Юрій Яновський


Ю. Яновський розвинув і утвердив в українській прозі цілком самобутній, художньо продуктивний романтичний напрям. Романтичне письмо часом завдавало письменникові більше болю, ніж приносило радощів. Войовничий міф про реалізм (та ще й соціалістичний!) як єдино “правильну” мистецьку форму підминав під себе будь-які спроби творити інакше, а Ю. Яновський карався й мучився, і часом ламався, але завжди лишався вірним переконанню. Про це він висловився у листі до О. Довженка: якби мене доля позбавила не половини шлунка, а руки, я й тоді писав би, як пишу – співав би. Саме романтичним співом уявлялася цьому талановитому майстрові слова художня творчість, і такою вона й була.

Світобачення письменника формували безмежні українські степи (народився Ю. Яновський 27 серпня 1902 р. в с Нечаївка – хутір Майєрове – Компаніївського району Кіровоградської області), працьовита селянська родина, яка в пошуках кращого життя переїхала до Єлисаветграда, коли малому Юркові ледве виповнилося шість років. Розлука із степовою домівкою, а згодом надто раціоналістичне для мрійливого хлопця навчання в народному та земському реальному училищах, студентські будні в Київському політехнічному інституті (1922-1924) зміцнювали в майбутнього письменника почуття туги за чимось втраченим, виробляли потяг до незвичайного й настроювали його на пісенно-бентежний лад. Цьому

сприяли й розбурхані роки громадянської війни, протягом якої Юрій працював у різних канцеляріях Єлисаветграда (1919-1921). Довелось одного разу і самому опинитися під “романтичними” дулами воюючих сторін, але порятувала якась випадковість.

Форму художнього вираження своїх романтичних уявлень про світ письменник шукав наполегливо, але не завжди цілеспрямовано. У роки навчання в Політехнічному інституті він пише вірші (спочатку російською мовою) й читає їх на зібраннях інститутської літстудії, сходиться з колективом театру-студії імені Г. Михайличенка й допомагає (як знавець фольклору) в постановці деяких п’єс (у створенні однієї з них – “Камергер” – бере навіть участь як її співавтор); виступає із замальовками й рецензіями в газеті “Більшовик”, сходиться із київськими панфутуристами на чолі з М. Семенком, а в 1922 р. публікує перший свій вірш (російською мовою) “Море”. У 1924 р. майже одночасно з’являються в газеті “Більшовик” його вірш “Дзвін”” і новела “А потім німці тікали”, написані вже українською мовою.

До віршування Ю. Яновський повертатиметься протягом усього життя, але опублікував він лише одну поетичну збірку “Прекрасна Ут” (1928), яка через чотири роки була перевидана з деякими доповненнями. У романтичній поезії 20-х років ця збірка, звичайно, погоди не зробила. Однак не зосталася й непоміченою. Зібрані в ній вірші виказували в поетові неабиякий хист “фіксувати” романтично-сконденсовані миті життя, бачити сучасні предмети і явища з висоти історичних легенд та космічних просторів, відривати погляд читача від буденщини, спрямовувати його у світ мрій, “заморських” мандрів тощо. Інколи, щоправда, все це набувало надто абстрактних форм і розмивало поетичну істину, але там, де такі вади подолано, талант Яновського являв читачеві справді художні цінності”. Вершинним здобутком тут були, мабуть, поетичні зачини (пісні), які передували кожній із семи частин роману письменника “Чотири шаблі” (1930).

Хоча Ю. Яновський і називав себе поетом, який інколи пише прозу, літературне ім’я його увійшло до літератури завдяки прозі. Була вона, проте, по-справжньому поетичною, як і притаманно прозі романтиків, котру ще за сто літ до Яновського називали співучою, мелодійною. Мелодика – то одна з можливостей “відірватися” від натури життя, щоб глянути на нього з відстані, побачити його в історико-психологічних зв’язках із дійсністю та окреслити його перспективу. Мова, отже, про укрупнення масштабу зображуваного світу й водночас шукання нестертої, свіжої сув’язі слів, з якої народжуються нові ритми.

