ВИСНОВКИ

ВИСНОВКИ

В історії української духовності дев’ятнадцяте століття посідає особливе місце. На це століття припадає бурхливе пробудження самосвідомості нації, радикальні зрушення в багатьох сферах національної культури, а в нерозривному зв’язку (взаємозв’язку) із цими явищами – по суті, як першопочатковий імпульс і активатор націокультурного розвитку – формування й становлення української словесності нового типу.

На початок 60-х років завершується творча діяльність Шевченка – яскраве, видатне явище не лиш української,

а й світової літератури; україномовною творчістю Марка Вовчка й романом П. Куліша надбудовується новий важливий поверх у споруді української прози; на цей час здійснюються вагомі публікації, якими заявлено цілу низку гідних уваги творів, написаних дещо раніше (серед них, приміром, “Назар Стодоля” Шевченка, що очолює драматургічний розділ таких публікацій); підбито перші кваліфіковані (пером невтомного П. Куліша) літературно-критичні підсумки нового періоду розвитку національної словесності, що вже налічував шість десятиліть…

Із заявленням світові такого визначного надбання, як поезія Т. Шевченка, українська

художня свідомість здобуває непохитну впевненість у своїх спромогах, одержує переконливий аргумент стосовно права на своє існування, а також засвідчення гідності й внутрішньої змістовності того найпершого матеріалу дійсності, до якого вона звернута (а ним був досвід сучасного й історичного буття особистості й народу). Українське художнє слово по праву усвідомлює себе в шерегу найбільш проречистих художньо-словесних заманіфестувань, здійснених іншими націями й народами.

Здобуток Шевченка став своєрідним знаком, за яким були приведені в дію структурно-організаційні культурні потужності на полі письменства, де вже існували внутрішні підстави для розгортання літературної критики, для розбудови літературного процесу. Той ідеал художньої творчості, який явила собою поезія Шевченка, став виправданням нових і нових літературних спроб та проектів, докладення величезних зусиль культурної еліти у створенні національної літератури.

Від початку зазначеного періоду українське письменство (зокрема в тих складових літературного процесу, що пов’язані були з реаліями, панівними в Російській імперії) розвивається за змінених історично-політичних обставин. Значною мірою така зміна зумовлена саме фактом тогочасних здобутків активно відроджуваної української культури й передовсім галузі словесності. Стає очевидним, що в ареалі культурних домагань Росії українська література уже не є “областническим” експериментом, гідним поблажливого ставлення, – а вагомою заявкою пригнобленої нації на свій незалежний духовний розвиток, на своє буття в потужному, багатогранному слові.

Цей факт одержує солідарну підтримку чималого кола російської інтелігенції, публіцистів та вчених (промовистим виявом цього стало звернення до набутку українських письменників нового періоду в “Обзоре историй славянских литератур”, 1865, О. Пипіна та В. Спасовича, висока оцінка Шевченкової творчості в статтях і рецензіях тощо).

Проте усвідомлює такий статус українського письменства й імперське чиновництво та всі причетні до здійснення культурної російської асиміляції. Відтоді посилюються (загалом відомі ще від епохи Петра І) репресії й переслідування українських літераторів, намагання зупинити літературний розвиток України (серед них – горезвісні Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський акт 1876 р., інші розпорядження й заходи), які, втім, уже не досягають – і, супротивні логіці історії, не могли досягти – своєї мети… (Попереджуючи дальший виклад, варто звернути увагу, що цілий розділ нової тематики, який з’являється в українській літературі, та проблематики її героя немалою мірою зумовлений саме цим, що став явним, протистоянням культурного діяча українця й шовіністичної ідеології.)

Паралельно цьому вагомі з націєтворчого погляду процеси здійснюються в Західній Україні, де на авансцену культурно-політичного й літературного руху виходить молоде покоління носіїв свідомого національного почуття, активізуючи культурну й громадсько-політичну свідомість, запроваджуючи новий шерег друкованих органів (не в останню чергу завдяки цьому літературне життя Наддніпрянської України, Східної Галичини, Буковини та Закарпаття одержало змогу відбуватися в рамках спільного духовного простору як єдиний літературний процес).

