ВІСНИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВДИ – 70 – 90-х років ХІХ століття в контексті національно-визвольних змагань


ВІСНИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВДИ (1863-1870)

Український національний рух, такий сильний, багатообіцяючий на початку 60-х років, не пустив глибокого коріння в освічених верствах населення, не кажучи вже про народні маси. Українське панство під впливом політичної реакції в Росії поступово втрачало своє українофільство. Лише поодинокі його представники підтримували український національний рух, відіграючи в ньому провідну роль: Г. Галаган, В. Тарновський, Є. Милорадовичка, В. Симиренко, Т. Рильський, П. Косач, Є. Чикаленко та ін. Декому з них довелося порвати зі своїм оточенням і стати до лав декласованої інтелігенції. Переважна ж частина дворянства дедалі більше сторонилася українства, аж до неприхильності.

Українське православне духовенство, що поповнювало кадри свідомої національної інтелігенції, було надто залежне від свого духовного начальства і матеріальної забезпеченості, щоб грати самостійну роль в громадському житті. Українство мусило спиратися на декласовану інтелігенцію – вихідців із збіднілого дворянства, духовенства, навіть селянства і міщанства, – яка в умовах політичних утисків і репресій також не мала великого впливу і значення.

З поширенням по всій Росії в 60-х роках космополітичних і соціал-революційних ідей українська молодь також підпадала під їхній вплив і відривалася від рідного грунту. В той час, коли ці ідеї устами

талановитих російських письменників пропагувалися в російській пресі, українці не мали жодного друкованого органу, який поширював би українську національну ідею.

З приходом на престол Олександра II відбулися деякі зміни. Вихований поетом – гуманістом В. Жуковським, він вигідно відрізнявся від батька. Громадськість мала підстави плекати надії на пом’якшення суворого режиму, сподіватися на реформи.

Справді, стало вільніше для слова і думки, пожвавився літературний рух. Вживалися заходи для здійснення найжаданішої реформи – відміни кріпосного права.

Одразу ж після коронації царя було звільнено й реабілітовано членів Кирило-Мефодіївського братства – Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Василя Білозерського, Миколу Гулака, Опанаса Марковича, пізніше – Тараса Шевченка. Вони знову зібралися її Петербурзі, щоб своєю творчою, науковою, видавничою і громадською діяльністю перервати занадто затягнутий антракт українського національного руху і своїм прикладом надихнути громадськість на працю задля народу, його визволення з кріпацтва.

“Не щадили ні своїх сил, ні своїх достатків, аби посіяти серед народної темноти і бідноти таких проповідників науки, котрі при нагоді могли із приниженої до землі маси викликати до свого гурту природних, рукою Божою засіяних “чад премудрості” і вкупі з ними утворити націю самочутну, саморозуміючу, на своїй дорозі видючу, про свою будущину дбайливу”, – писав П. Куліш.

Проведено судову реформу; впроваджено земське самоуправління (1864), до якого входило все населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Земства утримували лікарні та лікарів; забезпечували безоплатну медичну допомогу всім; організовували чотирирічні, початкові школи, гімназії, професійні технічні освітні заклади; курси українознавства і підвищення кваліфікації учителів. У деяких повітах освітою було охоплено всю молодь.

Земства були тісно пов’язані з українськими громадами і, маючи таких видатних діячів, як професор І. Лучицький, родина Дорошенків, В. Тарновський, О. Русов (земський статистик), І. Шраг, П. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, О. Лашкевич та багато інших, сприяли піднесенню національної свідомості.

Було здійснено і міську реформу (1870): членів міської ради (“думи”) обирало все населення, що сплачувало податки. Дума відповідала за стан господарства, ринків, торгівлі, промисловості, медицини, шкіл у місті.

Остання реформа – військова (1874) – запровадила загальну військову повинність для всіх чоловіків у віці 21 року, скоротивши строк служби з 25 років до шести.

Селянська реформа (1861) не виправдала сподівань ні селянства, ні передової інтелігенції, яка з усіх сил намагалася зробити зі звільнених селян свідомих громадян. Для реалізації цього завдання демократично настроєна інтелігенція і студентство йдуть працювати на села вчителями, лікарями, агрономами тощо; засновують Громади.

Відкидаючи насильницькі методи боротьби проти царизму, громадівці дбають про піднесення самосвідомості українського народу, насамперед селянства. Як згадував народник В. Дебогорій-Мокрієвич, воно “в нас пухло і вимирало з голоду, подавлене державними податками, позбавлене освіти, обірване, здичавіле”. Організація недільних шкіл, укладання книжок, особливо підручників, для народу рідною мовою; широкоосяжна грунтовна праця над дослідженням циклу дисциплін, що їх охоплює поняття українознавства, – таку роботу здійснювали громадівці.

Ініціатором створення Київської Громади був Кость Михальчук, керівником – Володимир Антонович, активними членами стали Т. Рильський, В. Познанський та ін. Поляки за національністю, народжені на Україні, де проживали їхні батьки, діди і прадіди, вони пов’язали свою долю з українським народом, який полюбили гарячим і чистим почуттям неофітів.

Відійшовши від польського середовища, організованішого і культурно сильнішого, “українці польської культури” свої інтелектуальні творчі сили віддавали праці для національного відродження України. Любов до народу, пасинка історичної долі, прагнення спокутувати гріхи своїх предків перед ним спонукали їх здійснити обряд переходу до православної віри. За це їх називали ренегатами і зрадниками.

Випади проти В. Антоновича і Т. Рильського були такі жорстокі, цинічні, несправедливі, що Антонович змушений був дати публічне пояснення.

В журналі “Основа” він друкує свою знамениту “Сповідь” (1862), яка в умовах нинішнього космополітизованого середовища набирає дедалі гострішої актуальності.

Звертаючись до поляків, що проживали в Україні, В. Антонович радить їм прислухатися до своєї совісті. Вона підкаже, що їм діяти, як бути, який зробити вибір: залишитися і далі зайдами – паразитами, визискувачами чужої праці, ворогами національного поступу чи полюбити той народ, серед якого живуть, перейнятися його інтересами і невсипущою працею спокутувати зло, заподіяне цьому народові їхніми предками. Він особисто вибрав любов і працю, посівши чільне місце в українському культурному русі.

Фундатор документального напрямку в українській історіографії, засновник наукової археографії та історичної географії в Україні, етнограф, антрополог, нумізмат, автор майже 300 наукових праць, Володимир Боніфатійович Антонович (1834-1908) передав свої знання і сили молодій генерації українських істориків, які сприйняли концептуальні настанови свого вчителя, піднявши українську історичну думку на якісно новий щабель розвитку.

