ЗЕМЛЯ СВІТЛЯЧКІВ – ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ

Літературне читання 4 клас – О. В. Науменко – Генеза 2015

У КРАЇНІ ЗНАНЬ

ТВОРИ З НАУКОВОЮ ІНФОРМАЦІЄЮ

Повість-казка

ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ

Віктор Близнець (1933-1981) народився на Кіровоградщині. Він писав для дітей повісті-казки, серед яких – “Земля світлячків”. У ній головними персонажами є лісові чоловічки стовуси й тривуси, які борються з печерними приблудами на чолі зі страховиськом Магавою Першим. Хранитель музею, колекціонер світлячків Сиз XII, його сестра Мармусія, друг Вертутій з онуком Чубликом, професор Варсава та багато інших героїв опиняються в самісінькому центрі неймовірних пригод, визволяючи землю світлячків від ворогів. Повість-казка – великий за обсягом літературний твір. У ньому описано кілька подій з життя персонажів і багато вигадки. Твору властиві ті ознаки, що й казці.

Думки героїв твору

ЗЕМЛЯ СВІТЛЯЧКІВ

(Уривки)

Лісова річка винесла довбанки в озеро, а над озерними плесами ще дужче тягло димом і згариськом. Здалеку доносились вигуки, безладне перекрикування, чужі голоси.

Вертутій нахмурився, звелів швидше гребти до Сизового подвір’я; йому здавалося, що саме там коїться щось погане.

Густий дим, справді, вився над Сизовим корчем1. Важку темну хмару несло над чистою водою.

Тим часом…

1Корч – пень, викорчуваний з корінням.

Сиз плив собі на дні човна, як у сповитку. Та

от усім єством, і слухом, і кінчиками вусів відчув, що близько його домівка і що там, у найрідніших стінах, корчиться і сичить від вогню живе дерево й кора.

Сиз підхопився, став у човні на ноги і ще з примруженими очима, ніби через хатній поріг, ступив з човна просто у воду. Добре, що вони підпливли до берега. В якомусь засліпленні, мілиною Сиз побрів через воду на берег, за ним стрибнула Мармусія, і вони вдвох, усе швидше й тривожніше, затупотіли сходами до корча.

У Сиза так і спалахнуло перед очима: “Світлячки… світлячки… музей… найбільша у світі колекція!”.

Та диво: корч стояв цілий. Він тільки трохи пожух, зверху де-не-де взявся сизуватими латками згару1.

Стріла з чорним вогнем якогось заброди влучила в корч, і стара яворина вигоріла вся дотла, до найглибшого пракоріння в піску. Та спальню й підземні галереї вогонь не дістав – обкурені, потріскані при вході, вони залишилися все-таки цілі.

“Де вони взялись на нашу голову? – думав про волохатих страховиськ Чублик. – Ми так добре жили собі над нашими озерами. Дядько Хвороща садив на городі свої дивацькі дині, дядько Сиз вирощував світлячки, а мій дід вбирався зробити такий млинок, щоб він крутився в повній тиші, без найменшого вітерця. І от вони вдерлись до нас, оці дикі, оці страшні потвори. Що їм треба тут?.. Мабуть, у тих печерних приблуд так заведено: де сила, вони обминають, де бачать, що подужають, – туди всією ордою. Та хіба ми слабкіші за них?”.

Сиз, Вертутій, Мармусія дивились на спалений корч, на хмару-змію, яка присіла й сховалась у купі попелу, і тривожні думки снувались на їхніх стривожених обличчях.

Мармусія перша отямилась й рішуче сказала: “До вас, Вертутію! Коли б там, у вас, не походили оці брудні лаписька!”.

13гар – залишки чого-небудь згорілого.

Давно такого не було на озерах: день стояв у розпалі, з неба смалило сонце, а дві купки стовусів і тривусів, замість того щоб відсипатися у прохолодних корчах, як їм призначено самою природою, вимахували веслами, надривалися, гнали човнами до Верхнього озера.

Гребля, піщаний берег Вертутія…

Те, що вони побачили на сірих кучугурах піску, не можна передати словом.

Млинки були поламані, потрощені, втоптані в пісок; видно, для сміху якийсь стовбило позбивав найспівучіші вітрячки, а на палиці порозвішував старі Вертутієві черевики, брилі, решета, казанки… Пісок було розтоптано й перекопано, лише затінені канали з водою і високу піщану фортецю дикий гурт обминув.

Хто-хто, а Сиз XII знов собі зауважив у думках: “Бояться, смертельно бояться печерні заброди навіть калюжки…”.