Промовисто заявивши про себе світові та, за найвищими здобутками (яким була передовсім поезія Шевченка), ставши в ряд інших світових літератур, українська література на середину 60-х років XIX ст. ще не має притаманної цим літературам розгалуженої структури, ще не підпорядковується спільному для багатьох із них алгоритмові розвитку (до цих характеристик, неоднозначних за оцінкою, вона наблизиться наприкінці XIX ст.). Проте й українську літературу в другій половині XIX ст. чималою мірою захоплює тяжіння спільного для культур багатьох націй нового витка в розвитку світоуявлення, забарвленого умонастроями новітнього емпіризму, визначальна новаторська риса якого нерозривно пов’язана зі значним посиленням індивідуально-суб’єктивного елемента. Цьому потужному струменю, в силовому полі якого по-новому відкривається зовнішній бік дійсності та водночас вирізьблюється індивідуальна характерність його бачення, завдячує постанням велика низка зрушень у тематиці й проблематиці літератури, в поетиці як прози, так і драматургії й поезії, ним зумовлене становлення розвинутих форм реалізму й натуралізму, згодом імпресіонізму, багато в чому нова якість пізнього романтизму, нові принципи символізації в літературі (що, зрештою, де раніше, а де пізніше, формують таку течію, як символізм).

Визначними явищами, що, здобувши чи не здобувши у своєму часі таку оцінку, історичною думкою пізнішого періоду були усвідомлені як своєрідні знаки художнього поступу в другій половині літературного XIX ст., став вихід романів Г. Флобера “Пані Боварі” (1856), Л. Толстого “Війна і мир” (1863-1869), перші й доповнювані згодом видання поетичних збірок В. Уїтмена “Листя трави” (1855), Ш. Бодлера “Квіти зла” (1857), драма “Пер Гюнт” (1867) Г. Ібсена, діяльність англійської романістки Дж. Еліот на межі 50-60-х років, французьких “парнасівців” та символістів у 60-х роках, творчість поетів слов’янського світу Ц. Норвіда, Я. Неруди. Відбиваючи напрочуд різні тенденції літературного розвитку, тяжіння до різних стильових течій і напрямів, вони в найзагальнішому об’єднані поглибленою структурованістю свідомості, що поставлена в центр твору, та детальністю зображен-ня нерозривно поєднаного з нею контексту довкілля.

Орієнтація на предметність світу, на достеменність факту й правду переживання притаманна у цей час багатьом сферам духовного життя, виявлена в мистецтвах, у науці, у філософії, де, зокрема, існує (фактично вже з 40-х років) така потужна течія, як позитивізм. Проте тогочасну тенденцію красного письменства, яким би значним не був перегук його світоглядних зацікавлень та узагальнень із проблематикою філософської думки, аж ніяк не можна вважати “аналогом” тогочасних філософських течій. Саме тоді – до того ж на матеріалі, рішуче наближеному до повсякдення життя, – особливо виразно окреслюється художня специфіка літератури як одного з мистецтв, виняткове значення для неї суб’єктивних характеристик особистості (зокрема й грунтованих на позараціональних підвалинах), потенціальна відкритість для осягнення мистецтвом слова тих горизонтів буття, які недосяжні для осмислення наукою та філософією.

Включена в цей процес, доводячи свою унікальність насамперед творчою індивідуальністю авторів, що в ній працюють, українська література обставинами свого розвитку мусила цього часу відповісти й на ряд специфічних питань. Ішлося, зокрема, про основи її національної самобутності, про присутність національно-визвольної проблематики в її змісті, про стосунок до багатої етнокультурної бази – й архетипних її первнів, і вже заманіфестованих на той час творчих виявів.

Ті принципи художнього зображення, які з середини 60-х років займають домінантне місце в українському письменстві, безперечно, тими чи тими своїми рисами були апробовані в окремих творах попереднього періоду. В цьому ряду слід мовити насамперед про психологічну лірику Т. Шевченка, про оповідання Марка Вовчка, поодинокі прозові твори на сторінках “Основи”, також окремі прозові зразки М. Устияновича та Ф. Заревича, вже написаний (проте невідомий тодішньому читачеві) роман А. Свидницького, різні елементи письма, що позначають поетичну творчість Л. Глібова та С. Руданського.

Приблизно з середини 60-х років в українській літературі домінантною, хоч і не вичерпною й не єдиною (обіч неї розвиваються й інші тенденції, здебільшого пов’язані з відгомоном романтизму та класицизму), стає система вищезгаданих нових естетичних засад, загалом спільних для розвинутих літератур світу, а в українській літературі частково апробованих і на новому етапі різною мірою розгортуваних.