Навчаючись у київській гімназії, Антонович зазнав упливу Діделя, вчителя глибоких демократичних переконань, а також французької літератури: Монтеск’є, Руссо, Вольтера та інших енциклопедистів. Ще тоді Антонович став “придумувати, як на своєму грунті примінити загальні принципи теоретичної демократії. Оказалось, що демократичний елемент в краю – це селяни. Тут знов появилось питання щодо народності. Ясно було, що селяни складають народність осібну. Але знання мої по українству були сливе ніякі, – згадував пізніше Антонович. – Скільки-небудь реальні історичні дані я мав тільки з книжок Скальковського “История Новой Сечи” і “Наезды гайдамаков”. Про Кирило-Мефодіївське братство, про Шевченка не доводилось мені чути ніколи ні слова”.

Ці прогалини в національному самоусвідомленні Антонович заповнював невтомним поглибленням ерудиції й безпосереднім пізнанням українців через “ходіння в народ”, поважним вивченням його історії та поезії.

Збірки українських народних пісень М. Максимовича, історичні праці М. Костомарова були для нього університетом і професурою, натхненням, свідомістю й ідеалом, перед яким у пошані схиляв голову і якого прагнув усе життя.

Уже в першій вступній лекції з російської історії у Київському університеті Св. Володимира він віддає належну повагу і вдячність своїм учителям, вважаючи честю і щастям викладати в університеті, в якому був першим ректором і читав лекції М. Максимович, “суспільна майже півстолітня наукова діяльність якого присвячена критичній розробці історії Росії взагалі і Південно-Руської зокрема”, і дає підстави називати його “Нестором-літописцем південноросійської історії”.

З кафедри цього університету лунав голос М. Костомарова, який завдяки таланту і невтомній праці посів першорядне місце серед європейських учених – істориків. “Перечислюючи ці імена, – зі скромністю уточнював В. Антонович, – я далекий від самовпевненості, у зв’язку з якою я міг насмілитися поставити свої майбутні заслуги на один рівень з плодотворною діяльністю названих мною учених, знаю, що талант і покликання даються зверху і не залежать від найнапруженіших зусиль особистості; я дозволив собі назвати попередників на кафедрі виключно з тою метою, щоби висловити повагу. Зберігаючи в нам’яті їх заслуги, я буду завжди намагатися не поступатися їм у тих, у крайньому разі, якостях, котрі залежать від моєї особистості. Якості ці, на мою думку, – воля, труд, енергія і добросовісне ставлення до науки”.

І він дотримав слова. Об’єктивності, неупередженості, патріотизму Антонович – учений не втрачав ніколи. Він не визнавав ні надмірного вихваляння, ні повного заперечення корінної основи народного життя. Лише об’єктивність, без приховування і спотворення фактів, упевненість у правильності здобутих з них висновків допомогли історику зберегти природне почуття любові до батьківщини і прищепити його своїм учням.

У першій лекції для студентів університету він твердив, що історик не має права “зоставатися сліпим пробудженням природного почуття – він повинен бути свідомим переконанням розвиненої людини. Історику тим важче втриматися на об’єктивній точці зору, чим більш живого і драматичного інтересу представляє в минулому доля народу і чим більше інтерес цей близький до теперішнього”.

Понад 30 років (1870-1901) В. Антонович викладав історію України (офіційно її називали історією Південно-Західного краю), ввівши в програму власні курси: “Історію Галицької Русі” (1872), “Історію малоросійського козацтва” (з 1879), “Джерела для історії Південно-Західної Росії” (1880), що формували не лише наукові, а й громадянські, національні і політичні зацікавлення студентів.

Антонович створив грунт для студій “над праісторичною минувшиною нашої землі ще перед варягами,- писав Д. Донцов. – Вони (Антонович та його учні. – Авт.) підтверджували, що український народ уже від тисяч літ сидів на своїй землі, й усе, що відноситься до історії чи праісторії нашої землі, відноситься до історії нашого народу”.

Студенти і послідовники залишили найкращі спогади про Антоновича – лектора, педагога, вченого; про його наукову сумлінність, документалізм, старанність у доборі матеріалу; максимальний лаконізм, логіку і чіткість викладу: “Під враженням лекцій, наукових семінарів і праць Антоновича ціла плеяда молодих талановитих істориків зайнялась розробкою української історії, – пише сучасний дослідник. – Так поступово формується перша в Україні національна історична школа. Серед її представників весь цвіт української історіографії: М. Грушевський, Д. Багалій, В. Ляскоронський, М. Дашкевич, В. Доманицький, Ю. Сіцинський, І. Павловський, Л. Падалка, В. Данилевич, О. Стороженко, І. Каманін, М. Довнар-Запольський, І. Ілліченко, Ф. Вовк, О. Андрієвський, О. Щербина та інші видатні українські дослідники. Коли б навіть Антонович не залишив ніяких, власне, творів, то вже одна ця велетенська організація наукового дослідження української історії в працях його учнів запевнила б йому одно з найпочесніших місць у діях української науки”.

Він зумів сформувати, викласти й захистити свою концепцію; умів переконати тих, хто сумнівався, повести за собою, надихнути на працю для рідного народу, що стогнав у соціальному ярмі, задихався від національного глуму над собою. За ним ішло чимало на-ціонально свідомих послідовників, духовних спадкоємців.

Приклад Антоновича наслідували, хоча й нечисленні, проте надзвичайно талановиті й віддані українській справі представники шляхетської молоді. Більшість з них посіли чільне місце в українській літературі, науці, політичному русі. Крім В. Антоновича, Т. Рильського, назвемо Костянтина Петровича Михальчука (1841-1914), українського вченого – лінгвіста, громадського діяча, члена – кореспондента Петербурзької АН, “засновника південно-руської діалектології” (Шахматов), провісника і творця національної правди.

К. Михальчука спіткала доля сотень українських письменників, художників, учених, змушених заробляти на життя працею, яку могли б виконувати мільйони інших людей: статистиків, чиновників, адвокатів, учителів, лікарів. 40 років він працював бухгалтером у Київській броварні. Не маючи університетської освіти, він відіграв неабияку роль в історії української наукової думки і національного руху. Його прізвище знаходимо серед перших організаторів недільних шкіл; членів Південно-Західного відділу Російського географічного товариства; полемістів з ідейними опонентами з питань українознавства (“Что такое малорусская (южно-русская) речь?”, “Открытое письмо к А. Н. Пыпину” у відповідь на його статтю “К истории отношений к украинству представителей прогрессивной части русского образованного общества”) та ін.

