ЗА СЕСТРОЮ – АНДРІЙ ЧАЙКОВСЬКИЙ (1857-1935)

Українська література 7 клас – Л. Т. Коваленко – Освіта 2015
ПРО МИНУЛІ ЧАСИ
АНДРІЙ ЧАЙКОВСЬКИЙ (1857-1935)
ЗА СЕСТРОЮ

(Оповідання я козацької старовини)

І – III розділи

На правому березі ріш Самари, яких десять миль від Дніпра, лежало українське село Спасівка. Даремно шукав би хто його в теперішню пору. Воно пропало. Зруйноване, поросле травою, як багато-багато інших тогочасних українських осель. […]

В Спасівці жив славний козацький рід Судаків. Вони славились тим, що не було між ними жодного, який не бував би на

Січі між низовим товариством. Із цього виходило, що було їх мало. Багато з них полягло в боях, багато пішло в неволю, а жіноцтво переходило до інших родів.

Тому-то ці Судаки, що остались живими, багатіли на ціле село і з того були в усіх у великій пошані.

Рідня Судаків у той час складалася з старого діда Андрія, якому 70 років, його сина Степана, жінки Палажки. двох синів Петра й Павла та дочки Ганни.

Властиво, Петра тоді вже не було дома. Пішов на Запорожжя.

Другому синові Павлові було п’ятнадцять, а дочці Ганні тринадцять років. Поки діти були молодші, цілим господарством клопоталися Степан із жінкою. Дід Андрій

пильнував пасіки, наглядав хати й дітей. Уважав за свій обов’язок привчити Павлуся до лицарського ремесла. Отже, вчив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука й орудувати шаблею.

В інших хвилинах розповідав йому про Запорожжя, про козаків, їхні звичаї та про походи й пригоди із свого життя.

Діти слухали залюбки оповідань дідуся, а Павлусеві снилися відтак бої з татарвою, широкий степ і він мріяв усе про те, коли то й він підросте та стане славним козаком. Павлусь і Ганна дуже любилися. Він її вчив потай діда тих усіх штук, яких навчився від дідуся. бо дідусь усе говори в, що це не жіноче, а козацьке діло.

Від цих оповідань вироблялася в Павлуся завзята козацька вдача. […]

Фотій Красицький. Гість із Запорожжя

На село напали татари. Павлусевих маму й дідуся вороги вбили, а батька й сестру взяли в ясир. Хлопчик урятувався втечею й потрапив до козаків. Тут він познайомився з козаками Непорадним, Тріскою. Недолею та зустрівся зі своїм старшим братом Петром.

IV

[…] Павлусеві забилося серце, як почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, про що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво зустрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували у Спасівці. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?

Павлусь дрижав усім тілом, хоч надворі була спека, і дивувався, що козакам було все байдуже, наче б на празник ішли. (…)

Козаки станули лавою, поздіймали списи з ремінців і насторчили перед себе…

– З Богом! Уперед!

Козаки рушили спочатку ходом, а відтак підбігцем…

Татарин, що прибіг у кіш, засвистав на тривогу. В коші заворушилось, як у муравлищі. Молодий Мустафа-ага вже сидів на коні й порядкував.

Татари кинулись до коней, миттю посідлали їх і виступили перед кіш та уставились по-татарському звичаю півмісяцем. Вони хотіли лиш оборонятися, а не нападати. На те не було в них ні охоти, ні спроможности.

Не знаючи, яка в козаків сила, Мустафа наказав запрягти вози, звивати шатра й готовитися в похід.

Коли Тріска наблизився, застав татар готових до бою. Її середина стояла не рушаючись, щоб так замкнути козакам дорогу назад.

Це зміркував Тріска відразу. Він підвів шаблю вгору і скомандував:

– Завертай!

Мустафа не хотів пустити їх. Козаків так мало, що можна їх на аркан половити… Йому здавалося, що це вся козацька сила, бо більше нікого й не було видко.

Тепер з усіх боків засвистали по татарській стороні бойові свиставки, й татари з пекельним криком “аллах! аллах!” кинулись наздогін за козаками.

Татарські коні, витягнувши шиї, як гуси в лету, з створеними широко ніздрями, гнали так, що животами мало не доставали землі. На них сиділи поганці в сторчатих шапках та ви вернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони доганяли козаків. Віддаль між ними меншала.

Позаду ватаги їхав Тріска. Нараз Тріска завернув півкругом коня і став проти татар. Під час погоні татари помішалися трохи. Деякі коні висунулись наперед.

Тріска першому стрічному татаринові відрубав голову. Вона впала в траву, а кінь погнав з татарином дальше. Він все ще держав шаблю вгору, поки не звалився з коня. Нога лишилася в стремені, і кінь поволік його отак у степ.