Індивідуалізація художнього письма, що є одним із цих принципів, передбачає не тільки загально-стильове творче виокремлення “обличчя” автора в літературному процесі, а й вияскравлення й посилення авторської позиції через неповторну характерність, “гостроту” авторського бачення. Своєрідним відповідником цій індивідуалізації виступає – розглядаючи об’єкт зображення – посилення конкретизації цього зображення, диференціація предметного світу (як зовнішньо-предметного, так і внутрішнього, психологічного), явлення його в розмаїтих подробицях і різноспрямованих векторах тяжінь.

Таким чином водночас – і з боку суб’єкта, і з боку об’єкта – відбувається подальший відхід від загальниковості, емблематичності, від того індивідуально й предметно невиразного типу письма (хоч і цікавого своїми ідеями й творчими знахідками), яке, за винятком творчості кількох видатних особистостей, визначало літературний процес попередніх десятиліть.

60-і роки в українській літературі приносять подальше посилення авторського первня, незнане раніше увиразнення зображення дійсності, загалом урізноманітнення й внутрішню розбудову художнього письма. Відповідно змістовнішим стає і герой літератури. Його образ, можливо, дещо втрачаючи на попередній романтичній спрямованості, введено у каузальність (вірогідну чи гадану) зв’язків з іншими, в більшого чи меншого ступеня детермінованість обставинами життєвого шляху та історичними умовами, збагачено розмаїттям особистих стосунків до численних явищ дійсності, розкрито в ширшому обсязі своїх переживань, думок, почуттів.

Ці безперечні надбання засвідчує вже ранній доробок І. Нечуя-Левицького кінця 60-х років, чиї твори – оповідання “Дві московки”, “Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть”, повість “Причепа” – вразили тогочасного читача раніше не знаною в українській прозі рельєфністю зображення персонажів, барвами пейзажного малюнка, гостротою і складністю (у першому й третьому з названих творів) взаємин героїв. Подібну багатобічність у зображенні персонажів, доповнену поглибленим проникненням у їхню психологію, заявляє у своїх дебютних оповіданнях – “Лихий попутав” та “П’яниця” – Панас Мирний. Щільніше вписання героя в конкретні обставини обертається певним здобутком і в поетичному дискурсі, навіть і романтичного типу, як переконує в цьому творчість Ю. Федьковича, чиєму героєві протистоїть бездушність тогочасної мілітарної організації або ж душевна глухота оточення. Поеми “Новобранчик” та “Дезертир”, цикли “Думки” та “З окрушків”, низка інших творів, характеризуючи поета як “пізнього” романтика, мають цілком реальні життєві підоснови та зумовлені певною мірою наближеним до аналізу, хоч і своєрідним у цьому, підходом поета до багатоликості дійсності. Також і в драматургії вже з першої половини 60-х років (“Доля” М. Нордеги-Стеценка, “Микита Старостенко…” М. Кропивницького) простежуються спроби, не втрачаючи ні драматичної напруги, ні інтересу глядача, обгрунтувати дію на конфліктах сучасного авторам життя, впроваджуючи реалії та подробиці, які виходять поза рамки етнографічно-звичаєвого канону. (Особливо помітний поступ у цьому напрямку робить українська драматургія ближче до 80-х років).

У сфері прояву зазначених нових принципів зображення постає значна і, зважаючи на велику увагу, їй виділену, “трудомістка” для української літератури другої половини XIX – початку XX ст. тема – тема “нового героя”: національно-культурного діяча, активного носія національної свідомості. Сюжетно закорінена в явищах тогочасного суспільного життя, в яких – чималою мірою зумовлена також і здобутками національного красного письменства – стала реальністю боротьба української культури за розширення своїх прав, ділянок творення й функціонування, що їй вже з 60-х років чинить затятий опір шовіністична ідеологія, – ця тема розгор-тається в поетичних творах та цілому ряді повістей і романів О. Кониського, в романах І. Нечуя-Левицького “Хмари” й “Над Чорним морем”, у повісті “Лихі люди” Панаса Мирного, в творах М. Старицького, Олени Пчілки, Б. Грінченка, інших авторів.

У змалюванні переслідувань української культури та її пропагандистів прямо чи опосередковано вказано на згубність наслідків Валуєвського циркуляра 1863 р., Емського указу 1876 р., інших розпоряджень імперської влади. В літературі відтворено складність боротьби “нового героя”- подвижника, його непросте, скоріше драматичне становище в оточенні, де він діє, його надії й сподіванки, а нерідко й їх крах. За всього того такий герой слугує одним із зразків образу персонажа, через який автором провадиться значне поглиблення самосвідомості індивіда. Він чи не перший стоїть у ряду героїв, створених у поезії, в прозових творах, а згодом і в драматургії, що здатні тонко аналізувати свої переживання, поглиблено, зі з’ясуванням витоків і причин явищ, розуміти дійсність, яка їх оточує.

