Вершник без голови – Майн Рід

Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова

Зміст

ПРОЛОГ

Техаський олень, що заліг на ночівлю серед прерії (1), раптом прокидається, розбуджений тупотінням кінських копит.

Він не залишає свого лігва, навіть не одразу зводиться на ноги. В цих місцях, де він почуває себе господарем, живуть і дикі коні, що мають звичай пастися ночами. Він тільки підводить голову й, виставивши роги над високою травою, дослухається, чи не почує знову того звуку.

Аж ось кінське тупотіння долинає знов, але цього разу в ньому чути й щось нове. Це – дзвін металу, лункі удари підків об каміння.

Зачувши цей звук, такий промовистий для його вуха, олень миттю змінює поведінку. Підхопившись зі свого лігва, він мчить прерією навскач, а тоді спиняється, щоб подивитись назад, на того, хто порушив його сон.

(1) Прерія – північноамериканська рівнина з мішаною рослинністю, переважно трав’янистою.

В ясному світлі місяця, що лине з південного неба, він упізнає свого найбезжальнішого ворога – людину. Вона наближається верхи на коні.

Гнаний інстинктивним страхом, олень уже ладен тікати далі, та щось у цьому вершнику – якийсь неприродний вигляд – змушує його прикипіти до місця.

Торкаючись тремтливими стегнами вершків високої трави та обернувшись назад, він невідривно дивиться на непроханого гостя,

і в його великих карих очах відбиваються водночас страх і подив.

Чому ж олень так довго не зводить очей з коня та вершника? Кінь як кінь, чудова тварина,- засідланий, загнузданий, з усіма належними прикрасами на збруї. Усе в нього на місці, нічого йому не бракує, ніщо не може викликати подиву чи тривоги. Ну, а вершник, людина? Е, стривайте! От із н и м таки щось негаразд, щось у ньому незвичайне й моторошне – чогось йому бракує!

О небо! В нього ж немає голови!

Навіть нерозумна тварина здатна це помітити, отож, подивившись ще якусь хвилю зляканими очима, не в змозі збагнути, що то за химерна потвора глузує. з його оленячої уяви, охоплений жахом олень знов кидається навтіки й спиняється лише тоді, коли, перепливши річку Леону, залишає те страхіття аж ген за бистрою її течією.

А тим часом вершник без голови, анітрохи не зважаючи на сполоханого оленя – навіть не помітивши ні його самого, ні його панічної втечі,- їде собі далі.

Він теж простує до річки. Та, на відміну від оленя, начебто нікуди не квапиться, а посувається вперед тихою, повільною ступою, безгучно, мов на якійсь урочистій церемонії.

Скидається на те, що він увесь поринув у задуму,- бо зовсім попустив поводи й не перешкоджає коневі раз у раз скубати траву по дорозі. Та й ні словом, ні порухом не поганяє його вперед, коли той, наполоханий дзявканням койота(2), спиняється, задирає голову й злякано хропе.

Як видно, ним цілком заволоділо якесь глибоке почуття, і жодна звичайна подія не може привернути його увагу. А що то за почуття – цього він не виказує ні словом, ні звуком. Переляканий олень, власний кінь,

(2) Койот – луговий вовк.

Луговий вовк та ще опівнічний місяць – оце й усі свідки його мовчазної задуми.

Плечі вершника загорнуті в серапе (3), поли якого під подувами вітру відхиляються і відкривають частину його тулуба; на ногах у нього високі гетри з ягуарової шкури; маючи такий надійний захист від нічної роси й тропічних злив, він їде вперед, мовчазний, як зорі, що сяють над його головою, байдужий до всього, як цикади, що сюрчать у траві, як нічний вітрець, що ворушить поли його серапе.

Нарешті щось начебто пробуджує вершника від задуми, і його кінь наддає ходи. Струшує головою, радісно ірже і, витягши шию та роздувши ніздрі, мчить клусом, а потім учвал. Та причина цього лише одна: кінь зачув, що близько річка.

Він не спиняється, аж поки не заходить у воду так глибоко, що бистра течія хлюпає йому в боки й сягає до колін вершникові. Тварина жадібно п’є, а напившись, перепливає на той бік річки й жваво піднімається схилом берега.

Нагорі кінь зупиняється, так ніби вершник дає йому час обтруситися. Лунко бряжчать стремена і збруя: здається, то гуркоче грім у хмарі нічних випарів, білих, як бризки водоспаду.

Та ось із цієї світної хмари виринає постать вершника без голови. Він знову простує вперед. Кінь, тепер уже начебто керований острогами й поводами, більш нікуди не збочує, а біжить прудко і впевнено, ніби ця дорога йому давно знайома.

Попереду аж ген до обрію розкинувся відкритий простір прерії. На тлі ясно-синього неба видніє темна постать, схожа на потворного кентавра; поступово віддаляючись, вона зрештою зникає з очей у примарному місячному присмерку.

Розділ І ВИГОРІЛА ПРЕРІЯ

Проміння полудневого сонця лине з ясного блакитного неба на неозору рівнину Техасу десь за сотню миль від старовинного іспанського міста Сан-Антоніо-де-Бе-

(3) Серапе – широкий мексиканський плащ-покривало.

Хар. Аж ось серед цього золотого сяйва виникає низка предметів, що ніяк не пасують до навколишнього краєвиду, бо виказують присутність людей там, де немає і знаку людських осель.

Предмети, про які йдеться, неважко розпізнати. Навіть з великої відстані видно, що це вози-фургони – усі із сніжно-білим полотняним верхом, напнутим на заокруглені ребра підпор.

Тих фургонів десять – видимо замало як на торговий караван чи урядовий обоз. Найімовірніше, вони належать якомусь переселенцеві, що приплив до цього берега й верстає тепер шлях до одного з нових поселень на річці Леоні.

Фургони повзуть прерією дуже повільно, так що здаля їхнього руху майже непомітно. Між фургонами темніють силуети запряжної худоби, а що обоз таки посувається вперед, видно хіба з того, як то кидається навтіки сполохана зі свого пообіднього лігва антилопа, то з криком шугає вгору з трави цибатий кроншнеп. І жодне з них не може збагнути, що то за дивовижні, чудиська вдерлися до їхнТХ привільних володінь.

Ніде більше по всій прерії не помітиш ані поруху – не пролетить птах, не пробіжить звір. О цій порі дня все живе під тропічним небом завмирає або ж ховається в затінок. Лише людина, спонукувана пожадливістю чи марнославством, нехтує закони природи й кидає виклик пекучому сонцю.

Певно, і власник тієї валки фургонів із таких, бо, незважаючи на виснажливу полудневу спеку, уперто простує далі.

Те, що він переселенець – та ще й неабиякий,- засвідчує багато прикмет. І ті десять великих фургонів піттсбурзького виробництва, що їх насилу тягнуть по восьмеро мулів; і розмаїтий вантаж, який вони везуть: сила-силенна всякого харчу, дорогі – й не просто дорогі, а розкішні – меблі, живий товар у вигляді темношкірих жінок та дітлахів; і чималий гурт піших чорних, і кольорових невільників, які бредуть поряд з фургонами або, збивши до крові босі ноги, ледве шкандибають позаду; і легка, запряжена пещеними кентуккійськими мулами дорожня карета на чолі обозу, з чорним кучером, що впріває від спеки у своїй лівреї. Усе говорить про те, що це не якийсь бідний житель північних штатів шукає собі нового притулку, а заможний південець їде вступати у володіння вже придбаною садибою.

І це справді так. Обоз належить плантаторові, який дістався кораблем до Матагорди, що на березі Мексиканської затоки, і тепер перетинає прерію, прямуючи до своєї нової оселі.

У групі вершників, що, як і годиться, їдуть на чолі обозу,- сам плантатор, Вудлі Пойндекстер, високий худорлявий чоловік років п’ятдесяти, з жовтавим хворобливим обличчям, суворий і гордовитий на вигляд. Одяг на ньому простий, але видимо дорогий: вільний альпаковий сюртук, чорний шовковий жилет і нанкові штани. З-під жилета видно сорочку з найтоншого полотна, комірець якої пов’язано чорною стрічкою. На ногах, засунутих у стремена,- черевики з м’якої, добре вичиненої шкіри; на голові – крислатий солом’яний капелюх, що затіняє обличчя.

Поряд з ним два вершники, один праворуч, другий ліворуч: юнак, якому не більше двадцяти років, і чоловік, років на шість-сім старший за нього. Перший – син плантатора; щирим веселим обличчям він дуже різниться й від суворого батька, й від похмурого, навіть лиховісного з виду третього вершника, що доводиться йому двоюрідним братом.

Юнак одягнений у бавовняну блузу небесно-блакитного кольору й штани з тієї самої тканини – вбрання, що якнайкраще пасує до південного клімату й разом з білою панамою дуже личить йому.

Його двоюрідний брат – відставний офіцер з волонтерів – у військовій формі з синього сукна та синьому сукняному кашкеті.

Трохи осторонь їде ще один вершник, про якого, зважаючи на його білу шкіру,- щоправда, не таку вже й білу,- теж годиться щось сказати. Грубі риси обличчя, дешевий одяг, червонястий плетений канчук у правій руці, яким так вправно орудує цей чолов’яга,- усе виказує в ньому наглядача над пішим супроводом каравану, наглядача і погонича водночас.

