ЗОЛОТИЙ ГОРНЕЦЬ – ГОФМАН


ГОФМАН

ЗОЛОТИЙ ГОРНЕЦЬ

На вшестя, пообідньої пори о третій годині, крізь Чорну браму в Дрездені не йшов – летів один молодик і з поквапу втрапив просто в кошик з яблуками та пиріжками старої гидезької перекупки, все розчавив на гамуз, а що навіть уціліло, то розкотилося геть по вулиці, дісталося веселим дітлахам у здобич від того пана-поспішайла. На вереск старої всі кумасі покинули свої столики з пиріжками та горілкою, оточили юнака і ну шпетити його на всі заставки, а він, занімівши із сорому й збентеження, спромігся лише подати їй свого маленького, не дуже повного гаманця, якого стара пожадливо видерла йому з рук і вмить сховала. Тоді тісне коло розімкнулося, та поки молодик вибирався з нього, стара відьма закричала йому вслід:

– А, тікаєш, чортів сину, скоро в пляшці згорбиш спину!

Хрипкий, пронизливий голос старої був такий страшний, що всі мимо-хідні здивовано зупинялись, і сміхи, які на при початку залунали були, вмить стихли. Студент Анзельм (бо це, власне, він і був) хоч і зовсім не втямив чудернацьких слів перекупки, відчув, проте, якийсь мимовільний жах і ще дужче поспішив, щоб утекти з-перед очей зацікавленого натовпу. Проштовхуючись крізь юрбу, він з усіх боків чув гомін:

– Сердешний хлопчина! От проклятуща відьма!

Таємничі слова старої в якийсь дивний спосіб обернули кумедну пригоду на трагічну, аж люди почали співчутливо

дивитися на того, кого досі й зовсім не помічали. Жіноча половина вибачала ставному, вродливому юнакові, який ще покращав від ледве стримуваного гніву, всю його незграбність,

Навіть одяг, що лежав геть поза всякими модами. Бо, власне, його синяво-сірого кольору фрак був так скроєний, що, мабуть, кравець, який його шив, знав тільки з чуток про нові фасони, а чорні оксамитові штани, хоч і добре збереглися, та надавали юнакові трохи магістерського стилю, до якого аж ніяк не пасувала ні його постава, ні хода.

Коли студент був уже наприкінці алеї, що вела до Лінкових купалень, йому аж дух забивало. Він мусив уповільнити ходу й ледве наважувався звести очі догори, бо йому ще й досі ввижалися навкруг пиріжки та яблука, а кожний приязний погляд тої чи іншої дівчини здавався глузливим сміхом, що спіткав його біля Чорної брами. Так дістався він до входу в Лінкові купальні. Повз нього проходили святково вбрані люди. Всередині лунала музика духового оркестру, а гомін веселих гостей щоразу дужчав. Бідолашному студентові аж сльози навернулися на очі, бо й він хотів у день вшестя, що був для нього завжди особливим родинним святом, спізнати втіхи Лійкового раю; еге ж, він мріяв навіть замовити собі півпорції кави з ромом і пляшку міцного пива, а щоб так знаменито побенкетувати, то й грошей захопив більше, ніж звичайно. І от на тобі, маєш, один фатальний крок у кошик – і по всьому! Про каву, про пиво, про музику, про милування на святково вбраних дівчат – коротше, про всі вимріяні втіхи – годі було й думати! Він звільна пройшов повз ці спокуси і звернув на зовсім безлюдну дорогу вздовж Ельби. Тут знайшов він привітну місцинку під бузиною, що виросла з муру, сів на моріжку й набив люльку пожиточним тютюном, що його дістав у подарунок від свого приятеля конректора Паульмана. Перед ним хлюпотіли й шуміли золотисто-жовтаві хвилі прекрасної річки Ельби, за нею славний Дрезден сміливо й гордо здіймав свої світлі вежі у запахущий небокрай, що спускався на квітчасті луки та свіжу зелень, а вдалині, в глибокому присмерку, зубчасті гори давали знати про далеку Богемію. Але похмуро дивився на все це студент Анзельм, пускаючи в повітря хмарки диму, аж нарешті жалі його вилилися в голосні скарги:

