“Я (Романтика)” – Микола Хвильовий (1893-1933)

Підручник Українська література
11 клас

Українська література 1920-1930 років

Микола Хвильовий (1893-1933)

“Я (Романтика)”

Микола Хвильовий як митець-новатор започаткував неоромантичну течію психологічного письма в українській літературі. Особливістю багатьох новел цього митця стало те, що сюжет у них відіграє не головну, а допоміжну роль, тому він часто розмитий, фрагментарний. Автор не подає власних остаточних висновків, здебільшого розкидаючи лише асоціативно влучні алюзії, але за відповідними фразами завжди криється настільки потужний рух думки, що інтелектуальний читач вловлює авторські оцінки з натяків, з проекцій на життя. Позасюжетні елементи у творах Хвильового домінують над сюжетом. Ними можуть стати проекції на історію іншої держави, внутрішнє мовлення, ліричні епілоги, авторські відступи, епіграф, присвята. Наприклад, у новелі “Я (Романтика)” здебільшого на рівні підтексту ерудований читач вловлює священне благоговіння безіменного персонажа, “главковерха чорного трибуналу комуни”, перед Паризькою комуною, адже в його думках постійно фігурують “версальці” (у Франції – прибічники й захисники короля у 1871 році; в новелі – білогвардійці, узагальнено – всі ті, хто під час громадянської війни відстоює Російську імперію) й “інсургенти” – повстанці (французькі комунари, у творі – більшовики).

Новелу

“Я (Романтика)” Микола Хвильовий присвятив “Цвіту яблуні” Михайла Коцюбинського, і це не випадково: в обох творах йдеться про тяжке й болісне роздвоєння особистостей головних героїв. Як ви пригадуєте з 10 класу, в імпресіоністичній новелі “Цвіт яблуні” безіменний персонаж карається через неадекватність реакції батька на смерть власної дитини, адже як митець, він автоматично запам’ятовує страшні деталі перебігу хвороби і фатального кінця життя дівчинки, щоб колись відтворити їх у художньому творі. У неоромантичній новелі голова трибуналу має зробити вибір між обов’язком розстрілювати всіх, хто проти радянської влади, й можливістю зберегти життя рідної неньки, котра несподівано опинилася в таборі ворогів. Поетика назви новели Хвильового віддзеркалює внутрішній конфлікт у свідомості безкомпромісного комісара, готового заради революції пожертвувати собою, і люблячого сина, для якого найціннішим у світі є життя матері. Як відомо, займенник “я” та іменник “романтика” у мовленні вживаються тільки в позитивному значенні, проте весь твір засвідчує, що для головного персонажа-оповідача романтикою, тобто чимось незвичайним, унікальним, таким, що можна відчути раз у житті, став жахливий злочин – убивство рідної матері. Розповідь ведеться від першої особи для надання більшої достовірності описаному.

У душі безіменного чекіста з новели “Я (Романтика)” живуть і постійно ворогують між собою два антиподи: людина за подобою Божою, увиразнена думкою “Я – чекіст, але я і людина”, і ходяча догма, виконавець революційних рішень. Для героя новели як людини характерні ліризм душі, почуття любові, мрійливість; повага до минулого і жаль, що канули в Лету часи аристократизму (це підтверджує ставлення персонажа до сім’ї князя), благоговіння перед перламутровим кольором як символом вищості; обожнювання матері; розуміння внутрішніх високих поривів душі юного Андрюші, співчуття до нього; усвідомлення катівської суті трибуналу і його служіння дияволу; спроба врятувати людину в самому собі; здатність переживати муки совісті; логічні висновки про “шлях в нікуди” і водночас безсилля, неспроможність змінити поведінку. Для “залізного чекіста” притаманні: повсякчасна готовність до злочину; заперечення власних естетичних уявлень, вміння заглушити голос совісті; уникання від відповідальності перед власним сумлінням за допомогою висновку “так треба”; виховання у собі рис надлюдини, рівняння на справжнього “сторожового пса революції”; засліплення ідеями; брутальність, цинізм, жорстокість у поведінці; більшовицький фанатизм; підміна справжніх істин фальшивими; внутрішня потреба вбивати; романтизація найстрашнішого кримінального злочину.

