За річкою, в затінку дерев – ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ

За річкою, в затінку дерев

Розділ І

Вони вирушили ще за дві години до світанку, і спочатку не доводилося ламати кригу в каналі, бо попереду пливли інші човни. В кожному човні, невидимий у темряві, стояв на кормі весляр з довгим веслом; чути було тільки плюскіт води. Мисливець сидів на стільчику, прилаштованому до скриньки з харчами та патронами; рушниці – дві, а то й більше – були сперті на купу дерев’яних вабців. У кожному човні везли мішок з однією-двома підсадними качками, і в кожному човні сидів собака; собаки здригалися й кидались, зачувши лопотіння крил у повітрі.

Чотири човни попрямували головним каналом на північ, до великої лагуни. П’ятий звернув у бічний канал. Урешті й шостий човен повернув на південь, у неглибоку лагуну, вкриту суцільною кригою.

Вночі раптом ударив мороз без вітру і міцно скував воду. Лід пружно вгинався під натиском весла, потім різко й лунко тріскався, наче скляна шибка, але човен посувався вперед дуже поволі.

– Дайте-но весло! – сказав мисливець у шостому човні.

Він підвівся і розставив ноги, щоб твердіше стояти. Над головою лопотіли крильми качки, а в човні шаленів собака. З півночі долинав тріск криги, яку ламали інші човни.

– Обережніше,- попередив весляр з корми. – Не перекиньте човна.

– Я вмію, – відказав мисливець.

Він узяв з рук човняра довге весло і перевернув

його лопаттю догори. Потім нахилився вперед і пробив держаком кригу. Держак уперся в тверде неглибоке дно. Мисливець наліг на лопать весла, тримаючи його обома руками, потяг на себе, потім відштовхнувся так, що весло опинилось поруч із кормою, а човен посунувся вперед, ламаючи кригу. Крига тріскалась, неначе дзеркальне скло, і човняр на кормі пропихав човен в утворений прохід.

Трохи перегодя мисливець – тепло вдягнений, він уже впрів від важкої роботи – спитав човняра:

– А де ж наша бочка?

– Ліворуч. Посеред сусідньої затоки.

– То, може, пора звертати?

– Про мене.

– Що це за балачка – “про мене”? Ви ж повинні знати, яка тут глибина. Вистачить, щоб наш човен пройшов?

– Вода спала… Хто його знає?

– Треба поспішати, а то й розвидниться. Човняр мовчав.

“От лобуряка,- подумав мисливець,- Дарма, допливемо. Ми пропливли вже дві третини, та як тобі ліньки розбивати лід, щоб можна було підбирати качок, то це вже паскудство”.

– Моторніш, телепню! – сказав він по-англійському.

– Що? – перепитав човняр по-італійському.

– Кажу, що треба поспішати. Скоро вже розвидниться. I справді, вже розвиднилось, коли вони дісталися до великої дубової бочки, вкопаної в дно лагуни. Бочку оточував положистий земляний вал, обсаджений осокою й рогозом; мисливець обережно ступив туди й почув, як під ногами з хрускотом ламаються мерзлі стеблини. Човняр дістав із човна стільчик зі скринькою для патронів і передав мисливцеві; той нахилився й поставив його на дно бочки.

Мисливець – у високих чоботях та в старій військовій куртці з нашивкою на лівому рукаві (ніхто не знав, що та нашивка означає) і зі світлими цятками від зірочок на погонах – заліз у бочку, і човняр подав йому обидві рушниці.

Обіперши рушниці об клепки бочки, мисливець почепив другий патронташ між ними на два гачки, забиті для цього, а тоді прихилив рушниці з обох боків до патронташа.

– Вода є? – спитав мисливець човняра.

– Нема,- відказав той.

– А з лагуни можна пити?

– Ні. Захворієте.

Мисливець утомився, ламаючи кригу, йому хотілося пити, і він почав був сердитись, але стримався.

– Може, допомогти вам ламати кригу і ставити вабці?

– Не треба,- відповів човняр і люто попхав човен на кригу. Човен рушив, а крига лунко затріщала. Човняр почав гатити по ній веслом, а потім заходився шпурляти на всі боки вабці. “Що це на нього найшло? – подумав мисливець.- Ото лобуряка. Всю дорогу я працював, як віл, а він ледь-ледь веслом ворушив. Чого він казиться? Йому ж за це заплачено!”

Він приладнав стільчик так, щоб можна було повертатися на всі боки, розпечатав пачку патронів і переклав їх у кишені, потім розпечатав ще одну й залишив напохваті, в патронташі, Перед ним у сірому світлі світанку простягалась ніби скляна поверхня лагуни, на ній чорнів човен, а в ньому стояв високий кремезний човняр, бив веслом по кризі й кидав у воду вабці, немовби хотів швидше спекатися чогось гидкого.

Розвиднилось, і мисливець побачив низеньку смужку недалекої коси по той бік лагуни. Він здав, що за косою стоять ще дві бочки, потім знову тягнеться болото, а ще далі – відкрите море. Зарядивши обидві рушниці, він прикинув на око відстань до човняра, що ставив вабці.

Ззаду почувся шурхіт крил. Мисливець нахилився, схопив рушницю з правого боку, підвівся і приготувався стріляти по двох качках, які гальмуючи крильми, падали темними цятками на тлі сірого неба прямо на вабці.

Пригнувши голову, він неквапно повів рушницею і вистрелив, а потім, не дивлячись, влучив чи ні, плавним рухом підніс рушницю, цілячись трохи вище й ліворуч від другої качки, і, натиснувши курок, побачив, як вона, склавши крила, шугнула вниз на розбиту кригу, між вабці. Глянувши трохи праворуч, він угледів і першу качку – чорну цятку там же, на кризі. Він знав, що цілився як треба і в першу качку, беручи далеко праворуч від човна, та й у другу теж брав вище й ліворуч і чекав, поки качка вище злетить, тож був певен, що в човен не влучить. Добрячий дуплет – акуратний і точний, безпечний для човна, і мисливець почував велике задоволення, заряджаючи знов рушницю.

– Гей, ви! – гукнув човняр. – Чого гатите в човен? “А чорти б тебе вхопили!” – вилаявся сам до себе мисливець.

– Кидайте свої вабці! – гукнув він човняреві.- Та не баріться! А я поки що не стрілятиму – хіба що просто вгору.

Човняр щось буркнув.

“Не розумію, – подумав мисливець.- Він же знає мисливські порядки. I знає, що я дорогою працював не менше за нього, коли не більше. Ніколи я ще не стріляв качок так точно і обережно. Чого ж він казиться? Адже я навіть запропонував йому разом розставляти вабці. Хай йому біс!”

А човняр люто гатив веслом по кризі та кидав вабці, і в кожному його русі була ненависть.

“Ні, я не дам йому спаскудити мені ранок,- казав собі мисливець.- Коли сонце не розтопить криги, багато не настріляєш. Ну, може, кілька качок – і не дам я йому зіпсувати собі полювання! Хтозна, скільки разів ще лишилося мені полювати – не дам я зіпсувати собі цей день!”

Він подивився, як жевріє небо за довгою косою, потім обернувся в бочці й глянув на замерзлу лагуну, на болото й на снігові вершини вдалині. Підгір’їв з бочки не було видно, і верхів’я підносилися просто з рівнини. А ось і вітер дмухнув йому в лице. Він знав, що, як зійде сонце, повіє вітер, який неодмінно сполохає качок і прижене їх з моря.

Човняр скінчив розкидати вабці. Вони плавали двома купками: одна – попереду й трохи ліворуч від бочки в тому боці, де мало зійти сонце, а друга – праворуч від мисливця. Потім він кинув за борт підсадну качку зі шворкою й тягарцем; качка одразу почала пірнати, то занурюючи, то підводячи голову і хлюпаючи водою собі на спину.

– А може, ще трохи оббити кригу? – гукнув мисливець до човняра.- Дуже мало місця – качки не сядуть.

Човняр не відповів, але загепав веслом по обламаних краях криги. Він знав, що обламувати кригу більше не треба. Та мисливець не знав цього і думав: “Що це в біса з ним коїться? Не дам зіпсувати мені полювання. Не дам, і край! Тепер кожний постріл, може, останній для мене, і я не дозволю якомусь там сучому синові псувати мені полювання! Спокійна, хлопче, не треба сердитись”,- умовляв він себе.

Розділ ІІ

Та він уже не хлопець. Йому п’ятдесят років, і він полковник піхотних військ Сполучених Штатів. I, щоб пройти медичний огляд за день до поїздки на полювання в Венецію, він проковтнув стільки нітрогліцерину, скільки було треба для того, щоб… він і сам добре не знав, для чого; для того, щоб пройти огляд, казав він собі.

Лікар вислухав його з недовірою. Але, змірявши двічі тиск, все ж таки записав цифри у картку.

– Розумієте, Діку,- сказав він.- Це може вам завадити; при підвищеному внутрішньоочному та внутрішньочерепному тиску це дуже шкідливо.

– Не розумію, – сказав мисливець, який лише намірявся стати мисливцем, а поки що з генерала став полковником піхотних військ Сполучених Штатів.

– Я ж знаю вас дуже давно, полковнику. Чи, може, це мені тільки здається, що я знаю вас давно?

– Ні, не здається,- сказав полковник.

– Щось ми обидва заспівали сумної, – промовив лікар.- Тільки глядіть, не вдартеся об щось тверде та пильнуйте, щоб на вас не впала іскра, коли вже так напхалися нітрогліцерином. Не завадило б начепити на вас знак, як на цистерну з бензином.

– А з кардіограмою у мене все гаразд? – спитав полковник.

– Кардіограма у вас чудова, полковнику! Не гірша, ніж у двадцятип’ятирічного, ба навіть дев’ятнадцятирічного юнака!

– То чого ж ви чіпляєтесь? – спитав полковник.

Від великої дози нітрогліцерину його трохи нудило; йому хотілося, щоб огляд швидше закінчився. Йому хотілося швидше лягти й випити соди. “Я міг би скласти інструкцію із тактики оборони для взводу з високим тиском,- подумав він,- Шкода, що не можна йому цього сказати. А чом би и не признатись і не попросити ласки в суду? Не зможеш, – сказав він собі.- Усе повторюватимеш, що не винен”.

– Скільки разів вас поранило в голову? – спитав лікар.

– Ви ж знаєте, – відповів полковник. – У карточці все записано.

– А скільки разів вам перепало по голові?

– О господи! – Потім він запитав: – Ви питаєте офіційно чи як мій приватний лікар?

– Як ваш приватний лікар. А ви думали, що я хочу підкласти вам свиню?

– Ні, Весе. Пробачте. А що вас, власне, цікавить?

– Скільки у вас було контузій.

– Серйозних?

– Ну, таких, коли ви непритомніли або потім нічого не пам’ятали.

– Та, мабуть, із десять,- відповів полковник. – Як рахувати й падіння з коня. А легших три.

– Ох, старе луб’я,- сказав лікар.- Вибачте, пане полковнику,- додав він.

– Мені можна йти? – спитав полковник.

– Так, пане полковнику. У вас усе гаразд.

– Дякую. Ви не хочете поїхати зі мною постріляти качок на болоті у гирлі Тальяменто? Чудові місця. Там маєток славних італійських хлопців – я познайомився з ними в Кортіні.

– Це те болото, де повно лисух?

– Ні, в тих місцях полюють на справжніх качок. Хлопці дуже славні. I полювання чудове. Добрячі качки. Крижні, шилохвости, чирки. Навіть гуси трапляються. Не гірше, ніж у нас удома, коли ми ще були хлопчаками.

– Я був хлопчаком у двадцять дев’ятому й тридцятому

– Ну, це вже таки ницо! Не сподівався такого від вас.

– Та я зовсім не те хотів сказати. Просто я не пригадую, щоб у нас було добре полювання на качок. До того ж я ріс у місті.

– Тим гірше для вас. Всі ви, міські хлопці, нічого не варті.

– Ви це серйозно, полковнику?

– Звичайно, ні. Ви й самі в біса знаєте.

– Із здоров’ям у вас усе гаразд, полковнику. Шкода, що я не можу з вами поїхати. Та я й стріляти не вмію.

– Дарма! – сказав полковник.- Ну то й що? У нас в армії ніхто не вміє стріляти. Мені б дуже хотілося, щоб ви були зі мною.

– Я дам вам ще одні ліки, крім тих, що ви вживаєте.

– А хіба є такі ліки?

– Сказати правду, нема. Але вони щось там придумують.

– Ну й хай собі придумують, – сказав полковник.

– Оце розумна мова, пане полковнику.

– Ідіть до біса! То ви не хочете їхати зі мною?

– З мене досить качок у ресторані “Лоншан” на Медісон-авеню,- відказав лікар.- Влітку там кондиційоване повітря, а взимку тепло. Не треба вставати вдосвіта й натягати на себе теплі кальсони.

– Гаразд, міський жевжику. Анічогісінько ви не тямите.

– I не хочу тямити, – відповів лікар. – А зі здоров’ям у вас усе гаразд, пане полковнику.

– Дякую,- сказав полковник і вийшов.

Розділ III

Це було позавчора. А вчора він виїхав з Трієста до Венеції старою дорогою, що йшла від Монфальконе до Латізани і далі рівниною. Шофер у нього був добрий, і він спокійно відхилився на спинку переднього сидіння, поглядаючи на місця, знайомі ще з юності.

“Тепер вони якісь не такі,- думав він.- Певно, тому, що не такими здаються відстані. Коли старієш, усе ніби меншає. Та й шляхи тепер кращі і куряви такої нема. Колись я проїздив тут вантажною машиною. Але здебільшого ми ходили пішки. Усе, про що я тоді мріяв,- це знайти хоч якийсь затінок на привалі та криницю на селянському подвір’ї. Ну й, звичайно,- канаву. Чимбільше канав”.

Вони звернули з шосе і переїхали тимчасовий міст через Тальяменто. Береги зеленіли; на тому боці, де було глибше, сиділи рибалки. Підірваний міст відновлювали, лунко гупали клепальні молотки, а за вісімсот ярдів від мосту зруйнований дім і надвірні будівлі – все, що залишилося від вілли, яку збудував колись Лонгена,- показували, де скинули свій вантаж середні бомбардувальники.

– Подумати лишень, – сказав шофер. – У них де не побачиш який міст чи станцію – кругом аж на півмилі самі руїни.

– Звідси мораль, – відповів полковник,- не будуй собі вілли чи церкви і не наймай Джотто малювати фрески, коли та церква стоїть за вісімсот ярдів від мосту.

– Я так і знав, пане полковнику, що тут теж має бути своя мораль,- сказав шофер.

Вони поминули зруйновану віллу і виїхали на прямий шлях, обсаджений вербами; в рівчаках досі стояла темна вода, а на полях росли шовковиці. Попереду їхав велосипедист і читав газету, тримаючи її обома руками.

– Коли літають важкі бомбардувальники – інша мораль: відступи на цілу милю,- сказав шофер,- Правда, пане полковнику?

– А якщо керовані снаряди, то й на всі двісті п’ятдесят, – додав полковник. – Посигнальте-но велосипедистові!

Шофер посигналив, і той з’їхав на узбіччя, навіть не глянувши на них і не доторкнувшись до керма. Коли вони проїздили мимо, полковник висунувся, щоб подивитися, яку велосипедист читає газету, та заголовка не було видно.

– Як на мене, то тепер узагалі не варто споруджувати пишних будинків та церков і наймати отого – як ви його назвали?

– Джотто. Але це міг би бути й П’єро делла Франческа або Мантенья. I навіть Мікеланджело.

– Ви, певне, добре знаєте всіх отих малярів, пане полковнику?

Тепер вони їхали прямим відтинком дороги і, надолужуючи час, мчали з такою швидкістю, що селянські хати набігали одна на одну, зливались у суцільну смугу, і можна було розгледіти лише те, що видніло далеко попереду й рухалося назустріч. За боковим склом тяглася одноманітна холодна рівнина. “Не скажу, щоб я дуже любив швидку їзду,- думав полковник.- Брейгель був би невартий доброго слова, якби йому довелося спостерігати натуру з машини, що мчить на шаленій швидкості”.

– Малярів? – перепитав він. – Ні, Бернхеме, я знаю про них небагато.

– Моє прізвище Джексон, пане полковнику. Бернхем поїхав відпочивати в Кортіну. Чудове місце, пане полковнику.

– Мене зраджує пам’ять. Пробачте, Джексоне. Так, місце там чудове. Годують добре. Пристойний догляд. I ніхто до тебе не чіпляється.

– Авжеж, пане полковнику,- погодився Джексон.- А я спитав вас про малярів через отих мадонн. Мені якось теж схотілося поглянути на картини, і я пішов до найбільшого музею у Флоренції.

– Уффіці чи Пітті?

– А біс його зна. Найбільший з усіх. Дивився я, дивився, аж поки мене не занудило від тих мадонн. Мабуть, той, хто погано розуміється на мистецтві, тільки їх і бачить, аж йому всю душу вивертає. Ви ж, певно, помітили, як усі тут схибнулися на своїх bambini1, і чим менше у них їжі, тим більше bambini а їм усе мало! Отож я й думаю, що їхні малярі теж дуже любили bambini. Не знаю чи саме ті, що ви назвали, та байдуже, ви вже поправте мене, коли я щось наплутаю. Але здається мені, що всі оці мадонни, на яких я надивився доволі, чи, точніше сказати, всі цї малярі, що малювали самих мадонн… всі вони тільки й думали про bambini… не знаю, чи зрозумієте ви мене…

– Не забувайте, що їм доводилося малювати лише на релігійні сюжети.

– Воно-то так, пане полковнику. Отже, ви поділяєте мою думку?

– Та, мабуть. Хоч усе тут багато складніше.

– Зрозуміло, пане полковнику. Думка моя ще не остаточна.

– У вас є й інші погляди на мистецтво?

– Ні, пане полковнику. Я додумався тільки до того, як було діло з тими bambini, Але чого б мені хотілося,- то це щоб хтось змалював оту гірську красу навколо Кортіни.

– Тіціан родом з тих країв,- мовив полковник. – Принаймні так вважають. Я спускався в долину і бачив будинок, де він, за переказом, з’явився на світ.

– Те місце чогось варте, пане полковнику?

– Не дуже.

– Ну що ж, коли він малював оті гори, – а там такі скелі кольору вечірньої заграви, сосни, навкруги сніг та гостроверхі шпилі…

– Campanili, – сказав полковник.- Такі, як он перед нами в Чеджії. Дзвіниці.

– Ну що ж, коли він гарно намалював ті місця, я залюбки купив би в нього дві-три картини…

– Він чудово малював жінок,- сказав полковник.

– Коли б я, скажімо, тримав шинок, чи корчму, чи заїзд, то в мене знайшлося б місце і для жінки,- відповів шофер.- Але боронь боже привезти таку картину додому: моя стара з’їсть мене живцем! Навіть кісток не залишить.

– Ви могли б подарувати картину вашому музею.

– Господи, та що там є у тому музеї? Наконечники для стріл, бойові убори з пір’я, ножі знімати скальпи, скальпи, скам’янілі риби, люлька миру, фотографія Пожирача Печінки Джонстона та ще шкіра одного пройдисвіта,- його спершу повісили, а потім якийсь лікар здер із нього шкіру. Картина з жінкою там зовсім ні до чого.

– Бачите campanile по той бік рівнини? – спитав полковник.- Я покажу вам місце, де ми воювали, коли я був хлопчиськом.

– Ви й тут воювали, пане полковнику?

– Так,- відповів полковник.

– А в кого був тоді Трієст?

– У німців. Тобто у австрійців.

– А ми його в них відібрали?

– Лише потім, коли скінчилась війна.

– А чиї були Флоренція і Рим?

– Наші.

– Ну, то ви ще дешево відбулися.

– “Пане полковнику”,- лагідно додав полковник.

– Пробачте, пане полковнику,- похопився шофер.- Я був у тридцять шостій дивізії, пане полковнику.

– Я бачив у вас нашивку.

– Я саме згадав Рапідо, пане полковнику, і зовсім не хотів бути нечемним чи образити вас.

– Вірю,- сказав полковник. – Ви просто згадали Рапідо. Але затямте, Джексоне, що в кожного, хто довго воював, було своє Рапідо, і то не одне.

– Ну, з мене досить і одного, пане полковнику.

Машина в’їхала у привітне містечко Сан-Дона-ді-П’яве. Його заново відбудували, але від цього воно не стало потворнішим за перше-ліпше містечко Центрального Заходу США. “Воно таке квітуче,- думав полковник.- А от Фоссальта, трохи вище по річці, – така злиденна й похмура. Невже вона так і не відродилася після першої світової війни? Та я ж не бачив її до бомбардування, – подумав він.- Місто сильно обстрілювали перед великим наступом п’ятнадцятого червня тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року. А потім і ми гатили по ньому, коли відбивали у ворога”. Він пригадав, як почалася атака,- від Монастьє, через Форначе. Цього похмурого зимового дня він пригадав події того літа.

Кілька тижнів тому він проїздив через Фоссальту і ходив на те місце на березі річки, де його поранило. Те місце неважко було знайти – тут річка робила коліно; там, де колись стояли важкі кулемети, вирва поросла густою травою. Кози чи вівці вискубли траву, і западина стала схожою на виїмку для гри в гольф. Каламутно-синя вода текла поволі, береги заросли очеретом; навколо не видно було ні душі, і полковник присів навпочіпки і, розглядаючи протилежний берег, – тоді не можна було й носа вистромити,- справив потребу на тому самому місці, де, як він гадав, його тяжко поранило тридцять років тому.

– Нікчемне звершення,- мовив він до берега й річки, що застигли в осінній тиші, змочені рясними дощами,- зате моє власне.

Він встав і озирнувся. Довкола не було нікого; машина стояла внизу, на шосе, біля крайнього й найнепоказнішого з нових будинків Фоссальти.

– А тепер добудую пам’ятник,- сказав він, хоч чути його могли лише мерці, і вийняв з кишені старого, золінгенського складаного ножа, які носять німецькі браконьєри, розкрив його і викопав у вогкій землі акуратну ямку. Витерши ніж об халяву, він поклав у ямку коричневу банкноту в десять тисяч лір, притоптав землю і прикрив дерном.

– Двадцять років по п’ятсот лір за Medaglia d’Argento al Valore Militare2. За Хрест Вікторії, здається, платять десять гіней. Медаль “За відмінну службу” не дає ні цента. Срібна Зірка також. А решта буде мені.

“Чудово, – подумав він. – Лайно, гроші й кров. А як буяє трава! В землі багато заліза, і нога Джіно, й обидві ноги Рандольфо, й моя колінна чашка. Розкішний пам’ятник! У ньому є все – родючість, гроші, кров і залізо. Чим не держава? А де родюча земля, де гроші, кров і залізо – там батьківщина. Але потрібне ще вугілля. Треба дістати трохи вугілля”.

Потім він глянув на заново відбудований білий будинок на тому боці, який тоді лежав у руїнах, і плюнув у річку. Він стояв далеко від води, і доплюнути було важко.

– Я ніяк не міг сплюнути тієї ночі й ще довго по тому, – сказав він. – А тепер я хвацько плюю, як на людину, що не жує гумки.

Він поволі пішов до машини. Шофер спав.

– Вставай-но, синку, – сказав він.- Повертай та їдьмо он тією дорогою на Тревізо. Тут карта вже не потрібна. Я покажу тобі, де звернути.

Розділ IV

Тепер, на шляху до Венеції, він тримав себе в руках і намагався не думати про те, як тягне його туди, а великий б’юїк тим часом проминув останні будівлі Сан-Дони і в’їхав на міст через П’яве.

Вони переїхали міст і опинилися на італійському боці річки; він знову побачив стару низинну дорогу. Вона бігла одноманітно, як завжди понад річкою. Та око його розрізняло старі окопи. Обабіч рівного гладенького шосе, по якому вони тепер мчали, текли обсаджені вербами канали; колись у них плавали трупи. Наступ закінчився жахливою бойнею, сонце страшенно пекло, і, щоб очистити прибережні позиції та дорогу, хтось наказав поскидати трупи в канали. На лихо, у пониззі річки ще стояли австрійці, і шлюзи були на замку.

Вода майже не рухалась, і мертві – їхні й наші – надовго загатили канали, плаваючи горілиць чи лицем донизу, пухнучи й роздуваючись, наче барила. Врешті, коли все трохи налагодилось, робочі команди почали виловлювати ночами трупи й ховати їх край дороги. Полковник поглянув, чи не буяє де пишна зелень на узбіччі, але нічого не помітив. А в каналах плавали качки та гуси, і береги вздовж усієї дороги обліпили рибалки.

“Та їх же потім повикопували, – подумав полковник, – і поховали на великому ossario3поблизу Нервеси”.

– Ми воювали тут, коли я був іще хлопчиськом, – сказав полковник шоферові.

– З біса рівна місцевість, – відповів шофер,- воювати тут кепсько. Ви боронили цю річку?

– Так, – сказав полковник. – Боронили, втрачали її і знову брали.

– Куди не глянь – навіть горбочка маленького не видно.

– Отож-бо й воно, – сказав полковник.- Тільки горбочки такі малесенькі, що їх ледве видно, та ще рівчаки, будинки, укоси на березі каналу, живоплоти – і більш нічого. Неначе в Нормандії, тільки тут іще рівніш. Мабуть, так воювали в Голландії.

– Цій річці далеко до Рапідо.

– Тоді це була непогана річка.,- сказав полковник. – Поки не понабудовували всіх оцих електростанцій, вона була повновода у верхів’ях. А коли мілішала, в гальці відкривалися ковбані, глибокі й підступні. Було там одне місце – Граве-де-Пападополі,- справжнісінька пастка.

Полковник знав, як нудно слухати чужі розповіді про війну, і тому замовк. “На війну кожен дивиться по-своєму,- подумав він.- Ніхто не цікавиться війною загалом, хіба що справжні солдати, а справжніх солдатів лишається небагато. Готуєш їх, готуєш, а найкращого з них убивають, до того ж кожен такий заклопотаний власними справами, що нічого не чує й не бачить. Думає тільки про те, що сам пережив, і, поки ти говориш, міркує собі, що б його таке відповісти і домогтися підвищення в чині або якоїсь вигоди. Навіщо ж тоді набридати цьому хлопчині, який, незважаючи на нашивку фронтовика, медаль за поранення та інші цяцьки, зовсім не солдат; на нього силоміць надягли військову форму, а тепер він, мабуть, вирішив лишитися в армії з якихось особистих міркувань”.

– Що ви робили перед війною, Джексоне? – спитав полковник.

– Ми з братом мали гараж у Ролінсі, штат Вайомінг.

– Хочете вернутися туди?

– Брат мій загинув на Тихому океані, а той хлопець, що ми лишили господарювати замість нас, виявився нікчемою, – сказав шофер. – Ми втратили все, що вклали туди.

– Погане діло,- сказав полковник.

– Ще б пак не погане, хай йому чорт, – відказав водій і додав: – Пане полковнику.

Полковник глянув на дорогу.

Він знав, що незабаром буде перехрестя, якого він ніяк не міг дочекатися.

– Глядіть не забудьте на першому роздоріжжі звернути ліворуч, на путівець, – сказав він шоферові.

– А ви певні, що наша машина пройде низиною?

– Побачимо, – сказав полковник. – Чому ні, адже дощів не було вже три тижні.

– Щось я не дуже довіряю тутешнім путівцям. Та й болото кругом.

– Якщо загрузнемо, витягнуть волами.

– Та я ж турбуюсь тільки про машину, пане полковнику.

– А ви турбуйтесь про те, що я кажу: звертайте ліворуч на першому роздоріжжі, якщо дорога буде більш-менш придатна.

– Ото, мабуть, і вона за тим живоплотом,- сказав шофер.

– Позаду нема машин. Зупиніться коло роздоріжжя, а я вийду та подивлюсь.

Він виліз із машини, перейшов широке асфальтоване шосе і поглянув на вузеньку грунтову дорогу, на швидку течію каналу, вздовж якого вона йшла, і на густий живопліт на тому березі. З-за живоплоту визирала приземкувата селянська хата з великим хлівом. Дорога була суха. Навіть вози не повибивали на ній колій. Він повернувся до машини.

– Справжнісінький бульвар,- сказав він.- Можете не боятися.

– Слухаю, пане полковнику. Зрештою, це ваша машина.

– Авжеж,- сказав полковник.- Я ще й досі не виплатив за неї. Слухайте, Джексоне, ви завжди отак уболіваєте, коли доводиться звертати з шосе на путівець?

– Ні, пане полковнику. Але ж одне діло – джип, а зовсім інше – машина з такою низькою посадкою. Ви ж знаєте, пане полковнику, вона може зачепитись дифером. I раму можна пошкодити.

– В багажнику є лопата й ланцюги. От коли виїдемо з Венеції, отоді справді буде чого боятися.

– А ми й далі поїдемо цією машиною?

– Не знаю. Побачимо.

– Подумайте про крила, пане полковнику.

– Ми їх підріжемо, як індіанці в Оклахомі. Крила в неї завеликі. Все в ній завелике, крім мотора. Мотор у неї добрий, Джексоне.

– Авжеж, пане полковнику. Приємно їхати такою машиною по шосе. Тому мені й не хочеться, щоб з нею щось сталося.

– Дякую, Джексоне. Але не варто хвилюватися.

– Я й не хвилююсь, пане полковнику.

– От і гаразд,- сказав полковник.

Він теж перестав хвилюватися, бо раптом помітив вітрило, що промайнуло за купою темних дерев,- велике червоне вітрило, що скісно й стрімко спадало донизу; воно поволі пливло за деревами.

“Чого завжди стискається серце, коли бачиш вітрило? – подумав полковник.- Чого в мене стискається серце, коли я бачу великих, поважних, полових волів? Мабуть, є щось таке в їхній повільній ході, в їхній масті та великих спокійних постатях.

Але мене хвилює і гарний великий мул, і вервечка ситих в’ючних мулів. I койот, коли мені доводиться його бачити, і вовк, що рухається зовсім не так, як інші звірі,- сірий, упевнений у собі, з гордою поставою важкої голови й недобрими очима”.

– Ви колись бачили вовків поблизу Ролінса, Джексоне?

– Ні, пане полковнику. Їх винищили, коли мене ще не було на світі, – потруїли геть усіх. Зате у нас багато койотів.

– Ви любите койотів?

– Я люблю слухати їх ночами.

– Я теж. Дуже люблю. Але ще дужче я люблю дивитися на вітрильники, що пливуть попід берегом.

– Онде якраз такий вітрильник, пане полковнику.

– То в каналі Сіле,- сказав полковник. – Цей вітрильник пливе до Венеції. Вітер дме з гір, і він пливе досить швидко. Як вітер не вщухне, то вночі підморозить, і тоді буде сила качок. Зверніть ліворуч і їдьте понад каналом. Тут досить гарна дорога.

– В наших краях рідко полюють на качок. А от у Небрасці на річці Платт качок достобіса.

– То, може, пополюєте там, куди ми їдемо?

– Мабуть, що ні. Краще відлежусь трохи. У мене є спальний мішок. Завтра ж неділя.

– Та знаю, – сказав полковник.- Спочивайте собі до полудня.

– У мене є й порошок від блощиць. Хоч раз висплюся як слід.

– Порошок навряд чи знадобиться, – сказав полковник. – А консервів не прихопили? Їжа там буде суто італійська.

– Авжеж, прихопив кілька бляшанок. Ще й іншим вистачить.

– От і добре, – сказав полковник.

Тепер він дивився вперед: дорога, що бігла уздовж каналу, мала знову вийти на шосе. Він знав, що такого ясного дня з роздоріжжя все буде видно. На болотах, бурих, як і болота взимку в гирлі Міссісіпі, довкола Пайлоттауна, рвучкий північний вітер гнув додолу очерет, а вдалині бовваніла квадратна вежа церкви в Торчелло й висока campanile на Бурано. Море було сірувато-синє, і він налічив аж дванадцять вітрильників, що пливли за вітром до Венеції.

“Треба зачекати, поки переїдемо міст через Дезе під Ногерою, – сказав він собі.- Звідти все видно як на долоні. Подумати лишень – цілу зиму ми обороняли підступи до міста тут, на каналі, і ні разу не бачили його самого. Якось я був у тилу, поблизу Ногери, день видався тоді теж холодний і ясний, і я вперше побачив його по той бік затоки. Але так і не потрапив туди. I все одно воно моє: я бився за нього зеленим хлопчиськом, а тепер, коли мені стукнуло п’ятдесят, вони знають, що я тут воював, і я для них жаданий гість.

Гадаєш, того ти для них жаданий гість? – спитав він себе.

Можливо, – подумав він. – А може, тому, що я штабне начальство з армії переможців… Та, мабуть, ні. Адже тут не Франція.

Там ти б’єшся за місто, яке ти любиш, і весь час тремтиш, щоб чого не пошкодити в ньому, а потім, коли ти маєш у голові хоч якийсь глузд, то й поткнутися туди не наважишся, бо одразу ж наразишся на якогось вояку, котрий не простив тобі, що ти воював за це місто. Vive la France et les pommes de terre frites. Liberté, Venalité, et Stupidité4. Дивовижна clarté5 французької військової думки! Вони не мали жодного військового мислителя з часів дю Піка. Та й той був таким самим горопахою полковником, як і я. Манжен, Мажіно і Гамлен. Вибирайте, панове! Три школи військової думки. Перша: я дам йому по носі. Друга: сховаюся за цю штуковину, хоч вона мені й лівого флангу не прикриває. Третя: сховаю голову в пісок, наче страус, і покладуся на могутність Франції, а потім накиваю п’ятами. Накивати п’ятами – це ще делікатно сказано. А втім, – подумав він,- не слід занадто спрощувати, це несправедливо. Згадай чудових хлопців з руху Опору, згадай Фоша – він же і воював, і армію згуртовував; згадай, як стійко трималися люди. Згадай добрих друзів і пом’яни загиблих. Ще раз згадай багато дечого, найближчих друзів і найкращих людей, яких ти знав. Не вдавайся в тугу й не глузуй. Нічого скидати все на солдатське ремесло. Годі,- сказав він собі.- Адже ти їдеш розважатись”.

– Джексоне,- озвався він,- вам тут подобається?

– Так, пане полковнику.

– Чудово. Зараз ми під’їдемо до місця, яке я хочу вам показати. Ви тільки глянете, і все. Вам не буде важко.

“Чого він присікався до мене,- думав шофер.- Усе бундючиться! Ще б пак! Був колись велике цабе. Добрий генерал генералом і зостанеться. А цього, видно, так змолотили, що й памороки забило”.

– Ну ось, погляньте, Джексоне,- сказав полковник.- Поставте машину на узбіччі та подивімося звідси.

Полковник і шофер перейшли через дорогу і поглянули на той бік лагуни,- воду шмагав рвучкий, холодний вітер, і обриси будівель у прозорому повітрі здавались чіткими, ніби накресленими.

– Ото прямо – Торчелло, – показав полковник. – Там жили люди, що їх вестготи прогнали з суходолу. Вони й збудували оту церкву з квадратною вежею. Колись тут жило тридцять тисяч чоловік; вони збудували церкву, щоб поклонятися своєму богові і віддавати йому хвалу. Згодом, коли вже церква стояла тут, гирло Сіле замулилось чи, може, велика повінь погнала воду іншим руслом; всі ті землі, якими ми їхали, позатопляло, розплодилися москіти, і люди гинули від малярії. Тоді зібралися старійшини й вирішили переселитися на здорові місця, які можна було захищати з моря й куди вестготи, ломбардці та інші розбійники не могли дістатися, бо в тих розбійників не було кораблів. А хлопці з Торчелло всі були добрими моряками. Отож вони розібрали свої будинки, повантажили камінь на барки, на зразок тих, що ми тільки-но бачили, та й збудували Венецію. Полковник спитав:

– Вам не набридло, Джексоне?

– Ні, ні, пане полковнику. Я ще ніколи не чув про тих, хто заснував Венецію.

– То були люди з Торчелло. Дужі, витривалі хлопці, що мали великий смак. Вони прийшли з невеличкого села Каорле, ген там, на узбережжі, а після навали вестготів до них збігся весь люд із навколишніх міст і сіл. Один чоловік, що возив зброю до Александрії, знайшов там тіло святого Марка і вивіз його, сховавши під свинячими окостами. Він теж був з Торчелло. Отож він привіз тіло до Венеції, і тепер святий Марк – їхній заступник; вони збудували йому собор. Та на той час вони вже торгували з далекими східними країнами, і архітектура в них стала, на мій погляд, надто візантійською. Ніколи не будували вони краще, ніж на початку, в Торчелло. Ось воно, Торчелло.

– А площа Святого Марка – це там, де сила голубів і де стоїть отой величезний собор, схожий на розкішний кінотеатр?

– Атож. Ви маєте слушність, Джексоне. Усе залежить від того, як подивитись на ту чи іншу річ. А тепер погляньте ген-ген за Торчелло – бачите оту гарну campanile, на Бурано? Вона нахилилася майже так само, як Пізанська вежа. Бурано – густозаселений острівець, жінки там плетуть чудові мережива, а чоловіки роблять bambini; вдень вони працюють на скляних заводах он на тому острівці, поблизу іншої campanile; це Мурано. Вдень вони роблять чудовий скляний посуд для багатіїв усього світу, а потім вертаються додому маленьким vaporetto6 і роблять bambini. Одначе не всі щоночі сплять із жінками. Вночі ще полюють на качок, ген на тих болотах, за лагуною; вони полюють на плоскодонках, з довгими рушницями. В місячну ніч постріли чути до самого ранку. Він замовк на мить.

– А там, за Мурано,- Венеція. Це моє місто. Багато ще показав би я вам, та треба їхати. Погляньте востаннє. Звідси все видно, і можна збагнути, як виникло місто. Тільки ніхто не дивиться на нього звідси.

– Чудовий краєвид. Спасибі, пане полковнику.

– Гаразд, – сказав полковник.- Рушаймо.

Розділ V

Але сам він усе дивився не відриваючись, і місто здавалося йому таким самим прекрасним і хвилювало не менше, ніж тоді, коли йому було вісімнадцять і він, побачивши його вперше, нічого не зрозумів і тільки відчув, що воно гарне. Зима тоді видалася холодна, і гори за рівниною стояли зовсім білі. Австрійці будь-що хотіли прорватися в тому місці, де Сіле та старе річище П’яве створили природну перешкоду.

Якщо утримуєш старе річище П’яве, то в тилу лишається Сіле, за яку можна відступити, коли ворог прорве оборону. А за Сіле не було вже нічого, крім голої, як долоня, землі та густого плетива шляхів, що вели у долини Венето та Ломбардії, і австрійці цілу зиму раз у раз ішли в атаку, щоб пробитися на цю чудову дорогу, якою мчала тепер машина і яка веде просто на Венецію. Тієї зими у полковника – він був тоді лейтенантом у чужій армії, і це потім здавалося трохи підозрілим у його власній армії і добряче зіпсувало йому кар’єру – боліло горло. Боліло воно тому, що весь час доводилося лізти в воду. Обсушитися ніяк не вдавалось, і краще вже було швидше змокнути до нитки й так і лишатися мокрим.

“Австрійці погано організовували атаки, зате часто й настійливо; спершу в нас гатили з гармат, щоб залякати, потім вогонь припинявся, і можна було оглянути позиції й полічити людей. Подбати за поранених не було коли: починалась атака, і тоді ми вбивали австрійців, які ледве брели болотом – вода сягала їм аж до пояса,- тримаючи гвинтівки над головою.

Не знаю, що б ми робили,- часто думав полковник, тоді ще лейтенант, – якби вони не переставали стріляти. Та перед самою атакою вони завжди на якийсь час припиняли вогонь, тоді переносили його далі.

Коли б ми втратили старе річище П’яве і відійшли на Сіле, австрійці перенесли б вогонь на другу й третю лінію оборони, хоч і ту і ту важко було втримати; австрійцям слід було підтягти гармати ближче й бити безперестану, навіть під час атаки, аж поки не прорвуться. Та, хвалити бога,- думав полковник, – з-поміж високого начальства завжди знайдеться який-небудь йолоп, отож вони діяли досить безладно”.

Цілу ту зиму він убивав людей, які сунули на нього з гранатами, пристебнутими до портупеї, із важкими ранцями з телячої шкіри, у касках, схожих на казанки. То був ворог.

Але він ніколи не мав до нього ненависті, та й узагалі ніяких почуттів. Він командував, обмотавши горло старою шкарпеткою, намоченою в скипидарі, бо в нього воно весь час боліло, а хлопці відбивали атаки вогнем тих гвинтівок та кулеметів, які ще залишались цілі після артилерійського обстрілу. Він навчав їх стріляти – у європейських військах рідко хто вміє стріляти як слід, – навчав дивитися в лице ворогові, а оскільки вряди-годи все ж випадала спокійна хвилина, то вони стали добрими стрільцями.

Але після кожного артилерійського обстрілу доводилося лічити – і то швиденько, – скільки в тебе зосталося людей. Його самого тієї зими тричі поранено, та йому щоразу на диво щастило – всі три рани були легкі, кісток не зачепило, і таке щастя змусило його твердо повірити в своє безсмертя, бо справді, чом же його досі не вбило в шаленій стрілянині перед якоюсь атакою? Та зрештою і йому перепало, і то добряче – на все життя. Жодне з поранень не підкосило його так, як перша важка контузія. “Отоді, – думав він, – я, певне, і втратив віру в безсмертя. Що ж, у певному розумінні це також багато”.

Край цей був милий його серцю, миліший, ніж він міг чи хотів комусь признатися, і тепер він був щасливий, що іще півгодини – і він. у Венеції. Полковник ковтнув дві таблетки нітрогліцерину; він умів добре плювати, і йому не треба було запивати таблетки водою,- то тільки тоді, вісімнадцятого року, в нього пересихало в роті. Потім він спитав:

– Як справи, Джексоне?

– Чудово, пане полковнику.

– Зверніть ліворуч біля роздоріжжя на Местре – побачимо човни на каналі, та й рух там трохи менший.

– Слухаю, пане полковнику,- сказав шофер. – А ви покажете мені роздоріжжя?

– Атож,- відповів полковник.

Вони швидко наближались до Местре, і знов його охопило таке почуття, як того дня, коли він уперше під’їздив до Нью-Йорка, а місто аж сяяло усе – біле і гарне. Тоді там іще не було такого диму. “Ми під’їжджаємо до мого міста,- думав він.- Боже, яке воно прекрасне!”

Звернувши ліворуч, вони поїхали вздовж каналу, де стояли припнуті до берега рибальські човни; полковникові любо було дивитися на брунатні сітки, і на плетені сажалки, і на вишукані обриси човнів. Ні, мальовничими їх не назвеш. Мальовничість – то ніщо. Вони просто з біса гарні.

Машина проминула довгу низку човнів у каналі, що поволі плинув з Бренти, і полковник згадав берег у Бренті, де стоять розкішні вілли, з моріжками й садками, з платанами й кипарисами. “Хай би мене отам і поховали,- думав полковник.- Я ж знаю й люблю ті місця. Та, мабуть, нічого не вийде. А може, й вийшло б. Невже не знайдеться нікого, хто б дозволив поховати мене на своїй землі? Спитаю в Альберто. Ні, не треба, а то ще подумає, що я скиглій”.

Він давно вже перебирав у думці ті гарні місця, де б йому хотілося спочити, ті краї, часточкою яких хотів би стати. “Смердітимеш і розкладатимешся не так уже й довго, зате зробишся ніби якимсь добривом, навіть кістки не пропадуть марно. Хотілося б лежати десь у далекому куточку садиби, щоб звідти видно було чепурний старий будинок та великі крислаті дерева. Не думаю, щоб це дуже заважало мешканцям. Я б змішався з тією землею, де вечорами граються діти, а вранці ще, може, навчають коней перестрибувати перешкоди,- копита глухо гупають по дерну, а в ставку скидається форель, полюючи на мушву”.

Від Местре вони їхали брукованою дорогою повз потворні заводи Бреда, що були достоту схожі на заводи Геммонда у штаті Індіана.

– А що тут роблять, пане полковнику? – запитав Джексон.

– В Мілані ця фірма будує паровози,- відповів полковник.- А тут виготовляють усілякі вироби з металу, всього потроху.

Звідси відкривався не такий гарний краєвид на Венецію, тому полковник не любив цієї дороги; зате вона була набагато коротша і можна було подивитися на канали та бакени.

– Це місто само себе годує,- сказав він Джексонові.- Колись Венеція була володаркою морів, народ тут затятий, не боїться ні бога, ні чорта, такого ніде більше не зустрінеш. Люди тут увічливі, але Венеція, як придивитися пильніше,- місто затятіше, ніж Шайєнн.

– Я б не сказав, що Шайєнн затятий.

– Навіть Каспер не зрівняється з ним.

– Ви вважаєте, пане полковнику, що Каспер теж затятий?

– Це нафтове місто. Славне місто.

– Так. Але я б не сказав, що воно затяте, пане полковнику. I раніш ніколи не було таке.

– Ну гаразд, Джексоне. Мабуть, ми з вами водимося з людьми різних кіл. А може, по-різному називаємо ті самі речі. Та хай там як, а Венеція, де люди напрочуд увічливі й виховані, – таке саме затяте місто, як і Кук-Сіті в штаті Монтана, коли старожили на своє свято понапиваються до нестями.

– От Мемфіс – це таки справді затяте місто.

– Куди йому до Чікаго, Джексоне. Мемфіс затятий тільки щодо негрів. А Чікаго затятий і на північному боці, й на південному, й на західному, а на сході там озеро. Але люди там неввічливі й невиховані. А отут, в Італії, коли вже хочете побачити справжнє затяте місто, то їдьте в Болонью. I кухня там чудова.

– Я ніколи там не був.

– Ну, ось і гараж, де ми поставимо машину,- сказав полковник.- Ключ можете здати в контору. Тут не крадуть. А я тим часом загляну до бару. Валізи вони самі занесуть.

– А рушницю й патрони можна лишити в багажнику?

– Авжеж. Тут не крадуть, я ж уже казав.

– Я дбаю про ваше майно, пане полковнику, тож хотів ужити заходів…

– Ви такий з біса солодкий, що часом аж верне,- сказав полковник,- Чи вам позакладало?

– Я усе чув, пане полковнику.

Полковник, за звичкою, зміряв його нищівним поглядом. “От сучий син,- подумав Джексон,- а вдавав із себе такого добрягу”.

– Вийміть валізи, поставте машину отам, огляньте скати, заправте водою й пальним,- загадав йому полковник і рушив просто до бару зацементованою доріжкою, залитою бензином та мастилом.

Розділ VI

В барі, за першим столиком біля входу, сидів міланець, скоробагатько з часів війни – такий огрядний і самовпевнений, як бувають тільки міланці,- з шикарною і надзвичайно знадливою коханкою. Вони пили negroni – суміш двох частин десертного вермуту та однієї частини зельтерської, – і полковник подумав: скільки ж податків той мусив приховати, щоб мати змогу купити оцю випещену дівулю в норковому манто та гарну спортивну машину – він бачив, як шофер щойно відвів її довгою вигнутою естакадою в гараж. Обоє витріщились на нього, як і слід було чекати від невихованих людей такого гатунку, і полковник, недбало відсалютувавши, сказав по-італійському:

– Пробачте, що я в мундирі. Але це мундир, а не маскарадний костюм!

Не чекаючи відповіді, він повернувся і пішов до стойки. Звідти можна було наглядати за багажем, як оті дві pescecani7 наглядали за своїм.

“Він, певно, commenatore8,- подумав полковник. – А вона вродлива, бездушна погань! А таки вродлива, бісова личина! Цікаво, як би воно було, коли б я мав гроші, щоб купити отаку кралю й одягати її в норку? Та хай вона згине! Вистачить і того, що в мене є”.

Бармен потис йому руку. Він був анархіст, але не засуджував полковника за те, що той – полковник. Навпаки, він почував велику гордість і радість із цього, немовби й анархісти тепер мали свого полковника; за ті кілька місяців, що вони були знайомі, у бармена виникло таке почуття, ніби це він сам створив полковника чи надав йому такого рангу; він дуже пишався цим, немов збудував якусь дзвіницю або старовинну церкву в Торчелло.