– Таки й правда – народився я собі на горе та біду!.. Що ніколи не вгадував, чіт чи лишка, що мій бутерброд падав на землю завжди намащеним боком,- про все це безголів’я вже й мови нема. Але чи не тяжка моя доля, що я, навіть самому дідькові на злість студентом ставши, все одно лишився невдахою? Чи надів я коли новий сурдут, не ляпнувши на нього одразу чимось масним, чи обминув коли хоч одного не на місці вбитого, цвяшка, щоб не роздерти об нього сурдута? Чи привітав коли пана радцю або яку даму без того, щоб мій капелюх не полетів до бісового батька, а сам я, підковзнувшись, не впав ганебно на ковзкій підлозі?

Чи не платив я на ринку щоразу три або й чотири гроші за розтоптані горщики, коли дідько пер мене навпростець, мов того лемінга? Чи я хоч раз коли вчасно прийшов до університету або кудись – інде? Що з того, що я виходжу на півгодини раніш? Варто мені стати перед дверима та потягти за дзвінок, як ніби сатана виллє мені на голову повний цебер води або сам я штовхну в дверях якогось пана і вже маю халепу. Як же мені не спізнюватися?

Ах, ах! Де ви, блаженні сподівання на майбутнє щастя, коли я гордо мріяв доскочити посади таємного секретаря! Але хіба лиха доля моя не відштовхнула від мене найласкавіших заступників і не зробила їх моїми ворогами? Я знаю, що таємний радця, якому мене рекомендували, терпіти не міг підстриженого чуба. Перукар насилу приладнав мені невеличку кіску на потилиці, але тільки-но я вперше вклонився, обірвалася гемонська шворка і спритний мопс, що мене обнюхував, радісно вхопив кіску та й поніс таємному радці. Я перелякано навздогін спотикаюсь об стіл, де радця снідав і працював заразом; тарілки, філіжанки, пісочниця, каламар – усе полетіло шкереберть, аж забряжчало, і струмок чорнила та шоколаду розлився на щойно складену реляцію.

“Ви що, добродію, збожеволіли?” – репетує таємний радця і виганяє мене за двері. Що з того, що конректор Паульман пообіцяв мені писарську посаду? Хіба ж допустить до цього моя лиха доля, що всюди мене переслідує? Ось хоч би й сьогодні! Так хотілося мені пристойно, статечно відсвяткувати славний день вшестя, вже поклав був і в кошти ввійти заради цього… Та заніс мене дідько у той триклятий кошик із яблуками, і тепер мушу я на самоті розкурювати свій пожиточний тютюн…

Але зненацька монолог студента Анзельма обірвався, бо в траві коло себе він почув якийсь дивний шелест, цвіркотіння, що незабаром перейшло на віти та листя бузини, яка схилилась над його головою. То здавалось, наче шелестить вітер у листі, то ніби пташечки, граючись, пурхають поміж вітами й зачіпають їх своїми крилечками. Аж нараз щось зашепотіло, зажебоніло, немовби квіти задзвеніли кришталевими дзвіночками. Анзельм слухав і слухав… Він глянув догори й побачив, як три змійки, виблискуючи зеленавим золотом, обвилися навколо віття і простягали свої голівки до вечірнього сонця. Тоді знову щось зашепотіло й зажебоніло ті самі слова, а змійки сповзали й здіймалися вгору й униз, крізь листя й віти. І коли вони так звивалися, то здавалося, що з бузинового куща крізь темне листя сиплються тисячі смарагдових іскор. Анзельм побачив, що одна змійка простягла голівку до нього. Немов електричний струм пронизав його наскрізь, він весь затремтів, глянув застиглим поглядом угору й побачив двійко чудових синіх очей, що з невимовною тугою дивилися на нього, і невідоме досі почуття небесної втіхи й найглибшого болю немовби пронизало йому груди…

