ЗОЛОТІ ХЛОПЦІ – Грімм Якоб і Вільгельм

ЗОЛОТІ ХЛОПЦІ

Німецька народна казка Жили собі колись чоловік і жінка. Вони були бідні, тільки й мали, що невеличку хатину. Чоловік був рибалка. Вловить риби, продасть її, то й мають на хліб, а не вловить, то не мають нічого. Так вони й перебивалися з хліба на воду. Одного дня чоловік прийшов на річку, закинув сак, а як витяг, у ньому була рибина, не проста, а золота. Здивувався чоловік, бо такого ще зроду не бачив. А рибина й каже йому людським голосом: – Послухай, чоловіче, відпусти мене назад у воду, а я за те оберну твою хатину в розкішний палац. – Нащо мені палац, коли я не маю чого їсти? – відповів чоловік. – Буде в тебе й що їсти, – сказала рибина. – В палаці стоятиме велика шафа, і коли ти відчиниш її, то побачиш там повно мисок із найкращими стравами. їж собі скільки хочеш. – Ну, коли так, то хай буде по-твоєму, – погодився чоловік. – Але ти повинен дотримуватись однієї умови: нікому в світі, хоч би хто то був, не казати, звідки взялося твоє багатство, – застерегла його рибина. – Бо як скажеш хоч слово, все, що ти отримаєш, зникне. Чоловік пустив незвичайну рибину назад у воду й пішов додому. Прийшов він і бачить – там, де була його хатина, стоїть великий палац. Чоловік аж очі витріщив з дива. Зайшов він до палацу, а там у пишно опорядженому покої сидить його жінка в чудовій сукні, дуже задоволена такою переміною. Побачила вона його та

й каже: – Чоловіче, де все це раптом узялося? Мені воно хтозна-як подобається. – Мені також, – відповів чоловік, – але я дуже зголоднів. Дай мені щось попоїсти. А жінка й каже: – Я нічого не маю і не можу в цьому домі нічого знайти. – Не біда, – мовить чоловік. – Он я бачу велику шафу, відчини її. Відчинила вона шафу, а там стоїть і печене, і варене, та ще й вино до нього, і все ніби аж просить, щоб його їли й пили. Зраділа жінка та й каже: – Ой леле, та тут є все, чого душа бажає! Сіли вони до столу, наїлися, напилися, а тоді жінка й питає: – Але скажи мені, чоловіче, звідки це багатство взялося? – Ох, не питай мене, – відповів чоловік, – не можу я сказати цього, бо, як тільки хоч слово вимовлю, всьому нашому щастю буде кінець. – Ну добре,- погодилася жінка,- як ти не можеш сказати, то мені й не цікаво. Але то були порожні слова, насправді вона ні вдень, ні вночі не мала спокою, все хотіла дізнатися, звідки взялося їхнє багатство, все чіплялася до чоловіка, мучила його запитаннями. Нарешті йому не стало терпцю, і він сказав, що все те багатство їм дала дивовижна золота рибина, яку він був спіймав у сак і потім випустив на волю за ці дарунки. І тільки-но чоловік вимовив це, як розкішний палац разом із шафою зник, і вони з жінкою опинились у своїй старій рибальській хатині. Довелося чоловікові знов брати своє причандалля і йти ловити рибу. І сталося так, що йому вдруге пощастило впіймати у свій сак золоту рибину. – Послухай, чоловіче, – сказала рибина, – кинь мене знов у воду, а я тобі за те ще раз подарую замок із шафою, де стоятиме повно печеного й вареного. Тільки твердо дотримуй свого слова, не кажи нікому, хто тобі все те дав, а то втратиш його, як був уже втратив. – Я тепер буду обережний, – відповів чоловік і вкинув рибину назад у воду. Прийшов він додому, а там така розкіш, як перше була, і жінка радіє не нарадіється. Та минуло кілька днів, і знов її почала мучити цікавість, знов вона напосілася на чоловіка з запитанням, як усе сталося й де взялося їхнє багатство. Чоловік довго мовчав, та врешті жінка так уже в’їлася йому в печінки своїми розпитуваннями, що він не витримав і вибовкав таємницю. Тієї ж миті палац зник і вони опинилися, як і першого разу, у своїй старій хатині. – От тобі й маєш, допиталася, – сказав чоловік. – Тепер знов у порожній горщик заглядатимем. – Ох, краще