівак. А ліве око в тебе з того самого боку, що й ліва рука. Тепер ти вже знайдеш, може, де ліве око черепа, тобто місце, де було ліве око? Знайшов?

Запала довга мовчанка. Нарешті негр озвався:

– То ліве око черепа з того самого боку, що й ліва рука? Але в черепа й сліду руки немає, не те що! Та вже хай. Ось воно, ліве око, знайшов. То що з ним робити?

– Пропусти жука вниз крізь той отвір, скільки шворки стане, але стережися, щоб шворка не випала з руки.

– Уже зробив, маса Віле. Немає легше, як пропустити жука крізь дірку. Оно він висить унизу.

Забивши кілочок саме в тому місці, де впав жук, мій приятель дістав із кишені рулетку. Один кінець її він прикріпив під стовбуром дерева, – з того боку, що найближчий до кілочка, – потім розмотав рулетку й через кілочок протяг далі, у напрямку, визначеному двома пунктами: деревом і кілочком. Джупітер ішов попереду й підтинав косою кущі ожини. За п’ятдесят футів від кілочка Легран зупинився й забив ще один кілочок. Узявши його за центр, він окреслив коло діаметром десь так у чотири фути. Після цього схопив сам лопату, дав по одній Джупітерові й мені й сказав якомога швидше братися до роботи. (… )

Мені було ясно, що Леграна посіла притаманна південцям жага шукати заховані скарби, і ця його химерність ще й посилилася, коли він надибав жука, а Джупітер до того ж забалакав йому вуха тим, що цей жук, мовляв, “із щирого золота”. Мені стало прикро й сумно на серці. Кінець кінцем я вирішив, що краще вже я з доброю волею візьмуся копати, аби швидше Легран переконався в безглузді своїх марень. Отож ми засвітили ліхтарі й ревно заходилися працювати, так наче й справді робили щось путнє.

Наприкінці другої години роботи яма досягла п’яти футів завглибшки, хоча ніяких ознак скарбу ніхто ще не завважив. Ми перестали копати, і я почав сподіватися, що наша комедія вже завершується. Проте Легран, хоча сам і дуже розгублений, задумливо витер піт із чола й знов заходився працювати. Викопана яма мала в перетині чотири фути і в обводі покривала те коло, що окреслив був Легран. Тепер ми трохи розширили площу ями й заглибилися ще на два фути. Знову ніякого знаку.

– Ти, мерзотнику, – просичав Легран крізь зуби, – триклятий чорнюче, відповідай мені зараз же, чуєш? Щоб без усяких викрутів! Де в тебе ліве око?

– Ой, на Бога, маса Віле! Та от же моє ліве око, хіба ні? – заголосив нажаханий Джупітер, кладучи долоню на свій правий орган зору й невідривно там її тримаючи, немовби хазяїн намірявся видерти йому те око.

– Я так і думав! Я знав! Гур-ра! – закричав Легран, випустив негра й кинувся витинати різні вихиляси та скоки, – на превеликий подив свого служника, що, підвівшись із колін, мовчки позирав то на хазяїна, то на мене.

– Ходімо назад! Вертаймося! – скомандував Легран. – Гру ще не програно. – I він перший рушив знову до тюльпанового дерева.

– Ану, Джупітере! – гукнув він свого служника, коли ми були вже біля дерева. – То як череп прибито до гілляки – лицем до стовбура чи від стовбура?

– Назовні, маса, щоб вороння могло без усякого клопоту видзьобати очі.

– Гаразд. А крізь яке око ти пропустив жука: крізь це чи оце? – Легран торкнувся рукою одного, а потім другого ока Джупітера.

– Крізь оце, маса, крізь ліве, як ви наказували. – I негр тицьнув пальцем на своє праве око.

– Ага, так, тоді почнімо спочатку.

Тоді мій приятель, у божевіллі якого тепер мені вже привиджувалася певна система, переставив кілочка, що позначав те місце, де впав жук, на три дюйми західніше. Простягши знову рулетку від стовбура дерева до кілочка, він відміряв ще п’ятдесят футів по прямій і таким чином установив нову кінцеву точку, на відстані в кілька ярдів від викопаної ями.

