Юрій Косач

Поет, прозаїк, драматург, один з активних організаторів мистецького життя повоєнної еміграції, Ю. Косач був причетним до багатьох подій літературної історії нашого століття. Послідовний європеїст, він своєю творчістю намагався сприяти розширенню тематичних і стильових рамок українського письменства. Проте його еволюція як митця бачиться непростою й досить суперечливою.

Життя Юрія Косача було багатим на події і несподівані повороти. Народився він 18 грудня 1909 р. у Києві. Син Миколи Косача, рідного брата Лесі Українки, в дитинстві подовгу

перебував у Колодяжному. Родинні враження мали велике значення для духовного формування майбутнього письменника. Згодом навчався у Львівській гімназії, на юридичному факультеті Варшавського університету. У 1932 р. Ю. Косач потрапляє до польської в’язниці, а після ув’язнення виїздить до Франції. Повернувшись під час війни до Львова, опиняється в концтаборі. Почав друкуватися у львівському журналі “Нові шляхи”, водночас дебютуючи і як поет, і як прозаїк. Упродовж тридцятих років у Львові одна за одною виходять збірки віршів і оповідань “Чорна пані” (1931), “Черлень” (1935), “Мить з майстром” (1936), “Клубок
Аріадни” (1937), “Чарівна Україна” (1937), “Глухівська пані” (1938). Митець розвивався стрімко. Якщо “Чорну пані” склали речі наслідувальні, сповнені символістських штампів і містичних навіювань, то вже “Клубок Аріадни” і особливо “Чарівна Україна” засвідчили, що Ю. Косач знайшов власну самобутню манеру письма.

Опинившись у повоєнній Німеччині, молодий письменник одразу ж потрапляє в самий вир еміграційного літературного життя. У вересні 1945 р. разом з І. Багряним, В. Домонтовичем, Ю. Шерехом та іншими стає одним із засновників МУРу. Цей час – чи не найплідніший у творчій біографії Косача. Він був членом правління МУРу, виступав із доповідями, літературними оглядами на письменницьких з’їздах і конференціях і водночас багато друкувався на сторінках найрізноманітніших періодичних видань. В альманасі “МУР” (1946. № 1) з’являється одна з перших його повістей “Еней і життя інших”, у редагованій Ю. Шерехом “Арці” (1948. № 3-4), членом редколегії якої певний час був і Косач,- уривки з історичного роману “День гніву”. Окремою брошурою з’явилася його доповідь про українську літературу – одне з небагатьох тоді видань німецькою мовою. При газеті “Наше життя” у серії “Мала бібліотека МУРу” вийшло оповідання “Ноктюрн бемоль” із післямовою Гр. Шевчука (Ю. Шевельова). Під мурівською маркою “Золота Брама” вийшли Косачева драма “Дійство про Юрія Переможця” та повість “Еней і життя інших”. В одному з періодичних збірників МУРу надруковано його доповідь “Криза сучасної української літератури”.

Переїхавши до Америки, письменник, як і більшість українських емігрантів, мусив заробляти на життя тяжкою фізичною працею. Та попри все, він багато пише, співробітничає в газетах “Громадський голос”, “Українські вісті”, видає нові книжки поезій, нарисів тощо. Тривалий час був редактором журналу “За синім океаном” (Нью-Йорк).

У 1964 р. Юрій Косач побував в Україні, 1966 р. в Києві вийшла його поетична збірка “Мангаттанські ночі”; 1975- збірка “Вибраного”, а наступного – книжка новел “Лиха доля в Маракайбо”. Останніми за часом виходу у світ були “Літо над Делавером” (1980) та роман “Володарка Понтиди” (1987).