І що більше поринав Анзельм у погляд чудовних очей, то гарячіша ставала його туга, палкіша жага. І раптом все зарухалося, заворушилося, немовби прокинулось до радісного життя. Квіти пахтіли навколо нього, і їхній дух линув, ніби чудовий спів тисячі флейт, а відгомін того співу золоті вечірні хмарки, що летіли мимо, несли із собою в далекі краї. Але щойно останній промінь сонця зник за горами і присмерк простелив свій серпанок на землю, як пролунав, немов із далекої далини, різкий, грубий голос:

– Гей, гей, а що там за гомін, за шепіт угорі? Гей, гей, а хто там так пізно шука за горами проміння? Годі вам! Нагрілися на сонці та наспівалися! Гей, гей, ану крізь кущі, по траві, по воді! Гей, гей! Додолу!..

І голос розтанув, як гуркіт далекого грому, а кришталеві дзвіночки урвалися різким дисонансом. Все замовкло, і Анзельм уздрів, як три змійки, виблискуючи в траві, проповзли до потічка, зашурхотіли, зашелестіли, бовтнули в Ельбу, а над хвилями, де вони зникли, спалахнув тріскотливо-зелений вогник, засвітився скісно в напрямку міста і зник…

– Панич, мабуть, несповна розуму! – сказала одна шановна городянка, що, вертаючись укупі зі своєю родиною з прогулянки, зупинилась і спостерігала божевільні витівки студента Анзельма. Бо той обійняв бузиновий стовбур і, звертаючись до віття та листя, безперестанку вигукував:

– О, хоч раз іще блисніть і засяйте мені, любі золоті змійки, хоч раз іще дайте почути ваші кришталеві голосочки!..

Уже ранесенько другого дня зібрав він свої олівці, воронові пера, китайську туш, бо кращого приладдя, думав він, і сам архіваріус не винайде. Перш за все він оглянув та впорядкував свої каліграфічні праці й малюнки, щоб показати їх архіваріусу на доказ, що годен виконати його роботу. Все йшло якнайкраще. Здавалось, його вела щаслива зірка, краватка сиділа добре, ніде ніщо не розпоролося, вичищений капелюх ні разу не впав у пилюку. Одне слово, рівно о пів на дванадцяту студент Анзельм у сурдуті темно-сірого кольору, в чорних оксамитових штанях, із сувоєм каліграфічних праць та малюнків під пахвою, з пером у кишені, стояв уже в Замковому провулку, в крамниці Конраді, де випив одну… а може, й дві чарочки найкращого шлункового бальзаму, бо отутечки, думав він, ляскаючи себе по порожній поки що кишені, задзвенять скоро талярики. Хоч дорога до відлюдної вулиці, де стояв престарий будинок архіваріуса Ліндгорста, була довга, студент Анзельм опинився перед дверима ще до дванадцятої. Він почав роздивлятися великий молоток на дверях у вигляді бронзового обличчя. Але щойно при останньому могутньому ударі дзигарів на вежі Христової церкви він хотів узятися за той молоток, як раптом металеве обличчя засвітилось гидким синім світлом і розтягнулось у мерзенну посмішку. Ах! Та це ж обличчя перекупки з-під Чорної брами! Гострі зуби заклацали в роззявленім писку, звідтіль зарипіло, захрипіло: “Дурню! Дурню! Дурню! Стривай, стривай! Чому тікаєш? Дурню!”

Злякано відсахнувся студент Анзельм назад і хотів схопитися за одвірок, але вхопився якось рукою за шнурок дзвінка і потягнув його. Шнурок дзвінка звис униз і обернувся на білу, прозору велетенську змію, що обвилася навколо нього і стиснула, все міцніше й міцніше затягуючи свої кільця, аж крихкі його кості затріщали і кров бризнула з жил, просочилася в прозоре тіло змії, забарвила її в червоне. “Убий мене, убий мене!” – намагався він крикнути в смертельній розпуці, але натомість лише глухо захрипів. Змія підвела голову і приклала довгого гострого язика з розпеченого металу Анзельмові до грудей; раптом різкий біль спинив йому пульс. Анзельм знепритомнів. А коли знову прийшов до пам’яті, то лежав на своїй убогій постелі, а перед ним стояв конректор Паульман і казав:

– І що це ви коники викидаєте, скажіть мені ради всіх святих, любий пане Анзельме?