У кареті, або ж так званій каріолі, яка являє собою щось середнє між фургоном і колясою, сидять дві дівчини. Одна з них із сніжно-білою шкірою, це дочка – єдина дочка – Вудлі Пойндекстера, друга, з чорним як ніч обличчям,- її служниця.

Караван переселенців прибув сюди з берегів Міссісіпі, із штату Луїзіана. Сам плантатор родом не з цього штату, тобто він не креол (4); проте обличчя його сина, а ще дужче – тендітне личко, яке час від часу визирає з-за завісок карети, виразно свідчать про те, що вони належать нащадкам однієї з тих молодих француженок, які понад сто років тому перепливли Атлантичний ‘океан, везучи з собою в скриньках папери, що засвідчували їхню доброчесність.

Вудлі Пойндекстер, власник великих цукрових плантацій, один з найвизначніших і найбундючніших аристократів Півдня, уславився своєю марнотратною гостинністю, яка зрештою і змусила його продати свій маєток на Міссісіпі й разом з родиною та мізерними рештками “нігерів” (5) перебратися в дикі прерії ігівденно-західного Техасу.

Сонце вже майже сягнуло зеніту, і подорожні ступають по власних тінях. Зморені лютою спекою, білі вершники мовчки сидять у сідлах. Навіть піший чорний супровід, менш чутливий до сонця, облишив свої безугавні балачки й, поділившись на купки, тихо плен-тає за фургонами. Лише вряди-годи урочисту, мов на похороні, тишу порушує різкий, як постріл, виляск батога або гучне басовите “вйо!”, що злітає з товстих губ того чи того чорношкірого візника.

Поволі, неначе навпомацки, посувається обоз. Та дороги, власне, й немає. її позначають лише сліди возів, що проїхали тут раніш,- ледь помітні колії, залишені колесами серед гінкої трави.

Та навіть і таке повільне просування дається запряжній худобі дуже нелегко. На думку плантатора, до кінцевої мети їхньої подорожі залишається не більш як двадцять миль. Він сподівається дістатится туди ще завидна,- тим-то обоз і не стає перепочити о цій спе-котній полудневій порі.

Раптом наглядач дає візникам знак зупинитися. Він саме проїхав ярдів на сто вперед і тепер рвучко осадив коня, так ніби побачив попереду якусь перешкоду.

І ось уже він швидко скаче назад до обозу. Весь його вигляд промовляє: щось негаразд. Що ж там таке?.. Останнім часом багато говорять про індіанців – нібито вони знов почали з’являтися в цих краях. Невже там

(4) Креоли – нащадки іспано-португальських завойовників і французьких поселенців у Латинській Америці.

(5) Нігер – зневажливе прізвисько американських негрів.

І справді ті червоношкірі розбійники? Та ні, навряд – у поведінці наглядача не помітно справжньої тривоги.

– Що сталося, містере Сенсоме? – запитує плантатор, коли той під’їжджає.

– Вся трава вигоріла. У прерії була пожежа.

– Була? Але ж тепер її немає? – швидко питає власник обозу, занепокоєно позирнувши на карету.- Де горить? Я не бачу ніякого диму.

– Ні, сер… ні…- затинаючись, бурмоче наглядач. Він уже зрозумів, що даремно зняв тривогу.- Я й не кажу, що там і тепер горить, а тільки що горіло й що вся земля стала чорна, мов винова десятка.

– Ну то й що з того? Хіба не однаково, якою прерією їхати – чорною чи зеленою?

– Що за дурниці, Джоше Сенсоме, зчиняти таку бучу з нічого й даремно лякати людей! Гей ви, нігери! Ану беріться за батоги та поганяйте мулів! Поганяй! Поганяй!

– Але ж послухайте, капітане Колхауне,- заперечує наглядач чоловікові, що так гостро вичитав йому.- Як ми знайдемо дорогу?

– Знайдемо? Що це ви торочите? Хіба ж ми збилися з дороги?

– Боюся, що таки збилися. Колії далі не видно. Вона вигоріла разом з травою.

– То й що? Переїдемо згорілу ділянку й без колії. А на тому боці знову натрапимо на неї.

– Атож,- простодушно відказав наглядач, який хоч і був “східняком”, проте побував і на західних околицях і знав дещо про життя на кордоні.- Якщо він тільки там є, той бік. Бо я чогось його не побачив, дарма що дивився з сідла.

– Ану, нігери, поганяй! Поганяй, кажу! – пустивши повз вуха наглядачеві слова, закричав Колхаун. А тоді вдарив коня острогами й поскакав уперед, даючи зрозуміти, що його наказ має бути виконаний беззастережно.

І ось фургони знов рушають, але, доїхавши до вигорілої ділянки, зупиняються вже без будь-чийого наказу. Вершники з’їжджаються докупи порадитись. Становище скрутне – усі бачать це з одного погляду на випалену рівнину попереду. А там, аж ген до обрію, лише одноманітна, чорна, як пекло, пустка. Ніде ані цятки зелені – ні листочка, ні стеблинки, ні травинки. Пожежа була нещодавно, під час літнього сонцестояння. Буйні, соковиті трави, яскраві квіти прерії – все згоріло на попіл у лютому, спустошливому вогні.

І попереду, і праворуч, і ліворуч, скільки сягає око, все те саме чорне згарище. Та й небо над ним уже не ясно-блакитне, а майже синє, і сонце, не закрите хмарами, ніби вже не сяє, а й собі супиться, дивлячись на похмуру землю.

Наглядач сказав правду: ніяких слідів колії не лишилося. Буйний вогонь, випаливши дощенту соковиту траву, стер з лиця землі й відбитки коліс, що позначали дорогу.

– Що ж нам робити? – Це запитує сам плантатор, і в голосі його звучить розгубленість.

– Діяти, дядечку Вудлі! їхати вперед, що ж нам іще лишається? Адже річка має бути десь там? Якщо не вийдемо просто до переправи, то рушимо берегом проти течії або за течією – там побачимо.

– Послухай, Кассію, а що, як ми заблукаємо?

– Такого не може бути. Гадаю, не так уже й багато трави вигоріло. І якщо навіть ми трохи відхилимося, то врешті однаково виїдемо до річки.

– Ну що ж, небоже, тобі видніше. Я покладаюся на тебе.

– Не бійтесь, дядечку. Я виходив і не з такої халепи… Ану, нігерїГ, рушай! За мною!

З цими словами відставний офіцер, кинувши само-вдоволений погляд на карету, у вікно якої визирнуло трохи затьмарене тривогою дівоче личко, вдарив коня острогами й рішуче поскакав уперед.

Заляскали батоги, затупотіли копита восьми десятків мулів, забряжчали колеса, і валка фургонів рушила далі.

Тепер мули йдуть швидше. їх немовби підганяє незвична для їхніх очей чорна рівнина, і, ледве торкнувшись копитом згарища, вони квапляться підняти ногу. Молоді тварини сполохано хропуть. Та незабаром вони заспокоюються і за прикладом старших знову йдуть рівною ступою.

Так караван проходить милю чи більше, посуваючись нібито навпростець від того місця, звідки рушив. Потім фургони спиняються. їх спинив той-таки самозваний провідник. Він стримує поводами свого коня і має вже далеко не такий самовпевнений вигляд, як перше. Здається, він сумнівається, чи туди вони їдуть.

Тим часом краєвид – якщо можна назвати це згарище краєвидом – помітно змінився, хоча й не на краще. Все довкола, аж до обрію, таке саме чорне. Але місцевість уже не схожа на рівнину – вона стала хвиляста. Невеликі довгасті узвишшя змінюються видолинками. І не те щоб тут зовсім не було дерев – але й назвати деревами ті цурпалки, що стримлять то там, то там, аж ніяк не випадає. Вони були деревами до пожежі – різними видами акації, що росли поодинці й купками,- але вогонь пожер їхнє пірчасте листя, і тепер від них лишилися тільки обвуглені стовбури та чорне гілля.

– Ти збився з дороги, небоже? – питає плантатор, квапливо під’їжджаючи до відставного офіцера.

– Ні, дядечку, пока що ні. Я спинився, щоб роздивитись довкола. Річка має бути десь там. Поїдемо отим видолинком. Нехай рушають далі. Ми не збилися з дороги, я за це ручуся.

І знову вперед – з положистого схилу, потім видолинком, потім ще на одне узвишшя,- а там знову зупинка.

– Ти таки збився, Касе? – знову запитує плантатор, і собі виїхавши на узвишшя.

– Хай йому чорт, дядечку! Здається, й справді так,- не дуже чемно відказує небіж, іще не бажаючи цьому вірити.- Та й хто в біса не збився б на цьому клятому згарищі!.. А втім, ні, ні! – каже він, побачивши, що до них під’їжджає карета, й приховуючи розгубленість.- Тепер я бачу. Ми їдемо як треба. Річка отам. Рушаймо далі.

Рушає він сам, хоча й не так рішуче, як раніш. Рушають за ним і чорні візники, які, хоча й не дають-нічого взнаки, вже помітили його невпевненість. Якби хто їх спитав, вони могли б сказати, що обоз давно вже їде не прямо, а кружляє видолинками між купами обгорілих дерев.