На формування Косача-поета великий вплив мали, з одного боку, російський і французький символізм, а з другого – поезія Б.-І. Антонича. Мова віршів Ю. Косача “насичена свіжими, рідко вживаними, дзвінкими словами, економна і синтаксично небуденна”,- пише Д. Павличко, кращі його речі викликають “відчуття всеохопленості земного па-долу, яку передає нам автор не тільки і не стільки через свою обізнаність у мистецтві, але й через певну цілісність погляду на речі дуже віддалені навзаєм у просторі і в часі, через певну епічну картинність, якою він може надихнути навіть невеликі свої поетичні твори” ‘. У цій поезії повсякчас звучить туга за Україною. Вона озивається у багатьох згадках про “могутній Київ” і “суворі, гострі вежі” Львова, про Полтаву, “задивлену в морок чорних століть”, і про пам’ятний з дитинства Любартів замок у Луцьку. Загалом, Вітчизна для Ю. Косача – це насамперед “чарівна Україна” далекого і славного минулого. Історичними ремінісценціями переткані чи не всі його збірки, від дебютної “Черлень” (з присвятою Миколі Хвильовому) до “Літа над Делавером”. Минула велич уособлюється в конкретних іменах і подіях. Як, скажімо, у вірші “Біля Софійського собору”:

Це, мандрівче, твій сон іздавен – золотий, синьокрилий.

Перейдімо ж поріг. Ось знайома старезна стіна

І склепіння, де тисяча літ гомоніла,

Де в гулкому подвір’ї ще крок Ярослава луна.

Романтичні видива рідної землі контрастують у Косача з холодними пейзажами чужини. Його Америка – країна жорстока й непривітна для “ізгоїв”, країна контрастів. У своєму неприйнятті “мертвоокого ідола” Бродвею Ю. Косач волів натомість бачити всуціль голубою й прекрасною рідну Україну, “землю сонцелику”, “орлезору державу”. Художня вартість подібної “соцреалістичної” “пісенної” лірики невелика. Чи не кращими у поетичному доробку Косача, поряд із творами, зверненими до історичного минулого України, видаються вірші культурологічної тематики, ціла галерея портретів визначних митців, інтерпретація певних мотивів творчості Артура Рембо й Івана Труша, Фра Анджеліко і Поля Гогена. Мотив непроминальності мистецтва утверджується через осмислення долі таких титанів, як Мікеланджело:

Багряніє пишнолистом тиха осінь,

Молот жевріє од скалок полумяних,

І врізьбиться у сторіччів просинь

Тінь могутня – скеля нездоланна.

Ю. Косач виявив себе у різних жанрах, проте найвагоміший його доробок – прозовий. Це насамперед низка оповідань і повістей з української минувшини. Збірка “Чарівна Україна” вийшла 1937 р. як перший том “історичних оповідань”. Другим томом стало оповідання (власне, невелика повість) “Глухівська пані” (1938). Хоча в центрі творів, які склали ці книжки,- реальні історичні постаті, автор у передмові зауважив, що його оповідання не вкладаються в рамки традиційної історичної прози, його цікавлять більше характери, ніж достовірне відображення історичного тла.

Оповідання “Чарівна Україна” дало назву всій збірці, воно найбільш символістське із Косачевих творів. Очам чужинця-загарбника поступово відкривається, що в країні мирних шовкових левад і тихих сіл живе невмирущий дух бунту й помсти. Чужоземний воїн дивом уник смерті від рук повстанців, котрі вважають себе одвічними господарями на рідній землі: “Яким правом ти прийшов сюди? Хто тебе просив смоктати з нас кров?” Зайда-завойовник почувається змалілим і нікчемним перед могутністю повсталого народу, перед “страшною потугою чорноземної раси”. Чим дещо наївно-прямолінійним оповіданням Ю. Косач започаткував низку звернених у минуле творів, у центрі яких – роздум про сутність національного характеру, про історичну долю й історичне призначення українського народу.

У минулому увагу митця привертають постаті тих співвітчизників, що стояли з своїм часом нарівні, були інтегровані в європейський культурний процес, причетні до визначних європейських подій, виявили велич духу й життєстійкість. Це – нащадок знаменитого старшинського роду, котрого мучить таємниця власного минулого (“Голос здалека”), або ж блискучий дипломат, син гетьмана Андрій Розумовський (“Вечір у Розумовського”), або паризький студент Савич, волею долі втягнений у вир подій (“Молодість Савича”), чи молодий чернігівський дідич Юрій Рославець, який зазнав дивовижних пригод чи не у всіх європейських столицях, супроводжуючи кохану жінку – княжну Тараканову (роман “Володарка Понтиди”).