Така тема й такий герой не просто збігаються в часі із зазначеними принципами художнього зображення, а й мають їх своєю передумовою. Попри певні романтичні штампи у портретуванні такого героя (особливо загрози самотності), цей герой уже мислиться не як переживальна інтенція, не як абстрактне уособлення туги за втіленням національної ідеї (як це було притаманне письменству попередніх десятиліть). У літературі другої половини XIX ст., починаючи від 60-х років, національні устремління з розряду декларацій переводяться в повсякденну боротьбу, цей герой одержує реальне розгортання як образ особи із плоті й крові й неможливий поза детальним зображенням його конкретних (хай, може, й дрібних) справ, поза окресленням оточення, в якому діє й яке намагається перетворити.

Крім зазначеної, українське письменство цього періоду активно освоює інші теми, менш висвітлені раніше. В письменницький об’єктив потрапляють як щоденні клопоти духовенства, так і коло зацікавлень університетських професорів, життя містечкової й сільської інтелігенції в Галичині та Наддніпрянській Україні, побут заробітчан на перших капіталістичних підприємствах та злигодні суспільних маргіналів, життя багатьох верств суспільства в різних географічних точках – у Києві й Петербурзі, на Волині й на узбережжі Північного Причорномор’я, на бориславських нафтових копальнях та в степах українського Півдня. Особливо широким тематичним розмахом вирізняється прозова творчість І. Нечуя-Левицького, згодом – І. Франка. Проте навіть не в розширенні тематичних меж полягає очевидний поступ літератури, – головними стають зрушення у способі художнього письма, де визначальні позиції займає багатогранність зображення дійсності, взаємопов’язаність її елементів і чинників, подальше проникнення у внутрішній світ одиниці, у психологію колективу, створення пов-нокровних, життєво переконливих характерів як героїв творчості.

Уже в 70-х роках українська література збагачується такими масштабними полотнами, як повісті “Хмари”, “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Бурлачка” (1880) І. Нечуя-Левицького, повість “Лихі люди” та роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” (завершено 1875, надр. 1880) Панаса Мирного, повість “Пропащий чоловік” М. Павлика, цикл оповідань “Борислав” та повість “Boa constrictor” І. Франка, ряд творів О. Кониського. Принципи індивідуалізації та детального, аналітичного, багатогранного зображення, які в них утверджувались, засвідчили в цих творах свою плідність: ствердили можливості досягнення українською прозою великої епічної широти у відтворенні світу й людини, можливість створення багатоперсонажних ансамблів у веденні сюжетної дії, з одного боку, та освітлення раніше непроникних шарів душевного життя особистості – з іншого, загалом утвердження багатопланної організації художнього твору.

Навряд чи можуть бути заперечення очевидному факту, що приблизно з початком 80-х років розвиток українського письменства переживає новий потужний поштовх. Рішуче зростає масив художніх творів, заявлених читачеві (а серед драматургічних – і глядачеві), в усіх родах літературних відбу-ваються подальші якісні перетворення в напрямку вимог художньої досконалості. В літературу приходить нова численна когорта авторів. У багатьох випадках усе зазначене уже можна пояснити як результат тривалого, впродовж десятиліть, утвердження української культурної ідеї на багатьох теренах життя та як досвід повновагого (хоч і не повноправного в системі імперської культури) розвитку в рамках усе стабільнішого літературного процесу.

Першим із – поміж чільних діячів зазначеного етапу розвитку українського письменства слід назвати І. Франка. Творча індивідуальність та величезна за масштабом діяльність цього письменника, вченого, культурного й громадсько-політичного діяча була феноменальним явищем у вимірах світової культури останньої третини XIX – початку XX ст. Багатогранний талант письменника виявив себе й у поезії, й у прозі; й у драматургії, досі не порівнюваний він із жодним іншим українським літератором за розмахом зробленого у перекладацькій справі. Гідні уваги здобутки залишив Франко в царині досліджень фольклору, в етнології, історії, економіці, філософії. Грандіозну роботу виконав Франко-літературознавець, упродовж усього життя, паралельно із вагомими зразками художнього слова, публікуючи праці, в яких осмислено багатовіковий розвиток національної літератури, намічено студії порівняльного (з явищами інонаціональних літератур) характеру, подано докладно відгуки на події літературного процесу, якого він був сучасником. Франко, можна сказати, виступав вершинним уособленням самосвідомості українського слова, української культури й духовності. Присутність Франка в літературі була запорукою її поступального розвитку, її високого естетичного звучання й морального обов’язку перед народом, виступала натхненним прикладом невичерпності національного культурного потенціалу.