Коло Тріски збиралася щораз більша купа татар. Він рубав на обидва боки.

З того одна частина татарської сили здержалася.

Козаки зміркували, що щось сталося. Один оглянувся й крикнув:

– Хлопці, ватажок між татарвою… Хто в Бога вірує, не даймо! Який десяток козаків завернули коней і пустилися виручати Тріску. Вони бачили, як Тріска ввихався, врубаючи поганців. Але й татари роз’їлися, як оси.

Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козаків сорок. Вони готовились вже на певну смерть, і кожен молився Богові в передсмертній годині. Татари згуртувались у подовгасту валку і вже досягали козаків.

В одного козака кінь спотикнувся і впав, його, сердегу, розтоптали татарські коні.

А поки те. Недоля заходився привітати татар. Він розділив свою сотню на дві частини й поставив їх лицем до дороги, куди мали втікати Тріска з своєю ватагою. Для більшого розгону лишили між собою віддаль шістсот ступенів.

Татари були такі певні перемоги, що й не дивились на боки. Вони гнали вперед, як хорти за серною.

Як наблизилися до того місця, Недоля дав умовлений знак.

Козацтво рушило з місця, і в найбільшім розгоні вдарили на татар з обох боків.

Залунало козацьке: “Слава Богу!”

Татари не були в силі здержати розігнаних коней. Вони гнали одною збитою валкою. Розвитися по боках проти козаків вони й не гадали. Козаки насторчили свої списи і кололи ними завзято у збиту купу.

Козакам не стало часу витягати списів, бо з великого розгону списи прошибали татарські тіла; вони взялись до шаблюк. Настала страшна рубанина.

Козакам аж руки мліли, а татари помішались так, що один одного рубав.

Татари верещали, коні кричали і ставали диба, а це все заглушав могутній крик з козацької груди: “Ріж, бий!”

Татари загадали перебитися іншим боком і вийти з тої тісної вулиці. Вони рвались наперед, та тут натрапили на нову перешкоду. Ватага Тріски, побачивши, в чому справа, завернула і вдарила спереду.

Козаки встигли стільки нарубати татарських трупів, що зробилася з них гребля.

Коні без їздців погнали в степ.

Ті татари, що йшли ззаду, завернули коней і втікали. За ними погнали козаки. […]

Татари один по одному відлучалися від гуртка й утікали до свого коша.

“Ось і на моїй вулиці празник!”- подумав Непорадний і відіпняв від сідла свій шовковий аркан.

Аркан форкнув у повітрі і вхопив татарина за шию та звалив з коня.

Непорадний вийняв шаблю і взяв її в зуби. Руками звивав аркан, поки не доїхав до татарина та відрубав йому голову.

– А в мене піде воно швидше, – говорив біля нього дід Панас, прицілився і стрілив в найдальшого татарина.

– Коби так, хто набивав вам рушницю! – каже Непорадний. – А я то швидше шнурок розмотаю.

Вороний пігнав вихром, а Непорадний складав аркан, поки не пустив його на голову татаринові.

Повторив так кілька разів. Багато козаків розпустили теж свої аркани, а деякі стріляли з рушниць.

Погром татарів повний.

Непорадний впіймав ще одного татарина. Кінь шарпнув, а татарин впав на землю.

Татарин успів розсилити петлю, щоб його не задушила.

Над ним стояв уже Непорадний з піднятою шаблею.

– Не забивала мене козак… Татарин да гроші, много золота син Девлет-гірей, – лепетав татарин, заслонюючи себе руками.

Непорадний задержався. Це був татарський ватажок.

На те вказувала його багата одежа.

– Вставай! – гукнув Непорадний.

Татарин підвівся, а козак зв’язав йому руки і повів між своїх.

Битва скінчилася. На побоєвищу лежали трупи людей і коней. Козаки добивали ранених. Інші погнались з арканами по степу ловити налякані коні без їздців…

Поміж козаками їздив на своєму коні Недоля, опершись рукою під боки, і порядкував.

– Де Тріска? – питає.

– Він поляг перший, – відповіли козаки. – Він здержав на собі цілу татарську навалу.

– Треба його відшукати…

Та його вже знайшли. Лежав на дорозі, куди гналась татарва, та ледве дихав. Дід Панас уже порався біля нього. У Тріски була порубана голова та поламані ребра й ноги.

Сюди приїхав Недоля і зліз з коня. Тріска ще дихав. Він розплющив очі… Побачивши козаків, він сказав, тільки:

– Прощавайте, братці, та й молітесь за мою грішну душу.

Він сконав.

Сонце вже заходило та озорило своїми червоними проміннями закривавлений степ… […]

В козацькому обозі гомоніло ще. Козаки, розставивши вартових з усіх боків, кінчали свою роботу. До Недолі приблизився Непорадний.

