ЗОЛОТА КІСОЧКА – ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ – Юрій Федькович

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ

Юрій Федькович

ЗОЛОТА КІСОЧКА

Була то раз одна вдовиця-стариця1 та мала лиш одним одну доньку. Але та їй донька була така красна, як сонечко, а коси мала золоті, по саму землю. А мати каже раз до неї:

– А знаєш ти, доню, що? Твій отець покійний заручив тебе ще маленькою за одного царевича з тридев’ятої землі, за скляними горами та за солоним морем, та й таке собі дали слово, аби ти, як скоро тобі буде шістнадцять рік, сама до него поїхала. А сегодня кінчається тобі шістнадцятий рік, то треба, аби-сь їхала у тридев’яту землю, до твого нареченого, бо я присягла твоєму вітцеві, що тебе на реченець2 відошлю. Я би сама з тобою поїхала, але і сама бачиш, яка я стара та слаба…

– Добре, мамо, – каже царівна, – я поїду, але скажіть мені осідлати мого коня-срібногрива та й дайте зо мною мою пістунку3, бо вона мені вірна.

– Добре, доню! – каже стариця та й сказала зараз осідлати коня-срібногрива для дочки, а для пістунки другого коня, буланого. А дочку брала у дорогі царські шати, поклала їй золоту корону на голову та й каже до неї:

– На ж тобі, доню, ще й оцей золотий перстень! Се є пам’ятка по твоєму батькові покойному, але уважай, аби-сь його не загубила, бо лихо тобі буде! А ти, пістунко, служи моїй доньці, а своїй пані, вірно, бо ти від мене кривди зроду

не мала, бо Бог би тебе за мою дитину покарав, якби їй кривду зробила.

– Я буду своїй пані вірно служити, – каже пістунка.

От і посідали на коні та й поїхали, царівна на срібногривім, а пістунка на буланім.

Але по дорозі схотілося царівні дуже води пити, бо то було літо та дуже жарко. А як приїхали вони до одного броду, так вона каже до служниці:

– Возьми, любко, мій золотий кубок та зачерпни мені води з броду, бо я хочу пити!

А служниця каже до неї:

– Коли хочете води пити, то зачерпніть собі самі, бо я не можу: мене голова болить!

Отже царівна мусила сама з коня встати та й піти води пити.

Але як она схилилась води пити, то випав їй з пазухи той золотий перстень, що їй мати дала, та й упав у воду. А лукава служниця, як скоро це побачила, так зараз і скочила з коня, зірвала з царівни дорогі шати та й каже до неї:

– Що тепер хочеш? Чи хочеш, аби я тебе тут утопила, чи хочеш мені за служницю бути та до землі святої присягнути, що нікому в світі не скажеш, що ти царівна, а я служниця, але кожному казатимеш, що я царівна, а ти моя служниця?

Отже ж царівна взяла та й присягла до землі святої, що так казатиме: бо она була дуже молоденька та жаль їй було умирати. Тоді посідали обі на коні та й поїхали далі, царівна на буланім та у простім одіта, а служниця на срібногривім, у короні та у царських шатах дорогих,

А як приїхали вони у тридев’яту землю за скляні гори та за солоне море, то царевич ждав уже на свою наречену з усім своїм панством з усім своїм боярством та й каже:

І слихом слихати!

І видом видати!

А з нареченою

Та зарученою

В неділеньку рано

До шлюбу ставати!

А невірна служниця каже:

Ой ні, князю, ні, соболю,

Аж не вволиш мою волю;

Вели дівку з конем взяти,

Вели обом голову стяти!

– А то за що? – питає царевич у служниці, бо він гадав, що це його наречена,

– От тому, – каже лукава служниця, – бо ця дівка та цей кінь срібногривий хотіли мене убити.

– Коли ж так, – каже царевич, – то коневі зараз голову стяти та на воротях на паль застромити! Дівці ж голову не стинати, але післати її в поле, най там мої морські стада на шовкових травах випасає.

От і взяли коня-срібногрива, стяли йому голову та й застромили на царських воротях на залізний паль. Царівну послали з одним маленьким хлопчиком Івасиком морські стада пасти, а служниця повінчалась з молодим царевичем, та й жили собі у великих розкошах.

Але одного ранку виганяла царівна з маленьким Івасиком морські стада на шовкові трави пасти, аж тут дивиться – стримить голова коня-срібногрива на залізнім палі на царських воротях. Вона заплакала та й каже:

Гой гой, мій коню! Ти, срібная грива!..