У період, коли працює І. Франко, українське письменство вже стає предметом грунтовного наукового розгляду. Широкі узагальнення нового (починаючи з творчості І. Котляревського) її періоду (а в деяких дослідженнях – і передісторію цього) містять обсягові історичні нариси, авторами яких виступають О. Пипін, М. Петров, М. Дашкевич, Ом. Огоновський. Літературним явищам, як минулих десятиліть, так і найновіших, свою оцінку складають, услід за П. Кулішем, такі критики, як О. Кониський, І. Білик, О. Терлецький, М. Павлик, О. Маковей, В. Горленко.

Починаючи з праць Куліша, друкованих в “Основі”, українська література усвідомлюється її діячами не як стихійно складувана множина творів, а як певний культурний проект, який можна – з огляду на ті можливості, які надає її не цілком раціональна природа – передбачити, спланувати, поставити завдання: якою повинна бути література? Слід зауважити, що саме Куліш у специфічній, притаманній йому стилістиці, ставить питання про самобутність національної літератури, особливо підкреслюючи її “простонародність”, тобто живий зв’язок із народним світобаченням, опертя у своєму існуванні на духовні очікування простого люду. Згодом напрямок такої думки розвиває (в ролі критика й теоретика літературного розвитку) І. Нечуй-Левицький, називаючи джерелом самобутності етнонаціональну основу народного життя. У з’ясуванні статусу українського письменства та його ролі в суспільному житті своє значення мала публічна дискусія (на сторінках журналу “Народ” та газети “Буковина”) 1892 – 1893 років між М. Драгомановим та Б. Грінченком. З усіх животрепетних питань розвитку літератури, як уже згадувалось, вагомо звучало слово І. Франка.

Спільним переконанням, яке поділялось практично всіма учасниками тогочасного літературного процесу, була думка про те, що українська література не є частиною якоїсь іншої, сусідньої літератури, не є складовою якогось міжнаціонального літературного утворення, а виступає цілком самостійним явищем словесної художньої творчості. Зміст її не може мати якихось тематичних обмежень, її читацьке спрямування не зведене до одної верстви чи вузького кола аматорів, – вона повинна відбивати всю повноту життя суспільства (не передоручаючи ці функції якійсь іншій літературі), адресуючись йому цілому як кожна розвинута література. Критики були одностайні в тому, що зміст національної літератури повинен бути суспільно значущим, духовно збагачувати людину (“чоловіка”), водночас провідне завдання літератури – у відображенні реального життя (у літературних обговореннях не раз фігурувало й поняття “реалізм”). Точились суперечки й про особливості мови національної літератури; за всіх розходжень у позиціях не бракувало взаємних закликів зближувати мовні варіанти письма, культивовані на Наддніпрянській та на Наддністрянській Україні, з метою вироблення єдиної літературної мови.

Для української художньої свідомості все актуальнішою стає потреба відчути себе в контексті світового літературного розвитку. Поряд із розвідками про явища інонаціональних літератур та спробами досліджень компаративістичного характеру цьому сприяють і переклади художніх творів, число яких зростає ближче до межі століть. Перекладацька справа ще далеко не є системною й послідовною, проте в умовах вирівняння літературного процесу вона розгортається далі. Особливого значення набувають цього часу переклади в царині поезії та стосовно незвичайних стильових зразків прози й драматургії – як випробування можливостей національного поетичного мовлення в темах, мотивах, переживаннях, настроях, узятих із “чужих” джерел. Так, збагаченням національної словесності можна вважати спроби перекладу п’єс В. Шекспіра (П. Куліш, Ю. Федькович), Ф. Шиллера (“Марія Стюарт” в перекладі Б. Грінченка), творів Й. В. Гете (“Фауст” у перекладі І. Франка), Дж. Байрона (“Каїн” у перекладі І. Франка), прози М. Гоголя (в перекладах Олени Пчілки, І. Франка, В. Щурата).