я не матиму багатства, як не зможу дізнатися, де воно взялося,- мовила жінка. – Що мені з нього, як я не матиму спокою ні вдень, ні вночі. Пішов чоловік знов ловити рибу. Минув якийсь час, і йому втретє потрапила в сак золота рибина. – Послухай, чоловіче, – сказала вона, – бачу я, що мені немов судилося потрапляти в твої руки, а втретє давати тобі палац немає нащо, однаково ти не вмієш берегти таємницю. Краще зроби ось що. Візьми з мене шість лусочок. Дві нехай ковтне твоя жінка, дві дай ковтнути кобилі, а дві закопай у землю. Ті лусочки принесуть тобі щастя. А мене пусти назад у річку. Узяв чоловік шість лусочок з рибини, а саму її пустив у воду. А вдома зробив те, що йому рибина сказала. І тоді з двох лусочок, закопаних у землю, виросли дві золоті лілеї, кобила привела двох золотих лошат, а рибалчина жінка народила двох золотих хлопчиків. Хлопці росли, ставали дедалі більші й кращі, і лілеї та лошата росли разом з ними. І ось настав день, коли хлопці сказали: – Тату, ми хочемо осідлати своїх золотих жеребців і поїздити по світі. Зажурили батька їхні слова. – А що ж зі мною буде, коли ви поїдете і я не знатиму, як вам у світі ведеться? А сини й кажуть йому: – Вдома залишаться золоті лілеї, і ви по них бачитимете, як нам ведеться: якщо лілеї свіжі, то ми здорові, якщо вони пов’януть, то ми захворіли, а якщо вони опадуть, то ми померли. Довго їхали хлопці, і трапився їм дорогою заїзд. Злізли вони з коней, зайшли до заїзду, а там повно людей. Як побачили люди золотих хлопців, то почали сміятися і глузувати з них. Один хлопець як почув їхні глузи, то засоромився й не схотів далі їхати, повернувся до батька. А другий подався далі й добувся до великого лісу. Він хотів їхати через ліс, а люди, що жили поблизу, й кажуть йому: – Не їдь лісом, бо там повно розбійників, вони нападуть на тебе, а як побачать, що ти золотий і їдеш на золотому коні, то ще й уб’ють. Та хлопець не злякався. – Ні, – каже, – мушу їхати лісом і поїду. Він узяв ведмежу шкуру, вгорнувся нею сам і вгорнув коня так, щоб не видно було золота. І спокійно поїхав собі лісом. Проїхав трохи, аж чує – хтось у кущах стиха перемовляється. – Ось їде якийсь чоловік, – сказав голос з одного боку. – Хай їде, ти ж бачиш, що він у ведмежій шкурі, навіть одягтися не має в що. Бідний, як церковна миша, що ми в нього візьмемо! – сказав голос з другого боку. Так золотий хлопець проїхав лісом, і ніхто його не зачепив. Одного дня він заїхав у якесь село й побачив там дівчину, таку гарну, що кращої, здалося йому, й не могло бути на світі. Так та дівчина йому сподобалася, що він підійшов до неї і сказав: – Я покохав тебе всім серцем, хочеш стати моєю дружиною? – Так, хочу і буду вірна тобі до самої смерті. Влаштували вони весілля. Саме як воно аж гуло, повернувся додому батько нареченої. Побачив він, що дочка гуляє весілля, здивувався та й каже: – А де ж наречений? Показали йому золотого хлопця, що й досі був загорнений у ведмежу шкуру. Батько розгнівався: – Ніколи моя дочка не вийде заміж за злидаря, що не має кращого вбрання, ніж ведмежа шкура! Я його вб’ю! І кинувся на хлопця. Дочка почала благати батька, щоб він не чіпав її нареченого, якого вона покохала всім серцем. – Як уб’єте його, то й я піду за ним на той світ. Це ж мій чоловік! – каже. Нарешті батько зглянувся на її прохання. А все ж йому не давала спокою думка, чи це, бува, не якийсь жебрак, підступний ошуканець, закрутив голову його дочці. Рано-вранці він устав і пішов до кімнати, де спав молодий. Відчинив тихенько двері і бачить – на ліжку лежить золотий юнак, гарний, як намальований, а ведмежа шкура додолу скинута. Батько вернувся до своєї спальні й подумав: “Як добре, що я погамував свій гнів, а то зробив би великий злочин”. А хлопцеві приснилося, що він поїхав