Тут варто повести мову про європеїзм Ю. Косача. Аналізуючи прозу, створену в період МУРу, Юрій Шерех свого часу поділив письменників на “органістів” і “європеїстів” залежно від того, з яких джерел живиться їхній стиль. “Європеїстами” він назвав Ю. Косача, І. Костецького, В. Домонтовича, частково й І. Багряного (прозаїка). Так, Ю. Косач виразно зорієнтований на оповідну традицію європейської, переважно французької, прози. Його погляд на Україну – водночас і зсередини, й ніби збоку. На всіх його історичних творах лежить печать певної екзотичності (іноді навіть поверхової), його герої часто оповиті серпанком демонічної винятковості. “Коріння його екзотизму,- писав Юрій Шерех,- в тому, що він не знаходить такої України, як він уявляв і бажав, а іншої він не знає або радше не може зрозуміти як цілости. Образ лишається для нього загадковим. І він починає шукати Україну не в Україні, а в Європі, як П. Куліш колись шукав – наслідок подібного конфлікту – по черзі в Санкт-Петербурзі, в Варшаві, і в Істанбулі. Та величезна праця розуму й почуття, яку зробило покоління двадцятих років, не дійшла до Косача – може через відірваність від рідного грунту, може через самий склад його темпераменту”.

Блискучий амбасадор Андрій Розумовський постає у прозаїка господарем одного з найзнаменитіших салонів Європи, де твориться велика політика. “Син чабана із глухих Лемешів, а потім, за химерною примхою долі, за казковою витівкою життя,- гетьмана всієї України, пропалив свій слід по Європі від краю до краю, блиснув по дворах і столицях найзнаменитіших династій, важив не раз у руці долі народів і держав…” Художній смак здебільшого не зраджує Ю. Косачеві, він уміє надмір патетики врівноважувати нотками іронії чи скептицизму. Сановні гості Розумовського одразу змаліли перед звуками свого геніального сучасника Бетховена. Композитор почувається чужим і самотнім у модній вітальні амбасадора, і лише старий господар зумів відчути у цій незвичній музиці революційне утвердження нового століття, усвідомити, що коли “нас із вами згадають за сто-двісті років наші нащадки, то тільки тому, що ми мали щастя слухати гру самого Бетховена”.

Поряд із Андрієм Розумовським у портретній галереї, створеній Ю. Косачем, бачимо іще одну представницю української еліти, Анастасію Скоропадську (“Глухівська пані”), вдову одного з останніх гетьманів України. її зображено у тяжкий для неї й для України час. Розумній, владній жінці, котра духовно вивищується над своїм оточенням, відкривається марність надій на повернення “Богданових пактів”. Усе пережите, спостережене у спілкуванні з найвищими російськими державцями переконало її, що тепер “всім править не Глухів, а Москва”, і нема чого сподіватися чужих рук дарованої волі. Трактування Ю. Косачем ролі гетьмана Скоропадського відмінне од узвичаєного. У своїх передсмертних мареннях “глухівська пані” намагається виправдати гетьмана перед Мазепою, перед Україною, як людину, котра в найскладніших умовах робила для свого народу все, що могла.

Не захоплюючись розлогими історичними описами, письменник все ж уміє вирізнити характерні деталі, прикмети часу. Глухів показано як місто столичне, один із значних культурних осередків. Як і в інших історичних творах, автор дбає про ледь помітну мовну стилізацію. Глухівська пані, ця дещо романтизована українська жінка, виступає не лише хранителькою родини, роду, а й національної духовності.

