ВОНДЕЛ, Йост ван ден

(1587 – 1679)

ВОНДЕЛ, Йост ван ден (Vondel, Yoost van den – 17.11.1587, Кельн – 5.02. 1679, Копенгаген) – нідерландський письменник.

Про життя Вондела збереглося мало відомостей. Відомо, що у віці 8 чи 9 років він разом із батьком Йостом і матір’ю, Сарою Кракен, перебралися в Амстердам, де його батько був панчішником. Відомо, що 20 листопада 1610 р. Вондел одружився з Мейкен де Вольф, що у 1641 р. він, а вслід за ним дочка Анна та племінник Петер Вондел, прийняли католицизм. Знаємо також, що після передчасної смерті сина Йоста Вонделу довелося їхати в Данію, щоби владнати справу з його боргами: для цього драматург змушений був продати все своє майно і найнятися швейцаром (воротарем) у ломбарді із платнею 650 гульденів на рік. Відомо, що у 1675 р. старий поет втратив дочку Анну, а через чотири роки помер і сам.

Літературна спадщина Вондела включає поеми оди, епітафії та вірші “на випадок”, релігійно-дидактичну прозу, двадцять чотири оригінальні драматичні твори. Значення його творчості для світової літератури ще не поціноване як належить. Син ремісника-меноніта, Вондел завдячував своєю високою культурою головним чином самоосвіті. Творчу юність він провів поміж риторів “брабантської” камери (його батьки походили із Антверпена) та в Лейденському гуртку, був другом видатного нідерландського поета, прозаїка та драматурга П. К. Хофта (1581- 1647). Але, вихований на традиціях

Ренесансу, Вондел відкрив нову епоху. Грандіозна концепція і могутній подих бароко, притаманні творчості Вондела, ішли врізнобіч з пошуками Мейдена. Проте саме Хофт і мейденці прищепили Вонделу цікавість до античної та ренесансної культури, без чого було б неможливим те переплетення бароко із класицизмом, що є особливістю художнього методу Вондела.

Перший значний твір Вондела – трагікомедія “Пасха, або Вирятунок ізраїльських дітей з Єгипту” (“Het Pascha ofte de Verlossing Israels wt Egypten”, пост. 1610, вид. 1612). Вже тут заявляє про себе великий поетичний талант автора, намічається найперша найважливіша особливість поетичного таланту Вондела – злободенність і поз’язана з цим тенденційність, що робить його творчість гострополемічною. Уданому випадку перед нами – пристрасний відгук на звільнення Голландії від іспанського панування. У “Зруйнованому Єрусалимі” (“Hierusalem verwoest”, 1620), трагедії про загибель юдеїв із “мораллю” для сучасників, Вондел застерігає від небезпеки, яку несуть Нідерландам внутрішні конфлікти.

У ранній період творчості, особливо у 1620- 1630 pp., Вондел захоплювався Сенекою, за трагедіями якого вивчав техніку драми, переробляючи та перекладаючи їх; вплив Сенеки простежується у багатьох драмах Вондела. У зрілі роки Вонделу була близькою давньогрецька драматургія. Вивчивши грецьку мову, він переклав “Електру”, “Царя Едіпа” і “Трахінянок” Софокла, “Іфігенію в Авліді” Еврипіда. У трагедії “Фаетон, або Безрозсудна відвага” (“Faeton of Reuckeloze stoutheit”, 1663) Вондел використав сюжет перекладених ним пізніше (1671) “Метаморфоз” Овідія. Улюблений античний поет Вондела – Вергілій; спочатку він переклав його прозою, а потім віршами. Друга пісня “Енеїди” Вергілія слугувала драматургові зразком для трагедії “Гейсбрехт ван Амстел” (“Gijsbrecht van Aemstel”, 1637). У “Гейсбрехті” Вондел зробив спробу створити образ національного героя. У фіналі архангел Рафаїл передрікає Амстердаму процвітання та могутність. Постановкою цього патріотичного твору урочисто відкрився перший у Нідерландах постійний театр, амстердамський “Схаубрюх”, де відбулися прем’єри більшості трагедій Вондела; відтоді за традицією цей спектакль щорічно (аж до 1968 p., коли його замінив “Іспанець із Брабанту”) виконувався тут у ювілейні новорічні дні. Припускають, що героїчна трагедія Вондела надихнула X. ван Р. Рембрандта на створення знаменитого “Нічного дозору”. Але “Гейсбрехт ван Амстел “цікавий також іншим своїм аспектом – яскраво вираженим ліризмом (особливо в лінії Гейсбрехта та його дружини Баделох), який є другим суттєвим аспектом творчості В. як драматурга і, зрозуміло, як поета.