на полювання й натрапив на прекрасного оленя. Прокинувся він уранці та й каже молодій: – Я їду на полювання. Злякалася дівчина і просить його: – Не їдь з дому, я боюся, щоб не сталося там з тобою якогось лиха. Та хлопець сказав: – Ні, я мушу їхати і їду. Устав він, пішов до лісу і скоро справді натрапив на величного оленя, такого самісінького, як йому приснився. Він прицілився і вже хотів вистрілити в нього, та олень рвонув з місця і вистрибом побіг геть. Хлопець помчав за ним. Так він мчав за оленем через зарості та виярки цілий день і нітрохи не стомився. А ввечері олень раптом зник у нього з-перед очей. Хлопець озирнувся й побачив, що він стоїть перед відьминою хаткою. Він постукав у двері. Відьма вийшла з хатки і спитала його: – Що тобі треба так пізно і як ти опинився серед цього лісу? – Ви не бачили тут оленя? – спитав її хлопець. – Бачила, – сказала відьма, – я його добре знаю. А песик, що вийшов з хатки разом із відьмою, злісно загавкав на нього. – Цить, лиха почваро, а то я тебе застрілю, – сказав хлопець. – Що? – сердито крикнула відьма. – Ти хочеш убити мого песика? І вона миттю обернула хлопця в камінь. А молода вдома чекає на нього не дочекається. І думає собі: “Мабуть, із ним сталося якесь лихо. Недарма я так боялася і в мене було так тяжко на серці”. А тим часом брат молодого стояв собі вдома коло золотих лілей. Аж бачить: одна раптом опала. – Ой лихо, – сказав він, – із братом сталося велике нещастя, треба поїхати до нього, може, я його врятую. А батько й каже йому: – Лишайся вдома, що я робитиму, як ще й тебе втрачу? – Я мушу їхати і поїду. Сів він на свого золотого коня й поїхав. І заїхав у великий ліс, де лежав його брат, обернений у камінь. Відьма вийшла з хатки, погукала його й хотіла також зачарувати, але він не підійшов ближче до неї, а сказав: – Я застрілю тебе, якщо ти не знімеш чарів із мого брата. Відьма торкнулася пальцем каменя, хоч як їй не хотілося цього робити, і він зразу ж набув людської подоби й ожив. Брати зраділи, що бачать один одного, обнялися, поцілувались і поїхали разом з лісу, один до своєї молодої дружини, а другий до батька. І батько сказав: – Я знав, що ти врятував брата, бо золота лілея знов підвелася й цвіте, як цвіла. Відтоді всі вони жили щасливо до самої смерті. Переклад Сидора Сакидона та Євгена Поповича, Брати Грімм “Казки”, К., 2002, стор. 161-169 ЧОРТ ІЗ ТРЬОМА ЗОЛОТИМИ ВОЛОСИНАМИ німецька народна казка Шила собі одна жінка, і народився в неї синок. А народився він у сорочці, тому ворожка наворожила хлопцеві, що, коли йому мине сімнадцять років, він одружиться з королівною. Трапилося так, що невдовзі по тому в село завітав король, але ніхто не знав, що то він. І ось король почав розпитувати в людей про новини, а вони й кажуть йому: – Цими днями в селі народився хлопчик у сорочці. А як дитина народиться в сорочці, то матиме щастя в житті. І ворожка наворожила хлопчикові, що в сімнадцять років він одружиться з королівною. А в того короля було лихе серце. Почув він про те ворожіння й розсердився: щоб якийсь там злидар одружився з королівною! Пішов він до батьків дитини, прикинувся дуже добрим та й каже їм: – Ви люди бідні, віддайте мені дитину на виховання. Спершу батьки відмовлялися, але чужинець обіцяв їм великі гроші, і вони подумали собі: “Хлопчик народився щасливим, то йому біди і в чужих не буде”. Тому вони врешті погодились і віддали чужинцеві дитину. Король поклав хлопчика в коробку й повіз її з собою. А коли доїхав до глибокого місця на річці, кинув коробку у воду. “Отепер, – думає,- моя дочка врятована від небажаного жениха”. Але коробка не потонула, а попливла, мов човник, і в неї не просякла жодна крапля води. Так вона допливла до млина за дві милі від королівської столиці й застрягла там біля греблі. А