Та ось усі чують радісний вигук провідника, до якого враз повернулася пригасла самовпевненість. Ніби у відповідь дружно ляскають батоги, перекочується веселий гомін. Обоз знову натрапив на колію, яку залишили колеса не менш як десятка возів. І проїхали вони тут зовсім недавно: колія і відбитки копит ще свіжі. Як видно, з годину тому цією вигорілою прерією пройшов подібний до їхнього караван фургонів. Як і вони, він може простувати тільки до річки Леони: отож чи це не урядовий обоз, відряджений до форту Індж? А коли так, то їм треба лише триматись його сліду – адже до форту й до кінцевої мети їхньої подорожі веде одна дорога, тільки форт іще трохи далі.

Кращої нагоди ніхто не міг і сподіватися. Провідник, який перед тим видимо розгубився,- хоча й не признавався в цьому,- знов підбадьорився і ще бундючніше, /ніж раніш, дає наказ рушати далі.

Десь із милю вони їдуть слідами фургонів, що пройшли попереду; та ці сліди ведуть не навпростець, а звиваються між купами обгорілих дерев. З обличчя Кассія Колхауна поволі зникає самовпевнений вираз, і воно дедалі хмурніє. І ось уже на ньому можна побачити глибокий розпач: провідник нарешті збагнув, що слід сорока чотирьох коліс, яким він веде свій караван, залишено десятьма піттсбурзькими фургонами та легкою каретою – тими самими, які зараз їдуть за ним і з якими він дістався сюди від самісінької Матагорди!

Розділ II СЛІД ВІД ЛАСО

Сумніву не було: фургони Вудлі Пойндекстера їхали слідами власних коліс.

– Гаки наші сліди!..- зрозумівши це остаточно, пробурмотів Колхаун, грубо вилаявся і спинив коня.

– Наші сліди? Про що це ти, Кассію? Ти ж не хочеш сказати, що ми їдемо…

– Своїми власними слідами. Атож, дядечку, так воно і є. Як видно, ми виписали повне коло. Погляньте, осьде заднє копито мого коня – з половиною підкови, а он сліди нігерів. Та й місце я впізнав. Ми на тому самому пагорку, з якого рушили після останньої зупинки. Оце не пощастило! Дурно проїхали добрячі дві милі.

Тепер на обличчі Колхауна відбивається не тільки розгубленість – на ньому видно й люту досаду, й сором. Адже це через нього обоз лишився без справжнього провідника. Той чоловік, якого вони найняли в Матагорді, вів їх аж до останньої стоянки, а там, посварившись із зарозумілим відставним капітаном, зажадав розрахунку й повернув назад.

Саме це – та ще недоречна самовпевненість, з якою він узявся вести караван,- і є причиною того, що небіж плантатора відчуває тепер пекучий сором. Почуття провини стає особливо дошкульним, коли під’їжджає карета і прекрасні очі бачать його ганьбу.

Пойндекстер більш ні про що не питає. Вони таки збилися з дороги – це тепер зрозуміло всім. Навіть босоногі негри впізнали сліди своїх великих ніг і збагнули, що йдуть тут уже вдруге.

І знову всі спиняються, і знову білі вершники збуджено обговорюють становище. А становище скрутне – так вважає сам плантатор. їм уже напевне не завершити своєї подорожі до вечора, як він сподівався. Та це ще не найгірше лихо, яке може їх спіткати. Є й інші цілком імовірні загрози. У вигорілій прерії скрізь чигає небезпека. Можливо, їм доведеться перебути тут цілу ніч, не маючи води, щоб напоїти мулів. А може, ще день і ніч – або й довше,- хто ж його знає, скільки це може тривати?

Як же їм знайти дорогу? Сонце вже перейшло зеніт, але ще надто високо в небі, щоб сказати з певністю, куди воно хилитиметься. Тільки десь згодом вони зможуть визначити сторони світу.

Та що це їм дасть? Навіть знаючи, де схід і захід, північ і південь, вони безпорадні – бо втратили напрям.

Колхаун став обережний. Він більше не береться вести обоз. Після такої очевидної і ганебної невдачі йому просто не вистачає духу на нову спробу.

Вони радяться хвилин десять, але марно. Ніхто не може запропонувати якийсь новий план. Ніхто не знає, як вибратися з цієї чорної пустки, що затьмарює не лише сонце та небо, але й обличчя кожної людини, яка в ній опиняється.

Ген у небі з’явилася зграя чорних грифів. Ось вони підлітають ближче, ще ближче. Деякі сідають на землю, інші кружляють над головами заблукалих подорожніх. Чи не віщує поява птахів якогось лиха?

Минає ще з десять тяжких, гнітючих хвилин. І раптом, наче благословенний дар небес, до людей повертається надія. В чому ж річ? Просто до них скаче якийсь вершник!

Оце несподіванка! Хто б міг сподіватися побачити людину серед цього згарища? В усіх очах воднораз спалахнула радість – у цьому вершникові подорожні бачать свого рятівника.

– Він їде сюди, правда ж? – спитав плантатор, не вірячи власним очам.

– Так, батьку, просто до нас,- відповів його син Генрі, зняв капелюха й почав вимахувати ним над головою і гукати, щоб привернути увагу вершника.

Але вершник і сам уже помітив застряглі серед прерії фургони й, пустивши коня чвалом, невдовзі під’їхав так близько, що з ним можна було заговорити. Та він натяг поводи свого коня аж тоді, коли поминув фургони й під’їхав до плантатора і його супутників.

– Мексиканець! – прошепотів Генрі, глянувши на одяг вершника.

– Тим краще,- так само пошепки відказав П6-йндекстер.- Тоді він напевне має знати дорогу.

– Нічого мексиканського в ньому немає, окрім ганчір’я,- пробурмотів Колхаун.- Ось я зараз побачу… Buenos dias, caballero! Esta vosotros Mexicano? (6)

– Ш, ні,- з усмішкою заперечив незнайомець.- Аж ніяк не мексиканець. Коли хочете, я можу говорити з вами по-іспанському, але гадаю, ви краще зрозумієте мене по-англійському. Адже це ваша рідна мова, правда?

Колхаун, подумавши, що зробив якусь помилку чи схибив у вимові, нічого на це не відповів.

– Ми американці, сер,- сказав Пойндекстер: у ньому озвалася зачеплена національна гідність. Потім, неначе побоюючись образити незнайомця, від якого сподівався допомоги, додав: – Атож, сер, усі ми американці, з південних штатів.

– Щоб зрозуміти це, досить поглянути на ваших людей,- мовив вершник, з ледь помітною зневагою подивившись на чорних невільників.- І ще, як я бачу,- додав він,- ви вперше подорожуєте прерією. Ви збилися з дороги?

– Так, сер, і майже втратили надію знайти її, якщо ви не візьмете на себе клопіт допомогти нам.

– Ну який там клопіт! їдучи прерією, я цілком випадково натрапив на ваш слід, зрозумів, що ви заблукали, й одразу ж поскакав сюди, щоб показати вам дорогу.

– Як де люб’язно, сер. Ми будемо вам дуже вдячні. Мене звуть Пойндекстер, Вудлі Пойндекстер, із штату Луїзіана. Я купив садибу на річці Леоні, недалеко від

(6) Добрий день, кабальєро! Ви мексиканець? (Ісп.)

Форту Індж. Ми сподівались дістатися туди ще завидна. Чи можна на це розраховувати?

– Авжеж. Ви будете там до кінця дня, якщо послухаєтесь моєї ради.

З цими словами незнайомець від’їхав трохи вбік і спинився на узвишші, озираючи довколишню місцевість, так ніби хотів визначити напрям, у якому мали їхати подорожні.

Стоячи отак на видноті, вершник і його кінь являли собою прегарну картину, варту того, щоб її описати.

Породистий гнідий кінь,- хоч би й під арабського шейха,- широкогрудий, із стрункими, як стебла тро-стини, ногами, плавно заокругленими крижами й розкішним густим хвостом; а на ньому вершник – молодий, щонайбільш років двадцяти п’яти, досконалої будови, з благородними рисами обличчя, одягнений у мальовниче вбрання мексиканського ранчеро (7)- коротку оксамитову куртку, білі полотняні штани з тасьмою по боках, чоботи із шкіри буйвола з важкими острогами; стан його оперезаний ясно-червоним шовковим шарфом, на голові – глянсуватий чорний капелюх, оздоблений золотим позументом. Уявіть собі отак убраного вершника, що сидить у глибокому мавританському сідлі, зробленому в Мексиці, зі шкіряним чапраком, тисненим старовинними візерунками,- на зразок тих чапраків, які були на конях конкістадорів (8),:- тож уявіть собі такого красеня – і перед вашим внутрішнім зором постане достеменний образ того, на кого дивилися плантатор та його супутники.

А з-за завісок карети на нього дивилися ще одні очі, в яких світилось особливе почуття. Уперше в житті Луїза Пойндекстер побачила людину, яка досі уявлялася їй тільки в мріях,- справжнього героя. Незнайомець міг би пишатися, коли б знав, яку хвилю почуттів збудив він у душі юної креолки.