Цього разу Легран окреслив коло трохи більше діаметром, ніж попереднє, і ми знову заходилися копати. Так минуло півтори години. I саме коли ці химери уяви цілком полонили мене, наш собака раптом знову несамовито розгавкався. За кілька секунд він вигріб купу людських кісток, що колись були двома скелетами, усуміш із металевими гудзиками та зітлілою вовняною одежею. Ще кілька ударів лопатою – і на виднотіпоказалося лезо здорового іспанського ножа, а далі – три-чотири золотих і срібних монети.

Побачивши їх, Джупітер пройнявся нестримним захватом, але на обличчі його хазяїна проступило цілковите розчарування. Легран наполягав, одначе, щоб ми не кидали роботи. Та тільки-но він скінчив свої слова, як я упав долілиць, перечепившись ногою через велике залізне кільце, що випиналося із землі.

Тепер ми заходилися працювати куди завзятіше, і такого гарячкового збудження, як у подальші десять хвилин, я ще зроду не зазнавав. Ми очистили від землі довгасту дерев’яну скриню, яку, – судячи з того, що вона чудово збереглася й дошки не втратили твердості, – колись було оброблено якоюсь хімічною речовиною. Усі ми гуртом, хоч як натужувалися, спромоглися тільки ледь зрушити скриню з місця. Нам відразу стало ясно, що втрьох ми такої ваги не подужаємо винести. На щастя, віко скрині закріплювали тільки два висувні прогоничі. Задихаючись від хвилювання, ми тремтячими руками вирвали їх. I вмить – незмірний скарб зблиснув перед нами. Коли світло ліхтарів упало в яму, від накиданої купи золота та самоцвітів сяйнуло таким блиском, що нас мало не посліпило.

Легран, здавалося, геть знесилів від збудження й майже не озивався. Джупітерове обличчя на кілька хвилин зблідло, мов смерть, – якщо взагалі може збліднути негр. Він стояв не просто приголомшений, а ніби аж громом уражений. А тоді раптом упав навколішки в ямі, занурившись руками по лікті в золото, та так і завмер, немовби розкошуючи в цій незвичайній купелі. Урешті Джупітер глибоко зітхнув і прорік голосно щось на взірець монолога:

– I все це він, золотий жук! Любенький золотий жук! Маленький мій, золотенький, а я ж так його шпетив! I не сором тобі, старий негре? Ну, чого мовчиш?..

Нарешті мені довелося повернути до дійсності їх обох, і господаря, і служника: скарб же треба було забирати. Пора стояла пізня, і якби ми дуже забарилися, то не встигли б до ранку перенести все в хатину. Але голова в нас ішла обертом, і ми довго стояли й думали, не знаючи з чого починати. Нарешті ми вийняли зі скрині зо дві третини вмісту і аж тоді насилу спромоглися витягти її з ями. Вийняті скарби заховали в кущах ожини, а вартувати коло них залишили собаку, що йому Джупітер якнайсуворіше наказав будь-що не сходити з місця й не зчиняти гавкоту до нашого повернення. Після цього ми хутко рушили у зворотну дорогу, несучи із собою скриню. Не зазнавши ніяких пригод, а тільки страшенно зморившись, десь так о першій годині ночі ми дісталися до хатини. Нас посіла така втома, що годі було й думати, аби відразу збиратися знову. Тим-то ми спершу повечеряли й цілу годину відпочивали, а вже потім, не зволікаючи більше, подалися назад у гори, захопивши із собою триміцних лантухи, що знайшлися в хатині. Близько четвертої години ми були коло ями. Поділивши решту здобичі приблизно на рівні три частини й не засипаючи ям, ми вдруге вирушили до хатини й приставили туди свою золоту ношу саме о тій порі, коли перші проблиски світанку зазоріли надверхів’ями дерев на сході.

Коштовностей, накиданих у скриню натрусом, абияк, було по самі вінця. Тієї ночі весь уміст скрині ми оцінили десь так на півтора мільйона доларів; подальша реалізація золота й коштовностей (собі на вжиток ми залишили їх зовсім мало) показала, що ми були надміру стримані у своїх підрахунках.

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Чому оповідач вирішив допомогти Легранові, хоча й не вірив в успіх експедиції? 2. Відзначте момент, коли точка зору оповідача щодо задуму Леграна почала мінятися? 3. Як поставилися до скарбу Джупітер, Легран, оповідач? Поясніть реакцію кожного з них.

