Головна ⇒ 📁Твори з літератури ⇒ Характеристика драматургії української еміграції повоєнного періоду

Характеристика драматургії української еміграції повоєнного періоду

Друга світова війна спричинила великі переміщення українців по світу. У 1930-х роках у Радянському Союзі було знищено сотні українських письменників. Після Другої світової війни багато емігрантів виїхали на Захід. Серед них було чимало письменників. З концентраційних таборів багато з них потрапило до таборів “переміщених осіб” у Німеччині чи Австрії, а тоді на американський континент. Як і письменники другої хвилі еміграції, які осіли у Західній Європі, емігранти третьої хвилі десятиліттями мріяли про повернення до України. Тому у їхній

творчості знайшли відбиття історичні події та історична відповідальність людей, усвідомлення своєї місії передавати правду, не дати приспати українську душу, бажання бачити рідну країну незалежною.

У перших роках після закінчення Другої світової війни, більшість українських емігрантів у Західній Європі жили у таборах переселенців; це були немов мікроміста, які давали письменникам змогу мати свій культурний простір: українські видання, читачів, театр і заохочувало до творчості. Ці три-чогари роки, прожиті у таборах, були дуже творчими для багатьох письменників.

До Канади виїхали: Юрій Косач, Улас Самчук, Людмила

Коваленко, Микола Ковшун, Микола Понеділок, Василь Софронів-Левицький, Іван Керницький, Мирослава Ласовська, Павло Савчук, Леонід Полтава; Іван Багряний та Ігор Костецький залишилися у Німеччині, Віра Вовк – до Бразилії.

Багато п’єс цього періоду давали відчути жахи світової війни, яка щойно минула, її наслідки для України та її народу. У цих творах переважали психологічні й історичні елементи, що висвітлювалися часто в реалістичній формі, з наголошенням наслідків, що їх мали ці події для європейців, зокрема для українців, які опинилися між двома тоталітарними силами. Український емігрант боровся за право існувати не тільки як людина, але й як українська людина, яка шукала тимчасового клаптика вільної пристані для свого роду й надії для свого народу. Такі мотиви переважали й у письменників, що почали свою творчість вже на американському континенті.

У багатьох драматичних творах цього періоду зображено давніші, передісторичні та історичні події, а також визначні постаті, зокрема: “Геральд і Ярославна” (1946, драматична поема), “Байда”, “Дійство про Юрія Переможця” (1947) Юрія Косача; “Анна Ярославна” (1969, лібретто до опери, яку поставили у Філадельфії) Леоніда Полтави; “Гетьман Мазепа” (1959) Григора Лужницького; “Яворівський решетник” (події 1918, галицькі намагання звільнитися від польської влади, 1957) Івана Керницького; “Мазепа” (про молодого Івана Мазепу) Мирослави Ласовської.

Критика сучасного чи недавнього українського суспільства помітна у таких творах, як “Гетьманська спадщина” Чапленка – зацікавлені власним добробутом, нащадки різних гетьманів шукають спадок Полуботка і підлабузнюються до царя, нехтуючи потребами України. У 1000-ліття християнства в Україні Мирослава Ласовська видала драму “Володимир Великий” (1988). Ольга Луцик у творі “Князі гуцульських полонин” (1984) відтворила українські весільні звичаї космацького регіону, включивши автентичні весільні діалоги у весільну п’єсу. П’єса-діалог “Олена Степанівна” (1960) Олеся Бабія про бій на горі Маківці 1915р., “Зозулина дача” Юрія Косача – про німецьку окупацію України.

Розкуркулення селян і голод 1920-х років є тлом подій у п’єсі “Домаха” Людмили Коваленко. На тему голодомору написав п’єсу “Ворог кряче” Микола Ковтун. Його “Первомайська інтермедія” (1954) також про радянський період. Про ці часи писав Сергій Ледянський (1908): “Тисяча дев’ятсот тридцять третій рік”, драма на 5 картин (1943), пізніше перейменована на “Великий злам”. Інші його п’єси – “Директива з центру” (1944), “Під косою” (1948) і “Брат твій Каїн” (1951).