Новели перших збірок Ю. Яновського (“Мамутові бивні”, 1925; “Кров землі”, 1927) сприймалися швидше як пошуки свого голосу, ніж його віднайдення. Автор зізнавався в одній з новел, що його перо ще “ворогує з думкою”, але неважко помітити, що і думка, і перо в письменника були неординарні, від новели до новели він прагнув подавати глибші картини свого часу та поривався, як і всі романтики, до часу істинного, ідеального. Те прагнення інколи було показним чи й запозиченим. О. Білецькому і пізнішим дослідникам творчості Ю. Яновського здавалося, що йде воно від наслідування стилю І; Бабеля чи “сарапіонівців”, але вчувався в ньому також голос М. Гоголя та народнопоетичної творчості. Відчутним завжди було авторське “я”, що постає як “другий герой” новел Ю. Яновського, який, зливаючись з “першим”, надає їм глибоко особистісного звучання, динамічної пружності й життєвої неповторності.

Суто фабульний матеріал обох новелістичних збірок письменника ніби не відзначався особливою оригінальністю. Були там поширені в 20-х роках “сількорівські” мотиви (“Мамутові бивні”), кохання молодих людей, що належали до різних класів (“Роман Ма”, “Туз і перстень”), була боротьба з усілякими стихійними угрупованнями (“Байгород”), але сюжетне втілення фабул має у прозаїка неодмінну “вигадливість”, що допомагає розкривати їх з несподіваного, романтичного боку. Йдеться, однак, не стільки про “потрійну ненормальність” (як у комісара Рубана з новел “Роман Ма” і “Туз і Перстень”) чи декларований “меч романтики” (як у “Байгороді”), скільки про послідовну настанову автора на виявлення (за допомогою “вигадливості”) в зображуваних героях і подіях історичного смислу й гуманістичної доцільності. Автор демонстрував і охочість до історичної екзотики (звідси в “Історії попільниці” “гетьманське” прізвище коханої червоного політрука Оксани – Полуботок; звідси ж ім’я коханої комісара Рубана -“Ма”, що взяте з давньоєгипетської міфології; порівняння в “Мамутових бивнях” убивства сількора Семка з убивством мамонта Віма, що сталося ще в печерну добу; переконання, що юний революціонер у “Байгороді” – це небіж Дон Кіхота і т. ін.). Пізніше й сам автор вбачав у такій екзотиці “поверхову романтику”. Однак було в ній і позитивне – прагнення мислити по-своєму, дошукатися в слові, як скаже він у мотто до “Роману Ма”, “нових, розумінь, нового змісту”.

Значним кроком тут стала романна проза письменника, з якою він виступив у кінці 20-х. На цей час Ю. Яновський уже залишив навчання в Політехнічному інституті й повністю зайнявся літературною працею. Щоправда, поєднував він її з роботою в пресі, участю в дискусіях навколо питань, які відстоювала ВАПЛІТЕ (членом її він став із часу її заснування), а протягом 1926-1927 pp. йому довелося також працювати редактором на Одеській кінофабриці. Тут щаслива доля звела письменника з молодим тоді кінорежисером О. Довженком, тут же він спробував свої сили в кіносценарній справі (написав сценарій “Fata morgana” за повістю М. Коцюбинського), звідси ж виніс враження, що надихнули його на створення серії нарисів про українських кіномитців (“Голлівуд на березі Чорного моря”. 1930), але найбільшим набутком став роман “Майстер корабля”. Почав він писати його в Одесі, а завершив і видав у Харкові (1928).

[. В основі майже всіх новел Ю. Яновського 20-х років лежить якийсь вирішальний для життя молодого героя момент (родова пристрасть усіх романтиків). Автора-романтика цікавила отже, не еволюція характеру, а “поведінка” героя в умовах найкрутіших випробувань. Такій “техніці” художнього творення письменник залишився вірним і в цьому романі. Герой і епізод тут виступають першоелементом структури сюжету, хоча сюжетно автор поєднував поліфонічність з розкриттям мотивів, які розвиваються за принципом ланцюгової реакції. Епізоди з персонажами твору (більшість із них мала реальних прототипів – працівників Одеської кінофабрики) подані через осмислення їх у своїх мемуарах кіномайстром То-Ма-Кі (його прототипом вважають О. Довженка), котрі писалися нібито через півстоліття після зображуваних подій. Органічно вплетені сюди нотатки синів героя, листи його коханої – балерини Тайях, розповіді матроса Богдана й роздуми про різні життєві смисли самого мемуариста. Відтак перед читачем вимальовуються не просто будні з життя й творчості українських кіномайстрів 20-х, не лише їхні турботи в зв’язку із створенням сценарію фільму та будівництвом для цього спеціального корабля, а широкі картини творчого життя людини, за яким стоїть великий узагальнюючий смисл. Метафоричний лад роману підводить до думки, що з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства має будуватися все життя на планеті, і тоді перетвориться вона на казковий край мирної праці й гармонійно розвинутих особистостей. “…Людина – натура творча. Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити,- говорить у романі Професор.- Тоді людина працюватиме так, як співає”.