– Пане сотнику, в мене татарський бранець… […]

За хвилину привели молодого татарина перед сотника.

Це був молодий і гарний татарин. Одежа на ньому багата.

– Як тебе звуть? – питає Недоля по-татарськи.

– Я Мустафа-ага, син Ібрагіма, ханського Девлет-гірея, – сказав гордо татарин.

– А я тобі кажу, – обзивається один козак, – що ти чортів син, а твій Магомед і твій хан чортові братами приходяться…

– Не смій, джавре, зневажати його світлости хана ханів, бо він вас усіх переріже або в полон візьме, – крикнув люто татарин і затупотів ногами.

– А заки ти йому це скажеш, то підеш за твого дядечка в пекло, – відрубав козак і брався уже за шаблю.

– Тихо, – гримнув Недоля. – Не твоє діло, не твій бранець, Тихоне!

До сотника приступив молодий гарний козак.

– Як засвітає, візьмеш десяток козаків і поведеш оцього бранця в Лубни та віддаси його панові полковникові. Розкажеш усе, що було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втік та щоб його приставили живого і цілого. […] Цей татарин для нас важніший, як сьогоднішня перемога, – говорив Недоля півголосом до діда Панаса. – Полковник наказав мені дістати якогось визначного татарина. Від нього гадає полковник дізнатися дещо про наміри орди…

На те все дивився Павлусь. Він перший раз дивився очима на битву з татарами. Він побачив те, що дідусь йому розказував, і це показалося правдою. Тепер татари не видавалися йому такі страшні, як учора. Козаки сильніші. Коли б так було вчора, не вбили б вони дідуся й маму, не взяли б сестри в полон.

І в нього вступила надія, що козаки відіб’ють ще й тата й сестру… Та коли це буде? Павлусеві бажалось, щоб зараз погнались козаки й розбили татар до решти та освободили полонених.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Обо́з – табір.

Кіш – військовий табір, обоз.

Джавр – невірний, християнин.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Визнач експозицію повісті та стисло перекажи, про що ти з неї дізнаєшся.

2. Назви подію, яка є зав’язкою твору. Який конфлікт покладено в основу повісті?

3. Розкажи, що тобі стало відомо з прочитаної частини про Павлуся. Відповідь підтверджуй цитатами.

4. Вислов припущення, чому в IV розділі повісті автор майже нічого не розповідає про Павлуся, хоч він є головним героєм твору.

5. Поясни, чому перед боєм козакам було все байдуже, наче б на празник ішли.

6. Охарактеризуй узагальнений образ запорозьких козаків. Відповідаючи, цитуй уривки з твору.

7. Наведи докази до тези, що козак Тріска – романтичний герой повісті.

8. Назви, що спільного між зображенням козаків у повісті та в козацьких піснях. Свою відповідь підтверджуй цитатами.

9. Розкажи, що тобі стало відомо про Мустафу-агу. Яким автор його зображує в цьому розділі? Які почуття в тебе він викликає? Свою відповідь обгрунтуй.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Передбач, як можуть розгортатися подальші події. Прочитай наступну частину твору й перевір свої здогади.

2. Склади простий план до розділів I-VII.

3. Добери з розділів I-VII цитати до характеристики образу Павлуся та зроби в підручнику закладки.

V-VI

Павлусь і його брат Петро зустріли батька. Хлопчик просив їх поїхати до Криму визволяти сестру, але батько не погодився, бо ймовірність її знайти мала, в втратити життя було легко. Уночі, коли козаки спали, Павлусь утік із табору й вирушив на пошуки Ганнусі.

Невдовзі він познайомився з чоловіком, який служив татарам і показував їм дорогу в Україну. Карий, а татари звали його Каримом, забрав Павлусевого коня й продав хлопчика татаринові. По дорозі додому він зустрів козаків, з якими кілька днів тому жив Павлусь. Вони впізнали коня й почали допитувати Карого, куди він дів хлопчика. Після того, як дізналися про злочин, козаки скарали зрадника на смерть.

VІІ

Павлусь заспокоївся. Він сидів на татарській арбі, підігнувши коліна під бороду і задумався, що йому тепер робити. Татарин підсунув йому кусок паляниці й кухоль молока. Павлусь був дуже голодний. Він з’їв паляницю і випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.

“Може, воно так ліпше, – подумав Павлусь, – що я між татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то, може, й сестру легше знайду”.

– А куди ви їдете? – осмілився запитати Павлусь.

– Ми їдемо в Крим, і ти ідеш з нами. Як будеш добрий, то й тобі буде добре.

Татари видавались Павлусеві якимись добрячими людьми, не такими, як ті, що Спасівку грабили. Це були крамарі, такі самі, як ті, що не раз у Спасівку заходили.