Бармен почув розмову, чи, власне, репліку, яку полковник кинув мимохідь, і був задоволений.

Він миттю послав ліфт униз по джин та кампарі.

– Зараз,- мовив він,- сюди підіймуть ваше питво. Ну, що там робиться в Трієсті?

– Щось таке, як ви собі уявляєте.

– Я не можу собі уявити.

– Ну, то й не натужуйтесь, бо дістанете геморой.

– Я не від того, якщо й мені дадуть полковника.

– Ось і я був не від того.

– Глядіть, щоб на вас ще й швидка не напала!

– Тільки не скажіть вельмишановному Паччарді,- мовив полковник.

Це стало їхнім улюбленим жартом: вельмишановний Паччарді був міністром оборони Італійської республіки. Він мав стільки ж років, як і полковник, і мужньо воював у першу світову війну, а також в Іспанії, де командував батальйоном і де полковник, тоді воєнний спостерігач, познайомився з ним. Серйозність, з якою міністр оборони ставився до своїх обов’язків у цій нездатній до будь-якої оборони країні, смішила полковника і бармена. Обидва були практичними людьми, і кожна згадка про вельмишановного Паччарді як захисника Італійської республіки дуже їх розважала.

– У нас там весело, – сказав полковник, – Отож я й не від того.

– Слід би трохи механізувати вельмишановного Паччарді. Дайте йому атомну бомбу.

– У мене в багажнику є аж три,- сказав полковник. – Найновіші, вдосконалені моделі. Паччарді не можна лишати без зброї. Треба дати йому ще й бактерій.

– Авжеж, ми не підведемо вельмишановного Паччарді! Краще один день побути левом, аніж усе життя ягням.

– Краще померти стоячи, ніж жити на колінах,- додав полковник. – Але частенько доводиться й на череві плазувати, коли хочеш лишитися живим.

– Це що за балачки, полковнику!

– Ми їх голими руками подушимо! – провадив полковник. – На ранок устане мільйон захисників вітчизни!

– А хто ж їм дасть зброю?

– Про це подбають. Це лиш початок великого плану.

Зайшов шофер. Полковник похопився, що він забув стежити за дверима, поки балакав з барменом. Він завжди сердився на себе, коли забував про пильність.

– Чого ви там стільки длубались, Джексоне? Хочете випити?

– Ні, пане полковнику, спасибі.

“Бісів святенник! – подумав полковник. – Та чого це я в’ївся на нього?..”

– Зараз поїдемо, – сказав він.- Я тут трохи вчився в свого приятеля говорити по-італійському.

Він озирнувся на міланських спекулянтів, та вони вже пішли.

“Який повільний я стаю, – подумав він. – Гляди, ще хтось колись застукає. Можливо, навіть вельмишановний Паччарді”.

– Скільки з мене? – спитав він коротко.

Бармен сказав і глянув на нього своїми розумними очима: вони вже не сміялись, хоч у кутиках не зникли ще веселі зморшки. “У нього, певно, все гаразд,- подумав бармен.- Дай йому боже, чи хто там іще, щоб з ним не сталося біди!”

– Бувайте, полковнику, – промовив він.

– Чао,- сказав полковник.- Джексоне, ми спустимось естакадою й поїдемо на північ, де пришвартовані моторні човни. Ось і носій з нашими валізами. Хай він несе їх і далі – тут такий порядок.

– Слухаю, пане полковнику,- промимрив Джексон. Не озираючись, вони вийшли з бару.

На imbarcadero9 полковник заплатив носієві і пошукав очима знайомого човняра.

Він не впізнав його, та човняр гукнув:

– Добридень, пане полковнику. Якраз моя черга.

– Скільки до “Грітті”?

– Ви ж добре знаєте, пане полковнику. У нас постійна такса.

– А саме?

– Три тисячі п’ятсот.

– Тоді ми поїдемо пароплавом за шістдесят.

– Воля ваша,- відказав літній човняр з червоним, але лагідним обличчям.- До “Грітті” він вас не довезе, але ви можете зійти біля “Гаррі” і викликати телефоном когось із готелю, щоб піднесли валізи.

“Що тепер купиш на оті дурні тисячі? А він славний старий…”

– Може, послати з вами он того чолов’ягу?- Човняр показав на немічного старигана, який жив з усякого дрібного заробітку – збігати кудись або щось піднести і завжди набивався з послугами – підсадити чи зсадити пасажира, якому це зовсім не було потрібне, – а потім згинався в поклоні й простягав свого подертого капелюха. – Він відведе вас до пароплава. Наступний відходить через двадцять хвилин.

– Біс із ним,- сказав полковник.- Везіть до “Грітті”.

– Con piacere10.

Полковник і Джексон спустилися в човен, схожий на швидкохідний катер. Він блищав лаком і був чисто вимитий; на ньому стояв маленький мотор, перероблений з автомобільного, – він певно, відслужив свій вік на “фіаті” якогось провінційного лікаря, потім його купили десь на звалищі автомобілів (ці кладовища механічних слонів можна знайти тепер поблизу кожного людного селища) і полагодили для нового-життя на каналах Венеції.

– Як ваш двигун? – спитав полковник, хоч він добре чув, що мотор торохтить та чхає, наче підбитий танк або самохідка, тільки тихіше, бо мотор був слабенький.

– Та животіє,- сказав човняр і махнув рукою.

– Вам би купити маленький “Універсал”. То, наскільки я знаю, найкращий і найлегший човновий мотор.

– Мені не одне треба купити!

– Може, цей рік вам щаститиме.

– Дай боже. Тепер чортова сила акул приїздить грати в рулетку на Лідо. Але хто з них попливе двічі моїм човном? А човен гарний. Міцний, чистий. Звісно, не така краса, як гондола. Та коли б йому новий мотор…

– Я спробую дістати вам з віліса. Зі списаного, а ви б його перебрали.

– Що там балакати! – відмахнувся човняр.- Не про мене таке щастя. Я навіть думати не хочу.

– Чого ж? – сказав полковник. – Вважайте, що мотор уже ваш.

– Ви не жартуєте?

– Нащо! Правда, головою ручитись не буду. Але зроблю все, що зможу. У вас багато дітей?

– Шестеро. Двоє хлопців і четверо дівчат.

– Мабуть, ви не дуже-то вірили в фашизм. Усього шестеро!

– Так, я справді не вірив.

– А хоч би й вірили, то що такого? Можете не запевняти, – сказав полковник. – Думаєте, що я б мав злість на вас за це?

“Це ми проїхали найгіршу частину каналу – від П’яццале Рома до Ка’Фоскарі, але й тут гарно”,- думав полковник.

Хіба-таки скрізь мають стояти палаци та церкви. Звісно, й тут непогано! Полковник подивився праворуч – на штирборт, поправив він себе. Адже ми на судні!

Вони проминули довгий, низький, приємної архітектури будинок. Поруч стояла тратторія.

“Отут би мені жити! Пенсії цілком вистачить. Звичайно, не в “Грітті-паласі”. Найняти б кімнатку в такому будинку, як оцей, дивитися щодня на припливи й відпливи та милуватися човнами. Вранці читати, потім гуляти до обіду, заходити в Academia поглянути на Тінторетто і в Scuola San Rocco, їсти в добрих дешевих рестораціях за базаром, а вечерю хазяйка сама готувала б.

Обідати краще не вдома, щоб потім можна було прогулятись. У цьому місті так гарно гуляти. Мабуть, ліпше, ніж будь-де. Куди не підеш, скрізь приємно. Я міг би його ще більше вивчити, і воно стало б зовсім моє.

Яка заплутана ця Венеція – шукати тут те чи те місце куди цікавіше, ніж розгадувати кросворди. Так, мало чим можемо ми похвалитися,- а от її, слава богу, не бомбували. Ну, й ті – треба віддати їм належне – теж пошанували її.

Господи, як я люблю це місто, – думав він.- Я радий, що допомагав її захищати, коли був іще шмаркачем, і мову погано знав, і навіть не бачив її як слід до того ясного зимового дня, коли ходив у тил перев’язати легеньку рану і раптом побачив, як вона виринає з моря.

Хай йому біс! – думав він. – А ми непогано билися там, біля перехрестя!

Шкода, що не можна перевоювати з початку ту війну. З моїм досвідом і з тим, що у нас тепер є. Але і в них тепер усього не менше, а труднощі – ті самі, якщо нема переваги в повітрі”.

Міркуючи про це, він стежив, як крутий ніс човна розтинає буру воду і спритно обминає перешкоди, – човен весь виблискував лаком та дбайливо начищеними гарними мідними оздобами.

Вони пройшли під білим мостом і під іще не закінченим дерев’яним. Червоний міст зостався праворуч, і вони проминули перший високий білий міст. За ним показався чорний міст з ажурного чавуну на каналі, що вів до Ріо-Нуово, і вони пропливли повз два стовпи, сковані ланцюгом, але поставлені далеко один від одного, – як і ми з нею, подумав полковник. Він дивився, як прибій шарпає стовпи і як глибоко в’ївся ланцюг відтоді, як він уперше побачив їх. Неначе ми, думав він. Це пам’ятник нам. Скільки ж їх стоїть по каналах цього міста!

Вони пливли поволі, поки не дісталися до величезного ліхтаря, праворуч входу до Великого каналу. Тут мотор надсадно задеренчав і трохи прискорив хід.

Далі вони попливли уздовж будинку Академії, поміж палями, і мало не зіткнулися з чорним дизелем, навантаженим ущерть довгими поліняками, що призначалися для опалення вогких будинків морського міста.

– Це що, береза? – спитав полковник човняра.

– Береза та ще якесь дешевше дерево, забув, як воно називається, – відповів човняр.

– Береза для каміна все одно що антрацит для плити. А де тут рубають березу?

– Не знаю. Я в горах не жив. Мабуть, її привозять з-за Бассано, аж з отого схилу Граппи. Якось я їздив на Граппу подивитись, де похований мій брат. Із Бассано ми поїхали з екскурсією до великого ossario. А поверталися через Фельтре. Коли ми спускались у долину, я бачив, що на тому боці схил порослий лісом. Ми їхали військовою дорогою, і там якраз стягували багато дерева.

– В якому році вбили вашого брата на Граппі?

– У вісімнадцятому. Він був патріот, і його запалили промови д’Аннунціо. Пішов добровольцем, коли його рік іще не призивали. Ми ще й добре звикнути до нього не встигли, надто рано він пішов від нас.

– А скільки хлопців вас була у сім’ї?

– Шестеро. Двох убили за Ізонцою, одного – на Баїнзіцці й одного під Карстом. Потім іще на Граппі втратили ми того брата, про якого я оце казав, і я лишився сам.

– Я дістану вам той клятий віліс з усім причандаллям, – сказав полковник. – А тепер облишмо вже цю сумну розмову і краще подивімося на всі ті місця, де живуть мої друзі.

Вони пливли Великим каналом, і звідси було добре видно, де живуть друзі.

– Ось будинок графині Дандоло, – показав полковник.

Далі він не сказав уголос, а тільки подумав: хоч їй уже за вісімдесят, а вона і досі жвава, наче дівчисько, і зовсім не боїться смерті. Волосся фарбує в яскраво-рудий колір, і їй це дуже личить. З нею весело, вона чарівна жінка.

I палаццо у неї зручний; стоїть віддалік каналу, перед ним сад із власним причалом, де свого часу приставало безліч гондол, що привозили безліч людей – веселих, добродушних, сумних і зневірених. Але більше веселих – адже вони їхали до графині Дандоло.

Вони дуже поволі посувалися каналом проти холодного вітру з гір, скоряючись древній магії міста та його красі; обриси будинків були чіткі й контрастні, як у зимовий день, а день і справді був зимовий. А полковника тішило ще й те, що він особисто знав багатьох мешканців цих палаццо, і хай навіть там тепер ніхто й не жив, – знав долю кожної з цих будівель.

“Ось будинок матері Альваріто”, – подумав він, але промовчав.

Вона тут майже не живе і рідко залишає маєток біля Тревізо, де ростуть дерева. Їй не подобається, що у Венеції зовсім немає дерев. Вона втратила чоловіка і тепер майже нічим не цікавиться, крім господарства.

Її сім’я наймала колись цей будинок Джорджу Гордону, лордові Байрону, і в його ліжку відтоді ніхто не спить; не сплять і в іншому ліжку, двома поверхами нижче, де він ночував з дружиною гондольєра. I не тому, що ліжка ті – святиня чи реліквія. Це просто зайві ліжка, якими не користуються з різних причин, а може, – й з поваги до лорда Байрона, якого тут дуже любили, незважаючи на всі його хибні вчинки. Тут, мабуть, треба бути затятим хлопцем, щоб люди тебе полюбили. Вони ж так і не признали ні Роберта Браунінга, ні місіс Браунінг, ні їхнього пса. Ці троє так і не стали венеціанцями, хоч би що там писав про це містер Браунінг. “А що означає “затятий”? – спитав себе полковник.- Я так часто вживаю це слово, що мусив би знати його значення. Шибайголова? Ні, швидше той, хто вміє все поставити на карту і не виходить з гри, незважаючи на програш. Або просто той, хто ладен грати до кінця. I йдеться зовсім не про театр, – думав він,- Хоч я дуже люблю театр”.

“А чи так воно?” – подумав полковник, побачивши над самою водою маленьку віллу, нітрохи не кращу за першу-ліпшу халупу на околиці Парижа, яку бачиш з вікна гаврського або шербурзького поїзда. Вілла ховалася в хащі занедбаних дерев, і з власної волі ви не стали б там жити. В тій віллі жив він.

Його любили за талант, за всі його вади, за мужність. Бідний єврейський хлопчик, він скорив країну своїм талантом і своїм красномовством. Я не зустрічав нікого жалюгіднішого й підлішого. Але той, з ким я міг би його порівняти, не ризикував усім, що мав, і сам не воював, а Габрієле д’Аннунціо (цікаво, як його звали насправді, подумав він, хто в цій земній країні міг дістати ім’я д’Аннунціо11; а може, він не був євреєм,- та й хіба не однаково) скуштував служби у всіляких військах, як і кохання всіляких жінок.

Служба ніде не була для нього обтяжливою, крім піхоти. Походи його були блискавичні, і він завжди виходив сухим із води. Полковник пам’ятав, як д’Аннунціо втратив око, коли розбився літак, на якому він летів чи то над Трієстом, чи над Пулою, і як він потім завжди носив чорну пов’язку, а люди, не знаючи, де це сталося, гадали, що око йому вибили під Велікі, чи під Сан-Мікеле, чи в іншому злощасному місці, по той бік Карсту, де, як ви знаєте, ті, що не полягли, всі залишилися каліками. Для д’Аннунціо війна була просто фіглярством. У піхотинця своє особливе ремесло, не схоже на інші. А Габрієле літав, хоч і не був пілотом. Він служив у піхоті, але не був піхотинцем,- усе тільки про людське око.

І полковник пригадав, як одного разу, коли він іще командував взводом, і стояла сльота, як завжди в ті нескінченні зими чи, в кожному разі, під час усіх парадів або військових оглядів, – д’Аннрпнціо, в чорній пов’язці на вибитому оці, з обличчям білявим, ніби черево в камбали, виставленої на ринку, і з таким виглядом, наче він уже два дні неживий, кричав їм: “Moriro non è basta!”12,- і полковник, що був тоді лейтенантом, подумав: “Якого дідька ще їм треба від нас?”

Він слухав промову і в кінці, коли підполковник д’Аннунціо, письменник і патентований національний герой, якщо вже доконче потрібні герої, – а полковник у героїв не вірив, – попросив хвилину помовчати в пам’ять славних загиблих, то лейтенант покірливо виструнчився. Та його взвод, що слухав промову,- тоді не було гучномовців, а вітер відносив убік слова оратора, – як тільки запало мовчання на честь славних загиблих, одностайно й розкотисто ревнув: “Evviva d’Annunzio!”13

Д’Аннунціо не раз промовляв до них після перемог і перед поразками, тож солдати знали, що їм кричати, коли оратор робить паузу.

Полковник, який тоді був лейтенантом і любив свій взвод, гукнув і собі, наче скомандував: “”Evviva d’Annunzio!”,- тим самим приєднуючись до тих, хто не чув промови, і намагаючись скромно, як і належить лейтенантові (якщо тільки йдеться не про захист безнадійної позиції або не про ініціативу в бою), поділити з ними провину.

А ось тепер човен пропливає повз будинок, де цей старий гріховода жив зі своєю великою актрисою, сумною і не такою вже й коханою, і полковник пригадує її прегарні руки й на диво мінливе обличчя,- воно не було вродливим, зате вміло передати всю любов, усю велич, усі радощі й болі на світі, – пригадує, як легенький помах її руки краяв йому серце, і думає: “Господи, вони ж обоє давно померли, а я навіть не знаю, де їх поховали. Та я щиро сподіваюся, що в цьому домі вони пережили й щасливі хвилини”.

– Джексоне,- сказав він. – Ота маленька вілла колись належала Габрієле д’Аннунціо. Він був видатний письменник.

– Так точно, пане полковнику, – відповів Джексон.- Спасибі, що сказали. Я ніколи й не чув про такого.

– Я потім скажу вам, що він написав, коли захочете його почитати. Є кілька англійських перекладів.

– Спасибі, пане полковнику,- відповів Джексон.- Залюбки почитаю, якщо буде час. Будиночок нічогенький. Як, ви сказали, його прізвище?

– Д’Аннунціо,- сказав полковник. – Письменник.

І додав подумки, не бажаючи бентежити Джексона, якого він сьогодні вже не раз заганяв на слизьке: письменник, поет, національний герой, фашистський фразер, егоїст і співець смерті, авіатор, полководець, учасник першої атаки торпедних катерів, підполковник піхотних військ, що не вмів як слід командувати ротою, ба навіть взводом, талановитий, чудовий письменник, якого ми шануємо, автор “Notturno”14 і падло.

Поблизу Санта-Марія-дель-Джільйо схрещувалися два канали, а трохи далі виднів дерев’яний причал “Грітті”.

– Ось і готель, у якому ми зупинимось, Джексоне. Полковник показав на невеликий рожевий триповерховий палац – колись він був філіалом “Гранд-отелю”, а тепер відділився й став дуже добрим готелем. У місті, де стільки чудових готелів, це, мабуть, найкращий, якщо ви не любите, коли біля вас хтось крутиться й надокучає надмірною запобігливістю.

– А тут, Здається, непогано, – озвався Джексон.

– Таки непогано.

Човен стрілою підлетів до причалу. “Кожен його рух, – думав полковник,- це подвиг спрацьованого механізму. Тепер уже нема таких бойових коней, як славнозвісний Мандрівник або як Лізетта генерала Марбо, що воювала під Ейлау. Тепер ми шануємо витривалість спрацьованих важелів, які ніяк не хочуть ламатися, і головок циліндрів, які не виходять з ладу, хоч давно вже заслужили це право.

– Пристали, пане полковнику,- сказав Джексон.

– Авжеж, що пристали. Вистрибуйте, а я розрахуюся з цим чолов’ягою.

Він повернувся до човняра.

– З мене три тисячі п’ятсот, еге ж?

– Так, полковнику.

– Про списаний віліс я не забуду. Ось нате, купіть вівса своєму коникові.

Швейцар, який брав у Джексона валізи, засміявся:

– Жоден ветеринар уже не зарадить його коняці.

– Вона ще бігає,- сказав човняр.

– Та вже не виграє призів на перегонах. Як живете, полковнику?

– Чудово. А як там члени Ордену?

– Усі здорові.

– От і добре. Я б хотів побачитися з Великим Магістром.

– Він вас чекає.

– Не можна примушувати його довго чекати. Джексоне, ідіть до холу з оцим чоловіком і попросіть записати мене. А ви догляньте, щоб сержантові дали кімнату, – звернувся він до швейцара. – Ми тільки на одну ніч.

– Про вас питав барон Альваріто.

– Я побачуся з ним у “Гаррі”.

– Добре, полковнику.

– А де Великий Магістр?

– Зараз піду пошукаю.

– Скажіть йому, що я в барі.

Розділ VIІ

Бар “Грітті” був зразу ж за холом, хоча слово “хол”, подумав полковник, не пасує до зали таких благородних пропорцій. Здається, це Джотто визначив, що таке коло? Ні, то якийсь математик. Він пригадав один з анекдотів про Джотто, який йому найбільше подобався: “Це дуже просто!” – сказав художник, намалювавши бездоганне коло. Хто і коли в біса йому це розповів?

– Добривечір, Таємний Раднику,- привітався він до бармена; той був лише кандидатом у члени Ордену, але полковникові хотілося підлестити йому.- Чим можу служити?

– Випийте чарочку, полковнику.

Полковник поглянув крізь засклені двері на Великий канал. Він побачив високий чорний стовп, до якого прив’язували гондоли, і відблиск вечірнього зимового сонця на воді, що брижилася від вітру. По той бік стояв старовинний палац, а каналом пливла широка чорна баржа, горнучи перед собою хвилю тупим носом, хоч і вітер був ходовий.

– Налийте сухого мартіні,- сказав полковник. – Велику чарку.

В цю мить до зали зайшов Великий Магістр. На ньому був фрак, як і належало метрдотелю. Він був гарний справжньою людською – внутрішньою – красою: усмішка його йшла від самого серця чи від того, що називають душею, а тоді весело й щиро виливалась назовні, осяваючи обличчя.

Обличчя в нього було правильне, з довгим прямим носом, як у всіх уродженців Венето, з добрими, веселими й щирими очима і сивиною людини поважного віку – він був на два роки старший за полковника.

Він підійшов з привітною усмішкою, хоч і з виглядом змовника, бо в них було чимало спільних таємниць, і простяг свою велику міцну руку з довгими пальцями, випещену, як і годилося людині на такій посаді, а полковник простяг йому свою – двічі прострелену і трохи скарлючену. Так зустрілися два старожили Венето, двоє братів у спільноті роду людського – єдиного клубу, куди вони обидва платили внески, побратими в любові до стародавньої країни, яку споконвіку роздирали нескінченні чвари, але яка навіть у поразці лишалася нездоланною, до країни, яку обидва вони захищали в юності.

Міцний потиск рук – короткий вияв прихильності й радості від зустрічі; потім метрдотель сказав:

– Добридень, полковнику!

– Добридень, Gran Maestro15,- відказав полковник. Полковник запросив Gran Maestro випити з ним за компанію; метрдотель відповів, що він на роботі. А пити на роботі заборонено.

– Під три чорти всякі заборони! – вигукнув полковник.

– Маєте рацію,- мовив Gran Maestro,- але свої обов’язки треба виконувати, правила у нас розумні, тож їм слід коритися, особливо мені: я мушу подавати приклад.

– Який же тоді з вас Gran Maestro! – заперечив полковник.

– Налийте мені чарку Garpano punto e mezzo16,- звелів Gran Maestro барменові, котрого досі не прийняли до Ордену через якусь дріб’язкову причину, неясну й приховану.- Я вип’ю за Ordine17.

Так, порушивши порядок і правила поведінки старшого рангом, що повинен бути прикладом для підлеглих, Gran Maestro і полковник вихилили по чарці. Вони поспішали не навмисне, і Gran Maestro не виявляв ніякої тривоги. Просто швидко вихилили по чарці, і край.

– А тепер обміркуймо справи Ордену, – сказав полковник. – Сесія у нас таємна?

– Так, – відповів Gran Maestro.- Я оголошую її таємною.

– Давайте далі, – сказав полковник.

Орден, витвір їхньої фантазії, був заснований під час розмов Gran Maestro з полковником. Він називався El Ordine Militar, Nobile y Espirituoso de los Caballeros de Brusadelli18. I полковник, і метрдотель розмовляли по-іспанському, а оскільки це найпридатніша мова, коли ви хочете заснувати Орден, то вони й скористалися нею, назвавши Орден ім’ям відомого міланського спекулянта-мільярдера, що ухилявся від сплати податків; під час шлюборозлучного процесу, коли виникла суперечка через розподіл майна, він публічно звинуватив молоду дружину в тому, що своєю надмірною хтивістю вона довела його до розумового розладу.

– Gran Maestro, що чути про нашого патрона, хай буде благословенне його ім’я? – спитав полковник.

– Нічого. Він чомусь притих останнім часом.

– Мабуть, віддається медитаціям.

– Мабуть.

– Певне, вигадує нові й ще мерзенніші підступи.

– Можливо. Він мені нічого не казав.

– I все ж на нього можна покластися.

– Поки не вмре. А тоді хай чорти смажать його в пеклі, а ми свято шануватимемо пам’ять про нього.

– Джорджо,- сказав полковник,- налийте Gran Maestro іще чарку карпано.

– Коли це наказ,- сказав Gran Maestro,- то я мушу коритись.

Вони цокнулися.

– Джексоне! – гукнув полковник.- Погуляйте собі як слід. Їсти можете тут. Завтра об одинадцятій нуль-нуль з’явитесь до холу, а тепер згиньте мені з очей, глядіть тільки, не вскочте в якусь халепу. Гроші у вас є?

– Так, пане полковнику,- відказав Джексон і подумав: “Старий шкарбан і справді з’їхав з глузду. Міг би підкликати мене до себе, а не горлати на цілу залу”.

– Вшивайтеся швидше! – скомандував полковник.

Джексон виструнчився перед ним.

– Ви мені набридли; товчетеся цілими днями і навіть гульнути як слід не вмієте. Господи, та хоч сьогодні погуляйте досхочу!

– Слухаю, пане полковнику.

– Ви зрозуміли, що я сказав?

– Так, пане полковнику.

– Повторіть.

– Рональдові Джексону, особистий номер сто тисяч шістсот сімдесят вісім, з’явитися в хол готелю “Грітті” об одинадцятій нуль-нуль, завтра, числа не пам’ятаю, а доти не навертатися на очі полковникові й добряче гульнути. Або…- додав він,- принаймні спробувати.

– Вибачте, Джексоне,- сказав полковник,- я таки свиня…

– Дозвольте заперечити, пане полковнику? – спитав Джексон.

– Дякую, Джексоне. Може, я й не свиня. Добре, якщо ви маєте слушність. А тепер забирайтеся звідси! Кімнату вам дадуть чи вже дали, харчі забезпечені, отож ідіть і розважайтеся собі.

– Слухаю, пане полковнику.

Коли Джексон пішов, Gran Maestro спитав:

– Що він за хлопець? З отих понурих американців?

– Атож,- відповів полковник,- Господи, скільки їх у нас! Похмурі, доброчесні, вгодовані й тупі. В тому, що вони тупі, є й моя вина. Але трапляються й гарні хлопці.

– Як ви гадаєте, вони трималися б, як ми, на Граппі чи на П’яве?

– Добрі хлопці трималися б. Може, навіть краще за нас. Але, бачите, в нашій армії не ставлять до стінки навіть самострілів.

– Господи! – вигукнув Gran Maestro.

I він, і полковник – обидва вони знали людей, які нізащо не хотіли вмирати, забуваючи, що тому, хто помре в четвер, уже не треба буде вмирати в п’ятницю; вони пам’ятали, як один солдат прив’язував мішок з піском до ноги свого товариша, щоб не лишилося опіку, і стріляв у нього з такої відстані, щоб, улучивши в гомілку, не пошкодити кістки, а потім, замітаючи сліди, стріляв разів зо два в повітря. Так, обидва вони знали про це, і на згадку про війну, а також із щирої, благородної ненависті до тих, хто на ній багатіє, вони й заснували свій Орден.

Вони пам’ятали – ці двоє, що любили й поважали один одного, – як бідні солдати, котрі нізащо не хотіли вмирати, ділили між собою гонорейний гній, зібравши його в сірникову коробку, щоб заразитися і не йти в чергову криваву атаку.

Були и такі, що носили під пахвами мідні монети, сподіваючись дістати жовтяницю. А тим, у кого водилися гроші, впорскували парафін під колінну чашечку, і їм зовсім не треба було воювати.

Вони знали, як вживати часник, щоб ухилитися від атаки, знали всі чи майже всі хитрощі: адже один був сержантом, а другий лейтенантом у піхоті, й обидва билися на трьох вузлових позиціях – на Пасубіо, на Граппі і на П’яве, – а де ж тоді й ухилятися, як не там!

А перед тим вони пройшли крізь безглузду бойню на Ізонцо й на Карсті. Їм було соромно за тих, хто її влаштував, і вони намагалися не думати про цю ганебну, безглузду подію – скоріше б її забути. Хоч іноді полковник згадував її для науки. Отож вони й заснували Орден Брусаделлі – аристократичний, військовий і духовний, – який налічував усього п’ять членів.

– Що чути в Ордені? – спитав полковник.

– Кухаря ресторану “Маніфік” ми зробили Командором. Того дня, коли йому стукнуло п’ятдесят, він тричі показав себе мужчиною. Я повірив йому на слово. Він ніколи не бреше.

– Авжеж. Він ніколи не бреше. Але в цьому ділі я б не дуже звірявся на чиюсь похвальбу.

– А я повірив йому. Він був ледь живий.

– Колись він був великий мастак задирати дівчатам спідниці.

– Anch’io19.

– Ви щось плануєте на зиму?

– Ні, Найдостойніший.

– А вам не здається, що слід влаштувати маніфестацію на честь вельмишановного Паччарді?

– Як накажете.

– Мабуть, почекаймо з цим,- сказав полковник.

Він трохи подумав, а потім замовив собі ще чарку сухого мартіні.

– А чи не влаштувати нам на честь нашого великого патрона Брусаделлі, хай буде благословенне його ім’я, процесію й маніфестацію в якомусь історичному місці – скажімо, на площі Святого Марка чи коло старої церкви в Торчелло?

– Церковна влада навряд чи дасть на це дозвіл.

– Тоді відмовимося на цю зиму від публічних маніфестацій і будемо діяти на користь Ордену своїми власними силами.

– Отак буде найкраще,- сказав Gran Maestro.- Ми тим часом перегрупуємо свої лави.

– Ну, а ви самі як живете?

– Препогано,- відповів Gran Maestro.- Знижений кров’яний тиск, виразка шлунка і борги.

– Але ви не розкисаєте?

– Ніколи. Я дуже люблю свою роботу, мені доводиться мати справу з цікавими, незвичайними людьми. Цього року понаїхало повно бельгійців. Їх тут як сарани. Раніш до нас приїздило багато німців. Як це сказав Цезар? “I найхоробріші з них були бельги”. Але аж ніяк не найелегантніші. Правда?

– В Брюсселі, я бачив, вони одягаються пристойно,- сказав полковник.- Сита, весела столиця. Безтурботні вони люди.

– От би нам повоювати в давнину у Фландрії.

– В давнину нас не було на світі,- сказав полковник. – Тому ми й не могли там воювати.

– Шкода, що ми не воювали за часів кондотьєрів: тоді досить було перехитрити ворога, і він здавався. Ви б придумували різні хитрощі, а я передавав би ваші накази.

– Спершу довелося б захопити кілька міст, щоб залякати противника нашими хитрощами.

– А коли б ті міста надумали опиратися, ми б їх пограбували, – сказав Gran Maestro.- Які б міста ми захопили?

– Тільки не Венецію,- сказав полковник.- Я захопив би Віченцу, Бергамо та Верону. Можливо, спершу Верону чи Бергамо.

– Мало. Треба захопити ще два міста.

– Ваша правда,- сказав полковник. Тепер він знову став генералом і страшенно тішився.- Я думаю, що Брешію можна залишити у себе в тилу. Вона й так здасться.

– Ну, а як ваше здоров’я, Найдостойніший? – спитав Gran Maestro; він розумів, що захоплення міст заважке для нього діло.

Він почував себе як удома в Тревізо, в маленькому будиночку на березі бистроводої річки, під старими мурами. Швидка течія ворушила водорості, а під ними ховалася риба і виринала в присмерку, коли на воду сідала мошва. Він почував себе як удома і на війні, коли в бою брало участь не більше роти; тоді він розумівся на операції не гірше, ніж на опорядженні малої банкетної зали, та й великої теж.

А коли полковник знову став генералом і починав орудувати поняттями, так само незрозумілими для метрдотеля, як інтеграли для людини, що знає тільки арифметику, – тоді він почував себе ні в сих ні в тих, якимсь осиротілим і всіляко намагався повернути полковника до тих часів, коли той був іще лейтенантом, а сам він – сержантом.

– А як би ви вчинили з Мантуєю?- спитав полковник.

– Не знаю. Мені ж не відомо, з ким ви воюєте та які сили у вас і у них.

– Ви ж самі сказали, що ми кондотьєри і базуємось тут, у Венеції, або в Падуї.

– Полковнику,- мовив Gran Maestro цілком відверто. – Сказати правду, я анічогісінько не знаю про кондотьєрів. Ані про те, як вони воювали. Я ж тільки сказав, що й за тих часів хотів би воювати під вашим командуванням.

– Ті часи минули й ніколи більше не вернуться, – відповів полковник, і чари розвіялись.

“Які там ще в біса чари! – подумав полковник. – Хай тобі чорт, – сказав він сам до себе.- Годі дуріти, візьмись за розум, адже тобі вже півсотні років”.

– Ще чарочку карпано, – запропонував він.

– Дозвольте відмовитись. У мене ж виразка.

– Авжеж, авжеж. Гей, Джорджо, чи як вас там! Іще чарку сухого мартіні. Secco, molto secco e doppio20.

“Руйнувати чарівні замки – не моє ремесло,- думав він.- Моє ремесло – вбивати озброєних солдатів. Чарівний замок мусить перетворитися на фортецю, щоб я став його нищити. Але ж ми вбивали не тільки озброєних солдатів. Годі, руйнівнику замків, замовкни!”

– Gran Maestro,- озвався він.- Ви й далі Gran Maestro, і під три чорти всіх отих кондотьєрів.

– Вони давно вже там, Найдостойніший.

– Атож,- відказав полковник.

Та чарівний замок все-таки завалився.

– Побачимося за вечерею, – сказав полковник. – Що там у вас є добренького?

– Все, що хочте, а чого нема, дістанемо.

– Свіжа спаржа знайдеться?

– Ви ж знаєте, що для неї ще зарано. її привозять у квітні, з Бассано.

– Гаразд,- сказав полковник. – Тоді придумайте що-небудь самі. Я їстиму все, що подадуть.

– Ви будете самі?

– Ні, нас двоє. Коли зачиняється ваше бістро?

– Обід вам подадуть, хоч коли б ви прийшли.

– Я прийду вчасно, – сказав полковник. – До побачення, Gran Maestro,- він усміхнувся й простяг Gran Maestro скалічену руку.

– До побачення, Найдостойніший,- відказав Gran Maestro, і чарівний замок постав знову, неначе й не був зруйнований.

Та все ж чогось бракувало, і полковник відчував це; він подумав: “I чом я такий виродок, чому не можу зректися отого клятого військового ремесла і бути лагідним та добрим, яким мені хочеться бути.

Я завжди намагаюсь бути справедливим, але я простак і нечема, і справа не лише в тому, що я ні перед ким не хочу плазувати і це служить мені захистом проти начальства й проти всього світу. Жити лишилося небагато, і слід би бути ввічливішим, слід би загнуздати свій норов. Спробую-но сьогодні ввечері. Так, але з ким і де? – подумав він.- Господи, хоч би мені втриматися!”

– Джорджо! – гукнув він барменові. Лице у Джорджо було бліде, як у хворого на проказу, але без гуль та сріблястої осуги.

Джорджо не дуже любив полковника, а може, він просто був родом з П’ємонта і взагалі нікого не любив,- хіба ж можна вимагати цього від холодних людей з прикордонної області? Тамтешні люди недовірливі, полковник це знав, він не сподівався від людей того, чого вони не можуть дати.

– Джорджо,- сказав він блідому барменові,- будь ласка, запишіть усе на мене.

Він вийшов з бару своєю звичною ходою, ступаючи трохи твердіше, ніж треба, і пам’ятаючи про свій добрий намір поводитись люб’язно, скромно і доброзичливо, чемно привітався зі своїм приятелем швейцаром та з помічником управителя, що вмів розмовляти мовою суахілі, бо відбував полон у Кенії; це був дуже приязний чоловік, молодий, життєрадісний і гарний з лиця. I хоч від іще не був членом Ордену, проте вже зазнав у житті немало горя.

– А де ж пан управитель? – спитав полковник.- Де мій приятель?

– Його нема,- відповів помічник. – Звичайно, в цю хвилину, – додав він.

– Перекажіть йому моє вітання,- попросив полковник.- I хай мене проведуть у номер.

– Це все той самий. Він вам не набрид?

– Ні, ні. А про сержанта ви подбали?

– Авжеж.

– Добре.

Він рушив до свого номера у супроводі розсильного, який ніс його валізу.

– Прошу, полковнику,- мовив розсильний, коли ліфт зупинився, трохи не дотягши до горішнього поверху.

– Невже ви не можете впоратися з ліфтом? – спитав полковник.

– Не можу, – відказав розсильний.- У нас не завжди є струм.

Розділ VIII

Полковник нічого не сказав і пішов коридором попереду розсильного. Коридор був довгий і широкий, з високою стелею та великими, на широку ногу, простінками між дверима номерів, що виходили вікнами на Великий канал. А що раніше це був палац, то з усіх кімнат відкривався чудовий краєвид, крім, звичайно, колишніх челядень.

Надто вже довго він іде цим коридором, принаймні так здалося полковникові; і коли нарешті з’явився коридорний – низенький, чорнявий, зі скляним оком, що поблискувало в лівій очній ямці,- і, стримуючи широку, добродушну усмішку, почав крутити в замку великим ключем, полковник ніяк не міг дочекатися, поки двері нарешті відчиняться.

– Та ну-бо, швидше!

– Зараз, зараз. Ви ж знаєте, які тут замки.

“Та знаю,- подумав полковник. – Але хочу, щоб швидше відчинилося”.

– Як там усі ваші? – спитав він коридорного, коли той нарешті розчинив перед ним двері.

Полковник зайшов до великої кімнати з високою потемнілою шафою із гарним дзеркалом, двома вигідними ліжками та великою люстрою; крізь зачинені вікна видно було розбурхані води Великого каналу.

У тьмяному світлі зимового надвечір’я канал був сталево-сірий, і полковник попросив:

– Арнольдо, відчиніть, будь ласка, вікна.

– Сьогодні сильний вітер, полковнику, а в кімнаті погано натоплено: струму не вистачає.

– А для струму не вистачає дощів. Повідчиняйте всі вікна.

– Воля ваша, полковнику.

Коридорний повідчиняв вікна, і в кімнату ввірвався північний вітер.

– З’єднайтеся, будьте ласкаві, з портьє: хай подзвонить за цим номером.

Коридорний дзвонив, поки полковник був у ванній кімнаті.

– Графині нема вдома. Але, мабуть, її можна знайти в “Гаррі”.

– У “Гаррі” можна знайти все на світі!

– Все, крім щастя.

– А от я і його знайду! – запевнив полковник.- Як то кажуть, де ми, там і щастя.

– Авжеж,- погодився коридорний.- Я приніс гіркої настоянки й пляшку джину. Зробити вам коктейль із содовою?

– Спасибі, друже. Де ви все це взяли, у барі?

– Ні. Купив у місті перед вашим приїздом, щоб вам не довелося переплачувати в барі. Там такі скажені ціни.

– Гаразд,- сказав полковник.- Тільки даремно ви вкладаєте свої гроші в таке діло.

– Де наше не пропадало. Це нам із вами не вперше. Джин коштує три тисячі двісті лір, він не контрабандний, а кампарі – вісімсот.

– Спасибі, друже. Як вам сподобались качки?

– Жінка ще й досі згадує про них. Адже нам доти не доводилось куштувати диких качок – така дорога їжа не для нас. Одні наші сусіди сказали їй, як їх готувати, і потім ми з’їли їх з тими сусідами. Мені ніколи й не снилася така смакота! Відкусиш шматочок, а він аж тане тобі в роті.

– Для мене теж нема нічого смачнішого, ніж ці жирні качки з-за залізної завіси. Вони летять через неозорі лани Дунайської рівнини. Тут, у нас, качки роблять короткі перельоти, але прилітають сюди завжди тим самим шляхом, від тих часів, коли ще й рушниць не було.

– Я нічого не тямлю у мисливстві,- сказав коридорний.- Ми надто бідні для цього.

– Але ж у Венето полюють і незаможні люди.

– Так. Звідти цілу ніч долинає стрілянина. Та ми ще бідніші за них. Бідніші, ніж ви можете собі уявити, полковнику.

– Чого ж, дуже добре можу уявити.

– Ну, не знаю,- сказав коридорний.- Жінка навіть пір’я зібрала. Вона просила подякувати вам.

– Якщо післязавтра нам пощастить, ми настріляємо багато качок. Великих селезнів з зеленими головами. Скажіть дружині: якщо нам пощастить, вона матиме дуже смачних качок – жирних, як кабанці, – вони добре відпаслися у росіян,- і з гарним пір’ям.

– А як ви ставитесь до росіян, полковнику, якщо це не секрет?

– Кажуть, це наш майбутній противник. Тож мені як солдату, можливо, доведеться з ними воювати. Проте вони мені дуже подобаються, я не знаю людей кращих і таких схожих на нас.

– Мені не пощастило з ними зустрічатися.

– Нічого, ще колись зустрінетесь. Хіба що вельмишановний Паччарді зупинить їх на річці П’яве, хоч вона вже й висихає. Її всю поглинають гідростанції. А може, вельмишановний Паччарді захоче битися з ними. Та я не думаю, що битва триватиме дуже довго.

– А я навіть не знаю, хто він такий, цей вельмишановний Паччарді.

– Зате я знаю. А тепер попросіть подзвонити до “Гаррі”, може, графиня вже прийшла. А як ні, хай іще раз подзвонять їй додому.

Полковник ковтнув суміші, що приготував йому Арнольдо, коридорний із скляним оком. Пити йому не хотілося, і він знав, що це йому вадить.

Але він пив уперто, як дикий кабан, уперто, як робив усе в житті, і коли він ішов до відчиненого вікна, хода його нагадувала котячу, хоч це був уже досить старий кіт; він подивився на Великий канал, що брався сірою барвою, наче його намалював Дега в один із своїх найсіріших днів.

– Велике спасибі вам, Арнольдо,- сказав полковник. Той розмовляв по телефону і тільки кивнув, мигнувши приязно своїм скляним оком.

“Шкода, що йому довелося вставити скляне око,- думав полковник.- Шкода, що я люблю тільки тих, хто воював і був скалічений.

I з-поміж інших є славні люди, я добре ставлюся до них і навіть симпатизую декому, проте по-справжньому люблю тільки тих, хто був там і зазнав кари, яка належить усім, хто пробув там досить довго.

Авжеж, кожен каліка може мене обдурити,- думав він, допиваючи суміш, якої йому не хотілося пити.- Перший-ліпший сучий син, якщо тільки йому добряче перепало,- а кому ж не перепало з тих, хто там довго пробув? От таких я люблю.

Так,- підтвердила інша, краща риса його вдачі.- Таких ти любиш.

А навіщо це мені? – думав полковник. – Навіщо мені когось любити? Краще натішитися наостанку.

Але й тішитися,- казала найкраща риса його вдачі,- ти не зможеш не люблячи.

Гаразд, гаразд, от я й люблю, як найпослідущий сучий син”, – сказав полковник, але не вголос.

А вголос він мовив:

– Ну як, додзвонились Арнольдо?

– Чіпріані ще не вернувся,- відказав коридорний. – Його чекають кожної хвилини, тож я не вішаю трубки.

– Дарма, – сказав полковник. – Доповідайте, хто там є, і не будемо гаяти часу. Я хочу точно знати, хто там тепер є.

Арнольдо щось півголосом промовив у трубку. Потім прикрив її рукою:

– Я розмовляю з Етторе. Він каже, що барона Альваріто ще нема. Граф Андреа там, він добряче напідпитку, але, каже Етторе, він іще може скласти вам компанію. Там усі дами, що звичайно бувають після обіду, ваша знайома грецька княжна і ще кілька чоловік, яких ви не знаєте. Ну, й ще ота шушваль з американського консульства, – вони сидять там з обіду.

– Хай він подзвонить, коли ця шушваль піде геть, – тоді я прийду.

Арнольдо щось проказав у трубку і повернувся до полковника, який задивився на баню Догани.

– Етторе каже, що він би їх витурив, але боїться, щоб Чіпріані не розсердився.

– Скажіть, хай їх не чіпає. Їм же сьогодні не треба працювати, тож чому б їм не напитися, як усім порядним людям? Та я не хочу їх бачити.

– Етторе обіцяє подзвонити. Він думає, що скоро вони самі здадуть позиції.

– Подякуйте йому, – сказав полковник.

Він стежив, як гондола поволі пливе каналом, проти вітру, і думав, що американців не так-то легко зрушити з місця, коли вони п’ють. “Я ж розумію, їм тоскно. I в цьому місті також. Їм тут дуже тоскно. Тут холодно, платять їм не дуже щедро, а паливо коштує дорого. Жінки їхні тримаються мужньо, вони вдають, ніби живуть не у Венеції, а у себе в Кіокаці, штат Айова, а діти вже торохтять по-італійському, наче маленькі венеціанці. Та сьогодні, Джеку, тобі не хочеться розглядати аматорські фотографії. Сьогодні обійдемося без аматорських фото, без напівп’яних звірянь, докучливих умовлянь випити чарку і буденної нудоти консульського побуту”.

– Ні, Арнольдо, щось я сьогодні не хочу ні другого, ні третього, ні четвертого віце-консулів.

– У консульстві є і дуже приємні люди.

– Так,- сказав полковник.- У дев’ятсот вісімнадцятому тут був з біса симпатичний консул. Його всі любили. Не пригадую, як його прізвище.

– Ви любите заглиблюватися в минуле, полковнику.

– У таке з біса далеке, що аж смішно.

– Невже ви пам’ятаєте все, що було колись?

– Все,- відповів полковник.- Його прізвище було Керрол.

– Я чув про нього.

– Вас тоді ще й на світі не було.

– Невже ви гадаєте, полковнику, що треба народитися в певний час, щоб знати все, що тут відбувається?

– Ваша правда. Та хіба тут кожному відомо, що відбувається в місті?

– Не кожному. Але майже всім,- сказав коридорний. – Бо простирала ж мусить хтось міняти і мусить хтось прати… Певна річ, ідеться не про такі готелі, як, приміром, наш.

– Мені, бувало, добре велося й без ваших простирал.

– Ще б пак! Але гондольєри – хоч вони й дуже товариські люди і, як на мене, найпорядніші у нас – люблять поплескати язиком.

– Цілком природно.

– Потім священики. Вони ніколи не порушують таємниці сповіді, але ж і в них іноді сверблять язики.

– Авжеж.

– А їхні економки теж люблять перемовитися одна з одною.

– Це їхнє право.

– I, нарешті, офіціанти. Всі розмовляють за столами так, наче офіціант – глухонімий. Взагалі офіціанти не мають звички підслуховувати. Але ж вуха собі не заткнеш! I між нами теж ідуть усілякі розмови, – звичайно, не в такому готелі, як оцей… I так далі.

– Тепер мені зрозуміло.

– Не кажучи вже про перукарів!

– Які новини на Ріальто?

– Дізнаєтесь у “Гаррі”,- крім того, що кажуть про вас.

– А що, й про мене йде поговір?

– Всі знають про все.

– Що ж, це тільки робить мені честь.

– Дехто не розуміє тієї історії з Торчелло.

– Хай мене чорти вхоплять, коли я сам щось розумію!

– А скільки вам років, полковнику, пробачте за цікавість?

– П’ятдесят та ще один. Чого ж ви не спитали в портьє? Я завжди заповнюю картку для квестури21.

– Я хотів почути від вас самих і привітати.

– Про що це ви? Не розумію.

– Дозвольте все-таки вас привітати.

– З чим?

– З тим, що вас люблять у цьому місті.

– Дякую. Оце приємно чути!

Раптом задзвонив телефон.

– Я візьму трубку,- сказав полковник і почув голос Етторе:

– Хто говорить?

– Полковник Кантуелл.

– Противник відступив, полковнику.

– Куди ж він подався?

– У напрямку П’яцци.

– Добре. Я зараз прийду.

– Приготувати вам столик?

– В кутку, – сказав полковник і поклав трубку. – Я йду до “Гаррі”.

– Щасливого вам полювання.

– Полювати я буду на качок післязавтра вранці в bottle22 на болоті.