Творче завдання. Візьміть на себе роль оповідача й розкажіть про експедицію під проводом Леграна.

Коли ми переглянули весь скарб і наше гостре збудження трохи вляглося, Легран, бачивши, що мені страшенно кортить почути розгадку цієї надзвичайної таємниці, почав нарешті докладно про все розповідати.

– Ви пам’ятаєте той вечір, як я показав вам нашвидку намальований обрис жука. Отож коли ви повернули мені клапоть пергаменту, я вже ладен був зібгати його й кинути у вогонь.

– Клапоть паперу, ви хочете сказати? – урвав я Леграна.

– Ні. Він і справді нагадує папір, я й сам був так думав, але почавши малювати на ньому, відразу побачив, що то дуже тонкий пергамент. Ви ж пам’ятаєте, який він був брудний. Ну, і коли я взяв його, щоб зібгати, то ненароком глянув на той малюнок, куди й ви дивились, і вкрай здивувався, бо й справді розпізнав обриси черепа на тому самісінькому місці, де я нібито малював жука. На хвильку це мене так вразило, що я не міг і думок докупи зібрати. Я ж бачив, що мій малюнок деталями дуже різнився від того, який був у мене перед очима, хоч у цілому обриси їх ібули близькі. Тоді я взяв свічку, сів у найдальшому кутку кімнати й пильніше приглянувся до пергаменту. Перегорнувши його, я побачив назвороті свій малюнок – точнісінько такий, яким його й малював. Насамперед мене взяв подив, що ось же можлива така разюча подібність, такий химерний збіг – череп на звороті пергаменту, саме під моїм жуком, і то не тільки обрисами, а й розміром до жука подібний. Кажу ж бо: дивність оцього збігу зовсім мене спантеличила на якусь хвильку. Але, отямившись, я раптом виразно пригадав, що, коли я починав малювати жука, на звороті пергаменту ніяких обрисів не було. Я був певний цього, бо ж спочатку кілька разів перегортав пергамент, шукаючи чистішого куточка. Iщо-що, а черепа я б уже не міг не помітити. Відкриття це вразило мене навіть дужче, аніж подібність жука формою до черепа. За цим усім, безперечно, крилася якась нерозгадана таємниця…

Коли ви пішли, а Джупітер міцно заснув, я почав докладніше обмірковувати всю справу. Найперше я пригадав, за яких саме обставин пергамент потрапив до мене. На материку, за милю на схід від острова, але близько до смуги припливу ми знайшли жука. Коли я схопив його, він боляче куснув мене, і я мусив його випустити. Жук упав біля ніг Джупітерові. Той, одначе, не зразу підняв жука, а перше своїм звичаєм розглянувся туди-сюди, шукаючи листка або чогось такого, щоб було безпечніше пальцям. У цю мить Джуп, вірніше, ми обоє, завважили клапоть пергаменту, що тоді мені видався папером. Він лежав, присипаний піском, і тільки крайчик його виднів назовні. Неподалік від цього місця я побачив кістяк начебто баркаса. Пролежав він тут, либонь, довгенько, бо від дерев’яного каркаса зосталися лише сліди.

Отже, Джупітер узяв той пергамент, загорнув у нього жука й дав мені. Незабаром ми рушили додому й дорогою зустріли лейтенанта Дж++. Коли я показав йому комаху, він попрохав у мене дозволу взяти її до форту. Ледве встиг я висловити свою згоду, як він уже заховав жука до кишені камізельки, а пергамент залишився в моїх руках. (… ) Десь у цю, видно, хвилину я несвідомо й поклав той шматок пергаменту до кишені. Ви пам’ятаєте, що, підійшовши до столу намалювати жука, я не знайшов паперу там, де він звичайно лежав. У шухляді теж нічого не було. Тоді я почав нишпорити по кишенях – може, де трапиться старий лист, – і раптом рукою намацав пергамент.

Уважайте мене за фантазера, як собі хочете, але я вже тоді відчув певний зв’язок між окремими явищами. Я з’єднав докупи дві ланки довгого ланцюга. На березі моря лежав човен, а неподалік валявся пергамент – таки пергамент, не папір! – із намальованим черепом. Ви, звичайно, спитаєте, де ж тут зв’язок? Я відповім, що череп, череп зі схрещеними кістками під ним,- це піратська емблема. У кожній сутичці піративиступають під прапором із зображенням черепа.