Не варт казати, як посірів, згорбився Вертутій, коли ходив потрощеним своїм царством серед паліччя вмовклих вітряків, де колись так розкошував. Він грізно відкашлювався і щось бурмотів стиха: “Кхем!.. В нень і колоду, це їм так не минеться!”.

Зовсім іншу картину застали вони у Хворощі.

Веселий, невгамовний Хвороща саме вгощав – кого б ви думали? – одного з волохатих страшил. Як він його впіймав, не можу сказати. А титьки добре обкрутив вірьовкою, прив’язав сидьма до дерева – тут, на баштані. І прикотив цілу гору динь. І вгощав: просто в рота напихав йому соковитої м’якоті.

– Їж, їж, вражий гостонько, призволяйся! Нічого, не стогни, не одвертайся, мій кирпатунчик… Ось ми тобі солодкої, оцієї, слонової диньки. Будеш знати, як з вогнем вриватися на баштан!..

Печерний сопів і мукав од страху, до вух заліплений динею, безтямно крутив головою. Очі у нього лізли рогом. А світлий медовий сік капав з язика і струмочками біг на волохате пузо.

Вертутій не став дивитися на цю стравоїдну муку. Ножем розрубав туго затягнуту вірьовку, відпустив Хворощевого гостя, давши йому доброго стусана на дорогу.

Звільнений розбійник з динею в зубах так припустив з баштану, що, здається, біг не по землі, а просто летів у повітрі.

Погомоніли й пристали на думку Сиза їхати до Варсави, там гуртом порадитись.

Видно, у Варсави вже зібралися і ще хтось мав надійти, бо під березою стояла дерев’яна табличка з написом: “Ласкаво прошу, заходьте до мого корча!”.

“Він просто молодець, – думав про Варсаву Сиз, спускаючись у знамениті катакомби1 професора. – Ми всі стомились, ми геть розморились від сонця і, якби ще посиділи там нагорі… А тут, в підземному затишку, та ще такому, як у професора, хоч трохи відпочинеш”.

1Катако́мба – підземна печера з довгими заплутаними ходами.

Мармусію пропустили вперед – кругами сходами вниз, а потім зайшли Хвороща, Вертутій, Чублик і Сиз.

Не помилились: у Варсави сиділи майже всі стовуси й тривуси, дорослі й малі, не кажучи вже про його учнів-лунаристів. Лихо – воно збирає докупи людей.

Тут, очевидно, довгенько вже точилась серйозна розмова. І коли Сиз пройшов між рядами до стін і сів на м’який диванчик, він зразу розстебнув комірця, блаженно зітхнув і сказав: “Ну от і все – як дома!”. Справді, в цьому розкішному підземеллі (професор називав його “Лунарний зал”) все нагадувало Сизові рідшій музей: на стінах горіли світлячки, його світлячки, які він подарував колись професорові на день народження. Величезний купол залу губився в темряві, десь над головою, а внизу, якраз посередині, відливало чистою синьо-голубою водою невелике підземне озеро. На озері був острівець, до нього з берега нависав дерев’яний місток. Професор Варсава у своїй білій мантії, босий проходив скрипучим містком на той острівець, сідав на лавчині під високим горіхом (а живий волоський горіх ріс на цьому ж острові). Звідси починав заняття з лунаристами.

Зараз усе було, як на тих підземних уроках. Трохи замкнутий, таємничий Варсава сидів на своєму острівці (а ще він любив, щоб коло нього палало невелике лагідне вогнище), на стінах горіли лісові світлячки, в залі стояла тиша, було прохолодно й сутінно, тільки сиділи перед професором не самі лунаристи, а все населення Довгих озер.

Велась тяжка рада: як боронити себе від навали печерних? Професор Варсава подав знак – хай скажуть своє слово Сиз і Чублик, вони бачили розбійників зблизька, вони рятувалися від них.

Встали Сиз і Чублик, разом ступили до містка.

Тепер Варсава крізь три нари окулярів дивився на них з острова, а вони з берега – на Варсаву, на його спокійне незгасаюче вогнище під горіхом.

Сиз і Чублик почали з того, як вони королівським кроком йшли через ліс, і як над головою у них з громом і гулом блиснув чорний вогонь, і як заскрипіло усім болючим нутром загибле дерево.

Тут професор (при слові чорний вогонь) зняв першу пару окулярів і для чогось протер їх.