– Ну й холоднеча ж там буде!

– Та мабуть, – сказав полковник, одягнув плащ і глянув на себе в дзеркало, натягаючи кашкета. – Ну й потвора! – сказав він зображенню в дзеркалі. – Ви коли-небудь бачили таке потворне обличчя?

– Так, – відказав Арнольдо. – Щоранку, коли голюся.

– Обом нам краще голитися в темряві, – кинув полковник, виходячи.

Розділ IX

Коли полковник Кантуелл переступив поріг готелю “Грітті-палас”, сонце вже сідало. На тому боці майдану ще було сонячно, але там віяв холодний вітер, і гондольєри поховалися під мурами “Грітті”, пожертвувавши останнім денним теплом.

Відзначивши це про себе, полковник звернув праворуч, до рогу брукованої вулиці, яка теж звертала праворуч. Там він спинився, щоб подивитись на церкву Санта-Маріядель-Джільйо.

“Яка гарна міцна споруда, і водночас вона ніби ось-ось злетить у повітря. Ніколи не думав, що маленька церква може бути схожа на Р-4723. Треба довідатись, коли вона збудована і хто її збудував. Хай йому біс, чом я не можу все життя блукати цим містом? Усе життя? – подумав він.- Сміх, та й годі! Померти можна зо сміху. Луснути зо сміху… Облиш! – сказав він до себе.- Напівжива шкапина далеко не забіжить.

До того ж, – думав він, роздивляючись вітрини, повз які проходив (charcuterie24 з сирами пармезан, окостами з Сан-Данієле, ковбасками alla cacciatora25, пляшками доброго шотландського віскі і справжнього джину “Гордон”; точильної майстерні; крамнички антиквара із старовинними меблями, гравюрами й картами; поганенького ресторану, пишно оздобленого під розкішний), а потім, підходячи до першого містка через канал, де йому треба було зійти по східцях, – я не так уже й погано себе почуваю. От тільки цей шум у вухах. Пам’ятаю, коли він уперше з’явився, я подумав, що то сюрчать цикади. Мені не хотілося питати в молодого Лаурі, і все ж таки я спитав. Він відказав: “Ні, генерале, не чути ні цвіркунів, ні цикад. Ніч зовсім тиха, і чутно тільки те, що й завжди”.

Потім, піднімаючися східцями, він відчув біль, а спускаючися з мосту, побачив двох гарненьких дівчат. Вони були вродливі й одягнені вбого, але з природженою елегантністю; дівчата про щось жваво балакали, а вітер куйовдив їхнє волосся, коли вони збігали по сходинках на довгих, струнких, як у всіх венеціанок, ногах. Полковник подумав, що годі вже видивлятися на вітрини,- адже йому доведеться зійти ще на один міст, перетнути ще два майдани, звернути праворуч і далі йти прямо, аж до “Гаррі”.

Так він і зробив, ледве тамуючи біль, але, як завжди, ступаючи широкими кроками і лише зрідка позираючи на перехожих. “Тут у повітрі багато кисню”,- думав він, підставляючи вітрові обличчя та вдихаючи якомога більше повітря.

Та ось він відчинив двері бару “Гаррі” і зайшов досередини. Все гаразд, він уже тут, і буде затишно; тепер він дома.

Від стойки до нього обізвався високий, дуже високий чолов’яга із трохи пом’ятим, але породистим обличчям, веселими блакитними очима і довгим, вихлястим тілом, як у старого вовка.

– Привіт, о мій достославний, але нечестивий полковнику,- сказав він.

– Привіт, мій непутящий Андреа.

Вони обнялися, і полковник відчув грубу шерсть елегантного піджака Андреа, що його той носив уже років двадцять.

– У вас чудовий вигляд, Андреа, – сказав полковник.

Вони обидва знали, що це брехня.

– Ще б пак,- відповів йому в тон Андреа. – Я ніколи не почував себе ліпше. Та, й у вас чудовий вигляд.

– Дякую. Ми, дужі тілом, посядемо землю.

– Непогана думка! Я не від того, щоб посісти хоч клапоть землі.

– Не скигліть! Метрів зо два землі вам завжди дадуть.

– А мені треба два із гаком, старий безбожнику! – сказав Андреа.- Ну як ви там, усе ще тягнете військове ярмо?

– Тягну, та не дуже надсаджуюсь, – відказав полковник. – Оце приїхав постріляти качок у Сан-Релахо.

– Знаю. Альваріто вас шукав. Просив переказати, що він іще вернеться.

– Гаразд. А ваша чарівна дружина і діти здорові?

– Здоровісінькі. I просили переказати вітання, якщо я побачуся з вами. Вони тепер у Римі. Он іде ваша дівчина. Чи, може, одна з ваших дівчат.

Він був такий високий, що бачив навіть те, що робилося надворі; вже посутеніло, але цю дівчину можна було впізнати навіть у темряві.

– Запросіть її випити з нами біля стойки, перш ніж сховаєте її у кутку. А гарна, правда?

– Гарна.

Тут увійшла вона – у сяйві краси й молодості, висока, довгонога, із скуйовдженим вітром волоссям. Вона мала бліду, смагляву шкіру і профіль, від якого в тебе аж серце щемить, та й не тільки в тебе; лискуче темне волосся спадало їй на плечі.

– Привіт, диво моє дивне,- сказав полковник.

– Привіт! – відказала вона.- А я вже боялася, що не застану тебе. Пробач, що я так пізно.

Голос у неї був низький, лагідний; англійські слова вона вимовляла старанно, мов школярка.

– Чао, Андреа, – привіталася дівчина. – Як живе Емілія й діти?

– Та, мабуть, не гірше, ніж опівдні, коли ви питали мене про це.

– Вибачте, будь ласка, – сказала вона, почервонівши.- Я чомусь завжди хвилююсь і завжди ляпаю щось недоречне. Що ж мені треба було спитати? Ага, чи добре ви провели тут день?

– Так,- сказав Андреа. – Удвох із давнім другом і найсуворішим критиком.

– А хто він?

– Шотландське віскі з содовою.

– Ну що ж, коли йому подобається дражнити мене, то хай собі дражнить, – звернулась вона до полковника.- А ти не будеш мене дражнити, правда?

– Ведіть його за отой столик у кутку і балакайте там із ним. Ви обоє мені набридли.

– А ви ще мені не набридли,- сказав полковник. – Хоч це розумна думка. Сядьмо, Ренато, за столик, гаразд?

– Добре, якщо тільки Андреа не розгнівається.

– Я ніколи не гніваюсь.

– А ви з нами вип’єте, Андреа?

– Ні. Ідіть до свого столика! Мене дратує, що він порожній.

– До побачення, caro!26 Спасибі за компанію, хоч ви й не хочете випити з нами.

– Чао, Рікардо, – сказав Андреа. Він повернувся до них худою, довгою, нервовою спицою, поглянув у дзеркало, яке висить за стойкою, щоб бачити, коли вип’єш зайвого, і вирішив, що обличчя у дзеркалі йому не подобається.- Етторе, – сказав він, – запишіть цю дрібничку на мій рахунок.

Він спокійно почекав, поки йому подадуть пальто, накинув його на плечі, дав на чай швейцарові рівно на двадцять процентів більше, ніж належало, і вийшов.

За столиком у кутку Рената спитала:

– Тобі не здається, що ми його образили?

– Ні. Він любить тебе і до мене ставиться непогано.

– Андреа дуже милий. I ти теж дуже милий.

– Офіціанте! – гукнув полковник, а потім спитав: – Тобі також сухого мартіні?

– Так. Будь ласка, – сказала вона.

– Два дуже сухих мартіні “Монтгомері”.

Офіціант, який воював у пустелі, всміхнувся і зник, а полковник обернувся до Ренати:

– Ти мила дівчина. I дуже гарна. Ти моє диво дивне, і я тебе люблю.

– Ти завжди так кажеш, і хоч я не знаю, що це означає, мені приємно тебе слухати.

– Скільки тобі років?

– Скоро дев’ятнадцять. А що?

– I ти ще не знаєш, що це означає?

– Ні. Звідки ж мені знати? Американці завжди так кажуть перед тим, як мають від’їздити. У них, мабуть, так заведено. Та хай там як, а я тебе теж дуже люблю.

– Будемо веселитися,- сказав полковник. – I ні про що не думати.

– Добре, – сказала вона. – Ввечері я все одно не можу думати.

– А ось і наші коктейлі,- сказав полковник. – I пам’ятай: ніяких “будьмо”!

– Я не забула. Я тепер ніколи не кажу “будьмо”, чи “хильнімо по одній”, чи “пий до дна”.

– Треба просто підняти келихи і, коли хочеш, можна цокнутись.

– Хочу, – сказала вона.

Мартіні було холодне як лід, справжнісіньке “Монтгомері”, і, цокнувшись, вони випили й відчули, як у грудях розливається приємне тепло.

– Що ти без мене робила?

– Нічого. Чекала початку занять.

– А де ти будеш учитися?

– Не знаю. Байдуже де, аби там навчали англійської мови.

– Будь ласка, поверни голову й підніми підборіддя.

– Ти не жартуєш?

– Ні, не жартую.

Вона повернула голову й підняла трохи підборіддя без найменшої пихи і кокетства. I полковник відчув, як серце стрепенулось у нього в грудях, неначе тварина повернулася уві сні на другий бік у своїй норі, солодко сполохавши іншу тварину, що спала поруч з нею.

– Тобі ніколи не хотілося бути царицею небесною? – спитав він.

– Це просто блюзнірство.

– Тоді я відмовляюсь від своєї думки.

– Річарде…- почала вона. – Ні. Не скажу.

– Скажи!

– Не хочу.

Полковник подумав: “Скажи! Я наказую тобі!” I вона сказала:

– Не смій так дивитися на мене!

– Пробач! Я несамохіть вдався до методів свого ремесла.

– А якби ми були, як то кажуть, одружені, ти й удома вдавався б до методів свого ремесла?

– Ні! Присягаюся! Серцем – ніколи.

– Ні з ким?

– З особами твоєї статі – ні.

– Мені не подобається вираз “твоєї статі”. Це знов-таки відгонить твоїм ремеслом.

– Хочеш, я викину своє ремесло у Великий канал?

– От бачиш, – сказала вона,- ти знову берешся за своє ремесло.

– Гаразд,- сказав він,- Я люблю тебе і можу чемно розпрощатися із своїм ремеслом.

– Можна, я потримаю тебе за руку, – попросила вона. – Ось так. Тепер можеш знову покласти її на стіл.

– Спасибі,- сказав полковник.

– Не смійся. Я так хотіла торкнутися до неї, бо весь цей тиждень щоночі чи майже щоночі бачила її уві сні. Сон був дуже дивний: мені ввижалося, ніби це рука нашого Спасителя.

– Казна-що! Таке не повинно снитися.

– Авжеж. Але ж то був тільки сон.

– А може, ти чогось нанюхалася?

– Не розумію, і, будь ласка, не смійся, коли я кажу правду. Мені справді приснилося таке.

– А як поводилась рука?

– Ніяк. Ну, не зовсім. У всякому разі, то була просто рука.

– Схожа на цю? – спитав полковник, з огидою глянувши на скалічену руку і пригадавши ті два випадки, після яких вона стала такою.

– Не така, як оця, а саме вона. Можна, я легенько до торкнуся до неї, якщо тобі не боляче?

– Вона не болить. Болить голова, ноги й ступні. А рука, здається, зовсім нічого не відчуває.

– Неправда, Річарде,- заперечила дівчина.- Твоя рука чудово все відчуває.

– Я не люблю на неї дивитись. Може, дамо вже їй спокій?

– Гаразд. Але тобі ж вона не сниться?

– Ні. Мені сняться інші сни.

– Так. Мабуть. А я останнім часом бачу вві сні лише твою руку. Тепер, коли я торкнулася її, ми можемо поговорити про щось веселе. Про що ми поговоримо?

– Давай дивитися на людей, а потім будемо говорити про них.

– Чудово! – мовила вона. – Але не будемо лихословити. Тільки трошки розважимося. I я, і ти.

– Гаразд,- відповів полковник.- Офіціанте! Ancora due Martini27.

Йому не хотілося казати “Монтгомері”, бо за сусіднім столиком сиділа якась явно англійська пара.

“А що, як цей англієць був поранений? – думав полковник. – Хоча навряд. Та не дай боже образити його. Подивися краще, які очі в Ренати,- думав він,- Найпрекрасніші з усієї її краси, а які в неї довгі вії, я таких ні в кого не бачив, і дивиться вона завжди так щиро й відверто. Вона незвичайна дівчина, а я що роблю? Це підло! Вона ж твоя остання, справжня і єдина любов,- думав він, – і нічого тут підлого немає. Це просто твоя біда. Ні, – думав він, – це щастя, тобі дуже поталанило”.

Вони сиділи за маленьким столиком у кутку, а праворуч від них, за більшим столом, сиділи чотири жінки. Одна з них була в жалобі, але жалоба була така театральна, що нагадала полковникові Діану Маннерс у ролі черниці в п’єсі Макса Рейнгардта “Диво”. У жінки було приємне, повновиде й веселе обличчя, і жалоба здавалася якоюсь недоречною.

У другої жінки за тим столом волосся утричі біліше, ніж природна сивина, подумав полковник. У неї теж було приємне обличчя. Обличчя двох інших жінок нічого йому не промовляли.

– Як ти гадаєш, вони лесбіянки? – спитав він Ренату.

– Не знаю, – відказала вона. – Але вони дуже милі.

– Мабуть, лесбіянки. А може, просто подруги. А може, і те, і те. Мені байдуже, і я не збираюся їх гудити.

– Я люблю, коли ти чемний.

– А ти гадаєш, що як людина чемна, то вже й благородна?

– Не знаю, – відповіла дівчина й легенько погладила його скалічену руку. – Але я люблю, коли ти чемний.

– Тоді я постараюся бути чемним, – сказав полковник. – Як по-твоєму, що то за сучий син сидить позаду жінок?

– Ненадовго вистачило твоєї чемності,- сказала дівчина.- Спитаймо в Етторе.

Вони поглянули на чоловіка, що сидів за третім столиком. У нього було дивне обличчя, яке нагадувало збільшену мордочку скривдженої лисиці чи тхора; рябе від віспин і плям, воно скидалося на поверхню Місяця, який розглядають у поганенький телескоп; полковник подумав, що чоловік цей схожий на Геббельса, якби у гера Геббельса загорівся літак і він не зміг вчасно вискочити.

Над обличчям, яке безперестану оглядало все довкола, немовби досить тобі уважно до чогось придивитись і розпитати як слід – і зразу знатимеш все про всіх, стирчало якесь ніби не людське чорне волосся. Так наче цього чоловіка скальпували, а потім знов приклеїли йому волосся. “Цікавий тип,- подумав полковник.- Невже він мій співвітчизник? Мабуть, що так”.

Коли чоловік, нишпорячи очима по залі, розмовляв з немолодою квітучою жінкою, в кутиках його рота набігала слина. А ця жінка схожа на американських матерів із “Журналу для жінок”, думав полковник. “Журнал для жінок” регулярно передплачували для офіцерського клубу в Трієсті, і полковник завжди переглядав його. “Чудовий журнал,- думав він,- статева проблема і вишукана кулінарія. Викликає подвійний апетит.

Хто ж він, цей тип? Це якась карикатура на американця, якого швиденько перепустили через м’ясорубку, а потім проварили в олії! Та я, здається, знову стаю недобрим”,- подумав полковник.

До них підійшов Етторе,- його змарніле обличчя виказувало насмішкуватість і природжену зневагу до всього на світі,- і полковник спитав:

– Що це за інтелектуал?

Етторе знизав плечима.

Той чоловік був високий на зріст, смаглявий, його лискуче чорне волосся зовсім не пасувало до дивного обличчя. “Неначе він постарів і забув змінити парик,- подумав полковник.- Проте обличчя незвичайне. Мов оті пагорби навколо Вердена. Не думаю, щоб це був Геббельс, той не вибрав би собі такої маски в ті останні дні, коли вони розігрували “Cоtterdämmerung”28. “Komm süsser Tod”29 – подумав він. – Ну що ж, зрештою кожному з них дісталося по великому ласому шматку цієї süsser Tod”.

– Хочете сендвіч із süsser Tod, міс Ренато?

– Ні,- відказала дівчина.- Хоч я люблю Баха і певна, що Чіпріані міг би приготувати такий сендвіч.

– Та я ж не нападаюсь на Баха.

– Знаю.

– От тобі й на! – сказав полковник.- Таж, по суті, Бах був нашим союзником: Як і ти,- додав він.

– А на мене нащо нападатись?

– Доню, – сказав полковник, – коли ти нарешті затямиш, що мені можна жартувати з тебе, бо я тебе кохаю?

– Я вже затямила. Але, знаєш, все-таки приємніше, коли жарти трохи пристойніші.

– Гаразд. Я теж затямив.

– Скільки разів ти згадував мене на цьому тижні?

– Весь час.

– Ні, скажи правду.

– Весь час. Це правда.

– Ти думаєш, усім так тяжко?

– Не знаю, – сказав полковник. – Звідки мені знати?

– Сподіваюся, що тільки нам з тобою так тяжко. Я ніколи не думала, що буде так тяжко.

– А тепер думаєш?

– Так,- сказала дівчина.- Тепер, і назавжди, і на віки вічні. Я правильно сказала?

– Досить і самого “тепер”. Етторе, скажіть, отой тип з розумним обличчям, що коло нього сидить така мила жінка, – він теж живе у “Грітті”?

– Ні,- відповів Етторе. – Він живе поруч, а до нас іноді приходить обідати.

– Чудово,- сказав полковник.- Буде на кого дивитись, коли нападе нудьга. А хто ця жінка? Його дружина? Мати? Дочка?

– На жаль, не знаю,- відказав Етторе.- Ми не звертали на нього уваги. Він не викликав у нас ні любові, ні ненависті, ні страху, ні підозри. А він справді вас цікавить? Я можу розпитати Чіпріані.

– Даймо йому спокій,- сказала дівчина.- Ти ж так, здається, кажеш?

– Гаразд,- відповів полковник.

– У нас так мало часу, Річарде, нащо марнувати на нього час?

– Я дивився на нього, як на картину Гойї. Людські обличчя – це справжні картини.

– Дивись краще на мене, а я на тебе. А цьому чоловікові даймо спокій, добре? Він тут нікому не заважає.

– Хочеш, я дивитимусь на тебе, а ти на мене не дивися.

– Ні,- сказала вона. – Так нечесно. Я ж мушу запам’ятати твоє обличчя на цілий тиждень.

– Ну, а що ж тоді мені робити? – запитав її полковник.

До них знову підійшов Етторе – це був запеклий змовник; він швиденько, як справжній венеціанець, рознюхав усе і доповів:

– В тому готелі працює один мій товариш, тож він говорить, що цей чолов’яга випиває три-чотири чарки віскі, а потім сідає і пише щось мало не цілу ніч.

– От, мабуть, цікаво було б почитати ту писанину.

– Та мабуть,- сказав Етторе.- Хоч Данте, певно, працював інакше.

– Данте теж був vieux con30,- сказав полковник.- Як чоловік, а не як письменник.

– Ваша правда,- погодився Етторе.- Ніхто з дослідників, крім флорентійців, не буде цього заперечувати.

– Начхати нам на Флоренцію, – сказав полковник.

– Ну, це не так легко,- зауважив Етторе. – Багато хто намагався, але мало кому вдавалось. А чому ви так не любите її, полковнику?

– Це важко пояснити. Коли я був хлопчиськом, там містився збірний пункт мого полку. – Він сказав по-італійському – deposito.

– Тоді зрозуміло. В мене теж є причини не любити її. А ви знаєте якісь гарні міста?

– Так,- сказав полковник. – Ваше. Почасти Мілан, Болонья. I Бергамо.

– Чіпріані запасся горілкою на той випадок, якщо прийдуть росіяни,- сказав Етторе. Він любив круті жарти.

– Вони привезуть свою горілку. I не треба буде мита платити.

– А Чіпріані все-таки приготувався до їхнього приходу.

– Тоді він єдиний, хто готовий до цього, – сказав полковник.- Скажіть йому, щоб не брав від молодших офіцерів чеків на одеський банк, і дякую вам за відомості про мого співвітчизника. Я більше не забиратиму у вас часу.

Етторе пішов, а дівчина зазирнула в старі сталеві очі полковника і поклала обидві руки на його скалічену руку.

– Ти сьогодні добрий,- сказала вона.

– А ти дуже гарна, і я тебе люблю.

– Ну що ж, це приємно чути!

– Де ми будемо вечеряти?

– Мені треба подзвонити додому й спитати, чи можна мені не приходити на вечерю.

– А чого ти посмутніла?

– Хіба я посмутніла?

– Так.

– Ні. Я така сама весела, як і завжди. Правда, Річарде. Але, ти думаєш, приємно, коли тобі дев’ятнадцять років і ти закохалася в чоловіка, якому за п’ятдесят, і ти знаєш, що він скоро помре?

– Навіщо ж так відверто? – спитав полковник. – Але коли ти казала це, ти була дуже гарна!

– Я ніколи не плачу,- мовила дівчина.- Ніколи. Я взяла це собі за правило. Але зараз я заплачу.

– Не плач, – сказав полковник.- Я сьогодні чемний, і к бісу все інше!

– Скажи ще раз, що ти любиш мене.

– Люблю, та ще й дуже!

– А ти постараєшся не вмирати?

– Постараюся.

– Що сказав лікар?

– Нічого особливого…

– Тобі не погіршало?

– Ні,- збрехав він.

– Тоді вип’ємо ще мартіні. Ти ж знаєш, до тебе я ніколи не пила мартіні.

– Знаю. А тепер ти хвацько п’єш.

– А тобі ще не пора приймати ліки?

– Так, – сказав полковник. – Вже пора.

– Можна, я тобі їх дам?

– Так,- сказав полковник.- Можна.

Вони ще довго сиділи за столиком у кутку, і люди виходили з бару, а інші заходили. У полковника трохи паморочилося в голові від ліків, і він чекав, поки це минеться. “Щоразу те саме,- думав він.- Хай їм біс, тим лікам!”

Він бачив, що дівчина стежить за ним, і усміхнувся. То була давня, звична усмішка, що не мінялася ось уже п’ятдесят років, відколи він уперше всміхнувся. Вона ніколи його не підводила, як і дідусева мисливська рушниця. “Рушницю, певне, взяв собі старший брат,- подумав полковник.- Ну що ж, він заслужив її – він завжди стріляв краще за мене”.

– Слухай, доню, – сказав він. – Ти не гризися через мене.

– Я й не гризуся. Нітрохи. Просто я люблю тебе.

– Невдячне заняття, правда? – Він сказав oficio: коли їм набридало балакати по-французькому, а по-англійському при сторонніх не хотілося говорити, – вони іноді розмовляли по-іспанському. Іспанська мова шорстка, думав полковник, часом шорсткіша за кукурудзяний качан. Зате нею можна точно висловити свою думку, і вона запам’ятається.

– Es un oficio bastante malo31,- повторив він,- любити мене.

– Так. Але в мене є тільки ти.

– А віршів ти більше не пишеш?

– То були дитячі вірші. Так само, як і мої малюнки. Кожен у дитинстві має якийсь хист.

“В якому ж віці ви тут старієте? – думав полковник. – У Венеції не буває старих людей, але мужніють тут дуже швидко. Я сам швидко змужнів у Венеції і ніколи вже не був таким дорослим, як у двадцять один рік”.

– А як твоя мати? – спитав він лагідно.

– Нічого. Вона нікого не приймає й нікуди не ходить. Усе сумує.

– Як ти гадаєш, вона дуже журитиметься, якщо в нас буде дитина?

– Не знаю. Вона розумна жінка. Але тоді мені довелося б вийти за когось заміж. А мені зовсім не хочеться.

– Ми могли б з тобою одружитися.

– Ні;- сказала вона. – Я вже думала про це і вирішила, що не варто. Так само, як вирішила не плакати,

– А може, це хибна думка. Бог свідок, у мене теж бували хибні думки, і багато людей загинуло через те, що я помилявся.

– Ти, мабуть, перебільшуєш. Я не вірю, що ти міг часто помилятися.

– Не часто, – сказав полковник. – Але помилявся. Тричі помилитися в моєму ділі – це вже забагато, а я зробив три помилки.

– Розкажи, як це сталося.

– Тобі буде нудно,- сказав полковник.- Мене самого з душі верне, коли я пригадаю це, а сторонніх – то й поготів.

– Хіба ж я стороння?

– Ні. Ти моя щира любов. Моя остання, єдина і щира любов.

– Оті помилки – коли ти їх зробив, давно чи недавно?

– Одну давно, другу пізніше, а третю недавно.

– Може, ти все-таки розкажеш? Мені б хотілося трохи полегшити твій біль.

– А хай йому чорт! – сказав полковник. – За ті помилки я заплатив сповна. Лихо в тому, що їх неможливо спокутувати.

– А може, все-таки розповіси мені? I чому їх не можна спокутувати.

– Ні, – відрубав полковник. I просити його було марно.

– Тоді давай веселитися.

– Давай, – сказав, полковник. – У нас життя тільки одне.

– А може, й не одне? Може будуть і інші життя.

– Не думаю, – сказав полковник. – Повернись у профіль, диво моє!

– Отак?

– Так, – сказав полковник.- Саме так.

“Ну от,- подумав полковник,- почався останній раунд, а я навіть не знаю який. Я любив тільки трьох жінок і тричі їх втрачав.

Жінку втрачаєш так само, як втрачаєш свій батальйон,- через помилкове рішення, нездійсненний наказ чи нестерпні умови. Та ще через власну брутальність.

Я у своєму житті втратив три батальйони і трьох жінок, а тепер у мене четверта, найчарівніша з усіх, і чим же воно, в біса, скінчиться?

Відповідайте, генерале,- адже тут не військова рада, а вільний обмін думками про теперішнє становище, – відповідайте, генерале, на питання, яке ви самі не раз мені задавали: де ж ваша кіннота, генерале?

Так я і думав,- сказав він сам до себе.- Командир не знає, де його кіннота, а кіннота не знає ні свого становища, ні свого завдання, і частина її,- саме стільки, скільки для цього потрібно, – зіпсує всю справу, як псувала у всіх війнах, з того часу, як кіннотників посадили на коней”.

– Красуне моя,- сказав він.- Ma très chère et bien aimèe32. Я дуже нудний. Ти вже не гнівайся на мене.

– Мені з тобою ніколи не буває нудно, бо я люблю тебе. Просто я хотіла б, щоб сьогодні нам було весело.

– I буде весело, хай йому чорт, – сказав полковник. – А чим би нам розвеселитись?

– Тим, що ми разом, і тим, що робиться тут, у місті… Ти ж часто буваєш веселий.

– Так, – підтвердив полковник. – Твоя правда.

– То невже ми не можемо ще раз повеселитися?

– Авжеж. Чом би й ні.

– Бачиш отого юнака з хвилястим волоссям? Воно в нього таке від природи, він тільки трошки розпушує його, щоб краще лежало.

– Бачу, – сказав полковник.

– Він дуже гарний художник. Передні зуби в нього фальшиві, бо раніше він був pèdèraste, і інші pèdèrastes напали на нього на Лідо, якраз коли місяць був уповні.

– Скільки тобі років?

– Скоро мине дев’ятнадцять.

– Звідки ж ти знаєш про такі речі?

– Почула від одного гондольєра. Цей юнак дуже гарний художник як на наші часи. Адже тепер немає справжніх художників. Але мати фальшиві зуби в двадцять років – це ж просто смішно!

– Я тебе дуже люблю,- сказав полковник.

– I я тебе люблю, от тільки не знаю, як воно по-вашому, по-американському. Але я люблю тебе й по-італійському, всупереч усім своїм поглядом і всім своїм бажанням.

– Не можна чогось бажати всіма бажаннями,- сказав полковник,- а то ще воно здійсниться!

– Авжеж,- сказала вона.- Але я б хотіла, щоб моє теперішнє бажання здійснилося.

Вони трохи помовчали, потім дівчина сказала:

– Цей юнак,- він тепер уже справжній мужчина і упадає за жінками, щоб приховати, хто він такий,- намалював мій портрет. Хочеш, я подарую його тобі?

– Спасибі,- сказав полковник.- Дуже хочу.

– Він такий поетичний. Волосся вдвічі довше, ніж насправді, і вигляд у мене такий, наче я виходжу з моря, не замочивши голови. Коли виходиш з моря, волосся злипається, і вся ти схожа на дохлого щура. Але тато добре заплатив за портрет, і хоч я там і не справжня, такою тобі хотілося б мене бачити.

– Я часто уявляю собі, як ти виходиш з моря.

– Це ж таке огидне видовище… Але, може, справді дати тобі той портрет на згадку?

– А твоя матуся не заперечуватиме?

– Ні. Я думаю, вона навіть буде рада позбутися його. У нас є кращі картини.

– Я дуже люблю вас обох – і тебе, і твою матір.

– Я неодмінно скажу їй.

– Як ти гадаєш, отой рябий хлюст справді письменник?

– Так, коли вірити Етторе. Він любить пожартувати, але ніколи не бреше. Річарде, а що таке хлюст?

– Це важко пояснити. По-моєму, це людина, яка ніколи не займається по-справжньому своїм ділом (oficio) і тільки дратує всіх своїм нахабством.

– Мені треба навчитися правильно вживати це слово.

– Краще його зовсім не вживати,- сказав полковник. Потім спитав: – А коли я одержу портрет?

– Хоч би й сьогодні ввечері. Я скажу, щоб його загорнули і віднесли до тебе. А де ти його повісиш?

– У себе вдома.

– I ніхто не прийде й не буде сміятися з мене та говорити всяку гидоту?

– Ні. Я їм скажу, що це портрет, моєї дочки.

– А в тебе була дочка?

– Ні, але мені завжди хотілося її мати.

– Я можу бути ще й твоєю дочкою.

– Тоді це буде кровозмішення.

– В такому стародавньому місті, як наше, це нікого не вразить. Тут і не таке бачили!

– Слухай, доню…

– Як гарно! – сказала вона. – Мені дуже подобається.

– От і гаразд, – сказав полковник трохи захриплим голосом.- Мені теж подобається.

– Тепер ти розумієш, за що я тебе люблю, хоч добре знаю, що не слід би.

– Слухай, доню… Де ми повечеряємо?

– Де хочеш.

– То, може, в “Грітті”?

– Гаразд.

– Тоді подзвони додому і спитай дозволу.

– Ні, я не питатиму дозволу, а просто скажу, де я, щоб вони не хвилювалися.

– Ти справді хочеш вечеряти в “Грітті”, а не десь-інде?

– Так. Це дуже добрий ресторан, і ти там живеш, і там усі можуть нас бачити.

– Коли це ти стала такою?

– Я завжди була така. Мені завжди було байдуже, що про мене думають. Та я й ніколи не робила нічого такого, чого треба соромитись, хіба що брехала в дитинстві і бувала нечемною.

– Ох, як би я хотів одружитись з тобою і мати п’ятеро синів! – сказав полковник.

– Я теж,- відповіла дівчина. – I порозсилати їх на п’ять сторін світу.

– Хіба світ має п’ять сторін?

– Не знаю, – сказала вона,- Мені здавалось, що п’ять, коли я це говорила. От нам і стало весело, правда?

– Так, доню.

– Скажи ще раз. Тим самим тоном.

– Так, доню.

– Ох! – сказала вона. – Чому в людей усе так складно? Можна потримати тебе за руку?

– Вона така потворна, що мені й самому гидко на неї дивитися.

– Ти навіть не розумієш, яка в тебе рука!

– Ну, це як на чий смак,- сказав він.- Тільки все-таки ти помиляєшся, доню.

– Може, зате нам знову весело, і все погане розвіялося.

– Зникло, як туман у видолинках, коли над пагорбами сходить сонце,- сказав полковник. – А сонце – ти.

– Я хочу бути місяцем.

– Ти й місяць, – сказав полковник. – I кожна інша планета, що тобі до вподоби. Я покажу тобі, де вона на небі. Господи, доню, та, про мене, будь хоч цілим сузір’ям!

– Ні, краще я буду місяцем. У нього теж бувають прикрощі.

– Так. Його прикрощі повторюються регулярно. Але щербатий місяць перед тим завжди буває уповні.

– Він іноді здається мені таким сумним отам, над Каналом, що в мене аж серце щемить.

– Йому добряче перепало на віку.

– Може, вип’ємо ще по одному “Монтгомері”? – спитала дівчина.

Аж тепер полковник помітив, що англійці пішли. Він нічого не бачив, крім її чарівного обличчя. “Отак тебе колись і вбити можуть, – думав він.- Але, з другого боку, це нібито й зосередженість. Та хай там як, а не можна бути таким з біса необачним”.

– А чого ж? – сказав він.- Можна випити.

– Від нього стає так легко на серці, – сказала дівчина.

– У Чіпріані його добре готують, він діє навіть на мене.

– Чіпріані дуже розумний!

– До того ж майстер свого діла.

– Колись він заволодіє всією Венецією.

– Не всією, – заперечив полковник. – Тобою він ніколи не заволодіє.

– Ні. I ніхто інший, поки ти мене хочеш.

– Я хочу тебе, доню. Але не хочу заволодіти тобою.

– Знаю,- сказала дівчина. – Я люблю тебе й за це.

– Покличмо Етторе і попросімо його подзвонити до тебе додому. Ти скажеш їм і про портрет.

– Так. Якщо ти хочеш одержати портрет сьогодні ж, я попрошу служника загорнути його й відіслати до тебе. А потім покличу до телефону маму, скажу їй, де ми повечеряємо, і, коли хочеш, спитаю в неї дозволу.

– Не треба, – сказав полковник. – Етторе, ще два найкращих “Монтгомері”” з дрібними оливками, і подзвоніть, будь ласка, додому до цієї дами; скажете нам, коли хтось підійде до телефону. I, будь ласка, швиденько.

– Слухаю, пане полковнику.

– А тепер, доню, давай веселитися.

– Ми ж уже веселилися, коли ти його покликав, – сказала вона.

Розділ X

Вони йшли правим боком вулиці, що вела до “Грітті”. Вітер дув їм у спину і куйовдив дівчині волосся. Вітер розділив його на потилиці і метляв ним круг її обличчя. Вони йшли, поглядаючи дорогою на вітрини; дівчина затрималася коло освітленої вітрини ювелірної крамниці.

Там було багато старовинних коштовностей; вони розглядали їх і, рознімаючи руки, показували одне одному найкращі з них.

– Може, тобі чогось хочеться? Я можу вранці купити. Чіпріані позичить мені грошей.

– Ні,- сказала вона, – мені не хочеться, ти ж усе одно ніколи мені нічого не даруєш.

– Ти багатша за мене. Я привожу тобі всілякі дрібнички з полкової крамниці й плачу в ресторанах.

– I катаєш мене у гондолі, і возиш по різних, чудових місцях.

– Я й гадки не мав, що ти б хотіла отримати в дарунок якісь камінці!

– Не тому, що я хочу їх мати. А тому, що це подарунок, і на них можна дивитися, про них можна думати, коли їх надіваєш.

– Це новина для мене,- сказав полковник. – Та хіба я зміг би на свою військову платню купити тобі щось таке, як оті твої квадратні смарагди?

– Нічого ти не розумієш! Вони ж дісталися мені у спадок. Їх заповіла мені бабуся, а вона отримала їх від своєї матері, а та – від своєї… Ти думаєш, приємно носити самоцвіти, що належали мертвим?

– Ніколи й не думав про це.

– Хочеш, я віддам їх тобі, якщо ти любиш дорогоцінні камені? Для мене вони все одно що паризька сукня. Ти ж любиш носити парадний мундир?

– Ні, не люблю.

– I шаблі не любиш носити?

– Кажу ж тобі, що ні!

– Тоді ти не справжній військовий, а я – не справжня дівчина. I все ж подаруй мені щось надовго, щоб я могла його носити й радіти щоразу, коли надіну.

– Гаразд,- сказав полковник.- Подарую.

– От бачиш, який ти кмітливий,- сказала дівчина. – Як добре, що ти вирішуєш одразу. Візьми, будь ласка, мої смарагди, носитимеш їх у кишені як талісман і мацатимеш щоразу, коли нудитимешся.

– На службі я рідко тримаю руки в кишенях, я або кручу в руках стек, або показую щось олівцем.

– Але ж ти можеш іноді засунути руку в кишеню й помацати їх?

– Мені не буває нудно, коли я працюю. Так страшенно сушиш собі голову, що нема коли нудьгувати.

– Та ти ж тепер не працюєш.

– Так. Тільки все роблю для того, щоб мене швидше списали в запас.

– Я все одно тобі їх віддам. Мама мене зрозуміє, я певна. Та мені й не треба їй зразу про це розповідати. Вона ніколи не стежить за моїми речами. Ну, а покоївка їй не скаже.

– Мабуть, усе-таки мені не слід їх брати.

– Ні, візьми, я дуже тебе прошу.

– Хіба ж це порядно?

– Це все одно, якби я сумнівалася, чи я дівчина! Все, що приємно для того, кого любиш,- завжди порядно.

– Гаразд,- сказав полковник.- Я беру їх, і хай буде що буде.

– Ну, а тепер скажи “дякую”,- мовила дівчина і спритно, мов злодій, засунула йому в кишеню смарагди.- Я взяла їх із собою, бо ще на тому тижні надумала віддати їх тобі.

– А кажеш, що думала про мою руку.

– Не чіпляйся до слів, Річарде. Сором бути таким недотепою! Адже ти мацаєш їх рукою. Невже ти одразу не здогадався?

– Ні, не здогадався. Твоя правда: я недотепа. А що б ти хотіла з цієї вітрини?

– Оте негренятко з чорного дерева в тюрбані з дрібних діамантів із маленьким рубіном посередині. Я носитиму його замість брошки. Колись усі жінки в нашому місті носили такі прикраси: за модель правило улюблене арапеня. Я вже давно мрію про нього і хочу, щоб саме ти подарував його мені.

– Я пришлю його тобі вранці.

– Ні. Подаруй мені його за обідом, перед від’їздом.

– Гаразд.

– Ну, а тепер ходімо, а то спізнимося на вечерю.

Вони пішли рука в руці, і, коли сходили на перший міст, в обличчя їм ударив лютий вітер.

Відчувши біль, полковник подумав: “Ну й біс із ним!”

– Річарде, – попросила дівчина,- будь ласка, засунь руку в кишеню й помацай їх.

Він послухався.

– О, вони дуже приємні на дотик! – сказав він.

Розділ XI

З вітру й холоду вони зайшли до світлого й теплого вестибюля “Грітті-паласу”.

– Добривечір, графине! Добривечір, полковнику! – привітав їх портьє.- Сьогодні, здається, дуже холодно?

– Так, – відказав полковник і не приправив своєї відповіді солоним жартом про те, як саме холодно або з якою силою дме вітер, що звичайно так тішило їх, коли вони були самі.

Вони пішли довгим коридором, який вів до головних сходів і до ліфта; праворуч був вхід до бару, вихід на Великий канал і двері до ресторану; із бару вийшов Gran Maestro.

На ньому був білий смокінг; він усміхнувся й привітався з ними:

– Добрий вечір, графине! Добрий вечір, полковнику!

– Здрастуйте, Gran Maestro! – відповів полковник.

Gran Maestro усміхнувся і, ще раз вклонившись, сказав:

– У нас вечеряють у барі, в самому кінці. Взимку тут мало гостей, а ресторан занадто великий. Я залишив для вас столик. Якщо бажаєте, на закуску можемо подати доброго омара.

– А він свіжий?

– Я бачив його вранці, коли його принесли з ринку. Він був іще живий, темно-зелений, і дивився на мене дуже неприязно.

– Хочеш на закуску омара, доню?

Полковник піймав себе на тому, що назвав її дочкою. Це помітили і Gran Maestro, і сама дівчина. Та для кожного з них це слово прозвучало по-різному.

– Я сховав його для вас, бо сюди можуть наскочити pescecani. Вони зараз у гральному домі на Лідо. Не думайте, що я хочу збути його вам.

– Я охоче з’їм омара,- сказала дівчина.- Холодного, під майонезом. Майонез краще гострий.- Вона сказала це по-італійському. – А омар – це дуже дорого? – заклопотано спитала вона полковника.

– Ay hija mia33.

– Ану помацай у правій кишені!

– Я догляну, щоб він був не дуже дорогий,- сказав Gran Maestro.- А то можу й сам за нього заплатити. Тижневої платні вистачить з лишком.

– Ні, його вже закупив Трест, – сказав полковник. “Трест” була кодова назва військ, що окупували Трієст. – Мені на це вистачить денної платні.

– Засунь руку в праву кишеню і відчуєш, який ти багатий,- сказала дівчина.

Gran Maestro зрозумів, що це якийсь їхній жарт, і мовчки відійшов. Він радів за дівчину, котру поважав, і радів за свого полковника.

– Я дуже багатий,- сказав полковник, – але як будеш мене дражнити, то я віддам їх тобі, отут, на очах у всіх, вийму і покладу на стіл.

Тепер він і сам дражнив її, зопалу кинувшись у контратаку.

– Не віддаси! – сказала вона. – Ти вже їх полюбив.

– Ну то й що! Я можу скинути з кручі найдорожче і піти собі, навіть не озирнувшись!

– Не можеш! – сказала дівчина. – Мене ти не скинеш із кручі.

– Не скину, – признався полковник. – Пробач мені за ці злісні слова.

– Слова були не такі вже й злісні, до того ж я тобі не повірила, – сказала дівчина.- Скажи краще, куди мені піти розчесатися – до жіночої кімнати чи до тебе?

– Куди хочеш.

– Звичайно, до тебе, я хочу подивитися, як ти живеш.

– А що скажуть у готелі?

– У Венеції і так усе знають. Але вони знають, що я з доброї родини і чесна дівчина. I що ти – це ти, а я – це я. Ми ще не втратили їхнього довір’я.

– Гаразд,- погодився полковник.- Підемо пішки чи поїдемо ліфтом?

– Ліфтом,- сказала дівчина, і він помітив, як затремтів її голос. – Поклич ліфтера, а коли хочеш, давай поїдемо самі.

– Самі,- сказав полковник. – Я давно навчився керувати ліфтом.

Доїхали вони щасливо, як не рахувати легкого поштовху напочатку й того, що ліфт трохи не дотяг до площадки. Полковник подумав: “Оце так навчився! Треба ще підучитись!”

Коридор здавався йому тепер не просто гарним, а якимсь таємничим, і двері він відмикав так, наче виконував обряд.

– Заходь,- сказав полковник, відчиняючи двері.- Отак я й живу.

– Чудесно! – сказала дівчина,- Але тут страшенно холодно – у тебе ж відчинені вікна.

– Зараз позачиняю.

– Не треба. Хай будуть відчинені, якщо тобі так краще. Полковник поцілував її і відчув її довге, молоде, гнучке й туге тіло, коли дівчина пригорнулася до нього; сам він був іще міцний і м’язистий, але тяжко покалічений; цілуючи її, він ні про що не думав.

Поцілунок був довгий; вони стояли, пригорнувшись одне до одного, а з відчинених вікон, що виходили на Великий канал, віяло холодом.

– Ох! – зітхнула дівчина. I знову: – Ох!

– Не охай. Нема чого!

– Ти одружишся зі мною, і в нас буде п’ятеро синів?

– Так! Так!

– А ти цього хочеш?

– Звичайно, хочу.

– Тоді поцілуй мене ще раз так, щоб гудзики на твоєму френчі зробили мені боляче. Тільки не дуже боляче.

Отак вони стояли й цілувалися.

– Річарде, я в усьому розчаровуюсь… – сказала вона. Сказала просто й відверто, а для полковника її слова прозвучали, мов рапорт про котрийсь із трьох батальйонів, коли командир казав щиру, але найстрахітливішу правду.

– Геть у всьому?

– Так.

– Сердешна моя доню.

Тепер у цьому слові не було іншого, прихованого змісту,- вона справді була його дочкою, він ніжно любив її і жалів.

– Усе одно причешись. Причешися, підмалюй губи, а потім підемо й добре повечеряємо,- додав він.

– Але спершу скажи ще раз, що кохаєш мене, і знову притисни до мене свої гудзики.

– Я люблю вас, – церемонно сказав полковник.

А тоді прошепотів їй на вухо так тихо, як, бувало, шептав, коли до ворога лишалося всього шість-сім кроків, а сам він був молодим лейтенантом у дозорі.

– Я люблю тільки тебе, моя найщиріша, моя єдина й остання любове.

– Добре,- сказала вона і поцілувала його так міцно, що він відчув солонуватий присмак крові.

“А гарно!” – подумав він.

– Тепер я причешуся і підмалюю губи, а ти дивись на мене.

– Хочеш, я зачиню вікно?

– Ні,- заперечила вона.- Холод нам не завадить.

– Кого ти любиш?

– Тебе,- сказала вона.- Хоч нам з тобою не дуже щастить, правда?

– Не знаю,- сказав полковник.- Швиденько причісуйся!

Полковник пішов у ванну кімнату вмитися перед вечерею. В цьому номері ванна єдина не вдовольняла його. “Грітті” був побудований за тих часів, коли в палацах іще не робили окремих ванних кімнат, лише згодом їх улаштували кінці коридора, і ті, хто хотів помитися, мусили заздалегідь просити, щоб нагріли воду й приготували рушники.

Під його ванну кімнату відгородили куток якоїсь зали, і вона здавалася полковникові швидше оборонною, ніж наступальною позицією. Вмиваючись, він поглянув у дзеркало, щоб стерти сліди губної помади, і побачив там своє обличчя.

“Воно має такий вигляд, ніби його витесала з дерева чиясь байдужа рука”, – подумав він.

Він почав розглядати глибокі шрами, що залишилися ще з тих часів, коли не вміли робити пластичних операцій, і ледве помітні сліди майстерних пластичних операцій після поранень у голову.

“Оце й усе, що я можу запропонувати вам як gueule34 або façade35, – подумав він. – Жалюгідний дарунок. Добре, що воно хоч засмагле,- це трохи приховує мою потворність. О боже, яка я потвора!”

Він не бачив, що очі в нього сірі, як лезо старої шаблі, від кутиків очей розбігаються тоненькі сміхотливі зморщечки, а зламаний ніс – як у гладіатора на стародавній скульптурі. Не бачив він і своїх добрих уст, що іноді бували жорстокими.

“Хай тобі чорт! – сказав він зображенню в дзеркалі.- Жалюгідний ти каліко! Ну що ж, вернімося до наших дам”.

Він зайшов до кімнати і зразу став молодим, як за часів своєї першої атаки. Вся його нікчемність лишилася у ванній кімнаті. “Так і треба, – подумав він.- Там її справжнє місце”.

Où sont les neiges d’antan? Où sont les neiges d’autrefois? Dans le pissoir toute la chose comme ça36.

Дівчина, котру звали Рената, розчинила дверці високої шафи, де всередині були вставлені дзеркала. Вона почала розчісуватися.

Розчісувалася вона не для того, щоб похизуватися своїм волоссям чи щоб сподобатися полковникові, хоч і знала, що він це любить. Вона рвала, смикала його без найменшого жалю, а що воно було густе й непокірне, як у селянок чи великосвітських красунь, то їй важко було дати собі раду з гребінцем.

– Вітер страшенно його скуйовдив,- сказала вона. – Ти мене ще любиш?

– Так. Можна, я тобі допоможу?

– Ні. Я завжди розчісуюся сама.

– А ти не могла б повернутися боком?

– Ні. Воно для наших п’яти синів і ще для того, щоб тобі було куди покласти голову.

– Я думав тільки про обличчя,- сказав полковник. – Дякую, що нагадала. Я став таким забудьком…

– Мабуть, я занадто язиката.

– Ні,- заперечив полковник. – В Америці підкладають такі штуки із дроту і губчастої гуми, як на сидіннях у танках. I нізащо не вгадаєш, скільки свого і скільки чужого, якщо хтось не такий нахаба, як я.

– У нас так не роблять, – сказала вона і гребінцем закинула назад уже розділене проділом волосся; воно впало їй на щоки й розсипалося по шиї і плечах. – Ти любиш, коли воно гладенько зачесане?

– Ну, не таке вже воно й гладеньке, зате з біса гарне.

