Відображення в зовнішності поміщиків їх внутрішнього світу (за поемою М. Гоголя “Мертві душі”)

Як цікаво читати людські обличчя! Вони немов вікна будинків, заглянувши в які, можна побачити чиєсь сховане від сторонніх очей внутрішнє життя. Життя людини обов’язково залишає свій слід насамперед на обличчі. Тому таке важливе й у живописі, й у літературі мистецтво портрета. Ним чудово володів М. Гоголь – автор “Мертвих душ”. Переходячи від сторінки до сторінки цієї поеми в прозі, ми ніби рухаємося від портрета до портрета в художній галереї майстра. П’ять поміщиків – п’ять таких не схожих один на одного психологічних портретів. Відкриває галерею поміщиків Манилов – “людина знана”, риси обличчя якого “не були позбавлені приємності”. Ну просто душечка, а не чоловік: біляве волосся, блакитні очі, приваблива (а може, така, що заманює, як павук муху у своє паву тиння) посмішка. Усім гарний, але настільки солодкий до нудоти, що якось хочеться розбавити цей сироп, інакше він просто не придатний для споживання Через кілька хвилин спілкування з ним тебе долає така нудьга, як при слуханні мелодії, що складається з однієї ноти. “У всякого є своє, але в Манилова нічого і it-було”, – пише Гоголь. І портрет його абсолютно точно передає відсутність того, що повинно бути в людині. Настася Петрівна Коробочка – “жінка літня, у якомусь спальному чіпці, надягнутому нашвидкуруч, із фланеллю на шиї”, давно пережила свій час, позначенні!

шипінням і хрипінням стінного годинника, якому “заманулося бити”. І як спокійно “клацає праворуч і ліворуч” маятник цього годинника, так розмірено спокійно тече в нікуди життя колезької секретарші Коробочки. Є щось загальне в портретах таких, здавалося б, різних людей, як Манилов і Коробочка: їхня невизначеність, безхарактерність виявляються в зовнішній безформності. Повна протилежність їм Ноздрьов – “історична людина”, що неодмінно створює історії і нескінченно влипає в них. Зустрівся Чичиков з цим поміщиком не в садибі, як з попередніми власниками “мертвих душ”, а в трактирі – другому рідному будинку цього запеклого гравця і гульвіси. Ноздрьов тільки-но повернувся з ярмарку, де, за його словами, “продувся в пух”. Навіть повертатися довелося не на своїй, а на найнятій підводі, не тільки без годинника, але навіть і без ланцюжка до нього. І все це молодецтво, можливе тільки за чужий рахунок, відбилося в зовнішності Ноздрьова. Асиметричність обличчя Ноздрьова (Чичикову навіть здалося, що “один бакенбард був у нього менший і не такий густий, як другий”) немов підкреслює зсув у його душі моральних понять. Гоголь називає Ноздрьова “людина-по-гань”. Противний він і зовні, особливо вранці, коли вийшов до Чичикова, “нічого не маючи під халатом, крім відкритих грудей, на яких росла якась борода”. Перейдемо в наступний зал своєрідного гоголівського музею воскових фігур і зустрінемося із Собакевичем. Він здався Чичикову “досить схожим на середньої величини ведмедя”. І далі – все, як у барлогу й у його мешканців: і фрак, і панталони, і хода, і навіть ім’я – Михайло Семенович. Це загартована життям людина-скнара – уже не Коробочка зі своїми пістрьовими мішечками, а начебто грубо зроблений одним змахом сокири монстр, над обробкою якого природа не вважала за потрібне працювати: і так зійде. У спілкуванні він такий же неповороткий, сокирний, підминає під себе інших, ніколи ні про що добре не відгукнувся. “Ні, хто вже кулак, тому не розігнутися в долоню”, – підводить підсумки автор. Але “вінець творіння”, звичайно ж, Плюшкін. Він увібрав у себе всю паскудність попередніх персонажів, щоб підсумувати її, ставши “дірою на людстві”. Якщо починалася портретна галерея поміщиків білозубою посмішкою Манилова, то заве-ршується вона беззубою посмішкою Плюшкіна. Чичиков прийняв його за ключницю – не за поміщика (до речі, одного із найбагатших), не за ключника навіть, а за ключницю в брудному дірявому капоті. У Плюшкіна нічого не було від маниловської благоліпності. Чепець Коробочки трансформувався в старий поношений ковпак, а бакенбарди Ноздрьова в “скребницю з залізного дроту, якою чистять на стайні коней”. Маленькі очиці Плюшкіна ще не потухли, але вже втратили, як і власник їх, усе людське і бігають, як миші, що висунули зі своїх нір свої гостренькі морди. Отже, від майже елегантного Манилова… до власника тисячі з лишком душ, що втратили стать, вік, мету життя і навіть людську гідність…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Відображення в зовнішності поміщиків їх внутрішнього світу (за поемою М. Гоголя “Мертві душі”)

кар'єризм твір роздум