З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ

1.2.1. Фольклористика – наука про усну народну поетичну творчість. 1.2.2. Найдавніші тексти українських народних пісень. 1.2.3. Фольклорні збірники ХVІІІ – XIX ст. 1.2.4. Внесок М. Максимовича, П. Куліша у вивчення української народної поезії. 1.2.5. М. Лисенко як музичний фольклорист. 1.2.6. Український фольклор у працях зарубіжних дослідників. 1.2.7. Доля фольклористичних досліджень в Україні. Тенденції розвитку фольклористики. 1. Фольклористика – наука про усну народну поетичну творчість Фольклористика – наука, що вивчає соціальну природу, ідейно-художню сутність, тематику і специфіку усної народнопоетичної та музично-пісенної творчості. У науковій літературі існують різні припущення стосовно періодів українського фольклору. Як правило, виділяють доісторичний період (міфологічну епоху – час, коли первісні уявлення і вірування формувалися у певну систему культів: культу померлих предків, домашнього вогнища, води, сонця, місяця, землі, хліба, а також коли зароджуються календарні, родинні обряди тощо), історичний (що характеризується розвитком героїчного епосу, весільної обрядовості, легенд і переказів, ліричних пісень тощо). Напрями та школи фольклористики пропонуємо розглянути за підручником М. Лановик, З. Лановик “Українська усна народна творчість” (К., 2001. – C. 29 – 54). 1.2.2.Найдавніші тексти українських народних пісень Найдавнішим з відомих

на сьогодні текстів української народної пісні є балада про Степана Воєводу (“Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш”), у ХVІ ст. відома під назвою Пісня про Стефана воєводу, віднайдена в рукописі чеської граматики Яна Благослава. (Детальніше див. статтю М. Мушинки у списку літератури до теми – п.12 ). У 1625 році з’являється балада про козака Плахту і калину, що знаходиться у бібліотеці князів Чорторийських у м. Кракові, у 1684 р. – дума про козака Голоту, запис, імовірно, зроблено на правому березі Дніпра і вміщено в рукописному збірнику Кондрацького. Отже, це були, в основному, балади і думи. Перші нотні записи віднайдено у збірнику кінця ХVІІ – поч. ХVІІІ ст., що приписується вихованцеві Києво-Могилянської Академії Захарію Дзюбаревичу. Серед записів знаходимо тексти “Скажи мені, соловейку, правду”, “Ой біда, біда мені, чайці небозі”. Це канти, що характеризуються невеликим діапазоном руху, рівними тривалостями. У 1790 році виходить “Богогласник” з піснями релігійного змісту, частина яких побутує і нині в Західній Україні. Це, зокрема, колядки “Нова рада стала”, “Бог предвічний”. З другої половини ХVІІ ст. починається друк народних мелодій. Упродовж 1790 – 1806 років виходять три видання “Собрание народных русских песен с их голосами” І. Прача, де було виділено окремо шістнадцять українських пісень, а в пісеннику І. Гестенберга – Ф. Дітмара за 1797 – 1798 роки було надруковано і такі відомі українські пісні, як “Да орав мужик край дороги”, “Ой під вишнею”, “Їхав козак за Дунай”. Дослідники вказують на поступову зміну у смаках збирачів: від пісні стилізованої (тобто під народну) – до пісні власне народної, від пісні авторської до пісні фольклорної. 1.2.3-1.2.4. Фольклорні збірники ХVІІІ – XIX ст. Внесок М. Максимовича, П. Куліша у вивчення української народної поезії. Історії фольклористики відоме ім’я Михайла Максимовича (1804 – 1873), історика, природознавця, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук, першого ректора Київського університету св. Володимира. У 1827 році М. Максимович видав “Малороссийские песни”. У передмові автор, зазначивши привабливість української пісні, підкреслює її виховне значення, а сам фольклор розглядає як засіб пізнання народу, його культури, тобто як історичне джерело. Пізніше виходять збірки М. Максимовича “Українські народні пісні” (1834), “Збірка народних українських пісень”(1849). Відомий фольклорист подав цікаві поради стосовно методики записів: записувати їх в тому ж вигляді, як співають у селах, бажано з мелодією. Одним із перших фольклорист почав називати епічно-ліричні твори думою, подав він також і характеристику ознак цього жанру. Видатною подією в культурному житті України стало видання П. Кулішем у 1856 – 1857 рр. двох