на березі саме стояв мірошників наймит. Побачив він коробку й підтяг її гачком до берега, подумав, що знайшов великий скарб. Відкрив він коробку, а там лежить дитина, жива й здорова. Що йому робити? Відніс він дитину своїм господарям. А в мірошника не було дітей. Побачили мірошник та його дружина хлопчика, зраділи та й кажуть: – Це нам сам Бог послав його. Вони дбали про знайду, як про власного сина,, і з нього виріс чесний, порядний хлопець. Одного разу короля загнала негода до млина. Побачив він там хлопця та й питає мірошника, чи то його син. – Ні, – відповів мірошник, – це знайда. Сімнадцять років тому його прибило до греблі в коробці, і наш наймит витяг його з води. Зрозумів король, що це той Щасливець, якого він кинув у воду, та й каже мірошникові і його дружині: – Мені треба послати листа королеві. Не могли б ви відпустити хлопця, щоб він його відніс? Я вам заплачу два золотих. – Як ваша ласка, то хай несе, – відповіли мірошник та його дружина і звеліли хлопцеві готуватися в дорогу. А король написав королеві ось що: “Як тільки до тебе з’явиться цей хлопець з листом, накажи його вбити й поховати. І зроби це до того, як я повернуся додому”. Хлопець узяв листа й вирушив у дорогу, але заблукав і ввечері опинився у великому лісі. Він побачив у темряві світло, пішов на нього й виблукав до якоїсь хатинки. Зайшов він у хатинку, а там біля вогню сидить стара жінка і більше нікого немає. Жінка злякалася, коли побачила його, та й питає: – Звідки ти і куди йдеш? – Я з млина, – відповів хлопець, – а йду до королеви, несу їй листа. Я заблукав у лісі й хотів би переночувати у вас. – Бідолашний хлопче, – сказала жінка, – ти потрапив у хату розбійників, і як вони прийдуть додому, то вб’ють тебе. – Я не боюся, – сказав хлопець, – що буде, те й буде. Я так стомився, що далі не подужаю йти. Він ліг на лаву і зразу заснув. Невдовзі прийшли розбійники й сердито запитали, що то за чужий хлопець лежить на лаві. – Ох, та це якась невинна дитина, – відповіла стара. – Заблукав у лісі й попросився на ніч. Його послано до королеви з листом. Розбійники взяли в хлопця з торби листа, розпечатали й побачили, що там був наказ негайно вбити посланця, як тільки він з’явиться до королеви. Хоч які були жорстокі розбійники, а навіть їм стало шкода хлопця. Ватажок розбійників подер листа й замість нього написав другого, в якому наказував, коли хлопець з’явиться до столиці, негайно одружити його з королівною. Проспав хлопець на лаві до ранку, а коли прокинувся, розбійники віддали йому листа й показали дорогу. Отримала королева листа і зробила так, як там було написано: влаштувала бучне весілля й одружила королівну зі Щасливцем. А що він був гарний, ласкавий хлопець, то й королівні сподобався. За якийсь час король повернувся до свого замку й побачив, що ворожіння справдилося і Щасливець таки одружився з його дочкою. – Як це сталося? – спитав він. – Я ж наказував у листі зовсім інше зробити. Тоді королева дала йому листа та й каже: – На, сам прочитай, що в ньому написано. Король прочитав листа й побачив, що його підмінено. Він спитав хлопця, як так сталося, чому він приніс не того листа, що був йому доручений. – Я нічого не знаю, – відповів хлопець. – Може, його підмінили, як я спав у лісі. Розсердився король та й каже: – Це тобі так легко не минеться! Той, хто хоче мати за дружину мою дочку, повинен добути в пеклі три золоті волосини з голови в чорта. Якщо добудеш їх і принесеш мені, я віддам тобі свою дочку. Король сподівався, що таким чином спекається назавжди Щасливця. Та хлопець відповів йому: – Добре, добуду вам три волосини. Я не боюся чорта. Він попрощався і вирушив у дорогу. Ішов він, ішов і прийшов до великого міста. Коло міської брами стоїть сторож та й питає його: – Що ти знаєш і якого