Отже, то був пергамент, а не папір. Я також звернув увагу на форму пергаменту. Хоч один його ріжок і був колись обірваний, видно було, що первісно пергамент мав подовгасту форму. Це була саме така пергаментна смужка, на якій можна зробити пам’ятний запис, призначений для тривалого зберігання.

– Але ж ви самі сказали, – втрутився я, – що черепа не було на пергаменті, коли ви малювали свого жука! То як ви могли простежити якийсь там зв’язок між човном і черепом, якщо цей самий череп хтось – бозна-хто і як – намалював уже після вашого жука?

– Власне, тут і починається таємниця. Хоча якраз у цьому моменті мені було не так уже й важко її розв’язати. (… )

Надворі було холодно (рідкісний випадок, але ж який щасливий!), і в каміні палав вогонь. Я розігрівся з дороги й тому сів біля столу. Ви, одначе, присунули своє крісло ближче до каміна. Тільки-но ви взяли від мене пергамента й почали розглядати, як убіг Вовк, наш собака, він кинувся до вас і передніми лапами скочив вам на груди. Лівою рукою ви стали гладити собаку, стримуючи його запал, а ваша права рука, що з пергаментом, упала між колін, зовсім близько до вогню. Ви, безперечно, знаєте, що існують, і споконвіку існували, хімічні препарати для невидимих записів на папері або на пергаменті – прочитати їх можна лише після нагрівання. Кобальтова емаль, розчинена в царській горілці й розведена в чотирикратній за вагою кількості води, дає зелений колір. Перетоплений кобальт, розріджений у селітряному спирті, дає червоний. За якийсь час, коли папір чи пергамент вихолоне, колір зникає, але знов стає видимий при нагріванні.

Тепер я почав пильно вивчати зображення черепа. Зовнішні його обриси, ті, що ближчі до країв пергаменту, проступали набагато чіткіше, ніж внутрішні. Було ясно, що тепло діяло або недостатньо, або нерівномірно. Я негайно ж розпалив вогонь і рівномірно прогрів увесь пергамент. Спершу чіткішими зробилися тільки лінії черепа, але згодом у протилежному від черепа – по діагоналі – кутку пергаменту проступили на видноті обриси начебто якоїсь звірини. Ще пильніше глянувши, я побачив, що то мав бути кіт.

– Ха-ха! – вирвалося в мене. – Звісно, сміятися з вас мені не випадає, півтора мільйона це занадто поважна штука, аби жартувати, але ж не думаєте ви й третю ланку доточити до ланцюга! Знайти щось спільне між піратами й кішками?! Пірати, як відомо, до хатнього затишку не вельми охочі, тож і кішки їм ні до чого.

– Але ж я кажу, що там зображена була зовсім не кішка.

– Ет, кішка чи кіт – невелика різниця.

– Невелика, але є, – сказав Легран. – Ви, можливо, чули про капітана Кіда1. Оце ж вам кіт і Кід. Я відразу зрозумів зображення кота немов своєрідний підпис-ієрогліф, як-от малюнок у ребусі абощо. Я кажу “підпис”, бо кота було намальовано саме в тому місці, де підписуються. А зображення черепа в протилежному по діагоналі кутку навіювало думку про герб чи печатку. Але мене збивало з пантелику те, що десь поділося головне в моєму гаданому документі: текст.

– Ну, а далі що? Мені дуже кортить довідатися, що було далі!

– Отже, слухайте. Ви, безперечно, чули, що існують тисячі туманних легенд про капітана Кіда та його спільників, ніби вони позакопували свої скарби десь на Атлантичному узбережжі. В основі цих легенд мусять бути якісь дійсні факти. Ви чули про якийсь більш-менш значний скарб, знайдений на узбережжі?

– Ніколи не чув.