… Студент Анзельм уже кілька днів працював у архіваріуса Ліндгорста, і ті години праці були для нього найщасливіші в житті, бо тут він проймався ніколи не знаним почуттям утіхи, що сягала іноді до найвищого блаженства. Всі злидні, всі дрібні турботи його мізерного існування вилетіли із серця й голови, і в новому житті Анзельм збагнув усі чуда вищого світу, яку переділе сповняли його подивом та острахом… Він прислухався до кожного Змійчиного слова. Він обійняв її стрункий стан, але мерехтливе, блискуче Змійчине вбрання було таке гладеньке, таке слизьке, що йому здавалося, ніби вона, звинувшись, може легко вислизнути, і Анзельм аж затремтів на таку думку.

– Ах, не кидай мене, кохана Серпентино,- скрикнув він мимохіть,- тільки ти – моє життя!

– Не покину тебе сьогодні,- сказала Серпентина,- поки не розповім усього, що ти в своїм коханні до мене збагнути можеш. Отож знай, любий, що мій батько походить із чудесного роду Саламандерів і своїм існуванням я завдячую його коханню до Зеленої Змії. В прадавні часи панував у чарівній країні Атлантиді могутній князь духів Фосфор, якому слугували духи стихій. Одного разу Саламандер, якого князь любив над усіх (це був мій батько), йшов розкішним садом, що його фосфорова мати чудесно оздобила своїми найкращими дарами, і почув, як висока Лілея тихенько наспівувала: “Заплющ свої оченята, поки мій коханий світанковий вітер тебе не розбудить”. Він підійшов до неї. Зворушена його палким диханням, розкрила Лілея своє листя, і він побачив її дочку, Зелену Змійку, що дрімала в келихові квітки. Тоді гаряча любов до Зеленої Змійки охопила Саламандера, і він викрав її у Лілеї. Саламандер приніс її в Фосфорів палац і почав благати його: “Поєднай мене з коханою, бо вона повинна бути моєю назавжди”. – “Шаленцю, чого ти вимагаєш? – промовив князь духів. – Знай: колись Лілея була моєю коханою і панувала вкупі зі мною, але іскра, що я заронив у неї, загрожувала їй згубою, і тільки перемога над чорним драконом, якого тепер духи земні тримають у кайданах, зберегла Лілею. Якщо ти обнімеш Зелену Змійку, то жар твій згубить її тіло, і нова істота, швидко зародившись, так само швидко і зникне від тебе”. Та Саламандер не зважав на осторогу князя духів; повний палкої жаги, схопив він Зелену Змійку в обійми, а вона розсипалась на попіл, і крилата істота, народжена з попелу, відлітаючи, зашуміла в повітрі. Аж знавіснів Саламандер із розпачу і помчав садом, бризкаючи вогнем і полум’ям, і спустошив сад у дикому шаленстві так, що найкращі зела і квіти падали спалені, і зойки їхні виповнили повітря. Розлютований до краю князь духів схопив у гніві Саламандера й сказав: “Відшумів твій вогонь, погасло твоє полум’я, осліпло твоє проміння, спускайся на дно, до земних духів, хай вони дражнять тебе, глузують з тебе, держать у полоні, аж поки вогненна матерія знову не загориться і з тобою, як з новим створінням, вирветься із землі”… “Вогонь його тепер уже погас,- промовив князь духів,- але в часи лихоліття, коли мова природи стане незрозумілою звироднілому поколінню людському, коли духи стихій, вигнані до своїх сфер, лише з далекої далечини глухим відлунням будуть до людей промовляти, коли йому, відірваному від гармонійного кола, тільки безмежна туга темну вістку подаватиме про чудесне царство, де він колись жив, як ще віра і любов у його душі пробували,- в ті нещасливі часи загориться вогонь Саламандерів знову, та доросте він тільки до людини і як людина мусить увійти в нужденне життя людське і терпіти всі його злигодні. Але не тільки