томів “Записок о Южной Руси”. Книги були присвячені розгляду зразків українського фольклору, історії українського народу. До фольклорно-літературної та історичної збірки ввійшли 12 дум, легенди, перекази, декілька пісень, відомості про кобзарів і лірників, казки, міркування П. Куліша стосовно долі народної поезії. Лише у 1994 році, через півтора століття, ці репринти були перевидані широкому загалу читачів. Фольклорні збірники почали особливо “плідно” видаватись у ХІХ – поч. ХХ ст., зокрема “Запорожская старина” в шести збірках була надрукована завдяки зусиллям українського філолога-славіста І. Срезнєвського (1812 – 1880). У передмові до першої частини цього збірника відомий науковець писав: “Українські літописи розповідають лише про подвиги цього народу, дуже рідко доторкуючись до внутрішнього життя його, і самі навіть подвиги описані іноді коротко, іноді невірно, плутано, часто літописні оповідання суперечать одне одному. Ця бідність історії запорожців у письмових джерелах примушує шукати інших джерел, і ті, хто вивчає історію, знаходять для своїх досліджень багатий невичерпний рудник у народних переказах” (Див. Крип’якевич І. П. Історія України / Відп. ред. Ф. П. Шевченко, Б. З. Якимович. – Львів: Світ, 1990. – C. 166). Фольклорні збірники, добірки друкувалися в часописах “Киевская старина” (1893, т. 42, 1898, т. 61), “Этнографическое обозрение”, Етнографічний збірник (1898, т. V), “Матеріали до українсько-руської етнології” (1907, т. ІХ). На західноукраїнських землях плідно працював гурток аматорів руської (української) мови й народної творчості “Руська трійця”, засновниками якого були М. Шашкевич (1811 – 1843), І. Вагилевич (1811 – 1866), Я. Головацький (1814 – 1843). У 1837 році у Будапешті цим українознавчим осередком було видано альманах “Русалка Дністровая”, де знайшли місце українські народні думи, історичні пісні (зокрема про Олексу Довбуша, опришків, Морозенка), обрядові, жіночі, колискові пісні. Наприкінці ХІХ ст. виходять “Народні українські пісні” (1883 р.) О. Гулака-Артемовського, “Нова збірка народних малоруських приказів, прислів’їв, примовок і загадок” (1890 р.) М. Костомарова, “Свадебные песни в Лубенском уезде Полтавской губернии” (1890 р.) В. Милорадовича, “Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской й Харьковской губерниях” (1892 р.) І. Манжури, “Этнографические материалы, собранные в Черниговской й соседней с ней губерниях”. Вип. 1-3 (1895-1898 рр.) Б. Грінченка та інші фольклористичні праці. Визначною подією в галузі збирання пам’яток стало видання фольклорних матеріалів етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край. Керівником експедиції був видатний український етнограф і фольклорист, автор слів національного гімну “Ще не вмерла Україна” (1863 р.) П. Чубинський. Результат плідної роботи експедиції – сім томів (9 книг) праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край”, які вийшли в Петербурзі в 1872 – 1879 рр. Значну роботу з питань збирання, обробки й видання фольклорно-етнографічних матеріалів проводив Південно-Західний відділ РГТ. У двох томах “Записок Юго-Западного отдела императорского РГСГ” (т. І, 1873 р., т. ІІ, 1874 р.), виданих відділом, було вміщено праці М. Драгоманова, В. Антоновича, П. Чубинського, Ф. Вовка (Волкова) та ін. У 1898 p., при Львівському науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка була створена Етнографічна комісія, яка видавала “Етнографічний вісник”, “Матеріали до українсько-руської етнології” та ін. Серед фундаторів фольклористики – О. Потебня, І. Франко, М. Грушевський, М. Драгоманов, І. Рудченко, Леся Українка, Т. Шевченко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, К. Квітка, М. Сумцов та ін. Своєю працею вчені-етнографи, фольклористи, письменники утверджували відчуття повноцінності українського народу, заохочували громадськість до знань про свою історію, культуру, традиції. Дослідження фольклору як культурологічного явища пов’язане з іменами В. Даля, Ф. Буслаєва, В. Виноградова, В. Проппа та ін. Вони розробили подальші наукові завдання фольклористики на кілька століть уперед. Вивчаючи доробок цих митців, ми пізнаємо суть духу українського народу. Фольклор у контексті етнопедагогіки