Поєднання в художній канві роману різних часових площин, численних вставних новел, листів, мемуарних коментарів тощо давало підстави критикам згадувати подібні композиційні прийоми американського письменника Дос Пассоса. Форсована “романтика моря” натякала також на

Ім’я англійського прозаїка Дж. Конрада. Тим паче, що в своїх коментарях до роману та в інтерв’ю Ю. Яновський теж висловлював захоплення цими авторами. Але подібність прийомів ще не виявляє якоїсь залежності. “Залежать” митці від іншого – від обраного ними романтичного стилю мислення. Ю. Яновський намагався висвітлити головну ідею твору різнобічно, надати їй об’ємності, перспективної спрямованості в майбутнє, що для романтика є органічним і, по суті, запрограмованим. З цього погляду авторові “Майстра корабля” ближчою, ніж Пассос чи Конрад, була традиція М. Гоголя, слова якого взяті навіть епіграфом до роману. Висловлена в них думка про те, що кожна людина має брати з собою в дорогу “все человеческие движения”, по-своєму поглиблювала в романі ідеї боротьби за людяне в людині, сприяла утвердженню в нових умовах саме гоголівського творчого напряму – крилатості й бентежності художнього мислення.

Романом “Майстер корабля” завершувався перший, пошуковий етап творчості Ю. Яновського. Оцінка його критикою 20-х і початку 30-х років була неоднозначною. М. Доленго, наприклад, хоч і вважав роман визначним твором (за певну довершеність виконання та мажорний його тон), але в цілковитій приналежності “до літератури пролетарської” відмовляв. Вважати це негативним чи позитивним – не в цьому річ; прикметною залишається типова хвороба вульгарної критики 20-х років, коли виміром приналежності твору до якогось напряму залишалась тематика і типаж. Не діє в “Майстрові корабля” пролетаріат – отже, твір не пролетарський і т. ін. Дику силу такої вульгаризації Ю. Яновський боляче відчував після опублікування роману “Чотири шаблі” (1930).

“Чотири шаблі” – одна з найдраматичніших сторінок в історії української пореволюційної літератури. Півстоліття після опублікування твору він залишався предметом найбезглуздішої критики, був, по суті, вилучений з літературного процесу. Навіть після смерті письменника ще довго критики писали, що він у своєму творі, “показуючи громадянську війну на Україні, подав читачеві вигаданий ним хаос, нерозбериху, відсутність спрямовуючого центра в особі партії більшовиків” 2. До того ж, за Ш. Яновський тягнувся шлейф звинувачень, ніби його роман творився на хвилі “націоналістичної романтики”.

У новіших дослідженнях твору (М. Пархоменка, К. Волинського, В. Панченка) показано, що він – не “антирадянський”, що над ним не тяжіє ворожий радянській літературі “хвильовізм”. Одна вульгаризація, схоже, почала спростовуватись іншою, забувалося, що значення кожного твору полягає не в політичній зорієнтованості його ідей, а в художній правдивості й глибині розкритих автором таємниць людського буття.

Україна перетворилася на один із найзапекліших плацдармів громадянської війни. По всіх усюдах (організовано, й стихійно) виникали бойові загони, щоб захистити революцію. Такі ж загони, ба навіть цілу армію, взялися створити й четверо друзів – героїв роману “Чотири шаблі”: Шахай, Остюк, Галат і Марченко. Але перед цим вони гуляють на весіллі в Шахая. Під час вінчання молодих у церкві, яка розписана козацькими сюжетами, друзі причащаються духом вітчизняної історії, і це надихає їх не просто на “військову романтику”, а на історичну битву за свою землю і волю. Не одномірно-парадною була ця битва; над нею то спалахувала “червоного прапора красна зоря”, то розгорталося чорне полотнище анархізму; вона підминає під себе то полки білої гвардії, то полчища Антанти, а в фіналі битви – армію Шахая і його побратимів поглинає вир життя, як бригантину розбурхане море.