– Я могла б підібрати його, якщо ти любиш гладенькі зачіски. Але я завжди гублю шпильки, та й “не хочеться з ним марудитися!

Голос у неї був такий гарний і так нагадував йому віолончель Пабло Казальса, що в грудях у нього защеміло, наче від рани. Та все можна стерпіти, думав він.

– Я люблю тебе такою, як ти є,- сказав полковник. – Ти найпрекрасніша з усіх жінок, яких я знав чи бачив на картинах давніх майстрів.

– Не розумію, чому це досі не несуть портрета.

– За портрет великі спасибі,- сказав полковник і раптом додав по-генеральському: – Та це все одно, що шкура дохлого коня.

– Прошу тебе, не будь такий нечемний, – сказала дівчина. – Сьогодні такі слова мене особливо вражають.

– Я ненароком згадав жаргон свого sale métier37.

– Не треба. Краще обійми мене. Ніжно і міцно. Прошу тебе. А ремесло твоє зовсім не брудне. Це найдавніше й найкраще ремесло, хоча ті, хто ним займаються, здебільшого нікчемні люди.

Він щосили притис її до себе, намагаючись не завдати їй болю, і вона сказала:

– Я б не хотіла, щоб ти був адвокатом чи священиком. Або чимось торгував. Мені подобається твоє ремесло, і я тебе люблю. Коли хочеш, шепни мені на вухо щось приємне.

Полковник зашепотів, міцно пригортаючи її до серця, і в його схвильованому шепоті, ледь чутному, наче тихенький посвист собаці, звучала безнадія:

– Я шалено тебе люблю! Але ж ти мені водночас і дочка. I я ні за чим не жалкую, бо ж місяць наш батько і наша мати! Ну, а тепер ходімо вечеряти!

Він шепотів їй так тихенько, що той, хто не любить, ніколи б цього не почув.

– Гаразд, – мовила дівчина. – Ходімо. Але спершу поцілуй мене ще раз.

Розділ XII

Вони сиділи за столиком у найдальшому кутку бару, де обидва фланги полковника були прикриті, а сам він займав безпечну позицію. Gran Maestro все врахував, недарма ж він був колись добрим сержантом в одній з найкращих рот чудового піхотного полку; він ніколи не посадив би свого полковника посеред зали, як сам ніколи не зайняв би невигідної оборонної позиції.

– Омар,- оголосив Gran Maestro.

Омар був пречудовий, майже вдвічі більший від звичайного, а його недоброзичливість геть уся виварилася, і тепер він здавався пам’ятником самому собі; картину довершували вирячені очі й довгі чутливі щупальця, які повідомляли йому те, чого не бачили дурні очі.

“Він трохи нагадує Джорджі Паттона, – подумав полковник. – Але омар, мабуть, не плакав, коли був чимось зворушений”.

– Як ти гадаєш, він не твердий? – спитав полковник у дівчини по-італійському.

– Ні,- запевнив їх Gran Maestro, все ще тримаючи блюдо з омаром.- Він зовсім не твердий. Просто він дуже великий. Ви ж знаєте, які вони бувають.

– Гаразд,- сказав полковник. – Давайте його сюди.

– А що ви питимете?

– Тобі чого, доню?

– Того, що й тобі.

– Капрі б’янка, – сказав полковник. – Сухе. I охолодіть його, як слід.

– Давно готове, – сказав Gran Maestro.

– От нам і весело,- сказала дівчина. – Нам знову весело, нітрішечки не сумно. А омар пречудовий, правда?

– Правда,- сказав полковник. – Та хай тільки спробує не бути смачним!

– Він буде смачний, – сказала дівчина. – Gran Maestro не бреше. Добре, що є люди, які не брешуть!

– Чудово, але вони трапляються дуже рідко,- сказав полковник. – Я оце згадав чоловіка на ім’я Джорджі Паттон, то він, певне, ніколи в житті не сказав правди.

– А ти коли-небудь кажеш неправду?

– Я брехав чотири рази. I щоразу – коли був стомлений до смерті. Хоч це, звичайно, не виправдання,- додав він.

– Я часто брехала, коли була маленька. Здебільшого вигадувала всілякі історії. Принаймні так мені тепер здається. Але я ніколи не брехала задля користі.

– А я брехав, – сказав полковник. – Чотири рази.

– А ти став би генералом, якби не брехав?

– Якби я брехав, як інші, то мав би вже три генеральські зірки..

– А ти був би щасливіший, якби мав оті три зірки?

– Ні,- сказав полковник. – Анітрохи.

– Засунь у кишеню праву руку, ту саму руку, і скажи, що ти відчуваєш.

Полковник послухався.

– Чудово! – сказав він.- Але, знаєш, я повинен повернути їх тобі.

– Не треба. Прошу тебе.

– Не будемо зараз говорити про це. В ту хвилину їм подали омара.

Омар був смачний, з якимсь особливо пружним м’якушем і чудовими клешнями, не дуже худими й не дуже м’ясистими.

– Омари відпасаються, коли місяць буває уповні,- сказав полковник. – Коли нема місяця, їх не варто й замовляти.

– А я й не знала.

– Це, мабуть, тому, що в місячні ночі вони весь час їдять. А може, тоді більше їжі.

– Їх привозять до нас із берегів Далмації, правда ж?

– Правда,- підтвердив полковник.- Там у вас найбагатші на рибу місця. А може, краще сказати – в нас.

– Кажи! – вигукнула дівчина.- Ти навіть не уявляєш собі, як іноді важливо щось висловити.

– Так, але багато важливіше написати його на папері.

– Ні,- заперечила дівчина. – Неправда. Папір нічого не вартий, якщо слова не йдуть від серця.

– А що, коли в тебе немає серця або серце твоє підле?

– У тебе є серце, і воно зовсім не підле.

“З якою радістю обміняв би я його на нове,- подумав полковник. – I чому з усіх моїх м’язів саме цей такий ненадійний?” Але вголос він нічого не сказав і засунув руку в кишеню.

– На дотик вони чудові, – сказав він.- I ти в мене просто диво.

– Дякую, – сказала вона. – Я згадуватиму це весь тиждень.

– Тобі досить поглянути в дзеркало.

– Я страх не люблю дивитися в дзеркало, – відповіла дівчина,- фарбувати губи, облизувати їх, щоб помада лягла рівненько, розчісувати таку кучму волосся – хіба ж це життя для жінки чи для закоханої дівчини? Не дуже весело дивитися в дзеркало і марнувати час на жіночі хитрощі, коли тобі хочеться бути місяцем або якоюсь зіркою і жити зі своїм чоловіком та народити йому п’ятьох синів!

– Тоді поберімось хоч зараз.

– Ні,- мовила вона. – З цим у мене вже все вирішено, як і з дечим іншим. Я ж маю цілий тиждень на роздуми.

– Я теж дещо вирішую,- сказав полковник. – Але твоє рішення мене просто вбиває.

– Тоді не говорімо по нього. У мене теж трошечки щемить серце. Краще запитаймо, що нам іще подасть Gran Maestro, і пий вино, ти ж навіть не покуштував його.

– Зараз покуштую, – сказав полковник.

Він відпив ковток, вино було холодне й прозоре, як усі грецькі вина, але не терпке, і таке приємне, духмяне, як шкіра Ренати.

– Воно схоже на тебе.

– Я знаю. Тому мені й хотілося, щоб ти його покуштував.

– Я п’ю, – сказав полковник. – I вип’ю цілий келих.

– Ти добрий.

– Спасибі,- сказав полковник. – Я згадуватиму це цілий тиждень і цілий тиждень намагатимусь бути добрим.- Потім він гукнув Gran Maestro.

Той підійшов до них із змовницьким виглядом, зовсім забувши про свою виразку.

– Ну що там у вас іще є добренького? – спитав полковник.

– Треба подумати,- сказав Gran Maestro,- Піду запитаю. Ваш земляк сидить поруч, йому все чути. Він не схотів сісти десь далі в кутку.

– Нічого, – сказав полковник, – ми вже подбаємо, щоб йому було про що писати.

– Він пише щоночі! Мені розповів мій товариш з того готелю.

– Чудово, – сказав полковник. – Це свідчить про його старанність, хай він навіть уже й геть виписався.

– Усі ми старанні люди,- сказав Gran Maestro.

– Тільки в іншому.

– Я піду глянути, які в нас сьогодні м’ясні страви.

– Авжеж, постарайтесь.

– На те ж я й старанний.

– Та ще й з біса статечний.

Коли Gran Maestro пішов, дівчина сказала:

– Він приємний чоловік, я рада, що він тебе любить.

– Ми з ним добрі друзі,- відказав полковник. – Сподіваюся, в нього знайдеться для тебе добрий біфштекс.

– Є один чудовий біфштекс, – повідомив Gran Maestro, знову підійшовши до них.

– Візьми його, доню. Мене весь час годують біфштексами в офіцерській їдальні. Хочеш з кров’ю?

– Так. Будь ласка, з кров’ю.

– Al sangue38,- звелів полковник. – Як казав Джон, розмовляючи з офіціантом по-французькому: crudo39, bleu40, тобто по-простому – недосмажений.

– Отже, з кров’ю, – повторив Gran Maestro.- А вам що, полковнику?

– Ескалоп у винній підливі і цвітну капусту з маслом. А коли знайдеться, то подайте ще артишок, з кислою підливою. А що тобі, доню, до м’яса?

– Картопляне пюре і звичайний салат.

– Пам’ятай, що ти ростеш.

– Так, але я не хочу рости занадто або там, де не слід.

– Тоді, мабуть, усе,- сказав полковник. – А як із fiasco41 вальполічелли?

– Ми не тримаємо вина у fiaschi. Адже у нас першорядний готель. Вино нам доставляють у пляшках.

– Я зовсім забув, – сказав полковник. – А пам’ятаєте, літр його коштував тридцять чентезімі?

– А пам’ятаєте, як ми на станціях шпурляли з вагонів порожніми флягами в жандармів?

– А повертаючися з Граппи, покидали з гори всі гранати, які в нас лишилися?

– I ті, хто бачив вибухи, подумали, що то австрійці прорвали фронт! I як ви, перестали голитися, і ми носили fiamme nere42 на сірих тужурках, а під тужуркою сірий светр?

– I як я жлуктив граппу, навіть не відчуваючи її смаку? Ну й хвацькі ж ми були хлопці,- сказав полковник.

– Ще й які хвацькі, – підхопив Gran Maestro.- Просто шибайголови, та й годі, а ви були найвідчайдушніший з усіх.

– Еге ж, – сказав полковник. – Справжні шибайголови. Ти вже пробач нам, доню.

– А в тебе нема фото тих років?

– Ні. Ми тоді не фотографувалися, крім того разу, з паном д’Аннунціо. До того ж більшості хлопців не повелося.

– Крім нас двох,- сказав Gran Maestro.- Піду подивлюся, що там з біфштексом.

Полковник замислився – тепер він знову був молодшим лейтенантом і їхав на ваговозі, весь у пилюзі, на обличчі його блищали тільки сіро-сталеві очі, повіки були червоні, запалені.

“Три вузлових позиції, – пригадував він.- Масив Граппи з Ассалоне і Пертікою та висотою праворуч, не пам’ятаю її назви. Там я змужнів; щоночі прокидався, облитий холодним потом,- мені все снилося, ніби я не зможу примусити своїх солдатів вилізти з машин. I краще б вони не вилазили! Ну й ремесло!”

– У нашій армії, – сказав він дівчині, – жоден генерал, по суті, ніколи не воював. Для них це незвичне заняття, тому вище начальство й не любить тих, хто воював.

– А генерали взагалі воюють?

– Воюють, поки вони капітани або лейтенанти. Потім це виглядало б якось по-дурному, крім хіба тих випадків, коли армія відступає, тоді хоч-не-хоч доводиться битись.

– А тобі багато доводилось воювати? Я знаю, що багато. Але скажи мені сам.

– Цілком досить, щоб мудрі зарахували мене до дурнів,

– Розкажи.

– Коли я був іще хлопчаком, я бився проти Ервіна Роммеля на півдорозі між Кортіною й Граппою, де ми тоді втримували позиції. Він був іще капітаном, а я виконував обов’язки капітана, хоч і мав тільки чин молодшого лейтенанта.

– Ти знав його?

– Ні. Я познайомився з ним уже після війни, коли нам можна було поговорити. Він виявився приємною людиною і навіть сподобався мені. Ми разом ходили на лижах.

– А ти знав багато німців, які тобі подобалися?

– Багато. Та найбільше мені подобався Ернст Удет.

– Вони ж так підло поводилися!

– Так. А ми хіба завжди поводилися благородно?

– Я не можу ставитися до них терпимо, як ти,- вони вбили мого батька і спалили нашу віллу на Бренті. Мені вони ніколи не подобались. Особливо після тога, як німецький офіцер у мене на очах стріляв з дробовика по голубах на площі Святого Марка.

– Я розумію тебе, – сказав полковник. – Але, будь ласка, доню, зрозумій і ти мене. Коли уб’єш так багато ворогів, можна дозволити собі деяку поблажливість.

– А скільки ж ти вбив?

– Сто двадцять два – напевно. А може, ще більше.

– I сумління тебе не мучить?

– Ніколи.

– I сни погані не сняться?

– Ні, погані – ніколи. Але дивні інколи сняться. Після бою я завжди б’юся й уві сні. Найчастіше бачу якусь місцевість. Адже для нашого брата головне – це рельєф. От про це й думаєш уві сні.

– А мене ти ніколи не бачиш уві сні?

– Силкуюся, але не можу!

– Сподіваюся, портрет допоможе тобі.

– Дай боже, – сказав полковник.- Будь ласка, нагадай мені, щоб я повернув тобі самоцвіти.

– Ти навмисне хочеш мене засмутити?

– У мене своє скромне розуміння честі, яка мені так само дорога, як і обом нам наше кохання. Одне неможливе без другого.

– Але ти міг би іноді робити мені якусь поступку.

– Я вже зробив одну, – сказав полковник. – Адже самоцвіти у мене в кишені.

З’явився Gran Maestro з біфштексом, ескалопом і овочами. їх приніс хлопчина з гладенько прилизаним волоссям, він не вірив ні в бога, ні в чорта, проте аж із шкури вилазив, щоб стати хорошим молодшим офіціантом. Його вже прийняли в члени Ордену. Gran Maestro спритно розіклав їжу, з повагою і до їжі, і до тих, хто її споживатиме.

– Їжте на здоров’я, – сказав він.- Відкоркуй їм оцю пляшку вальполічелли, – звернувся він до хлопчини, який дивився на них очима недовірливого спанієля.

– Чим вам не до вподоби отой чолов’яга? – спитав полковник, киваючи в бік свого рябого земляка, який жадібно уминав їжу; його літня супутниця їла з манірністю провінціалки.

– Швидше я мав би вас про це запитати. А не ви мене.

– Я ніколи досі його не бачив, – сказав полковник. – Але він псує мені апетит.

– Він ставиться до мене зверхньо. Вперто не хоче говорити по-англійському, а по-італійському й двох слів не вміє зв’язати. Оглядає в місті геть усе, як радить путівник Бедекера, їсть і п’є що попало. Жінка досить симпатична. Здається, вона його тітка, хоч я не певен.

– Ми цілком могли б без нього обійтися.

– Я теж так гадаю. Любісінько обійшлися б.

– А він про нас не розпитував?

– Запитав, хто ви такі. Ім’я графині він знає з путівника – там зазначені палаци, що колись належали її родині. Ваше ім’я, ласкава пані, справило на нього величезне враження, тому-то я вас і назвав.

– Як ви гадаєте, він опише нас у своїй книжці?

– Атож. Він описує все підряд.

– Нас варто було б описати в книжці,- сказав полковник. – Ти, доню, не заперечуєш?

– Звичайно, ні,- сказала дівчина. – Тільки краще б її написав Данте.

– Данте щось давно не показується.

– Розкажи мені про війну,- попросила дівчина. – Таке, що мені можна знати.

– Гаразд. Усе, що хочеш.

– Що за людина генерал Ейзенхауер?

– Втілення добропорядності. Хоч я, можливо, і несправедливий до нього. Таж він і не завжди сам собі хазяїн. Спритний політик. Політичний генерал. Це він уміє.

– А інші ваші полководці?

– Краще не говорімо про них. Вони досить говорять про себе в своїх мемуарах. Майже всі вони й справді скидаються на полководців і є членами Ротарі-клубу, про який ти, напевне, ніколи й не чула. Члени цього клубу носять емальований жетон із своїм ім’ям, там штрафують, коли назвеш чиєсь прізвище. Воювати їм, щоправда, не доводилось. Ніколи.

– Невже серед них немає добрих полководців?

– Аякже, є. Ось хоча б шкільний учитель Бредлі. Або Блискавичний Джо. Він славний хлопець. Дуже славний.

– А ким він був?

– Командував сьомим корпусом, куди входила моя частина. З біса розумний. Рішучий. Точний. Тепер він начальник штабу.

– Ну, а великі полководці, про яких стільки говориться, такі як Монтгомері чи Паттон?

– Забудь про них, доню. Монті – це такий тип, якому потрібна п’ятнадцятикратна перевага, щоб піти в наступ.

– А я вважала його великим полководцем!

– Ніколи він ним не був, великим,- сказав полковник.- I найгірше, що він і сам це знає. Я бачив якось, як він прийшов у готель, скинув мундир і перевдягнувся в солдатську уніформу, щоб прихилити до себе населення.

– Ти його не любиш?

– Чому? Просто я вважаю його пересічним британським генералом, та й годі. Так що ти про великих полководців краще помовч.

– Але ж він розбив генерала Роммеля.

– А ти думаєш, що там, крім нього, проти Роммеля нікого не було? Та й хто не переможе при співвідношенні сил п’ятнадцять на одного. Коли ми воювали тут хлопчаками, Gran Maestro і я, то перемагали цілий рік, у кожному бою, хоч ворог був у три-чотири рази сильніший за нас. I вистояли в трьох тяжких битвах. Ось чому ми любимо пожартувати один з одного і не приндимося, мов індики. Того року ми втратили понад сто сорок тисяч убитими. Ось чому ми можемо тепер сміятися і не вдаємо з себе героїв.

– Яка жахлива наука, коли це взагалі наука,- сказала дівчина. – Терпіти не можу військових пам’ятників, попри всю мою пошану до загиблих.

– Та я й сам їх не люблю. Як і того, що вони мають звеличувати. Ти коли-небудь замислювалася над цим?

– Ні. Але я б хотіла про це знати.

– Краще не знати,- сказав полковник.- Їж біфштекс, поки він не охолов, і вибач, що я заговорив про своє ремесло.

– Я його ненавиджу. I люблю.

– Видно, ми з тобою сприймаємо все однаково. А от про що думає мій рябий земляк, за два столики від нас?

– Про свою нову книжку або про те, що написано в Бедекері.

– Чи не поїхати нам після вечері покататися на вітрі в гондолі?

– Це було б чудово.

– Може, скажемо рябому, куди ми їдемо? Мені чомусь здається, що в нього так само подірявлене й серце, і душа, а може, й інтерес до життя в нього дірявий.

– Нічого ми йому не скажемо, – заперечила дівчина. – Gran Maestro може переказати йому все, що ми бажаємо.

Вона старанно взялася за свій біфштекс, а потім озвалася:

– Як ти гадаєш, правда, що після п’ятдесяти років у людини все написано на обличчі?

– Сподіваюся, що ні. Бо в мене було б тоді інше обличчя.

– Ти, – сказала вона, – ти…

– Ну, як біфштекс? – спитав полковник.

– Чудовий. А твій ескалоп?

– М’якесенький. I підлива не занадто солодка. А овочі добрі?

– Цвітна капуста аж хрумтить, мов селера.

– Не завадило б замовити й селеру. Але навряд щоб вона в них була, бо Gran Maestro сам подав би її.

– Хіба нам не приємно вечеряти? От якби ми завжди їли разом.

– Я ж тобі пропонував.

– Не треба про це.

– Гаразд,- сказав полковник. – Я теж прийняв одне рішення. Залишу армію й оселюся тут, у Венеції; житиму дуже скромно, на пенсію.

– От було б добре! Цікаво, який ти в цивільному одязі?

– Ти ж уже бачила.

– Так, любий. Я просто пожартувала. Й ти часом невдало жартуєш.

– Я матиму непоганий вигляд. Звичайно, коли тут знайдеться добрий кравець.

– Тут – ні, а в Римі знайдеться. Ми зможемо поїхати машиною до Рима і замовити тобі костюм?

– Авжеж. Будемо жити за містом, у Вітербо, і їздити до міста лише на примірку та на вечерю, а вночі повертатимемося додому.

– А будемо зустрічатися з кінозірками, провадити з ними щирі розмови, а може, інколи й випивати з ними?

– Чого-чого, а кінозірок там цілі тисячі.

– А ми побачимо, як вони вінчаються вдруге, втретє і як їх благословляє папа?

– Якщо тобі подобаються такі сумні видовища.

– Ні, – мовила дівчина. – Тому я й не можу вийти за тебе заміж.

– Зрозуміло,- сказав полковник.- Спасибі.

– Але я кохатиму тебе, чим би це не загрожувало, – а ми з тобою добре знаємо, чим це загрожує,- я кохатиму тебе, поки ми живі і навіть опісля.

– Я не певен, що можна кохати після смерті,- сказав полковник.

Він почав їсти артишок, відриваючи по пелюстці і вмочаючи їх у підливу.

– Я теж не впевнена в цьому,- сказала дівчина. – Але я постараюсь. Хіба тобі не приємно, що тебе кохають?

– Приємно, – відповів полковник. – Я почуваю себе так, наче був на якомусь скелястому пагорку, кругом каміння,- окопу не викопаєш, ніде ні кущика, ні виступу, і раптом виявляється, що ти сидиш у танку. Тебе захищає броня, а поблизу немає жодної протитанкової гармати.

– Ти б розповів це нашому приятелеві письменнику, в якого обличчя порите, ніби поверхня місяця, – хай запише сьогодні вночі.

– Я б розповів про це Данте, якби він був десь поблизу,- промовив полковник, раптом захвилювавшись, як море, коли налітає ураган. – Я б йому пояснив, що це таке – раптом опинитися в танку, коли ти вже певен, що тобі кінець.

В цю мить до зали ввійшов барон Альваріто. Він шукав їх; поглядом досвідченого мисливця він їх одразу помітив.

Підійшовши до столика, він поцілував дівчину в руку й промовив:

– Чао, Ренато.

Альваріто був досить високий на зріст, костюм гарно облягав його струнку постать, але полковникові не доводилося зустрічати більш несміливої людини. Несміливість його походила не від невігластва, чи почуття ніяковості, чи якоїсь фізичної вади. Він був боязкий від природи, мов деякі тварини,- як от, приміром, антилопа бонго – її ніколи не побачиш у джунглях, і на неї полюють із собаками.

– Добридень, полковнику,- сказав він і усміхнувся, як може усміхатися тільки дуже несмілива людина.

То не була спокійна усмішка самовпевненої людини, ані швидка єхидна посмішечка пронози чи негідника, ані солодка улеслива усмішка придворного або політикана. То була незвичайна, рідкісна усмішка, що йде з найзаповітніших куточків душі, глибших за колодязь чи найглибшу шахту.

– Я лише на хвилинку. Прийшов сказати вам, що можна сподіватися на вдале полювання. Качки летять хмарами з півночі. I багато великих. Таких, як ви любите,- усміхнувся він знову.

– Сідайте, Альваріто. Прошу вас.

– Ні,- відповів барон Альваріто. – Зустрінемось у гаражі о другій тридцять, добре? Ви на машині?

– Так.

– От і гаразд. Якщо ми вирушимо вчасно, то ще вдосвіта побачимо качок.

– Чудово, – сказав полковник.

– Чао, Ренато. До побачення, полковнику. Отже, завтра о другій тридцять.

– Ми знаємо одне одного з дитинства, – сказала дівчина. – Він старший за мене на три роки. Але він народився старим.

– Я знаю. Ми з ним добрі друзі.

– Як ти гадаєш, твій земляк знайшов його в своєму путівнику?

– Хто його зна, – сказав полковник. – Gran Maestro,- спитав він,- ви не бачили, мій славетний земляк шукав барона в Бедекері?

– Правду кажучи, полковнику, я не помітив, щоб він зазирав у Бедекер за вечерею.

– Поставте йому п’ятірку за поведінку,- сказав полковник. – А знаєте, це вино краще, коли воно не дуже видержане. Вальполічелла не grand vin43; коли її розливають у пляшки і тримають роками, вона дає лише осад. Ви згодні?

– Цілком.

– То як же нам бути?

– Ви самі знаєте, полковнику, у великих готелях вино завжди дороге. В “Рітці” ви теж не дістанете дешевого вина. Я радив би вам купити кілька fiaschi доброго вина; скажете, що воно з маєтку графині Ренати і його прислали вам у дарунок. А я розіллю його в карафки, і так ми й вино матимемо краще, і грошей чимало заощадимо. Управителеві я все поясню, якщо хочете. Він славний чоловік.

– Гаразд,- сказав полковник.- Він теж не з тих, хто вибирає вина за етикетками.

– Отже, домовились. А поки що пийте оце. Воно теж непогане.

– Авжеж, – відповів полковник. – I все ж таки це не шамбертен.

– А що ми колись пили?

– Все, що завгодно, – сказав полковник. – А тепер я прагну досконалості. Чи, точніше, не досконалості взагалі, а того, що для мене приступне за мої гроші.

– Я теж прагну її, – сказав Gran Maestro.- Але марно. Що вам подати на десерт?

– Сиру,- сказав полковник.- А тобі, доню?

Дівчина після приходу Альваріто сиділа мовчазна й заглиблена в свої думки. Вона міркувала над чимось, а голова в неї була ясна,

– Мені теж сиру, – сказала вона.

– Якого?

– Несіть усе, що у вас є, а ми виберемо, – сказав полковник. Коли Gran Maestro пішов, полковник спитав:

– Що сталося, доню?

– Нічого. Анічогісінько. Як завжди, нічого.

– Викинь усе з голови. У нас немає часу на таку розкіш.

– Так, твоя правда. Їжмо краще сир.

– Тобто мені краще помовчати?

– Ні, що ти, – мовила вона.- Засунь праву руку в кишеню.

– Слухаю,- сказав полковник.

Він засунув праву руку в кишеню і намацав те, що там лежало, спочатку кінчиками пальців, потім всіма п’ятьма пальцями і, нарешті, долонею, скаліченою долонею.

– Пробач мені, – попросила вона. – Давай знову веселитися. I їжмо сир.

– Гаразд, – сказав полковник.- Цікаво, якого сиру він нам принесе?

– Розкажи про останню війну, – попросила дівчина. – А потім поїдемо кататися в гондолі.

– Це не так уже й цікаво, – сказав полковник.- Лише для нас, військових, такі речі завжди цікаві. Але протягом цієї війни було тільки три, щонайбільше чотири випадки, що цікавили мене.

– Чому?

– Ми билися з уже розбитим ворогом, його комунікації були вже порушені. На папері ми знищили багато дивізій, та все це були примарні дивізії. Не справжні. Їх, знищувала наша тактична авіація, перш ніж вони встигали зосередитись. Важко було тільки в Нормандії – через рельєф, та ще коли ми прорвали фронт і утримували прорив, щоб могли пройти танки Джорджі Паттона.

– А як роблять прорив для танків? Розкажи, будь ласка.

– Насамперед захоплюють місто на схрещенні головних шляхів. Назвемо це місто, приміром, Сен-Ло. Потім необхідно осідлати шляхи, захопивши сусідні міста й села. Ворог утримує основну лінію оборони, але не може підтягти свої дивізії для контрудару, бо штурмова авіація перехоплює їх по дорозі. Тобі не набридло?

– Анітрохи. Мені ще ніколи не пояснювали так добре.

– Спасибі,- сказав полковник. – А може, вже досить з тебе цієї страшної науки?

– Ні, – відповіла вона,- Я люблю тебе і хочу, щоб ти розділив її зі мною.

– Моє ремесло не можна ні з ким розділити, – сказав полковник. – Я лише розповідаю тобі, як це робиться. Можу додати ще кілька анекдотів, щоб було цікавіше.

– Будь ласка.

– Взяти Париж було дуже легко,- сказав полковник. – Пусте фіглярство, а не військова операція. Ми вбили кілька писарів – зняли заслон, який виставили німці, щоб прикрити свій відступ. Мабуть, вони подумали, що їм уже не потрібно буде стільки писарів, і послали їх на передову.

– Хіба то не була велика перемога?

– Люди Леклерка – отого пронози третього чи навіть четвертого гатунку, чию смерть я відсвяткував пляшкою пер’є-жуе сорок другого року,- повистрілювали чимало патронів, наче то була справжня битва: патронів ми давали їм удосталь. Та все це були дурниці.

– Ти теж брав у ній участь?

– Так,- відповів полковник. – Тепер я спокійно можу про це сказати.

– I це не справило на тебе ніякого враження? Все-таки то був Париж, і не кожному доводилось його брати.

– Самі французи взяли його на чотири дні раніше. Та згідно з великим планом так званого штабу верховного командування союзних експедиційних сил, де зібралися всі тилові політикани з військових, – вони носили нашивку з якоюсь вогненною емблемою, а ми – листочок конюшини як пізнавальний знак, хоч більше на щастя, – так от, за тим хитромудрим планом місто потрібно було спершу оточити. Просто взяти його не можна було. До того ж ми мусили чекати на генерала та ще й фельдмаршала Бернарда Лоу Монтгомері, який не зміг ліквідувати прориву біля Фалеза; просуватися вперед було нелегко, от він і не встиг вчасно з нами з’єднатися.

– Ви, мабуть, дуже за ним скучили,- сказала дівчина.

– Ще б пак,- підхопив полковник.- Страшенно скучили..

– Невже в усьому цьому не було нічого благородного, нічого героїчного?

– Аякже,- сказав полковник.- Ми пробивалися з Ба-Медона через Пор-де-Сен-Клу вулицями, що їх я знав і любив, і в нас не було жодного вбитого, і ми намагалися завдати місту якнайменшої шкоди. На площі Зірки я взяв у полон дворецького Ельзи Максуелл. То була дуже складна операція. На нього донесли, що він японський снайпер і нібито застрелив кількох парижан. Це було щось нове! Отож ми послали трьох солдатів на дах, де він переховувався, але він виявився звичайним собі хлопчиною з Індокитаю.

– Тепер я починаю розуміти. Як усе-таки прикро!

– Завжди прикро, та ще й як! Хоч у нашому ремеслі не можна прислухатися до голосу серця.

– Ти думаєш, що за часів кондотьєрів було так само?

– Напевно, ще гірше.

– А руку тобі поранило в чесному бою?

– Так. У якнайчеснішому. На кам’янистому, голому, як коліно, пагорбі.

– Дозволь мені торкнутися її,- попросила вона.

– Тільки обережніше з долонею,- сказав полковник.- Вона прострелена, і рана час від часу відкривається.

– Тобі треба писати,- сказала дівчина.- Я кажу серйозно. Люди повинні знати про таке.

– Ні,- заперечив полковник.- У мене нема хисту до писання, і я знаю надто багато. Кожен брехун опише це переконливіше, ніж той, хто там побував.

– Але ж інші військові писали!

– Так. Моріц Саксонський. Фрідріх Великий. Су Цінь.

– А в наш час?

– Ти так легко говориш “наш”. А втім, мені це подобається.

– Багато військових пишуть!

– Пишуть. А ти їх читаєш?

– Ні. Я читаю переважно класиків та скандальну хроніку в ілюстрованих журналах. I ще твої листи.

– Спали те паскудство, – сказав полковник.

– Прошу тебе, не будь такий неввічливий.

– Не буду. Що б тобі ще розповісти?

– Розкажи, як ти був генералом.

– Ах, про це, – він зробив знак Gran Maestro принести шампанського. То був його улюблений редерер сорок другого року.- Коли ти генерал, то живеш у фургоні, і твій начальник штабу теж живе в такому самому фургоні, і в тебе є вдосталь питва, коли в інших його немає. Твої начальники відділів живуть на КП. Я міг би розповісти про них, але тобі буде нудно. Я міг би розповісти про начальників першого, другого, третього, четвертого й п’ятого відділів, а у німців був ще й шостий. Боюсь тільки, що тобі буде нудно… Якщо ти генерал, у тебе є карта під плексигласом і на ній три полки із трьох батальйонів кожний. I все це позначено кольоровим олівцем. На карті позначені межі, щоб батальйони не лізли, куди не слід, і не побили один одного. Кожний батальйон складається з п’яти рот. Всі батальйони мусять бути добрими, але серед них є й погані. Крім того, в тебе є дивізійна артилерія, танковий батальйон і ціла купа запчастин. I все твоє життя скоординоване за картою.

Він помовчав, поки Gran Maestro наливав редерер сорок другого року.

– З корпусу, тобто з cuerpo d’Armata,- він знехотя переклав це слово,- дають вказівки, що ти мусиш зробити, а ти вирішуєш, як його зробити. Диктуєш накази, а частіше віддаєш їх телефоном. Мордуеш людей, яких ти поважаєш, змушуючи їх робити явно неможливе, бо наказ є наказ. Сушиш собі голову, пізно лягаєш і встаєш удосвіта.

– I ти не напишеш про це? Навіть щоб мені зробити приємність?

– Ні,- сказав полковник. – Книжки про війну пишуть здебільшого нервові юнаки, які трохи з’їхали з глузду, але зберегли свіжі враження про перший день боїв або про перші три-чотири дні. Це непогані книжки, але тим, хто там був, вони здаються нудними. Інші пишуть, щоб поживитися на війні, в якій вони не брали участі,- ті, що тікали в тил, щоб скоріше повідомити новини з фронту. I не такі то вже були цікаві новини. Професіональні письменники поприлаштовувалися на службі в тилу й писали про бої, у яких нічогісінько не тямлять, немов бачили їх на власні очі. Не знаю, як називати такий гріх! От і один морський капітан, який і човном не зміг би командувати, взявся писати про таємниці справді великої війни. Рано чи пізно кожний опублікує свою книжку. Може, серед них трапиться й непогана. Але я, доню, книжок не пишу.

Він подав знак Gran Maestro наповнити келихи.

– Gran Maestro,- спитав він,- ви любите воювати?

– Ні.

– Але ж ми воювали.

– Так, Забагато.

– А як у вас тепер здоров’я?

– Чудово, якщо не зважати на виразку, та ще серце трохи підводить.

– Не може бути! – вигукнув полковник і відчув, що серце його раптом обірвалося; йому аж дух перехопило.- Ви ж мені казали тільки про виразку.

– Ну от, тепер ви знаєте…- Gran Maestro урвав на півслові й усміхнувся широкою, ясною усмішкою, що, мов сонячний промінь, осяяла його обличчя.

– Скільки у вас було нападів?

Gran Maestro підняв два пальці, як людина, що сигналізує на перегонах своєму букмекерові і чекає, щоб той у відповідь кивнув йому головою.

– Я випередив вас,- сказав полковник.- Але годі скиглити! Долийте-но краще донні Ренаті цього чудового вина.

– Ти мені не казав, що в тебе знову були напади,- мовила дівчина.- Ти приховав це від мене.

– Відколи ми бачилися востаннє, більше не було.

– Може, завдяки мені? Тоді я просто приїду до тебе і доглядатиму тебе.

– Серце такий самий м’яз, як інші,- сказав полковник.- Тільки головний. Він працює, як точний механізм. Лихо в тому, що його не можна віддати в гарантійний ремонт. А коли він зупиниться, ти цього й не знатимеш. Просто помреш – і край.

– Не кажи такого, будь ласка.

– Ти ж сама спитала,- сказав полковник.

– А в цього рябого з кумедним лицем? У нього такого не буває?

– Звичайно, не буває,- сказав полковник.- Якщо він посередній письменник, то житиме вічно.

– Звідки ти знаєш? Ти ж не письменник.

– Хвалити бога, ні,- сказав полковник. – Але я дещо читав. Поки ти ще не жонатий, то маєш доволі часу для читання. Може, й не так багато, як у моряків торговельного флоту, але все ж таки чимало. Я можу відрізнити здібного письменника від посереднього і запевняю тебе, що посередній письменник живе дуже довго. Всім їм треба призначити пенсію по старості.

– Облишмо цю розмову. Мені тяжко це слухати. Краще розкажи мені якусь історію.

– Я знаю їх сотні. I всі правда.

– Розкажи хоч одну. Потім доп’ємо вино і поїдемо кататися в гондолі.

– А тобі не буде холодно?

– Ні, не буде.

– Що ж тобі розповісти? – сказав полковник.- Тим, хто не воював, нудно слухати про війну. Крім того, що вигадують брехуни.

– Мені б дуже хотілося почути, як ви брали Париж.

– Чому? Тому, що я сказав, ніби ти схожа на Марію-Антуанетту перед стратою?

– Ні. Хоч мене й потішив цей комплімент і я знаю, що в профіль ми трохи схожі. Але мене ніколи не везли на страту, і я хочу, щоб ти розповів мені про Париж. Коли когось кохаєш і він для тебе герой, завжди цікаво почути, де він був і що робив.

– Будь ласка, повернись у профіль, – попросив полковник,- і тоді я все розповім. Gran Maestro, чи ще щось лишилось у цій нікчемній пляшці?

– Ні,- відповів Gran Maestro.

– Тоді принесіть ще одну.

– Я вже її заморозив.

– Чудово. Несіть її сюди. Отже, доню, ми відірвалися від колони генерала Леклерка в Кламарі. Вони пішли на Монруж і Пор-д’Орлеан, а ми рушили на Ба-Медон і захопили міст Пор-де-Сен-Клу. Тобі не нудно слухати такі подробиці?

– Ні, ні.

– Шкода, що нема карти.

– Розповідай далі.

– Ми захопили міст і передмостові укріплення на тому боці річки, скинувши в Сену німців, які обороняли міст,- і живих, і мертвих.- Він трохи помовчав.- Так, міст вони нам просто подарували. Його треба було підірвати. Німців ми скинули в Сену. Та, здається, там були самі писарі.

– Далі.

– Наступного ранку нас повідомили, що німці укріпилися в кількох місцях, стягнули на Мон-Валер’єн артилерію, а на вулицях повно танків. Якоюсь мірою це була правда. До того ж нам наказали не поспішати, бо Париж мав узяти сам генерал Леклерк. Виконуючи наказ, я просувався якнайповільніше,

– А як це робиться?

– Припиняєш атаку години на дві й попиваєш собі шампанське, хто б його не підносив – патріоти, колабораціоністи чи просто захоплені громадяни.

– Невже там не було нічого величного й разючого, такого, про що пишуть у книжках?

– Звичайно, було. Саме місто. Люди нетямилися від радощів. Старі генерали походжали вулицями в поїдених міллю мундирах. Та ми й самі раділи, що нам не довелося битися.

– Хіба вам так і не довелося битись?

– Лише тричі. Та й то не по-справжньому.

– Всього тричі, щоб узяти таке місто?

– Доню, ми дванадцять разів вступали в бій від Рамбуйє до Парижа. Але справжніх боїв було тільки два. Під Туссюле-Нобль і під Лебюком. А решта – просто приправа. А втім, мені й не треба було битися, за винятком цих двох сутичок.

– Розкажи мені про справжні бої.

– Скажи, що ти мене любиш.

– Я люблю тебе,- сказала дівчина. – Коли хочеш, можеш надрукувати про це в Gazzettino. Я люблю твоє жилаве, худе тіло і твої дивні очі, що лякають мене, коли в них спалахує злість. Я люблю твою руку і всі твої рани.

– Тепер і я повинен сказати тобі щось дуже приємне,- мовив полковник.- Насамперед я хочу сказати, що дуже тебе кохаю.

– А чому б тобі не купити трохи доброго скла? – спитала раптом дівчина. – Ми можемо разом поїхати в Мурано.

– Я зовсім не розуміюся на склі.

– Я можу тебе навчити. От було б весело!

– У нашому мандрівному житті навряд чи потрібне коштовне скло.

– А коли ти підеш у відставку й оселишся тут?

– Тоді й придбаємо.

– А я б хотіла, щоб це було сьогодні ж.

– Я теж, але сьогодні це сьогодні, а завтра я поїду полювати на качок.

– А мені можна поїхати з тобою?

– Якщо Альваріто запросить тебе.

– Я можу його примусити.

– Сумніваюсь.

– Нечемно брати під сумнів те, що каже твоя дочка,- вона вже надто доросла, щоб брехати.

– Гаразд, доню. Беру свої слова назад.

– Спасибі. Тоді я не поїду й не буду вам заважати. Я лишусь у Венеції і піду до церкви з мамою, і її тіткою, і з моєю тіткою, а потім відвідаю своїх бідняків. Я єдина дочка і маю багато обов’язків.

– Мене завжди цікавило, що ти робиш.

– Оце й роблю. А потім попрошу покоївку помити мені голову і зробити манікюр і педикюр.

– Завтра ж неділя.

– Тоді я зроблю це в понеділок. А в неділю прочитаю геть усі ілюстровані журнали, навіть непристойні.

– Можливо, там буде фото міс Бергман. Ти й досі хочеш бути схожою на неї?

– Вже ні,- сказала дівчина.- Я хочу бути схожою на саму себе, тільки багато, багато кращою, і хочу, щоб ти мене любив. А ще,- додала вона раптом, дивлячись йому просто в вічі,- я хочу бути такою, як ти. Можна мені хоч сьогодні бути такою, як ти?

– Звичайно,- сказав полковник.- I дякую, що ти більше не просиш мене розповідати про війну.

– Ну, ти повинен мені колись усе розказати!

– Повинен? – перепитав полковник, і в його дивних очах спалахнула запекла рішучість, неначе ворожий танк навів на нього жерло своєї гармати.- Ти, доню, здається, сказала “повинен”?

– Так. Але я не те мала на думці. Ну, а коли я щось не так сказала, то вибач. Я хотіла сказати – будь ласка, розкажи згодом ще якусь правдиву історію про війну. I поясни мені, будь ласка, те, чого я не розумію.

– Нехай буде “повинен”, доню. Біс із ним!

Він усміхнувся, і очі його полагідніли, хоч – це він і сам знав – вони ніколи не бували зовсім лагідні. Та що вдієш! Адже він і так намагався бути дуже лагідним із своєю останньою, єдиною і справжньою любов’ю.

– Слово честі, доню, я не заперечую. Їй-право, ні. Я знаю, як давати накази, і в твому віці й сам це любив.

– Я зовсім не хочу тобою командувати, – сказала дівчина. I, хоч вона й вирішила не плакати, на очі їй набігли сльози.- Я хочу тобі підкорятися.

– Знаю. Але тобі хочеться й наказувати. I в цьому нема нічого поганого. Такі, як ми, не можуть без цього.

– Дякую за “такі, як ми”.

– Мені це було неважко… – сказав полковник. I додав: – Доню.

В ту хвилину до них підійшов портьє.

– Пробачте, полковнику,- промовив він. – Там прийшов якийсь чоловік – здається, то ваш служник, пані,- з великим пакунком для полковника. Віднести його до камери схову чи до вас у номер?

– До мене в номер,- сказав полковник.

– А може, подивимось на нього тут? – спитала дівчина.- Адже нам байдуже, що скажуть усі ці люди, правда?

– Розгорніть його і принесіть сюди.

– Слухаю, пане полковнику.

– А потім обережно віднесіть до мене і гарненько запакуйте. Завтра я візьму його з собою.

– Слухаю, пане полковнику.

– Хочеш подивитись на нього? – спитала дівчина.

– Дуже, – відповів полковник. – Gran Maestro, будь ласка, ще пляшку редереру та поставте стільця так, щоб ми могли дивитися на портрет. Ми дуже любимо живопис.

– Замороженого редереру більше нема,- сказав Gran Maestro.- Але, якщо хочете, я подам вам пер’є-жуе.

– Несіть,- сказав полковник і додав: – Будь ласка.- Потім звернувся до дівчини: – Я не звик говорити з людьми, як Джорджі Паттон, не бачу в цьому потреби. До того ж Джорджі Паттон помер.

– Бідолаха.

– Так, і все життя був бідолаха. Хоч грошей у нього кури не клювали і танків було без ліку.

– Тобі не подобаються танки?

– Так. Не стільки танки, скільки люди, що сидять у них. Панцир перетворює людей у нахаб, а це перший крок до боягузтва, до справжнього боягузтва. Може, сюди долучається ще страх перед обмеженим простором.

Полковник глянув на неї і всміхнувся, шкодуючи, що заговорив про незрозумілі їй речі. У неї був вигляд недосвідченого плавця, який звик плавати на мілкому і раптом опинився на глибині; він спробував її подбадьорити:

– Пробач мені, доню. Я часто буваю несправедливий. I все ж у моїх словах більше правди, ніж у генеральських мемуарах. Після того, як людина одержить одну чи кілька генеральських зірок, правда стає для неї такою самою недосяжною, як святий Грааль для наших предків.

– Ти ж сам був генералом.

– На щастя, недовго. От капітани – ті знають правду і можуть багато сказати. А хто не може, тих треба розжалувати.

– А мене ти розжалуєш, якщо я збрешу?

– Дивлячись, що ти брехатимеш.

– А я взагалі не маю наміру брехати. Не хочу, щоб мене розжалували. Це навіть звучить жахливо.

– Ще б пак, – сказав полковник. – Тебе відішлють у тил з рапортом в одинадцяти примірниках, і всі одинадцять я попідписую власноручно.

– Ти багатьох розжалував?

– Та чимало.

До бару зайшов Лортьє; він ніс портрет у великій рамі, лавіруючи між столиками, наче яхта під усіма вітрилами.

– Візьміть два стільці і поставте їх отам,- звелів полковник молодшому офіціантові. – Глядіть не подряпайте портрета. I потримайте його, а то він упаде.- Повернувшись до дівчини, він зауважив: – Раму треба буде поміняти.

– Так,- погодилась вона.- То не я її вибирала. Візьми його поки що без рами, а на тому тижні ми купимо кращу. А тепер дивися. Не на раму – на портрет. В ньому є щось від мене чи ні?

То був чудовий портрет – не ремісницький, не парадний, не манірний і не ультрасучасний. Отак, певне, малювали б наших коханих Тінторетто чи, в крайньому разі, Веласкес, якби жили серед нас. Проте художник не наслідував ні того, ні того. Дуже гарний портрет – такі іноді трапляються і в наш час.

– Чудово! – сказав полковник.- От молодець!

Портьє та молодший офіціант тримали портрет, заглядаючи збоку. Gran Maestro не приховував свого захвату. Американець, за два столика від них, намагався визначити своїм журналістським оком, хто його намалював. До решти присутніх портрет був обернутий тильним боком.

– Чудово,- сказав полковник.- Але ти не можеш підносити мені такі дарунки.

– Я вже його тобі подарувала,- сказала дівчина.- Хоч і знаю, що волосся в мене ніколи не вкривало плечей.

– А мені здається, що вкривало.

– Якщо хочеш, я спробую його відпустити.

– Спробуй,- сказав полковник.- Диво ти моє. Як я тебе кохаю! Тебе і ту, що на полотні.

– Можеш сказати це голосно. Я певна, що офіціанти не будуть дуже вражені.

– Віднесіть портрет нагору, – сказав полковник. – Велике спасибі, що принесли його сюди. Якщо ціна буде приступна, я куплю його.

– Приступна,- відповіла дівчина. – А може, хай пересунуть стільці з портретом так, щоб твоєму землякові було краще видно? Gran Maestro дасть йому адресу художника, і він відвідає його ательє.

– Портрет дуже гарний,- сказав Gran Maestro.- Але його треба віднести до номера. Не слід давати волю шампанському.

– Віднесіть його в мій номер.

– Ти забув сказати: “будь ласка”.

– Дякую, що помітила,- сказав полковник. – Портрет мене так схвилював, що я не відповідаю за свої слова.

– Не відповідаймо ні за що.

– Згода,- сказав полковник. – Хай за все відповідає Gran Maestro. Він завжди за все відповідав.

– Ні,- мовила дівчина.- Він сказав це не лише з почуття відповідальності, а й зі злості. В цьому місті у кожному з нас сидить якась злість. Може, він не хотів, щоб той чоловік хоч крадькома поглянув на чуже щастя.