досліджували Г. Сковорода, К. Ушинський, О. Духнович, Г. Волков, В. Сухомлинський, М. Стельмахович, Є. Сявавко та ін. Педагогічний потенціал усної народної творчості з’*ясовували Ю. Ледняк, Р. Скульський, О. Неживий, К. Плівачук, Н. Сивачук, В. Скутіна та ін. 1.2.5. М. Лисенко як музичний фольклорист Діяльність М. Лисенка на початку ХХ століття стала поштовхом у становленні музичної фольклористики і національної композиторської школи, пробудженні науково-пізнавального інтересу до української мелодії. Саме тоді почала формуватись науково-етнографічна методика збирання та вивчення народної творчості. У жовтні 1868 року вийшов з друку перший випуск обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано відомого композитора, а в 1873 році було видано першу музикознавчу працю М. Лисенка про український музичний фольклор (Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм). Загалом М. Лисенко видав сім випусків збірника українських народних пісень (ним записано півтори тиcячі і опубліковано понад сімсот мелодій), заклав основи інтонації, звернув увагу на жанровий спектр, варіанти, коментування. 1.2.6.Український фольклор у працях зарубіжних дослідників Крім вітчизняних етномузикологів, українською фольклористикою займались іноземні науковці. Чеські, словацькі, німецькі автори побачили в нашій культурі специфічне: багатоголосся, ідейно-філософську основу народного поетичного епосу в зіставленні з розвитком європейської суспільної думки, коломийковий розмір, ритміку пісень, дум. Історично склалося так, що Польща певний час (у ХVІ-ХVІІ ст.) була своєрідним містком, по якому йшов обмін культурними цінностями України з Європою. Безперечними є її впливи на розвиток культури, освіти, літератури в Україні. Пісні, прислів’я в Україні збирав польський письменник, етнограф і фольклорист К. Вуйціцький (1807 – 1879). У 30-х роках ХІХ ст. польський фольклорист видав “Стародавні легенди, перекази й оповідання польського народу і Русі (тт. 1 – 2, 1837 р.), “Пісні народу білохорватів, мазурів і Русі з-над Бугу, з додатком відповідних руських, сербських, чеських і словацьких пісень” (тт. 1-2, 1836 р.). Українським і польським фольклористом вважають З. Доленга-Ходаковського (за життя відомий під ім’ям Адама Чорноцького (1784 – 1825). Він зібрав значну (біля двох тисяч) кількість українських народних пісень, зробив спробу систематичного, усвідомленого записування пісенності українського народу в її жанровій різноманітності на території Галичини, Волині, Поділлі, Поліссі, Надніпрянщині. В основному, ці пісні були видруковані вже після смерті фольклориста в журналі “Руський зритель”, “Вестнике Европы”, “Северином Архиве”. Поляк Оскар Кольберг у 1907 році видав збірку “Волинь”, 1882 – 1889 роках – “Покуття”. Автор книги акцентував увагу на дотриманні критико-текстологічного ставлення до текстів, порівняння з варіантами, достовірність джерел. Чеський дослідник Людвіг Куба, один з популяризаторів української пісні в Європі, в шостому томі 15-томного видання “Слов’янство у своїх співах” детально характеризує українські, російські, білоруські пісні: тексти супроводжують малюнки, пейзажі, портрети виконавців, малюнки музичних інструментів. Кількаразові приїзди чеського митця в Україну дали йому можливість проникнути в мистецький дух української народної музики, відчути природну атмосферу її життя і творення. Л. Куба був у захопленні від досконалого хорового співу українського народу без диригента й музичного наставника. 1.2.7. Доля фольклористичних досліджень в Україні. Тенденції в розвитку фольклористики. Часом бурхливого розвитку української культури, “періодом національного ренесансу” стали 20-ті роки ХХ ст. На хвилі відродження при Всеукраїнській Академії наук було засновано Етнографічну комісію, видавався “Етнографічний вісник”, “Бюлетень Етнографічної комісії ВУАН”, організовувались фольклорно-етнографічні експедиції в різні регіони України, інші республіки. Однак ненадовго. В кінці 20-х на початку 30-х років ХХ ст. зібраний численними активістами дослідниками-аматорами народознавчий матеріал був знищений або трансформований у комсомольський фольклор, пісні про партію тощо, етнографічні заклади розформовані, науковці – передані до слідства, закатовано. Закінчив життя самогубством етнограф Д. Щербаківський, було арештовано членів Етнографічної комісії В. Щепотьєва, C. Терещенкову. Науковий злет і трагічна доля судилась К. Грушевській, етносоціологу, фольклористу, етнографу, культурологу, перекладачеві з європейських мов. Науковця було звинувачено в участі в “антирадянській українській організації”, а фактично – за вивчення народних дум, історії українців. Грунтовні збірники дум, які підготувала К. Грушевська, були вилучені з бібліотек (Детальніше див. статтю Гориня В. Катерина Грушевська: талан чи доля… на сайті htpp: // / index. html). Після погрому української фольклористики у 30-х роках ХХ ст. до 60-х років належного вивчення фольклору в загальноосвітній і вищій школі не відбувалося. Довгий час ознайомлення із культурою українського народу, його традиціями здійснювалося спрощено, схематизовано. Вивчення фольклорних жанрів обмежувалося лише так званим “радянським фольклором”, т. зв. псевдофольклором, що мав “засвідчити возвеличення совєтського ладу”, соціалістичних перетворень, нового способу життя і, фактично, покликаний був заступити ту справжню народну творчість, що виражала розуміння антигуманної сутності “імперії зла” і власне неоднозначне ставлення до неї. Згiдно з постановою “Пpо навчальнi пpогpами i pежим у початковiй i сеpеднiй школi” (1932 p.) наpоднi цiнностi pозглядались як допомiжний засiб у спpавi навчання i виховання i фактично були вiдсуненi як другорядні. На розвитку усної народної словесності позначилися масові репресії, депортації, голодомори, напружена і надзвичайно жертовна боротьба. З’явилась значна кількість неякісних робіт, насаджувався провінціалізм. Навіть до середини дев’яностих років шкільна програма, наприклад, включала лише окремі казки про тварин та соціально-побутові казки, а міфологія взагалі не бралася до уваги. У вузівських курсах фольклору не вивчались, наприклад, замовляння як жанр. Л. Дунаєвська з цього приводу зазначає: “На жаль, через вульгарно-соціологічну течію в радянській фольклористиці, боротьбу з міфологічними жанрами, релігією та замовчуванням багатьох жанрів, у котрих тією чи іншою мірою проявлялися мотиви релігійні” . Цілковито поза законом залишався загнаний у глибоке підпілля фольклор національно-визвольної боротьби українського народу”. О. Бріцина описує ті часи таким: “Значна ідеологізація науки, що почала виявлятися вже на той час, поступово викликала зміну домінант у фольклористичній роботі. Органічна єдність традиційно-побутової культури, в якій сучасне й архаїчне, естетичне й позаестетичне співіснують і можуть бути окремо відокремленими лише в процесі наукового аналізу, дедалі частіше стала трактуватися фольклористами передусім крізь призму художності; фольклор став розглядатися переважно як мистецьке явище, покликане виховувати естетичні почуття, викликати певні соціальні емоції, виховувати та формувати естетичні принципи…фольклорний комплекс… штучно розчленовувався і досліджувався лише вибірково” . Лише через багато років фольклорна робота відновлюється. У 1950 році розпочинає діяльність Інститут українського фольклору АН УРСР (Тепер Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського). За редакцією М. Рильського і до сьогодні було видано понад 30 томів серії “Українська народна творчість”, підручник з української народної поетичної творчості. Сьогодення внесло корективи в розвиток фольклористики. В 90-х роках відбулось перевидання “Історії української літератури” М. Грушевського, праць відомих фольклористів Г. Булашева, М. Костомарова, М. Драгоманова, В. Гнатюка, І. Нечуя-Левицького, О. Потебні, М. Сумцова та інших російських науковців. Видано перший посібник з українського музичного фольклору А. Іваницького. Започатковано основи національної музичної педагогіки, проведено перші всеукраїнські семінари. У 1996 році виходить наукове видання “Музичний фольклор Полісся в записах Ф. Колесси та М. Кошинського”, побачили світ книги Г. Нудьги про українську пісню, Л. Дунаєвської про народну казку. Розширюється коло досліджень з лінгвофольклористики, етнолінгвістики, що досліджують взаємозв’*язок фактів української мови з фактами національної