Новела “Я (Романтика)” недарма розпочинається епілогом. Образ Богородиці асоціюється з образом Марії із вірша “Скорбна матір” Павла Тичини та з біблійним образом Пречистої Діви. Для головного героя це ще й символ рідної матері, уособлення усього найсвятішого, всепрощаючого у своїй любові. Велику роль у новелі відіграє ідея “загірньої комуни”, образ-символ, асоціативно почерпнутий з уявлень Григорія Сковороди про “нагірню республіку” як місце раю на землі. Символічним є також бій годинника, що часто повторюється тоді, коли людське начало на короткий час бере верх над тваринним. Годинник у новелі символізує пересторогу Бога, стає постійним нагадуванням головному персонажеві про короткочасність життя людини та її потребу в будь-яку хвилину дати звіт за свої вчинки перед Всевишнім. Безіменний голова трибуналу – революційний романтик, який мріє про щастя для всіх у майбутньому, хоч би це примарне щастя будувалося на ріках крові. Врешті, він уже не просто мріє, а безповоротно втягується злочинним виром: судить, допитує, розстрілює, причому робить це, роздумуючи й самовиправдовуючись, що так було завжди, бо “темна історія цивілізації”.

Те, що “чорний трибунал” засідає у княжому палаці, його члени ходять у брудних чоботах по м’яких килимах, користуються послугами лакеїв, п’ють дорогі княжі вина, можна розцінювати як нестерпне бажання плебсу порозкошувати в тих умовах, у яких досі жили аристократи. Хвильовий наголошує, що підлеглі голови ревтрибуналу зневажливо й нахабно розглядають портрети княжого сімейства, а перед мирними жителями демонструють свою всемогутність, вищість. До того ж, між самими членами ревтрибуналу немає злагоди. Вони в’їдливо висміюють один одного, провокуючи на страшні злочини. Крім голови ревтрибуналу, ніхто з його команди, за винятком юного й м’якосердого Андрюші, ніколи не був романтиком. Минуле виродженця-дегенерата пов’язане з криміналом, недаремно про нього так висловився безіменний чекіст: “Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки”. До того ж, специфічна будова черепа (“низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся и приплюснутий ніс”, “трохи безумні очі”) й авторське визначення “дегенерат” засвідчують, що цей персонаж тупий, жорстокий, з яскраво вираженою тваринною вдачею. На відміну від безіменного голови ревтрибуналу, доктора Тагабата й татарина, дегенерат “тільки тоді йшов з поля, коли танули дими й закопували розстріляних”, тобто завжди перевіряв, чи справді загинули всі, кому трибуналом винесено вирок. Доктор Тагабат – тип людини розумної і освіченої, але надзвичайно цинічної й жорстокої. Підсумовуючи свої висновки про нього, голова трибуналу підкреслює: “Це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главко-верх чорного трибуналу комуни – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”. Саме доктор Тагабат наносить найболючіший удар головному персонажеві: “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? “Мамо”?!”. Коли ж у вирішальну хвилину цей поставлений партією для нагляду над головою трибуналу та його вчинками доктор нібито проявляє співчуття (“Ваша мати там! Робіть що хочете!”), то не тільки голові ревтрибуналу, а й усім потенційним читачам твору ясно, що доктор Тагабат лише випробовує чекіста. Стежить за кожним рухом свого начальника й дегенерат. Саме він після того, як чекіст розправився з ненькою, не забарився відірвати його від тіла, не дозволивши ні поховати, ні навіть попрощатися.

Володимир Костецький. Допит ворога. 1937

Протягом дії в новелі безіменний чекіст катастрофічно деградує й наприкінці твору повністю уподібнюється до дегенерата й доктора Тагабата. Автор підкреслює, що коли в Андрюші був хоч один-єдиний шанс вийти із сатанинської гри – вирушити на фронт замість того, щоб далі працювати членом трибуналу, то для главковерха й цього шансу не існувало. Так, був момент, коли він міг розстріляти дегенерата й випустити полонених мирних жителів з підвалу, був час, коли він міг взагалі “забути” про їхнє існування під час відступу, але, виявляється, крім доктора Тагабата й дегенерата, за кожним рухом помислів безіменного чекіста стежив ще й він сам – точніше, його темна, звіряча сутність, для котрої вбити матір було такою ж потребою довести власну вищість, як була нестерпна, всеперемагаюча потреба в персонажа Федора Достоєвського “Злочин і кара”, котру Родіон Раскольников сформулював афористично: “Тварюка я тремтяча чи право маю?”. Безкарність, вседозволеність членів ревтрибуналу в новелі Хвильового “Я (Романтика)” виліпила із загалом непоганої людини страшного звіра в людській подобі.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

“Я (Романтика)” – Микола Хвильовий (1893-1933)

чи можна зраду пробачити