В останній третині XIX ст. домінантними в українській літературі були два напрями, які в сьогоденних поняттях означуються як реалізм та натуралізм (у тогочасному слововжитку якщо “реалізм” охоче використовувався, то стосовно “натуралізму” ставлення було насторожене, навіть Франко вагався у можливості віднесення своєї творчості до категорії “натуралізму”).

Спільними для них є міметична (відображальна) основа, а також аналітично-дослідницький підхід стосовно зображуваного, переважна увага до проблем сучасності. При цьому у творах, що перебувають у річищі реалізму, більш переконливо виявляє себе історизм художнього мислення, в зображенні певного фрагменту дійсності та поведінки героя визначальний наголос робиться на чинниках суспільного плану, твердішою є позиція автора в з’ясуванні причиново-наслідкових відношень. Тим часом для на-туралістичного письма найхарактернішим є точна фіксація предметності, зовнішніх проявів життя, що інколи створює враження вільнішого (незасхематизованого порівняно з реалістичним) плину дійсності у творі, а до пояснення того, що відбувається, активніше залучені природні, навіть біологічні чинники.

У розглядуваний період реалістичний напрям в українському письменстві існує й у дещо “примітивній”, і у складнішій, розгорнутій формі, що її можна означити як “зрілий реалізм”. До нього можуть бути віднесені роман Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, такі твори І. Франка, як “Навернений грішник”, “Борислав сміється”, поема “Панські жарти”, поетичний цикл “Галицькі образки”, повість І. Нечуя-Левицького “Микола Джеря” (із глибоко прихованими у ній відгомонами романтизму), ряд оповідань Д. Марковича та драм І. Карпенка-Карого. Промовистим є послідовне дотримання реалістичного дослідницького підходу в романі братів Рудченків “Хіба ревуть воли…” – із скрупульозним виписанням картини соціального життя цілого повіту, зокрема й із заглибленням в його історичні передумови, з багатобічною характеристикою основних персона-жів, а стосовно окремих із них – навіть простеження тривалої генеалогії. Ця барвиста розмаїта картина, натхнена пафосом соціального дослідження, ставить роман у ряд найвизначніших явищ українського письменства XIX ст., незважаючи на те, що герой твору, свідомо протиставлений авторами “романтичним” очікуванням, не міг і не може бути названий носієм позитивної етичної програми.

Про існування різних рівнів, чи, можливо, модифікацій художнього напряму можна твердити й стосовно натуралізму в українській літературі. На одному його полюсі – загалом невигадливе письмо, що нерідко йде від нарису, від запису оповіді (деякі з оповідань О. Кониського, Ганни Барвінок, М. Кононенка), на іншому – “артистично” задумані твори, зосереджені як на соціальних, так і на природних, тілесно-органічних чинниках поведінки особи, відмітні спробою якщо не пояснити, то принаймні вірогідно описати незвичність, незвичайність, позірний алогізм явища. Заочно полемізуючи з одним із тогочасних критиків, зокрема в питанні щодо наявності течії натуралізму в українському письменстві, Леся Українка в листі до матері від 27 січня 1903 р. емоційно запитує: “Як не було натуралізму – а Нечуй, а Франко?”.

Очевидно, до “натуралістичного” ряду прози Нечуя-Левицького можна зарахувати повісті “Бурлачка” (здається, саме тут автор поставив завдання поглибленої фіксації імпульсивних порухів персонажа), “Навіжена”, “Не той став”, “Старі гультяї” та інші твори. Елементи, які можна назвати натуралістичними, домінують у ранній повісті “Boa constrictor” І. Франка, різною мірою виявлені вони в повістях “Не спитавши броду”, “Основи суспільності”, “Перехресні стежки”, “Великий шум”, в ряді оповідань, – у творах, де речовність і подієвість у зображенні, а також авторське проник-нення в психологію героя слугує художньому осмисленню явищ життя, що виходять поза “норму” (в окремих випадках навіть виступають патологією), загалом промовляють про наявність певної загадки. Натуралістичний підхід опробовує письменник і в поезії (цикл “Тюремні сонети”), й у драматургії (“Украдене щастя”, “Будка ч. 27”). Тяжіння радше до натуралізму, ніж до реалізму, можна вбачати у п’єсі “Дві сім’ї” М. Кропивницького, в низці епізодів інших творів драматурга.