В його київському помешканні на вул. Кирилівській збиралися громадівці, щоб обміркувати напрям діяльності М. Драгоманова в еміграції; з-під його пера вийшли високого гатунку і наукової ваги праці: “Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины”, “Статистика в области диалектологии”, “Филологическое недоразумение”, “К вопросу “До правопису форм м’якої деклінації в українській мові” та ін.

На працях Михальчука виховувалося не одне покоління, що з’ясовувало походження, будову, особливості діалектів та говорів української мови. Його наукові доробки були переконливим аргументом самостійності української мови як лінгвістичної одиниці для тих, хто не визнавав її існування, і для тих, хто формував свій національний світогляд.

Просякнуті любов’ю до українського народу, його історії, побуту й культури, праці Михальчука допомагали українцям, за його ж словами, “знайти самих себе, своє власне життя, свої інтимні і природні обставини, свою непідроблену вдачу, ідеали та смаки, свою живу душу, свого великомученика, генія народного”.

Видатні вчені О. Шахматов, О. Потебня, Ф. Корш, В. Ягич, О. Пипін визнавали Михальчука як авторитетного вченого – славіста європейського рівня; сучасники – краяни виявляли глибоку повагу, вдячність і пієтет до нього як до одного з піонерів національної ідеї, активного учасника українського національного руху. І хоча час уніс “поправки та доповнення до тих завдань, що їх клали в основу національного руху українські діячі шістдесятих років, поширив та заглибив межі його, – писав Симон Петлюра, – але історична заслуга піонерів руху, що заклали тверді підвалини до наукового дослідження українознавчих проблем, залишається вікопомною в історії українського відродження”.

Це Кость Михальчук у розвідці “Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины” поділив українські діалекти на три групи, науково обгрунтувавши цей поділ, і склав першу карту діалектів української мови.

Він останній з “української польської культури” покинув цей світ. Його однолітки: В. Познанський (1841-1895), фольклорист, член Старої Громади, журналіст; Тадей Рильський (1841-1902), український фольклорист, етнограф, економіст, народний просвітитель, учасник національного відродження, автор наукових праць “К изучению украинского народного мировоззрения” (1888), “Студії над основами розкладу багатства” (1892-1893), ст. “Рассказ современника о приключениях с ним во время Колиивщины” (1887) та ін.; навіки замовк В. Б. Антонович, а Михальчук і далі залишався провісником правди, будителем національної свідомості українського громадянства, невтомним трудівником на ниві національного відродження.

Збираючи матеріали для українського словника, займаючись етнографією, записуючи різні обряди, легенди, перекази, казки, прислів’я, вивчаючи народну етику і звичаєве право, влаштовуючи театральні вистави і концерти, він із громадівцями прагнув розвинути політичний кругозір звільненого з кріпацтва селянина, “зробити з мужиків народ” (В. Стефаник). Просвіщаючи народ, громадівці водночас вчилися в нього; пізнавали його етику, світогляд, подивляли його природну мудрість і красу, його незмірну доброту і високу культуру. “Ми бачили дуже сильну природну логіку і дуже розвинену народну етику, що сказувалось в готовності до помочі і в приятельському відношенню до всякого нужденного, – згадував В. Антонович. – Подорож ми відбували пішки, в свитках, і нас скрізь сприймали за селянських парубків. За три вакації (канікули. – Авт.) ми обійшли сливе весь правобічний і новоросійський край: Волинь, Поділь, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини й Херсонщини. Часто траплялось нам, особливо в Новоросії, приставати до чумацьких валок і разом з ними проходити кілька день”.

Спочатку російський уряд не реагував на зростання українського руху, вважаючи його винятково літературним, культурно-просвітнім. Більше того, російська адміністрація почала давати розпорядження і відозви до народу українською мовою; Київська шкільна округа за свій рахунок видала кілька українських книжок для народних шкіл; Пантелеймону Кулішеві було доручено перекласти закони про селянську реформу українською мовою.

Проте підготовка до польського повстання, а згодом і саме повстання різко змінили стан справ. Почалася широка антиукраїнська кампанія з численними доносами, наклепами, публічними виступами в пресі окремих російських шовіністів, перевертнів, провінційних адміністрацій. Першими потерпіли В. Антонович і Т. Рильський, з якими українська шляхта мала свої рахунки за “зраду”. “Що ви зробили поміщикам тутешнього краю? – запитав здивований М. І. Пирогов В. Антоновича, коли той після закінчення університету прийшов просити місця кандидата в педагоги з латинської мови. – Я недавно об’їжджав округ і не було місця, де би на вас мені не приносили скарги (…) Місце я вам дам. Моя служба педагогічна, а не поліцейська. Тільки бережіться, ця справа на мені не закінчиться”. І мав повну рацію.

На адресу Київського, Волинського та Подільського військового генерал-губернатора кн. Васильчикова, під головуванням якого відбулося засідання дворянського суду 18 січня 1861 р., було надіслано 42 доноси. “О предосудительных сношениях студентов Киевского университета с крестьянами” – так називалася справа братів Юзефа і Тадея Рильських, В. Антоновича та деяких інших студентів, активних діячів українського національно-визвольного та культурницького руху; “Дело об устройстве коммунистического сообщества” – справа В. Антоновича і Т. Рильського, що слухалась на тій самій комісії під головуванням Марка Андрієвського, старшого чиновника з особливих доручень генерал-губернатора.

Тадея Рильського було звинувачено у приналежності до таємного “Товариства комуністів” за те, що зблизився з селянами, здобув їхню довіру, ввійшов з ними в близькі братерські стосунки і, скориставшись з цього, “внушал им посредством чтения, устных рассказов и песней ненависть к высшему сословию, которое, по уверениям его, всегда мешало равенству, свободе и благосостоянию народному. К числу чтений его простому народу принадлежит составленная им на малорусском наречии история Украины, из которой случайно, через посредство подосланного агента, добыты листы…” До кінця днів і В. Антоновичу, і Т. Рильському доводилось відповідати за хлопоманство, мазепинство, сепаратизм і навіть комунізм, у чому їх підозрювала влада і через що “пильнувала” жандармерія.

В. Антонович змушений був виправдовуватися за створення в Києві групи, яка буцімто хотіла вирізати всіх панів. “Речовими” доказами цього послужили: “Граматка” П. Куліша, загроза якої полягала в тому, що в ній було вміщено думу про Наливайка; віньєтка із зображенням дерева, розбитого громом, під яким лежав убитий чоловік, що його сприйняли за зарізаного шляхтича; лялькова вистава, яку грали у балаганах і яка, на думку “суддів”, пропагувала різанину тощо. “З таким обвинувачуючим матеріалом довелось мені сперечатись, – обурювався В. Антонович. – Я коротко схарактеризував і “Граматку” і балаган, висловив думку, що серйозно з цим сперечатись не можна”.

