Забуті арієти – Поль Верлен

Забуті арієти

Це захоплене зомління,

Це закохане томління,

Хвильні трепети лісів

У руках вітрів пестливих

I між віток шелестливих

Хор сп’янілих голосів.

О, цей шелест, шемріт, шепіт,

Воркіт, туркіт, цвіркіт, щебет,

Журкіт, муркіт, свист і писк,

Трав розмайних шелевіння,

Шум води по моховинню,

По камінню плеск та блиск…

Хто ж до всього того шуму

Вплів мотив тривоги й суму,

Жаль снує душа – чия?

То, напевно, ми з тобою

День прощаємо журбою,

То душа твоя й моя!

Крізь музичних вогнів колихання,

Крізь незвично розгойданий гомін

Я угадую давнього спомин

I провістя нового кохання.

Моє серце й душа в надпориві –

Наче око гіганта подвійне,

Де бринять, ніби мево сновійне,

Всіх пісень переливи тремтливі.

О, якої ще кращої смерті?

Одступи од коханців, тривого!

Дайте, релі, старого й нового –

Любо вмерти в такій круговерті!

Із серця рветься плач,

Як дощ іллється з неба.

Від зради чи невдач,

Відкіль цей тужний плач?

О, хлюпотіння зливи

По крівлях, по землі!

На серце нещасливе

Спливають співи зливи…

Лягає без причин

Тугá на серці туга.

З відчаю хоч кричи!

Печалюсь без причин.

Від муки дітись ніде,

Рве серце марний жаль.

Любові й зненавиди

Нема, а дітись ніде!

Душа, душа моя страждала,

Любов,

любов її терзала.

Та я утіхи не знайшов,

Хоч кинув я свою любов,

Хоч цілим серцем і душею,

Здавалось, розлучився з нею.

Ніде я втіхи не знайшов,

Хоч кинув я свою любов.

I серце, серце надто чуле,

Душі сказало: “Чи ж забули,

Забули в гордій самоті

Ми очі ті і губи ті?”

Душа сказала серцю: “Хтозна?

Розлука – пастка грандіозна:

Втечеш від муки за сто миль,

Стократно груди ранить біль”.

О сумна пустеле!

Я з нудьги вмираю…

Сніг у даль безкраю

Блиск примарний стеле.

Небо тьміє мідно,

Хмари хмуро висять,

Зір нема, лиш видно,

Як конає місяць.

В далині імлистій

Щось немов синіє…

Ледве бовваніє

Бідний ліс безлистий.

Небо тьміє мідно,

Хмари хмуро висять,

Зір нема, лиш видно,

Як конає місяць.

Вам, худі вовцюги,

Й вам, хрипкі ворони,

Де знайти схорони,

Вічні волоцюги?

О сумна пустеле!

Я з нудьги вмираю…

Сніг у даль безкраю

Блиск примарний стеле.

Солов’ю, що з високої вітки задивив-

ся на свій відбиток у річці, здаєть-

ся, ніби він упав у воду. Сидить на

вершечку дуба і боїться потонути.

Сірано де Бержерак

Одкид дерев у озернім затоні сріблистім

Димом береться імлистим,

А угорі потопають у справжньому вітті

Горлиць жалі сумовиті.

Цей краєвид – твоєї, мандрівнику, долі

Образ у нашій юдолі:

Чуєш, між листям квилять у гіркій безнадії

Всі твої втоплені мрії!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Забуті арієти – Поль Верлен

жбан меду читати онлайн