самі спогади про його первісне життя повинні в нього залишитися, він житиме знову в священній гармонії з цілою природою, збагне її чудеса, і міць споріднених її духів стане до його послуг. У кущі лілей знову віднайде він Зелену Змійку і від поєднання з нею матиме три доньки, що з’являтимуться людям в образі їхньої матері. Весною будуть вони гойдатись у темнім бузиновім кущі, і їхні голоси звучатимуть кришталевими дзвіночками. Якщо знайдеться тоді в ті злиденні жалюгідні часи внутрішнього занепаду юнак, який учує їхній спів, і коли Змійка, глянувши на нього своїми урочими очима, заронить у ньому мрію про чудесну далеку країну, куди він сміливо зможе долинути, як повсякденні турботи скине, якщо з коханням до Змійки спалахне в ньому жива, гаряча віра в дива природи, а також і в своє власне існування серед тих див, то Змійка буде його. Але не раніше, ніж знайдуться три таких юнаки, що одружаться з трьома доньками, зможе Саламандер скинути свій важкий тягар і приєднатися до своїх братів!” – “Дозвольте, пане,- сказав земний дух,- зробити трьом його донькам подарунок, що прикрасить їхнє життя із знайденими чоловіками. Кожна отримає від мене горнець із мого найпрекраснішого металу. Я виглянсую його промінням, взятим у діамантів; нехай у його блиску відіб’ється сліпуча краса нашого чудесного царства, що пробуває в співзвучності з цілою природою, із середини горниця під час заручин нехай виросте вогненна лілея, вічний цвіт якої солодкими пахощами обвіватиме вірного юнака. Скоро зрозуміє він її мову, збагне чуда нашого царства, то й сам із коханою житиме в Атлантиді”. Ну, тепер ти знаєш, дорогий Анзельме, що мій батько якраз і є той Саламандер, про якого я тобі розповідаю. Хоч сам він і вищої природи, але мусить підкорятися всім дрібнотам буденного життя, і звідсіль, можливо, й походять його в’їдливі примхи, що так дратують декого. Він не раз казав мені, що внутрішнім духовним властивостям, які тоді князь духів Фосфор поставив як умову одруження зі мною і з моїми сестрами, є особливий вираз, яким тепер, на жаль, частенько недоречно надуживають; вираз той зовуть дитинячою, поетичною душею. Таку душу здебільшого мають юнаки, що через надмірну простоту своєї вдачі, а також і тому, що їм зовсім бракує так званого світського виховання, зазнають зневаги від загалу. Ах, любий Анзельме, ти зрозумів під бузиновим кущем мій спів… мій погляд… ти кохаєш Зелену Змійку, ти віриш мені й хочеш бути моїм назавжди! Прекрасна Лілея розквітне в золотому горнці, і ми будемо з’єднані і щасливо й блаженно житимемо в Атлантиді. Але я не потаю від тебе, що в запеклій боротьбі із саламандрами та земними духами чорний дракон звільнився й зашумів крильми в повітрі. Щоправда, Фосфорові пощастило його знову закути в кайдани, але з чорного пір’я, що в боротьбі посипалося з нього на землю, виросли ворожі духи, які всюди протистають сала-мандрам та земним духам. Ота перекупка, що до тебе так ворожа, милий Анзельме, і що так поривається – це моєму батькові добре відомо – заволодіти золотим горнцем, завдячує своїм існуванням коханню такого пера з драконового крила до однієї Редьки. Всі ворожі сили, які живуть у поганих травах та отруйних тваринах і які вона збирає і змішує, викликають безліч злих чарів, що наводять жахи й страхіття на людину і віддають її на поталу тим демонам, які виникли з переможеного дракона. Бережися старої, коханий Анзельме, вона твій ворог, бо твоя по-дитячому чиста душа вже багато знешкодила її злих чаклунств. Будь вірний мені, і ти скоро прийдеш до мети…