У практиці українських письменників зазначеної доби й реалізм, і натуралізм (більшою мірою все-таки перший) нерідко співіснують із просвітницькою ідеєю, яка майже завжди репрезентує поривну, але дещо безгрунтовну віру в можливість скорого поліпшення устрою суспільного життя або ж в обов’язковий вияв добрих начал людини. Варто підкреслити й те, що міметичне ядро реалізму та натуралізму не є непроникним для елементів міфологічних. У творах обох цих напрямів задіяні різноманітні тематичні групи міфів, як новітніх, “соціальних” (на зразок міфу про плеяду героїв, котрі протистоять “мороку” дійсності, змальованої як потворна й гнітюча), так і міфів, базованих на більш архаїчних первнях (приміром, та група, в якій категорію неуникності представляє уже не так “доля”, як образ міфологізованої спадковості).

Слід відзначити й особливу здатність натуралістичного способу письма до взаємодії з романтичними мотивами (творчість 1. Франка, “Хатка в балці” Б. Грінченка), із символічними образами (окремі прозові твори І. Франка, Н. Кобринської, Т. Бордуляка, ранні зразки творчості М. Яцкова). Саме така особливість натуралізму зумовлює можливість його подальшої еволюції, функціонування його трансформованих видів як основної підоснови в прозі й драматургії періоду модернізму.

Тим часом іще в 90-х роках в українському письменстві з’являються твори, позначені рисами імпресіонізму. І якщо в поезії (Леся Українка, В. Щурат, О. Романова) їх генезу можна визначати як перетворення й розвиток романтичного в основі світовідчуття, то в прозі їхня поява пов’язана скоріше з модифікацією настанови відображальності (й відповідно може розглядатись як відгалуження від реалістичної чи натуралістичної манери) – за активізації авторського бачення світу (низка оповідань М. Коцюбинського, “Градобур” М. Петрушевича, “Дядько Федюсь” Т. Бордуляка). Під кінець століття формується експресіоністична манера В. Стефаника.

Практично протягом усієї другої половини XIX ст. в тих чи тих виявах нагадує про себе романтичний засновок творчості. Контекст реалізму та натуралізму, безперечно, чинить вплив на можливості й форми його присутності в літературі. Так, Ю. Федькович, найсміливіший у обстоюванні романтичного світобачення, створюючи романтичну атмосферу, по суті, не віднаходить переконливого героя, який утверджував би її самодостатність, тож основний конфлікт переносить у суперечку з реальною дійсністю. Потужнішим у протистоянні зі своїм оточенням видається герой поезії П. Куліша та Я. Щоголева, проте це радше відгомін власне романтичної настанови. Час од часу відроджуючись (повість “Петрії і Довбущуки” І. Франка, поезії в прозі Дніпрової Майки, історична романістика М. Старицького, І. Нечуя-Левицького тощо), романтичний струмінь демонструє спромогу далі модифікуватися (неоромантизм). Походження переважно “романтичне” можна вбачати також в окремих рисах символізму в явищах української літератури розглядуваної доби (драматичний етюд “Чумак” С. Руданського, поетичний цикл “Дикі думи” Ю. Федьковича, окремі поетичні й прозові твори І. Франка, деякі вірші М. Старицького).

Така багата палітра художніх напрямів і стильових течій, яка особливо інтенсифікується в останнє десятиріччя XIX ст., засвідчує, що українське письменство, практично поминувши період послідовної зміни художніх напрямів, входить в етап, спільний того часу для розвинутих літератур світу – одночасного розвою багатьох творчих типів письма.

Однією з характерних особливостей української літератури XIX ст. є те, що її становлення і розвиток відбуваються за умов активного вияву етнонаціонального культурного первня (в ряді випадків – безпосереднього прояву його реліктових форм). Література розвивається в тісному контакті з міфологічним світоуявленням люду, з видами словесного (й не тільки словесного) фольклору. Нове українське письменство щедро черпає із цих джерел, чималою мірою позначаючи ними свою національну самобутність, паралельно обстоюючи (в деяких випадках і виборюючи) імператив творчо-індивідуальної авторської позиції. Своєрідність зазначеної ситуації полягає в тому, що етнонаціональні архетипічні первні ще практично до кінця XIX ст. не втрачають своєї дієвості, а література, як певна, нового типу “технологія письма”, здатна їх грунтовно зафіксувати, вступити з ними у творчий стосунок. Етнонаціональна міфологія відбивається у змісті українського письменства XIX ст.; подеколи більшою чи меншою мірою пов’язане з нею й індивідуально-авторське міфотворення, що заявляє про себе зі становленням літератури нового типу (зокрема пронизує творчість Т. Шевченка), активно зростає у другій половині XIX ст., захоплюючи в свою орбіту творчість практично кожного помітного письменника (зокрема й тих, що тяжіють до реалістично-натуралістичного типу, як-от І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий), модифікується у явище, яке йменують неоміфологізмом (яскравий його вияв іще в календарних межах XIX ст. – у творчості І. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Н. Кобринської).