– Хоч би яке воно було.

– Я навчилася цього виразу в тебе, а тепер ти перейняв його в мене.

– Так воно завжди буває – сказав полковник.- Що виграєш у Бостоні, те програєш у Чікаго.

– Не розумію.

– Це дуже важко пояснити,- сказав полковник. – Хоча ні,- додав він.- Пояснювати – головне в моєму ремеслі. Хто сказав, що не можна пояснити? Це наче футбол. У Мілані виграли, в Туріні – програли.

– Я не люблю футболу.

– I я також,- сказав полковник.- Особливо зустрічі між командами армії й флоту. I коли бундючні штабники вживають футбольні терміни. Правда, їм тоді легше розуміти одне одного.

– Сьогодні ввечері нам буде гарно. Хоч би там що.

– То прихопімо з собою цю пляшку.

– Добре, – сказала дівчина.- I великі келихи. Я попереджу Gran Maestro. Візьмімо пальта і їдьмо кататись.

– Гаразд. Я тільки прийму ліки і підпишу рахунок.

– Шкода, що я не можу приймати за тебе ліки.

– Е, ні, краще не треба,- сказав полковник. – Ми самі виберемо собі гондолу чи хай наймуть першу-ліпшу?

– Ризикнімо. Хай наймають. Адже ж нам нічого втрачати?

– Звичайно, нічого. Мабуть, що нічого.

Розділ XIII

Вони вийшли крізь бічні двері на imbarcadero, і в обличчя їм одразу вдарив вітер. Світло з вікон готелю осявало чорну гондолу, а вода здавалася зеленою. “Вона гарна, як баский кінь чи як летючий снаряд,- подумав полковник.- Чому я досі не помічав, що гондоли гарні. Які потрібні були руки та око, щоб створити таку гармонію ліній!”

– Куди ми поїдемо? – спитала дівчина.

Вона стояла на причалі, біля чорної гондоли, теж осяяна світлом, що лилося з під’їзду і з вікон готелю, волосся її розвівав вітер, і вона скидалася на статую на носі стародавньої галери. I не тільки обличчям, подумав полковник.

– Хочеш, проїдемося парком, – сказав полковник.- Або Булонським Лісом. Хай він відвезе нас до Арменонвіля.

– А ми поїдемо до Парижа?

– Так, – відповів полковник.- Попроси, хай повозить нас годинку десь у затишку. Я не хочу, щоб він мучився на такому вітрі.

– Від цього вітру піднялася вода,- сказала дівчина. – Не скрізь там, де ми любимо кататися, можна буде проїхати під мостами. Можна, я скажу йому, куди нас везти?

– Авжеж, доню. Поставте відерце з льодом у човен,- звелів полковник молодшому офіціантові, який вийшов їх проводжати.

– Gran Maestro просив переказати, що ця пляшка – подарунок від нього.

– Подякуйте йому гарненько і скажіть, що ми не згодні.

– Спершу хай пливе проти вітру,- озвалася дівчина.- А потім я знаю, куди ми поїдемо.

– Gran Maestro прислав вам оце,- сказав офіціант. Він передав полковникові стару армійську ковдру.

Рената розмовляла з гондольєром – волосся її куйовдив вітер.

– Подякуйте Gran Maestro,- сказав полковник.

Він тицьнув офіціантові в руку банкноту, але той повернув її.

– Ви ж записали чайові до рахунку. Ні ви, ні я, ні Gran Maestro іще не голодуємо.

– А як із дружиною і bambini?

– У мене їх нема. Ваші середні бомбардувальники розбили наш будинок у Тревізо.

– Дуже жаль.

– Ви до цього не причетні,- сказав офіціант. – Ви були такою ж піхтурою, як і я.

– I все одно жаль. Дозвольте висловити вам це.

– Будь ласка,- сказав офіціант,- Але що воно поможе? Щасливо, полковнику! Щасливо, ласкава пані!

Вони зійшли в гондолу і, як завжди, їх одразу заполонили ті самі чари: слухняний човен раптом хитнувся у них під ногами, вони вмостилися в темряві, потім пересіли, коли гондольєр почав гребти і перехилив набік човен, щоб легше було кермувати.

– Ну от,- сказала дівчина.- Тепер ми вдома, і я тебе люблю. Поцілуй мене, будь ласка, щоб я знала, як ти мене любиш.

Полковник міцно пригорнув її до себе, вона закинула голову, і він цілував її, відчуваючи дедалі більший розпач.

– Я кохаю тебе.

– Хоч би що це означало,- перебила вона.

– Я кохаю тебе і знаю, що це означає. Портрет дуже гарний. А що ж тоді ти сама?

– Дикунка? – спитала вона.- Патлата? Нечупара?

– Ні, ні.

– Нечупара – одне з перших слів, якого я навчилася від гувернантки. Так кажуть, коли ти погано причесалася. А недбала – це коли перед сном сто разів не пригладила волосся щіткою.

– Ось зараз я пригладжу його рукою, і воно розкуйовдиться ще дужче.

– Знівеченою рукою?

– Так.

– Ти сидиш не з того боку. Поміняймось місцями.

– Оце розумний наказ, простий і зрозумілий.

Пересідаючи, вони намагалися посуватись так обережно, щоб не розхитати гондоли, і це їх розважало.

– Ну от,- сказала вона.- А тепер обійми мене міцно здоровою рукою.

– Ти певна, що знаєш, чого хочеш?

– Знаю. А ти вважаєш, що це нескромно? Слово “нескромно” я теж вивчила від гувернантки.

– Ні,- сказав він.- І Це чудово. Натягни вище ковдру – відчуваєш, який сильний вітер?

– Він дме з гір.

– Так. I ще з якоїсь далекої далини.

Полковник слухав, як плюскочуть за бортом хвилі, відчував різкі пориви вітру і знайомий дотик грубої ковдри, а потім його огорнуло прохолодне тепло знадливого дівочого тіла і пружних грудей, яких легенько торкалася його ліва рука. Він провів скаліченою рукою по її волоссю раз, вдруге і втретє, а тоді поцілував и з мукою, гіршою за розпач.

– Дозволь тепер я тебе поцілую, – сказала вона, зовсім сховавшись під ковдру.

– Ні,- сказав він.- Я тебе.

Вітер був крижаний і боляче шмагав по обличчю, але під ковдрою вітру не було, там не було нічого, крім його скаліченої руки, що серед широкої річки шукала острівця з високими стрімкими берегами.

– Ось так,- мовила вона.

Він ще раз поцілував її, шукаючи далі острівця, наткнувся на нього, знов загубив, знайшов остаточно. Остаточно й надаремне, подумав він, остаточно й назавжди.

– Кохана моя,- мовив він,- наймиліша… Можна?

– Ні. Пригорни мене міцніше й тримайся острівця.

Полковник не озивався, бо його полонило таїнство, на якому він був присутній, та єдина загадка, в яку він вірив, крім віри в мужність, на яку інколи міг здобутися чоловік.

– Не ворушись,- мовила дівчина,- або ні, ворушись.

Полковник, лежачи під ковдрою, яка захищала їх від вітру, й усвідомлюючи, що єдина жертва, на яку здатен чоловік для жінки, крім тих, які він робить для батьківщини чи рідної землі, це вберегти її, не припиняв гри.

– Не треба, любий, – сказала дівчина. – Я думаю, що не витримаю.

– А ти не думай ні про що. Ні про що в світі.

– Я вже не думаю.

– Не думай.

– Мовчи.

– Тобі гарно?

– Сам знаєш.

– Ти певна?

– Мовчи. Мовчи.

“Так,- думав він.- Мовчи. Мовчи”.

Вона мовчала. I він мовчав, і коли великий птах майнув за зачиненим вікном гондоли і зник удалині, обоє не сказали ні слова. Він обережно піддержував її голову здоровою рукою, а покаліченою тримався острівця.

– Поклади руку там, де вона повинна бути,- попросила дівчина.

– Спробуємо?

– Ні? Просто пригорни мене міцно і спробуй кохати по-справжньому.

– Я кохаю тебе по-справжньому, – сказав він.

I коли гондола круто повернула ліворуч, а вітер ударив йому в праву щоку, коли його старечі очі спіймали обриси Палацу дожів і усвідомили, що то він, полковник додав:

– Тепер ти з завітряного боку, доню.

– Надто швидко. Ти не знаєш, що почуває жінка?

– Ні. Тільки те, що ти мені кажеш.

– Дякую, що ти – це ти. Але ти справді не знаєш?

– Ні. Я ніколи не питав про це, тільки здогадувався.

– Здогадайся й тепер,- мовила вона.- I почекай, поки ми пропливемо під другим мостом.

– Випий вина, – сказав полковник, спритно беручи пляшку із ведерця з льодом та витягаючи корок – Gran Maestro відкоркував її для них, а потім заткнув звичайною затичкою.- Тобі це корисно, доню. Воно допомагає від усіх недуг, журби та страхів.

– У мене нічого такого немає,- сказала вона, старанно вимовляючи слова, як учила її гувернантка. – Я просто жінка, чи дівчина, байдуже хто, котра робить те, чого їй не слід робити. Спробуймо ще раз, прошу тебе, тепер, коли я з завітряного боку.

– Де той острівець і де та річка?

– Досліди. Я незнана земля.

– Не така вже й незнана,- мовив полковник.

– Не будь нахабою,- сказала дівчина.- I, прошу тебе, нападай легенько, як перше.

– Я не нападаю, – мовив полковник, – це щось інше.

– Що інше, що, коли я й досі з завітряного боку?

– Гаразд,- сказав полковник.- Гаразд, коли тобі хочеться чи ти піддаєшся з ласки.

– Обніми мене. Я ж прошу тебе.

Голос у неї був лагідний, як у кошеняти, думав полковник, дарма що бідолашні кошенята не вміють розмовляти. Але потім він перестав. думати і довго ні про що не думав.

Гондола пливла тепер одним з поперечних каналів. Коли вони виходили з Великого каналу, вітер так сильно нахилив її, що гондольєрові довелося налягти всім тілом на другий борт; полковник і дівчина теж змушені були пересунутись під ковдрою, і під неї вдерся шалений вітер.

Вони довго мовчали, і полковник відзначив про себе, що, коли гондола проходила під останнім мостом, верх її не діставав до мосту лише на кілька дюймів.

– Ну як, доню?

– Чудово!

– Ти любиш мене?

– Нащо питати такі дурниці?

– Вода сьогодні дуже висока, ми мало не черкнулися об міст.

– Я знаю, куди ми пливемо. Я ж тут народилася.

– А я, бувало, помилявся і в рідному місті,- сказав полковник. – Народитися – це ще не все.

– Ні, це дуже багато,- заперечила дівчина. – I ти це знаєш. Обніми мене міцно-міцно, так, щоб ми хоч на хвилинку стали ніби одне тіло.

– Ну що ж, спробуймо,- сказав полковник.

– I я зможу стати тобою?

– Це досить важко. Та ми постараємося.

– Тепер я – це ти,- мовила вона.- Я щойно взяла Париж.

– Господи, доню, – сказав він. – У тебе ж тепер повно клопоту! Дивись, он виводять на парад Двадцять восьму дивізію!

– А мені байдуже!

– А мені ні.

– Хіба вона така вже погана?

– Та ні. Й командири добрі. Справжні національні гвардійці, тільки їм, бідолахам, страшенно не щастило. Просто якась проклята богом дивізія! Покутники, та й годі!

– Я зовсім не розуміюся на таких речах.

– Не варто й пояснювати,- сказав полковник.

– А ти не розкажеш мені якусь правдиву історію про Париж? Я так його люблю, і коли думаю, що ти його брав, мені здається, ніби я пливу в гондолі із самим маршалом Неєм.

– Велике щастя! – сказав полковник. – Особливо після того, як він витримав стільки ар’єргардних боїв, тікаючи з якогось російського міста. Йому доводилось битися по десять, по дванадцять, по п’ятнадцять разів на день, а може, й більше. Після того він нікого не впізнавав. Навіть не думай кататися з ним у гондолі!

– Він завжди був одним з найулюбленіших моїх героїв.

– I моїх теж. До Катр-Бра. А може, то було й не під Катр-Бра, а десь-інде. Пам’ять мене зраджує. Назвемо це краще Ватерлоо.

– Хіба він так погано бився?

– Жахливо,- сказав полковник.- Забудьмо про це. Надто багато було в нього ар’єргардних боїв після відступу з Москви.

– Його ж називали найхоробрішим з хоробрих.

– Ну то й що? На цьому далеко не заїдеш. Хоробрим треба бути все життя, та ще – найрозумнішим із розумних. А на додачу потрібне добре постачання.

– Розкажи мені, будь ласка, про Париж. Я бачу, що ми більше не повинні кохатися.

– Не знаю, хто сказав, що не повинні.

– Я сама, бо я люблю тебе.

– Гаразд. Ти сама, і ти мене любиш. Не повинні, то й не повинні, хай йому чорт.

– А ти гадаєш, що, коли ти ще раз спробуєш, тобі не зашкодить?

– Зашкодить мені? – спитав полковник. – Коли в біса мені щось шкодило?

Розділ XIV

– Прошу тебе, не гнівайся,- попросила вона, натягаючи ковдру їм на плечі.- Випий зі мною. Ти ж хворий.

– Так. Тільки краще не згадуймо про це.

– Слухаю! – сказала вона.- Це я від тебе навчилася. Бачиш, ми вже більше не згадуємо.

– Чому тобі так подобається ця рука? – спитав полковник, кладучи руку туди, де їй хотілося лежати.

– Будь ласка, не вдавай із себе дурника і не думай ні про що, ці про що в світі!

– Я справді дурний,- сказав полковник.- Але я ні про що, ні про що не думатиму, навіть про ніщо та про його брата завтра.

– Прошу тебе, будь добрий і лагідний.

– Буду. А зараз я викажу тобі військову таємницю. Цілком секретно: я кохаю тебе.

– Ти дуже люб’язний. I так мило це сказав.

– Ніякий я не люб’язний,- мовив полковник, прикинувши на око висоту моста й подумавши, що гондола вільно пройде під ним.- Це перше, що люди в мені помічають.

– Завжди я не так висловлююсь, – сказала дівчина. – Але ти мене все одно люби. Я дуже хотіла б сама любити тебе.

– Але ж ти любиш.

– Люблю,- відповіла вона. – Цілим серцем.

Тепер вони віддалися вітрові; обоє втомились.

– Ти думаєш…

– Я ні про що не думаю,- відказала дівчина.

– А ти спробуй подумати.

– Гаразд.

– Випий вина.

– Охоче. Воно дуже смачне.

Вино було смачне. Лід у відерці ще не розтанув, і вино було холодне й прозоре.

– Можна мені лишитися в “Грітті”?

– Ні.

– Чому?

– Недобре. Через них. I заради тебе. А на мене начхати.

– Отже, я мушу йти додому?

– Атож, – відповів полковник. – Цілком логічний висновок.

– Як важко казати сумні речі! Невже не можна в чомусь прикидатися?

– Ні. Я проведу тебе додому. Ти спатимеш солодко й міцно, а завтра ми знову зустрінемося.

– А можна мені подзвонити тобі в “Грітті”?

– Можна в будь-який час. Подзвониш, тільки-но прокинешся.

– Добре. А чому ти прокидаєшся так рано?

– Це професіональна звичка.

– Як би я хотіла, щоб у тебе була інша професія і щоб тобі не загрожувала смерть!

– Я теж, – сказав полковник. – I я збираюся подати у відставку.

– Так,- сказала вона сонно, вдоволено усміхаючись. – Тоді ми поїдемо в Рим і замовимо тобі костюм.

– А опісля щасливо житимем довіку.

– Прошу тебе, не треба! Не треба! Ти ж знаєш, що я дала собі слово не плакати.

– А сама плачеш! Якого ж біса ти його дала?

– Проведи мене додому, будь ласка.

– А я й сам збирався це зробити,- сказав полковник.

– Ні, спершу покажи, що ти добрий.

– Гаразд,- сказав полковник.

Після того, як вони чи, точніше полковник, розплатилися з гондольєром, – цей кремезний, дужий, надійний і шанобливий чоловік вдавав, ніби нічого не помічає, а насправді бачив усе, – вони вийшли на Пьяццетту й перетнули широку, холодну площу, де гуляв вітер, а старе каміння під ногами здавалося таким твердим. Сумні, але щасливі, вони йшли, міцно пригортаючись одне до одного.

– Ось тут німець стріляв у голубів, – сказала дівчина.

– Ми, мабуть, вбили його, – відповів полковник. – Або, його брата. А може, повісили. Звідки мені знати? Я ж не агент розшукної поліції.

– А ти мене ще любиш на цьому старому, роз’їденому морем холодному камінні?

– Люблю. Якби я міг, то розіслав би тут свою солдатську ковдру й показав би тобі.

– Це було б іще більше варварство, аніж стріляти голубів.

– А я й є варвар, – сказав полковник.

– Не завжди.

– Спасибі й за це.

– Тут треба звернути.

– Здається, я вже запам’ятав. Коли нарешті розламають цей клятий кінотеатр та збудують тут справжній храм? Цього вимагає навіть рядовий першого взводу Джексон.

– Коли хтось знов привезе з Александрії святого Марка, сховавши його під свинячими окостами.

– Для цього потрібен хлопець із Торчелло!

– Ти сам хлопець із Торчелло.

– Так. Я хлопець із Бассо-П’яве, і з Граппи, і навіть із Пертіки. Я хлопець із Пасубіо, а це тобі не абищо: там було куди важче, ніж будь-де. В нашому взводі ділили гонококи – їх привозили із Скіо в сірниковій коробці. Ділили, щоб хоч так вирватися звідти, так там було нестерпно.

– Але ж ти лишився.

– Так, – відказав полковник. – Я завжди йду останнім – з гостини, звичайно, а не зі зборів. Я справді небажаний гість?

– Ходімо?

– А ти ж, здається, дала собі слово?

– Дала. Та коли ти сказав, що ти – небажаний гість, я передумала.

– Не треба. Краще дотримуй слова.

– Я вмію бути твердою.

– Знаю. Ти, хай йому біс, можеш дотримати чого завгодно! Але, доню, є речі, за які зовсім не слід триматися. Нехай цим бавляться дурні. Іноді слід якнайшвидше передумати.

– Якщо ти хочеш.

– Ні. Твій намір розумний.

– Але ж до завтра так довго чекати!

– А це як кому пощастить.

– Ну, я, напевне, буду міцно спати.

– Аякже,- сказав полковник. – Якщо в твоєму віці не спати, тебе просто треба повісити!

– Не кажи так,

– Пробач, – мовив він,- я хотів сказати: розстріляти.

– Ми майже дійшли додому, і ти міг би люб’язніше розмовляти зі мною.

– Я й так люб’язний до нудоти. Нехай хтось інший буде люб’язніший.

Вони підійшли до палацу: ось уже й палац. Лишалося тільки потягти за ручку дзвінка або відімкнути двері ключем. “Якось я навіть заблудився тут,- подумав полковник, – хоч раніш зі мною такого ніколи не траплялося”.

– Будь ласка, поцілуй мене на прощання, Тільки ніжно-ніжно.

Полковник послухався. Він кохав її так, що, здавалося, цього несила було знести.

Вона відчинила двері ключем, що лежав у неї в сумочці.

А потім зайшла, і полковник лишився сам, з ним була лише стерта бруківка, вітер, що усе дув із півночі, і тінь з вікна, де засвітилося світло. Він подався додому.

“Тільки туристи й закохані наймають гондоли, – думав полковник,- Та ще ті, кому треба переїхати через канал, де немає мосту. Може, зайти до “Гаррі” чи там кудись інде? Ні, піду-но я краще додому”.

РОЗДІЛ XV

“Грітті” справді був його домівкою, якщо можна так назвати номер у готелі. На ліжку лежала піжама. Біля настільної лампи стояла пляшка вальполічелли, а на нічному столику – мінеральна вода у відерці з льодом і бокал на срібній таці. Портрет вийняли з рами й поставили на двох стільцях, щоб полковник міг бачити його з ліжка.

На ліжку, поряд із трьома подушками, лежало паризьке видання “Нью-Йорк геральд трібюн”. Арнольдо знав, що він кладе собі під голову аж три подушки; а запасна пляшечка з ліками – не та, що він завжди носив у кишені, – стояла напохваті, під лампою. Дверцята шафи із дзеркалами всередині були відчинені, і в них відбивався портрет. Старі пантофлі стояли біля ліжка.

– Непогано! – сказав полковник сам до себе, бо крім портрета в кімнаті нікого не було.

Він відкрив пляшку вальполічелли, яку вже відкоркували, а потім дбайливо, любовно й акуратно заткнули затичкою, і налив собі в келих вина – таких коштовних келихів звичайно не подають у готелях, де скло часто б’ється.

– За твоє здоров’я, доню,- сказав він.- За твою вроду, моє серденько! А ти знаєш, що, крім усього іншого, ти ще й гарно пахнеш? Від тебе чудесно пахне і на сильному вітрі, і коли ти лежиш під ковдрою, і коли цілуєш мене на прощання. Це так рідко буває, а ти ж навіть не вживаєш парфумів.

Вона подивилась на нього з портрета, але нічого не відповіла.

– До біса! – сказав він.- Не хочу я розмовляти з портретом!

“Чому сьогодні все було не так? – думав він.- I я винен, та завтра постараюсь поводитися краще. Почну ще вдосвіта”.

– Доню,- сказав він, звертаючись уже до неї самої, а не до портрета, – повір мені, я тебе дуже люблю, і мені справді хочеться бути добрим і лагідним. I, прошу тебе, ніколи не тікай від мене.

Але портрет і тепер нічого не промовив. Полковник вийняв з кишені смарагди й подивився, як вони переливаються з його пораненої руки у здорову, прохолодні й водночас теплі, бо вони вбирають тепло і, як усі коштовні камені, зберігають його:

“Треба покласти їх у конверт і заховати,- подумав він. – Але хто в біса збереже їх краще за мене? Ні, треба чимскоріше повернути їх тобі, доню!

А їх приємно тримати в руці. I коштують вони не більше, ніж чверть мільйона. Стільки, скільки я зможу заробити років за чотириста. Треба буде підрахувати точніше”.

Він поклав смарагди в кишеню піжами і прикрив їх хусточкою. Потім застебнув кишеню. “Найперша осторога, до якої звикаєш на цьому світі, – це клапани й гудзики на всіх кишенях. Боюсь, що я дуже рано звик до цього”.

Так приємно було відчувати ці тверді й теплі камінці на своїх худих, жилавих, старих і теплих грудях. Він подивився, як віє вітер за вікном, знову поглянув на портрет, налив собі ще склянку вальполічелли і взявся за паризьке видання “Нью-Йорк геральд трібюн”.

“Слід би прийняти таблетки,- подумав він,- та хай їм біс, тим таблеткам”.

I все ж таки він прийняв ліки і знову взявся за “Нью-Йорк геральд трібюн”. Він, як завжди, із задоволенням читав Реда Сміта.

Розділ XVI

Полковник прокинувся перед світанком і зразу відчув, що біля нього немає нікого.

Вітер не вщухав; полковник підійшов до відчиненого вікна подивитися, яка сьогодні погода. На сході, по той бік Великого каналу, ще не почало благословлятися на світ, проте він розгледів, як вітер жене хвилю. “Ну й величезний сьогодні буде приплив,- подумав він. – Напевно, заллє майдан. Цікава картина. Шкода тільки голубів”.

Він пішов до ванної кімнати, прихопивши з собою “Геральд трібюн” із статтею Реда Сміта та склянку вальполічелли. “От добре було б, якби Gran Maestro дістав великі fiaschi,- думав він. – У цьому вині завжди такий осад”.

Він сидів з газетою в руках і міркував, що йому принесе сьогоднішній день.

Спершу задзвонить телефон. Правда, це буде не скоро, бо вона довго спатиме, Молоді рано не прокидаються, а гарні – й поготів. Дуже рано, у всякому разі, вона не подзвонить, та й крамниці відчиняються лише о дев’ятій, а то й пізніше.

“Хай йому біс,- подумав він.- А ці кляті камені й досі в мене! Як можна робити такі дурниці!

Ти ж знаєш як, – сказав він собі, проглядаючи оголошення на останній сторінці газети.- Ти досить їх наробив за своє життя. У неї це не дурість і не примха. Просто їй так хотілося. Добре, що хоч вона натрапила на мене. Оце і все, що в мені є доброго. Але, хай йому біс, я – це я. I хто його зна, на краще воно чи на гірше. А чи сподобалося б вам сидіти з такими-о самоцвітами в кишені у солдатському нужнику, як я сидів мало не щоранку протягом усього свого триклятого життя?”

Він не звертався ні до кого, хіба що до всіх нащадків.

“Скільки ж разів ти примощувався вранці у когось під самим боком? Це було найнеприємніше. Та ще голитися на людях. А як підеш кудись, щоб трохи побути на самоті, чи подумати про щось, чи ні про що не думати, а там, гляди, вже розляглося двоє піхотинців чи хропе якийсь чолов’яга.

В армії тобі пощастить побути на самоті не більше, ніж у борделі. Я ніколи не ходив до борделю, але мабуть, там так само, як і в армії. Я зміг би навчитися командувати борделем,- подумав він,

Постійним відвідувачам я б надав рангу послів, а ті, кому бракує завзяття, могли б у мирний час командувати армійським корпусом або військовим округом. Не треба злоститися, голубе,- сказав він сам до себе,- Іще ж дуже рано, та й ти ще не скінчив свого діла.

А що б ти зробив з їхніми жінками? – спитав він себе. – Купив би їм нові капелюшки чи наказав би їх розстріляти? Хіба не однаково?”

Він подивився на себе в дзеркало, вставлене у напіввідчинені двері ванної кімнати: зображення було трохи зміщене, наче снаряд, що відхилився від мети. I не влучив. “Ех ти, з’їжджена стара шкапо,- сказав він собі.- А тепер поголися – нічого, подивишся трохи на свою пику. Та й підстригтися не завадило б. Тут, у місті, це не важко. Ти ж полковник піхоти Сполучених Штатів. Тобі не годиться розгулювати з довгими патлами, як Жанна д’Арк, або той красень кавалерист, генерал Джордж Армстронг Кастер. А добре, мабуть, бути таким красунчиком і мати віддану дружину й полову замість мозку. Певне, він зрозумів, що невдало вибрав професію, як їм прийшов кінець на тій висоті біля Літл-Біг-Горну, коли круг них у хмарі куряви гарцювали ворожі коні й толочили копитами польову шавлію, а від життя не лишилося вже нічого крім знайомого, улюбленого запаху чорного пороху та солдатів, що стріляли у себе та один в одного, щоб не попастися у руки індіанкам.

Труп його був спотворений до невпізнання, як писалося тоді в цій же таки газеті. Так, лише тоді він, певне, зрозумів, що зробив непоправну помилку – раз і назавжди. Бідолашний кавалерист. Всі його надії враз розвіялися. Піхота теж має свої переваги. Піхотинцеві годі чогось сподіватися.

Ну от,- сказав він собі,- ми з цим упорались, а скоро настане світанок, і я знов побачу портрет. Чорта лисого я його віддам, ні, його я залишу собі”.

– Господи,- сказав він,- от би подивитися, яка вона зараз уві сні. Знаю яка, – сказав він собі. – Диво ти моє! Навіть непомітно, що спить. Наче просто лягла відпочити. Дай їй, боже, як слід відпочити. Як я кохаю її і як боюся завдати їй хоч найменшого болю.

Розділ XVII

Тільки-но почало розвиднюватися, полковник побачив портрет. Він побачив його зразу – кожна цивілізована людина, що звикла переглядати й підписувати папери, в які сама вона не вірить, схоплює все з першого погляду. “Так,- сказав він собі,- очі в мене ще й досі зіркі, а колись було й честолюбство. Я повів тоді своїх шибайголів у таке місце, де їм добряче перепало. Із двохсот п’ятдесяти лишилося тільки троє, та й ті до самої смерті проситимуть милостині десь на околиці міста”.

– Це Шекспір,- пояснив він портрету,- Переможець і досі ніким не перевершений чемпіон. Може, колись його хто-небудь і подолає. Але я можу схилятися лише перед ним, Ти читала “Короля Ліра”, доню? Містер Джін Танней читав і став чемпіоном світу. Я теж читав. Солдати, як не дивно, люблять містера Шекспіра.

Що ти можеш сказати на своє виправдання? Хоча б закинь голову назад! – звернувся він до портрета.- Хочеш, я тобі ще розповідатиму про Шекспіра?

Тобі нема чого виправдовуватися. Відпочивай, і хай буде, що буде. Все одно справи наші кепські. Хоч би скільки ми з тобою виправдовувалися, нічогісінько у нас не вийде. Хто ж примушував тебе лізти в зашморг, як ми це робимо?

Ніхто,- відповів він собі й портрету.- В кожному разі, не я”.

Він простяг здорову руку і намацав поряд із пляшкою вальполічелли іще одну – коридорний поставив її там на всякий випадок.

“Коли ти любиш якусь країну,- подумав полковник,- не бійся в цьому признатися. Признавайся!

Я люблю три країни і тричі втрачав їх. Ні, чого ж? Дві з них ми відібрали назад.

I третю відвоюємо, чуєш ти, товстозадий генерале Франко? Ти сидиш на мисливському стільчику і з дозволу лікаря стріляєш свійських качок під захистом мавританської кавалерії”.

– Так,- сказав він тихенько, звертаючись до дівчини; її обличчя чітко виступало в перших ясних променях сонця.

Ми відвоюємо її і повісимо всіх вас догори ногами коло заправочних станцій. Ми вас чесно попередили,- Додав він.

Портрете, – сказав він,- чого б тобі не лежати зі мною, замість того щоб ховатися за вісімнадцять кварталів звідси? А може, й ще далі. Я ж уже не вмію рахувати так швидко, як колись.

Портрете,- сказав він, звертаючись і до самої дівчини, і до портрета; але дівчини не було, а портрет лишався таким, як його намалювали.

Портрете, підніми своє кляте підборіддя, щоб у мене розбилося серце!

“I все ж таки це чудовий дарунок”,- подумав полковник.

– А чи вмієш ти маневрувати? – спитав він портрета.- Швидко і спритно?

Портрет нічого не сказав, і полковник відповів сам:

– Ти ж і так знаєш, що вміє! Вона легко обійде тебе в твій найщасливіший день, займе позицію й битиметься там, де ти тільки накладеш у штани.

Портрете,- сказав він,- сину, чи доню, чи моя єдина справжня любове, чи хто б ти там не був. Ти ж сам знаєш, хто ти.

Але портрет так нічого й не відповів. А полковник знову був генералом і цього ранку, та ще з допомогою вальполічелли, знав геть усе, знав, ніби тричі перевіряв за Вассерманом, що в портреті немає підлоти, і йому стало соромно, що він так безцеремонно розмовляв з портретом.

– Чуєш, портрете, я буду сьогодні такий з біса лагідний, яким ти мене ще ніколи не бачив. Можеш сказати про це свій хазяйці.

Але портрет, за своїм звичаєм, мовчав.

“З кавалеристом вона, напевне, заговорила б”,- думав генерал. Тепер у нього були вже дві зірки, вони муляли його плечі й біліли на каламутно-червоній табличці його віліса. Він ніколи не їздив ні штабною машиною, ні легким броньовиком, обкладеними зсередини мішками з піском.

– А йди ти к бісу, портрете! I хай тобі відпустить гріхи вселенський піп, на всі релігії майстер.

– Іди сам до біса, – сказав йому портрет, не розтуляючи уст.- Жалюгідний солдате!

– Що правда то правда,- сказав полковник, який знову став полковником, відмовившись від колишніх чинів і відзнак.- Я дуже люблю тебе за твою красу. Проте дівчину я кохаю більше, в мільйон разів більше, чуєш?

Але дівчина на полотні лишилася незворушна, і нарешті це йому надокучило.

– Ти скутий, портрете,- сказав він.- У рамі і без рами. А я ще маневруватиму.

Портрет мовчав так само, як і тоді, коли портьє приніс його і з допомогою молодшого офіціанта показував полковникові й дівчині.

Полковник поглянув на портрет і тепер, коли зовсім чи майже зовсім розвиднілося, побачив, який він безпорадний.

Він побачив, що це портрет його єдиної справжньої любові, і сказав:

– Пробач мені за всі дурниці, що я тобі наговорив. Мені й самому не хочеться бути неввічливим. Давай іще трохи поспимо, а там, дивись, і твоя хазяйка подзвонить нам по телефону.

“Може, вона нарешті подзвонить”, – подумав він.

Розділ XVIII

Розсильний підсунув під двері “Gazzettino”, і полковник безгучно підняв її, тільки-но вона прослизнула в шпарину.

Він вихопив газету мало не з рук розсильного. Цього чоловіка він не зносив, відколи застукав його біля своєї валізи, вернувшись несподівано в номер. Полковник забув пляшечку з ліками і вернувся по неї, а розсильний порпався в його валізі.

– В такому готелі якось незручно кричати: “Руки вгору!”- сказав полковник,- але ви завдаєте ганьби своєму місту.

Чоловік у смугастому жилеті, з пикою фашиста, затято мовчав, і полковник вів далі:

– Катай, голубе, додивися вже до кінця. Тільки я не вожу з собою військових таємниць у мильничці…

Відтоді вони неприязно ставилися один до одного, і полковник радів, коли йому вдавалося вихопити газету мало не з рук чоловіка в смугастому жилеті – безгучно, тільки-но він помічав, що газета показалася під дверима.

– Гаразд, сьогодні твоє зверху, нікчемо,- сказав він бездоганною венеціанською говіркою, що було не так-то легко такої ранньої пори.- А бодай ти вдавився!

“Такі не вдавляться,- подумав він,- Вони знай собі тицяють газети під двері людям, які вже не почувають до них ненависті. Мабуть, нелегко бути колишнім фашистом. А може, він і не колишній, а справжній? Звідки ти знаєш?

Я не можу ненавидіти фашистів,- подумав він,- і фриців теж, бо я, на лихо, солдат”.

– Слухай, портрете,- сказав він,- Хіба я повинен ненавидіти німців за те, що ми вбиваємо їх? Хіба я повинен їх ненавидіти і як полковник, і як людина? По-моєму, це надто легке вирішення проблеми.

Гаразд, портрете. Забудь про це. Годі! Ти ще занадто молодий, і тобі цього не збагнути. Ти ж на два роки молодший за дівчину, яку зображуєш, а вона і молодша, й старіша за саме пекло, хоч воно існує вже давненько.

Слухай, портрете, – сказав він: йому спало на думку, що тепер він довіку матиме з ким поговорити уранці, коли прокидатиметься.

Слухай, що я тобі кажу, портрете. Ні, хай йому чорт, ти ж іще не доріс до цього. Такі думки не можна висловлювати вголос, хоч би які правдиві вони були. Є багато такого, чого я ніколи не зможу тобі сказати, і, можливо, так краще для мене. Давно б пора, щоб і мені трохи покращало. Як ти гадаєш, портрете, правда ж, для мене так краще?

Чого ж ти мовчиш, портрете? Ти голодний? Бо я, здається, голодний”.

Він подзвонив коридорному, який приносив йому сніданок.

Він знав, що хоч уже настав ранок і на Великому каналі видно кожну свинцево-сіру, круту од вітру хвилю а приплив нагнав багато води до причалу перед Палацом навпроти вікон його кімнати,- телефонного дзвінка він іще довго не почує.

“Молоді люди міцно сплять,- думав він.- Їм так і належить”.

– Чому ми старіємо? – спитав він коридорного зі скляним оком, який подав йому меню.

– Не знаю, полковнику. Мабуть, такий закон природи.

– Мабуть, що так. Чай і яєчню з грінками.

– А може, щось американське?

– Нехай воно западеться,- звичайно, крім мене. А Gran Maestro вже прийшов?

– Він дістав для вас вальполічеллу в обплетених дволітрових флягах; ось я приніс вам трохи в карафці.

– От молодець! – сказав полковник.- Господи, як би я хотів дати йому полк.

– Навряд чи він візьме.

– Авжеж,- сказав полковник. – Мені й самому він ні до чого.

Розділ XIX

Полковник поснідав, не поспішаючи, наче боксер, який після страшного удару чує рахунок “чотири” і вміє за п’ять секунд дати перепочинок м’язам.

– Портрете,- сказав він,- тобі теж не завадило б трохи розслабитись. Але боюся, що нічого в тебе не вийде. Це називається статичним елементом у живопису. Ти ж знаєш, портрете, що в жодній картині немає руху. Лише декому з художників вдається досягти цього. Дуже небагатьом.

Я хотів би, щоб твоя хазяйка була тут і принесла з собою рух. Звідки дівчата, як ти й вона, знають так багато змалечку і чому ви такі вродливі?

У нас, в Америці, коли дівчина вродлива, вона напевне з Техасу і, якщо тобі пощастить, знає, який тепер місяць. А от рахувати вони всі добре вміють.

Їх навчають рахувати, тримати коліна стулені й накручувати волосся на бігуді. За свої гріхи,- якщо в тебе є гріхи,- поспав би ти колись, портрете, в одному ліжку з дівчиною, яка накрутила волосся на бігуді, щоб завтра бути гарною! Не сьогодні, а саме завтра. Сьогодні вони ніколи не стараються бути гарними. А от завтра – інша річ. Завтра треба витримати конкуренцію.

А Рената, – тобто ти сама, – спить собі, нітрохи не дбаючи про волосся. Воно розсипалося по подушці, її пишне темне шовковисте волосся – скільки з ним мороки – його завжди забуваєш розчесати, незважаючи на всі повчання гувернантки.

Я немов бачу, як вона йде вулицею легким, широким кроком, вітер вільно куйовдить її волосся, а груди випинаються під светром, і потім я бачу ночі в Техасі, гнітючі, ніби накручені на металеві бігуді.

Не коли мене тими залізячками, моя кохана,- сказав він портретові, – а я вже відплачу круглими, повноцінними срібними доларами або ще чимось.

“Знов грубіяниш”,- подумав він.

I раптом заговорив до портрета вже зовсім по-панібратському:

– Ти така з біса гарна, що аж моторошно. Та через тебе ще й за грати потрапиш. Рената все-таки старша за тебе на два роки. А тобі ж нема ще й сімнадцяти.

Чому вона не може стати моєю, чому я не можу любити її й пестити, чому не можу сплодити з нею п’ятеро синів, а потім розіслати їх на п’ять сторін світу, хоч би де ті сторони були? Не розумію. Така вже, мабуть, мені випала карта. А може, перетасуєш колоду, банківнику?

Ні, карти здають тільки один раз, і ти береш їх і починаєш грати. I я міг би виграти, якби мені дісталося щось більш-менш путяще,- сказав він портретові, але той лишався незворушний.

Портрете,- сказав він,- відвернися, будь трохи скромніший. Я зараз скупаюся під душем та поголюся, – чого тобі ніколи не доведеться робити,- а потім одягну мундир і піду прогуляюся по місту, хоч іще дуже рано.

I він встав з ліжка, обережно ступив на хвору ногу, яка в нього завжди боліла. Пораненою рукою вимкнув настільну лампу. В кімнаті було вже видно, і він уже цілу годину марно палив електрику.

Він пошкодував за цим – йому завжди завдавали жалю його помилки. Він пройшов повз портрет, мимохідь глянувши на нього, і став дивитися на себе в дзеркало. Скинувши піжаму, він розглядав себе критичним оком.

– Ех ти, нікчемне старе луб’я,- сказав він дзеркалу. Портрет – це було минуле, а дзеркало – реальність, сьогоднішній день.

“Черево не відвисле,- сказав він подумки.- Груди теж нічого, як не рахувати хворого м’яза всередині. Ну що ж, кого ведуть на страту, того й повісять, а чи на радість, чи на горе – там буде видно.

Тобі ж уже півсотні стукнуло, старий шкарбане! Іди під душ, гарненько розітрись, а потім одягнеш свій мундир. Тобі подаровано ще один день”.

Розділ XX

Полковник підійшов до конторки у вестибюлі, але портьє ще не було на місці. Чергував нічний швейцар.

– Чи не могли б ви покласти дещо в сейф?

– Ні, полковнику. Ніхто не має права відчиняти сейф, поки не прийде заступник управителя або портьє. Але в себе я сховаю все, що завгодно.

– Дякую. Не треба,- сказав полковник і поклав адресований на своє ім’я конверт з емблемою “Грітті”, де лежали самоцвіти, у внутрішню ліву кишеню френча.

– У нас тут тепер не буває великих крадіжок,- сказав нічний швейцар. Ніч була довга, і його тішила ця розмова. – Та ніколи й не було. От тільки погляди бувають різні, і політика також.

– А як вам теперішня політика? – спитав полковник; він теж почував себе самотнім.

– Та така, як і слід було сподіватися.

– Зрозуміло. Ну, а як ваші справи?

– По-моєму, непогано. Може, й не так добре, як минулого року. Та все-таки непогано. Нас побили на виборах, і тепер треба трохи перечекати.

– А ви самі щось робите?

– Як вам сказати. Політика в мене більше для душі. Звісно, я вірю в неї й розумом, але мені бракує політичного розвитку.

– Якби ви його мали, то політика була б вам не до душі.

– Може, й так. А в армії займаються політикою?

– Ще й як,- сказав полковник.- Але інакше, ніж ви собі уявляєте.

– Ну, тоді краще про це не говорити. Я не хотів нічого у вас випитувати.

– Я ж перший спитав, я сам завів цю розмову. Ми просто балакаємо собі. Ніхто ні в кого нічого не випитує.

– Та певне. Ви, полковнику, зовсім не схожі на інквізитора. Я знаю про ваш Орден, хоч і не належу до нього.

– Ви можете стати кандидатом у його члени. Я поговорю з Gran Maestro.

– Ми з ним із одного міста, але з різних районів.

– Місто у вас гарне.

– Розумієте, полковнику, я політично так погано розвинений, що всіх порядних людей вважаю порядними.

– Згодом це минеться,- запевнив його полковник.- Не журіться. У вас молода партія, тож не дивно, що ви іноді помиляєтеся.

– Прошу вас, не треба так казати.

– Рано-вранці можна й пожартувати.

– Скажіть, полковнику, а що ви думаєте про Тіто?

– Багато дечого. Та він мій найближчий сусід. А я не люблю розпускати плітки про сусідів.

– Але мені хотілося б знати…

– Як припече, то знатимете. Невже ви не розумієте, що на такі питання не відповідають?

– А я сподівався, що відповідають.

– I даремно,- сказав полковник.- В усякому разі, не в моєму становищі. Я можу вам тільки сказати, що в містера Тіто безліч турбот.

– Ну, це я вже зрозумів,- відказав швейцар; насправді він був іще хлопчисько.

– Ще б пак,- сказав полковник.- Для цього не потрібна велика мудрість. Ну, бувайте, я хочу прогулятися – заради печінки і взагалі.

– До побачення, полковнику. Fa brutto tempo44.

– Bruttissimo45,- сказав полковник, затягнув тугіше пояс плаща, розправив плечі, обсмикнув поли і вийшов надвір, назустріч вітру.

Розділ XXI

Полковник сів у гондолу, яка за десять чентезімі перевозила пасажирів через канал, заплатив заяложеною асигнацією і втиснувся у гурт людей, приречених усе життя вставати вдосвіта.

Він озирнувся на “Грітті” й побачив вікна своєї кімнати; вони й досі були відчинені. Дощем не пахло, але з гір віяв той самий рвучкий, пронизливий, холодний вітер. Люди в гондолі аж посиніли з холоду, і полковник подумав: “От би видати їм усім по такому вітрозахисному плащу, як у мене. Господи, кожний офіцер, який носить такий плащ, знає, що він не захищає від дощу; цікаво, хто на цьому наживається?

Справжнього дощовика вода не пройме. А ці страшенно протікають, зате який-небудь спритний шахрай увіпхнув свого синочка до Гротона, а може, і до Кентербері, де вчаться діти заможних військових постачальників.

Кому ж із моїх товаришів офіцерів він ткнув у лапу? Хто серед нас бере хабарі? Напевне,- подумав полковник,- він не один. Напевне, таких є чимало. Ач, як розпатякався – мабуть, не виспався як слід. Від вітру ж вони все-таки захищають. Дощовики! Тільки й слави, що дощовики!”

Гондола пристала до причалу на тому боці, і полковник став дивитися, як одягнені в чорне люди вилазять із чорної тарадайки. “Яка ж це тарадайка? – подумав він.- У тарадайки мають бути колеса чи принаймні гусениці.

Яка нісенітниця лізе мені в голову? – думав він.- Особливо сьогодні вранці. А бували ж в мене розумні думки, коли доводилося важити життям”.

Він дістався до найвіддаленішої частини міста, що виходила на Адріатику,- ці квартали він любив найбільше. Ідучи вузенькою вуличкою, він вирішив не рахувати, скільки промине завулків і мостів, а потім зорієнтуватися і вийти просто до ринку, жодного разу не заблукавши в глуху вулицю.

Для нього це була така сама гра, як для інших людей пасьянс. Але вона мала ту перевагу, що можна було рухатися, розглядати будинки, крамниці, тратторії та стародавні палаци. Якщо любиш Венецію, це чудова гра.

Так, це щось ніби solitaire ambulante46, а виграєш утіху для серця і очей. Якщо вийдеш до ринку в цій частині міста і ні разу не зіб’єшся з дороги, то ти виграв. Але не можна йти найкоротшим шляхом і не можна нічого рахувати.

По той бік каналу гра полягала в тому, щоб, вийшовши з “Грітті”, попасти на Ріальто через Фондаменте Нуове.

Звідти можна було піднятися на міст, перейти його і спуститися до ринку. Ринки полковник любив найбільше. В кожному місті він насамперед відвідував ринки.

Раптом він почув, як двоє юнаків кепкують з нього за його спиною. Він визначив їхній вік по голосу і не озирнувся, але намагався на слух зберегти дистанцію перед поворотом, щоб обернутися й подивитись, що це за люди.

“Вони йдуть на роботу,- вирішив він.- Може, це колишні фашисти, а може, хтось інший, а може, просто люблять почесати язика. Але вони явно хочуть мені дошкулити. I справа не лише в тому, що я американець, – їм не до вподоби я сам, моя сивина, те, що я трохи накульгую, мої армійські чоботи. (Такі молодчики не визнавали зручних армійських чобіт. Вони любили чоботи з підківками, що лунко відбивали крок на бруківці і блищали як дзеркало).

I плащ мій, на їхню думку, дуже незграбний. А тепер вони-завели мову про те, чого це я вийшов з дому так рано, і ладні побитися об заклад, що я вже не мужчина”.

Дійшовши до рогу, полковник круто звернув ліворуч, подивився, з ким йому доведеться мати справу, зміряв очима відстань, і, коли юнаки обігнули апсиду церкви Фрарі, полковника ніде не було видно. Він стояв у глухому куті за адсидою стародавньої церкви, а коли вони порівнялися з ним, вийшов із своєї схованки, засунувши руки в кишені дощовика, і повернувся до них – він сам, і дощовик, і два кулаки в кишенях.

Вони зупинилися, і він подивився їм обом у вічі, і посмішка його нагадувала оскал мерця – старий, випробуваний спосіб. Потім він поглянув на їхні ноги,- таким типам завжди дивишся на ноги, адже вони носять такі вузькі черевики, що, коли їх зняти, побачиш самі мозолі. Не промовивши ні слова, полковник сплюнув на брук.

Обидва молодчики – а вони і справді були фашисти,- дивилися на нього з ненавистю і ще з якимсь почуттям. Потім вони подалися геть, наче болотяні птахи, високо піднімаючи ноги, мов ті чаплі, і водночас нагадуючи чимось ібісів у польоті; вони раз у раз люто оглядалися назад, сподіваючись, що останнє слово буде за ними, коли вони відійдуть на безпечну відстань.

“Шкода, що їх було не десять проти одного,- подумав полковник. – Тоді б, може, вони наважилися затіяти бійку. А втім, не слід судити їх дуже суворо,- вони ж переможені.

Але поводилися вони вкрай непристойно з людиною мого рангу й віку. До того ж було безглуздо думати, що жоден п’ятдесятирічний полковник не розуміє їхньої мови. I безглуздо було думати, що старий піхотинець не схоче битися рано-вранці, якщо їх усього двоє проти одного.