Далі йшла розповідь про те, як вони рятувалися під водою і як ватага печерних бігла сушею понад берегом, а до річки боялися підступитися. (Професор зняв другу пару окулярів і сказав: “Ага”). Ну й нарешті Сиз повідав про свої не вельми веселі пригоди в підземних катакомбах і про те, як він лякав розбійників живим вогнем свого світлячка. Тут професор ляснув себе по коліну, зняв треті окуляри і голосно вимовив: “Ага! Я так і думав!”.

Професор швидко встав, напнув білу мантію і тихим, але врочистим голосом звернувся до лісового народу, до всіх стовусів і тривусів, які в глибокій мовчанці сиділи перед ним по той бік озера:

– Чому так ведеться в лісі, чому так буває на зелених лугах? – почав казати Варсава. – Гляньте видющим оком: кульбаба народжує сто пушинок, в кожній голівці по сто пушинок, і посилає їх великими хмарами за вітром. Біла тополя народжує тисячі пушинок, у кожній пучці тисяча тисяч пушинок, і посилає їх ще більшою хмарою за вітром. А настає весна, і на лузі – з білої пухової заметілі! – народжується тільки одна кульбаба і тільки одна або дві-три тополинки. Чому так густо плодить восени, надміру перебавлено й густо, і чому весною сходить так мало, розумно мало, щоб кожне стебло вільно овівалося вітром? Чому так буває в лузі, чому так ведеться в лісі? Гляньте видющим оком!

Варсава дмухнув на білу голівку кульбаби, пух злетів над ним густою хмаркою і маленькими парашу – тиками понісся, погойдався над його острівцем. І тут мовчазні стовуси й тривуси побачили: розлітаючись, пух завертав до вогнища, ніби його тягнуло туди силою і вкручувало в гарячі язики полум’я. А вся хмарка полинула, погойдалася далі до озера і встелила білими пушинками воду, де їх тут же виловлювала якась дрібна підземна риба. І лише зовсім небагато парашутиків, мабуть, із найважчими зернятами, не полетіли далеко, а сіли тут же на острівці, щоб зійти весною, якщо буде їм вогко й тепло, новими ясно-жовтими квітами.

– Про що нам промовляє правічна мати-кульбаба? – звернувся до мовчазного товариства Варсава. – Вона промовляє до нас: все, що виплоджується зайве, все надмірне в лісі й на зеленому лузі, гине або в глибокій воді, – він показав на озеро, – або на суші, – він показав на втоптану стежку, – або у чистому вогнищі.

– Мудро! – вигукнув Сиз. – Мудро ви сказати, вчителю! Я зрозумів вас, вчителю! І от що придумав: кручу! Кручу для ворогів! І облогу з живого вогню! Після вечірнього дзвону хай усі приходять до озера! Всі, всі збираймось гуртом, усім лісовим народом!

– Назви героїв повісті-казки. Розкажи, де і як вони жили, чим займалися. Яке лихо спіткало лісовий народ?

– Прочитай опис підземелля Варсави. Чому саме тут зібралася рада?

Які думки про несподіваних ворогів висловили герої казки? Як професор Варсава довідався, чого бояться вороги? Чи назвав би (назвала б) ти його промову мудрою?

– Що в цій повісті є казковим? Які ознаки казки ти помітив (помітила)? Пригадай, скільки пар окулярів знімав професор Варсава. Які думки він підтверджував за кожним разом? Прочитай уривки твору, яким відповідають малюнки.

– Поміркуйте, як розгортатимуться події далі. Прочитайте всю повість “Земля світлячків”.

Повтори і пригадай

– Переглянь прочитані твори з розділу “У країні знань”. Чому цей розділ так називається?

– Якими цікавими відомостями з життя рідкісних тварин доповнилися твої знання? Хто автор оповідання “Свідки минулих епох”? Чому оповідання має таку назву?

– На основі прочитаних творів підготуй виступ на тему “Цікаве з життя рослин (тварин)”.

– Хто розповів про Ольгу Перевізниківну, про те, як вона стала княгинею?

– Розкажи, які знання допомогли лісовому народу визначити, як боротися з приблудами. У якому творі про це розповідається?

– Чому повість-казка називається “Земля світлячків”? Які почуття викликає в тебе ця назва?

– Виконай завдання (на вибір):

1. Розкажи, що тобі вдалося запам’ятати про винахід паперу. Користуйся планом.

2. Перекажи коротко зміст того твору, який тобі найбільше запам’ятався.

– Складіть три різних продовження повісті-казки “Земля світлячків”. Обгрунтуйте, яке з них є правильним.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ЗЕМЛЯ СВІТЛЯЧКІВ – ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ
гуси лебеді летять скорочено