Наприкінці століття складається розгалужена система жанрів у всіх родах літературних українського письменства. У взаємодії з нею відбуваються вагомі стильові новаторські пошуки.

Основою еволюції прозової творчості є наявність потужних повістувальних форм, яким підвладне розмаїття регістрів викладу, художньо переконливе постулювання множинності можливих напрямів розвитку дійсності, створення багатогранних образів характерів. Ця основа відкривала шлях численним експериментам прози, що особливо активізувались в останньому десятилітті XIX ст. Становлення масштабного епічного (“романного”) мислення в українській прозі, чільними репрезентантами якого виступають І. Нечуй-Левицький, О. Кониський, Панас Мирний, І. Франко, М. Павлик, Б. Грінченко, є значним її здобутком. Прикметно, що не тільки поезія, а й проза в окремих своїх стильових різновидах і зразках (передусім у формованих течіях імпресіонізму та експресіонізму) здобуває таку якість, як сугестивність. У прозових творах звучить новітня інтелектуальна іронія (І. Франко, Олена Пчілка, Т. Зіньківський, Є. Ярошинська, Лесь Мартович), постають ускладнені форми художньої умовності (прозові казки І. Франка).

Значні жанрово-стильові зрушення відбуваються в драматургії, яку загалом на рівень вершинних здобутків українського письменства піднімає трійця східноукраїнських корифеїв – М. Старицький, М. Кропивницький та І. Тобілевич (І. Карпенко-Карий), а також І. Франко. З творчістю Карпенка-Карого пов’язана трансформація української комедії, яка знаходить захопливі, цікаві для глядача конфліктно-наснажені сюжети завдяки художньому осмисленню загалом реальних сучасних ситуацій, а її сміх, будований на тонкому розумінні комічного, містить і драматично-трагічні нотки. Персонажний ряд українського театру прикрашають зримі, живі, колоритні характери, проте художні пошуки тогочасної драматургії ведуться не тільки в цьому напрямку: заявлено переконливі спроби “драми настрою” (“Олеся” М. Кропивницького), драми – притчі, філософічної драми. Новий етап піднесення національної драматургії намічається уже в останні роки XIX ст., коли на драматургічне поле (із драмою “Блакитна троянда”) ступає яскравий талант Лесі Українки.

Індивідуалізацію авторського бачення світу як принцип літературного розвитку переконливо розкривають явища української поезії 60 – 90-х років. Характерною ознакою цього періоду стає посилення як суб’єктивності вислову, так і предметної деталізації зображення (Ю. Федькович, Л. Глібов, Я. Щоголів. І. Франко, І. Манжура, О. Маковей, Б. Грінченко). Розбудовується внутрішній світ особистості, виведеної в поетичних творах, значно більш нюансуються її почуття, настрої, враження, що знаходить відображення у культивуванні нового типу структури ліричного переживання. Помітною стає така риса, як інтелектуалізація поетичного викладу (І. Франко, М. Старицький, П. Куліш, В. Самійленко, Леся Українка). Можна констатувати постання позначених своєрідністю творчого почерку самобутніх образно-поетичних систем, які створені видатними поетами цього часу.

Дев’ятнадцяте століття в українській літературі – період певної рівноваги (хоч і далеко не скрізь представленої як гармонія взаємопоєднання рації та емоції. Художня думка рішуче пориває із розсудними схемами, притаманними в більшості для попередніх століть, водночас, завжди заряджена інтенсивним переживанням, доторкуючись плину ірраціонального, вона не втрачає орієнтирів у постійному інтелектуальному пошукові смислу гідного людини життя, несе вагомий гуманістичний заряд.

У літературі цього періоду сформульовано масштабні світоглядні питання, створено розгалужену жанрово-стильову систему, взагалі вироблено багатоманітну художньо-словесну матрицю, яку успадкувало століття двадцяте.

Володіючи вагомим самодостатнім значенням, вміщуючи в собі величезний естетичний, етичний, філософський досвід, а також наділена спромогою вступати в живий культурний діалог із прийдешністю, українська література дев’ятнадцятого століття стала могутньою підвалиною подальшого духовного національного розвитку.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

ВИСНОВКИ


ганна чубач у лісочку на пеньочку
ВИСНОВКИ