ВИТЯЗЬ У ТИГРОВІЙ ШКУРІ – ШОТА РУСТАВЕЛІ

ШОТА РУСТАВЕЛІ

ВИТЯЗЬ У ТИГРОВІЙ ШКУРІ

Як Автанділ знайшов Таріела, що забив лева й тигрицю

(Уривок)

Розмовляючи з собою, йшов тужливець по долині,

Став на пагорбі – розкрився шир у блисках світлотіні.

Раптом бачить: в диких хащах чорний кінь стоїть, весь в піні;

Мовить: “Сумніву немає,- він. Його знайшов я нині!”

Серце в нього затремтіло, розлучившись з болемкатом,

Зразу виросла стократно радість, наче перед святом;

Заясніли щік троянди, знову став агат агатом.

Вниз він вихором помчався, щоб зустрітися із братом.

Він побачив Таріела, постать левня сумовиту,-

Витязь був близький до смерті, мов душа не знесла гніту.

Передерся комір, порох впав на голову невкриту.

Він стерявся, вже ступивши на той світ із цього світу.

Біля нього впав ліворуч мертвий лев та меч кривавий,

А задушену тигрицю він на бік відкинув правий.

Мов з ключа, з очей у нього канув струмінь сліз на трави,

Зжер вогонь йому всю душу,- він сидів блідий і млявий.

Він не міг очей розплющить, знепритомнів, похолов,-

І далека стала радість, та близький смертельний схов.

Автанділ гукнув на нього і щільніше підійшов,-

Марно все, хоч брат до брата ревну виявив любов.

Втер йому рукою очі, слізьми заросив рукав,

І присівши поруч нього, співчутливо проказав:

“Не впізнав ти Автанділа, що за тебе мук зазнав?”

Той

дивився, тороплений, і нічого не вчував.

Так було все, як кажу я. Очі брату він утер.

Очутив його, розвіяв маячню і гніт химер,

І тоді впізнавши друга, той обійми розпростер.

Ні, йому немає рівних! – свідком бог мені тепер!

Таріел сказав: “Мій брате! Обітницю дав я сталу.

Те зробив, у чім поклявся: животію ще помалу;

А тепер іди від мене, хай з плачем помру від шалу, –

Поховай тоді, щоб звірам не діставсь я на поталу”.

Відповів той: “Що з тобою? Ти лихе надумав діло!

Хто в житті не знав кохання, не ввергався у горнило

Та ніхто з людей, крім тебе, не чинив так ошаліло

Будить мисль про самогубство сатана, вселившись в тіло!

Якщо мудрий ти, то в мудрих думка є одна незмінна

Муж повинен бути мужній, скарга втихнути повинна.

У біді зміцнятись треба, мов тверда стіна камінна,

Бо, коли обсіли злидні,- в цім сама людина винна.

Ти не дієш, хоч і мудрий, по премудрому їх слову,

Бо хіба ти здійсниш мрії, заховавшись десь в діброву?

Світом згидивши, кохану не знайдеш ніколи знову.

Нащо ятриш рану, нащо в’яжеш голову здорову?

Хто не мучився коханням? Не паливсь огнем щомиті?

Хто не млів? У кого серця не пекли жалі неситі?

Незвичайного немає і в твоїм душевнім гніті!

Ще троянди без колючки не зривав ніхто на світі.

Слухай річ мою: сідай же на коня та й в путь рушай,

На свої думки й бажання, на свій розпач не зважай.

Те роби, чого не хочеш, притамуй в душі відчай.

Це найкраще,- так кажу я, не облудник, не шахрай”.

Таріел відмовив: “Брате! Занімів я, занеміг.

Сил не маю прислухатись до розважних слів твоїх.

Легше біль долати в інших – тяжче збутись мук своїх

Нині я близький до смерті і близька година втіх.

Я, вмираючи, благаю, щоб часи минули злі,

Щоб зійшлись на тому світі ми, проживши віддалі,

Щоб ми спільно там раділи,

Забуваючи жалі.

Поховай мене, мій друже, на могилу кинь землі!

Хто б кохану зміг лишити, не дивитись любій в очі?

На тім світі – наша зустріч; слово здійсниться пророче:

Там зустрінемось з тобою, там обіймемось охоче.

В ста людей спитай поради, а зроби, як серце хоче.

Ось кажу я остаточно, правду вислухай, як муж:

Наді мною смерть, і жити – мить одна. Мене не руш!