Про це свідчать і його життєрадісні епіталами, і сумні епітафії. Лірико-патріотичною за настроєм була і єдина пастораль “Мешканці Левової долини” (“Левендальці” – “Leeuwendalers”, 1647) з характерним для Вондела-гуманіста епіграфом: “Мир – найкраще у світі”. У казковому коханні Аделарта та Хагерос, онуків Лісового та Пастушого богів, яке покінчило із довголітньою ворожнечею їхніх родів, у примиренні Півночі та Півдня алегорично зображується припинення “вісімдесятилітньої війни” між Голландією та Іспанією напередодні Мюнстерського миру (1648).

До історично-патріотичної тематики Вондел звернувся також у трагедії “Батавські брати” (“Batavische gebroeders of Onderdruckte vryheit”, 1663), у якій зображена непокірність батавів, давніх предків нідерландської нації, римському пануванню. Ця драма, як і оди на честь славних войовників, на відкриття амстердамського “Атенею”, нової ратуші (1655), морського магазину, відома “Похвала Мореплавству” (“Het lof der zeevaert”, 1623) та ін., могла бути створена лише гордим громадянином Республіки З’єднаних провінцій у знак захоплення успіхами свого народу, як усвідомлення нового етапу його історії.

“Паламед, або Вбита безневинність” (“Palamedes of Vermoorde Onnooselheijd”, 1625), “найвітчизняніша драма”, стала першою віхою на шляху цькування поета. У трагічній долі грецького воє-начальника Паламеда, який став жертвою злої інтрига, співвітчизники легко впізнали розправу над Олденбарневелтом, яка похитнула віру Вондела у розумну влаштованість світу. Лише завдяки допомозі друзів драматургові вдалося уникнути долі героя його трагедії.

Вондел продовжив приховану полеміку з правовірним кальвінізмом у серії трагедій на біблійні сюжети (“Брати” – “Maeghden”, 1639; “Иосиф уДофані” – “Joseph in Dothan”, 1640; “Иосиф у Єгипті” – “Joseph in Egypten”, 1640; “Петро та Павло” – “Peter en Pauwels”, 1641; “Соломон” – “Salomon”, 1648 та ін.). Особливої гостроти та широкого діапазону виразності – від вульгарної вуличної пісні на амстердамському діалекті до урочистої філіпіки – досягає вона у віршованих сатирах – формі, ніким не повтореній (“Вечірня гезів” – “De Helden Godes”, 1620; “Ромельпот у курнику” – “Rommelpotvan’t Hane-kot”, 1627; “Гарпун” – “Harpoen”, 1630 та ін.).

Із 1621 р. Вондел не належав до жодної церковної общини, а в 1641 р. перейшов у католицизм. До цього періоду відносяться “Листи святих дів-великомучениць” (“Brieven der Heilige Maeghden, Martelaressen”, 1642) і трактат “Заповіт Гроція” (1645), дидактична поема “Таємниці вівтаря” у трьох піснях (“Altaergeheimenissen”, 1645).

Людина Вондела, протагоніст його трагедій, часто прикрашена терновим вінком стоїцизму. Шляхетність, велич і духовну незалежність протиставляє Марія Стюарт, героїня однойменної трагедії (“Maria Stuart of Gemartelde Majesteit”, 1646), пуританській жорстокості та насильству Єлизавети. Попри деякі абстрактні, типові для того-часної релігійно-філософської драми риси християнської мучениці, образ Марії приваблює суто людським чаром, моральною чистотою, гідністю, з якою героїня терпить хворобу та душевні муки. Симпатії автора зумовили ідеалізацію історичного прототипу. “Марія Стюарт, або Замордована черниця” – одна з найперших обробок знаменитого у майбутньому сюжету. З великою художньою силою змальована сцена суду над Марією. Цей твір спричинив новий конфлікт драматурга з владою.