Та він того не знав і не міг знати. Він навіть і не здогадувався про присутність дівчини. Лише мигцем позирнув на запорошену карету – як ото дивляться на нічим не примітну мушлю, зовсім не думаючи про те, що, можливо, в ній ховається коштовна перлина. – Ні, клянуся честю! – промовив він, обертаючись

(7) Ранчеро – скотар.

(8) Конкістадори – іспанські завойовники нових земель в Америці (XVI ст.).

До власника фургонів.- Я не бачу ніяких прикмет, якими ви могли б керуватися. Але сам дорогу туди знаю. Вам треба перейти Леону на п’ять миль нижче від форту. Я й сам їду до того броду, отож ви зможете йти слідами мого коня. До побачення, панове!

Отак зненацька попрощавшись, він ударив коня острогами й поскакав геть.

Його від’їзд був такий несподіваний, що здався плантаторові та його супутникам майже нечемним. Та не встигли вони зауважити щось із цього приводу, як побачили, що незнайомець скаче назад. Секунд за десять він знову став перед ними. Всі чекали почути від нього про те, що змусило його повернутися.

– Боюся, сліди мого коня вам мало допоможуть. Після пожежі тут побували мустанги (9). Вони залишили тисячі своїх слідів. Щоправда, мій кінь підкований, але ви навряд чи зможете вирізнити відбитки його копит, тим більше, що на цьому згарищі всі кінські сліди майже однакові.

– Що ж нам робити? – розпачливо спитав плантатор.

– На жаль, містере Пойндекстере, я не можу затриматись, щоб вивести вас до річки. Я везу спішну депешу до форту. Якщо ви таки загубите мій слід, тримайтесь так, щоб сонце було у вас праворуч, а ваші тіні падали ліворуч під кутом близько п’ятнадцяти градусів до напрямку руху. І так навпростець миль із п’ять. А тоді побачите попереду верхівку високого дерева – кипариса. Ви впізнаєте його, бо вона відсвічуватиме червоним. їдьте просто до того дерева. Воно стоїть на березі річки, а поруч там і брід.

Молодий вершник знову напнув поводи, наготувавшись поскакати геть, та щось спинило його. То були блискучі темні очі, які дивилися на нього з-за завісок карети. Він тільки тепер помітив їх.

Власниця тих очей ховалася в тіні, але й там було досить видно, щоб побачити її прекрасне личко. Навіть більше – вершник помітив, що її очі звернеш на нього і в них світиться жвава цікавість, аж мало не приязнь.

Він мимоволі відповів сповненим захвату поглядом, який йому навряд чи вдалося приховати. А тоді, щоб не здатися зухвалим, рвучко одвернувся і знову загово-

(9) Мустанг – дикий кінь.

Рив до плантатора, що саме закінчив дякувати йому за допомогу.

– Я не заслуговую на подяку,- відказав незнайомець,- бо залишаю вас і ви можете знову збитися з дороги. Але, як я вже казав, часу в мене обмаль.- І він подивився на годинник, так ніби не хотів рушати далі сам-один.

– Ви дуже люб’язні, сер,- сказав Пойндекстер.- Але гадаю, що, керуючись вашими порадами, ми таки вийдемо до річки. Сонце вкаже нам…

– Ні, я оце подивився на небо й боюся, що нічого вам сонце не вкаже. На півночі збираються хмари. Десь за годину вони можуть закрити сонце – так чи так, а це станеться раніше, ніж ви побачите той кипарис. Отже, нічого не вийде… Стривайте! – мовив він, трохи подувавши.- Я знайшов раду. Ви поїдете слідом відмоголасо!

Кажучи це, він зняв з луки сідла згорнуту кільцями мотузку й кинув її вільний кінець на землю, а другий прив’язав до кільця на сідлі. Потім, піднявши капелюха – головним чином до карети,- вдарив коня острогами й знову помчав вигорілою прерією.

Його ласо, спадаючи з крижів коня, простяглось ярдів на десять позаду й залишило на згарищі звивисту смугу, так наче там проповзла змія.

– Дуже дивний хлопчина! – зауважив плантатор, дивлячись услід вершникові, що зник у хмарі чорної куряви.- Мабуть, треба було спитати, як його звуть.

– А я б сказав, дуже зухвалий хлопчина,- похмуро мовив Колхаун, повз чию увагу не пройшов ні погляд, кинутий незнайомцем на карету, ні той, якому він був відповіддю.- Що ж до його імені, то не думаю, що це багато важить. Він міг би назватися й вигаданим ім’ям. У Техасі повно таких жевжиків, що, потрапивши сюди, прибирають нове ім’я – чи то задля милозвучності, чи то з якихось інших міркувань.

– Слухай, кузене Касе,- озвався молодий Пойндекстер.- Ти несправедливий до нього. Як на мене, він чоловік благородний і освічений, гідний найкращого ймення.

– Благородний? Оцей виряджений павич! Де там у біса! Я ще ніколи не бачив, щоб благородні люди напинали на себе мексиканське ганчір’я. Це роблять тільки пройдисвіти. Б’юсь об заклад, що і цей з таких.

Поки тривала ця невелика суперечка, прекрасна пасажирка в кареті, нахилившись до віконця, з неприхованою цікавістю проводжала очима вершника, який швидко віддалявся.

Певно, саме цим і пояснювався той уїдливий тон, яким заговорив до неї Колхаун.

– Що з тобою, Лу? – спитав він, під’їхавши зовсім близько й стишивши голос, щоб його не почули інші.- Здається, тобі не терпиться? Може, ти хотіла б поїхати разом з тим хизуном? То ще не пізно – я дам тобі свого коня.

Дівчина відкинулась на сидінні карети, явно невдово-лена й цими словами, і тоном, яким їх було промовлено. Але її невдоволення не вилилось у сердиту гримасу чи гнівну тираду – Луїза приховала його, і єдиною її відповіддю Колхаунові був дзвінкий сміх, куди образливіший для нього.

– Он як! Отож я й подумав, що все це не просто так, бо бачив, як ти видивлялась у віконце. Так наче хотіла призначити побачення цьому розцяцькованому кур’єрові. Певно, тебе привабило його барвисте вбрання? Кажуть, птаха впізнають по пір’ю. Але в цього птаха пір’я чуже. І, може, я ще колись видеру його разом із добрячим клаптем шкіри.

– Як тобі не сором, Кассію! Ти говориш непристойності!

– Це тобі має бути соромно, Лу, бо т и поводишся непристойно. Дозволяєш собі зацікавитись звичайнісіньким волоцюгою, вирядженим, наче блазень! Та він же всього-на-всього листоноша, якого найняли офіцери форту!

– Листоноша, кажеш? Ну, то я дуже хотіла б отримувати любовні листи з рук такого листоноші,

– Коли так, то скачи за ним і скажи йому про це. Мій кінь до твоїх послуг.

– Ха-ха-ха! Оце насмішив! Та навіть якби я задля жарту надумала наздогнати цього незвичайного кУР’єра, то де там це зробити на твоїй ледачій шкапі. Він так мчить на своєму гнідому, що зникне з очей, поки ти встигнеш поміняти для мене сідло. Ні, я його не наздожену, хоч би й як хотіла. А могла б і захотіти!

– Стережись, щоб тебе не почув батько.

– Стережись, щоб він не почув тебе,- відказала Дівчина вже поважним тоном.- Ти мій двоюрідний брат, і для тата – бездоганний взірець, але не для мене, аж ніяк. Я ніколи не давала тобі приводу думати інакше, хіба не правда?

Відповіддю на це дошкульне запитання була похмура мовчанка, за якою вгадувалося роздратування.

– Атож, ти мій кузен,- провадила Луїза суворим тоном, зовсім не схожим на той, яким вона говорила досі,- але не більше. Не більше, капітане Кассію Кол-хауне! Не треба давати мені ніяких порад. Є тільки одна людина, від якої я повинна приймати поради й вислуховувати докори. Отож, паничу Касе, прошу тебе – не читай мені моралі, як оце щойно. Мої думки – і мої вчинки теж – вони тільки мої, і так буде доти, доки я зустріну людину, перед якою схочу відповідати за них. Але то будеш не ти!

Отак висловившись, дівчина зміряла двоюрідного брата поглядом, у якому палали гнів і погорда, й знов відкинулася на подушки сидіння. Завіски на віконці карети зійшлися – капітан мав зрозуміти, що розмові край.

Вражений, мов ударом батога, цією гострою відповіддю, він з полегкістю почув голосні вигуки візників. Фургони рушили й подалися вигорілою прерією, такою ж чорною, як і капітанові думки.

Розділ III ДОРОГОВКАЗ СЕРЕД ПУСТКИ

Тепер подорожні могли їхати спокійно: звивистий слід від ласо тягся безперервно й був такий помітний, що ним легко могла б іти й мала дитина.

Той слід вів не навпростець: він обминав чагарники, а часом відхилявся вбік і там, де не було дерев чи кущів. Подорожні зрозуміли, що вершник зумисне обирав таку дорогу, де б вільно проїхали фургони,- бо при кожному відхиленні бачили збоку чи то западини, чи то інші перешкоди.