“Довго ще після того, як бригантина пішла під воду, біліли на поверхні моря одірвані паруси її. Регулярні армії повстали серед хаосу і руїни. Стихія, виступивши з берегів, знову увійшла в них”,- таким романтичним акордом завершено основну дію роману, а його ідею виведено на обшири вселюдського простору. Який же зміст несла вона в собі?

Структура “Чотирьох шабель” – пісенна. Таку форму письменник обрав тому, що пісня – один із найлаконічніших художніх жанрів. У коментарях до твору Ю. Яновський наголошував: “Конденсована розповідь, екстракт багатьох вимахів шаблі – пісня. Синтез багатьох смертей – одна смерть у пісні. Зміст багатьох доль – одна доля в пісні”. Все те, що було “поза піснями”, тобто являло собою “будні революції” (“довгі ночі дебатів, божевільні дні підготовок, штабних розробок…”) у романі свідомо опущено, завдяки чому досягнуто стислості й поетичності в художньому осмисленні теми (“…книгу можна було б уполовину збільшити: так греки домішували до вина воду…”). Це протягом п’ятьох десятиліть спричиняло нарікання критиків, які обурювалися, що в творі не показано дебатів, розробок, боротьби з куркульством, націоналістичними арміями тощо. Тим часом у романтичному полотні суттєвим є не ілюстративний показ чогось, а крайні, часом контрастно зіставлені вияви ідеї. Ю. Яновському (і його романові теж) достатньо того, що Галат веде своїх партизанів у бій “за бідних людей і за правду”, що Остюк домагається залізної дисципліни в армії, що Марченка за самосуди й мародерство віддано під суд трибуналу, що Шахая надихає в житті лиш одна ідея – “боротися до краю, до перемоги, за гідність, яку розбудила в нас велика революція”. У цих словах чи не найточніше розкрито зміст роману: боротися за людську гідність навіть тоді, коли вороги обступили тебе з усіх чотирьох кінців світу. У трьох останніх піснях твору герої зображені за мирних умов. Ю. Лавріненко, високо оцінюючи перші чотири пісні роману, схильний вважати, що три останні “мають усі недоліки початкових творів Яновського, тематично і структурно виходять за межі ідеї твору і наче дописані для цензури” ‘. Почасти це так, але задум у письменника був ширший, ніж тільки “для цензури”. Логіка життя підказувала, що такі героїчні натури, як Шахай, Галат, Остюк і Марченко, в пореволюційний час неминуче почувалися б (як пізніше герої Хемінгуея чи Ремарка) “втраченим поколінням” – на тлі непевних і тривожних культівських буднів їм маряться виблиски шабель, а Остюк, щоправда, уві сні, влітає із своєю кіннотою навіть… у Париж; а з іншого боку, автор прагнув показати, що за людську гідність (головна ідея твору) можна боротися й у мирний час. Знайти найкращу форму для втілення такого задуму й поєднати його з художньою логікою перших чотирьох пісень роману Ю. Яновському, на жаль, не зовсім пощастило. Це був суто художній прорахунок автора, який непокоїв його і в період створення наступного роману – “Вершники”. Тут герої громадянської війни теж “пристосовуватимуться” до життєвих умов.

Перші “наскоки” критиків на “Чотири шаблі” не минулися для письменника безболісно. Протягом кількох років (1930-1932) він не може зорієнтуватися і вдається до малохудожньої, ба навіть кон’юнктурної, драматургії (“Завойовники”, 1932). Лише наступні три роки промайнули для письменника під знаком натхненного творення “Вершників”. Але диво дивне! В Україні, приголомшеній уже на той час самогубствами М. Хвильового та М. Скрипника, арештами й розстрілами кількох десятків письменників, роман відмовлялись публікувати. Лише після того, як він з’явився в “Роман-газете” (1935, № 9), він вийшов і в Києві.