З допомогою кн. Васильчикова цю проблему було з’ясовано, однак справа не закінчилася; довелося пояснювати ще й свої погляди на релігію та національне питання. Сповідуванні Антоновичем свобода совісті, рівноправність усіх релігій і взаємна толеранція не задовольняли членів слідчої комісії, а вже про те, що “всяка національність повинна мати свою свободу, признання і пошану”, а українська національність повинна бути визнана найголовнішою, вони і слухати не хотіли. В їхніх очах кожний українець був сепаратистом, а кожний його вчинок трактувався як бажання відірвати Україну від Росії. Чорні хмари збиралися над українським рухом, поступово паралізуючи його.

Переслідування українського слова, обшуки, арешти, заборони стали ознакою доби. Закрито недільні школи (1862); припинено вихід “Основи” (1862); заборонено тижневик “Черниговский листок”, редагований Л. Глібовим (1863); вислано до В’ятки українського письменника, громадського діяча, біографа Т. Шевченка Олександра Кониського (1836-1900).

Для остаточного знищення українського руху потрібен був привід. Він знайшовся – несподіваний і напрочуд абсурдний. Це був переклад українською мовою Нового Заповіту, здійснений Федором Морачевським, – перший переклад Святого Письма мовою, повноцінність якої в російських шовіністів викликала сумнів або заперечення. Чи витримає вона іспит? Чи достатньо в неї сили, щоб передати мову душі? – хвилювався перекладач, представивши на комісію свій труд.

Висновок духовної комісії був прихильніший: переклад визнано як “вірний оригіналу і виконаний добре”. Шановні академіки О. Востоков та І. Срезневський теж назвали цю працю вищою мірою прекрасною і корисною. Тепер усе залежало від комісії Святого Синоду – надії майже не було.

Наслідки денаціоналізації України російським Святим Синодом та світською адміністрацією були жахливі: митрополити назначалися “высочайшим указом”; єпископи – Синодом, священики міст і сіл – консисторіями – майже всі росіяни. Внутрішній зв’язок між єпископами і віруючими поступово було втрачено, національна свідомість пастирів притуплювалась. Росіяни – вчителі духовної академії та духовних семінарій, духовних шкіл – бурс, дбаючи про виховання молоді в дусі офіційного патріотизму, також сприяли русифікації.

Російська православна церква вела нещадну боротьбу із найменшими проявами української національної самобутності: будувати церкви, малювати ікони в українському стилі, додержуватись звичаїв, відмінних від московського Богослужіння, – заборонялося.

У цьому контексті було закономірним, що комісія Святого Синоду в складі калузького єпископа І. Миткевича, шефа жандармів кн. Долгорукова та київського генерал-губернатора кн. Анненкова визнала переклад Святого Письма Морачевським “опасным и вредным”.

З подачі цієї комісії й було видано сумнозвісний циркуляр Петра Валуєва від 20 травня 1863 р. – наскільки лаконічний, настільки невиправдано жорстокий: “Української мови немає, не було і бути не може!”. Одним розчерком пера були заборонені уже підготовлені до видання шкільні підручники з математики, географії, фізики, космографії, не кажучи вже про книжки для народу. Міф про гуманність царя – реформатора розвіявся димом. “Хто ж подякує за те, – обурювався І. Нечуй-Левицький, – що Євангелія на українській мові, перекладена Морачевським, лежить в Святейшем Синоде швидко років з десять і не діждеться права йти на Україну благовістити нашому народові Христове слово!!! Тільки одні єзуїти в середні віки забороняли перекладати Святе Письмо з латинського на живі народні язики. Ми не хочемо ні “обрусения”, ні ополячення, ні мадяризації; хочемо зістатись русинами – українцями і не попустимо знущатись над нами, робити експерименти всякої пропаганди над п’ятнадцятьма з половиною міліонів нашого українського народу”.

Заборона Нового Заповіту українською мовою – яскравий доказ того, як, в яких формах і які середньовічні засоби застосовував російський уряд для придушення підневільних націй, особливо українців. “Було в Росії таке, – писав П. Куліш, – що букварі і початкові шкільні книжечки дозволялось печатати по-жмудськи, по – самоїдськи, по-тунгуськи, тілько заборонено по-українськи.

Було таке, що збирати грошові жертви можна було на всяку учту і на всяку світову пустоту; постав тільки заказ українцям складатись хоть по вдовиній лепті на наукову запомогу землякам своїм.

Було таке, що не заборонено видавати всякі газети і журнали людям порожнім, ради редакторської наживи з людського не досвіду і легкодумства; українським же народолюбцям забороняли сповіщати рідний край про все, чим би освітилась його темрява.

Було таке, що Боже слово перекладувалось і зирянською, і комлицькою мовою, тільки невільно було перекладувати його мовою українською”.

Міністр освіти Головній протестував проти варварського способу заборон, резонно пояснюючи, що забороняти книжку можна за думки, а не за мову. Проте циркуляр Валуєва виконувався беззастережно. Вбачаючи злі наміри підірвати основи російської державності там, де їх не було і в помині, царський уряд вбивав історичну пам’ять народу, відбирав мову, знищував “крамольні” думки про національну окремішність, самоповагу і честь..

Увесь бюрократичний апарат автоматично, послідовно і безперервно працював на створення “единой, неделимой, единонациональной” імперії. Він запобігав зростанню нацменшин, припиняючи, забороняючи найменші прояви його: готував грунт для єдиної державної нації в усіх площинах інтелектуального життя: пресі (українське друковане слово повністю замінене на російську пресу й літературу); освіті (українську школу перетворили на чужу для української дитини не лише мовою, а й змістом); війську (стаціоноване в Україні військо комплектувалося винятково росіянами, а українців-рекрутів висилали за межі України); церкві (заборона проповідей, ритуальних відправ, перекладів Святого Письма українською мовою).

Школа, касарня, офіційна церква – все працювало на русифікацію українського люду, супроти якої українська інтелігенція, яка до того ж перебувала під пильною “опікою” жандармерії, була безсила. Українці, що навчались у такій школі, відслужили у такому війську, попрацювали у таких державних установах, у переважній більшості русифікувалися, асимілювалися, ставали “яничарами”. Лише небагатьом вдалося залишитися свідомими українцями.