Мені було б неприємно битися в цьому місті, я так його люблю. Я, звичайно, постарався б уникнути цього. Та невже ці погано виховані юнаки не бачили, з ким мають справу? Невже вони не знають, чому людина починає так кульгати? Невже не помітили всіх тих ознак, за якими колишнього фронтовика впізнаєш так само легко, як рибалку – по рубцях на долонях від жилки, якою тягнуть з води велику рибину.

Правда, вони бачили лише мою спину, зад і ноги в чоботях. Але й цього досить. Та, може, в мене змінилася хода? А втім, коли я подивився на них і подумав: кінець вам обом!- вони начебто зрозуміли мене. I то дуже добре.

Чого варте людське життя? У нас в армії – десять тисяч доларів, коли ти застрахований. Але до чого це? Ага, я якраз думав про це, коли з’явилися оті молодчики,- думав, скільки грошей я зберіг своєму урядові тоді, коли всілякі негідники допалися до державного корита.

Так,- сказав він сам до себе,- а скільки грошей пустив ти за вітром біля Шато, рахуючи по десять гіней за голову? Та, здається, цього ніхто, крім тебе самого, так і не зрозумів. А тепер нема чого їм пояснювати. Начальство любить усе скидати на воєнну удачу. В армії знають, що на війні всяке буває. Роби, як наказують, не зважаючи ні на які втрати,- і ти герой.

Господи,- подумав він,- як мені тяжко посилати людей на забій. Але наказ є наказ, і його мусиш виконувати. А от помилки не дають тобі потім спокою. Та на біса згадувати про них! Від цього нікому не полегшає. Але думки іноді як обсядуть тобі голову… Та як почнуть тебе гризти…

Ану веселіше, хлопче! – подумав він,- Згадай, який при тобі капітал, а ти мало не встряв у бійку. Якби тобі перепало, вони напевне обнишпорили б твої кишені. Ти вже нікого не звалиш з одного маху оцими руками, а зброї в тебе нема.

Отож годі сумувати, хлопче. Хлопче, чи старигане, чи полковнику, чи генерале-невдахо. Ось ми вже й дочвалали до ринку, а ти й не помітив.

Погано, коли не помічаєш, що діється навколо тебе”,- додав він подумки.

Розділ XXII

Він любив цей ринок. Тут і голці ніде було впасти, люди юрмилися у сусідніх завулках, і тиснява стояла така, що важко було не штовхнути когось ненароком, і щоразу, як ти зупинявся, щоб подивитися, купити чи просто прицінитись, ти утворював îlot de résistance47 перед фронтом ринкової атаки покупців.

Полковник любив розглядати величезні гори сирів і довжелезних ковбас. “А у нас в Америці гадають, ніби mortadella – це сосиски”,- подумав він.

Він звернувся до жінки в ятці:

– Будь ласка, дайте мені покуштувати отої ковбаси. Малесенький шматочок.

Вона сердито і водночас любовно відрізала тонесеньке, як папір, кружальце, ї, поклавши його в рот, полковник відчув смак задимленої, приперченої свинини; цих кабанів, мабуть, відгодовували жолудями в гірських лісах.

– Я візьму двісті п’ятдесят грамів.

Сніданки, якими барон годував мисливців, були спартанськими, і полковник поважав цей звичай, бо знав, що на полюванні не слід наїдатися. Але йому хотілося додати до сніданку цю ковбасу і поділитися нею з човнярем та єгерем. Пес Боббі теж отримає шматочок,- скільки разів він промокне до кісток і хоч і тремтітиме з холоду, та все одно слухняно лізтиме в воду.

– А кращої ковбаси у вас нема? – спитав він жінку.- Тієї, що ви приберігаєте для своїх постійних покупців?

– Кращої за цю не буває. Інша є, самі бачите. Але ця найкраща.

– Тоді дайте мені ще сто грамів жирної і без перцю.

– У мене є й така,- відповіла жінка.- Іще не влежалася як слід, але якраз те, що вам треба.

Ця ковбаса призначалася для Боббі.

В Італії, де найбільший злочин – набути слави дурня і де стільки людей живуть надголодь, краще не казати, що ви купуєте ковбасу для собаки. Можна дати йому шматок дорогої ковбаси на очах у людини, що заробляє собі на хліб і добре розуміє, як собаці лізти у воду взимку. Але ніхто, крім дурнів та скоробагатьків-мільйонерів, що нажилися на війні та післявоєнних труднощах, не стане хвалитися, для чого він купує ту ковбасу.

Полковник заплатив за ковбасу і подався далі, вдихаючи пахощі смаженої кави та розглядаючи жирні окости в м’ясних крамничках, ніби картини фламандських художників,- їхніх імен ніхто не пам’ятає, але вони досконало зобразили на полотні все те, що можна вполювати або з’їсти.

Ринок нагадує добрий музей, на зразок Прадо чи Академії, подумав полковник.

Він пройшов завулками у рибний ряд.

Тут просто на слизьких плитах або в кошиках та ящиках з мотузяними ручками лежали сіро-зелені омари з червонястим полиском, що віщував їхню смерть в окропі. “Їх піймали обманом,- подумав полковник,- он навіть клешні позв’язували”.

Були тут маленькі камбали, кілька тунців та пеламид. Ці окаті риби з морських глибин зберігають гідність навіть у смерті; вони скидаються на торпеди, подумав полковник.

Їх би ніколи не піймали, якби не їхня ненажерливість. Бідолашні камбали для того й живуть на мілководді, щоб годувати людину. А ці блукаючі міни тримаються у блакитних глибинах і величезними табунами мандрують морями та океанами.

“I чого тільки не лізе тобі в голову,- подумав полковник.- Ану подивімося, що тут іще є…”

Було тут безліч вугрів, іще живих, хоч вони і втратили віру в своє вміння викрутитися. Були тут і м’ясисті рачки, з яких готують scampi brochetto – вони із шкварчанням смажаться на рожні, схожому на рапіру, що в Брукліні згодився б колоти лід. Були тут і невеличкі білувато-сірі креветки, які теж чекали своєї черги, щоб попасти в окріп і здобути безсмертя; їхню легеньку шкарлупу відплив понесе Великим каналом.

“Моторна креветка з довгими щупальцями, як вуса в того старого японського адмірала, приходить сюди, щоб померти заради нашої втіхи,- подумав полковник.- О, божа креветко, майстре відступу, у тебе ж така чудова розвідка – ці дві тоненькі антени, чого ж вона не донесла тобі, які небезпечні вогні та сіті?

Мабуть, через недогляд”,- подумав він.

Він роздивлявся гори маленьких черепашок, з гострими, мов лезо, краями,- їх треба їсти сирими, якщо у вас іще діє щеплення проти черевного тифу.

Він обійшов увесь ряд і, зупинившись коло одного з продавців, запитав, де піймали його молюсків. Їх наловили в чудовому місці, куди не виходять каналізаційні труби, і полковник попросив відкрити йому півдюжини. Випивши сік, він повирізував м’якуш кривим ножем, якого дав йому продавець. Той віддав йому ніж, добре знаючи, що полковник упорається з молюсками краще за нього самого.

Полковник заплатив за молюсків якусь мізерію – проте куди більше, ніж дісталося рибалкам, що піймали молюсків, а тоді подумав: “Тільки погляну ще на річкову рибу – і назад до готелю”.

Розділ ХХІІІ

Полковник вернувся до “Грітті-паласу”. Він розплатився з гондольєрами і зайшов у вестибюль: сюди вітер не завівав.

Провести гондолу від ринку Великим каналом можна було лише вдвох. Обидва гондольєри щосили налягали на весла, і полковник заплатив їм, що належало, і навіть трохи більше.

– Мені ніхто не дзвонив? – спитав він у чергового портьє.

Портьє – розумний, жвавий, гостролиций блондин – був дуже чемний, але без найменшої догідливості. На лацканах синьої лівреї він скромно носив емблему своєї посади – схрещені ключі. Він – портьє. “Це щось ніби капітан,- думав полковник.- Офіцер, але не з благородних. За давніх часів він був би сержантом; зате йому доводиться мати справу з високим начальством”.

– Пані вже двічі дзвонила,- сказав портьє по-англійському. “Чи як там називається мова, якою ми говоримо, – подумав полковник. – Нехай буде англійська. Оце й, мабуть, усе, що у вас від них лишилося. Тож дозвольмо вже їм зберегти стару назву. Хоч, певне, Стаффорд Кріппс скоро й мову видаватиме на картки”.

– Будь ласка, швиденько з’єднайте мене з нею,- попросив він портьє.

Портьє набрав номер.

– Ви можете поговорити звідси, полковнику,- сказав вій.- Я вже вас з’єднав.

– Швидко!

– Заходьте в кабіну,- запросив портьє. Зайшовши в кабіну, полковник узяв трубку й за звичкою сказав:

– Полковник Кантуелл слухає.

– Річарде, я вже дзвонила двічі. Мені сказали, що ти вийшов. Куди ти ходив?

– На ринок. Ну як ти там, моя лялечко?

– Усі ще сплять, і ніхто нас не почує, тож нехай буде лялечка, хоч би що воно означало.

– Як тобі спалося?

– Приснилося, ніби я ковзаю в темряві, як на лижах. А може, й не на лижах, але в темряві.

– Це й мало тобі приснитися. Чому ти прокинулась так рано? Навіть злякала портьє.

– Мабуть, це нескромно, але чи скоро я тебе побачу? I де саме?

– Де хочеш і коли хочеш.

– Самоцвіти ще в тебе? Чи добре тобі було з міс Портрет?

– Так, так. Самоцвіти в моїй лівій верхній кишені, а кишеня застебнута. З міс Портрет ми балакали ввечері і вдосвіта, вона мені дуже скрасила життя.

– Ти її любиш більше за мене?

– Я поки що нормальна людина. Хоч, може, це просто похвальба. Але вона чарівна.

– Де ми зустрінемося?

– Давай поснідаємо в кафе “Флоріан”, на правому боці площі. Площу, мабуть, залило водою, і буде на що подивитись.

– Хочеш, я прийду туди через двадцять хвилин?

– Хочу,- сказав полковник і повісив трубку.

Він вийшов з кабіни, і раптом йому стало погано, а потім здалося, ніби диявол загнав його в залізну клітку – в Залізну Діву, а може, в Залізну Легеню; обличчя його посіріло, він насилу доплентався до конторки портьє і сказав по-італійському:

– Доменіко, будь ласка, дайте мені води.

Портьє пішов, а він прихилився до конторки, важко відсапуючись. Він стояв нерухомо, не тішачи себе ніякими ілюзіями. Та ось вернувся портьє зі склянкою води, і полковник прийняв чотири таблетки замість прописаних двох, весь обм’яклий, наче втомлений яструб,

– Доменіко,- обізвався він.

– Прошу?

– У мене тут, у конверті, є одна річ, Ви не можете покласти її до сейфа? Зажадати її від вас можу або я сам – особисто чи листовно, – або, та особа, що оце розмовляла зі мною по телефону. Дати вам письмове розпорядження?

– Ні. Не треба.

– А що, як з вами трапиться щось? Ви ж не безсмертний, правда?

– Та певне,- відказав портьє.- Але я все запишу, а крім мене, є ще управитель та його помічник.

– Обидва порядні люди,- підхопив полковник.

– Може, ви краще сядете, полковнику?

– Не хочу. То тільки старенькі дідки та бабусі в якому-небудь пансіоні сидять цілими днями. Ви хіба сидите?

– Ні.

– Я можу перепочити стоячи або спершись об якесь кляте дерево. Мої співвітчизники завжди норовлять десь примоститися чи навіть прилягти. А щоб не скиглити, жують заспокійливі галети.

Він говорив без угаву, щоб усе швидше минулося.

– Невже у вас роблять такі галети?

– Так. У них кладуть якийсь засіб, щоб не нервуватися. Щось ніби атомна бомба зворотної дії.

– Не може бути!

– Ну, у нас є такі військові таємниці, що про них тільки генеральські дружини розповідають одна одній! Заспокійливі галети – це ще дрібниці! Наступного разу ми засиплемо всю Венецію бактеріями з висоти п’ятдесят шість тисяч футів. I нічого тут не вдієш,- сказав полковник. – Вони тобі сибірську язву, а ти їм іншу заразу!

– Який жах!

– Страхіття, – запевнив полковник. – Нечуване й небачене. Про це сповіщали в пресі. Зате в цю годину ви зможете почути по радіо голос принцеси Маргарет – вона проспіває вам американський гімн. Я думаю, це ми влаштуємо. Голос у неї не дуже сильний. Колись ми й не такі чували. Але ж тепер усюди шахрайство, і радіо саме робить голоси. А гімн “Зоряний прапор” підтримає вас аж до самісінького кінця.

– Ви гадаєте, що вони справді скинуть оті бацили?

– Ні, Мабуть, не наважаться.

Від гніву, від болю, від почуття безпорадності полковник поводився, мов генерал, але, прийнявши таблетки, він трохи одійшов і лагідно сказав:

– Чао, Доменіко!

Вийшовши з “Грітті”, він підрахував, що йому треба дванадцять з половиною хвилин, щоб дістатися до кафе, де він мав зустрітися із своєю коханою, хоч вона, мабуть, трохи спізниться. Він ішов обережно, розміреним кроком. Проте мости давалися йому нелегко.

Розділ XXIV

В точно призначений час його кохана вже сиділа за столиком. В різкому ранковому світлі, що осявало залиту водою площу, lівчина була чарівна, як завжди. Вона сказала:

– Річарде, сядь. Тобі недобре? Скажи!

– Що ти! – заперечив полковник.- Диво ти моє!

– Ти обійшов усі наші місця на ринку?

– Не всі. Я не ходив туди, де продають диких качок.

– Спасибі.

– Нема за що,- сказав полковник.- Я ніколи не ходжу туди без тебе.

– Ти гадаєш, мені не слід їхати на полювання?

– Ні. Певне, що ні. Якби Альваріто хотів, він запросив би тебе.

– Він міг не запросити мене саме тому, що хотів цього.

– Може, й так,- сказав полковник, обмірковуючи це припущення.- Що ти їстимеш?

– Тут нікудишні сніданки, та й площі я не люблю, коли її заливає водою. Вона стає такою похмурою, і голубам нема де сісти. Гарно тут по обіді, коли довкола бавляться дітлахи. Може, поснідаємо в “Грітті”?

– Тобі хочеться туди?

– Гаразд. Поснідаємо там. Але я вже попоїв.

– Справді?

– Я вип’ю кави з теплими слойками або хоч у руках їх потримаю. А ти голодна?

– Страшенно,- щиро призналася вона.

– Тоді ми поснідаємо за всіма правилами,- сказав полковник.- Тобі саме слово “сніданок” стане осоружне.

Коли вони йшли, вітер дмухав їм у спину, і волосся її лопотіло, наче прапор. Притискаючись до нього, вона спитала:

– Ти й досі любиш мене в різкому холодному світлі венеціанського ранку? Правда ж, воно різке і холодне?

– Я дуже люблю тебе, хоч воно холодне й різке.

– Я любила тебе цілу ніч, коли ходила у темряві на лижах.

– Як же це тобі вдавалося?

– Лижня була така, як і завжди, тільки стояла темрява, і сніг був темний, а не білий.

– I ти йшла на лижах цілу ніч? Скільки ж ти пройшла?

– Ні, не цілу. Потім я міцно спала, а прокинулась зовсім щасливою. Ти був поряд зі мною і спав, як дитина.

– Я не був з тобою, і я не спав.

– Зате зараз ти зі мною,- сказала вона і ще міцніше пригорнулася до нього.

– I ми майже дійшли.

– Так.

– А я тобі вже казав, що кохаю тебе?

– Казав. Але скажи ще раз.

– Я кохаю тебе,- мовив він.- Кажу це відверто і цілком офіційно.

– Кажи як хочеш, аби лиш це була правда.

– Оце розумна думка! – сказав він.- Ти добра, славна і гарна дівчина. Повернися на мосту в профіль і хай вітер куйовдить твоє волосся.

– Ну, це дуже легко,- сказала вона,- Отак?

Він подивився й побачив її профіль, вранішню свіжість здорової шкіри, груди, обтягнені чорним светром, примружені від вітру очі, і сказав:

– Так, так.

– От і добре,- сказала вона.

Розділ XXV

Gran Maestro посадив їх за столик біля вікна, що виходило на Великий канал. У ресторані, крім них, нікого не було.

Вигляд у Gran Maestro був зранку радісний і вдоволений. За ніч він забував про свою виразку, та й про серце також. Коли в нього нічого не боліло, він не думав про біль.

– Мій товариш розповідав, що ваш рябий співвітчизник снідає в ліжку,- повідомив він полковника.- Правда, можуть прийти кілька бельгійців. “Найхоробріші з них були бельги”,- процитував він.- (Є ще в нас і парочка pescecani – самі знаєте, звідки їх принесло. Але вони дуже стомилися і, мабуть, їстимуть, як свині, в своєму номері.

– Ви чудово доповіли обстановку, – сказав полковник.- Але річ у тім, Gran Maestro, що я вже поснідав у себе в номері, як той рябий і ваші pescecani. А от ця пані…

– Панночка,- поправив його Gran Maestro, широко всміхаючись. Настрій у нього був добрий, бо день іще тільки почався.

– Ця панночка хоче поснідати так, щоб назавжди відбило охоту снідати.

– Розумію,- відказав Gran Maestro; він поглянув на Ренату, і серце підстрибнуло у нього в грудях, наче дельфін у морі. Незвичайне відчуття, якого на цьому світі небагатьом випадає зазнати.

– Що ти їстимеш, доню? – спитав полковник, милуючись її ранковою, нічим не прикрашеною смаглявою вродою.

– Усе, що є.

– Може, ти все-таки щось підкажеш?

– Чай замість кави і все, що Gran Maestro приберіг для мене.

– Вчорашнім, доню, я не збираюся вас годувати,- сказав Gran Maestro.

– Донею зову її тільки я.

– Я сказав це від щирого серця… Ми можемо fabricar48 rognons49, засмажені з печерицями. Печериці назбирали люди, яких я добре знаю. Або виростили у вогкому льосі. Можу подати омлет з трюфелями – їх вирили дуже благородні свині. I канадську грудинку, що прибула із самої Канади.

– Байдуже звідки,- сказала дівчина, усміхаючись і не тішачи себе марними сподіваннями.

– Байдуже звідки,- поважно повторив полковник,- Хто-хто, а я це добро знаю. Та вже годі жартувати. Нумо їсти!

– Хоч, може, це нескромно, але я сама не від того.

– А мені принесіть флягу вальполічелли.

– I більш нічого?

– Порцію грудинки, якщо вона справді з Канади,- сказав полковник.

Він глянув на дівчину, бо тепер вони лишилися самі, і спитав:

– Ну, як ти, серденько?

– Страшенно хочу їсти. Але я дуже вдячна тобі, що ти сьогодні добрий так довго.

– Це було неважко,- сказав полковник по-італійському.

Розділ XXVI

Вони сиділи за столиком і стежили за грою миготливого вранішнього світла на каналі. Тепер, на сонці, вода із сірої зробилася жовто-сіра, а хвилі котилися назустріч відпливу.

– Мама каже, що не може довго жити в місті, бо тут нема зелені,- мовила дівчина.- Через це вона і їде на село.

– Через це всі їздять на село,- сказав полковник.- Ми могли б і тут насадити дерев, якби знайшли будинок з пристойним садом.

– Я найбільше люблю ломбардські тополі й платани, але я на цьому погано розуміюся.

– Я теж їх люблю, та мені подобаються й кипариси й каштани. Їстівні каштани і кінські, що ростуть в Англії. Але справжніх дерев, доню, ти не побачиш, поки ми не поїдемо до Америки. Отоді ти подивишся на білу й на жовту сосну.

– А ми побачимо їх під час нашої подорожі, коли зупинятимемося біля заправочних, чи громадських станцій, чи як вони там називаються?

– Готелі й туристські пансіонати, – сказав полковник.- Ми зупинятимемося там лише на ніч.

– Мені страшенно хочеться під’їхати до громадської станції, брязнути грішми об стіл і гукнути: “Гей, Маку, заправ-но машину!” – як це робиться в усіх американських романах та фільмах.

– Їх називають заправочні станції.

– А що ж таке громадська станція?

– Це куди ти йдеш… ну…

– О…- сказала дівчина й почервоніла. – Пробач, будь ласка. Мені так хочеться навчитися твоєї мови. Але я, певно, ще довго ляпатиму щось не до ладу, як ти часом по-італійському.

– Наша мова дуже легка. I чим далі на Захід, тим вона легша й безцеремонніша.

Gran Maestro приніс сніданок, і навіть з-під срібних покришок до них долинули пахощі смаженої грудинки й нирок, змішані із ледь чутним духом грибів.

– Виглядає все це просто чудово,- сказала дівчина.- Дякую вам, Gran Maestro. Хочеш, я буду говорити по-американському? – спитала вона полковника.- Ану, друзяко, вали все сюди! – гукнула вона, штрикнувши рукою, наче рапірою.- Знамените їдло!

Gran Maestro відповів:

– Дякую, пані.

– Як краще сказати, “їдло” чи “жертя”? – спитала дівчина в полковника.

– Однаково.

– А на Заході так говорили, коли ти був малий? Що там кажуть за сніданком?

– Сніданок подавав сам кухар. Він казав: “Ану трощіть, сучі діти, а то викину все в помийницю!”

– Треба запам’ятати на майбутнє. Коли до нас приїде англійський посол із своєю нудною дружиною, я підучу лакея, й він оголосить: “Ану трощіть, сучі діти, а то викину все в помийницю!”

– Гостей наче вітром змете,- сказав полковник.- Зате експеримент буде цікавий!

– Навчи мене, що сказати по-справжньому, по-американському, отому рябому, якщо він тільки з’явиться. Я тихенько шепну йому на вухо, ніби призначаю побачення, як колись робили дами.

– Це залежить від того, який у нього буде вигляд. Коли дуже кислий, шепни йому: “Гей, Маку! А ще хвалився, мовляв, я хлопець хоч куди!”

– Чудово!- вигукнула вона і повторила фразу, наслідуючи Іду Люпіно. – А можна це сказати Gran Maestro?

– Чом ні!

Той підійшов і чемно нахилився до них.

– Гей, Маку! А ще хвалився, мовляв, я хлопець хоч куди! – вигукнула дівчина.

– А й справді,- відказав Gran Maestro.- Спасибі, що ви так одверто нагадали мені про це.

– А коли той тип прийде і ти захочеш поговорити з ним після того, як він поснідає, шепни йому на вухо: “Витри з бороди яєчню, Джеку, та вимітайся геть!”

– Я запам’ятаю і потренуюся дома.

– А що ми робитимемо після сніданку?

– Може, піднімемось нагору й роздивимося портрет при денному світлі: а що, як він нічого не вартий, я хочу сказати – не гарний.

– Ходімо,- сказав полковник.

Розділ XXVII

Полковник боявся застати розгардіяш у своєму номері, але, на щастя, його вже прибрали.

– Ану стань поряд, – сказав він. I, похопившись, додав: – Будь ласка!

Вона стала коло портрета, і полковник поглянув на них з того місця, звідки дивився вночі.

– Годі й порівнювати,- сказав він.- Я не кажу про схожість. Дуже схожі.

– А ти що, хотів нас порівняти? – спитала дівчина, закинувши голову: на ній був той самий чорний светр, що й на портреті.

– Та ні. Але вчора ввечері і рано-вранці я розмовляв з портретом, наче з тобою.

– Дуже мило! Виходить, з нього була якась користь.

Вони тепер уже лежали на ліжку, і дівчина спитала:

– Тb ніколи не зачиняєш вікон?

– Ні. А ти?

– Лише тоді, коли йде дощ. Виходить, ми схожі.

– Не знаю. Ми не мали доброї нагоди це перевірити.

– Ми взагалі ні на що не мали доброї нагоди. Та хай там як, а все-таки я знаю тебе.

– Ну, а що це тобі дало? – спитав полковник.

– Я над цим не замислювалася. Та, мабуть, щось краще; ніж звичайно дає.

– Отож. На цьому й зупинимось. Хоч я й не звик задовольнятися малим, але іноді доводиться.

– А що тебе засмучує найбільше?

– Коли мені наказують,- відказав він. – А тебе?

– Ти.

– Я не хочу засмучувати тебе. Я частенько бував найпослідущим сучим сином. Але ще нікому не завдавав горя.

– Окрім мене, горе моє.

– Гаразд,- сказав він,- Нехай буде так.

– Дуже мило, що ти розумієш. Ти сьогодні добрий. Мені соромно, що у нас так виходить… Обійми мене, будь ласка, дуже міцно і не говорімо та й не думаймо про те, що все могло б бути інакше.

– Це, доню, якраз одна з небагатьох речей, які я вмію.

– Ти вмієш багато, багато чого. Не кажи так.

– Авжеж,- сказав полковник. – Умію наступати, вмію відступати, а ще що?

– Ти розумієшся на картинах, на книжках і на житті.

– Це ж дуже просто! Дивись на картини без упереджень, читай книжки чесно і живи, як живеться.

– Не скидай, будь ласка, френча.

– Добре.

– Ти завжди слухаєшся, коли я кажу “будь ласка”.

– Бувало, я слухався і без цього.

– Не дуже часто.

– Не дуже,- признався полковник.- “Будь ласка” – дуже милі слова.

– Будь ласка, будь ласка, будь ласка!

– Per piacere – це означає “будьте ласкаві”. Шкода, що ми не можемо завжди розмовляти по-італійському.

– Можемо, але тільки в темряві. Хоч є такі слова, які краще звучать по-англійському. “Я кохаю тебе, моя остання, справжня і єдина любове”,- процитувала вона.- “Коли бузок востаннє цвів у нас в садку”, “З колиски, що гойдається невпинно”, “Ану трощіть, сучі діти, а то викину все в помийницю!” Тобі це більше подобається іншою мовою, Річарде?

– Ні.

– Поцілуй мене ще раз, будь ласка.

– Тут “будь ласка” зайве.

– Скоро, мабуть, і я стану зайвою. Якщо ти помреш, то хоч не зможеш мене кинути,

– Ну, це трохи нечемно,- сказав полковник,- Припни свого язика.

– Я стаю нечемою, коли ти нечемний,- відповіла вона.- Ти ж сам хочеш, щоб я хоч трошки скидалася на тебе.

– Я хочу, щоб ти була сама собою. Я люблю тебе всім серцем, щиро й навіки.

– Іноді ти дуже вдало говориш приємні речі. А що, коли це не секрет, у тебе сталося з дружиною?

– Вона була жінка честолюбна, а я дуже часто бував у від’їзді.

– Ти хочеш сказати, що вона покинула тебе через честолюбство, а тебе ніколи не було вдома через твою службу.

– Атож,- відказав полковник, згадуючи минуле майже без гіркоти. – Честолюбства в неї було більше, ніж у Наполеона, а таланту – як у зразкової студентки.

– Хоч би що воно означало, – докинула дівчина. – Але не говорімо про неї. Я шкодую, що запитала. Вона, мабуть, сумує за тобою.

– Ні, вона надто самовпевнена, щоб за кимось сумувати, вона й заміж вийшла, щоб пролізти у військові кола й зав’язати знайомства, корисні для її професії чи то пак для її мистецтва. Вона була журналістка.

– Це така огидна професія! – вигукнула дівчина.

– Твоя правда.

– Як ти міг одружитися з журналісткою, що не схотіла зректися свого ремесла?

– Я ж казав, що у мене в житті бували помилки,- відповів полковник.

– Поговорімо про щось приємне.

– Гаразд.

– Ні, це жахливо! Як ти зважився на таке?

– Не знаю. Я міг би розповісти докладно, та краще облишмо цю розмову.

– Гаразд, облишмо. Все-таки я не думала, що це так жахливо. Ти більше не зробиш такої дурниці?

– Обіцяю тобі, серденько!

– I ти з нею ніколи не листуєшся?

– Звичайно, ні.

– Ти не розкажеш їй про нас? А то вона ще напише про це в газетах.

– Ні. Колись я їй дещо розповідав, а вона про це писала. Але то було в іншій країні. Та й до того ж вона вже вмерла.

– Справді вмерла?

– Безповоротно. Наче Феб Фінікійський. Хоч сама вона ще не знає цього.

– А що, якби ми з тобою зустріли її на П’яцці?

– Я подивився б повз неї і не помітив би її. Хай знає, що вона померла.

– Дякую тобі,- сказала дівчина.- Ти ж знаєш, як важко недосвідченій дівчині змагатися з жінкою чи з пам’яттю про іншу жінку.

– В мене нема іншої жінки,- сказав полковник, і очі його затуманились прикрими спогадами.- I немає пам’яті про іншу жінку.

– Дякую тобі,- знову сказала дівчина.- Коли оце ти дивишся на мене, я вірю, що це правда. Але краще ніколи не дивись на мене так і ніколи не думай так про мене!

– Давай спіймаємо її й повісимо на високому дереві! – запально вигукнув полковник.

– Ні, краще забудьмо про неї.

– Я її вже давно забув,- сказав полковник.

I, як не дивно, це була правда. Дивно тому, що на якусь мить вона з’явилася в кімнаті і мало не зчинила паніки; і це вже справді дуже дивно, подумав полковник. Він-бо знав, що таке паніка.

Але тепер вона пішла, навіки і без вороття, розжалувана й вигнана згідно з рапортом в одинадцяти примірниках, до якого додані три примірники офіційного, завіреного в нотаріуса свідоцтва про розлучення.

– Я її забув,- сказав полковник. Це була щира правда.

– Я дуже рада,- сказала дівчина,- Не розумію, як її взагалі пустили до готелю.

– А ми таки з тобою схожі,- сказав полковник. – Та годі вже про це, хай йому грець!

– Ну що ж, можеш її повісити, якщо ми через неї не можемо побратися.

– Я її забув,- сказав полковник.- Може, вона роздивиться себе гарненько в дзеркалі й повіситься сама.

– Тепер, коли її вже нема тут, не треба бажати їй зла. Але, як справжня венеціанка, я хотіла б, щоб вона померла.

– I я теж,- сказав полковник.- А що вона не вмерла, то забудьмо її назавжди.

– Назавжди і на віки вічні,- сказала дівчина.- Чи так я сказала? По-іспанському це буде para siempre.

– Para siempre і таке інше,- додав полковник.

Розділ XXVIII

Вони мовчки лежали поруч, і полковник чув, як б’ється її серце. Приємно чути, як б’ється її серце під чорним светром, що їй сплела якась родичка, і відчувати на здоровій руці її темне волосся, довге й важке. “Та хіба ж воно важке,- думав він,- воно ж легесеньке, як пух”. Вона лежала, тиха й лагідна, і все, що було їм дароване, міцно єднало їх. Він ніжно й жадібно поцілував її в уста, і все ніби раптом завмерло, і лишилося тільки відчуття нерозривного єднання.

– Річарде,- озвалася дівчина.- Жаль, що в нас усе так виходить…

– А ти ні за чим не шкодуй,- сказав полковник.- Не думай про втрати, доню.

– Скажи ще раз.

– Доню.

– Розкажи мені щось хороше, щоб мені було про що думати весь наступний тиждень, і щось повчальне про війну.

– Облишмо війну.

– Ні. Я повинна більше знати про неї.

– Я теж повинен,- сказав полковник.- Але не про воєнні хитрощі. Якось один наш офіцер на генеральській посаді всілякими підступами роздобув план пересування військ противника. Він знав наперед кожен його крок і провів таку блискучу операцію, що йому віддали під команду куди достойніших людей. Ось чому нас і били якийсь час. А ще через те, що в суботу й неділю ми звикли байдикувати.

– Сьогодні якраз субота.

– Я знаю,- сказав полковник.- Лічити до семи я ще не розучився.

– Чому ти зразу сердишся?

– Неправда, Просто мені вже за п’ятдесят, і я добре знаю, що й до чого.

– Розкажи мені щось про Париж, я люблю цілий тиждень думати про тебе й про Париж.

– Доню, чого в тебе весь час Париж на думці?

– Я була в Парижі і знову поїду туди. Це найпрекрасніше місто в світі після нашого, і мені хочеться знати про нього якнайбільше.

– Ми поїдемо разом, і там я все тобі розповім.

– Добре. А зараз розкажи мені хоч трошки, щоб вистачило на цілий тиждень.

– Здається, я вже розповідав тобі, що Леклерк був високородним пронозою. Дуже хоробрий, дуже пихатий і страшенно честолюбивий. Я тобі вже казав, що він помер.

– Так, казав.

– Вважають, що про мертвих не годиться говорити погане. А по-моєму, саме про мертвих треба говорити правду. Я ніколи не говорю про мертвих того, чого не сказав би їм за життя. Навпростець,- додав він.

– Не треба про нього говорити. Я вже розжалувала його подумки.

– То що ж тобі розповісти? Щось барвисте?

– Так, так, будь ласка. В мене дуже поганий смак, я весь час читаю ілюстровані журнали. Та коли ти поїдеш, я цілий тиждень читатиму Данте. I щоранку ходитиму до церкви. Це, мабуть, поможе.

– А перед обідом навідуйся до “Гаррі”.

– Гаразд,- сказала вона.- Розкажи щось барвисте.

– А може, краще трошки поспимо?

– Хіба можна спати, коли у нас лишилося так мало часу! Ляжемо ось так,- сказала вона й уткнулася головою йому в шию, під підборіддям, аж він мусив відхилитися назад.

– Ну тоді слухай.

– Дай мені спершу руку. Я відчуватиму її дотик, коли читатиму Данте й робитиму все інше.

– Данте був гидкий тип. Ще гонористіший за Леклерка.

– Атож. Зате писав непогано.

– Так. А Леклерк умів добре воювати.

– Ну, розповідай!

Вона пересунула голову йому на груди, і полковник спитав:

– Чого ти не хочеш, щоб я скинув френча?

– Мені приємно відчувати твої гудзики. Це погано?

– Я був би найпослідущим сучим сином, коли б подумав таке,- сказав полковник. – А у вашій родині хтось воював?

– Усі,- сказала вона.- Завжди. Були й купці, і дожі, ти ж знаєш.

– I всі воювали?

– Всі,- сказала вона. – По-моєму, всі.

– Гаразд. Тоді я тобі розповім усе, що ти захочеш.

– Щось барвисте. Таке, як друкується в ілюстрованих журналах, а то й гірше.

– В “Доменіка дель карр’єре” чи в “Трибуна іллюстрата”.

– Іще гірше.

– Спочатку поцілуй мене.

Вона поцілувала його ніжно, міцно, розпачливо, і полковникові було несила думати ні про бої, ні про барвисті чи дивовижні пригоди. Він думав тільки про неї, про те, що вона почуває, про те, як близько життя межує зі смертю в хвилину найвищого блаженства. Але що воно в біса таке, це блаженство, яке в нього звання і до якої частини воно приписане? I чи не муляє їй чорний светр? I звідки вся оця ніжність, і чарівність, і відданість, і висока гідність, і самозречення, і мудрість дитини? Так, ти міг пізнати найвище блаженство, а натомість витяг винову даму.

“Смерть – лайно,- думав від.- Смерть приходить до тебе дрібненькими осколками снаряда, зовні навіть не видно, куди вона ввійшла. Іноді вона жахлива. Вона може прийти з сирою водою, з погано натягненим протимоскітним чоботом чи з гуркотом розпеченого до білого заліза, що не втихав ні на мить. Вона приходить з тихеньким потріскуванням, що передує автоматній черзі. Вона приходить з димучою дугою кинутої гранати і різким ударом міни.

Я бачив, як вона падає, відірвавшись від бомботримача і описавши в повітрі химерну криву. Вона приходить в оглушливому скреготі металу, коли ламається машина чи просто відмовляє кермо на слизькій дорозі.

Але я знаю, що до більшості людей вона приходить у ліжку, як протилежність кохання. Майже все життя я прожив у її сусідстві і обділяв нею інших. Та що я можу розповісти цій дівчині цього холодного вітряного ранку, отут, у “Грітті-паласі”?

– Що ж тобі розповісти, доню? – спитав він її.

– Все.

– Гаразд,- сказав полковник.- Тоді слухай.

Розділ XXIX

Вони лежали, міцно пригорнувшись одне до одного, на приємно твердуватому, щойно засланому ліжку, і її голова спочивала на його грудях, а волосся розсипалося по його старій, жилавій шиї; і він розповідав:

– Ми висадилися, не зустрівши великого опору. Справжню зустріч нам готували на березі. Потім ми з’єдналися з парашутним десантом, зайняли й закріпили за собою кілька міст і нарешті взяли Шербур. Це було нелегко, операцію довелось провести дуже швидко; керував нею генерал на прізвисько Блискавичний Джо, ти про нього, мабуть, ніколи й не чула. Добрий генерал.

– Далі, будь ласка. Про Блискавичного Джо ти вже мені розповідав.

– Після Шербура у нас усього було вдосталь. Собі я не взяв нічого, крім адміральського компаса,- в мене тоді була моторка у Чізапікській затоці. Нам тоді дістався весь коньяк німецького інтендантства, а дехто з офіцерів привласнив мільйонів по шість французьких франків, що їх друкували німці. Вони були в обігу ще до минулого року; за долар давали п’ятдесят франків, і ті, кому пощастило переслати їх додому,- через коханок чи ад’ютантів,- добряче нажилися на цьому.

А я не вкрав нічого, крім компаса,- мені здавалося, що на війні не слід красти без потреби: це приносить нещастя. Але коньяк я пив і в вільні хвилини вчився читати отой складнючий компас. Компас був моїм єдиним другом, а телефон поглинав усе моє життя. Дротів у нас було більше, ніж к… у Техасі.

– Далі, далі, тільки, будь ласка, без брутальних слів. Цього слова я не розумію і не бажаю розуміти.

– Техас – великий штат,- сказав полковник,- Ось чому я й згадав жіноче населення. Не міг же я взяти для прикладу Вайомінг,- народу там усього якихось тридцять, ну щонайбільше п’ятдесят тисяч, а дротів тих було без ліку, ми тільки те й робили, що прокладали їх і згортали, а тоді знов прокладали.

– Далі.

– Перейдімо зразу до прориву,- сказав полковник.- А тобі не нудно?

– Ні.

– Так от, ми почали отой клятий прорив,- сказав полковник, повернувшись до неї. Тепер він уже не розказував, а ніби сповідався.- Першого ж дня налетіла ворожа авіація і скинула оті цяцьки, що збивають з пантелику радар, і наступ відмінили. Все було підготовлене, але його відмінили. Начальству, звичайно, видніше! Ох, і люблю ж я високе начальство – мов ту болячку!

– Розповідай і не сердься.

– Умови, бачте, були несприятливі,- сказав полковник.- Ну, на другий день ми все-таки стали на герць із ворогом, як кажуть наші двоюрідні брати англійці, що неспроможні прорвати навіть мокрий рушник,- отут і з’явилося над нами славне повітряне воїнство.

Коли ми побачили перші літаки, решта ще тільки злітали із своїх гніздечок на порослому зеленою травичкою авіаносці, що називається Англією.

Вони аж сяяли, ясні й гарні,- на той час захисну фарбу вже позчищали, а може, її й раніше не було. Точно не пам’ятаю.

Так чи інакше, доню, ключі літаків линули на схід, скільки сягало око. Це нагадувало нескінченний поїзд. Вони летіли високо в небі, краса і гордість! Я навіть сказав своєму начальникові розвідки, що той поїзд можна назвати експресом “Валгалла”. Тобі ще не набридло?

– Ні. Я немов бачу перед собою той експрес “Валгалла”. У нас тут ніколи не було так багато літаків. Хоч вони й налітали. Досить часто.

– Ми стояли на відстані двох тисяч ярдів від вихідного рубежу. Ти знаєш, доню, що таке дві тисячі ярдів перед атакою?

– Ні. Звідки ж мені знати?

– Ось головна ланка експреса “Валгалла” скинула димові бомби, розвернулась і подалася додому. Бомби влучили точно в ціль – вони ясно показали позиції фріців. У них були гарні позиції, і ми їх ніколи не вибили б звідти, якби не той розкішний фейєрверк, що нам довелось тоді спостерігати.

Ну, а потім чого тільки не скинув той експрес на фріців! Пізініше там усе виглядало, ніби після виверження вулкана, а полонені, яких ми захопили, трусилися, наче в пропасниці. То були хоробрі хлопці з Шостої парашутної дивізії, але вони ніяк не могли отямитися, хоч і старались.

Сама бачиш, бомбування було хоч куди. Саме те, що треба, коли хочеш нагнати ворогові смертельного страху.

Одне слово, доню, дув східний вітер, і дим почало відносити в наш бік. Важкі бомбардувальники, бомбили лінію димової завіси, а вона висіла тепер над нами. Отож авіація взялася бомбити нас так само ретельно, як досі фріців. Спочатку це були важкі бомбардувальники, і той, хто там побував, вже не злякається й пекла. Потім, щоб краще підготувати прорив і залишити якнайменше людей з обох боків, налетіли середні бомбардувальники і взялися за тих, хто ще вцілів. Ну, а як тільки експрес “Валгалла” повернув додому, розтягнувшись у всій своїй красі та величі від французького узбережжя через усю Англію, ми кинулися на прорив.

“Якщо у людини є совість,- подумав полковник,- їй не завадить іноді замислитись над тим, що таке авіація”.

– Дай мені келих вальполічелли, – попросив полковник, мало не забувши додати: “будь ласка”.- Вибач,- сказав він. – Будь ласка, ляж трохи зручніше, цуцику медовий. Ти ж сама попросила, щоб я тобі розповів.

– Я не цуцик медовий. Ти мене, певне, з кимось сплутав.

– Твоя правда. Ти моя остання, щира і єдина любов. Так? Але ж ти справді попросила мене розповісти.

– Будь ласка, розповідай далі,- сказала дівчина. – Я б хотіла бути твоїм цуциком медовим, але не знаю, що для цього треба. Я ж просто дівчина з Венеції і кохаю тебе.

– Хай буде так,- сказав полковник.- Я теж кохаю тебе. А цей вислів я, здається, підхопив десь на Філіппінах.

– Можливо. Але мені б хотілося просто бути твоєю дівчиною.

– Ти ж і є моя дівчина,- сказав полковник.- Уся, з чубка до п’ят.

– Прошу тебе, не будь нечемний,- сказала вона. – Кохай мене і розповідай усе, як було, але не треба брати це так близько до серця.

– Я розповім тобі все, як було,- сказав він.- У всякому разі, спробую, і хай буде, що буде. Коли вже ти цікавишся цим, то краще тобі дізнатися про все від мене, ніж вичитати з якоїсь паскудної книжки.

– Прошу тебе, не будь нечемний. Просто розкажи мені все, як було, і пригорни мене міцніше, і розказуй усе докладно, щоб скинути тягар із серця, якщо це можливо.

– В мене нема ніякого тягаря на серці. Хіба що спогади про те, як важкі бомбардувальники діють заради тактичної мети. Я нічого не маю проти них, коли вони діють правильно,- навіть якщо вони і сіють смерть. Але для підтримки наземних військ потрібна така людина, як Піт Кесада. От хто дав би їм добрячого штурхана під зад.

– Прошу, не треба…

– Якщо ти захочеш кинути таку стару шкапу, як я, той хлопець завжди стане тобі в пригоді.

– Ти зовсім не шкапа, хоч би що воно означало, і я тебе кохаю.

– Дай мені, будь ласка, дві таблетки он з тієї пляшечки і налий келих вальполічелли, який ти так і не налила, і я розповім тобі далі.

– Не треба. Не треба розповідати, я знаю тепер, що це тобі шкодить. А особливо отой експрес “Валгалла”. Я ж не інквізиторка, чи як там називають таких жінок. Давай полежимо тихенько і подивимось у вікно, що там діється на Великому каналі.

– I то правда. Кого обходить ця клята війна!

– Хіба що нас із тобою,- сказала вона й погладила його по голові.- Ось на тобі дві таблетки з квадратної пляшечки. А ось келих вина. Треба буде прислати тобі вина з нашого маєтку. Давай трохи поспимо. Поклади сюди свою руку.

– Здорову чи скалічену?

– Скалічену,- сказала дівчина. – Ту, яку я люблю і згадуватиму цілий тиждень. Я ж не можу взяти її собі, як ти взяв камені.

– Вони лежать у сейфі,- сказав полковник.- Покладені на твоє ім’я,- додав він.

– Давай трохи поспимо і не будемо говорити ані про камені, ані про сумні речі.

– До дідька все сумне,- сказав полковник; очі його були заплющені, голова лежала на чорному светрі, що був йому дорожчий за батьківщину. “Треба ж мати якусь батьківщину,- думав він.- Моя – ось тут”.

– Шкода, що ти не президент,- озвалася дівчина.- Ти був би чудовим президентом.

– Президентом? Коли мені було шістнадцять років, я записався в національну гвардію штату Монтана. Але я зроду не носив краватки-метелика і зроду не був галантерейником-банкрутом. У мене нема жодної риси, потрібної президентові. Я навіть опозицію не зміг би очолити, адже мені не треба підкладати під зад телефонні довідники, коли мене фотографують. I я не з тих генералів, що не нюхали пороху. Де там у біса! Я навіть не служив при верховному союзному командуванні. I вкритим сивиною сенатором я теж не буду. Для цього я не досить старий. Адже нами керують усілякі покидьки. Щось схоже на недопитки в пивному кухлі, куди повії накидали недокурків. А на підлозі повно бруду, і на фортепіано бренькає якийсь партач.

– Я не все зрозуміла – я ж бо ще не навчилася як слід по-американському. Але звучить це жахливо. Та ти не сердься. Краще вже я сердитимусь.

– Ти знаєш, що таке галантерейник-банкрут?

– Ні.

– Це не така вже й ганьба. В нашій країні їх чимало. Принаймні по-одному в кожному місті. А я, доню, всього лиш старий солдат, найпослідуща людина в світі. Кандидат до Арлінгтону, якщо мій труп відішлють на батьківщину. Кладовище вибирає родина.

– Арлінгтон гарне місце?

– Не знаю, – сказав полковник. – Мене ще там не ховали.

– А де б ти хотів, щоб тебе поховали?

– Високо в горах, – сказав він, раптом зробивши вибір.- На будь-якій висоті, де ми били ворога.

– Тоді тебе треба поховати на Граппі.

– В якомусь куточку, поритому снарядами, аби тільки влітку там пасли худобу.

– Хіба там пасуть худобу?

– Атож. Худобу пасуть усюди, де росте соковита трава, а дівчата з гірських селищ, міцно збиті дівчата з міцно збитих будинків, що не бояться ні холоду, ні снігу, позаганявши на зиму худобу, ставлять пастки на лисиць та вовків.

– I тобі не подобається ні Арлінгтон, ні Пер-Лашез, ні те, що тут, у нас?

– Оце ваше паскудне звалище?

– Так, це, мабуть, найгірше з усього, що в нас є. Та я подбаю, щоб ти лежав там, де ти скажеш, а коли хочеш, то й сама ляжу поряд.

– Ні. Це завжди роблять наодинці. Адже ж не ходять удвох до нужника.

– Не треба бридких слів!

– Я хотів сказати, що мені було б хороше з тобою. Та смерть – справа суто особиста і досить гидка,- Він замовк, трохи подумав і раптом сказав: – Ні. Виходь заміж, народиш п’ятьох синів і всіх їх назвеш Річардами.

– Левине Серце,- підхопила дівчина на льоту, вступаючи до гри, і ніби виклала на стіл свої карти.

– Паршиве серце,- сказав полковник. – Серце несправедливого, жовчного буркуна, що паплюжить усе на світі.

– Не смій себе так називати,- сказала дівчина. – Ти ж найдужче нападаєшся сам на себе. Пригорни мене міцно-міцно і ні про що не думай.

Він обійняв її так міцно, як тільки міг, і спробував не думати ні про що.

Розділ XXX

Полковник і дівчина лежали мовчки, і полковник силкувався не думати ні про що, як він уже стільки разів не думав ні про що у стількох місцях. Проте зараз це йому не вдавалося, бо лишилось дуже мало часу.

Дякувати богові, вони не Отелло і Дездемона, хоч усе відбувається в тому самому місті і дівчина куди вродливіша, ніж у Шекспіра, а полковник воював не менше, а то й більше за балакучого мавра.