Основними мотивами “Вершники” по-своєму продовжували, а почасти й “тлумачили” роман “Чотири шаблі”. У “Вершниках” кожний герой дістав точну політичну характеристику (петлюрівець, денікінець, махновець, більшовик та ін.). Уже в першій новелі “Вершників” (дія відбувається в степу під Компановкою) зійшлися у герці армійські загони різних політичних поглядів і по черзі на землю летять голови братів Половців (денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса), що їх стинають один одному самі ж брати. Непереможним залишається тільки більшовик Іван Половець, що цілком “узгоджувалося” з розвитком пореволюційної історії, але водночас повівало на читача неприхованою регламентованістю й нелюдською жорстокістю. Суть тієї жорстокості “пояснив” Іванові комісар Герт: мовляв, братовбивча вакханалія зчинилася тому, що брати були хоч і одного роду, та не одного класу. Діяли, отже, закони класової боротьби, апофеоз яких із залізним пієтетом і холодним ригоризмом висловив той же комісар Герт: “…рід розпадається, а клас стоїть”. Тенденційна заангажованість авторської ідеї, отже, була очевидною, і це не може не применшувати її художньої сили; але була вона водночас і правдивою, відповідала суті зображуваного життя.

Мотив розпаду людського роду, що почався з революцією, це лише один мотив “Вершників”. Складається роман з восьми новел. Не пов’язані єдиним сюжетом, вони, проте, поєднані головною авторською настановою: показати через внутрішній світ героїв історичну необхідність перетворення земної світобудови. Це був значний крок письменника-ро-мантика у розвитку головного філософського принципу романтизму – досягти ідеалу шляхом абсолютизації людського індивіда. У кожній новелі індивід абсолютизується (художньо окреслюється) з такою виразністю, що сприймається як символ. Символічний Іван Половець у новелі “Подвійне коло”; символічне світло випромінюють його батьки в “Шаланді в морі” і безіменний листоноша з “Листа у вічність”; символічні також образи комісара Данила Чабана (“Дитинство”), командира полку Чубенка (“Чубенко – командир полку”); ватажка загону “двох босих сотень” Шведа (“Батальйон Шведа”) та ін. Вони представлені автором у поетичному ключі, в ключі глибокого психологічного драматизму відтворені ситуації, в яких вони діють, це справжні поеми не лише про розпад, а й про творення роду і добра на землі (батьки братів Половців), про красу українського степу і неба (“Дитинство”), про людську витривалість і жадання свободи (“Лист у вічність”, “Чубенко – командир полку”). Втілюють вони в собі людське й національне прагнення героїв збудувати кращий світ на землі… А водночас

Г даниною… культівській добі: крім згадуваної фетишизації класової боротьби, до однієї з новел (“Батальйон Шведа”) пристебнута була “обов’язкова” в ті роки атрибутика з іменами Сталіна, Ворошилова та ін. Це були перші вияви драми таланту письменника, вона тероризуватиме його в пізнішій творчості немилосердно, але роман “Вершники” їй не вдалось зруйнувати.

Стильова організація “Вершників” багато в чому не схожа з попередніми романами Ю. Яновського. І мовиться не тільки про “новелістичність” твору, що була властива до певної міри і “Чотирьом шаблям”. Мається на увазі передовсім фраза, речення, період та інші складові художнього тексту роману. Написаний він переважно короткими, ніби незалежними одна від одної мовними одиницями (реченнями), у яких майже фізично відчуваєш динаміку народження образів, активність і наростання енергії письменницького мислення. Критики знову у зв’язку з цим згадували Дос Пассоса і вказували на подібність фрази Яновського до його фрази. Але ця подібність суто зовнішня. У Дос Пассоса звичайні, лише “технічно” подовжені речення, тоді як фраза (речення-потік) у прозі Ю. Яновського витримана в дусі української фольклорно-літописної традиції з її своєрідною ритмікою, мелодикою, глибоко змістовою естетикою. Важливу роль у ній відіграють часті повтори слів чи навіть зворотів, котрі, за словами Л. Арагона, сприймаються не як недбалість, а спеціальний прийом, щоб “передати тривалість походу, запеклість бою, одноманітність пройдених просторів, повільний плин днів і ночей, пір року, втому, витримку, змалювати кінський крок і крок думки, щоб розгорнути і наблизити до читача пейзаж…”.