“Московська стихія, культура й мова були поширені в Києві і впливали на нас, українську молодь, у літературі й особливо в школі, де всього вчено по-московськи і не було української мови, навіть як окремого предмета, – писав Дмитро Іванович Багалій (1857-1932), тодішній студент Київського університету, майбутній вчений – історик, архівознавець, громадський діяч, автор досліджень “Історія Слобідської України”, “Декабристи на Україні”, “Український мандрований філософ Г. С. Сковорода”, “Нариси української історіографії”. – Так зростав я і мої товариші під впливом двох стихій – рідної української й шкільної московської, двох мов – української і московської. Так почалося за дитинства, продовжувалося і далі за часів шкільних. Але українську мову, письменство, наукову й популярну українську літературу – дорогоцінні пам’ятки народної словесності – ми знаходили поза мурами школи, і я остільки засвоїв тоді чисту українську мову – народну, літературну, що міг широко прикласти її в своїй громадській праці. Моя українізація не була примусова, мала стихійний характер і закінчилася за студентських часів до 1880 року. Відтоді з мене назавсіди вже зробивсь цілком свідомий українець”.

Налякані українським сепаратизмом, царські чиновники вбачали його навіть у носінні вишиванки, у народній пісні, у школі. Частина російської інтелігенції, що зовсім недавно працювала з українцями, віддаючи для художніх творів і наукових праць сторінки своїх часописів, відтепер уже допомагала цькувати українську книжку, мову, культуру, історію, народ, називаючи український рух польськими інтригами, заперечуючи взагалі наявність української нації.

Відомий історик С. Соловйов (1820-1879) русифікацію поляків називав ганебною, бо вбачав у цьому посягання на національне існування і саму душу поляків. “Ця тиранічна русифікація, – писав він, – тісно пов’язана з іще більш тиранічним руйнуванням греко-уніатської церкви, є воістину національним гріхом, що важким тягарем лежить на совісті Росії і паралізує її моральні сили”. Проблеми ж свободи українського народу для нього не існувало, оскільки українці, за Соловйовим, були всього лише різновидом росіян.

Історія науково-творчого життя 70-90-х років – це історія систематичної боротьби з українством, постійного переслідування українських тем та осіб з українськими громадянськими та науковими симпатіями.

П. Куліш і особливо М. Костомаров відбивали атаки російських і польських шовіністів у блискучих працях, публіцистичних виступах. М. Костомаров опублікував у петербурзькій періодиці 15 статей на захист культурно-освітнього права українського народу і його мови. Навіть після Валуєвського указу він пише статтю “О некоторых фонетических и грамматических особенностях южнорусского (малорусского) языка, несходных с великорусским и польским”, назва якої відбиває квінтесенцію порушеної проблеми. У своєму знаменитому “Письме к издателю” Костомаров сформулював програму духовних прагнень українців, які домагалися, щоб уряд не перешкоджав розвивати рідну мову; сприяв відкриттю шкіл, в яких предмети викладалися б мовою, зрозумілою народові, а не офіційно-великоросійською, що спонукає українця заучувати тільки слова, а не роз-вивати свої поняття. “Ми бажали б, – писав М. Костомаров, – щоб усі інші слов’яни з’єдналися з нами в один союз, навіть під скіпетром російського царя, коли цей цар стане володарем вільних народів, а не всепожираючої татарсько-німецької Московщини. В май-бутньому слов’янському союзі наша Південна Русь повинна становити окреме громадянське ціле на всьому просторі, де народ розмовляє українською мовою, із збереженням єдності, заснованій не на мертвій згубній централізації, а на ясній свідомості рівноправності й своєї власної користі. Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених нашим народом”.

Одначе переконати царський уряд Костомарову не вдалося. Почалася широкомасштабна русифікація, забезпечена урядом економічно. З 21 листопада 1869 року “Въ десяти Юго-Западныхъ губернияхъ лицамъ русскаго происхожденія, исключая однако местныхъ уроженцевъ, производятся прибавки къ содержанию”. Російська на-ціональність сама по собі вивищувала росіянина над іншими і надавала йому всяких пільг, незалежно від того, чи заслуговував він на них, чи ні.

В. Антонович розповів цікавий епізод, що трапився з ним і Т. Рильським під час їхнього “ходіння в народ”: “Одного разу, – пише він, – я обернувся до такого розкольника з питанням: “Хто він єсть і яке має право допитувати паспорта, і коли він сотник, то чому не носить бляхи?”. На се він мені відповів: “Сотський не сотський, а все рівно, що сотський, потому что я русский”.

Через утиски і заборони українське громадсько-літературне життя завмерло на кілька років. Настав другий після розгрому кирило-мефодіївців (1847-1856) антракт, що тривав аж до початку 70-х років (1863-1872).

І в ці найчорніші часи, коли німіло слово, завмирало життя, гинула національна ідея, українське суспільство – від селян, робітників до найзнаменитіших нащадків старовинних українських родів – народжувало нових і сильних борців за національну справу, які пробуджували приспану багатовіковим лихоліттям національну гідність і честь.

Серед найактивніших членів Громади були М. Старицький і М. Лисенко, які після успішно закінчених гімназій у Полтаві та Харкові вступили до Київського університету Св. Володимира.

В університетській залі часто відбувалися зібрання, де також превалювали поляки, які почували себе господарями і на зборах, і в аудиторіях. Поляки готувалися до повстання. Поділяючи їхнє стремління здобути права, свободу й автономію Польщі, українці не могли допустити реалізації цих стремлінь ціною своєї свободи, національного розвитку і прав України.

На одному із зібрань (без поляків) було порушено багато проблем, що стосувалися самопізнання. Учасники його дійшли висновків: український народ має всі дані для культурного розвитку і участі в слов’янській співдружності; кожний чесний і свідомий українець повинен віддати всі свої духовні сили для підтримання в народі самосвідомості; в політичних і соціальних стремліннях сповідуватиме ті ж самі ідеали, що й передові його брати – великороси, і що з кращими партіями цих передових сил він буде солідарний.

Вихований у розкошах на аристократичний лад, у родині, де спілкувалися виключно французькою і російською мовами, Лисенко після зібрання зазнав повного перевороту світогляду і симпатій. “Лисенко, що зберігав лиш проблиски народних симпатій, – згадував М. Старицький, – навіяних йому з дитинства, тепер, ніби сліпий після зняття катаракту, прозрів і це чудо подіяло на нього приголомшливо: все, що зберігалось у сховку його серця, запалало яскравим полум’ям, в якому згоріли його барські звички, а всі стремління об’єднались в одну широку любов до рідного народу і до духовного прояву його особистості”.