– А проте ж багатства Кідові були незмірні, це кожен знає. I я був певен, що його скарб досі ще лежить у землі. Я тоді ще більше нагрів пергамент над вогнем, але ніяких знаків не проступило. Тоді я подумав, чи не заважає, часом, бруд, і вирішив обмити пергамент теплою водою. Потому поклав його на сковороду, донизу тим боком, що з черепом, а сковороду поставив на жарівницю з деревним вугіллям. За кілька хвилин, коли сковорода добре прогрілась, я взяв пергамент і на превелику свою радість побачив розташовані вряд начебто цифри. Я знову поклав пергамент на сковороду й зачекав ще з хвилину. Коли я зняв сковороду з вогню й узяв пергамент, запис проступив повністю – ось зараз ви й самі побачите.

З цими словами Легран нагрів пергамент і дав мені. Поміж черепом і котом видніли знаки, незграбно виведені червоним чорнилом:

5 3 ∆∆ = 3 0 5 ) ) 6+ ; 4 8 2 6 ) 4 ∆ § ) ) 4 ∆ ) ; 8 0 6+ ; 4 8 = 8 ║ 6 0 ) ) 8 5 ; ; ] 8+ ; : ∆ +8 = 8 3 ( 8 8 ) 5+ = ; 4 6 ( ; 8 8+ 9 6+ ? ; 8 ) +∆ ( ; 4 8 5 ) ; 5+ = 2 : +∆ ( ; 4 9 5 6+2 ( 5+ – 4 ) 8 ║ 8+ ; 4 0 6 9 2 8 5 ) ; ) 6 = 8 ) 4 ∆∆ ; 1 (∆ 9 ; 4 8 0 8 1 ; 8 : 8 ∆ 1 ; 4 8 = 8 5 ; 4) 4 8 5 = 5 2 8 8 0 6+ 8 1 (∆ 9 ; 4 8 ; ( 8 8 ; 4 (∆? 3 4 ; 4 8 ) 4 ∆ ; 1 6 1; : 1 8 8 ; ∆ ?;

– Але мені щось від цього анітрохи не проясніло, – промовив я, віддаючи Легранові пергамент. – Навіть за всі коштовності Голконди2 я б не зміг розгадати цієї загадки.

1 Кід (Кідд) Вільям (бл. 1650 – 1701) – капітан королівського англійського флоту, який став піратом і закінчив своє життя на лондонській шибениці.

2 Голконда – індійська держава XVI-XVII ст., у якій видобували багато алмазів. Вона стала символом незліченних багатств, самоцвітів і виробів із них.

– Ці знаки й цифри утворюють шифр, тобто в них криється певний зміст. Але з того, що я чув про Кіда, можна було зробити висновок, що він не здатний був укласти вигадливої криптограми. Отож я вирішив, що цей код не складний. У даному разі, як і завжди при шифрованих записах, найперше постало питання про мову. (… ) Зображений кіт означав, що йдеться про капітана Кіда, англійця, котрий, звісна річ, користувався англійською мовою. Наразі, отже, я зупинився на англійській мові. Як ви бачите, запис на пергаменті не має поділу на слова, що значно ускладнює завдання. Якби текст не йшов усуціль, я почав би з того, щоб відшукати й зіставити найкоротші слова, і, натрапивши на слова з однієї літери, як-от англійське “I” (займенник “я”), уважав би, що успіху досягнуто. Але оскільки поділу на слова не було, то спершу мені довелося підрахувати, які знаки вжито частіше, а які рідше. Підрахунки дали таку таблицю:

Знак “8” ужито 34 рази,

“;” – 27 разів,

“4” – 19 разів,

“)” – 16 разів,

“?” – 15 разів,

“+” – 14 разів,

“5” – 12 разів,

“6” – 11 разів,

“=” – 8 разів,

“1” – 7 разів,

“0” – 6 разів,

Знаки 9 і 2 – по 5 разів,

Знаки : і 3 – по 4 рази,

“?” – 3 рази,

“|” – 2 рази,

Знаки §, – і ] по 1 разу.