– Який дбайливий юнак! – зауважив Пойндек-стер.- Таки шкода, що я не спитав, як його звуть. Та якщо він служить у форті, ми ще зустрінемося з ним.

– Напевне зустрінемось,- озвався його син.- І сподіваюся, що скоро.

Дочка плантатора, сидячи в затінку карети, почула й батькові слова, й братову відповідь. Вона не сказала нічого, але її погляд, кинутий на Генрі, ніби промовляв, що вона всім серцем поділяє його сподівання.

Радіючи з того, що їхня нелегка подорож незабаром закінчиться і він ще до заходу сонця дістанеться до свого новопридбаного маєтку, плантатор був у пречудовому гуморі. Забувши про свою аристократичну пиху, він виявляв незвичайну поблажливість до всіх навколо: жваво розмовляв з наглядачем, спинився пожартувати з дядьком Сціпіоном, який насилу шкандибав на збитих ногах, підбадьорив тітоньку Кло, що тримала на руках немовля.

“Прекрасно! – може вигукнути якийсь сторонній спостерігач, уведений в оману подібними небуденними картинами, що їх так зворушливо змальовують наймані писаки на службі в самого нечистого.- Яка все ж таки чудова річ – оце наше патріархальне рабовласництво! А тим часом ми стільки говоримо й робимо, щоб знищити його! Таж будь-яка спроба зруйнувати цю віковічну споруду, цей гідний наріжний камінь благородної нації – то не що інше, як надмір нерозумної чутливості, чистісінька філантропічна дурниця! О ви, непримиренні вороги рабовласництва! Навіщо ви повстаєте проти нього? Чи ви не знаєте, що одні повинні терпіти страждання, тяжко працювати й голодувати, щоб інші могли жити в розкошах і неробстві? Що одні мають бути рабами, щоб інші були вільними? ” Такі заклики – що від них лишається тільки гірко заплакати – лунають останнім часом чи не занадто часто. Горе тому, хто їх виголошує, і горе нації, яка їх співчутливо слухає!

Радісне піднесення Пойндекстера поділяли всі його супутники, за винятком Кассія Колхауна. Воно відбивалось і на обличчях чорних невільників, які вважали плантатора джерелом і володарем їхнього щастя – чи нещастя,- всемогутнім, майже як Бог.

Вони любили його менше, ніж Бога, зате боялися дужче, хоч він був зовсім не лихий господар – як порівняти з іншими. Він не вбачав ніякої втіхи в тому, щоб мордувати своїх рабів. Йому подобалось, коли вони ситі й одягнені, вгодовані так, щоб аж лисніла шкіра,- адже їхній вигляд свідчив і про заможність самого господаря. Щоправда, він час від часу шмагав їх нагаєм,- це, як він запевняв, ішло їм тільки на користь,- але жоден з його “гурту” не мав на шкірі слідів жорстоких катувань, чим залюбки вихвалялася більшість рабовласників на берегах Міссісіпі…

Отож не дивно, що в товаристві такого взірцевого господаря всім було хороше, і невільники, бачачи його радість, і собі весело гомоніли.

Але цього радісного піднесення не вистачило до кінця подорожі. Через деякий час воно згасло – щоправда, не враз і не з чиєїсь вини, а з причин, аж ніяк не залежних від будь-кого з подорожніх.

Як і сказав незнайомець, сонце сховалося за хмарами раніше, ніж вони побачили кипарис.

Власне, в цьому не було нічого такого, щоб збудити тривогу. Слід ласо, як і перед тим, чітко вирізнявся на згарищі, і їм не було потреби визначати напрям за сонцем. Та сам вигляд повитого хмарами неба вплинув на всіх гнітюче, і веселощі поступово вщухли.

– Так наче це вже вечірні сутінки,- зауважив плантатор, діставши свій золотий годинник,- а насправді ще тільки третя година! Як добре, що той молодик залишив нам таку надійну провідну нитку. Коли б не він, ми могли б проблукати по цьому попелищі до самого смерку, а може, довелося б тут-таки й заночувати.

– Ото була б чорна постіль! – жартівливо докинув Генрі, щоб розмова стала трохи веселішою.- Ох, і наснилося б мені всяких страхіть, якби випало тут ночувати.

– І мені теж,- озвалась його сестра, визирнувши з-за завісок карети й оглядаючи довколишній краєвид.- Я напевне побачила б уві сні й пекло, і Плутона з Прозерпіною І0, і…

– Го-го! – вискалився чорний кучер, записаний у книгах плантації як Плутон Пойндексте р.-‘■ Панночка побачила б м є н є серед оцеї чорної прерії! Оце-то чудасія, го-го-го!

– Не радив би вам усім надто тішитися,- втрутився до розмови похмурий плантаторів небіж, що саме під’їхав до них,- бо, може, таки й доведеться спати на цій чорній постелі. Будемо сподіватись, що не станеться ще й чогось гіршого.

– Що ти хочеш цим сказати, Касе? – запитав плантатор.

(10) Плутон і Прозерпіна – в античній міфології бог і богиня підземного світу.

– А те, дядечку, що цей ваш провідник завів нас не туди. Я ще не можу сказати цього напевне, але, здається, справи наші кепські. Ми пройшли більш як п’ять миль – та, мабуть, і всі шість,- а де ж той кипарис? Я пильно оглянув весь обрій і, хоч на свої очі ще не нарікаю, не побачив ніде нічого схожого на дерево.

– Але навіщо б йому нас обдурювати?

– А, навіщо? Ото ж бо й воно. Він міг мати на це різні причини.

– То наведи нам хоч одну з них! – зачіпливо мовив дзвінкий голос із карети.- Ми готові тебе вислухати.

– Ти готова слухати все, що тобі скаже якийсь пройдисвіт,- насмішкувато відповів Колхаун.- А якщо я висловлю свої міркування, ти, напевне, поблажливо назвеш їх фальшивою тривогою.

– Це залежатиме від того, які будуть ці міркування, паничу Кассію. Гадаю, тобі варто спробувати переконати нас. Хто ж може припустити, що такий досвідчений офіцер і мандрівник зчинить фальшиву тривогу?!

Колхаун відчув, що з нього глузують, і, певно, не став би казати того, що намірявся, якби не втрутився сам Пойндекстер.

– Ну ж бо, Кассію, поясни нам, що ти маєш на думці,- чемно, але владно зажадав він.- Те, що ти сказав, викликає не тільки цікавість. З якої б це речі тому молодикові потрібно було завести нас не туди?

– Та ні, дядечку,- відповів колишній капітан уже не так затято, як перше.- Я ж не кажу, що він таки завів нас, а тільки що скидається на те.

– Як це розуміти?

– Ну, хто знає, що може статися. Трапляється, що в цих місцях нападають на обози, такі, як наш,- та навіть і більші,- грабують, убивають…

– Який жах! – вигукнула Луїза із скоріше вдаваним, ніж справжнім, переляком.

– Індіанці? – спитав Пойндекстер.

– Атож, і індіанці. Часом вони, а часом і білі влаштовують такий собі маскарад, і не тільки мексиканці. На це треба лише трохи коричневої фарби, перуку з кінського хвоста, прикрашену пір’ям, та ще добрячого галасу. І якщо нас пограбує ватага отаких білих індіанців, у цьому не буде нічого дивного. Та й винуватити нам не буде кого, крім самих себе,- за те, що простодушно повірили першому-ліпшому зустрічному.

– О Боже, Кассію! Це ж таки серйозне звинувачення.

Невже ти хочеш сказати, що цей кур’єр,- якщо він справді кур’єр,- заманює нас у пастку?

– Ні, дядечку, я цього не кажу. Я кажу тільки, що таке трапляється. Отож, можливо, він і заманює нас.

– Можливо, але малоймовірно,- з притиском озвався з карети глузливий голос.

– Ні! – вигукнув юний Генрі, який хоч і їхав трохи попереду, але чув їхню розмову.- Твої підозри несправедливі, кузене Кассію. Як на мене, це не що інше, як обмова. І я можу це довести. Погляньте-но сюди!

Юнак уже спинив свого коня й показував на якийсь наче стовп обіч стежки, що його вже встиг пильно роздивитись. То був високий стрункий кактус – його зеленого соковитого стовбура не брав вогонь.

Та Генрі Пойндекстер показував своїм супутникам не на Саму рослину, а на невеликий чотирикутний клаптик цупкого паперу, настромлений на одну з колючок кактуса. Кожен, хто знайомий із звичаями цивілізованого світу, впізнав би в ньому візитну картку. І то справді була картка.

– Ось послухайте, що тут написано,- сказав юнак, під’їхавши ближче до кактуса, й прочитав уголос: – “Кипарис уже видно”.

– Де? – спитав Пойндекстер.

– Тут намальовано руку,- відповів Генрі,- і гіка-зівний палець, напевне, показує напрям.

Усі очі враз звернулися туди, куди показував палець, намальований на картці.

Якби світило сонце, вони з першого ж погляду побачили б кипарис. Але небо, яке ще так недавно сяяло блакиттю, тепер було свинцево-сіре, і хоч як вони напружували зір, проте не могли побачити на обрії нічого схожого на верхівку дерева.