Відтепер усі канікули і вільний час він віддавав праці на ниві українознавства, не полишаючи її до кінця життя, підтвердженням чого є шість (по 40 пісень у кожному) “Збірників українських пісень” (т. 1 – 1869; т. 2 – 1873; т. З – 1879; т. 4 – 1879; т. 5 – 1892; т. 6 – 1895) і десять хорових збірників “Українських народних пісень” (по десять у кожному); збірник ігор “Молодощі”; два збірники обрядових пісень – веснянок “Перший вінок”, “Другий вінок”; “Колядки і щедрівки”, “Купальська справа” тощо, що забезпечили йому перше місце серед збирачів народних пісень. Його записи вигідно вирізнялися серед інших тим, що зберегли найтонші нюанси своєрідного

Колориту української пісні, в якій відбивається вся душа українця з її радістю і горем, з навколишньою природою, з історією, яку він переживає. Такого багатства не має жоден народ у світі.

Дзвінка багатоголоса пісня в обробці Лисенка настроювала душу на високий лад любові, добра і краси. Проникаючи в найвіддаленіші, глухі куточки України, Лисенкова пісня ставала тим духом, “що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю”, надихала й окриляла. “Ви, наш славний Музико, – звертався до основоположника української класичної музики М. Коцюбинський, – наділили народну творчість могучими крилами Евтерпи, Ви опромінили сяйвом штуки найглибші закутки народної душі; крізь незримі сльози і щирий сміх співів Ви оповіли, як стогне і плаче, сміється й танцює, горить і тріпоче народна душа, як багне й бажає, як прагне й жадає вона!

Ви, мов велет казковий, добули коштовний духовий скарб і на хвилях співочих понесли його геть-геть по широких світах, – і тепер навіть там, де не знають про долю нашого краю, навіть десь за морями лунають вкраїнські пісні.

Ви – наш перший найбільший національний музикотворець, і в цім Ваша і наша слава”.

І це не було перебільшенням. Кожне слово М. Коцюбинського підтверджує багатогранна, плідна діяльність першого українського Маестро.

Закінчивши університет із ступенем кандидата (1864), М. Лисенко обіймає посаду мирового посередника Київської губернії. Проте музика, якою він займався змалку, заповнює все його єство. З метою професійного удосконалення він вступає до Лейпцизької консерваторії до класу професора Рейнеке (фортепіано) і Є. Ф. Ріхтера (теорія). У Рейнеке Лисенко пройшов повний курс фортепіанного мистецтва, довівши техніку до віртуозності. За короткий час він засвоїв увесь класичний репертуар: Баха, Моцарта, Мендельсона, Бетховена, Шумана, Шуберта, Шопена. Вже наприкінці навчання Лисенко був запрошений до Праги як представник української музики до участі в грандіозному слов’янському концерті. Там він виконав із тріумфальним успіхом українську пісню “Гей, не дивуйте” у власній концертній обробці. Музичні критики відзначили гру українського артиста в рецензіях, а відомий чеський патріот і музикант Рейєр “скочив зі стільця і вигукнув: “То духи од степу!”.

Чутки про успіх Лисенка дійшли до земляків: “Зі Львова надіслали мені разом з листом Шевченків “Заповіт” з проханням покласти його на музику,- пише він 11 лютого 1868 року рідним, – бо львів’яни, судячи з доброзичливих відгуків чехів про мої обробки, не

Знаходять, до кого ще вдатися, окрім мене… Цю роботу вже майже закінчено. Цими днями я її відішлю, щоб встигла до дня смерті Шевченка, на котрий вони збираються співати “Заповіт”.

Рік написання “Заповіту” (1868) Лисенко вважатиме початком своєї музичної творчості. Від цього часу і до кінця своїх днів він не покине шевченківської теми. За 44 роки він дав музичне життя близько 100 творам Шевченка, 82 з яких було опубліковано композитором під загальною назвою “Музика до “Кобзаря”.

Кращою нагородою для нього стала популярність пісень серед народу: “Ой одна я, одна”, “Хустиночка мережаная”, “Огні горять”, “Ой, Дніпре мій, Дніпре”, “Минають дні, минають ночі”, кантати “Радуйся, ниво неполитая”, “Б’ють пороги” та ін.

Ще від студентських літ (1862) Лисенко відзначав річниці смерті Шевченка великим концертом, а згодом обов’язково приурочував свою композицію. Олена Пчілка залишила прекрасний спогад про те, як Лисенко писав свій славнозвісний “Жалібний марш”: “Микола Віталійович хотів, щоб вона (Леся Українка. – Авт.) написала текст до його кантати на смерть Шевченка, і при тім просив, щоб вірші ті конче починалися словами: “Вмер батько наш, та й покинув нас…”. Леся сказала, що такий початок їй не подобається, бо якось воно не підходить, мовляв: “коли то вже було!..” – “Все одно, – казав Микола Віталійович, – тая втрата зостанеться для нас завжди болючою!” “Так, звичайно, – казала Леся, – але все ж ті слова не надаються до того, щоб починати ними вірші тепер…”. Одначе М. В. таки домагався, щоб вірші починались такими словами… Прийшлось Лесі вволити волю М. В.”.

Консерваторію Лисенко закінчив достроково, за 2 роки, з дипломом піаніста – концертанта (1869). На випускному екзамені він виконував концерт Бетховена із власною каденцією, чим зачарував самого приятеля Бетховена – професора Мошелеса. “Виконання п. Миколи Лисенка з Києва було воістину видатним. Першу частину важкого фортепіанного концерту Бетховена він провів натхненно й артистично…”. До Києва він повернувся уславленим в Європі піаністом і композитором (1869).

Стократну рацію мав Микола Костомаров, коли переконував І. Аксакова, що на дні душі кожного мислячого і недурного українця сплять Виговський, Дорошенко і Мазепа – і прокинуться, коли настане слушний час. Історія українського руху уже не раз підтверджувала справедливість цих слів. Бо “нема такої безодні, з котрої б не викарабкалась нація моральною перевагою над стихійною силою, над силою не запрацьованого чесно багатства і над силою власті, не оправданої філософією природи”. Маючи в руках таке могутнє знаряддя проповідування істини, як наука й література, українці продовжували виконувати “предківський завіт національної свободи і свобідної совісті”.