На окрему згадку в стилістиці “Вершників” заслуговує спосіб гармонійної взаємодії в ньому суто романтичної і суто реалістичної деталей. Вони створюють враження справжнього квітування тексту твору (з одного боку – романтична “залізна троянда” коваля Максима, що символізує красу і міць боротьби за нове життя, а з іншого – жорстокі бої за. це життя), укрупнюють зображені події, виводять їх у царство “великого часу”, “великого простору”. Шукання революційної істини в романі – це “заняття” не лише його героїв як конкретних людей, що взялися перебудовувати світ. Письменник бачив цих героїв у найтісніших зв’язках з попередніми історичними епохами й багатьма подіями міжнародного характеру. Звідси – революційні контакти Мусія Половця з в’язнями французької плавучої тюрми; навколоземна “одіссея” коваля Максима, асоціативні згадки про походи запорозьких козаків; “фольклорне” дитинство комісара Данила Чабана та його мрії написати історію свого роду від повстання в Турбаях до жовтневого перевороту; лист безіменного листоноші, що посилається у вічність, і, зрештою, перші тонни сталі для будівництва мостів. З цією ж ідеєю пов’язуються в романі також імена героїв, назви місцевостей, характеристики колізій і ситуацій. В іменах Половців, Чубенків, Шведів, Адаменків, як і в південних степових просторах і донецьких плавильнях, у голосінні Половчихи, що нагадує плач Ярославни із “Слова про Ігорів похід”, у перекопських баталіях відчутний подих саме української і водночас – світової історії, в яку революційні події вдихнули нове життя.

Яновський-романтик далі утверджував у літературі особливий тип ліризму, збагачений “суб’єктивними” переживаннями самого автора, одухотвореним життям природи й надприродних явищ, загальнолюдською тугою “світової людини” за “світовою гармонією”. Такий ліризм вносив, зрештою, суттєві корективи в розуміння природи епосу як літературного роду. Класичне уявлення про нього полягало в тому, що йому неприйнятна лірика. У “Вершниках” (як і в інших творах романтичної форми) бачимо злиття цих двох родів поезії і народження ще одного – ліричного (лірико-романтичного) епосу. Ліричні заряди в ньому не руйнують, а посилюють епічне звучання тексту, оскільки роблять його душевнішим, сердечнішим, тобто ближчим до самої людини як чуттєвого начала живого світу.

Розвинута у “Вершниках” романтична форма художнього освоєння життя зіткнулась у другій половині 30-х із рядом перешкод. Найголовніша з них – “офіційне” утвердження на Першому з’їзді письменників СРСР соціалістичного реалізму. Романтизмові в ньому відводилася прислужницька роль пафосу – пафосу на уславлення кожного кроку радянської історії. Нові твори Ю. Яновського 30-х років (драми “Дума про Британку”, 1937; “Потомки”, 1938; збірка новел “Короткі історії”, 1940) – це, по суті, відгук на таку офіційну настанову. Лише окремі уламки тексту (спроба вдихнути в одного з героїв “Думи про Британку” – Несвятипаску – енергію Тараса Бульби, розкрити в “Коротких історіях” легендарну й мученицьку долю творців революції і нових умов життя – “Червонарм”, “Романтик”, “Чапай” та ін.) нагадували, що вони – родичі монументальних “Чотирьох шабель” і “Вершників”. Але були це тільки уламки, бо несли в собі переважно одну, “переможну”, тенденцію, акуратно підігнану під регламентації “єдиного” творчого методу й через те позбавлену, практично, природних ознак живої ідеї.

Роки війни проти фашизму для Ю. Яновського були добою різноманітної літературної роботи на щодень. Помітнішою була його діяльність як головного редактора журналу “Українська література” (з 1946 р.- “Вітчизна”), де він був, по суті, головним координатором літературного процесу України. За період війни в цьому часописі опубліковані всі кращі твори українських письменників.

За роки війни Ю. Яновський написав драму “Син династії” (1942), а згодом видав збірку оповідань “Земля батьків” (1944). Драма являла собою малохудожній, ілюстративний і типово безконфліктний твір. “Фабула в ній гостра, але ж надто багато і схематизму, плакатності, надто мало реальних знань про обставини життя окупованого міста й боротьбу підпільників, надто невиразними вийшли характери…” ‘. У новелах збірки “Земля батьків” було значно більше і реалістичної, і романтичної щирості (особливо в зображенні дітей, які вносили посильну участь у боротьбу з фашизмом), але заданість ситуацій, надуманість колізій і випрямлення ідей далися взнаки й тут. Але прозаїк почав працювати над новим романом. У записнику він тоді занотовує, що хоче писати цей твір по-новому – знайти йому таку форму, яка дала б змогу пов’язати обрану колгоспну тему з усім життям. Працював над ним автор у 1945-1946 pp., а в 1947 р. його журнальна публікація з’явилася в молодіжному часописі “Дніпро” (№ 4-5). Мав вийти він тоді ж і окремим виданням, цензурні органи одержали вже “обов’язкові” сигнальні примірники, ; але жорстока критика твору в дусі “розпни його” спинила видавничий процес напівдорозі, і надрукований тираж книжки пішов під ніж. Це був ще один типовий жест тоталітарного режиму, застосування ним брутальної сили щодо “неслухняної” літератури.