культури. Головним періодичним виданням від 20-х років ХХст. став журнал “Етнографічний вісник”, що виходив з 1925 по 1938рр., упродовж року до 1939 р журнал виходив під назвою “Український фольклор”, з 1939 – 1941 рр. – під назвою “Народна творчість”, з 1957 року і до цього часу цей журнал має назву “Народна творчість та етнографія”. Упродовж тривалого часу в ньому публікуються розвідки про фольклор, фольклористику в Україні, інших країнах, огляди, звіти про фестивалі, експедиції, роботу аматорів-збирачів фольклору, повідомлення про семінари, з’їзди, фольклорні огляди, добірки нових записів фольклору. Пізнавальні матеріали друкуються в часописах “Народознавство”, “Берегиня”, “Родовід”, “Український світ”, “Пам’ятки України”, “Українська культура”тощо. При опануванні курсу бажано познайомитись з низкою цікавих досліджень як фольклору, літературознавства, так лінгвокультурології, педагогіки тощо. Значний виховний заряд несуть праці C. Грици, О. Дея, О. Мишанича, Л. Дунаєвської, Г. Нудьги, Ф. Погребенника, В. Погребенника, М. Лановик, З. Лановик, М. Дмитренка, Р. Кирчіва, багатьох інших фольклористів, мовознавців, літераторів, педагогів. Значну роботу з фольклорного краєзнавства проводять інститути Академії наук України, етноцентри, музеї, навчальні заклади, зокрема викладачі і студенти університетів України: це і щорічні навчальні практики в селах, звітні науково-практичні конференції, концерти за зібраними в селах автентичними мелодіями, створення і впорядкування елекронних каталогів, мультимедійних посібників з регіонального фольклору тощо (див. тему 7.1.). Українська експериментальна лабораторія фольклору, Мистецьке агентство “Арт Велес” та Українсько-британське спільне підприємство “Комора” започаткували проект “Моя Україна. Берви” (htpp: // / BERVY). На сьогодні спостерігається зростання інтересу до якості збирацької роботи з фольклору, відображення фольклорного тексту. Зокрема О. Бріцина на основі детального розгляду новацій у зарубіжній фольклористиці ХХ ст. студіює питання розвитку виконавської концепції у фольклористиці, умов функціонування тексту в реальному комунікативному контексті, наголошує на потребі фіксації тексту за природних умов. Контрольні запитання 1. Які напрями та школи фольклористики виділяються в науковій літературі? 2. Коли було видано першу музикознавчу працю про український музичний фольклор? 3. Хто із зарубіжних фольклористів досліджував український фольклор? 4. Коли розпочав свою діяльність Інститут українського фольклору АН УРСР? 5. Які основні теми висвітлював журнал “Етнографічний вісник”? Тестові запитання 1. Який текст української народної пісні є найдавнішим? А).балада про Степана Воєводу; Б).балада про козака Плахту і калину; В).дума про козака Голоту 2. Коли починається друк народних мелодій? А).з першої половини ХVІІ ст.; Б).з першої половини ХVІІІ ст.; В). з другої половини ХVІІ ст. 3. Хто автор “Малороссийских песен”? А). М. Максимович; Б). П. Куліш ; В). І. Срезнєвський. 4. Коли було видано альманах “Русалка Дністровая”? А). у 1856 – 1857 рр.; Б). у 1837 році; В). У 1861. 5. Хто автор “Этнографические материалы, собранные в Черниговской й соседней с ней губерниях”? А). М. Костомаров; Б). О. Гулака-Артемовський; В). В. Милорадович; Г). І. Манжури; Д). Б. Грінченко 6. Де у 1898 p. була створена Етнографічна комісія? А). при Львівському науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка; Б). при Київському університеті; В). при історико-філологічному товаристві Харківського університету. 7. Хто автор першої музикознавчої праці про український музичний фольклор? А).М. Лисенко; Б). З. Доленга-Ходаковський; В). Людвіг Куба 8. Як називався журнал “Народна творчість та етнографія” у 20-х роках ХХ ст.? А). “Етнографічний вісник”; Б). “Український фольклор”; В). “Народна творчість”. Пошукові і творчі завдання: 1. І. Франко наголошував: “Виразних і тривких границь між словесністю і письменством нема, бо те, що раз затверджено на письмі, може переходити знов в усну традицію, в пам’ять і життя нових поколінь і, навпаки, те, що вчора зложилося в усній передачі або існувало від віків у пам’яті людей, сього дня може бути закріплене письмом”. Доведіть тезу І. Франка на прикладі його ж творів. 