Трагедія “Люцифер” (“Lucifer”, 1654) по-новому розв’язувала питання про боротьбу із суспільним злом. Не терпимістю, а бунтом відповідають горді ангели на несправедливість небесного володаря і, переможені, все ж не покоряються. Люцифер зважується на бунт не заради суспільного блага, а через нестримну жадобу влади. Визначальну роль у розвитку повстання відіграють бунтівливі ангели – люциферисти. У трагедії відчутна та межа, яка розділяє їх і Люцифера, що дозволяє твердити про багатогранність конфлікту п’єси. Вондел із великою симпатією ставиться до люциферистів, які страждають від небесного свавілля і ладні обстоювати свої права, але пасивно і довірливо прислуховуються до Люцифера та його поплічників – Вельзевула та інших “крамольних стратегів”.

Як і інші найкращі трагедії Вондела, “Люцифер” вирізняється епічністю, особливо завдяки розгорнутим мальовничим монологам, як, приміром, в описі Аполліоном земного раю, у розповіді Урніла про небесну битву. Гуманістичну концепцію “Люцифера” Вондел розвинув у трагедії “Адам у вигнанні, або Драма всіх драм” (“Adam in Ballingschap of Aller treurspelen Treuspel”, 1664). у якій йдеться про гріхопадіння та вигнання з Едему “першого подружжя”. Обидві трагедії через те часто розглядаються разом, а спільно з трагедією “Ной, або Загибель першого світу” (“Noah of Ondergang der eerste wereld”, 1667) як трилогія про “падіння першого світу”.

Окрім того, Вондел створив кілька трагедій, спільною темою яких є історична приреченість самодержавства (“Салмоней, цар Елідський” – “Salmoneus”, 1657; “Адонія, або Лихе владолюбство” – “Adonias of Rampsalighe kroonzucht”. 1661; “Цунчин, або Кінець Китайського панування” – “Zunchin of Ondergang der Sineesche heerschappije”, 1667 та ін.). Але під царськими шатами, за суперечками про престолонаслідування все зриміше оголюється змучена антиноміями свого часу душа вонделівської людини.

У цей час Вондел працював і над перекладами давньогрецьких трагедій і “Поетики” Арістотеля; центр ваги у художньому світовідчутті драматурга переноситься з класицизму на бароко. У перший, “римський”, період творчості (1610- 1640), час захоплення Сенекою, Вондел трактував трагічне як здебільшого зовнішнє потрясіння, що загрожує життю суспільства, народу, героя (падіння Єрусалиму, загибель Саулового роду, вбивство св. Урсули та її “сестер христових”, страта апостолів Петра і Павла), а натомість самі герої позбавлені трагічних суперечностей (Гейсбрехт, Паламед, Иосиф, св. Урсула, Марія Стюарт). Уже в “Соломоні” і, особливо, у “Люцифері” проглядаються риси нової концепції трагічного – як внутрішнього конфлікту, зіткнення суперечливих пристрастей, що призводить до трагічних наслідків. Поглиблюється поняття людського “я”, його психологічної та соціальної детермінації.

У цьому плані найцікавішою трагедією другого, “грецького”, періоду (1650-1670) можна вважати “Ієвфай” (“Jeptha of Offerbelofte”, 1659). Необдумана обітниця ізраїльтянського воєначальника Ієвфая, що допомогла йому з участю Єгови перемогти амонітян, повинна коштувати життя його єдиній дочці Іфіс. Головний герой переживає важку внутрішню боротьбу, він і інструмент, і одна із жертв трагедії. У зіткненні батьківських почуттів із релігійним обов’язком перемагає обов’язок, але, виконавши його, батько-дітовбивця проклинає себе. Сумирна дружина Ієвфая – Філопея, втративши дочку, стає розлюченою левицею. Недостатньо, проте, виснувати, що Вондел ще раз піддав осуду релігійний фанатизм і його “кривавий тріумф”. Слова Ієвфая наштовхують на інше: Бог дорівнює совісті, перед героєм неминуче стоїть проблема морального вибору, і автор не бачить тут однозначного вирішення. “Трагічне для Ієвфая – для кожної людини – полягає в тому, що вона не може здійснити свою ідею, не заплямувавши себе” (Я. Бомхоф).

“Ієвфай” – лише найяскравіший приклад барокової концепції Вондела. Жорстока альтернатива складає психологічну основу більшості трагедій драматурга, в тому числі і деяких творів першого періоду.

Вондел – це епоха в нідерландській літературі, його творчість дозволяє особливо плідно ставити питання про її широкі суспільні зв’язки та вплив на літературу Заходу.

За В. Ошіс


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ВОНДЕЛ, Йост ван ден
чи легко бути білою вороною твір