Несприятливі умови для розвитку українського національного руху в Росії змусили наддніпрянських діячів шукати контактів і можливості друкуватися за кордоном – в Галичині, Буковині, які з 1772 р. входили до Австрії, конституційної держави, де українознавчі проблеми хоч і не були пріоритетними, але й не заборонялися й не пе-реслідувалися, як на російській Україні. Національне відродження, започатковане “Руською трійцею”, набувало дедалі більшої сили. Ознайомлення з творами І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, поетів – романтиків, “Кобзарем” Т. Шевченка, романом П. Куліша “Чорна рада”, журналом “Основа”, особисті контакти з П. Кулішем, О. Кониським, М. Драгомановим сприяли пожвавленню культурно-освітнього руху, надихнули галичан на організацію часописів народною українською мовою, “кулішівкою”, прийнятою на російській Україні після “Граматки” П. Куліша (1857).

На всій території підневільної України – Галичині, Буковині, Угорській Русі – мовна проблема була центральною. Складність її полягала в тому, що “азбучну війну” доводилося вести проти русифікації, латинізації, румунізації, полонізації, германізації, мадяризації. Давалася взнаки не лише традиційна для українців розпорошеність сил, а й слабка матеріальна база. Опозиційний статус народовських часописів щодо уряду позбавляв їх матеріальної урядової підтримки, тоді як москвофільські мали її від російського уряду. Спеціальні субсидії на русифікацію виділялись газеті “Слово” (1861-1887), яка в 1866 році проголосила, що ніяких українців не існує взагалі: є єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки і єдина російська мова, тому творити українську літературу немає ніякої потреби.

Зневажливе ставлення до народної мови, нав’язування літературі мертвої староруської книжної мови було задеклароване редактором “Слова” Богданом Дідицьким (1827-1909) уже в першому номері газети за 25 січня 1861 р. у статтях: “Наш програм”, “Русь и ее отношение к соседям”. Прихильник староруської книжної мови Дідицький продовжував розпочату М. Шашкевичем “азбучну війну” в полемічно-теоретичних працях: “О неудобности латинской азбуки в письменности русской”, “Спор о русскую азбуку”. Та на відміну від М. Шашкевича, який виступав за впровадження в літературу народної мови, Дідицький “воював” за створення штучної літературної мови, так званого “язичія”, що використовувалося б для редакційних матеріалів газети, а для художніх творів – галицький діалект.

Мовна політика “Слова” та його редактора викликала заперечення буковинської молоді в особі Антона Кобилянського (1837-1910) та Костя Горбаля (1836-1903), які відразу ж відреагували на виступи Дідицького брошурами: “Слово на слово до редактора “Слова” і “Голос на голос для Галичини”, написаних українською мовою, але чесько-латинським правописом, які І. Франко назвав “першими ластівками нової весни”, “зародками філософічного і соціального радикалізму”.

Обидва автори різко виступили проти калічення народної мови, перекручення слов’янських слів й уживання застарілих мовних форм. Теоретичні судження про переваги народної мови над “язичієм” А. Кобилянський підтвердив зразками поезій Ю. Федьковича і пародіями К. Горбаля. Мова велика сама по собі, переконував А. Кобилянський. “Не загине фарбів краса тому, що сліпий її не знає. Вийде вона з оковів, котрі їй накладають книжники, недоуки, але вийде аж тоді, як встануть в народі співці і потрафлять защебетати рідним голосом”, – упевнено пророкував А. Кобилянський, маючи вже переконливий доказ в особі Ю. Федьковича.

Брошуру А. Кобилянського І. Франко назвав маніфестом прогресивної молоді: “Все в ній було свіже, нечуване і майже єретичне в тодішній Галичині, починаючи від чесько-латинських черенок та мови, підкрашеної підгірським діалектом, аж до нападів на руську інтелігенцію та попівство – і до простих, співучих та ревних поезій Федьковичевих, поміщених у додатку до брошури. Кобилянський виставляв Федьковича відразу в першім бойовім ряді нового покоління, як репрезентанта нових ідей, як поета саморідного, далекого від шкільного шаблону, та зате тим ближчого до дійсного життя і народу”.

Б. Дідицький цілком поділяв захоплення автора брошури поезією Федьковича і видав збірку його поезій зі своєю передмовою, проте мовної політики не змінив. Більше того, в 1866 році він написав брошуру “Як в один час научитися малорусину по-русски”, переконуючи читачів, що на Русі одна російська мова, а два “выговора” – малоросійський і великоруський. Різниця тільки у “трохи твердішій” вимові великоросів, котру за годину може вивчити малорос і вільно розмовляти нею. Активізація діяльності русофілів посилює русофільські настрої в Галичині.

Дещо іншим було становище буковинських українців.

З 1861 р. Буковина визнана “коронним краєм” Австрії з титулом воєводства з подвійними адміністративними органами: центральним урядом, призначеним австрійським урядом і автономною управою, що складалася з Крайового Сойму (парламенту) та Крайового відділу (виконавчого органу, який призначав місцевих урядовців).

Усі автономні інституції були в руках румунів та німців: українці не могли домогтися навіть визнання української мови за урядову. Проте статус автономії пожвавив національне відродження. Створено товариство “Руська бесіда” (1869-1940) – першу українську організацію на Буковині, що незабаром перетворилася на літературне товариство і стала центром національного руху. 1870 р. в Чернівцях засновано політичне товариство “Руська Рада”, ще через п’ять років – Чернівецький університет, щоправда, німецькомовний, але з кафедрою української мови.

Та, на жаль, в обох товариствах переважали русофіли, які обстоювали єдину “загальноруську мову” і при першій же нагоді паплюжили “хахлів” і “хахольство”, провідниками яких ще так недавно були самі: Кирило Устиянович (1839-1903), Антін Могильницький (1811- 1873), Яків Головацький (1814-1888), Іван Гушалевич (1823-1903), Антін Петрушевич (1821-1913), Северин Шехович (1829-1872). Вони міняли свої позиції по кілька разів упродовж одного-двох років, кидаючись у крайнощі – від пієтету до “національних святощів”, до прокльонів і заперечень їх; від високої політики до влаштування своїх особистих справ; від любові до України до низькопоклонства Москві.

Трагедія була в тому, що ці люди очолювали народний рух. Будучи духовно сліпими, вони вели народ в нікуди; живучи минулим, не бачили майбутнього. “Звідси клерикалізм галицьких проводирів, мертвотний дух семінарської схоластики, вузькоглядство, нетер-пимість, прихильність до букви, до мертвих справ азбуки, правопису, обряду і занедбання живого народного життя та справжніх потреб народу, – писав С. Єфремов. – Звідси й ті вічні компроміси, шукання високих меценатів, раптові скоки од свого до чужого, хитання од думок про власне письменство до рецептів, як “въ одинъ часъ (!) научитися малорусину по-русски”.