“Вони добрі вояки,- подумав полковник,- оті кляті маври. А скільки ж ми їх побили на моєму віку! Та, мабуть, більше за ціле покоління, як рахувати останню марокканську кампанію проти Абдель Керіма. Та ще ж кожного доводилося вбивати поодинці. Ніхто ніколи не винищував їх цілими арміями, як ми фріців, поки вони не здобули своєї Einheit50”.

– Доню,- спитав він,- ти справді хочеш, щоб я тобі все розповідав, якщо не вдаватимусь до бридких слів?

– Дуже хочу. Тоді ми зможемо ділитися хоча б спогадами.

– Нащо ними ділитися? Візьми собі все, доню. Але це будуть тільки найяскравіші епізоди. Ти не зрозуміла б усіх воєнних тонкощів кампанії, та й мало хто зрозумів би. Можливо, Роммель. Хоч у Франції він не вилазив із котлів, та й до того ж ми знищили його комунікації. Це зробили повітряні сили – наші й англійські. I все ж я хотів би з ним поговорити про дещо. З ним та ще з Ернстом Удетом.

– Розповідай усе, що хочеш, і випий келих вальполічелли; але спинись, якщо тобі буде важко. Або не розповідай зовсім.

– Спочатку я був полковником у резерві,- почав терпляче пояснювати полковник.- Їх держать про запас: командири дивізій заміняють ними вбитих або розжалуваних. Убивають рідко, а розжалують багатьох. Хороші дістають підвищення. I то досить швидко, коли навколо все у вогні.

– Далі, далі. Чи, може, тобі вже пора прийняти ліки?

– Хай їм біс, тим лікам! I верховному командуванню союзними експедиційними силами.

– Це ти мені вже пояснював, – сказала дівчина.

– Шкода, що ти не солдат: ти так швидко все схоплюєш, і пам’ять у тебе чудова.

– Я б згодилася бути солдатом, якби ти був моїм командиром.

– Тільки не здумай воювати під моїм проводом. Я своє діло знаю. Але мені не щастить. Наполеон вибирав командирів, яким щастило, і він мав рацію.

– Але ж нам з тобою трохи щастило.

– Авжеж, – сказав полковник. – То більше, то менше.

– I все-таки то було щастя.

– Так. Але на війні не досить самого щастя. Хоч і без нього не обійдешся. Ті, що покладалися тільки на щастя, всі полягли, як наполеонівська кавалерія.

– Чого ти так ненавидиш кавалерію? Майже всі мої знайомі хлопці з багатих родин служили в трьох найкращих кавалерійських полках або на морі.

– Чого б я мав її ненавидіти, доню? – заперечив полковник і надпив трохи сухого червоного вина, любого, як братова домівка, коли брат любий твоєму серцю. – Просто в мене свої погляди, я довго міркував і збагнув, чого варта кавалерія.

– Невже вона справді така погана?

– Нікуди не годиться,- сказав полковник.

Але, згадавши, що йому слід бути добрим, додав:

– У наш час.

– Щодня втрачаєш якусь ілюзію.

– Ні. Кожен день – це нова, прекрасна ілюзія. Але все, що в ній є фальшивого, треба відтяти гострою бритвою.

– Тільки не відтинай мене.

– Тебе не втне ніяка бритва.

– Поцілуй мене, і міцно обніми, і дивись на Великий канал – його так гарно осяває сонце,- і розповідай далі.

Вони дивилися на Великий канал, на якому справді чарівно вигравало сонячне світло, і полковник вів далі:

– Я одержав полк тому, що командувач усунув офіцера, якого я знав іще вісімнадцятирічним юнаком. Певна річ, юнаком він уже не був. Полк виявився йому не під силу, а для мене той полк був мрією всього мого життя, аж поки я його не втратив.- I додав: – Певна річ, за наказом начальства.

– Як же втрачають полк?

– Ти б’єшся за якусь висоту, і тобі лишається тільки послати парламентера, щоб ворог обміркував своє становище і, коли твоє зверху, здався. Професіональні військові – розумні люди, а фріци були професіоналами, а не фанатиками. Та раптом дзеленчить телефон, це дзвонять із штабу корпусу й передають наказ із штабу армії, чи армійської групи, чи самого верховного командування,- річ у тому, що там вичитали у якійсь газеті, що її прислали, скажімо, із Спа, назву того міста і віддали наказ взяти його штурмом. Це, бачте, дуже важливий пункт,- недарма ж він попав у газету. I ти мусиш штурмувати.

От і поляже один батальйон на мосту. Один батальйон виб’ють увесь до ноги, та й від решти трьох майже нічого не лишиться. Танки виходять з ладу, ледве зрушивши з місця, а рухаються вони дуже швидко туди й сюди.

Ось підбито перший танк, за ним другий, третій, четвертий, п’ятий.

З п’яти чоловік, що сидять у танку, вилазять звичайно троє й кидаються навтіки, наче учасники кросу, що захищають честь Міннесоти проти команди Белуа, штат Вісконсін. Тобі ще не набридло?

– Ні. Я не зрозуміла, до чого тут штат Вісконсін. Та ти мені потім поясниш, коли захочеш. А тепер, будь ласка, розказуй далі.

– Ти вдираєшся в місто, і тут який-небудь штабний дженджик посилає на тебе авіацію. Можливо, наліт був призначений раніш, і його просто забули відмінити. Не будьмо надто суворі. Я ж усе описую в загальних рисах. Навіщо спинятися на подробицях, цивільна людина цього не зрозуміє. Навіть ти. Від того нальоту небагато пуття, доню. В місті, мабуть, усе одно не вдержатися – занадто мало в тебе людей, та ще доводиться викопувати декого з-під руїн, а декого лишати там – з цього приводу існують дві різні теорії. А тобі наказують: штурмуй! I знов повторюють наказ.

Наказ той підтверджує політик у військовому мундирі, який за все своє життя ні разу не був поранений й ніколи нікого не вбивав, хіба що по телефону чи на папері. Коли хочеш, уяви собі його нашим майбутнім президентом. Чи ким завгодно. Та все-таки уяви собі і його, і весь його штат, цю велику контору, розташовану так далеко в тилу, що з нею найлегше зв’язатися за допомогою поштових голубів. Тільки ж вони так ретельно дбали про свою особисту безпеку, що зенітки напевне позбивали б тих голубів. Якби змогли влучити в них.

Отож ти знову ідеш на штурм. Ось я розповім тобі, що це таке.

Полковник дивився на гру світла на стелі. Там відбивалася поверхня каналу. Сонячні відблиски химерно мерехтіли й переливалися, наче вода в струмку, де ловлять форель, посувалися разом із сонцем, і все лилося кудись, але нікуди не зникало.

Потім він подивився на дівчину, на її чарівне, смагляве обличчя дорослої дитини, що краяло йому серце; йому доведеться розлучитися з нею о тринадцятій тридцять п’ять, і нічим тут не зарадиш. Він сказав:

– Не будемо більше говорити про війну, доню.

– Ні, ні. Ще трохи,- попросила дівчина.- Тоді мені вистачить на цілий тиждень.

– Тиждень – недовгий строк. Якщо йдеться про ув’язнення.

– Ти не знаєш, яким довгим здається тиждень, коли тобі дев’ятнадцять.

– Мені не раз доводилось відчувати, якою довгою буває година, – сказав полковник. – Я міг би тобі розповісти, як нескінченно довго тягнуться дві з половиною хвилини.

– Будь ласка, розкажи.

– Я проводив дводенну відпустку в Парижі після боїв у Шнее-Ейфель і по знайомству отримав запрошення на нараду, куди допускалися тільки обрані і де генерал Уолтер Беделл Сміт пояснив нам, якою легкою буде операція, що згодом дістала назву операції Хюртгенського лісу. Назва, власне, неточна. Хюртгенський ліс був лише ділянкою фронту. Уся місцевість називалася Штадтсвальд; там німецьке верховне командування й вирішило дати нам бій після того, як ми зайняли Аахен і проклали собі шлях до Німеччини. Я тобі ще не набрид?

– Ти не можеш мені набриднути. I про війну ніщо не може мені набриднути, крім брехні.

– Дивна ти дівчина.

– Так,- сказала вона.- Я й сама давно знаю.

– Невже ти справді хотіла б піти на війну?

– Не знаю, чи я змогла б. Але я спробувала б, якби ти мене навчив.

– Нізащо в світі! Я просто розповідаю тобі цікаві історії.

– Легенди про загибель королів.

– Ні. У нас їх називають джі-ай51. Боже, як я ненавиджу це прізвисько і як його заялозили! Особливо любителі коміксів. Ті, кого так прозвали, поприходили з різних місць. Більшість проти волі. Не всі. Та всі читали газету “Старз енд страйпс”, і неодмінно треба було, щоб там згадали частину, якою ти командуєш, бо інакше тебе вважали невдахою. Я звичайно був невдахою, але ніколи не сердився на кореспондентів,- на отій нараді було кілька дуже гарних. Я не називатиму їхніх прізвищ, а то ще пропущу когось, а це було б несправедливо. Всіх гарних кореспондентів я не запам’ятав. Та були серед них і такі, що ухилялися від військової служби; були шахраї, які репетували, що поранені, коли їх ледь зачіпало осколком, і носили нашивки за поранення, коли потрапляли в автомобільну аварію; були пронози, боягузи, брехуни, злодії й кар’єристи. На нараді не були присутні лише вбиті. Бо й серед кореспондентів теж були вбиті. I досить багато. Та вбиті, як я вже сказав, не прийшли. Зате були там жінки в розкішних мундирах.

– Як же ти все-таки одружився з однією із них?

– Я ж говорив – помилково.

– Розказуй далі.

– У кімнаті було понавішувано стільки карт, що й сам господь бог не подужав би вивчити їх за цілісінький день,- вів далі полковник.- Великі карти, середні й гігантські. Усі ці люди вдавали, ніби легко орієнтуються на них, як, зрештою, і штабісти з указками в руках; указка – це ніби беззадий більярдний кий.

– Не вживай бридких слів. Я навіть не знаю, що воно означає.

– Обтятий чи скорочений,- пояснив полковник.- Нікчемне знаряддя або нікчемна людина. Це давній вислів. Напевно, він існував ще в санскриті.

– Розповідай далі.

– Навіщо? Хіба ганьбу затавруєш словами?

– Коли хочеш, я все занотую. Я можу слово в слово записати все, що чую і про що думаю. Звичайно, іноді я роблю помилки.

– О, ти дуже щаслива, коли можеш слово в слово записати все, що чуєш і про що думаєш. Але не смій нічого записувати з того, що я розповідаю.

I він повів далі;

– В кімнаті було повно кореспондентів, одягнутих кожен на свій смак. Одні шкірять зуби, інші горять завзяттям. А трохи осторонь, мов ті пастухи, збилися купкою пістолетні дженджики з указками в руках. Так ми називаємо тилових щурів, виряджених у мундири, наче в маскарадні костюми; пістолетний дженджик розпаляється щоразу, коли кобура б’є його по стегну. До речі, доню, наш пістолет, на відміну від доброго старого револьвера, в бою дає осічку частіше, ніж будь-яка інша зброя. Не бери в подарунок пістолета, хіба що хочеш молоснути когось по голові у “Гаррі”.

– Мені нікого ніколи не хотілося молоснути, крім хіба Андреа.

– Якщо колись захочеш молоснути Андреа, бий його дулом, а не рукояткою. Рукояткою бити незручно й можна легко схибити, а коли й влучиш, замастиш у кров руки, ховаючи пістолета. А взагалі не треба бити Андреа – він мій друг. Та й не думаю, щоб вдарити його було так просто.

– Я теж так гадаю. Що ж далі трапилося на нараді? Мені здається, я б тепер одразу впізнала пістолетного дженджика. Але краще було б потренуватися.

– Так от, пістолетні дженджики, пишаючись собою і своєю зброєю, чекали на великого полководця, що мав пояснити план майбутньої операції. Кореспонденти бурмотіли, хихикали, а найрозумніші з них або сиділи насупившись, або вдавали байдужих. У кожного був складаний стільчик, як улітку в університеті в Чаутокві. Пробач, що я вживаю американські слівця, але без цього американцеві не обійтися.

Нарешті входить генерал. Це тобі не пістолетний дженджик, він спритний ділок, досвідчений політик, звик орудувати великими справами. А тепер армія – найбільше підприємство у світі. Він бере в руки беззаду указку й спокійно і впевнено пояснює, як відбуватиметься наступ, нащо ми його затіяли і як усе це легко. Ну просто за іграшку.

– Далі, – сказала дівчина. – Ось я доллю тобі вина, а ти поглянь, як міниться світло на стелі.

– Налий, а я подивлюсь на світло й розповідатиму далі… Потім отой спритний діляга – я говорю без глуму, віддаючи належне його талантам,- повідомив, що нас забезпечать усім необхідним. Всього буде вдосталь. Так зване верховне командування союзними експедиційними силами було тоді в місті Версалі, коло Парижа. Ми мали наступати на схід від Аахена, десь за триста вісімдесят кілометрів від цієї резиденції. Хоч би яка велика була армія, штаб міг би підтягнутися трохи ближче до фронту. Нарешті він перебрався до Реймса, за двісті сорок кілометрів від передової. Але це сталося лише через кілька місяців. Я розумію, що директорові великої фірми краще не спілкуватися із своїми робітниками. Я розумію, що армія велика і це створює свої труднощі. Я навіть знаюся на техніці постачання й передислокації військ, що зовсім не так складно. Але ніколи в усій історії людства жоден командувач не сидів так далеко в тилу.

– Розкажи, як ви взяли місто.

– Гаразд. Але мені б не хотілося засмучувати тебе.

– Ти мене ніколи не засмучуєш. У нас стародавнє місто, і наші люди завжди воювали. Ми шануємо військових найбільше і, я сподіваюся, трохи їх розуміємо. Ми знаємо, що вони важкі на вдачу. Жінкам вони швидко набридають.

– А я набрид тобі?

– А ти як гадаєш? – спитала дівчина,

– Я й самому собі набрид, доню.

– Навряд, Річарде; ти не зміг би робити щось ціле життя, якби воно тобі набридло. Не треба дурити мене, любий, адже у нас так мало часу.

– Гаразд, не буду.

– Ти мусиш розповісти мені все, щоб вилити свою гіркоту.

– Я тобі все розповім.

– Розумієш, я хочу, щоб ти помер із спокійним серцем. Ой, я зовсім не те кажу! Не дозволяй мені верзти казна-що.

– Гаразд, доню.

– Розказуй далі і вилий усе, що в тебе накипіло на душі.

Розділ XXXI

– Слухай, доню, – сказав полковник.- Облишмо всіх отих верховодів і великих персон, яких у нас в самому лише Канзасі більше, ніж у вас плодів на маклюрованих деревах. Їх важко перетравити – це суто канзаський продукт. Власне, тільки канзасці їх і знають та ще ті, хто побував на війні. Ми мали їх доволі кожнісінького дня. Вони входили в пайок. А пайки у нас були різні – і кращі, й гірші.

Отак ми й воювали. Нудна це річ, зате повчальна. Ось як буває на війні – тільки кого це тепер цікавить!

Ось як воно буває. О тринадцятій нуль-нуль Червоні передають, що виступають слідом за Білими. О тринадцятій нуль п’ять (спробуй запам’ятати, доню: це п’ять хвилин на другу) Синіх запитують (певно, ти знаєш, хто такі Сині!): “Повідомте, коли виступаєте”. Червоні повідомляють, що рушать услід за Білими.

Бачиш, як просто. Кожен може повправлятися в цьому перед сніданком.

– Усі ж не можуть служити в піхоті,- лагідно зауважила дівчина. – Піхотинців я шаную найбільше, крім хороших, чесних льотчиків. Розповідай далі, а я тебе обійму.

– Хороші льотчики – молодці, їх треба шанувати,- сказав полковник.

Він поглянув на мерехтливе світло на стелі і з розпачем згадав про втрачені батальйони й загиблих людей. Ніколи вже не матиме він такого полку, ніколи! Правда, не він його-згуртував. Він одержав його у спадщину. Але якийсь час полк давав йому велику радість. Тепер половину перебито, а решту покалічено. Кого поранило в живіт, кого в голову, в руку чи в ногу, в шию, в спину, кому пощастило – в сідницю, а кому ні – у груди. В лісі ранило в такі місця, куди нізащо не влучало б у відкритому полі. I поранені ставали каліками; на все життя.

– Це був добрячий полк,- провадив він. – Можна навіть сказати, чудовий полк, поки я не знищив його за наказом начальства.

– Навіщо ж виконувати накази, коли знаєш, що вони помилкові?

– В армії мусиш слухатись, як собака,- пояснив полковник.- Уся надія на те, що трапиться добрий хазяїн.

– А які ж були в тебе насправді?

– Добрі тільки двічі. Коли я сам став командиром, мені часто траплялися славні хлопці, але добрі хазяї – тільки двічі.

– I тому ти тепер не генерал? А мені б так хотілося, щоб ти був генералом.

– Мені теж,- сказав полковник.- Хоч, може, й не так, як тобі.

– А ти не спробуєш заснути? Будь ласка, спробуй заснути.

– Гаразд,- сказав полковник.

– Я подумала, що коли ти заснеш, то хоч уві сні позбудешся тяжких спогадів.

– Спасибі,- сказав полковник. – Велике спасибі. Нічого не вдієш, панове! Чоловікові судилося коритись.

Розділ ХХХІІ

– Ти добре спав,- ніжно і лагідно сказала дівчина. – Тобі нічого не треба?

– Ні, дякую,- сказав полковник. Та раптом він наїжився й додав:

– Доню, я міг би заснути й на електричному стільці, з розрізаними холошами й поголеною головою. Я сплю, коли треба і скільки треба.

– А я так не можу,- сонно сказала дівчина. – Я сплю, тільки коли мене хилить на сон.

– Ти моє диво,- сказав полковник. – Ти й спиш краще за всіх.

– Чим же тут пишатися? – промурмотіла вона крізь сон.- Мені просто добре спиться.

– От і поспи, будь ласка.

– Ні. Розповідай мені тихо, тихо і поклади свою скалічену руку в мою.

– Хай їй чорт, моїй руці! – вигукнув полковник.- Відколи це вона така вже скалічена?

– Вона таки скалічена,- відповіла дівчина. – I навіть тяжче, ніж ти собі уявляєш. Розказуй далі про війну, але не будь такий брутальний.

– Ну що ж, це неважко, – сказав полковник. – Обійдемось без точного часу. Погода хмарна, а місце дії – сектор 986 342. Обстановка? Викурюємо ворога гарматним та мінометним вогнем. Начальник опервідділу передає наказ начальника штабу – привести Червоних у бойову готовність до сімнадцяти нуль-нуль. Начальник штабу наказує тобі привести себе в бойову готовність і пустити в хід якнайбільше артилерії. Білі доповідають, що в них усе гаразд. Начальник штабу передає, що рота А кидається на підсилення роти Б.

Рота Б зустріла сильний вогонь противника й застрягла, не виконавши завдання. Начальник штабу незадоволений. Та це цілком таємно. Він наказує посилити артпідготовку, а в резерві артилерії не лишилось…

Навіщо тобі здалася війна, доню? Не розумію. А може, й розумію. Кому потрібна правда про війну? Ну, добре, ось тобі справжня війна, війна по телефону, а потім, коли хочеш, я опишу тобі звуки, запахи і розпишу, хто, коли і де був убитий.

– Я хочу, щоб ти розповідав тільки те, що сам хочеш.

– Я розкажу тобі все, як було,- сказав полковник.- А генерал Уолтер Беделл Сміт і досі цього не знає. Хоч, може, я й помиляюсь, як помилявся вже не раз.

– Добре, що нам не треба зустрічатися ні з ним, ні з отим високородним пронозою.

– На цьому світі ми з ними не зустрінемося,- сказав полковник.- А коло брами пекла я поставлю варту, щоб туди таких типів не пускали.

– Ти говориш, як Данте,- сказала вона крізь сон.

– Я і є містер Данте,- відповів полковник.- У цю хвилину.

Так воно й було, і він змалював їй усі пекельні кола. Він був такий небезсторонній, як і Данте, та все ж таки він змалював їх.

Розділ XXXIII

– Я без подробиць, бо ти й так сонна, та воно й не дивно,- сказав полковник.

Він знову почав стежити за химерною грою світла на стелі. Потім поглянув на дівчину – ніколи, ніколи в житті не знав він вродливішої за неї.

Він бачив, як краса приходить і зникає, а вже коли зникає, то відлітає, немов на крилах. Красуні так швидко перетворюються в старі опудала! Та ця ще не скоро вийде з кола. Чорняві краще зберігаються, подумав він і потім подивився, яке тонке в неї обличчя. У неї добра порода, вона триматиметься вічно. В Америці більшість знаменитих красунь вийшли з-за прилавка, де торгували газованою водою, і навіть не пам’ятають прізвища свого діда, хіба що він був із німців і звався Шульц. Або Шліц.

“Ну, це вже негарно,- подумав він,- не смій казати їй такі речі, вони їй не сподобаються, а вона міцно спить, згорнувшись клубочком, як кицька”.

– Спи спокійно, моє серденько, а я вже розповім тобі, як було далі.

Дівчина спала, тримаючи його скалічену руку, яка йому так остогидла, і він відчував її подих, – так дихають тільки замолоду, коли легко засинаєш.

Полковник розповідав їй, не промовляючи ні слова.

“Отож після того, як я мав честь почути від генерала Уолтера Беделла Сміта, як легко буде наступати, ми перейшли в наступ. Тут була й славнозвісна Червона дивізія; вона вірила тій славі, яку сама про себе пустила. I Дев’ята, що була краща за нашу. Були й ми – коли нам наказували “вперед”, ми підводились і йшли.

Ми не мали часу читати комікси, ми взагалі ні на що не мали часу: ще не розвиднілось, а ми вже на марші. Де ж тут думати про великий план, тільки й думки, що про свою дивізію.

Ми носили чотирилисник конюшини – це нічого не означало, та нам подобалось. I досить мені тепер побачити таку нашивку, як у мене все нутро перевертається. Дехто гадав, що це плющ. Та ні, то була справжня чотирилиста конюшина, що підроблялася під плющ.

Згідно з наказом ми мусили наступати разом із славнозвісною Червоною дивізією – Першою піхотною дивізією армії Сполучених Штатів, а ця дивізія та її солодкоголосий офіцер-пропагандист не давали нам забути, з ким ми маємо справу. Сам він був славний хлопець, але така вже в нього була служба.

Замилювати очі – г…. діло, якщо ви не любите запаху чи смаку г…. Я його ніколи не любив. Правда, коли ще був хлопчиськом, любив топтатися по коров’ячих кізяках. Але тепер я не люблю г…. і чую його сморід за добру тисячу ярдів.

Отож ми почали наступати, розтягшись усіма трьома дивізіями в одну лінію, саме там, де хотілося німцям. Не будемо згадувати лихом генерала Уолтера Беделла Сміта. Він не падлюка. Він тільки наобіцяв дуже багато і розписав, як усе відбуватиметься. В нашому демократичному суспільстві падлюк начебто не повинно бути. Він просто страшенно прорахувався. I край,- додав полковник подумки.

Розпізнавальні знаки познімали аж до другого ешелону – фріци не повинні були знати, що наступаємо ми, добре знайомі їм три дивізії. А ми наступали, розтягшись в одну лінію, без ніяких резервів. Я навіть не хочу пояснювати, доню, що це означає. У всякому разі, нічого доброго. Місцю, де ми мали дати бій,- я добре до нього придивився,- судилося стати другим Пашендейлом; але то був ліс, де жертв від снарядів удвічі більше. Може, я й перебрав. Та я справді так вважаю.

Злощасна Двадцять восьма дивізія, наша сусідка справа, застряла там надовго, отож ми добре знали, як воювати в тих лісах. Гадаю, що обстановку, лагідно кажучи, можна було назвати несприятливою.

Нам наказали ввести в дію один полк ще до початку наступу. Це означало, що німці могли захопити принаймні одного полоненого, і маскування з дивізійними нашивками нічого не дасть. Вони однаково чекатимуть на нас. На хлопців з листками конюшини, а ті, мов віслюки, полізуть просто в пекло й сидітимуть там рівно сто п’ять днів. Не будемо наводити цифри – цивільні їх не зрозуміють. I типи з верховного штабу теж, хоч ми нікого з них і не бачили в тих лісах. Отож чисто випадково,- а такі речі нагорі завжди називають випадковими,- полк був знищений. Ніхто не був у цьому винен, і найменше його командир. То був чоловік, якому я залюбки склав би компанію в пеклі, і, може, мені ще трапиться така нагода.

Кумедно буде, коли замість того, щоб попасти в пекло, на що ми мали певну надію, ми опинимося в одному із закладів для фріців, на зразок Валгалли, і не зможемо жити у злагоді з тамтешніми мешканцями. Та, бог дасть, мене посадять за один стіл з Роммелем та Удетом,- тоді це буде достоту як у пансіоні для любителів зимового спорту. Ні, мабуть, все-таки ми потрапимо до пекла, але я і в пекло не вірю.

Та хай там що, а полк отримав свіже поповнення, як і кожний американський полк. Не стану пояснювати, як це робиться,- про це можна прочитати в книжці, автор якої сам із поповнення. Зрештою усе зводиться до того, що ти лишаєшся на передовій, аж поки тебе не вб’ють, не поранять чи поки ти не зсунешся з глузду і тобі не дадуть білого квитка. Система ця не гірша за інші і навіть досить логічна, коли врахувати труднощі з транспортом. Але при цьому лишається кілька недобитків, що ведуть підрахунок втрат і не дуже хочуть сидіти в тому лісі.

Їхній настрій можна висловити дуже просто: “Ідіть ви всі до розтакої матері!”

А оскільки я й сам уже двадцять вісім років такий недобиток, я чудово їх розумію. Та вони були солдатами, їм ніде було дітись, і більшість їх полягла в отих лісах, коли ми брали три міста, що мали такий мирний вигляд, а насправді виявилися фортецями. То були просто пастки, а ми нічого й не підозрювали. Висловлюючись безглуздим жаргоном мого ремесла – не виключено, що тут не спрацювала розвідка”.

– Мені дуже шкода того полку,- сказала дівчина.

Вона сказала це спросоння.

– Так,- відповів полковник.- I мені теж. Давай вип’ємо за нього. А потім поспи ще трохи, доню. Війну закінчено й забуто.

“Тільки, будь ласка, не думай, що я надто високої думки про себе, – сказав він, не промовляючи цього вголос. Його остання любов знов заснула. Спала вона не так, як журналістка. Він не любив згадувати, як та спить, але пам’ятав. Хоч і хотів забути. – Спала вона не дуже гарно,- подумав він.- Не те що ця дівчина, яка немовби й не спить, а просто вії склепила. Спи спокійно,- подумав він.

А хто ти в біса такий, щоб ганити ремесло журналісток? Адже ж і в тебе не краще ремесло, та й повелося тобі не дуже добре.

Ти хотів дослужитися до генерала в армії Сполучених Штатів і досяг свого. Але кар’єри так і не зробив і тепер гудиш усіх, кому більше пощастило”.

Його покаянний настрій скоро розвіявся, і він додав подумки: “Помовчімо про підлабузників, хабарників та проноз, які хоч і командували, але ніколи не билися.

Правда, під Геттісбергом було вбито кілька вихованців військової академії. Та то була славнозвісна битва, й обидві армії билися по-справжньому.

Не лютуй. Того дня, коли налетів експрес “Валгалла”, помилково вбило генерала Макнейра. То чого ж ти лютуєш? Виходить, вбивають і вихованців військової академії, адже статистика це підтверджує.

А як же я зможу згадувати, якщо не лютуватиму?

Гаразд, лютуй, скільки хочеш. I розкажи про все цій дівчині, але мовчки, щоб не засмутити її,- поглянь” як гарно вона спить”.

Розділ XXXIV

“Спи спокійно, моя любове, а коли прокинешся, я вже закінчу свою сповідь, жартами відверну твої думки від свого triste métier52, і ми підемо купувати маленького негра або мавра з чорного дерева, з тонким обличчям і тюрбаном, обсипаним діамантами. Ти пришпилиш його до сукні, і ми підемо до “Гаррі” випити вина й побачитися з друзями, які навідуються туди в цю пору.

Ми пообідаємо у “Гаррі” або вернемося сюди, і мої речі вже будуть спаковані. Ми попрощаємося з тобою, і я сяду з Джексоном у motoscafo53, перекинусь веселим жартом із Gran Maestro, помахаю рукою всім іншим членам Ордену, і, судячи з того, як я себе почуваю, ставлю один проти десяти або два проти тридцяти, що ми ніколи більше з тобою не побачимось.

Хай тобі чорт!- сказав він, ні до кого не звертаючись і, певна річ, не вголос.- Я завжди почував себе так перед боєм, і майже щоосені, і завжди, коли покидав Париж. Та, мабуть, це не означає, що неодмінно станеться лихо.

Та й кого воно цікавить, крім мене самого, Gran Maestro й цієї дівчини. В кожному разі, не начальство!

Мені й самому начхати на це. Хоч, мабуть, пора вже навчитися чи звикнути не чхати на те, що цього не заслуговує. Це так само ясно, як те, що повія – це повія, тобто така жінка, яка… і т. д.

Не треба думати про це, мій лейтенанте, капітане, майоре, полковнику чи пане генерале. Облиш, і хай буде проклята бридка стара бабера, що її так вдало змалював Ієронім Босх. Сховай свою косу в піхви, стара, якщо в тебе є для неї піхви. Або,- додав він, згадавши про Хюртгенський ліс,- візьми свою косу і вдавись!

Так, це був Пашендейл, справжній Пашендейл, де стовбури дерев злітали в повітря”,- розповідав він самим тільки химерним відблискам на стелі. А потім подивився, чи міцно спить дівчина, боячись засмутити її навіть думкою.

Тоді поглянув на портрет і подумав: “Їх у мене аж дві,- одна лежить, повернувшись набік, а друга дивиться мені в лице. Ну й щастить же тобі, сучий ти сину, чого ж ти скиглиш!”

Розділ XXXV

“Першого ж таки дня ми втратили там трьох командирів батальйонів. Одного вбили через двадцять хвилин, двох інших – трохи згодом. Для журналіста це тільки голі цифри. Але ж хороші командири батальйонів не ростуть на ялинах, навіть на різдвяних ялинках, яких так багато в тих лісах. А скільки ж тоді командирів рот ми втратили? Я міг би й це пригадати.

Їх теж не вирощують і не печуть, як картоплю. Ми отримали якесь поповнення, і, пригадую, я подумав: краще й доцільніше постріляти їх одразу, на місці, де вони вилазять із ваговозів, аніж потім тягти звідти, де їх усе одно повбивають, і ховати, як належить. Щоб везти їхні трупи, потрібні люди й бензин; щоб копати могили, також потрібні люди. А ті люди теж мусять битися і гинути під кулями.

Безперестану сипав сніг чи крупа, був дощ, туман; дороги були заміновані, подекуди аж по чотирнадцять мін у ряд, машини буксували, загрузнувши в багні, і ми втрачали їх одна за одною, звичайно, разом з людьми, що в них сиділи.

Противник поливав нас пекельним вогнем з мінометів і прострілював усі просіки з кулеметів та автоматів; він продумав усе до дрібниць, тож хоч би як ти старався його перехитрувати, а все одно опинявся в пастці. До того ж він ввів у дію важку артилерію.

Отже, вижити там було важко, навіть коли ти сидів тихенько. А ми ж ходили в атаку, і то кожнісінького дня.

Та годі про це. Хай йому дідько. Ось я згадаю ще тільки два випадки, щоб спекатися їх назавжди. Один стався на лисому пагорку, по дорозі до Гроссау.

Якраз перед тим як вибратися на відкрите місце,- а воно прострілювалося польовими гарматами,- ви потрапляли в мертву зону, де вас могли дістати тільки гаубичним загороджувальним вогнем або з мінометів праворуч. Коли ми відкинули ворога, то виявилося, що його міномети добре прострілювали й цю ділянку.

Та все-таки це було досить безпечне місце; їй-богу, не брешу, та тут і не збрешеш. Спробуй обдури тих, хто побував у Хюртгенському лісі. Збрешеш – і тебе зразу піймають, тільки-но рота розтулиш, хоч би ти був і тричі полковником.

Отут нам і зустрівся отой ваговоз; обличчя у водія було таке ж сіре, як і у всіх, і він сказав:

– Пане полковнику, отам попереду, посеред дороги, лежить убитий солдат; щоразу, як їде машина, доводиться переїжджати через нього, і людям, мабуть, прикро дивитися на це.

– Ми приберемо його з дороги.

I ми його прибрали.

Не можу забути, який він був на дотик, коли ми його піднімали, як його сплющило і як чудно бачити сплющену людину.

I ще одне. Ми скинули цілу купу білого фосфору на місто перед тим, як захопити його. Тоді я вперше побачив, як німецький собака жере підсмаженого фріца. Потім за нього взялася кицька. Голодна кицька, хоч загалом досить симпатична на вигляд. А ти могла б собі уявити, доню, щоб добра німецька кицька ласувала добрим німецьким солдатом? Або що добрий німецький собака може строщити стегно доброго німецького солдата, засмажене на білому фосфорі?

Скільки таких історій можна було б розповісти? Безліч, але навіщо? Хоч тисячу розкажи – війни все одно не відвернеш. А дехто скаже: ми ж тепер не воюємо з німцями, і кицька їла не мене й не мого брата Гордона, той був на Тихому океані. Може, Гордона зжерли краби. А може, він просто розчинився в океані.

В Хюртгені вбиті одразу замерзали, в них навіть щоки лишалися рум’яні, такі великі стояли морози. Це виглядало дуже дивно. Влітку всі мерці були сірі й жовті, наче воскові ляльки. А взимку мерці були рум’яні.

Справжній солдат нікому не розповідатиме, як виглядають свої вбиті,- звернувся він до портрета.- А втім, мені вже й нема чого додати. А як же з тією ротою, що полягла на мосту? Що скажеш про неї, старий вояко?

Вони мертві,- сказав він.- Бодай мені очі повилазили!

Ну, то хто ж вип’є зі мною склянку вальполічелли? Слухай, портрете, коли мені розбудити твій оригінал? Нам іще треба піти до ювеліра. I я жартуватиму й розважатиму тебе веселими розмовами.

А де ж оте веселе, портрете? Ти ж мусиш знати. Ти розумніший за мене, хоч я й потинявся чимало по світу.

Гаразд, намальована дівчино, – сказав полковник, не вимовляючи ані слова вголос.- Облишмо ці балачки, а рівно через одинадцять хвилин я збуджу живу дівчину, ми підемо з нею до міста й будемо веселитися, а ти залишишся тут, і тебе запакують у папір.

Я не хотів тебе образити. Це просто невдалий жарт. Я взагалі не хочу тебе ображати, бо відтепер ми житимемо разом, ти і я. Сподіваюсь, що житимемо”,- додав він і випив келих вина.

Розділ XXXVI

День видався холодний, вітряний та ясний; вони стояли біля вітрини ювеліра і розглядали дві фігурки негренят з чорного дерева, оздоблені самоцвітами. “Котрий з них гарніший?” – думав полковник.

– Котрий тобі більше подобається, доню?

– Мабуть, отой, що праворуч. У нього симпатичніше обличчя, правда?

– Вони обидва симпатичні. Якби ми жили в давні часи, я волів би, щоб тобі прислуговував отой.

– Гаразд. Тоді купимо його. Зайдімо досередини, нехай їх нам покажуть. I я спитаю, скільки вони коштують.

– Я сам піду.

– Ні, за ціну краще я спитаю. З мене заправлять менше. Ти ж усе-таки багатий американець.

– Et toi54, Рембо?

– Верлен був би з тебе дуже кумедний,- сказала дівчина. – Будьмо якимись іншими славетними особами, добре?

– Заходьте, ваша величність, і швидше купімо цю кляту цяцьку.

– Не вийде з тебе і справжнього Людовіка XVI.

– Зате я поїду з тобою на страту і плюну з ешафота.

– Давай забудемо про страти й про всі знегоди, купимо негренятко, а тоді підемо до Чіпріані та будемо гратися в славетних.

Продавець показав їм негренят, і дівчина запитала, скільки вони коштують; зав’язалася жваво розмова, й ціна набагато зменшилась. Та все одно в полковника не знайшлося стільки грошей.

– Я піду до Чіпріані й позичу в нього.

– Не треба,- сказала дівчина. Вона попросила продавця: – Покладіть це в футляр і відішліть до Чіпріані. Перекажіть, що полковник просив заплатити й залишити в себе, поки він прийде,

– Будь ласка,- сказав продавець. – Все буде зроблено.

Вони вийшли на вулицю, на сонце і нещадний вітер.

– Пам’ятай,- сказав полковник,- твої смарагди я залишив на твоє ім’я у сейфі “Грітті”.

– Вони твої.

– Ні,- сказав він лагідно, але так, щоб вона зрозуміла як слід. – Є речі, яких не можна робити. Ти це знаєш. От ти не виходиш за мене заміж, і я тебе розумію, хоч і не можу з цим погодитись.

– Гаразд,- сказала дівчина.- Але візьми хоч один на щастя.

– Не можу. Вони занадто дорогі.

– I портрет не дешевий!

– Це інша річ.

– Так,- погодилась вона. – Твоя правда. Здається, я починаю розуміти.

– Я прийняв би від тебе в дарунок коня, якби я був бідний, молодий і добре їздив верхи. Але нізащо не взяв би від тебе машини.

– Так, тепер я нарешті зрозуміла. Куди б нам піти, зараз же, негайно, щоб ти міг мене поцілувати?

– У цей завулок, якщо тут не живуть твої знайомі.

– Мені байдуже, хто тут живе. Я хочу, щоб ти пригорнув мене міцно-міцно й поцілував.

Вони звернули у глухий завулочок і дійшли до самого кінця.

– О Річарде,- сказала вона. – Мій любий…

– Я люблю тебе.

– Будь ласка, люби мене.

– Я тебе люблю.

Вітер шарпав її волосся і закидав йому за шию, і він поцілував її знову, відчуваючи, як шовковисті пасма б’ють його по обличчю.

Раптом вона рвучко випручалась, глянула на нього і сказала:

– Ходімо краще до “Гаррі”.

– Ходімо. I граймося в славетних людей?

– Авжеж,- сказала вона. – Граймося, ніби ти – це ти, а я – це я.

– Гаразд,- сказав полковник.

Розділ XXXVII

У “Гаррі” нікого не було, крім кількох охочих випити зранку, яких полковник не знав, та двох барменів, що порядкували за стойкою.

А бували години, коли бар наповнювався знайомими так само нестримно, як зростає приплив під горою Сен-Мішель. Різниця лише в тому, думав полковник, що години припливу змінюються щодня, а години напливу до “Гаррі” незмінні, як Грінвічський меридіан, метр-еталон у Парижі або самовпевненість французьких вояк.

– Ти знаєш когось із цих охочих прополоскати вранці горлянку?- спитав полковник.

– Ні. Сама я зранку не п’ю, тож ніколи їх не бачила.

– Їх одразу змиє, коли почнеться наплив.

– Ні. Вони підуть самі, тільки-но народу почне прибувати.

– Тебе не дратує, що ми прийшли сюди невчасно?

– Ти гадаєш, я снобка, якщо наш рід такий давній? А от якраз ми й не буваємо снобами. Сноби – це ті, кого ти називаєш хлюстами та ще всілякі скоробагатьки. Ти бачив колись таку силу скоробагатьків?

– Бачив,- сказав полковник.- У Канзас-Сіті, в заміському клубі. Я їздив туди з Форт-Райлі грати в поло.

– I що, було так само гидко, як і в нас?

– Ні, навіть приємно. Мені там подобалось, а та частина Канзас-Сіті дуже гарна.

– Справді? Мені хочеться поїхати туди з тобою. А там теж є туристські кемпінги? Такі, де ми зможемо зупинитись?

– Є. Але ми зупинимося в готелі “Мюльбах” – там найбільші в світі ліжка,- і вдаватимемо з себе нафтових магнатів.

– А де ми поставимо наш “кадилак”?

– А що, тепер уже “кадилак”?

– Атож. Коли не хочеш брати б’юїка з гідравлічним керуванням. Я об’їхала на ньому всю Європу. Його фото вміщене в останньому номері “Вог”, що ти мені надіслав.

– Та, мабуть, доведеться вибрати щось одне,- сказав полковник.- А ту машину, на якій ми поїдемо, поставимо в гараж біля “Мюльбаха”.

– А “Мюльбах” дуже розкішний готель?

– Просто казковий. Тобі сподобається. З міста ми подамося на північ до Сент-Джо, вип’ємо по чарочці, а то й по дві,- у барі Рубіду, тоді переїдемо через річку й повернемо на захід. Спочатку ти сядеш за кермо, а потім ми поміняємось ролями.

– Як це?

– Будемо вести машину по черзі.

– Зараз веду я.

– Давай швиденько проскочимо через ці нудні місця і дістанемося до Чімні-Рока і далі до Скотс-Блафа й Торрінгтона. Ось де ти побачиш справжню красу!

– У мене є карти, й путівники, і книжка з усілякими порадами для туристів, а також довідник усіх готелів та кемпінгів.

– I ти все це вивчаєш?

– Так. Я вивчаю це ввечері, разом з книжками, що ти мені надіслав. А де ми одержимо права?

– В Міссурі. Машину ми купимо в Канзас-Сіті. А туди полетимо, хіба ти забула? Можна, звичайно, поїхати й експресом.

– Я думала, ми полетимо до Альбукерке.

– Це іншим разом.

– Зразу по обіді ми зупинятимемося у найкращих готелях, за довідником, і я готуватиму тобі твої улюблені коктейлі, поки ти проглядатимеш “Лайф”, “Тайм” або “Ньюс-уїк”, а я читатиму свіжий “Вог” і “Харперз базар”.

– Так. Але ми неодмінно повернемось до Венеції.

– Авжеж. I машину привеземо. Італійським пароплавом, виберемо найкращий. А з Генуї машиною зразу сюди.

– А ти не хочеш десь переночувати дорогою?

– Навіщо? Нам треба скоріше дістатися додому.

– А де буде наш дім?

– О, ми ще подумаємо. У Венеції скільки завгодно будинків. А тобі не хочеться пожити трохи за містом?

– Хочеться,- сказав полковник. – Дуже хочеться.

– Тоді, прокидаючись уранці, ми бачили б за вікном дерева. А які дерева ми побачимо під час нашої подорожі?

– Переважно сосни й тополі по берегах струмків, та ще осики. Ось підожди, ти ще побачиш, як жовкне листя на осиці.

– Гаразд, підожду. А де ми зупинимось у Вайомінгу?

– Спершу заїдемо до Шерідана, а там буде видно.

– А Шерідан – гарне місто?

– Чудове. Ми поїдемо машиною туди, де відбувся бій з індіанцями,- я розповім тобі про нього. Потім подамося далі, до Біллінса, де загинув отой дурень Джордж Армстронг Кастер, ти побачиш меморіальні дошки на тому місці, де їх усіх повбивали, а я поясню тобі, як ішов бій.

– От добре! А на що Шерідан більше схожий: на Мантую, на Верону чи на Віченцу?

– На жодне з цих міст. Він стоїть високо в горах, майже як Скіо.

– Виходить, він нагадує Кортіну?

– Нітрохи. Кортіна оточена з усіх боків горами, а Шерідан приліпився до схилу гори. У Біг-Горну нема передгір’їв. Гори підносяться просто з долини. Звідти видно Хмарний пік.

– А наші машини виберуться туди?

– А якого біса їм не вибратись? Та я волів би машину без гідравлічного керування.

– Я теж можу без неї обійтися,- сказала дівчина. Вона насилу стримувалась, щоб не заплакати. – Як і без усього іншого.

– Що ти питимеш?- спитав полковник. – Ми ще нічого не замовили.

– Я, мабуть, нічого не питиму.

– Два дуже сухих мартіні,- сказав полковник бармену.- I склянку холодної води.

Він засунув руку в кишеню, відкрутив ковпачок на пляшечці з ліками і витрусив дві великі таблетки на долоню лівої руки. Затиснувши їх у руці, він знов закрутив ковпачок. Це було не так уже й важко для людини, що має скалічену праву руку.

– Я ж казала, що нічого не хочу.

– Гаразд, доню. По-моєму, тобі не завадить випити. Хай трохи постоїть. Може, я сам вип’ю… Даруй мені мою різкість, – сказав він. – Це вийшло ненароком.

– Ми ще не взяли нашого негренятка, яке охоронятиме мене.

– Так. Я не хотів його брати, поки не прийде Чіпріані і я не розплачуся.

– Ти в усьому додержуєшся таких суворих правил?

– Так, в усьому, – сказав полковник. – Ти вже вибач мені, доню.

– Скажи “доню” тричі.

– Hija, figlia55, доню.

– Не знаю, що й робити,- сказала дівчина. – Краще ходімо звідси. Я люблю, коли на нас з тобою дивляться, але сьогодні мені не хочеться нікого бачити.

– Футляр з негренятком лежить зверху на касі.

– Знаю. Я давно помітила.

Підійшов бармен з двома келихами, запітнілими від крижаного напою; він подав і склянку води.

– Принесіть той пакуночок, що прислали на моє ім’я, він лежить зверху на касі,- попросив полковник.- Перекажіть Чіпріані, що я пришлю йому за нього чек.

Полковник вирішив-таки забрати його.

– Хочеш випити, доню?

– Так, якщо ти не розсердишся, що я передумала.

Вони цокнулись і випили, келихи ледь дзенькнули, так легенько вони цокнулися.

– Ти мав слушність,- сказала вона, відчуваючи, як по тілу розливається тепло і смуток розвіюється.

– Ти теж мала слушність, – сказав він, стискаючи в долоні дві таблетки.

Він подумав, що приймати їх зараз з водою незручно. Тож коли дівчина відвернулася, проводжаючи поглядом одного з ранкових відвідувачів, він запив їх мартіні.

– Ну як, ходімо, доню?

– Ходімо.

– Бармене!- гукнув полковник. – Скільки з мене? Та не забудьте переказати Чіпріані, що я пришлю йому чек за цю дрібничку.

Розділ XXXVIII

Вони пообідали в “Грітті”, і, розгорнувши негренятко з чорного дерева, дівчина приколола його з лівого боку. Фігурка була дюймів зо три завдовжки й досить гарненька, коли любиш такі речі. “А не люблять їх лише бовдури”, – подумав полковник.

“Не смій навіть думати негарними словами,- сказав він собі.- Поводься як слід, поки ви з нею не попрощаєтесь. Ну що це за слово – “прощавай”, – подумав він. – Ніби для сентиментального вірша.

Прощавай, і bonne chance56, і hasta la vista57, а ми казали просто merde58, та й годі. Щасливої дороги – оце гарні слова! Неначе з пісні,- думав він.- Щасливої дороги, щасливої тобі дороги,- от і рушай у дорогу, забравши з собою ці слова. I край!”- подумав він.

– Доню, давно я казав, що кохаю тебе?

– Відтоді, як ми сіли за столик, не казав.

– Ну, то кажу тепер.

Коли вони прийшли в готель, Рената пішла до жіночої кімнати і терпляче розчесала волосся. Їй не подобалися жіночі кімнати.

Вона підмалювала губи, надавши їм виразу, який він любить, і сказала до себе, розмазуючи рівненько помаду:

“Не думай ні про що. Не думай. I не смій супитись через те, що він їде сьогодні”.

– Яка ти гарна.

– Спасибі. Мені хочеться бути гарною для тебе, якщо це мені вдасться і якщо я взагалі можу бути гарною.

– Яка співуча італійська мова.

– Так. Містер Данте теж був такої думки.

– Gran Maestro,- покликав полковник.- Чим нас нагодують у вашій Wirtshaft59?

Gran Maestro крадькома стежив за ними – з любов’ю і без заздрощів.

– Вам подати м’ясо чи рибу?

– Сьогодні не п’ятниця, – сказав полковник. – Рибу їсти не обов’язково. Тому дайте мені рибу.

– Отже, камбала,- сказав Gran Maestro,- А вам, ласкава пані?

– Що завгодно. Ви краще за мене розумієтесь на їжі, а я люблю все.