– Нічого там немає,- заявив Колхаун, до якого повернулася звична самовпевненість, і знову вдався до звинувачень: – Це просто ще один із хитрих підступів, якими той негідник заманює нас у свої тенета.

– Ти помиляєшся, кузене Кассію,- озвався той самий голос, який так часто суперечив йому.- Подивися в мій бінокль. Якщо твої хвалені очі тебе не зраджують, ти побачиш у долині щось дуже схоже на дерево – високе дерево, що цілком може бути кипарисом, коли кипариси тут такі самі, як на мочарах Луїзіани.

Колхаун не захотів узяти в кузини її театральний бінокль. Він знав, що її слова підтвердяться, бо Луїза ніколи не говорила неправди.

Замість нього бінокля взяв Пойндекстер і, наладнавши його на свої короткозорі очі, виразно побачив червонястий кипарис, що стримів над краєм прерії.

– Таки правда,- мовив він,- його вже видно. Молодик виявився чесним, а ти був несправедливий до нього, Касе. Та я не дуже вірив, що він замишляє проти нас щось лихе… Гей, містере Сенсоме! Звеліть візникам поганяти!

Колхаун, не маючи охоти ні розмовляти далі, ні залишатися в товаристві своїх супутників, з люттю вдарив коня острогами й поскакав прерією.

– Дай-но мені глянути, Генрі,- попрохала Луїза брата, притишивши голос.- Я хочу побачити ту руку, що так добре нам прислужилася. Зніми картку, братику, вона там уже не потрібна – адже ми вгледіли дерево.

Зовсім не здогадуючись про справжню причину сестриного прохання, Генрі охоче виконав його. Він зняв картку з кактуса й кинув її Луїзі на коліна.

– Моріс Джеральд! – прошепотіла юна креолка, прочитавши ім’я на картці.- Моріс Джеральд! – схвильовано повторила вона й сховала картку на грудях.- Хто б ти не був, звідки б не прийшов і куди б не лежала тобі дорога, відтепер нас пов’язала одна доля! Я відчуваю це, знаю це так само напевне, як і те, що в мене над головою небо! О, яке похмуре, лиховісне небо! Чи не віщує воно мені таке саме лихе майбутнє?

Розділ IV ЧОРНИЙ НОРД

Поринувши в свої думи, дівчина якусь хвилю сиділа мовчазна й зажурена, стиснувши скроні тендітними білими руками. Здавалось, уся душа її силкується чи то осмислити минуле, чи сягнути внутрішнім зором у майбутнє.

Та її задума – хоч би чим вона була викликана – тривала недовго. Луїзу повернули до дійсності занепокоєні вигуки, що долинули крізь віконце карети.

Вона впізнала братів голос, в якому вчувалася тривога :

– Поглянь, батьку! Невже ти їх не бачиш?

– Де, Генрі? Де?

– Онде, позад фургонів. Ну, тепер бачиш?

– Так, бачу, але не можу збагнути, що це таке. Вони скидаються на… на…- Пойндекстер не знаходив порівняння.- Ні, навіть не можу сказати, на що.

– На водяні смерчі? – спробував підказати відставний капітал; помітивши незвичайне видиво, він зволив знову приєднатися до супутників.- Але ж такого не може бути – ми надто далеко від моря. Я ніколи не чув, щоб хтось бачив їх у прерії.

– Хоч би що це було, але вони не стоять на місці,- сказав Генрі.- Дивіться! Вони то зближуються, то віддаляються. Якби не це, вони схожі були б на величезні колони з чорного мармуру.

– Або на велетнів, або на упирів! – жартівливо докинув Колхаун.- Вони мов чудиська з іншого світу, яким заманулось прогулятися цією зловісною прерією.

Колишній офіцер тільки зусиллям волі примушував себе жартувати. Насправді йому, як і іншим, було не до сміху.

Та й не дивно. Над північним краєм прерії раптом виникло щось із десяток чорних стовпів. Жоден з подорожніх ніколи ще не бачив нічого подібного. Ті стовпи не мали певної форми й раз у раз змінювали свої обриси, розмір і місце: то якусь хвилю стояли нерухомо, то ковзали над згарищем, наче велетні на ковзанах, та ще й вихилялись і вклонялися один до одного, немов у якомусь химерному танці. Не треба було й напружувати уяву, щоб добачити в них стародавніх титанів, які відродилися тут, у техаській прерії, і оце витанцьовували після добрячої пиятики з самим Бахусом ”.

Спостерігаючи це небачене й нікому з подорожніх не відоме явище, яке здавалося їм надприродним, кожен проймався дедалі більшою тривогою. Душі їхні заполонило передчуття близької небезпеки. Всі з жахом зрозуміли, що насувається якесь грізне стихійне лихо.

Ще тільки-но забачивши на обрії ті дивовижні стовпи, весь обоз зупинився. У негрів – і в тих, що йшли

” Б а х у с, або В а к х – в античній міфології одне з імен бога виноградарства Діоніса.

Пішки, і у візників – із грудей вихопився переляканий крик. Тварини враз стали, як укопані; коні, тремтячи зі страху, сполохано заіржали, мули голосно заревли.

Та це були не єдині звуки серед прерії. Від загадкових чорних стовпів теж долинав глухий, із присвистом, гук, що нагадував шум водоспаду. Час від часу його розтинали громохкі вибухи, схожі на рушничні залпи чи на далекі удари грому.

Той гук дедалі дужчав, ставав виразнішим. Небезпека – хоч би яка вона була – неухильно наближалася!

На обличчях подорожніх застиг жах. Не становив винятку і Колхаун: він уже й не пробував жартувати. Всі очі прикипіли до низького, затягнутого хмарами неба та до величезних чорних стовпів, що насувалися на обоз, неначе намислили розтрощити його.

В цю моторошну мить подорожні раптом почули крик з протилежного боку, і, хоч у ньому теж звучала неприхована тривога, всім трохи полегшало на душі.

Обернувшись туди, вони побачили вершника, що скакав учвал просто_до них.

Кінь був чорний, як сажа; так само чорний був і вершник, навіть на обличчі. Та його однаково впізнали: це був той самий незнайомець, слід ласо якого вів їх через прерію.

Жінки бистріші на розум, ніж чоловіки, і дівчина в кареті перша впізнала вершника.

– Вперед! – гукнув він, тільки-но опинився на відстані, з якої подорожні могли його почути.- Вперед, мерщій уперед!

– Що це діється? – спитав плантатор, охоплений панічною тривогою.- Нам щось загрожує?

– Так. Я не сподівався цього, коли залишив вас. Тільки діставшись до річки, побачив, що насувається небезпека.

– Яка?

– Норд.

– Ви маєте на увазі бурю?

– Так.

– Ніколи не чув, щоб норд був небезпечний,- обізвався Колхаун,- хіба що кораблям у морі. Я знаю, він несе холод, але…

– І багато чого гіршого, ніж холод, сер,- перебив його вершник.- Ви пересвідчитеся на собі, якщо не поквапитесь уникнути його… Містере Пойндекстере,- знову обернувся він до плантатора, і голос його звучав нетерпляче й наполегливо,- повірте мені, що вам і всім вашим супутникам загрожує велика небезпека. Норд не завжди такий страшний, але цей… Погляньте отуди. Ви бачите ті чорні стовпи?

– Ми вже дивились на них і ніяк не могли зрозуміти, що це таке.

– Не в них річ, вони тільки провісники бурі. Подивіться далі. Бачите оту чорну хмару, що розходиться по небу? Ото її і слід боятися. Я не хочу наганяти на вас зайвого страху, але мушу застерегти: ця хмара несе смерть! Вона шириться і суне просто сюди. Єдиний порятунок від неї – це швидкість. Якщо ви не поквапитесь, буде надто пізно. За десять хвилин вона накриє вас, і тоді… Не баріться, сер, благаю вас! Накажіть своїм візникам поганяти чимдуж! Так велить вам саме небо!

Після таких невідступних закликів плантаторові й на думку не спало щось заперечувати. Він звелів обозові негайно рушати і гнати щодуху.

Тварин, як і людей, заполонив такий жах, що візникам навіть не довелося пускати в діло батоги.

Карета й група вершників, як і раніше, їхали попереду. Незнайомець відстав від них і тримався за фургонами, так ніби охороняв караван від загрози, що насувалася ззаду. Час від часу він спиняв коня, озирався, і щоразу його погляд виказував дедалі більшу тривогу.

Помітивши це, плантатор під’їхав до нього й запитав :

– Небезпека ще не минула?

– На жаль, не можу сказати нічого втішного,- відповів той.- Я сподівався, що вітер змінить напрям.

– Вітер, сер? Та його ж немає. Ані війне.

– Тут немає. А отам – справжній буревій, і він мчить просто на нас… О небо, він щомить наздоганяє нас! Навряд чи ми встигнемо переїхати згарище.

– Що ж робити? – вигукнув плантатор, ще дужче наляканий цією звісткою.

– Ваші мули не можуть рухатися швидше?

– Ні, на більше вони просто нездатні.

– Тоді боюся, що ми таки не встигнемо! Дійшовши такого лиховісного висновку, незнайомець

Знову спинився й став дивитися на чорні смерчі, ніби визначаючи, з якою швидкістю вони наближаються.