Ще гіршим було становище на Закарпатській Україні, Угорській Русі. 1867 року Австрія визнала право Угорщини на самоврядування: Закарпатська Україна опинилася під владою Угорщини. Серед українських земель Закарпатська Україна була найупослідженішою. Прийшовши до влади, угорці пригадали погроми, вчинені російським військом 1849 року, і мстилися українцям. Страшно, руїнницькі. Відвідавши Закарпатську Україну 1870 року, М. Драгоманов жахнувся життям “ранених братів”. В “Австро-руських споминах…” він називає кілька причин такого стану:

1) Придушення угорського і польського повстання створювало враження могутності й непереможної сили Росії, особливо порівняно з Австрією, яка після поразки у війні з Пруссією (1865-1866) стала “двоєдиною” монархією – Австро-Угорщиною – з одним монархом і двома парламентами – у Відні і Будапешті.

Чутки про те, що Галичина перейде під владу Росії, посилювали москвофільські настрої інтелігенції Галичини, Буковини і Закарпаття.

2) Брак інформації, мадяризаторська політика уряду, повне підпорядкування греко-католицької церкви, що теж помагала урядові проводити таку політику; закриття українських шкіл, газет і журналів паралізували український рух на Закарпатській Україні. Абсолютну перемогу дістали москвофіли типу заступника директора Ужгородської семінарії, редактора “Газети Церковної”, в якій він безапеляційно заявляв, що нема ні українського народу, ні української мови, є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова.

Драгоманов був першим українцем, який на Закарпатській Русі заговорив мовою, відмінною від мови усіх руських патріотів. Він був першим, хто зрозумів потребу демократизації не через українофільство, а через посередництво російського письменства: І. Тургенєва, М. Некрасова, М. Решетникова, Г. Успенського, які критикою російського життя могли розбити ілюзії угро-руських патріотів про російський рай. Лише пізніше, як вважав Драгоманов, можна було б долучити в комплексі твори Г. Квітки – Основ’яненка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Т. Шевченка, в яких демократична ідея переважає козакофільську, мало прийнятну вже навіть у Галичині. Зрозуміло, що до цієї справи повинна долучитися галицько-українська просвітня демократія, щоб словом і книжками будити Угорську Русь.

Народовська молодь за участю авторитетних російських українців у культурно-національному русі Галичини відчула себе частиною одного великого українського народу і з подвоєною енергією взялася до праці, зокрема до видавничої: організатор і керівник народовців, уніатський священик, публіцист Данило Танячкевич (1848-1906), письменник, видавець Володимир Шашкевич (1839-1885), син Маркіяна Шашкевича; письменник, перекладач, видавець, редактор журналу “Мета” (1863-1865) Ксенофонт Климкович (1835-1881); письменник, журналіст, редактор журналу “Вечерниці” (1862-1863) Федір Заревич (1835-1879). Чимало зробили вони для утвердження незаперечного права на існування українського народу як нації.

Брак грунтовної освіти ці діячі компенсували молодечим ентузіазмом і палкою вірою в майбутнє України. Через матеріальну скруту припинили існування редаговані ними часописи, але й та короткочасність роботи у час заборони української мови в російській Україні мала важливе значення – українське слово не оніміло. Публікації у своїх часописах творів і науково-критичних, публіцистичних праць наддніпрянців сприяли зближенню, консолідації штучно розчленованого українського народу. Кожний номер часопису сприймався читачами з неймовірним захватом, що заохочувало до праці в царині українознавства: “В 60-х роках молоддю і деякими із “старих”, – писав І. Франко, – була записана велика кількість народних пісень, частина яких увійшла у відомий збірник Головацького (наприклад), пісні Галицької і Угорської Русі, виданого в Москві, але більш значна частина до сих пір не опублікована”.

У 1867 р. з ініціативи і за фінансової підтримки П. Куліша, за участю філолога, історика, педагога Омеляна Партицького (1840- 1895) і композитора, диригента, письменника і педагога, лідера народовців Анатоля (Наталя) Вахнянина (1841-1908) був заснований літературно-науковий журнал “Правда” (1867-1898), що став фактично єдиним всеукраїнським друкованим органом під час другого “антракту”.

Журнал ознайомлював галицьку громадськість із авторами старшого покоління, часто передруковуючи художні твори і наукові праці П. Куліша, М. Костомарова, Т. Шевченка, О. Кониського та інших, не ігнорував і нових імен: І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, І. Білика (І. Рудченка) та інших.

1868 року у Львові засновано товариство “Просвіта”. Корнило Сушкевич (1840-1889), Олександр Борковський (1841-1921), Анатоль (Наталь) Вахнянин написали статут товариства, метою якого було пізнання і просвіта народу: “Оце був новий, а так простий клич українофілів галицьких, званих народовцями, – писав Кость Левицький, – бо вони станули на бік народу, піднімаючи здорову думку, що для нашого національного відродження мусило черпати силу з мас сільського і міського люду. До обновлення живого духу нації треба було культурно і національно освідомити маси народу, щоб з долини класти нові основи”.

Просвітяни залучили до праці інтелігенцію всіх професій: учителів, лікарів, правників, священиків, учених, журналістів, музикантів, художників. їхня копітка самовіддана праця в царині українського народознавства неоціненна. Вона вийшла далеко за межі Львова; її філії відкривалися навіть у селах. Через пару літ “Просвіта” стала центром, координатором, натхненником і реалізатором процесу відродження.

Органічніше засвоїло демократичні ідеї українського письменства творче покоління 60-х років: В. Шашкевич, Є. Згарський (1834- 1892), автор поеми “Маруся Богуславка”, збірки “Поезії”; П. Свєнціцький (1841-1876), польський хлопоман, видавець газети “Біоіо”, автор українських повістей, поезій, драм і наукових розвідок; Ф. Заревич (1835-1879), автор оповідань та повістей “Хлопська дитина” та “Син опришка”, драми “Бондарівна”; Наталь Вахнянин (1841- 1907), перший голова “Просвіти”, автор прозових творів “Три недолі”, “Женщина”, “Отець Александр”; К. Устиянович (1839-1903), автор історичних трагедій, поезій, спогадів; Ю. Федькович (1814- 1877) та інші. Вони писали не для “образованного класса”, майже відсутнього в Галичині, не для альбомів “красавиць”, а для народу. Своєю творчістю вони сприяли єднанню українського народу, штучно розділеного кордонами.

Отже, надії В. Антоновича, О. Кониського, П. Куліша на те, що Галичина в час “антракту” стане базою національного відродження, справдилися. Українське слово проривалося крізь утиски і заборони, гартувало свіжі сили борців за українську справу.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ВІСНИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВДИ – 70 – 90-х років ХІХ століття в контексті національно-визвольних змагань
текст опис океан 4 клас