Хлопець повеселішав і почав татар цікаво розпитувати про все. Він їм подобався. За кілька днів він освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому і вчився запопадливо татарської мови. Він був понятливий, і татари не могли надивуватись тому. Інші бранці були якісь неприступні, дикі, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарські слова, послугувався ними в розмові.

– Ти від нас не втечеш? – питає його раз найстарший татарин із сивою бородою.

– А куди мені втікати? Без коня, без зброї? Мені між вами добре. Я й не знав, що між вами такі добрячі люди бувають…

– Ми купці. Ти лишися з нами, прийми нашу віру.

– Я ще не знаю, яка ваша віра. А хіба ж між вами хрещених нема?

– Нема. Ти мусиш відректися хреста, плюнути на нього.

Павлусь плюнув би татаринові в очі за таку зневагу християнської віри.

– Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потім…

– Добре, добре! – говорив татарин. – Коли станеш мослемом, то й вільний будеш, а потому можеш до великої почести у нас дійти… ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгороді… […]

Як лиш дістався сюди, став придумувати спосіб утечі. Коня вже вибрав.

Приготовлявся до втечі, помалу із розмислом. Він почав обкрадати товаришів конюхів. В одного вкрав ножа, в другого сумку на харч, в третього узденицю. Все це ховав ніччю в дуплаве старе дерево. А що покірний, слухняний, усім служив охоче, то й ніхто його не підозрівав.

Павлусь усе думав про те, чого йому в дорозі буде треба, і зараз для себе ховав. […]

Настала ніч.

Павлусь не хотів довше відкладати утечі. “Або втечу і вернусь сюди з козаками й усі ті шатра поперевертаю, або мене зловлять і повісять. Довше в такім жити не можу, а бідної Ганнусі, мабуть, таки не відшукаю, пасучи табуни або послугуючи татаринові у дворищі”.

Коли всі позасипляли, Павлусь повиймав накрадене добро з дупла, натягнув кожушину, перевісив сумку з паляницями через плече, узяв сідло і пішов між коні.

Свого вибраного ще з вечора припняв на мотузі. Тепер осідлав його, перехрестився й рушив на північ до Перекопу.

Павлусь набрав досвіду. Він знав, як зловити в ріці рибу, як застрілити з лука птицю; а ще знав, що це харциз і як його треба стерегтися.

Коли б тільки за Перекіп, а там уже степ. А в степу може й козаків зустрінути. А ні, то навпростець на Січ Запорозьку… Павлусь і не думав про те, що не знає на Січ дороги.

Він виминав татарські села і їхав навмання степом.

Коли розвиднілось, годі було хлопцеві не стрінути татар у степу. Та вони його якось не чіпали. Дехто і запитався, куди він їде, та Павлусь вимовлявся, що його послали за орудкою і він має вертатись зараз. Його не спиняли. […]

Коли Мустафі донесли про втечу Павлуся та ще про крадіж найкращого коня, він зараз розіслав гінців і назначив таку кару: сто нагаїв дротяних на спину, а коли від цього не здохне, так продати його першому стрічному татаринові. Але Павлусь вернувся сам. Про це повідомили Мустафу і він перемінив свій засуд на двадцять дротянок і продати. Кару мали виконати в оселі Сулеймана на очах усіх невільників, щоб їм відійшла охота втікати.

Коли Павлусеві сказали, він нітрохи не злякався. Він був певний, що свята Покрова й тут його заступить.

Як би й нічого не сталося. Павлусь заснув міцним сном…

На другий день рано його привели до оселі. Тут на майдан позганяли всіх невільників. Павлусь поглянув на них і помітив Остапа Швидкого, що стояв у гурті і втирав сльози. Йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати потурнак Ібрагім; а в нього була тверда рука.

Він вийшов на середину і став невільникам пояснювати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефенді засудив його зразу на сто дротянок, та відтак у превеликій своїй ласкавості зменшив йому на двадцять.

Мустафа-ефенді відчинив вікно і придивлявся, чи його засуд буде виконаний та яке зробить враження на невільників.

В тій хвилині в’їхав у ворота якийсь мулла, а за ним кілька багато вдягнених слуг. Усі розступились. Він заїхав усередину й проголосив співучим, трохи гугнавим, голосом:

– Слухайте, невірні джаври! Мій пан, ханський Девлет-гірей Ібрагім і улюбленець – нехай йому Аллах дасть довгий вік, – звелів у своїй ласкавості запитати вас, невірних українських бранців, чи не знає хто, де перебуває син його милости Девлет-гірея, славний лицар Мустафа-ага, що того літа ходив з загоном воювати невірних на Україну для слави Аллаха і його пророка Магомеда. Хто виявить його місце, стане достойний його ласки й нагороди його милости. Хто ж би це затаїв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його повісять.

Один татарин взявся ознайомити те саме по-українськи. Тоді Павлусь виступив перед муллу і сказав по-татарськи:

– Я знаю, де перебуває твій пан. Мулла подивився згірдливо на Павлуся.

– Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього літа.

Ібрагім-потурнак, зігнувшись у три погибелі перед муллою, потвердив, що Павлуся привезли цього літа.

– Так? Ну, говори! А як збрешеш одне слово, то вріжу тобі язика.

– Не тобі скажу, а твому панові.

Мулла закусив губи.

– Цього невільника забираю зараз до його милости Девлет-гірея Ібрагіма. Відтепер він під моєю рукою.

Усі невільники ахнули. Вони раділи, що Павлуся минула кара.

– Сідай на коня і їдь зо мною.

Тоді Павлусь підступив під дворище і спитав Мустафу:

– Чи тепер велиш бити, чи аж вернуся від його милости?

Мустафа стягнув брови з досади.

Павлусь засміявся йому в вічі. Він знав, що тепер над ним могуча рука Девлет-гірея і його тепер ніхто не сміє торкнути.

VIII

[…] Служба вже повідомила Девлет-гірея, що мулла вертається з якимсь молодим джавром, і він вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, щоб зараз перед нього явився.

Служба забрала від них коні, і мулла повів Павлуся нагору до свого пана.

– Хай буде прославлений Аллах! Мир тобі, могутній пане! Мулла, твій вірний слуга, чолом тобі б’є. Салем алейкум!

Мулла вклонився низько головою, відтак приложив руку до чола, загнув нею в повітрю лук до грудей і звідси зробив рукою низький поклін.

– Вітаю, добрий мулло! Що приносиш? Алейкум салем!

– Цей молодий джавр, невільник твого слуги Сулеймана з Коджамбаку, говорить, що знає, де твій достойний син Мустафа-ага.

– Приклич сюди українського перекладача! – заговорив Девлет-гірей до чорного слуги.

За той час Павлусь міг придивитись до Девлет-гірея. Це був хлоп дужий та вже старший, з довгою сивою бородою.

– Не треба, пане, перекладача. – обізвався сміло Павлусь і вклонився низько по-татарськи Девлет-гіреєві: – Я сам вмію по-татарськи розмовитись…

– Ти ж недавно між нами…

– Недавно, а ваша мова мені подобалась.

– Гарний з тебе хлопець… Тобі й віра наша сподобається, як між нами лишишся, а тоді жде тебе гарна будучність. “Собача ваша віра!” – подумав Павлусь.

– Говори, що знаєш про мого сина, та гляди, як твої слова будуть правдиві, жде тебе велика нагорода, але як збрешеш, то хай тебе Аллах…

– Я скажу правду, лише не доповім усього, бо сам не знаю. Я бачив на вічі Мустафу-агу в бою, але що відтак з ним сталося, це знає моя сестра Ганна Судаківна.

Девлетові це не подобалось. Він насупив брови і поглянув на хлопця так, що йому аж страшно стало.

– Чи ти глузуєш з мене?

– Ні, ні, вона все бачила… Якби її лиш знайти. Вона в Криму між бранцями, Мустафа був у Спасівці, була битва з козаками… Мустафу піймали живого. Де він тепер, це знає Ганнуся…

– Яка Ганнуся?

– Сестра моя. Ганнуся. Накажи її відшукати, вона знає.

Павлусь налякався грізного погляду Девлет-гірея і сказав усе, задержуючи собі одне, що могло спасти сестру.

Девлет-гірей подобрів. Він казав прикликати свого завідувача.

– Слухай! – каже йому. – Випитай цього молодого джавра про його сестру і зараз мені її вишукай між бранцями. Якби її не було в Кримі, то спровадити її за всяку ціну, хоч би з кінця світу. […]

Девлет-гірей повірив словам Павлуся. Він знав від тих татар, що вернулись із походу, що Мустафа справді грабував Спасівку, що відтак була битва з козаками і там пропав його син-одинак. Більше татари не вміли сказати.

Девлет-гірей і Павлусь побоювалися тепер одного: а як дівчини не знайдуть?

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

Автор пише, що в полоні Павлусь “вчився запопадливо татарської мови”. Визнач, у якому лексичному значенні в цьому реченні вжито слово запопадливий:

1. Догідливий, який намагається задовольнити чиїсь бажання, здобути чию-небудь прихильність.

2. Жадібний, який має особливу пристрасть до чогось.

3. Охочий, який має особливу схильність, велике бажання до чого-небудь.

4. Старанний, який уважно виконує щось, чесно ставиться до своїх обов’язків.

Склади й запиши в робочий зошит чотири речення, у кожному з яких слово запопадливий відповідало б названим вище значенням.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Арба́ (гарба́) – високий віз на двох або чотирьох колесах.

Мосле́м – мусульманин.

Везир (візір) – вищий урядовий сановник у деяких країнах Близького й Середнього Сходу.