Різкі зморшки, що лягли коло його уст, виказували не просто досаду, а щось більше.

– Ні, не встигнемо! – вигукнув він, рвучко обернувшись.- Вони посуваються швидше за нас, куди швидше. У нас немає ніякої надії втекти від них.

– О Боже, сер! Невже загроза така страшна? Хіба не можна нічого зробити, щоб уникнути її?

Незнайомець відповів не одразу. Він якусь хвилю мовчав і, здавалося, щось обмірковував; погляд його вже не звертався до неба, а перебігав по фургонах.

– Невже немає жодного способу врятуватися? – спитав плантатор з нетерпінням людини, якій загрожує небезпека.

– Є! – радісно відказав вершник, так ніби в нього нарешті сяйнула щаслива думка.- Є один епосі б. Я просто не подумав про нього раніше. Ми не зможемо втекти від буревію, але уникнути небезпеки зможемо. Хутчій, містере Пойндекстере! Звеліть своїм людям закутати голови мулам – і коням теж,- а то їх засліпить, і вони показяться. Ковдри, плащі – все згодиться. А тоді нехай люди поховаються у фургонах і щільно позапинають їх з усіх боків. Про карету я подбаю сам.

Давши ці настанови, що їх Пойндекстер разом із наглядачем негайно взялися виконувати, молодий вершник поскакав уперед.

– Ласкава пані,- спиняючи свого коня біля карети, мовив він з усією можливою за таких обставин гречністю,- вам треба щільно запнути всі завіски на вікнах. Нехай ваш кучер перейде в карету. І ви також, панове,- звернувся він до Генрі й Колхауна.- І ви, сер,- до Пойндекстера, який саме під’їхав до них.- Місця всім вистачить. Ховайтеся, дуже вас прошу! Не гайте часу. За дві-три хвилини буря домчить сюди.

– А ви, сер? – спитав плантатор, видимо стурбований за людину, яка доклала стільки зусиль, щоб урятувати їх від невідомої, але грізної небезпеки.- Самі ви як?

– Зараз не час говорити про мене. Я знаю, чого слід чекати. Такі бурі для мене не первина. В карету, мерщій, благаю вас/ Лишилися лічені секунди. Чуєте, як завиває? Мерщій, поки нас не накрила хмара куряви!

Плантатор та його син разом зіскочили з коней і зайшли в карету. Колхаун і далі вперто сидів у сідлі.

Чого б то в і н мав ховатися від якоїсь уявної небезпеки, що нібито зовсім не лякає цього незнайомця в мексиканському вбранні?

Тим часом молодий вершник озирнувся і, побачивши наглядача, який не встиг сховатися, звелів йому негайно залізти в найближчий фургон. Той квапливо виконав його наказ. Тепер незнайомець уперше за весь цей час дістав змогу подбати й про себе.

Відв’язавши від сідла своє серапе, він швидко розгорнув його і накинув на голову коневі, а тоді, відтягши поли назад, зав’язав їх на його шиї, як ото зав’язують мішок. Потім так само швидко і вправно розмотав свій шарф з китайського шовку, обвинув його навколо капелюха й заклав один край за стрічку, а другий спустив над крисами, так що вийшла шовкова запона.

Перш ніж зовсім закрити обличчя, вершник знов обернувся до карети й з подивом побачив, що Колхаун і досі сидить у сідлі. Хоч він уже й почував підсвідому неприязнь до цього чоловіка, проте людяність взяла гору.

– Сер, я ще раз дуже прошу вас сісти в карету. Якщо ви цього не зробите, вам доведеться гірко пошкодувати. Не мине й десяти хвилин, як ви, можливо, загинете!

Переконаність, з якою було вимовлено ці слова, справила враження. Стикаючись з ворогом віч-на-віч у бою, Кассій Колхаун не був боягузом. Та цього разу він мав справу не з людиною, не із звичайним смертним,- ворог, що наступав на обоз, був загадковий і незбагненний. Він уже провіщав своє наближення лунким, наче грім, гуркотом і чорними тінями, які немовби змагалися з мороком ночі. Хто б не відчув страху перед лицем такої навальної руйнівної сили!

І відставний офіцер не наважився знехтувати ці грізні застереження – і земні, й небесні. З удаваною нехіттю,- щоб ніхто не зміг назвати його боягузом,- він зліз із коня й сховався в кареті за щільно запнутими завісками.

Те, що сталося далі, годі змалювати словами. Жоден з подорожніх не спостерігав цього видовища, бо ніхто не наважувався й визирнути назовні. Та навіть коли б такий сміливець і знайшовся, він однаково б нічого не побачив. Хвилин через п’ять після того, як мулам позакутували голови, обоз оповила непроглядна темрява.

Ми можемо описати лише початок тієї страшної бурі, що його встигли побачити подорожні. Один із смерчів, що насувався на обоз, зіткнувся з фургонами й розсипався на густий чорний пил – так наче з неба раптом линув пороховий дощ. Та головне було ще попереду.

На якийсь час трохи проясніло, і на подорожніх війнуло жаром, наче з величезної печі. А потім із свистом налетів поривчастий крижаний вітер і сповнив прерію таким завиванням, немовби то озвалися разом усі Еолові сурми |(2), сповіщаючи появу самого Короля Бур.

Минула ще мить – і норд уже бурхав між фургонами. Обоз, що застряг на субтропічній рівнині, раптом огорнуло таким холодом, який буває хіба тільки серед айсбергів у Північному океані.

Нічого вже не було видно, нічого не чути – лише завивання буревію та його глухий рев, коли він ударяв у боки фургонів. Мули, інстинктивно повернувшись крижами до вітру, стояли непорупіяі ** принишклі. Голосів людей, Щ° напружено перемовлялись у фургонах і каретг, було майже не чути за шумом бурі.

Всі отвори були щільно затулені, бо невдовзі виявилося, що досить вистромити голову з-під полотнища фургона – і можна задихнутися. Повітря було вщерть сповнене попелу, збитого вітром зі згарища й перемеленого на дрібнісінький ядучий пил.

Понад годину кружляли в повітрі чорні хмари пилу, і весь той час подорожні просиділи у своєму добровільному ув’язненні. Нарешті за віконцем карети почувся голос, що ніс їм звільнення.

– Можна виходити! – сказав незнайомець, відкинувши свій шовковий шарф на криси капелюха.- Буря не вщухла, вона триватиме до кінця вашої подорожі, а може, й ще днів зо три. Але вам більш нема чого боятися. Весь попіл змело геть. Змело й понесло вперед, і ви навряд чи наздоженете його по цей бік Ріо-Гранде.

– Сер! – мовив плантатор, квапливо сходячи з приступки карети.- Ми вам завдячуємо… завдячуємо…

– Життям, батьку! – підказав йому Генрі.- Сподіваюся, сер, ви зробите нам ласку й назвете своє ім’я?

(12) Еол – у давньогрецькій міфології бог вітру.

– Моріс Джеральд,- відповів незнайомець.- Хоч у форті я більш відомий як Моріс-мустангер (13).

– Мустангер! – зневажливо пробурмотів Колхаун, але так, щоб почути його могла тільки Луїза.

“Якийсь мустангер!” – подумав аристократ По-йндекстер, і його палка вдячність враз охолола.

– Тепер вам не потрібен провідник – ви знайдете дорогу без мене й без мого ласо,- сказав ловець диких коней.- Кипарис онде, їдьте просто на нього. Коли перейдете річку, побачите прапор над фортом. Ви ще встигнете доїхати завидна. А я не можу більше баритись і мушу попрощатися з вами.

Сам сатана верхи на пекельному коні не був би такий схожий на себе, як був схожий на нього Моріс-мустангер, коли вдруге залишав плантатора з його обозом.

Та ні чорна від попелу постать, ні невисоке становище не могли зашкодити йому в очах тієї, що в думках своїх уже віддала йому перевагу над усіма,- в очах Луїзи Пойндекстер.

Почувши його ім’я, хоча вже й відоме їй, вона ніжно притисла до грудей візитку і в млосній задумі прошепотіла:

– Морісе-мустангере, хоч ти зараз і чорний як ніч, хоч ти й не бозна-хто,- ти полонив серце креолки. Боже мій, Боже! Він надто схожий на Люцифера (14) – я не можу гордувати ним!

Розділ V ОСЕЛЯ ЛОВЦЯ ДИКИХ КОНЕЙ

Там, де Ріо-де-Нуесес, або Горіхова річка, вбирає у свої води добру сотню річечок і струмків, що помережили карту, наче віти розложистого дерева, лежать надзвичайно мальовничі місця. На всі боки простяглася прерія з дубовими й горіховими гайками, які то там, то там по берегах зливаються в суцільні зелені смуги.

Подекуди ці довгасті гаї переходять у справжні хащі, де ростуть переважно різні види акації, а поміж ними – і копайський бальзам, і креозотовий чагарник,

(13) Мустангер – ловець диких коней.

(14) Люцифер – за біблійною легендою, архангел, який повстав проти Бога й був скинутий у пекло.

І дике алое, і химерний цереус, і кактуси, і деревоподібна юка.