Майже всі персонажі Косачевої історичної прози чимось вивищуються над своїм часом, їж об’єднує одержимість певною ідеєю. А відтак і в основу сюжету лягають здебільшого поворотні історичні події. Післія ряду оповідань, повістей, присвячених українській минув шині, Ю. Косач зважився звернутися до ширшого романного полотна, в центрі якого – національно-визвольна війна українського народу під орудою Богдана Хмельницького. Першим наближенням до теми став опублікований в роки другої світової війни “Рубікон Хмельницького”. У 1948″ р. з’явився двотомний роман “День гніву” (уривки з нього друкувалися в журналі “Арка”). Тут “як головне й центральне вирисовується людяне: як люди ростуть у політичній боротьбі, як виковуються й діють провідні мужі відроджуваної тоді української держави”. Цей роман багатоплановий, густо заселений: тут представники повсталого козацтва її шляхти, селяни й ченці-єзуїти. Виразно окреслюється цілиш ряд історичних постатей – Хмельницький, Кривоніс, Єреемія Вишневецький… Романна дія підпорядкована розкриттю єдності національних інтересів повсталого народу.

У більшості творів тридцятих-сорокових років Ю. Косач так чи інакше торкається національно-визвольної героїки. Повість “Еней і життя інших” (опублікована в альманасі “МУР”, 1946) була цікавою спробою розглянути ті проблеми на сучасному матеріалі. У певному сенсі можна сказати, що повість постала з продиктованої часом потреби переоцінки цінностей. Всі персонажі повісті закинуті у повоєнне міжчасся. Вони або напружено шукають себе, свого місця у новій дійсності, або стають колишніми людьми, живуть давно минулим часом. Письменник досить саркастично окреслює еміграційний побут, ілюзії людей, зосереджених лише на власному минулому. Протиставлення двох головних персонажів, Енея та Ірина,- це протиставлення людини дії, самозреченого борця і пасивного, скептичного, але прозірливого спостерігача-хронографа, вічного мандрівника по житейському морю. Ірин – учасник національно-визвольних змагань, антифашистського підпілля. Це дещо ідеалізований, піднесений над оточенням (згідно із законами романтичного письма) “корсар”, “бюрократ революції”, який зрікається всього особистого, не вибирає засобів у досягненні високої мети. Парадоксально, але в психологічному плані лицар національної ідеї Ірин схожий на “залізних більшовиків” революційно-романтичної поезії 20-х років, які так само утверджували сповідувану ідею, незважаючи ні на що. (Врешті, певна близькість соцреалізму І так званого “нацреалізму”, “великої літератури” двадцятих-сорокових років як явищ дзеркальних помітна в багатьох тогочасних творах.) Після всього звершеного і втраченого Ірин переконується, що зло не вдається перемогти. Настанова досягти мети будь-якими засобами лише примножує жорстокість. І він, романтик, “лицар сумного образу”, як характеризують його друзі, відмовляється від себе вчорашнього. Ірин бачить єдиний шлях для “людей, що хочуть бути все ж таки людьми”, у самопожертві в ім’я інших. “Починалося знов життя. Може, без світлої віри, з відкритими очима на гнилизну й цвітіння, на нікчемність і вищість, на погорду й гордість”. Герої “переростають” ідею, “що будує на нищенні й на смерті”, в ім’я утвердження гуманніших ідеалів.

Подібну світоглядну кризу, коли трактувати її не надто вузько, пережило у повоєнні роки ціле покоління.

У наступні десятиліття романтичний струмінь у творчості Юрія Косача слабшає. Це помітно навіть і в історичній прозі. У романі “Володарка Понтиди” письменник знову звертається до вісімнадцятого століття, до історії княжни Тараканової. Закоханий у неї український юнак, нащадок козацького роду, Юрій Рославець опиняється в епіцентрі багатьох подій європейської історії.

Перу Юрія Косача належить також низка оповідань з американської дійсності (збірка “Лиха доля в Маракайбо”, 1976). Його герої – здебільшого люди суспільного дна, знедолені шукачі пригод. Упродовж 60-70-х років він також активно виступав у нашій пресі як літературознавець і публіцист. Сьогоднішньому читачеві Ю. Косач цікавий насамперед як вибагливий майстер історичної прози, тонкий стиліст, котрий невтомно дбав про збагачення й оновлення художньої палітри українського письменства.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Юрій Косач


описание дома на английском
Юрій Косач