Падиша́х – титул монарха в деяких країнах Близького й Середнього Сходу.

Харци́з – розбійник, грабіжник.

Ору́дка – дрібна, незначна справа.

Потурна́к – потуречений чоловік.

Мулла́ – служитель релігійного культу в мусульман.

Рунду́к – ганок.

Сале́м але́йкум – привітання в мусульман.

Гаре́м – тут: жіноче приміщення в будинку багатих мусульман.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Стисло перекажи епізоди, які розповідають про перебування Павлуся в полоні, та назви не менше трьох рис характеру хлопчика, які виявилися в нього в цей час.

2. Поясни, чому Павлусь охоче вивчав татарську мову, але рішуче відмовився прийняти віру ворогів.

3. Поясни, якщо Павлуся ставилися татари. Прочитай цитати, які підтверджують твою думку.

4. У багатьох творах на історичну тему українців змальовано тільки позитивно. а ворогів – негативно. Чи дотримується А. Чайковський такого зображення? Свою думку обгрунтуй.

5. Назви образи українців, яких автор зображує негативно. Стисло охарактеризуй їх.

6. Поясни, як ставиться автор до явища зради національних інтересів. Відповідаючи, цитуй уривки з твору.

7. Що у твоєму розумінні є зрада національних інтересів? Як ставишся ти до зрадників свого народу? Свою відповідь обгрунтуй.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. У зошиті намалюй схематично, як групуються персонажі у творі, та напиши їхні прізвища та імена.

2. Накресли в робочому зошиті таблицю, у якій ліворуч напиши риси характеру Павлуся, а праворуч епізоди, у яких вони розкриваються.

3. Добери з розділів VIII-IX цитати до характеристики образу Павлуся та зроби в підручнику закладки.

4. Передбач, як можуть розгортатися події. Прочитай наступну частину твору й перевір свої здогади.

У такій непевності жили три тижні. Аж одної п’ятниці рано, коли татари молилися в мечеті і з ними був сам Девлет-гірей. появився в його дворищі на запіненому коні гонець із вісткою, що дівчину знайшли й везуть на татарській арбі. […]

– Вельможний пане! – заговорив Павлусь, низько кланяючись. – Дозволь мені поїхати назустріч сестрі. Моє серце так стужилось за нею… Дозволь мені, прошу…

– Дати йому доброго коня! Ти візьми другого, – каже до гінця, – проведи хлопця назустріч.

Зараз вивели осідлані коні. Павлусь скочив на коня, як птах, і, вклонившись Девлет-гіреєві, поїхав. В ньому серце скакало з радости.

А старий татарин, дивлячись на нього, подумав собі: “Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцеві! Коли б його Аллах просвітив та до нашої правовірної віри привернув, придбав би собі іслам славного лицаря й оборонця”. […]

– Ганнусю, сестричко! Хіба ж мене не пізнаєш? Братка свого. Павлуся?

Ганна закричала несвоїм голосом і зомліла.

Татарка кинулась її рятувати, як знала. Винесла її з воза і поклала на траві. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.

– Ганнусю, голубко, та що бо ти? Я стільки світу обійшов, заки тебе відшукав: отямся! – говорив Павлусь та, припавши біля неї, став її пестити й цілувати.

Татарка принесла води й покропила Ганнусю. Вона відкрила очі.

– Ну, слава Богу! – закричав Павлусь. – Вставай. Ганнусю, поїдемо. Мені з тобою багато говорити…

Ганна підвелася й сіла, розглядаючись боязко по татарах, що її окружили.

– Що тобі сталося?

– Утома, братку. В тій буді так душно, що нічим дихати. Та я не надіялась тебе або кого-небудь побачити… Звідкіля ти взявся тут?..

– Ну, опісля розкажу… Чи ти знаєш по-татарськи?

– Дуже не багато, хоч мені цілий час толочили в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, їсти не давали, як не хотіла вчитися…

– Тепер не будуть… Слухай… Так чого ми ждемо? Їдьмо… Тобі, може, на коні було б краще…

– Ой, так, так, Павлусю! – закликала Ганна, аж у руки плеснула. – Я вже так давно на коні їздила…

– Дати їй коня! – наказав Павлусь!

Один татарин привів їй гарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сів миттю на свого.

Тепер їхали один поруч одного. Татарці було це не по нутру, їй здавалося, що везе значну особу, жінку, що на неї не сміє вітрець подути, а вона, як простий татарський хлопець, на коні гарцює.

– Давно ми, сестро, не були такі щасливі, як сьогодні!

– Чи тато живі?

– Живі, і Петра знайшов між козаками.

– Де ж вони тепер?

– В степу, пішли з козаками… Я втік від них ніччю та й попав сюди, щоб тебе знайти…

– То ми вже свобідні?