ремесла вмієш? – Я знаю все, – відповів Щасливець. – То, може, скажеш нам, чому з нашого водограю на ринковому майдані, з якого завжди било вино, тепер навіть вода не тече? Ми тобі будемо дуже вдячні. – Скажу, – відповів Щасливець. – Тільки почекайте, Поки я вертатимусь назад. Пішов він далі і прийшов до іншого міста. І знов сторож коло міської брами спитав його: – Що ти знаєш і якого ремесла вмієш? – Я знаю все,- відповів Щасливець. – То, може, скажеш нам, чому дерево на майдані посеред міста, яке раніше родило золоті яблука, тепер навіть листочків не викидає? – Скажу, – відповів Щасливець. – Тільки почекайте, поки я вертатимусь назад. Пішов він далі і прийшов до великої річки, через яку треба було переїздити поромом. А поромник і питає його: – Що ти знаєш і якого ремесла вмієш? – Я знаю все,- відповів Щасливець. – То, може, скажеш мені, чому я маю без кінця їздити туди й назад через річку і ніхто мене не змінить? Я буду тобі дуже вдячний. – Скажу, – відповів Щасливець. – Тільки почекай, поки я вертатимусь назад. Переїхав він через річку і зразу знайшов вхід до пекла. Він був чорний і закіптюжений. Чорта саме не було вдома, лише його ключниця сиділа біля вогню у великому зручному кріслі. Вигляд у неї був зовсім не лихий. – Що тобі треба? – спитала вона Щасливця. – Я хотів би дістати три золоті волосини з чортової голови, – відповів Щасливець. – Бо як не дістану, мені не віддадуть моєї дружини. – Багато ти хочеш,- мовила ключниця. – Коли чорт повернеться додому і знайде тебе, буде тобі непереливки. Але мені шкода тебе, побачу, може, я допоможу тобі. – Вона обернула його в мурашку та й каже: – Сховайся в складках моєї спідниці, там тебе ніхто не зачепить. – Це вже добре, – сказав Щасливець, – але я б хотів ще отримати відповідь на три запитання: чому з водограю, з якого завжди било вино, тепер навіть вода не тече, чому дерево, яке раніше родило золоті яблука, тепер навіть листочків не викидає і чому поронник має без кінця їздити туди й назад через річку і його ніхто не змінить? – Важкі запитання, – відповіла ключниця, – але сиди тихенько і слухай, що казатиме чорт, коли я висмикуватиму в нього з голови золоті волосини. Увечері чорт повернувся додому і тільки-но зайшов до хати, як зразу помітив, що повітря нечисте. – Я чую людський дух,- сказав він.- Десь тут людина побувала! Він оглянув усі закутки все перешукав, але нічого не знайшов. Ключниця почала його лаяти: – Тільки прибереш у хаті, якийсь лад даси, як ти все перекидаєш. Завжди тобі вчувається людський дух! Сідай краще вечеряти. Повечеряв чорт, і його сон зморив. Він ліг біля крісла, поклав голову ключниці на коліна та й каже: – Розчеши мене. Тільки-но ключниця Почала його чесати, як він зразу захропів і засвистів носом. Побачила ключниця, що чорт спить, знайшла золоту волосину, висмикнула її і поклала коло себе. – Ачхи! Що ти робиш? – крикнув чорт. – Та задрімала, тебе чешучи, і мені приснився дивний сон, – сказала ключниця, – От я й схопила тебе за чуба. – А що тобі приснилося? – спитав чорт. – Приснилося, що водограй на ринковому майдані, з якого завжди вино било, пересох і з нього навіть вода не тече. І чого б то? – Еге! Де їм знати чого! – сказав чорт. – Під каменем у водограї кріт вирив нору. Коли вони її засиплять, вино битиме, як раніше. Ключниця знов почала чесати його, і він скоро так захропів, що аж вікна задеренчали. Тоді вона висмикнула в нього з голови другу волосину. Чорт прокинувся й сердито крикнув: – Ой! Що ти там робиш? – Не гнівайся,- сказала ключниця,- це я вві сні. – Знов щось приснилося? – спитав чорт. – Приснилося, що в якомусь королівстві росте дерево, яке раніше родило золоті яблука, а тепер навіть листочків не викине. І чого б то? – Еге! Де їм знати чого! – сказав чорт. – Коріння