Меч критики, яким замахнувся на “Живу воду” спочатку керівник СПУ О. Корнійчук, а згодом й інші літературні функціонери (з каяттям про особисту участь у цій акції згадував через тридцять п’ять років лише один із них – М. Бажан2),, був облудним і безжальним. Він розтинав тіло роману з застосуванням найдошкульніших “аргументів”, серед яких було і “згущення темних барв”, і “спотворення радянської дійсності”, і “заперечення перетворюючої ролі соціалістичної свідомості та більшовицької ідейності”, і “реакційна… перевага біологічних факторів над соціальними” тощо. Через півроку після розгрому “Живої води” Ю. Яновський був змушений надрукувати у “Літературній газеті” лист, у якому “визнав” і свою “відірваність од життя”, і “формалістичний задум” роману, і “шкідливі деталі” в ньому, Невдовзі письменник почав “враховувати зауваження” критики й готувати нову редакцію твору. Побачила світ вона вже після його смерті в 1956 р. і мала назву “Мир” – де була в тій редакції “воля автора”, а де – волюнтаризм тодішніх редакторів, встановити сьогодні неможливо.

Певна річ, усі ті “гріхи”, за які автор “Живої води” шельмувався, були вигаданими. Уважне прочитання роману (і це вже показали дослідники) переконує, що тут все так, як у творі талановитого письменника – превалює правда життя.

Деяке полегшення в життєві будні письменника прийшло 1949 p., коли йому майже несподівано була присуджена за цикл “Київських оповідань” Сталінська премія (за спогадами сучасників, сприяв цьому Вс. Вишневський). Менше тепер йому дошкуляла матеріальна скрута й не доконувала вульгаризаторськими наскоками функціональна критика. “Київські оповідання” значним надбанням української новелістики не стали; вони несли в собі хіба що кілька тривожних відгуків про окупований у роки війни Київ, але ці новели (точніше кажучи, відзначення їх премією) надихнули письменника на подальшу творчу працю. “Серйозна” проза йому, щоправда, вже не давалась (опублікована в 1954 р. збірка оповідань “Нова книга” підтвердження цьому), але він активно почав працювати як кіносценарист і драматург. Йому вдалося створити лише одну драму – “Дочка прокурора” (1953), вона стала важливою художньою сторінкою і в українській драматургії середини 50-х років, і в тогочасному театральному житті. Захирілій в ті роки українській Мельпомені “Дочка прокурора” додала дещицю і художнього, й суто життєвого здоров’я, оскільки в п’єсі йшлося не про схоластичні, а суто людські проблеми життя. Драматург писав про те, як казенщина відвертає людей від одвічних родинних турбот, і тоді руйнується їхня мораль, батьки виявляють, що нема між ними взаєморозуміння “в питаннях душі”, що “прогледіли” своїх дітей, а діти опиняються в лабетах “вуличної педагогіки” й злочинності. Деяким критикам, щоправда, здалося, що це черговий “підкоп” Ю. Яновського під “фундамент ладу”, і почали шукати и п’єсі ознаки “похмурості” та “ідейної порочності”. Ситуації трохи змінилася, коли про виставу за п’єсою позитивно відгукнулася газета “Правда” (1956, 12 серп.), але почути цей відгук письменнику вже не судилося. Він помер 25 лотого 1954 p., через кілька днів після прем’єри “Дочки прокурора” в Київському російському театрі імені Лесі Українки.

Можливо, саме хвилювання після цієї прем’єри і прискорило смерть письменника, бо глядачі сприйняли її гаряче і вогонь їхніх оплесків не лише зігрівав, а й обпікав хворе серце автора.

Кращі твори Ю. Яновського (насамперед “Майстер корабля” “Чотири щаблі” і “Вершники”, які перекладалися на ряд слов’янських і неслов’янських мов) вписані-бо на перші сторінки української літературної історії.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Юрій Яновський
твір опис місто вночі