– Вибирай сама, доню.

– Ні. Хай вибирає той, хто розуміється краще за мене. Я після пансіону ніяк не можу наїстися.

– Ну, то я приготую вам сюрприз,- сказав Gran Maestro.

У нього було довгасте лагідне обличчя, сиві брови над ледь побриженими повіками й життєрадісна усмішка старого солдата, який радіє, що він іще живий.

– Що новенького в Ордені? – спитав полковник.

– Я чув, що наш патрон ускочив у халепу. У нього конфіскували майно. Чи принаймні наклали арешт.

– Сподіваюся, він якось викрутиться.

– За патрона можна не турбуватись. Він пережив і не такі бурі.

– За нашого патрона! – сказав полковник.

Він підніс келих, повний щойно відкоркованої чистої вальполічелли.

– Випий за нього, доню.

– Я не питиму за таку свиню, – сказала дівчина. – До того ж я не належу до вашого Ордену.

– Ні, вас уже прийняли до нього, – сказав Gran Maestro. – Per merito di guerra60.

– Тоді доведеться-таки випити, – погодилася дівчина. – Але чи справді мене прийняли до Ордену?

– Атож,- відповів Gran Maestro,- Хоч вам іще не видали свідоцтва, я призначаю вас Верховним Почесним Секретарем. Полковник відкриє вам таємниці Ордену. Відкрийте їй наші таємниці, прошу вас, полковнику.

– Залюбки, – сказав полковник.- А рябого нема поблизу?

– Ні. Він гуляє зі своєю коханою. З міс Бедекер.

– Тоді все гаразд,- сказав полковник. – Ти повинна збагнути головну таємницю… Поправте мене, Gran Maestro, якщо я помилюсь.

– Починайте, – сказав Gran Maestro.

– Починаю. Слухай уважно, доню. Це Найвища Таємниця. Слухай! “Любов є любов, а радість є радість. Та все змовкає, коли вмирає золота рибка”.

– Посвячення відбулося, – проголосив Gran Maestro.

– Я дуже рада і пишаюся, що стала членом вашого Ордену,- мовила дівчина. – Та, сказати по правді, він якийсь грубий, ваш Орден.

– Що правда, то правда,- погодився полковник. – А тепер, Gran Maestro, скажіть, що ми будемо їсти, якщо це не секрет.

– На перше enchillada з крабів по-венеціанському, тільки холодна. Краби в шкаралупі. Потім камбала – для вас, а для вас, ласкава пані, – смаженина. А яких овочів вам дати?

– Всіх, які є,- сказав полковник.

Gran Maestro пішов, і полковник спершу поглянув на дівчину, а тоді на Великий канал за вікном, що вигравав чарівними переливами – їх видно було навіть звідси, із найдальшого куточка бару, вдало переобладнаного під ресторан, – і сказав:

– Доню, чи я вже говорив, що кохаю тебе?

– Ти вже давно цього не казав. Але я кохаю тебе.

– А що стається з людьми, які люблять одне одного?

– Та, певне, вони спершу кохаються й щасливіші за інших. А потім один із них приречений на довічну порожнечу.

– Я не хочу бути нечемним, а то б я тобі відповів, – сказав полковник. – Прошу тебе, не треба ніякої порожнечі!

– Постараюся, – відповіла дівчина.- Я сьогодні стараюся з самого ранку, відколи прокинулась. Стараюся з того дня, як ми пізнали одне одного.

– От і старайся, доню.

Потім полковник звернувся до Gran Maestro, що, віддавши розпорядження, знов підійшов до них:

– Пляшку того vino secco61 зі схилів Везувію до камбали. А решту ми запиватимемо вальполічеллою.

– А мені можна запивати смаженину сухим вином? – спитала дівчина.

– Ренато, доню! Звичайно, можна. Тобі все можна.

– Коли вже пити, я хочу пити те саме вино, що й ти.

– Добре біле вино в твоєму віці дуже добре і зі смажениною,- сказав полковник.

– Жаль, що між нами така велика різниця в літах.

– А мені це дуже подобається, – заперечив полковник. – Хіба що…- він раптом затнувся, а тоді додав: – Будьмо fraîche et rose comme au jour de bataille62.

– Хто це сказав?

– Не знаю. Я почув це, коли вчився в Collège des Maréchaux63. Дуже претензійна назва. I все ж я його закінчив. Та найкраще я знаю те, чого навчився від фріців, воюючи з ними. Вони – найкращі солдати. Тільки не вміють розрахувати свої сили.

– Будьмо такими, як ти сказав, і скажи, що ти мене любиш.

– Я люблю тебе,- мовив він.- Можеш не сумніватися.

– Сьогодні субота,- мовила вона.- А коли буде наступна субота?

– Наступна субота – рухоме свято, доню. Знайди мені людину, яка зможе щось сказати про наступну суботу.

– Ти й сам сказав би, якби схотів.

– Ось я спитаю Gran Maestro, може, він знає. Gran Maestro, коли буде наступна субота?

– A Pâques ou à la Trinité64,- відповів Gran Maestro.

– А чому з кухні не чути ніяких запахів, що додали б нам доброго настрою?

– Бо вітер дме не з того боку.

“Так,- подумав полковник.- Вітер дме не з того боку, а який був би я щасливий, коли б мав цю дівчину, замість тієї жінки, що їй я плачу аліменти, хоч вона навіть не змогла народити мені дитину! А нахвалялася, що народить. Та хто знає, чия тут вина?

Ану держися! – сказав він собі.- I люби свою дівчину.

Вона тут, коло тебе, і хоче, щоб її любили, якщо в тебе є ще хоч крихта любові, яку ти можеш їй віддати”.

Серце його сповнилося любов’ю, як бувало завжди, коли він бачив Ренату, і полковник спитав:

– Ну, як тобі, з твоїми косами, як воронове крило, і обличчям, що розбиває серця?

– Чудово.

– Gran Maestro,- сказав полковник. – Зробіть так, щоб до нас усе-таки дійшли пахощі з вашої закулісної кухні, хоч вітер і не дме в наш бік.

Розділ XXXIX

Портьє сказав швейцарові, куди подзвонити, і їм подали той самий човен, що привіз їх сюди.

Джексон сів у човен разом із валізами і портретом, який дбайливо запакували. I досі дув рвучкий вітер.

Полковник заплатив за готель і роздав усім чайові. Готельна обслуга поскладала у човен валізи й портрет і допомогла Джексонові вмоститися зручніше. Потім вона пішла.

– Ну що ж, доню,- сказав полковник.

– А можна, я поїду з вами до гаража?

– Там краще не буде.

– Будь ласка, дозволь мені поїхати до гаража.

– Гаразд,- сказав полковник.- Роби, як сама знаєш. Сідай.

Вони мовчали; вітер дув у корму, тож при тій швидкості, що давав розбитий мотор, здавалося, наче вітру зовсім нема.

Біля причалу, де Джексон передав речі носієві, а сам поніс портрета, полковник сказав:

– Ну, давай прощатися.

– А інакше не можна?

– Можна.

– Дозволь я проведу тебе до бару і почекаю, поки виведуть машину.

– Так буде ще гірше.

– Нехай.

– Скажіть, хай речі віднесуть у гараж, і попросіть когось приглянути за ними,- сказав полковник Джексонові. – Перевірте рушниці і поскладайте усе так, щоб ззаду лишилося якнайбільше місця.

– Слухаю, пане полковнику,- відказав Джексон.

– То я таки їду?- спитала дівчина.

– Ні, – відповів полковник.

– Чому мені не можна поїхати з вами?

– Сама знаєш. Тебе не запрошували.

– Чого ти такий злий?

– Господи, доню, якби ти знала, як я стараюся бути добрим. Але самому стає легше, коли ти злий. Давай розплатимося з цим чолов’ягою й посидимо на лавці під отим деревом.

Він заплатив човняреві й пообіцяв, що не забуде про мотор з віліса; він, правда, не радив покладати на це дуже великі надії, хоч, може, щось і вийде.

– Мотор буде старий, та все одно кращий від того кавника, що стоїть у вас тепер.

Вони піднялися стертими кам’яними східцями, пройшли доріжкою, посипаною жорствою, і сіли на лавці під деревом.

Чорні дерева хиталися від вітру, і гілля на них було голе. Цього року листя опало рано, і його давно позмітали.

Підійшов чоловік і запропонував поштові листівки, але полковник сказав йому:

– Йди собі, синку. Тобі тут нічого робити.

Дівчина раптом заплакала, хоч вирішила ніколи не плакати.

– Слухай, доню,- сказав полковник.- Ну що я можу тобі сказати? В машині, якою ми їдемо, на жаль, немає амортизаторів.

– Я вже не плачу,- відповіла вона.- Я не істеричка.

– Ні, цього я не сказав би про тебе. Я сказав би, що ти найкраща й найчарівніша з усіх дівчат. В усі часи. На всій землі. В усьому світі.

– Хай навіть це правда, що з того?

– Авжеж,- сказав полковник.- Але це правда.

– А що ж тепер?

– Тепер ми поцілуємося і скажемо одне одному “прощавай”.

– А що таке “прощавай”?

– Не знаю, – сказав полковник. – Мабуть, це одне з тих слів, що їх кожен тлумачить по-своєму.

– Ось і я спробую.

– Тільки не бери цього близько до серця, чуєш, доню.

– Добре,- сказала дівчина.- Хоч у нашій машині й немає амортизаторів.

– Найбільше тобі пасує підвода, якою возили на ешафот, – із самого початку нашого знайомства.

– Невже ти хоч наостанці не можеш бути лагідним?

– Мабуть, що ні. Проте я старався весь час.

– Постарайся іще трохи. Це все, що нам лишається.

– Гаразд, спробую.

I вони міцно обнялися й поцілувалися довгим цілунком, а потім полковник повів дівчину стежкою, посипаною жорствою, і вниз кам’яними східцями.

– Візьми кращого човна. Навіщо тобі ця стара чахкалка?

– Я хотіла б поїхати цим човном, якщо ти не розсердишся.

– Розсерджуся? – спитав полковник. – Ні, не розсерджуся. Я тільки даю й виконую накази. Але не серджуся.

Прощавай, серденько, прощавай диво моє.

– Прощавай,- сказала вона.

Розділ XL

Він сидів у дубовій бочці? вкопаній у дно лагуни,- у Венето з таких бочок стріляють мисливці, стрілець ховається там від тих, в кого стріляє, у цьому випадку – від качок.

Їхали вони сюди весело: спочатку зустрілися в гаражі, а потім приємно провели вечір і попоїли усмак – вечерю зготували на вогнищі в старосвітській кухні. На задньому сидінні розмістилося ще троє мисливців. Навіть ті, хто не любив брехати, не могли стриматися від перебільшень, а на брехунів зійшло справжнє натхнення.

“Натхненний брехун,- думав полковник,- прекрасний, наче яблуня чи вишня в цвіту. Хай собі набрешеться досхочу, – думав він,- хіба що почне перебріхувати координати”.

Усе своє життя полковник колекціонував брехунів, як ото збирають поштові марки. Правда, він не розкладав їх за серіями й не дуже беріг. Він просто тішився, слухаючи їхні побрехеньки, якщо, звичайно, це не заважало справі. Учора ввечері, коли всі понапивалися граппи, йому плели всякі небилиці, і полковник залюбки слухав.

“З вогнища тягло димом деревного вугілля, ні, там, здається, горіли дрова, – подумав він. – У всякому разі, брехун краще бреше, коли в кімнаті пахне димом або коли зайде сонце”.

Він і сам двічі мало не збрехав, але стримався й тільки ледь перебільшив. “Вважаймо, що тільки перебільшив”,- подумав він.

А ось перед ним розстилається замерзла лагуна, і з полювання, здається, не буде пуття. Та він не втрачав надії.

Раптом не знати звідки з’явилися два шилохвости, один шугнув униз так стрімко, як не зміг би спікірувати жоден літак, і полковник, почувши лопотіння крил, скинув на плече рушницю і вбив качура. Той ударився об лід з такою силою, як може вдаритися лише птах, та перш ніж він упав, полковник убив і самичку, що метнулася вгору, витягнувши довгу шию.

Качка впала поруч із качуром.

“Це ж убивство,- думав полковник. – А що тепер не вбивство? А стріляєш ти ще непогано, хлопче. Теж мені хлопець! Нікчемний ти старий каліко! Дивись, онде вони летять”.

То були чирки, зони скидалися на хмаринку, що згустилася, розтяглася й зникла. Потім хмарка згустилася знову, і качка-зрадниця, яка сиділа на льоду, почала її підманювати.

“Хай іще раз завернуть, – подумав полковник. – Пригни голову і навіть оком не смій моргнути. Вони зараз прилетять”.

I вони прилетіли – на підступний заклик.

Вони раптом почали спускатися, склавши крила, наче закрилки в літака, але побачили під собою лід і знов знялися вгору.

Мисливець – уже не полковник, а хтось інший,- підвівся в бочці і підстрелив двох чирків. Вони гепнулися на лід так само важко, як і великі качки.

“Вистачить і двох з одного виводка,- сказав собі полковник.- А може, в них не виводок, а цілий табун?”

Раптом він почув постріл позад себе, де не було жодної бочки; обернувшись, він поглянув через замерзлу лагуну на далекий берег, порослий осокою.

“От і кінець полюванню”,- подумав він.

Табун, що спустився був зовсім низько, шугнув у небо; здавалось, качки стоять на хвостах, так круто вони здіймалися.

Полковник побачив, як одна качка впала, потім почув іще постріл.

То сердитий човняр стріляв у качок, які летіли на полковника.

“Та як він сміє?- подумав полковник.

Йому дали рушницю, щоб він добивав підранків, якщо їх не дістане собака і вони можуть утекти. Стріляти в качок, що летять на бочку, за мисливськими законами – справжній злочин.

Човняр був надто далеко, щоб йому можна було гукнути. Тому полковник двічі стрельнув по ньому.

“Шріт до нього не долетить,- думав полковник,- а він принаймні збагне, що я все знаю. Якого біса йому треба? Та ще на такому чудовому полюванні? Я ніколи не бачив, щоб полювання на качок було так старанно підготовлене, щоб усе йшло так добре, і ніколи не стріляв з такою втіхою, як сьогодні! Який гедзь укусив цього сучого сина?”

Він знав, як шкідливо йому сердитись. Тому прийняв дві таблетки й запив їх ковтком джину з фляги: води в нього не було.

Він знав, що й джин йому шкодить, і подумав: “Мені все шкодить, крім спокою та найлегшої гімнастики. Атож, брате, спокою та найлегшої гімнастики. По-твоєму, це легка гімнастика?

Диво ти моє, – сказав він до себе.- Як би я хотів, щоб ти була тут і ми сиділи б з тобою спина до спини в великій бочці. Я озирався б на тебе і влучно підбивав би качок високо в небі, а одну, щоб похизуватися перед тобою, підстрелив би так, щоб вона впала просто в бочку, але не зачепила тебе. Ану, спробую підстрелити хоч одну”, – сказав він собі, почувши шурхіт крил. Полковник підвівся, обернувсь і побачив самотнього качура – гарного, з довгою шиєю; швидко махаючи крильми, він летів до моря. Птах вимальовувався в небі чітко й виразно на тлі далеких гір. Полковник підняв угору дуло рушниці, прицілився і спустив курок.

Качур упав поряд із бочкою, пробивши кригу. Навколо бочки ламали кригу, розставляючи вабці, і воду затягло тільки тонкою плівкою. Підсадна качка подивилася на підбитого качура, переступаючи з лапки на лапку.

– Ти його раніше ніколи не бачила,- сказав їй полковник.- По-моєму, ти навіть не бачила, як він прилетів. А якщо й бачила, то нічого йому не сказала.

Качур ударився головою, і голова тепер була у воді. Але полковник бачив чудове зимове пір’я на його грудях та крилах.

“Я хотів би подарувати їй убір із пір’я, схожий на ті, якими у стародавній Мексіці прикрашали статуї богів,- думав він. – Та всіх цих качок, певно, відішлють на ринок, та й ніхто тут і не зуміє здерти з птаха шкурку та вичинити її. А гарно було б: качурине пір’я покласти на спину, сірої качки – на груди, з двома смугами з пір’я чирка зверху донизу. Шикарний вийшов би убір! Їй би, напевне, сподобався.

Хоч би вони прилетіли,- думав полковник. – Кілька дурних качок, може, заблукають і сюди. На всякий випадок треба бути напоготові”. Та кляті качки не летіли, і він лишився на самоті із своїми думками.

З інших бочок теж не чути було пострілів, лише вряди-годи долинали постріли з моря.

При такому яскравому світлі качки добре бачать лід і більше сюди не летять; вони збираються табунами над морем і сідають на воду. Стріляти більше не доводилось, і мимоволі полковник замислився над тим, з чого ж усе почалося. Він знав, що не заслуговує такого, але прийняв його й зжився з ним, хоч і завжди прагнув збагнути, як же все-таки так сталося…

Одного разу то були два матроси, коли вони з дівчиною гуляли пізно ввечері. Матроси свиснули до неї, і полковник спершу подумав, що це досить невинний жарт, тому вирішив не звертати уваги.

Та щось тут було не так. Він швидше відчув це, ніж усвідомив. А потім твердо впевнився і навмисно спинився під ліхтарем, щоб ті побачили його погони й перейшли на другий бік вулиці.

На кожному погоні в нього було по маленькому орлу з розпростертими крилами. В нього на мундирі вони були вишиті сріблом. Не дуже блискучі, бо він давно вже їх носив, та все-таки помітні.

Матроси засвистіли знову.

– Стань під стіною, якщо хочеш подивитись, – сказав полковник дівчині.- А ні, то відвернися.

– Вони ж такі височенні й молоді.

– Нічого. Зараз вони понижчають,- пообіцяв їй полковник.

Полковник підійшов до свистунів.

– Де ваш береговий патруль?- спитав він.

– Звідки я знаю?- відповів той, що був вищий на зріст.- Та я ж хотів тільки подивитися на дамочку.

– Як ваші прізвища? Чи є у вас особисті номери?

– Звідки я знаю,- відповів матрос.

Другий сказав:

– А якби й були, то чорта лисого я тобі скажу!

“Старий служака,- подумав полковник, перш ніж ударив його.- Бувалий морячок! Знає свої права”.

А тоді зацідив йому лівою рукою в пику – і ще раз, і ще, поки не збив його з ніг.

Другий, той, що свиснув перший, люто наскочив на нього, хоч і був п’яний; полковник садонув його ліктем у зуби, а потім ударив з усієї сили правою рукою. Озирнувшись на іншого свистуна, він зрозумів, що той готовий.

Тоді він ударив лівою збоку. А коли матрос спробував підвестися, ударив правою. Потім іще раз лівою, повернувся і пішов до дівчини: не хотів почути, як голова брязне об брук.

На ходу полковник глянув на того, що звалився перший, і побачив, що він спокійно спить, уткнувшись підборіддям у землю, а з рота в нього тече кров. Кров такого кольору, як треба, відзначив полковник.

– Тепер кінець моїй кар’єрі,- сказав він дівчині.- Хоч би яка вона була. Ну й чудернацькі ж у цих хлопців штани!

– Як ти себе почуваєш?- спитала вона.

– Чудово. Ти все бачила?

– Так.

– Вранці в мене страшенно болітимуть руки,- кинув він.- Тепер, по-моєму, ми можемо спокійно піти собі. Тільки ходімо помаленьку.

– Гаразд.

– Ні, я не те хотів сказати. Нехай ніхто не думає, що ми тікаємо.

– Ми підемо дуже поволі.

I вони пішли.

– Давай спробуємо щось?

– Що саме?

– Підемо так, щоб навіть ззаду нас боялися.

– Постараюся. Тільки навряд чи в мене щось вийде.

– Ну, тоді ходімо просто так.

– Невже вони жодного разу не вдарили тебе?

– Один раз садонули кулаком в потилицю. Другий матрос, коли кинувся на мене.

– Це й є справжня бійка?

– Так, коли тобі щастить.

– А коли не щастить?

– Тоді й у тебе коліна підломлюються, і ти падаєш навзнак чи долілиць.

– А ти мене ще любиш після цієї бійки?

– Я люблю тебе ще дужче, ніж досі, якщо це можливо.

– А чому ж неможливо? Це ж чудесно! Я тепер тебе більше люблю. Я йду не надто швидко?

– Ти йдеш, як сарна по лісі, а іноді ходиш, як вовчиця або як старий койот, коли він нікуди не поспішає.

– Мені б не хотілося скидатися на старого койота.

– Ти ж їх ніколи не бачила,- сказав полковник.- Вони б тобі сподобались. Ти ходиш, як усі великі хижаки, коли вони ступають поволі. Тільки ти зовсім не хижак.

– Можеш не сумніватися.

– Пройди трохи вперед, а я подивлюсь на тебе. Вона пройшла вперед, і полковник сказав:

– Ти ходиш, як чемпіон, поки він не став чемпіоном. Коли б ти була конем, я б тебе купив, навіть якби гроші довелось позичати за двадцять процентів на місяць.

– Тобі не треба купувати мене.

– Знаю. Та не про те мова. Я мав на увазі твою ходу.

– А що тепер буде з тими людьми? Я ж зовсім не розуміюся на бійках. Може, мені слід було лишитись і подбати про них?

– Ні в якому разі,- сказав полковник.- Затям собі: ні в якому разі. Сподіваюсь, вони заробили хоч один струс мозку на двох. Нехай здихають. Вони перші почали. I до суду мене ніхто не потягне. До того ж усі ми застраховані. А щодо бійки, то скажу тобі лиш одне…

– Ну, ну, кажи!

– Коли ти поліз у бійку, то мусиш перемогти. Це головне. А решта не варта й дірки з бублика, як говорив мій давній приятель доктор Роммель.

– Невже тобі справді подобався Роммель?

– Дуже.

– Таж він був твій ворог.

– Я люблю своїх ворогів іноді більше, ніж друзів. А моряки завжди перемагають. Це я засвоїв іще у домі, що називається Пентагоном, коли ще мене пускали туди крізь парадні двері. Хочеш, давай прогуляємось або сходимо до тих розбишак та спитаємо їхньої думки.

– Сказати по правді, Річарде, досить з мене на сьогодні й одної бійки.

– Правду кажучи, і з мене досить,- признався полковник. Але сказав він це по-італійському, почавши з “Anch’io”, – Ходімо до “Гаррі”, а потім я проведу тебе додому.

– Ти не пошкодив хворої руки?

– Ні. Я тільки раз молоснув його по голові.

– Можна мені торкнутися до неї?

– Так, тільки обережно.

– Вона страшенно спухла!

– Перелому нема, а опух швидко спаде.

– Ти мене любиш?

– Так. Я люблю тебе двома спухлими руками і всім серцем.

Розділ XLI

“Ось як воно було, і того самого дня, а може, й іншого, сталося диво. А ти й гадки не мав про нього,- думав полковник.- Сталося величезне диво, хоч ти ніколи цього не домагався. Але й не опирався, ніколи, сучий ти сину”.

Ще дужче похолоднішало, чиста вода знов затяглась крижаною плівкою, і підсадна качка навіть перестала дивитися вгору. Вона зреклася зради, турбуючись про власну долю.

“Ну й стерво ж ти,- думав полковник. – Хоч я й знаю, що це несправедливо. Адже зрада – твоє ремесло. Але чому качка приманює краще, ніж качур? Кому це знати, як не тобі,- думав він,- Хоч це й неправда. Що ж тоді правда? Самці все ж таки приманюють краще.

Тільки не думай про неї! Не думай про Ренату. Яка з цього користь? Тобі це навіть вадить. До того ж ти з нею вже попрощався. Господи, що то було за прощання! Навіть без ешафота не обійшлося. А вона полізла б за тобою і на той триклятий ешафот, якби ешафот був справжній. Жорстоке ремесло! Любити й розлучатися. Це завдає людям болю.

Хто дав тобі право зв’язуватися з такою дівчиною?

Ніхто,- відповів він собі,- Мене познайомив з нею Андреа.

Та як вона могла покохати такого нещасного сучого сина?

Не знаю,- сказав він відверто.- Слово честі, не знаю”.

Він і гадки не мав, що дівчина любить його за те, що він ніколи не почуває себе нещасним, чи є в нього серцевий напад, чи нема. Він скуштував і горя, і муки, але ніколи не почував себе нещасним.

Таких людей дуже мало на світі, і дівчина, хоч іще молода, відразу це збагнула.

“Тепер вона вдома і спить,- думав полковник.- Її місце там, а не в якійсь паршивій бочці, та ще коли кляті вабці повмерзали в кригу.

I все ж, коли б ця бочка була на двох, як би я хотів, щоб вона була тут: вона дивилася б на захід, чи не летить звідти ключ диких качок. Але вона замерзла б тут. Може, мені вдасться виміняти в когось справжню пухову куртку, – продати її ніхто не погодиться. Такі куртки видали колись випадково льотчикам.

Я міг би дізнатись, як їх роблять, і замовив би їй куртку на качиному пуху,- думав він. – Знайшов би доброго кравця, і він пошив би їй двобортну куртку, без кишені справа, й нашив би шматок замші, щоб не чіплявся приклад.

Так я й зроблю,- сказав він собі. – Так я й зроблю або дістану таку куртку в якогось дженджика й віддам її перешити. Треба дістати їй добру рушницю – “Парді-12”, тільки не надто легку, або пару “Босів”. В неї мусять бути рушниці не гірші, ніж вона сама. Так, мабуть, найкраще – дві рушниці “Парді”,- думав він.

Раптом полковник почув легенький шурхіт крил, що швидко махали в небі, і глянув угору. Але качки летіли надто високо. Він тільки провів їх очима. Птахи летіли так високо, що їм було видно бочку, його в ній, вабці, що повмерзали в кригу, і понуру підсадну качку, яка теж їх побачила й голосно закрякала, вірна своєму обов’язку зрадниці. Качки – то були шилохвости – полетіли собі до моря.

“Я ніколи їй нічого не дарую – це вона правильно сказала. Хіба що оте негреня. Та й то вона сама його вибрала. Так подарунків не дарують.

Ет, як би я хотів подарувати їй віру в завтрашній день, та її більш не існує. Як би хотів подарувати їй свою любов, та вона нічого не варта; усі свої багатства, та що я маю, крім оцих двох рушниць, солдатської форми, бойових нагород і книжок? Та ще полковницької пенсії.

Земними благами тебе я наділю,- подумав він.

А вона подарувала мені свою любов, смарагди, які я їй повернув, і портрет. Що ж, і портрет я завжди можу повернути. Я міг би подарувати їй свого персня,- думав він,- та де ж він у біса дівся?

Хіба ж вона візьме мій Хрест за бойові заслуги з дубовим листям, чи дві срібні зірки, чи інший мотлох – навіть ордени її рідного краю? Чи Франції? Чи Бельгії? Ну, й не треба. Надто вже це скидається на похорон.

Краще я віддам їй свою любов. Та як її, кляту, послати? I як зберегти, щоб вона не зів’яла? Її ж не покладеш на лід?

А може, тепер і кладуть? Треба спитати. А як я дістану той клятий мотор для старого?

Знайди. Знаходити вихід із скрутного становища – твоє ремесло. Знаходити вихід, коли по тобі стріляють,- поправився він.

Шкода, що цей негідник, який псує мені полювання на качок, не має справжньої рушниці; правда, у мене зараз теж нема. А то ми швидко з’ясували б, хто вміє знаходити вихід із становища. Навіть у цій паршивій бочці, посеред болота, де не можна маневрувати. Йому довелось би підійти зовсім близько, щоб поцілити мене.

Годі,- сказав він собі,- подумай краще про дівчину. Ти більше не хочеш вбивати – нікого і ніколи.

Кому ти морочиш голову?- спитав він себе.- Ти що, в святі пнешся? Ну що ж, можеш спробувати. Їй ти тоді більше подобатимешся. А ти певен? Ні, не певен,- признався він відверто.- Бог свідок, що не певен.

А що, як я справді стану святим перед смертю? Чом ні?- сказав він.- Ну, хто хоче закластись на це?”

– Ти не хочеш?- спитав він підсадну качку.

Але вона дивилася в небо у нього за спиною і тихенько крякала щось по-своєму.

Качки пролетіли надто високо, ні разу не звернувши. Вони байдуже глянули вниз і полетіли далі до моря.

“Видно, вони справді сідають там на воду,- подумав полковник.- А десь у човні на них теж чатує мисливець. Вони підлетять з підвітряного боку, і хтось напевне підстрелить їх. Та коли той мисливець почне стріляти, кілька качок можуть полетіти назад, до мене. Але все замерзло, мені давно пора їхати, чого я сиджу тут, як бовдур?

Я настріляв чимало качок і полював не гірше, а навіть краще, ніж завжди. Краще, хай йому біс,- подумав він.- Тут ніхто не стріляє краще за тебе, крім Альваріто; він іще хлопчисько і тому стріляє швидше. I все ж ти вбиваєш менше качок, ніж погані й навіть середні мисливці.

Так, знаю. I знаю чому: ми ж за кількістю більше не ганяємося, ми ж тепер не живемо за статутом, пам’ятаєш?”

Полковник згадав, як одного разу, завдяки примхливому воєнному щастю, він зустрівся ненадовго із своїм найкращим приятелем; це сталося у бою в Арденнах, і вони гнали ворога.

Була рання осінь, навколо височіли гори з піщаними дорогами і стежками, укриті низькорослими дубками та соснами. Сліди ворожих танків і тягачів виразно відбивалися на вологому піску.

Напередодні йшов дощ, але тепер розгодинилося, видимість була добра, можна було розгледіти навіть далекі пагорби, і вони із приятелем уважно роздивлялися довкола в бінокль, наче полювали на дичину.

Полковник, який тоді був генералом і заступником командира дивізії, знав слід кожної ворожої машини. Він знав, коли у ворога не стане мін і скільки приблизно патронів у нього ще залишилося. Він розрахував, де німцям доведеться прийняти бій, перш ніж вони досягнуть лінії Зігфріда. Він був певен, що вони не битимуться в жодному з тих місць, де чекали боїв, а поспішатимуть відійти якнайдалі.

– Ми досить далеко відірвалися для людей нашого високого рангу, Джордже,- сказав він своєму найкращому приятелеві.

– Глядіть, не дуже заривайтеся, генерале.

– Пусте!- сказав полковник.- Годі нам жити за статутом, тепер ми його просто викинемо геть.

– З превеликим задоволенням, генерале! Тим більше, що статут складав я сам,- сказав його найкращий приятель,- А що, коли вони залишили заслін?

Він показав на місце, де, за логікою, ворог мусив зайняти оборонну позицію.

– Нічого вони там не залишили,- сказав полковник.- У них бойового припасу й на фейєрверк не вистачить.

– Людина завжди має рацію, поки не помиляється, – промовив його найкращий приятель і додав:- Пане генерале.

– Я маю рацію,- сказав полковник. Він і справді мав рацію, хоч для того, щоб одержати точні відомості, йому довелося трохи порушити принципи Женевської конвенції.

– Ну що ж, наступати то й наступати!- сказав його найкращий приятель.

– Нам нічого баритися, я можу ручитись, що вони не затримаються в цих двох пунктах. I знаю я це не від якогось там фріца, а з власного досвіду.

Він ще раз оглянув місцевість, послухав, як вітер шелестить гіллям, вдихнув запах вересу, прим’ятого чобітьми, ще раз подивився на, відбитки гусениць на мокрому піску – і на цьому все скінчилось.

“Цікаво, чи сподобалася б їй ця історія? – подумав він.- Ні, не годиться так вихвалятися перед нею. От якби хтось інший розповів їй про це, та ще й піддав би жару… Джордж не зможе розповісти. А він – єдиний, хто зміг би це зробити, та, на жаль, не зможе. Дідька лисого він тепер зможе!

Я мав рацію у дев’яносто п’яти випадках із ста, а це дуже великий процент навіть в такому простому ділі, як війна. Але й ті п’ять процентів, коли ти помиляєшся, теж не дрібничка.

Ні, я ніколи не розповім тобі цієї історії, доню. Це тільки невиразний шум у мене в серці. В моєму клятому, нікчемному серці. Це погане серце не може угнатися за мною.

А що, як воно ще зможе,- подумав він і проковтнув дві таблетки, запивши їх джином, а тоді поглянув на сіру кригу.

Ось зараз гукну того лобуряку та й поїду на ферму, чи як її там,- мисливський будинок, чи що. Полюванню кінець”.

Розділ XLII

Полковник випростався, двічі вистрелив і замахав рукою до човняра, щоб той ішов до нього.

Човен плив поволі, всю дорогу доводилось ламати кригу; човняр позбирав дерев’яні вабці, спіймав підсадну качку і сунув її в мішок, а собака, сковзаючись по льоду, попідбирав убитих качок. Гнів у човняра начебто минув, і вигляд у нього був задоволений.

– Малувато набили,- сказав він полковникові.

– З вашою поміччю.

На цьому й скінчилася їхня розмова; човняр акуратно поскладав качок на носі, догори черевцем, а полковник подав йому рушниці та складаний стільчик з ящиком для патронів.

Полковник заліз у човен, а човняр подивився, чи вони не забули чого в бочці, і зняв з гачка щось схоже на фартух з кишенями для патронів, який там висів. Потім теж сів у човен, і вони повільно, насилу пробиваючись крізь товсту кригу, попливли туди, де видніла бура вода каналу. Полковник щосили відпихався довгим веслом, як і дорогою сюди. Але тепер, коли яскраве сонце осявало снігові вершини на півночі та смугу осоки коло входу в канал, вони працювали дружно.

Із тріском пробившись крізь кригу, вони нарешті ввійшли в канал; човен одразу поплив швидше, і полковник сів, передавши весло човняреві. Його аж у піт кинуло.

Собака, що тремтів у нього біля ніг, переліз через борт і поплив до берега. Стріпнувши воду з брудної білої шерсті, він помчав додому заростями кущів та бурої осоки, – полковникові було видно, як колишеться гілля там, де він пробігає. Ковбаси він так і не одержав.

Полковник відчув, що весь мокрий, і, хоч був одягнений у теплу куртку, все ж таки ковтнув дві таблетки й відпив джину з фляги.

Фляга була пласка, срібна, в шкіряному футлярі. Під футляром, уже засмальцьованим і витертим, з одного боку було вигравірувано: “Річардові від Ренати з любов’ю”. Ніхто не бачив цього напису, крім дівчини, полковника і гравера. Напис робили не там, де купували флягу. “Це було на самому початку,- подумав полковник.- Хто став би ховатися тепер?”

На ковпачку фляги було вигравірувано: “Р. К. від Р.”

Полковник подав флягу човняреві, той спочатку подивився на нього, потім на флягу і спитав:

– Що це?

– Англійська граппа.

– Покуштуємо…

Він відпив великий ковток і сказав:

– Спасибі.

– А-ви багато настріляли?

– Я вбив чотирьох качок. Собака підібрав іще трьох, підбитих кимось іншим.

– Навіщо ви стріляли?

– Вибачте. Певне, спересердя.

“А я хіба так не роблю?” – подумав полковник і не спитав, чого той сердився.

– Шкода, що такий поганий літ.

– Буває,- сказав полковник.

Полковник стежив, як собака біжить у високій осоці. Раптом той зробив стойку й завмер. Потім стрибнув і пірнув у траву.

– Знайшов підранка,- сказав полковник.

– Боббі! – гукнув човняр.- Апорт! Апорт!

Осока розступилась, і з’явився собака з диким качуром у зубах. Сірувато-біла шия та зелена голова розгойдувалися, наче голівка змії. В цьому русі була приреченість.

Човняр звернув до берега.

– Я візьму,- сказав полковник. – Боббі! Боббі!

Він вийняв качура з пащі собаки, що обережно тримав його у зубах; птах був майже неушкоджений, з приємним, гладеньким пір’ям; серце його калатало, а в очах була туга й жах перед неволею.

Полковник уважно оглянув його, лагідно пестячи, наче коня.

– Тільки ледь зачепило крило,- сказав він.- Нехай лишається у нас як жіва принада або пустимо його весною на волю. Покладіть його в мішок.

Човняр узяв качура і обережно поклав у мішок. Полковник почув, як підсадна качка одразу закрякала. “Може, вона виправдовується”, – подумав він. Важко зрозуміти качину мову крізь полотно мішка.

– Ану, ковтніть іще,- сказав він човняреві.- Сьогодні з біса холодно.

Човняр узяв флягу і знову хильнув.

– Спасибі,- сказав він. – Добряча у вас граппа.

Розділ ХLІІІ

На причалі, перед довгим низьким будинком, були розкладені рядками вбиті качки.

Пайки були неоднакові, і полковник подумав: “Тут кілька взводів, а в мене й рою не набереться”.

Старший єгер, у високих чоботях, короткій куртці та зсунутому на потилицю старому капелюсі чекав їх на березі і, коли вони пристали, скептично поглянув на качок, що лежали на носі човна.

– Коло нашої бочки все взялося кригою,- сказав полковник.

– Я так і думав,- відповів той.- Шкода. То ж найкраща засідка.

– А хто найбільше настріляв?

– Барон убив сорок дві. Там течія, і воду скувало не зразу. Ви, певне, не чули пострілів, бо вітер дув у інший бік.

– А де ж решта?

– Усі поїхали, крім барона, який чекає на вас. А ваш шофер спить у будинку.

– Це схоже на нього,- сказав полковник.

– Розклади качок як слід,- звелів єгер човняреві, що був заразом і єгерем.- Я впишу їх до мисливської книги.

– В мішку ще сидить качур, йому підбили крило.

– Гаразд. Я пригляну за ним.

– Я піду попрощаюся з бароном. З вами ми ще побачимось.

– Вам треба добре зігрітися,- зауважив старший єгер.- День сьогодні холодний, полковнику.

Полковник пішов до будинку.

– Ми ще зустрінемось,- сказав він човняреві.

– Так, полковнику,- відповів той.

Барон Альваріто стояв посеред кімнати, коло вогнища. Він усміхнувся своєю соромливою усмішкою і промовив, як завжди, неголосно:

– Шкода, що вам сьогодні не поталанило.

– У нас усе кригою позатягало. Але все одно було гарно.

– Ви дуже змерзли?

– Не дуже.

– Може, перекусите чогось?

– Спасибі. Я не голодний. А ви вже їли?

– Так. Решта всі подались додому, і я дав їм свою машину. Ви підвезете мене до Латізани чи трохи далі? А звідти я вже якось доберуся.

– Авжеж.

– Таке паскудство, що вода замерзла. Чудове було б полювання.

– За лагуною, мабуть, тьма-тьмуща качок.

– Так. Але вони не сидітимуть там, коли їжа під кригою. Вночі полетять на південь.

– Невже всі полетять?

– Всі, крім наших місцевих качок, що вивелися тут. Ті лишаться, аж поки вся вода не замерзне.

– Шкода, що так вийшло з полюванням.

– Шкода, що вам довелося їхати так далеко заради кількох качок.

– Я люблю будь-яке полювання,- сказав полковник.- I я люблю Венецію.

Барон Альваріто відвів погляд і простяг руки до вогню.

– Так, – сказав він. – Всі ми любимо Венецію. А ви, мабуть, більше за всіх.

Полковникові не хотілося заводити пустих балачок на цю тему, і він тільки сказав:

– Ви ж знаєте, як я люблю її.

– Знаю,- сказав барон. Він дивився кудись у простір. Потім додав: – Пора будити вашого шофера.

– А він щось їв?

– Їв і спав, а потім знов їв і спав. I трохи читав книжку з малюнками, яку привіз із собою.

– Комікси,- сказав полковник.

– Треба й собі привчитися їх читати,- сказав барон. Він усміхнувся соромливою, загадковою усмішкою. – Ви б не могли привезти мені кілька з Трієста?

– Скільки хочте,- сказав полковник.- I про надлюдину, і вже зовсім фантастичні. Почитаєте замість мене. Послухайте, Альваріто, а що з єгерем, який був на моєму човні? Спочатку він просто бачити мене не міг.

– Це через ваш мундир. Військова форма союзників завжди на нього так діє. Бачте, його надто завзято визволяли.

– Як то?

– Коли прийшли марокканці, вони згвалтували його дружину й дочку.

– Мені, мабуть, треба чогось випити,- сказав полковник.

– Отам на столі є граппа.

Розділ ХLІV

Вони довезли барона до вілли з широкими ворітьми й посипаною жорствою під’їзною алеєю – на щастя, вілла стояла більш як за шість миль від будь-якого воєнного об’єкта і тому не постраждала від бомбардування.

Полковник попрощався з Альваріто, і той запросив його хоч би й щонеділі приїздити на полювання.

– А може, все-таки зайдете?

– Ні. Мені треба вернутися в Трієст. Перекажіть, будь ласка, вітання Ренаті.

– Неодмінно. То її портрет лежить на задньому сидінні?

– Так.

– Я скажу їй, що ви добре пополювали і що портрет цілісінький.

– Та не забудьте переказати моє вітання.

– Не забуду.

– Чао, Альваріто, дуже вам вдячний.

– Чао, полковнику. Якщо можна казати “чао” полковникові.

– А ви забудьте, що я полковник.

– Це дуже важко. На все добре, полковнику.

– Якщо трапиться щось непередбачене, попросіть її, хай зайде до “Грітті” й забере портрет.

– Гаразд, полковнику.

– Здається, все.

– Бувайте, полковнику.

Розділ XLV

Вони виїхали на шосе; почало смеркатись.

– Зверніть ліворуч,- сказав полковник.

– Але ж та дорога не на Трієст, пане полковнику,- зауважив Джексон.

– До дідька дорогу на Трієст! Я наказав вам звернути ліворуч! Ви гадаєте, на світі тільки одна дорога на Трієст?

– Ні, пане полковнику. Я лише хотів звернути увагу пана полковника…

– А вас, хай йому чорт, ніхто не просить звертати ні на що мою увагу! Мовчіть, поки я сам до вас не озвуся.

– Слухаю, пане полковнику.

– Вибачте, Джексоне. Я хотів сказати, що знаю, куди їхати, і мені хочеться спокійно подумати.

Вони їхали старою дорогою, яку він так добре пам’ятав, і полковник думав: “Ну що ж, обіцянку свою я все ж таки виконав – послав чотири качки до “Грітті”. Полювання було невдале, і жінка того бідолахи не матиме великої користі з пір’я. Зате качки великі та жирні – буде чим поласувати. Ех, забув дати Боббі ковбаси!

Написати записку Ренаті не було часу. Та що міг би я їй написати, крім того, що ми вже сказали одне одному?”

Він вийняв з кишені блокнот і олівець, потім увімкнув лампочку для читання карти і знівеченою рукою написав великими друкованими літерами короткий наказ.

– Сховайте в кишеню, Джексоне, і в разі потреби зробите, як я написав. Якщо станеться те, що тут зазначене, виконайте наказ.

– Слухаю, пане полковнику,- відповів Джексон і, взявши вільною рукою складений папірець, засунув його у верхню ліву кишеню мундира.

“А тепер відпочивай, – сказав собі полковник.- У тебе лишилась одна турбота – про себе, а це вже розкіш.

Армії Сполучених Штатів ти більше не потрібен. Тобі це ясно дали зрозуміти.

З дівчиною своєю ти попрощався, й вона попрощалась з тобою.

Тут усе дуже просто.

Стріляв ти добре, і Альваріто все розуміє. Ну що ж.

Якого ж біса ти хвилюєшся? Ти ж не з отих нікчем, яких турбує, що з ними буде, коли вже нічим не зарадиш? Сподіваюся, що ти не такий”.

I тут його схопило – він чекав цього відтоді, як збирали вабці.

“Ще два рази – і кінець,- подумав він,- хоч мені й пророкували, що я витримаю чотири. Мені завжди з біса щастило”.

Раптом його знову схопило, і то дуже сильно.

– Джексоне,- сказав він,- знаєте, що сказав якось генерал Томас Джексон. Тоді, коли його спостигла нагла смерть? Я навіть вивчив це напам’ять. За точність, звичайно, не можу ручитись. Але так принаймні переказують. “А. П. Хіллу приготуватись до атаки, – сказав він. Потім почав марити. А тоді додав: – Ні, ні, переправимося і відпочиньмо там, за річкою, в затінку дерев”.

– Це дуже цікаво, пане полковнику,- відказав Джексон.- Мабуть, то був Джексон Кам’яний Мур, пане полковнику?

Полковник хотів був відповісти, але затнувся, бо його схопило втретє й здушило так, що він зрозумів: це кінець.

– Джексоне,- сказав полковник. – Поставте машину на узбіччі й погасіть світло. Ви знаєте, як їхати звідси в Трієст?

– Так, пане полковнику, я маю карту.

– Гаразд. Я зараз перейду на заднє сидіння цієї триклятої з біса розкішної машини.

То були останні слова, які він вимовив у своєму житті. Але на заднє сидіння він перебрався і навіть зачинив за собою дверцята. Він зачинив їх старанно й щільно.

Через якийсь час Джексон увімкнув фари й повів машину дорогою, вздовж рівчака, обсадженого вербами, шукаючи, де б йому завернути. Нарешті він обережно розвернувся. Ставши на правому боці дороги, обличчям на південь,- до роздоріжжя, звідки йшло знайоме шосе на Трієст,- він засвітив світло в кабіні, вийняв папірець із наказом і прочитав:

На випадок моєї смерті запаковану картину і дві мисливські рушниці з цієї машини повернути в готель “Грітті”, Венеція, де їх отримає законний власник.

Підпис: Річард Кантуелл, полковник піхотних військ США

“Їх і так повернули б законним шляхом”,- подумав Джексон і ввімкнув мотор.

1 Діти (іт.).

2 Срібна медаль за воєнну доблесть (іт.).

3 Кладовище (іт.).

4 Хай живе Франція і смажена картопля. Свобода, Продажність і Дурість! (фр.).

5 Ясність (фр.).

6 Пароплавчик (іт.).

7 Акули (іт.).

8 Ділок (іт.).

9 Пристань (іт.).

10 Залюбки (іт.).

11 Благовіст (іт.).

12 Померти – це ще не все! (іт.).

13 Хай живе д’Аннунціо! (іт.).

14 “Ноктюрн” (іт.).

15 Великий Магістр (іт.).

16 Назва аперитиву (іт.).

17 Орден (іт.).

18 Військовий, аристократичний і духовний Орден кавалерів Брусаделлі (ісп.).

19 Я теж (іт.).

20 Сухого, дуже сухого, велику чарку (іт.).

21 Поліція.

22 Бочка (іт.).

23 Марка літака.

24 Ковбасна (фр.).

25 Мисливські (іт.).

26 Любий (іт.).

27 Ще два мартіні (іт.).

28 “Загибель богів” (нім.).

29 “Прийди, солодка смерть” (нім.) – хорал Баха.

30 Старий шкарбан (фр.).

31 Тут: це дуже невдячне заняття (ісп.).

32 Моя найдорожча і наймиліша (фр.).

33 Ет, доню моя! (ісп.).

34 Пика (фр.).

35 Фасад (фр.).

36 Де ж ви, сніги колишніх днів? Де ж ви, сніги минувшини? Усе це в пісуарі (фр.).

37 Брудне ремесло (фр.).

38 З кров’ю (іт.).

39 Сирий (іт.).

40 Синій (фр.).

41 Дволітрова обплетена фляга (іт.).

42 Чорні нашивки у вигляді язиків полум’я (іт.).

43 Колекційне вино (фр.).

44 Сьогодні погана погода (іт.).

45 Поганюща (іт.).

46 Мандрівний пасьянс (фр.).

47 Вогнище опору (фр.).

48 Приготувати (ісп.).

49 Нирки (фр.).

50 Єдність (нім.).

51 Прізвисько американського солдата.

52 Погане ремесло (фр.).

53 Моторний човен (іт.).

54 I ти (фр.).

55 Доню (ісп., іт.).

56 На все добре (фр.).

57 До побачення (ісп.).

58 Лайно (фр.).

59 Харчівня (нім.).

60 За бойові заслуги (іт.).

61 Сухе вино (іт.).

62 Свіжі й рум’яні, як під час бою (фр.).

63 Маршальський колеж (фр.).

64 На великдень або на трійцю – французька приказка, що відповідає українській: на Миколи та й ніколи.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

За річкою, в затінку дерев – ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ

казка момотаро або хлопчик-персик