того дерева гризе миша. Якщо вони вловлять її, дерево знов родитиме золоті яблука, а як миша й далі гризтиме коріння, то воно зовсім усохне. Але дай мені спокій зі своїми снами. Бо як ще раз збудиш, то дістанеш ляпаса. Ключниця ласкаво заговорила до нього, знов почала чесати його, аж поки він заснув і захропів. Тоді вона знайшла третю золоту волосину й висмикнула її. Чорт схопився і вже хотів бити її, але вона ще раз умовила його. Та й каже: – Хіба я винна, що мені таке погане сниться? А чортові й цікаво, що вона знов розповість. – Що ж тобі снилося? – питає він. – Снився поромник, який жалівся, що має без кінця їздити туди й назад через річку й ніхто його не змінить. За що йому кара така? – Дурний він! – сказав чорт. – Йому треба просто дати в руку стерно тому, хто прийде й попросить, щоб він перевіз його на другий бік. І тоді він звільниться. Оскільки ключниця висмикнула вже з голови в чорта всі три золоті волосини й отримала відповідь на всі три запитання, вона дала чортові спокій, і він проспав до самого ранку. Коли чорт знов пішов із дому, ключниця дістала зі складок спідниці Щасливця, що став мурашкою, і повернула йому людський вигляд. – Ось тобі три золоті волосини, – сказала вона.- А чорт відповів на твої запитання, ти, мабуть, і сам чув. – Так, – відповів Щасливець, – чув і запам’ятав. – То тепер ти маєш усе, що хотів, і можеш собі йти своєю дорогою, – сказала стара. Щасливець подякував їй за допомогу і пішов з пекла, радий, що йому так пощастило в усьому. Прийшов він до річки, а поромник і каже йому: – Ти мені обіцяв, як вертатимешся назад, дати відповідь на моє запитання. – Спершу перевези мене, – мовив Щасливець, – а тоді я скажу тобі, як ти можеш звільнитися. І коли вони досягли другого берега, він дав поромникові ту раду, що почув від чорта: – Як до тебе ще хтось прийде й попросить, щоб ти перевіз його, дай йому в руки стерно. Пішов він далі й дійшов до того міста, де було дерево., – що родило колись золоті яблука. Сторож коло брами й каже йому: – Ти мені обіцяв, як вертатимешся назад, дати відповідь на моє запитання. І Щасливець дав йому ту пораду, що почув від чорта: – Піймайте мишу, що гризе коріння вашого дерева. Тоді воно знов родитиме золоті яблука. Сторож подякував йому і в нагороду дав два віслюки, навантажені золотом. Нарешті Щасливець прийшов до міста, де пересох водограй, і сказав сторожеві те, що почув від чорта: – У водограї під каменем кріт вирив нору. Засипте її, і з нього знов заб’є вино. Сторож подякував йому і теж дав два віслюки, навантажені золотом. Нарешті Щасливець прийшов додому до своєї дружини. Вона дуже зраділа, як побачила його й почула, як йому в усьому пощастило. Щасливець віддав три золоті волосини з голови в чорта, які від нього вимагав король, а коли той побачив чотирьох віслюків, навантажених золотом, то зовсім подобрішав і сказав: – Тепер усі умови виконані, і моя дочка належить тобі. Але скажи мені, любий зятю, де ти взяв стільки золота? Це ж величезні скарби! – Я переїхав через річку й набрав собі його. Там ним весь берег устелений замість піску. – І я теж можу набрати його? – спитав король, і очі його запалали жадобою. – Скільки схочете, – відповів Щасливець. – Попросіть поромника, щоб перевіз вас на той берег, а там насипайте собі золота повні мішки. Жадібний король квапливо зібрався в дорогу, приїхав до річки та й кличе поромника, щоб той його перевіз. Поромник підплив, узяв його на пором, а коли вони причалили до другого берега, дав йому в руки стерно, а сам зіскочив з порома. Довелося королю, на кару за його гріхи, перевозити людей через річку. І якщо в нього ніхто не взяв стерна, він їх перевозить і досі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ЗОЛОТІ ХЛОПЦІ – Грімм Якоб і Вільгельм
аналіз новела сини