Я (Романтика) скорочено – Хвильовий Микола


“ЦВІТОВІ ЯБЛУНІ”
“З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.
…Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом”.
Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе… Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул – глуха канонада. Насуваються дві грози.
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі – до неможливості натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в “чека “. Наше помешкання – палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії – все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.
На розкішній канапі сидить озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське “ала-ла-ла”.
Я бандит – за одною термінологією,

інсургент – за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я – чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. “Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть.
Обиватель:
– Тут засідає садизм! Я:
– …(мовчу)”.
Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша.
Моїх товаришів легко пізнати:
Доктор Тагабат,
Андрюша,
Третій – дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Я:
– Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
З давніх покоїв, як і колись, виходять лакеї, схиляються перед новим синедріоном і ставлять чай.
Свічі ледве горять. Скрізь тьма: електричну станцію зірвано. м,, ,.
У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в “чека” проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою – “розстрілять”, Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.
Я:
– Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно):
– Розстрілять!
Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері…
– … “Розстрілять”???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села.
…Доктор Тагабат натиснув кнопку, і лакеї вносять старі вина. Я дивлюся на доктора. Він і вартовий п’ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: “так треба”.
Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але коли Тагабат чітко підписався під постановою – “розстрілять” – мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, – це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. “І я, главковерх чорного трибуналу комуни, – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”. Але який вихід? Я не бачив виходу.
Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. …Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.
Я подумав, що доктор – злий геній, зла моя воля, а дегенерат – па-лач із гільйотини. Атоді подумав – нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії.
…Свічі танули. До розстрілу присуджено – шість! На цю ніч досить!
Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті.
Ні, неправда. Шість сотень,
Шість тисяч, шість мільйонів –
Тьма на моїй совісті!!!
І знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором і вартовим.
Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м’ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім зажурено стає біля образу Марії. “Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо”.
Я здригнувся: “Хиже навколо? Як мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!” І тоді, збентежений, запевняю себе, що ніякої матері немає, усе це не більше, як фантом.
Ні, це неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
– Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар/Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Перед лампадаю, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон.
Наші назад: з позиції на позицію. На фронті – паніка, в тилу – теж. Через два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може спалахнути бунт. Мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати “цей винний і майже невинний обивательський хлам”. А канонада все ближче. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу гнітюча мовчазність.
Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:
– Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.
В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені “своє право” купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю.
Доктор Тагабат знову розреготався, потім сказав, що йде відпочивати і передав мені справу. Це було “діло № 282”.
Вартовий пішов за підсудними.
(Так, це був незамінимий вартовий: він доглядав розстріли, від яких ухилявся не тільки Андрюша, а й ми з доктором.)
У кабінет ввійшли двоє: жінка в траурі і мужчина в пенсне. Вони були налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш – порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Почав до-. питувати. У них були зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі.
Філософи? Шукачі нової правди? Чекаєте приходу нового спасителя світу? “Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так!”
“…Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії?
Мужчина й женщина:
– Так!”
– Так чого ж ви не робите Месії з “чека”?
– Розстрілять!
Жінка сказала глухо і мертво, що вона мати трьох дітей. Чоловік упав на коліна.
Підскочив вартовий і вивів їх. Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни.
Я входив у роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
– Ведіть!
В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде!
Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
– Роз-стрі-лять!
Але вертаюся і бачу – прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.
Я в тривозі метнувся – чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: “Сину! Мій м’ятежний сину!”
Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата:
– “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло!.. “Мамо”?! Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з “мамою”, як умів розправлятися з іншими.
…Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! – схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:
– Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне “я”. І я голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
Здавив щелепи і кинув різко: “Всіху підвал. Я зараз буду тут”. Не встиг я цього промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом…з цією сволоччю? Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п’яний, в нікуди.
Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов’язки перед революцією.
І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину.
…В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
– Слухай! Дозволь її випустить!
Я:
– Кого?
– Твою матір!
Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: “Провалівай!” Андрюша зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям.
Кажу йому узнати, де ворог. У цей момент у маєтку розривається снаряд. Ворог близько, за три версти. Вискакуємо надвір. Бухкають гармати, летять кавалеристи, відходять на північ тачанки, обози. Не пам’ятаю, як потрапив до підвалу. Хотів глянути у віконце, де сиділа мати. Підходить дегенерат і хіхікає:
– От так стража! Всі повтікали!..
А він залишився. “Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким вогнем”. Я подумав тоді: “Це сторож моєї душі” – і побрів без мислі на міські пустирі.
А надвечір південну частину околиці було захоплено. Інсургентам дано наказ задержатися до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах і в мовчазних підворіттях. Йшла спішна евакуація, палили документи. Я остаточно збився з ніг!
…Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурений і впертий голос.
Чорний трибунал комуни збирається до втечі. Андрюша десь зник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі і п’є вино, мовчки стежачи за моїми наказами. Його погляд нервує мене і непокоїть.
Сонце зійшло. Конає вечір.
Різко кажу доктору: “Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд”. Тоді він іронічно й байдуже:” Ну і що ж? Добре!” Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене – це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним.
Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом.
…З-за дальніх отрогів виринав місяць. В городі йшла енергічна перестрілка. Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії – темного натовпу на розстріл. Завсюдорогужодназчерницьне вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді – в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат.
Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м’ята. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
“Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни”.
Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?
Невже я ведуїїна розстріл? Так, це була дійсність. “Справжня життьова дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть”.
А може, це помилка? Може, треба зробити по-іншому? Ах, це ж легкодухість! Дійсність, як зграя голодних вовків. Але й єдина дорога “до загірних озер невідомої прекрасної комуни”.
“І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.
Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: “Ваша мати там! Робіть, що хочете!”
Я подивився – з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. “…Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями”.
Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожі полки. Треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть і зажурно дивиться на мене.
Навкруги – пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться заплакати, як в дитинстві. Пориваюся крикнути:
– Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.
І ріже мій мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе.
Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти матері і дивлюся на неї. Вона мовчала.
Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку. “…Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилась вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць”.
Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.
Та раптом – дегенерат: “Ну, комунаре, підводься! Порадо батальйону!”
В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову.
…Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка.
…Я зупинився серед мертвого степу:
– там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни”.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Я (Романтика) скорочено – Хвильовий Микола
міфи про аргонавтів