Єдиний драматичний твір Уласа Самчука -“Шумлять жорна” також охоплює події радянського періоду. Воєнні і близькі за часом події представлені у творах Миколи Понеділка: у п’єсі “Знедолені” (вплив радянської системи на родинне життя), також “Володар – страх” (1965) Анатолія Галана. Часи польсько-німецької окупації Львова стали тлом драми Іларіона Чолгана “Провулок Св. Духа” (1946). Катерина Штуль написала п’єсу про німецьку окупацію “Поворот” (1972 p., про Олену Телігу у 1941-1942 pp.).

Змагання за незалежність у рядах УПА було тлом п’єс кількох письменників: “Ліс шумить” Володимира Куліша (1963); шість п’єс Павла Савчука: “УПА в Карпатах” (1947), “Чотирьох з мільйонів” (1951), “Сон матері” (1953) і “У листопадову ніч”, “Поет і чорт” (1963), “Я повернусь” (1958) Мирослави Ласовської.

Переживання скитальців у перших повоєнних роках відобразив Іван Керницький (1913 – 1984) у творах “На ріках Вавилонських” (інтермедія, 1948) і “Тайна Доктора Горошка” (1953). Ці картини були дуже близькими глядачам, п’єсу поставили театр И. Гірняка в Нью-Йорку та Український театр у Мельборні, Австралія. На цю тему писали: Микола Понеділок “А ми тую червону калину” (вид. 1957, про намагання репатріювати емігрантів до УРСР) та Роман Володимир в “Еміграційному будні” (1973).

Окрім драм, письменники-емігранти писали і твори легкого жанру, тобто комедії, які так були потрібні скитальцям – людям без певності майбутнього. Серед таких комедій “Пасербиця” і “Євшан Зілля” В. Чапленка, “Приїхали до Америки” Людмили Коваленко, “Фрі Кавнтрі” Григора Лужницького, “Чай у пана президента” Зенона Тарнавського і Богдана Нижанківського. Василь Онуфрієнко з Австралії – автор п’єси “Заморські гості” (1965).

Іларіон Чолган (1918) розпочав свою драматичну діяльність на еміграції, в Австрії. Від 1946 до 1949 р. він написав 9 п’єс, в основному сатиричні ревю на тему дня, в яких порушувались проблеми скитальців, їхнього ставлення до України, особистих амбіцій та поразок, на тлі болючо-комічного в тогочасній дійсності або й фіктивного майбутнього. Майже всі його п’єси ставив театр Йосипа Гірняка: “Замотеличене теля” (1945), “Блакитна авантюра” (1946), “Сон української ночі” (1946), “Хожденіє Мамая” (1948), “Загублений скарб” (1952). Він також автор “Наступу” (1947), “Останнього втілення Лиса Микити” (1947), “Дітей Дажбога” (1949) тощо.

Людмила Коваленко (Людмила Івченко, 1898 – 1969) – письменниця, перекладач, редактор і громадська діячка, крім повістей і новел писала також п’єси, що зібрані у збірці “В часі і просторі” (1965). П’єса “Домаха” (1948) відображає події розкуркулення селян. П’єса “Ксантіппа” (1943р.) про вічні буденні проблеми, що їх скинув Сократ на плечі своєї жінки. У “Неплатонівському діялозі” (1943) мова про прив’язаність до людей, речей, бажання бути вільним, відчуваючи обов’язок тільки перед своїм народом. П’єса “Героїня помирає у першім акті” (1948) розвиває думку про потребу індивідуального самовислову і роль жінки у світі, “Ковальчуки” (1942) – про відчуття спорідненості українців з різних частин України і ставлення до них росіян у Києві.

Талановитим драматургом виявив себе Юрій Косач (1909-1990) – автор новел, романів і драм, які почав писати ще в Україні і які йшли на сценах Львова у 1940-х роках у театрі В. Блавацького. Серед п’єс, написаних вже на еміграції відразу після війни, – “Геральд і Ярославна” (1946, драматична поема), “Байда”, “Дійство про Юрія Переможця” (1947), “Скорбна симфонія” (1945), “Зозулина дача” (1946, драматична хроніка за часів німецької окупації України), “Ордер”, “Ворог”, “Дмитро Бортнянський”, “За синім океаном” (1964). Історичні постаті та історичні події від давнини до наших днів ставали тлом для його драм, позначених жанровою і тематичною різноманітністю. Елегантність мови з архаїчним кольоритом, гостра іронія, відважні картини з історичною критикою і складним психологічним оглядом – типові прикмети його 14 п’єс. Автор признавався, то часто звертався до минулого України, щоб знайти певне позаприродне джерело минулого України.

(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)