В англійській мові, як відомо, на письмі найчастіше зустрічається літера е. У міру дедалі меншої частотності літери розташовуються так: a o i d h n rs t u y c f g l m w b k p q x z. Літеру e, одначе, уживають куди частіше від інших, узагалі важко знайти речення, де б вона не переважала. (… )

Отже, можемо вважати, що 8 – це е. Далі, з усіх англійських слів найуживаніше the, означений артикль. Тепер подивімося, чи не знайдемо тут сполучень трьох, щоразу розташованих у тій самій послідовності знаків, з яких останнім знаком було б 8. Якщо знайдемо такі сполучення, вони найімовірніше означатимуть слово the. Придивившись, ми й справді знаходимо не менше як сім разів повторене сполучення знаків ;48. Таким чином, можемо вважати, що крапка з комою – це t, 4 – це h, а 8 – це е. У цьому останньому ми вже добре пересвідчилися. Це вже посуває нас набагато вперед.

Розшифрувавши ціле одне слово, ми можемо встановити перші й останні літери багатьох інших слів, що дуже важливо. Ось візьмімо хоча бпередостаннє сполучення; 48 – це майже на самому кінці. Перший після 8 знак, крапка з комою, як ми знаємо, починає нове слово. З шести подальших, після the, знаків п’ять нам уже відомо. Підставляємо замість знаків літери і, замінивши невідому літеру крапкою, записуємо: t. eeth.

Літери th доводиться відразу відкинути, бо такого закінчення не має жодне англійське слово зі стількох літер, що починається з t. У цьому легко пересвідчитись, підставляючи на порожнє місце одну по одній усі літери абетки. Залишається, отже, t. ee.

Перебравши, якщо потрібно, усю абетку, знаходимо єдине можливе прочитання – tree, тобто “дерево”. Маємо, таким чином, ще одну літеру – r, зображену в шифрі як (, і можемо прочитати вже два слова поспіль: the tree.

Трохи далі бачимо знову сполучення; 48, тобто the. Випишимо тепер цей уривок тексту поміж відомими нам словами: the tree; 4 ( ∆ ? 3 4 the.

Підставивши вже розшифровані літери, маємо: the tree thr ∆ ? 3h the

З крапками замість невідомих літер уривок виглядатиме так: the tree thr. . . h the

Тут відразу напрошується слово through, “через”, що дає нам ще три літери – o, u і g, зашифровані відповідно знаками ∆ ? і 3.

Пильно приглянувшись тепер до сполучень розшифрованих уже знаків у криптограмі, знаходимо неподалік від початку запис 83(88, тобто egree, що, безперечно, означає слово degree (“градус”) без першої літери. Звідси маємо ще одну літеру – d (знак =).

Поминувши чотири знаки після слова degree, бачимо сполучення ;46 (;88+, або ж, якщо під розшифровані знаки підставити літери, а нерозшифрований знак замінити на крапку – th. rtee.

На думку відразу спадає слово thirteen, тобто “тринадцять”, що дає нам ще дві нових літери, i та n, у криптограмі відповідно 6 та +.

Звертаємося тепер до початку шифрованого запису: 53 ∆∆ =

Після підстановки одержуємо: good.

Звідси бачимо, що перший знак – це a, неозначений артикль, а перші два слова – це A good (“добрий”).

Щоб уникнути плутанини, складемо табличку розшифрованих знаків, розташувавши їх за абеткою:

5 означає a

= – d

8 – e

3 – g

4 – h

6 – i

+ – n

∆- o

( – r

? – t

Розшифровано, отже, десять найважливіших літер. Гадаю, немає потреби докладно зупинятися на тому, як я розшифрував решту. В усякому разі, ви, мабуть, переконалися, що такого роду криптограми не дуже важко розгадувати, знаючи їх будову. Але майте на увазі, що ця криптограма належить до найпростіших. Залишається дати вам повний текст розшифрованого запису на пергаменті. Отже, прошу:

“A good glass in the Bishop’s hostel in the Devil’s seat twenty one degrees and thirteen minutes northeast and by north main branch seventh limb east side shoot from the left eye of the death’s-head a bee-line from the tree through the shot fifty feet out”.

(“Добре скло в єпископовім заїзді на чортовім сідалі двадцять один градус і тринадцять мінут північ-північ-схід головний сук сьома гілляка східний бік стріляй з лівого ока мертвої голови пряма лінія від дерева через постріл на п’ятдесят футів”).