– Ще ні, та ось послухай: могутній Девлет-гірей Ібрагім шукає свого сина Мустафу. То знаєш… той самий харциз, що зруйнував нашу Спасівку.

Тоді над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу зловив на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велів його відвести лубенському полковникові. Пам’ятай, сестро! Ти показуй, що нічого по-татарськи не знаєш. Тоді покличуть мене на перекладача. Я тобі лиш тому кажу, щоб ти знала. Може бути, що на перекладача покличуть не мене, а когось іншого, тоді знай, що казати, бо від цього залежить наша воля.

Заки доїхали до гіреєвого дворища, розказав їй Павлусь усе, що пережив від тої хвилини, як вони почули церковні дзвони, як напали на село татари та її вхопили. Тепер буде все залежати від їхньої проворности.

Павлусь одного лиш боявся, але цього Ганні не сказав, щоб її не лякати.

Якби так лубенському полковникові впало на думку втопити Мустафу або голову йому відрубати, тоді й їм було б амінь.

[…] Девлет-гірей стояв на галерні вижидав гостей. Павлусь зняв шапку і став здалека до нього вимахувати.

– Невже ж то ця дівчина так на коні сидить? Справді лицарський народ ті козаки, – говорив гірей до свого завідувача. Молоді позіскакували з коней і пішли до світлиці. Вклонилися, а Павлусь заговорив так:

– Могутній лицарю Девлет-гірею! Приносимо тобі добру вістку за твого славного сина Мустафу. Це моя рідна сестра; вона його бачила наостанку. Звели її ласкаво запитати, хай сама розповість.

Девлет-гірей почав її випитувати по-татарськи. Ганна оглянулась на брата, що нічого не розуміє.

– Питай її ти! – каже до Павлуся. Павлусь став її питати по-українськи.

Вона відповіла, як чула від нього, а Павлусь розповів це по-татарськи.

– Добре! – каже Девлет-гірей. – Я зараз посилаю послів з багатим окупом до лубенського полковника, а за той час ви будете моїми гостями. Коли ваші вісті справдяться, жде вас велика нагорода, коли ж… – він недоговорив, босам налякався слів, які мав сказати.

– Та тепер житимете трохи по-нашому. Дівчина піде між жінок до гарему. Не годиться і закон не велить, щоб дівчина в цьому віці ходила з відкритим лицем та й балакала хоч би з братом.

Павлусь і Ганна подивились одне на одного з жалем, що їх розлучали знову.

– Хіба ж не можна нам і слова промовити одне до одного хоч би через заслону? – заговорив Павлусь. Він чув, як його корч за горло хапає…

– Можна, але здалека…

Розійшлися. Її повели між жіноцтво, Павлусь пішов до своєї кімнати, щасливий тим, що йому Бог дозволив дожити.

IX

[…] Одного дня причвалав гонець з доброю вісткою, що Мустафа вертається живий і здоровий.

Девлет-гірей велів сідлати коні й виїхав з цілим почтом назустріч.

Коли про те довідався Павлусь, не втерпів і побіг до жіночого відділу.

Сторож не хотів його пустити. Коли б це був хтось інший, сторож був би напевно штовхнув його ножем. Але цього не вільно було торкнути, бо так пан наказав усій службі.

– Та чорт з твоїм гаремом! – кричав Павлусь. – Сестру мені приклич, я її мушу зараз бачити… Викликали Ганну.

– Ганнусенько! Мустафа вертається, будемо свобідні! – Більше не говорив нічого. Казав собі осідлати коня і побіг наздогін за почтом, але завернув з дороги.

– Яке мені діло до нього! Добре, що живе, тепер хай і зараз здохне за ту кривду, яку нам заподіяв… Чорт їх бери, усіх татар. Маму вбили, дідуся… нас помучили… Пождіть, чортові сини! Вернусь я ще сюди, може, й не раз, та не на посторонку, як невільник, в з козацтвом, як лицар…

Пождіть, я ще вашого дідьчого хана за бороду скубну, не то що…

[…] Вже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Він прокинувся від гамору, що зчинився на подвір’ї. Пішов до вікна подивитися.

Це Девлет-гірей вернувся з сином. Павлусь пізнав Мустафу зараз. Він сидів бадьоро на гарнім коні й усміхався до батька, що аж сіяв з радости.

“Бач, який тепер бадьорий! – подумав Павлусь. – А на аркані у Непорадного то кривився, наче б лісницю вкусив… А що. смакував козацький аркан? Ах, ви, чортові сини! Колись я з вами ще стрінуся…”

Перший хан із династії Гіреїв, засновник держави Кримське ханство

Та зараз стало йому соромно тих слів. Це не гарно. Ось той Девлет-гірей так поводився з ним, як із сином, а він йому відгрожується…

“Егеж, бо мене йому треба було! А так. то звав би мене християнським псом, як інша уся та погань татарська… чого вони нас зачіпають? Хіба ми їм заважаємо? Ні, ні, ми ще стрінемось!..”.