2. Підготуйте повідомлення на одну з пропонованих нижче тем: * Фольклористично-етнографічна діяльність І. Срезневського, М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича (на вибір). * Т. Шевченко та народна поезія. * Діяльність П. Куліша як фольклориста та етнографа. * Збирання народної поезії Марком Вовчком, C. Руданським, А. Свидницьким, І. Біликом, П. Мирним, І. Манжурою (на вибір). * Тематичне розмаїття збірника М. Номиса “Українські приказки, прислів’я і таке інше”. * Творче освоєння усної поезії Б. Грінченком. * Фольклористична діяльність М. Драгоманова. * Праці О. Потебні на ниві фольклористики. * Науковий доробок П. Житецького і М. Сумцова в галузі українського фольклору (на вибір). * Наукове товариство ім. Шевченка як осередок фольклористичних студій наприкінці XIX – на початку XX ст. * Формування методологічних засад української радянської фольклористики в 20-х рр. Діяльність фольклористичних установ Всеукраїнської Академії наук. * Стан науки про фольклор у 1930 – 1950-х рр. * М. Рильський як фольклорист. * Фольклористичні праці Р. Кирчіва. * 3. Познайомтеся з тематикою статей, уміщених у часописі “Народна творчість та етнографія” за 2002 – 2003 рр. Визначте проблеми фольклористичних досліджень у ХХІ ст. 4. З іменем М. Рильського пов’язана ціла епоха в розвитку української фольклористики. М. Т. Рильський глибоко знав і захоплювався красою української народної пісні, народної казки. Познайомтесь з його казкою “Король” (у журналі “Народна творчість та етнографія” за 2003 р. № 3). Про що йдеться у цій казці? Які естетичні, психологічні відчуття викликає ця казка? Література до теми: 1. Березовський І. П. Українська радянська фольклористика: Етапи розвитку і проблематика. – К.: Наук. думка, 1968. – 343 c. 2. Бріцина О. Сучасні аспекти методики збирання народної прози // Народна творчість та етнографія. – 2003. – № 3. – C. 24 – 34 3. Галей C. Народознавча спадщина Пантелеймона Куліша // Народна творчість та етнографія. – 2002. – № 4. – C. 62 – 74. 4. Гарасим Я. Культурно-історична концепція фольклору в працях Михайла Драгоманова // Молода нація: Альманах. – 1996. – № 2. – C. 79 – 108. 5. Горинь В. Катерина Грушевська: талан чи доля… на сайті htpp: // / index. html 6. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. – Т.1. – Упоряд. В. В. Яременко; Автор передм П. П. Кононенко, Примітки – Л. Ф. Дунаєвська. – К., 1993. – 392 c. 7. Гунчак І. Оказіонально-обрядовий фольклор в дослідженнях українських вчених // Народна творчість та етнографія. – 2002. – № 5-6. – C. 31 – 43. 8. Дей О. І. Сторінки з історії української фольклористики. – К.: Наук. думка, 1975. – 271 c. 9. Дмитренко М. Гнат Танцюра: До 100-річчя від дня народження. – Київ – Вінниця, 2001. – 48 c. 10. Кирчів Р. Із фольклорних регіонів України. Нариси й статті. – Львів, 2002. 11. Козар Л. Фольклористична діяльність Бориса Грінченка // Народн. творч. та етнограф. – 1996. – № 2 – 3. – C. 3 – 10. 12. Музиченко Я. Антивеликодні кампанії “штабу СВУ”, або безрадісна еволюція етнографічної комісії ВУАН // Народознавство, 1997. – № 36 – 37. 13. Мушинка М. Академік Володимир Гнатюк як дослідник фольклорних скарбів Закарпатської України // Народна творчість та етнографія. – 2002. – № 5 – 6. – C. 3 – 14. 14. Мушинка М. “Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?” (Нове про історію дослідження і місце найдавнішого запису української народної пісні // Народна творчість та етнографія. – 2000. – № 2 – 3. – C. 3 – 15. 15. Лановик М., Лановик З. Українська усна народна творчість: Підручник. – К.: Знання – Прес, 2001. – 591 c. 16. Петров В. Методологічно-світоглядні напрями в українській етнографії та фольклористці ХІХ – ХХ століття // Народна творчість та етнографія. – 2000. – № 4. – C. 70 – 74. 17. Українська художня культура: Навч. посібник / За ред. І. Ф. Ляшенка. – К.: Либідь, 1996. 18. Франко І. Дві школи у фольклористиці // Франко І. Твори: У 50 т. – Т. 29. – К.: Наук. думка, 1981. – C. 416 – 424. 19. Шишов І. Видатний український народознавець // Народна творчість та етнографія. – 2002. – № 4. – C. 3 – 14.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ

поль верлен так тихо серце плаче