– Я бачив, що укладач криптограми зумисне писав усі слова всуціль, щоб важче було її розгадати. Ну, а коли за таке діло береться хтось не аж надто тямущий, він майже неодмінно переборщить. Там, де йому в процесі писання трапиться кінець речення чи слова, він конче намагатиметься дальший знак поставити якнайближче до попереднього. Ось пригляньтеся до криптограми, і ви легко помітите п’ять таких місць. Виходячи з цього, я так помежував текст:

“Добре скло в єпископовім заїзді на чортовім сідалі – двадцять один градус і тринадцять мінут – північ-північ-схід – головний сук сьома гілляка східний бік – стріляй з лівого ока мертвої голови – пряма лінія від дерева через постріл на п’ятдесят футів”.

– Проте від цього межування мені зовсім не стало ясніше, – сказав я.

– У перші дні мені теж так само, – відповів Легран. – А тим часом я заходився ревно розпитувати кожного, чи не знає хто поблизу Салівенового острова будівлі під назвою “єпископів заїзд”. Нічого не довідавшись, я вже мав намір розширити смугу обстежень і повести їх систематичніше, коли це одного ранку мені раптом спало на думку: а може, цей “єпископів заїзд” якось стосується давнього роду Біскопів, що колись володів старовинною садибою за чотири милі на північ від острова. Я подався на плантацію й розпитав тамтешніх старих негрів. Нарешті одна старенька бабця сказала, що чула про такий собі “єпископів заїзд” і, може, навіть і покаже мені туди дорогу, тільки, що то зовсім не заїзд, ані шинок, а просто висока скеля.

Я пообіцяв їй добре віддячити за клопіт, і вона, трохи повагавшись, погодилася провести мене. Знайшли ми те місце без будь-яких труднощів, і, відпустивши негритянку, я став розглядатися довкола. “Заїзд” виявився нагромадженням диких урвищ і скель, найвища з яких стояла трохи осторонь і скидалася на штучну споруду.

Я видерся на вершечок цієї скелі й зупинився, не знаючи, що ж робити далі.

Коли я так роздумував, погляд мій упав на вузький прискалок на східному узбіччі скелі, десь так за ярд нижче від вершини. Цей прискалок виступав наперед дюймів на вісімнадцять і був не більш як фут завширшки, а заглибина в скелі саме понад ним робила його трохи подібним до крісла з увігнутою спинкою, що були модні за наших прадідів.

Я здогадався, що це і є “чортове сідало”, згадане в криптограмі; тепер таємниця була неначебто розв’язана.

“Добре скло”, ясна річ, означало не що інше, як підзорну трубу – моряки часто вживають слово “скло” в такому значенні. Отже, тут, як я відразу збагнув, треба було вдатися до підзорної труби, до того ж дивитись у неї з точно визначеної позиції. А “двадцять один градус і тринадцять мінут” та “північ-північ-схід” означали, безперечно, спрямування труби. Страшенно збуджений своїми відкриттями, я поспішив додому, озброївся підзорною трубою й вернувся на скелю. (… ) Піднісши трубу під кутом десь так у двадцять один градус, став обережно водити нею вгору-вниз, аж поки увагу мою привернув круглий отвір чи то просвіт у листі величезного дерева, що вдалині підносилося над усіма своїми сусідами. Посеред того просвіту я помітив білу цятку, але що воно таке, спершу не міг розгледіти. Відрегулювавши фокус труби, я глянув ще раз і побачив, що то людський череп. Це відкриття так підняло мені настрій, що й уся загадка видалася розгаданою. Адже ясно було, що слова “головний сук, сьома гілляка, східний бік” могли означати лише розташування черепа на дереві, а вказівка “стріляй з лівого ока мертвої голови” також дозволяла тільки одне тлумачення, коли йшлося про пошук захованого скарбу. Я міркував так: якщо опустити до землі кулю, пропущену крізь лівий очний отвір черепа, і провести пряму лінію від найближчої точки стовбура через “постріл” (тобто місце, куди впала куля) далі на п’ятдесят футів, то саме там і буде місце, де ймовірно закопано скарб. (… )

– Коли ми вперше копали, – сказав я, – то схибили місцем, певно, через те, що Джупітер з дурного свого розуму опустив жука із правої очниці черепа замість лівої, так?