Павлусь погрозив до вікна кулаком.

В тій хвилині його прикликали до Девлет-гірея. По дорозі стрінув Ганну, її теж туди вели.

Стали обоє перед ханом, що держав сина за руку, наче б лякався, щоб його знову не забрали.

– Ви сказали правду, тепер я хочу додержати моє слово, нагородити вас.

Чого бажаєте? Коли хочете, оставайтеся з нами. Прийміть нашу віру, я вас за своїх дітей прийму.

– Спасибі тобі, могутній пане. Нічого не бажаємо, лиш волі… Пусти нас…

– Хіба вам зле в мене?

– Нам тут добре, таза Україною нам сумно… Хочемо своїх бачити…

– Хай буде по-вашому! їдьте додому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обійме, тому й не жити більше. Будьте ще моїми гостями.

– Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозі татари не чіпали.

– Авжеж, дістанете грамоти й охорону, поки до своїх не доїдете.

– Тепер, коли ти свобідний, подай мені руку, мій друже! – сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся. –

Мені вже розказували, який ти славний козак… Та одне скажи мені: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили. коли вона була в обозі?

– Ось я це й хотів сказати, – говорить Павлусь. – Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти її казав шукати. Без цього не бачити б мені її більше.

– Та й хитрун бо з тебе, синку, хитрун! – каже мірза, всміхаючись. – Ну, я тобі це вибачу, подай мені свою руку!

В тій хвилині Павлусь пригадав собі щось. Від того пригаду він почервонів увесь, як буряк. Йому соромно стало, що це забув, що мав тепер сказати. Взяв це за великий гріх.

– Вельможний Девлет-гірею! Коли ти показав мені стільки ласки… то я ще про одне тебе прошу, не відмов мені цього.

– Хоч би ти сьогодні просив половину мого майна, й цього тобі не відмовлю.

– Ні, майна я не хочу, а лиш ось що прошу: у Сулеймана-єфенді живе невільник Остап Швидкий, українець, земляк мій… Викупи його і подаруй мені.

– Хіба він тобі родич?

– Ні, лиш земляк. Та він мені був рідним батьком, як я в неволю дістався. Він завивав мені рани, як мене били нагаями. Я поклявся віддячитись йому. Хочу йому свободу випросити.

Додому, додому…

– Добре в тебе серце, мій хлопче! – сказав Девлет-гірей. – Остап Швидкий, невільник, вернеться з тобою в Україну.

Девлет-гірей велів написати грамоту і послав гінця в Коджамбак.

Павлусеві потекли сльози з очей.

Він забув про всі злидні, про всю злість до татар. Простив їм усе відразу…

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Назви нові риси характеру Павлуся, які виявляються в заключних розділах твору, і перекажи епізоди, у яких вони розкриваються.

2. Поясни, як склалися стосунки Павлуся з Девлет-гіреєм і Мустафою. Чим викликане доброзичливе ставлення татар до хлопчика? Відповідаючи, цитуй уривки з твору.

3. Спираючись на текст повісті, наведи не менше трьох доказів до тези про неоднозначні стосунки українців і кримських татар у XVII-XVIII ст.

4. У творах на історичну тему конфлікт і сам твір завжди мають певні зв’язки з сучасним життям, а розв’язання конфлікту відповідає на актуальні питання сьогодення. Поясни, які рецепти співіснування сусідніх народів пропонує співвітчизникам автор.

5. Визнач тему, ідею, проблематику твору.

6. Наведи не менше трьох доказів того, що “За сестрою” – героїко-романтична повість.

7. Випиши кілька прикладів застарілих та запозичених слів. Поясни, з якою метою їх використано у творі.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Склади простий план характеристики образу Павлуся.

2. За планом усно охарактеризуй образ героя.

ТИ – ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

Добери матеріали до теми “Українці й кримські татари: дві мови – одна історія”. Підготуй повідомлення та виголоси його в класі або оприлюдни дослідження для ознайомлення однокласників у соціальних мережах.

ТВОЇ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ

1. Добери за інтернет-джерелами художні твори українських письменників на історичну тему та уклади список рекомендованої літератури для учнів 6-го класу. Додай до одного з творів анотацію.

2. Разом із двома-трьома однокласниками розроби правила, за якими мають розвиватися події в героїко-романтичному творі. Підготуйте буклет, у якому представте класу свою роботу.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

ЗА СЕСТРОЮ – АНДРІЙ ЧАЙКОВСЬКИЙ (1857-1935)


життя є точкою
ЗА СЕСТРОЮ – АНДРІЙ ЧАЙКОВСЬКИЙ (1857-1935)