Вмру я – що тобі? Живий я, стану розумом недуже.

Частки первісні розклались і летять до сонму душ.

Що казав ти – я не тямив, прислухавсь несамохіть.

Смерть надходить до шаленця, і життя лишилась мить.

Світ мені гидкий був завше, а тепер – ще більша гидь,

Йду туди я, де злилися сльози людських всіх порідь.

Мудрий! Хто і що є мудрим? Як безумцю мудрим стать?

Розум свій я втратив – марно слів розважних тут не трать!

Соні зникне, і троянда починає зов’явать.

Ти мене турбуєш. Годі! Сил нема, нема й завзять!”

Автанділ сказав: “Не хочеш слова слухатись мойого,-

Більш тобі не надокучу,- марно радить навісного,

Прагнеш смерті? Вмри! Хай в’яне цвіт трояндовий убого.

Про одне тебе благаю!..” Сльози хлинули у нього.

Не жени мене, сумного, слізне виконай прохання:

Ще раз верхи сядь – на тебе я погляну на прощання,

Щоб в моєму серці зникла тінь засмучення остання,

І піду геть. Завершаться хай тоді твої бажання!”

Гаріел промовив ясно: “Приведи коня,- поїду”.

Автанділ привів, у серці вже святкуючи побіду.

Їхав він зі стрункостанним по полях до круговиду,-

Час минув, і вже полегкість він з його примітив виду.

Автанділ прекрасні речі говорив,- на знак ухвали

Розімкнув, щоб відповісти, Таріел вуста – корали.

Юними од їх розмови і старечі вуха б стали!

Він йому терпець навіяв, щоб всі болі позникали.

Почалась балачка. Мовив Автанділ при цій нагоді:

“Хочу я тобі сказати, чим цікавлюся відтоді:

Ось – обручка, дар від діви, що в чудовій сяє вроді,-

Дуже ти її цінуєш? Це скажи, і з мене годі!”

Відповів: “Бажаєш знати ціну персня оцього ти?

В нім – життя моє і радість, в нім – думки мої й скорботи,

Я за нього світ оддав би, землі, води, гір висоти,

Та гірке згадати – гіркіше, ніж усяких страв гіркоти”.

Автанділ відмовив: “Знав я, що ти мусиш так сказати.

Відповім тобі, не думай, що я буду підлещати,-

Ліпше втратить цю обручку, ніж Асмат навік втеряти.

Не хвалю я той учинок,- міг би краще ти вчиняти.

Золоту обручку носиш, золотарський труд. В цім Диві

Ти кохаєшся, хоч речі і бездушні, й мовчазливі,

А Асмат не ціниш зовсім: це – чуття несправедливі,

Бо вона – сестра названа і служила вірно діві.

Цю прислужницю, що стала нареченою сестрою,

Що служила для побачень поміж нею і тобою,

Вихованку господині, вбиту горем і журбою,-

Ти покинув! Справедливо слався вдячністю такою!”

Відповів той: “Щира правда все, що мовив тут мені ти,

Бо Асмат, служницю вірну, справді треба пожаліти.

Я не думав жити,- прийшов ти, щоб вогні мої згасити.

Я – живий, ходімо до неї скласти дяку і привіти”.

Таріел послухав друга: “Ідуть витязі чудовні.

Я не можу гідно славить їх красоти невимовні!

Зуби – мов разки перлові, губи – мов троянди повні;

Річ солодка змій із лігва може вивабить назовні.

Кинь даремно сумувати, з вболівань добра не стане:

Без рокованого небом жити ніхто не перестане,-

Бо й троянда, сонця ждавши, за три дні іще не в’яне.

Жди, змагайся – й богом буде перемога й щастя дане”.

Таріел сказав: “Це слово світ для мене розкриває!

Любить вчителя розумний, нерозумний – зневажає.

Та чи зможу перенести горе я оце безкрає?

Ти, як я, так само хворий – співчуття невже немає?

Віск горить, бо має спільність він із суттю вогневою,

А вода – не схожа, й гасне вогник, стрівшись із водою,-

Так і горе інших чують ті, що спалені журбою.

Чом же ти не розумієш, як я серце непокою?”

З грузинської переклав МИКОЛА БАЖАН


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ВИТЯЗЬ У ТИГРОВІЙ ШКУРІ – ШОТА РУСТАВЕЛІ
важливіше бути освіченим чи мудрим