– Саме через це. На місці нашого “пострілу”, тобто, де ми забили кілочок під деревом, відхилення становило тільки зо два дюйми, і якби скарб там було й закопано, така похибка анітрохи б не зашкодила. Але ж “постріл” і найближча точка дерева вказували тільки напрямок, тож що далі ми відходили від дерева, більшало й відхилення, і за п’ятдесят футів відстані скарб залишився зовсім осторонь. Якби не моє найглибше переконання, що скарб таки справді був десь неподалік, уся наша праця пішла б намарне.

– А цей ваш проречистий тон, оці вимахування жуком? Це щось украй дивне. Я був певний, що ви збожеволіли. I чом ви хотіли опустити з очниці черепа неодмінно жука, а не кулю?

– Та, щиро кажучи, мене трохи роздратували ваші натяки, що я, мовляв, з’їхав з глузду, тож я нишком поклав собі відплатити вам невеличкою містифікацією. Через це я й вимахував жуком, і через це ж таки надумав опустити його з дерева. До речі, на цей намір наштовхнуло мене якраз ваше зауваження, що жук дуже важкий.

– Ага, розумію. Тепер залишається тільки ще одне з’ясувати. Оці скелети, що в ямі, – звідки вони могли взятися?

– Про це я знаю не більше за вас. Можливе, одначе, лиш одне правдоподібне пояснення – хоча й страшно уявити собі таку нелюдську жорстокість. Звісна річ, Кідові – якщо це справді Кід заховав скарб, у чому я не маю сумніву, – Кідові хтось мусив допомагати в цій роботі. А коли основну частину роботи було виконано, він, мабуть, вирішив, що усунути зайвих свідків не завадить. Два-три удари кайлом, коли його помічники ще поралися в ямі, – і було вже по всьому. А проте, може, тих ударів знадобилося десяток, хто зна…

(Переклад Ростислава Доценка)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. З’ясуйте символічне значення назви оповідання “Золотий жук”. 2. Який же золотий жук “укусив” Леграна? Чи була то “золота лихоманка” чи щось інше? 3. Що допомогло Легранові знайти

Скарб? Золотий жук? Розум? Чи його фантазія? Запропонуйте й обгрунтуйте власну відповідь.

Порівнюємо. 1. Що єднає образи автора й оповідача? 2. Чим відрізняються образи оповідача та Леграна, оповідача й автора? 3. Доведіть, що оповідач – людина освічена, культурна. 4. Як оповідач сприймав Леграна протягом твору? Визначте (за текстом) етапи зміни ставлення оповідача до головного героя твору.

Творче завдання. 1. Складіть послідовний план роздумів Леграна. 2. Спробуйте “перевтілитися” в Леграна й розкрийте від його імені таємницю скарбу, не порушуючи логіки його думки. 3. Створіть епілог до твору (усно).

Краса слова

Едгар По жив у світі, де панувала влада золота. Але постійно борючись із бідністю, письменник не сприймав надмірного практицизму й прагматизму своїх співвітчизників. Світові, де панував культ грошей, він протиставив світ людської уяви й розуму. Саме тому його герої вирізняються з-поміж середовища. Вони не такі, як усі. Письменник любив створювати загадкові ситуації, але ще цікавіше йому було стежити за людиною, таємними порухами душі особистості, як вона виявляє себе за тих чи інших обставин. Отже, які ж вони, герої Едгара По – люди у “найвинятковіших обставинах?

– Охарактеризуйте героїв оповідання “Золотий жук” (Леграна, Джупітера, оповідача). За допомогою яких художніх засобів письменник розкриває їх душевний стан, переживання, настрої, думки?

Перевірте себе

1. Визначте провідну тему й ідею оповідання “Золотий жук”. 2. Назвіть частини сюжету оповідання. Дайте їм назви. 3. Дайте оцінку особистостіЛеграна. Що автор утверджує в цьому образі? 4. Яким зображується Легран на початку й наприкінці твору? 5. Виявіть ознаки детективу в оповіданні “Золотий жук”. 6. Напишіть епілог до твору: “Як склалася в подальшому доля персонажів оповідання “Золотий жук”?”. 7. Створіть власну криптограму (українською або англійською мовою) на підставі того, що ви дізналися про творчість Е. По. Запропонуйте її для розгадування в класі..


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 2.00 из 5)
Loading...

Золотий жук (1843) – Едгар Аллан ПО 1809-1849

комнаты моей мечты на английском