А голова заплакала і собі та й каже:

Гой-гой, царице моя нещаслива!

Аби тя мати-цариця уздріла,

Сім раз на годину вона би умліла!..

А як вийшли вони з стадом в поле, тоді царівна сіла собі у шовкову траву, розплела золоті свої коси та й стала чесати. А Івасик уздрів та й каже:

Які ж у тя прекрасні косочки!

Даруй мені хоть три волосочки!

А вона каже:

Звій, вітрику, Божий душок,

Івасеві капелюшок!

Та качай ним полем-колом,

Колесочком, як соколом,

Доки косу золоту

Я розчешу, заплету!

Тоді вітер ухопив відразу Івасів капелюшок, покотив ним далеко у поля, а Івасик поки його спіймав, то царівна вже і зачесала, і заплела золоті свої коси.

А там, у полі, полював тоді сам царевич та й здибав Івасика, як він, плачучи, за своїм капелюшком гониться. Царевич питає його:

– А ти що тут робиш, що стада не пантруєш?

Тоді він став царевичеві все розказувати: і як царівна з головою коня-срібногрива розмовляла, і як вона золоті коси чесала, як з вітром говорила.

А царевич каже до нього:

– Знай же, Івасику, аби ти се нікому в світі не вповів, бо буду бити!

– Не вповім, – каже Івасик та й побіг далі за своїм капелюшком.

А на другий день, як царівна морське стадо знов на пашу виганяла,

То пішов царевич за нею назирці, а вона каже до голови свого вірного коня-срібногрива:

Гой гой, мій коню! Ти, срібна грива!..

А голова знов каже до неї:

Гой гой, царице моя нещаслива!

Аби тя мати цариця уздріла,

Сім раз на годину вона би умліла!..

А в полі стала вона знов золоті свої коси чесати, а Івасик став знов до неї казати:

Які ж у тебе прекрасні косочки!

Даруй мені хоть три волосочки!

А вона знов каже:

Звій, вітрику, Божий душок,

Івасеві капелюшок!

Та качай ним полем-колом,

Колесочком, як соколом,

Доки косу золоту

Я розчешу, заплету!

А як Івасик побіг за своїм капелюшком, тоді морське стадо перестало шовкові трави пасти та й опустило голови в землю; а царівна каже до стада:

Гой гой, стадо моє! Морське моє стадо!

Чого ти травам шовковим не радо?

Солоне море чого не спиваєш?..

А стадо тоді каже:

Царська ти дочко, – чого нас питаєш?

Слуга невірна в короні сидить,

Царська дочка все стадо пасеть!..

А царевич вибігає тоді з-за корча та й каже:

Доле моя наречена,

З маленької заручена!

Чого правду не казалась,

Яка зрада з тобою сталась?

А вона тоді каже:

Царевичу наречений,

Ще й друже мій заручений!

Тому правду не казала:

Землі святій присягала!

Та й стала тоді царевичеві всю правду казати, а царевич каже до неї:

– Покидай же тепер стадо пасти та ходи зі мною у мій двір, але так, аби ніхто тебе не видів, аж доки я тебе не закличу.

От взялись вони та й пішли.

А царевич як прийшов у двір, так зараз велів усе своє панство, усе своє боярство на великий обід запросити. А як позасідали всі за стіл, цариця на покуті, тоді став царевич казати:

– Що такій служниці йдеться, котра над своєю панею таку і таку зраду зробить?

А цариця перша похопилась та й каже:

– Така служниця варт, аби її дикому коневі до хвоста причепити та в чисте поле пустити!

– То ти сама на себе суд засудила, лукавий ти рабе! – каже царевич

Та й уводить тоді справжню свою заручену. Тоді зняли зараз з невірної служниці корону, зняли дорогі царські шати та й убрали на царівну, а служницю вивели на подвір’я, прив’язали дикому коневі з морського стада до хвоста та й пустили в чисте поле. Цар з царицею повінчалися, зробили гучне весілля та й гуляли цілий тиждень.

1Стариця – стара.2 Реченець – заручини. 3 Пістунка – служниця.

І я там бував!

Коваль коні кував

В срібні підківки;

Летіли ластівки

Та все щебетали,

Казки вповідали

З загір’я скляного,

З-за моря солоного.

І я там був,

Сю казочку чув

Та й вам вповів.

А журавель летів

Та й сів собі на даху:

“Кла-ка-ка!

Не варт твоя казочка п’ятака!”




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5.00 из 5)
Loading...

ЗОЛОТА КІСОЧКА – ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ – Юрій Федькович
энеида котляревского читать скорочено