Маю повне право сумніватися, щоб тобі, ласкавий читальнику, доводилось коли сидіти замкнутому в скляній сулії, хіба що така химера могла привидітись у чудернацькому сні. Що ж до Анзельма, то ти можеш легко собі уявити, який розпач охопив бідолаху. Отож пожалій, ласкавий читальнику, студента Анзельма, який спізнав ці невимовні муки у своїй скляній тюрмі. Він не міг ворухнутися, його думки билися об скло, приголомшували неприємними звуками, і замість виразних слів, якими раніше промовляла його душа, чув лише глухе гудіння безумства. Тоді він заволав:

– О Серпентино, врятуй мене від цих пекельних мук! Хіба ж я не сам винний, що мене спіткало нещастя? Чи ж не утеряв я віру, а з нею і все, що могло найщасливішим мене зробити?

Ах, ти вже ніколи не будеш моя, золотий горнець для мене втрачений, його дива я ніколи не побачу. Ах, аби тільки ще раз споглянути на тебе, почути милий, солодкий твій голос, кохана Серпентино!

Так ремстував студент Анзельм, охоплений глибоким, гострим болем, аж раптом поруч нього сказав хтось:

– Зовсім не розумію, чого вам заманулось, пане студіозусе, чого ви так лементуєте? – Аж тепер студент Анзельм помітив, що поряд із ним, на тій самій полиці, стояло ще п’ять сулій, в яких він побачив учнів Христової школи і двох практикантів.

– Ах, мої панове й товариші в нещасті! – скрикнув він. – Як же можна бути такими спокійними, такими вдоволеними, як оце я бачу з ваших веселих облич? Ви ж сидите точнісінько так, як і я, замкнені в скляних суліях, і не можете поворухнутися, ба, навіть і подумати про щось розумне без того, щоб не знявся пекельний гармидер, шум і брязкіт, від якого аж голова лускає і гуде? Але ви не вірите, певне, в Саламандера і в Зелену Змійку?

– Що ви мелете, пане студіозусе,- сказав один учень,- ми ніколи себе краще не почували, як тепер, бо таляри, які ми отримуємо від божевільного архіваріуса за різні безглузді копії, стають нам добре в пригоді. Нам не треба тепер учити напам’ять італійські хорали, ми ходимо щодня до Йозефа або до інших пивниць, п’ємо досхочу міцне пиво, задивляємося на гарненьких дівчаток…

– Але ж, шановні мої панове! – сказав студент Анзельм. – Хіба ж вам не видно, що всі ви вкупі і кожний зокрема сидите в скляних суліях і не можете навіть ворухнутись, а не те що кудись там ходити?

Тоді учні й практиканти вибухнули голосним реготом і закричали:

– Студіозус із глузду з’їхав, він уявляє, що сидить у скляній сулії, а сам стоїть на Ельбському мості й дивиться просто в воду. Ходімо далі!

Тоді повіяв і забринів по кімнаті Серпентинин голос:

– Анзельме! Вір, кохай, надійся! – І кожен звук, як промінь, входив до Анзельмової в’язниці, кришталеві довелося попустити й послабити свій тиск, і груди в’язневі могли вже ворухнутися й дихнути. Все легші й легші ставали Анзельмові муки, і він добре помітив, що Серпентина ще кохає його і лише завдяки їй він зможе витримати ув’язнення в склі. Але раптом із другого боку почулося якесь глухе, бридке буркотіння. Скоро він роздивився, що буркотіло щось у старому кавничкові з надламаною накривкою, який стояв проти нього на маленькій шафці. Але, вдивляючись пильніше, він бачив, як усе виразніше з нього виступали огидні риси зморщеного обличчя старої жінки, і раптом біля полиці стала перекупка з-під Чорної брами. Вона вишкірилась і пронизливо зареготала.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ЗОЛОТИЙ ГОРНЕЦЬ – ГОФМАН
іван драч крила аналіз поезії