Ці колючі рослини осоружні оку сільського господаря,- адже ростуть вони на зовсім пісних, неродючих грунтах,- проте незмінно ваблять ботаніків і всіх, хто любить природу, особливо коли цереус розкриває свої величезні, немов воскові, квітки, а фукієра підносить над чагарями розгорнутий прапор розкішного ясно-червоного цвіту.

Але не вся місцевість така. Є тут і ділянки родючого чорнозему, на якому виростають великі дерева з пишними кронами: індіанське мильне дерево, горіхи, в’язи, кілька різновидів дуба, подекуди кипариси й тополі,- і ці гаї, що міняться всіма відтінками зелені й вражають око розмаїтістю обрисів, таки справді прекрасні.

Струмки там кришталево чисті, і в них відбивається ясна блакить неба. Хмари майже ніколи не заслоняють сонця, місяця й зірок. Туди немає дороги демонам хвороб – жодна пошесть не навідує цих благословенних місць.

Та хоч який принадний цей край, цивілізована людина ще не влаштовує тут свого житла. Його стежками мандрують лише червоношкірі бродяги прерії – команчі |(5),-та й то тільки верхи на конях, коли виряджаються в свої набіги на поселення по берегах Нижньої Нуесес або Леони.

Мабуть, саме тому справжні діти природи, дикі тварини, обрали ці місця собі за домівку. В жодній іншій частині Техасу ви не побачите стільки оленів і полохливих антилоп. На кожному кроці трапляються тут кролі – і звичайні, і велетні-“мули”, трохи рідше тхори, опосуми, дикі свині.

Оживляють краєвид і прегарні барвисті птахи. З шурхотом злітає зі стежки лісова перепілка; ширяє в повітрі королівський гриф; край горіхового гаю вигріває на сонці свій розкішний комір величезний дикий індик; серед пірчастого листя акації мигтить химерний, схожий на ножиці хвіст чудернацького птаха-кравця, якого тутешні мисливці називають “райським птахом”.

Дивовижної краси метелики, широко розгорнувши крильця, пурхають у повітрі, а коли сідають перепочити на якусь яскраву квітку, то здаються її пелюстками. Величезні оксамитові джмелі дзижчать серед усипаних

(15) Команчі – індіанське плем’я

Цвітом чагарників, змагаючись із не набагато більшими за них колібрі.

Та не всі жителі цього прекрасного краю мирні й безневинні. Більш ніде в Північній Америці немає таких великих гримучих змій – вони ховаються в густій траві, так само як і ще небезпечніші мокасинові змії. Тут може вжалити і отруйний тарантул, і скорпіон, а отруйна стонога лише проповзе по шкірі людини – і вже спричинить гарячку, яка може призвести до смерті.

Серед дерев та чагарів по берегах річок можна побачити плямистого оцелота, пуму (16), а також їхнього більшого й дужчого родича – ягуара; саме в цих місцях проходить північна межа його поширення.

По узліссях самотньо й тихо скрадається худий техаський вовк, а інший представник цього роду, боягуз койот, віддає перевагу відкритій прерії і шукає здобичі тільки гуртом із своїми братами.

В тій-таки прерії, поряд із кровожерними хижаками, живе і найкраща, найблагородніша з усіх тварин, найрозумніший і найвірніший чотириногий друг людини – кінь. Незалежний від людських примх, не знаючи ні вуздечки, ні сідла, ні в’юків, він живе собі там вільним і диким життям, як велить його неприборкана вдача.

Та навіть і в цих заповідних місцях він не завжди має спокій. І тут його переслідує, полонить і приборкує людина, і людина ця – Моріс-мустангер.

На березі Аламо – чи не найпрозорішої з річечок, що впадають у Ріо-де-Нуесес,- стояла оселя, скромна, як і більшість осель у Техасі, й, певна річ, така ж мальовнича.

То була хатина, споруджена з розколотих уподовж стовбурів юки, вбитих сторч у землю, з покрівлею із цупкого гостроконечного листя цієї ж таки гігантської деревоподібної лілії.

Щілини між стояками, на відміну від інших будівель у Західному Техасі, були не замазані глиною, а завішані зсередини кінськими шкурами, що трималися не на цвяхах, а на колючках мексиканського столітника.

Високі крутосхили, що підносилися над долиною річки, були вкриті деревами й кущами, які правили за

(16) Оцелот, пума – хижі тварини з родини котів.

Матеріал для хатини: тією ж таки юкою, агавами та іншими невибагливими рослинами. Зате внизу, на родючих грунтах долини, буяв справжній ліс, що тягся на кілька миль обабіч річки. Там росли переважно шовковиці, дуби, горіхи. Ця зелена смуга не виходила за межі долини, і верхівки дерев ледь сягали горішнього краю урвищ.

Ліс не скрізь був суцільний. Подекуди з боку річки його потісняли невеликі зелені луки з навдивовижу соковитою травою, яку мексиканці називають грама.

На краю одного з таких природних газонів, що дугою заходив у ліс, і стояла згадана проста оселя. Галявину півколом обступали дерева, і їхні стовбури скидалися на колони, що підтримують склепіння якогось лісового амфітеатру.

Та оселя стояла в затінку під деревами, і складалося враження, що таке затишне місце обрано свідомо, аби приховати її від чужого ока. Хатину можна було побачити лише з боку річки, та й то тільки опинившись просто навпроти неї. А малий розмір і бляклий колір стін та покрівлі робили її ще непомітнішою.

Хатина була зовсім невеличка – не більша за намет – і не мала вікон чи інших отворів, окрім дверей та ще^іба димаря крихітної глигіяної грубки, притуленої до однієї із стін. Двері – легка дерев’яна рама, обтягнута кінською шкурою,- трималися на завісах з тієї ж таки шкури.

Позад хатини був піддашок, підпертий шістьма стовпами й покритий листям юки. Його оточувала огорожа з поперечних жердин, прив’язаних до стовбурів навколишніх дерев.

Така сама огорожа тяглася навколо прилеглої ділянки лісу, завбільшки з акр (17), що починалася за хатиною і впиралась у крутосхил. Земля там була порита й поколупана безліччю відбитків кінських копит, а подекуди і втоптана до твердого, і це свідчило, що та ділянка править за кораль – загороду для диких коней, мустангів.

І справді, в загороді стояло з десяток чи більше коней. їхні дикі очі й збуджена поведінка промовисто свідчили, що зловлено їх зовсім недавно і вони тяжко страждають у неволі.

Усередині хатина мала вигляд досить чепурний і

(17) Акр – міра площі (0,4 га).

Затишний. Кінські шкури, що висіли на стінах шерстю досередини, непогано прикрашали оселю. Цей своєрідний килим з великих клаптів гладенької, лискучої шерсті різних мастей – чорної, гнідої, білої, рудої, рябої – тішив око і свідчив про неабиякий смак господаря.

Умебльована хатина була вкрай просто. Саморобне складане ліжко з дерев’яних козел, обтягнутих кінською шкурою, дві табуретки, зроблені за тим самим зразком, та ще грубий стіл, збитий з юкових обапол-ків,- ото й усі меблі. В дальшому кутку притулилося щось ніби ще одна постіль – з тих-таки незмінних кінських шкур.

Що було зовсім несподіваним у цій примітивній оселі – то це полиця з книжками, пера, чорнильниця, поштовий папір з конвертами і газета на столі.

Були там ще й інші речі, що нагадували про цивілізацію і навіть більше – про вибагливість господаря: велика шкіряна дорожня скриня, дорога двоцівкова рушниця, карбований срібний келих, мисливський ріг і свисток.

На підлозі стояв сякий-такий кухонний посуд, здебільшого бляшаний, а поряд у кутку – великий обплетений лозою бутель, в якому тримали, мабуть, щось міцніше за воду з Аламо.

Решта речей більше пасувала до цієї хатини: мексиканське сідло с високою лукою, вуздечка з наголовачем із плетеного кінського волосу, такі самі поводи, купа ремінців із сириці.

Отака була оселя мустангера – зовні і всередині,- таку вона мала обстанову. Не бачили ми ще тільки її мешканців, яких було двоє.

На одній з табуреток посеред хатини сидів чоловік, але це не міг бути сам мустангер. Він аж ніяк не скидався на господаря. Навпаки, з усієї його зовнішності, особливо з виразу звичної покори на обличчі, можна було напевне впізнати слугу. І хоч яка непоказна була оселя, де він оце сидів, ніхто все ж – таки не помилився б і не сказав, що то її господар.

А тим часом він не був ні вбого вдягнений, ні голодний з вигляду, та й взагалі не справляв враження людини, яка терпить у чомусь нужду. То був дебелий чолов’яга, з буйною рудою чуприною та червоним обличчям, у грубому – наполовину плисовому, наполовину вельветиновому – вбранні. З плису були короткі, до коліна, штани й гетри, з вельветину – колись темно-зеленого, а тепер зовсім вицвілого, брудно-рудого кольору – схожа на мисливську куртка з великими кишенями на грудях і по боках. На голові в чоловіка, довершуючи його вбрання, стримів фетровий капелюх з широкими спущеними крисами. Ми ще не згадали про цупку полотняну сорочку, червону бавовняну хустку, недбало пов’язану на шиї, та грубі ірландські черевики.

Та не треба було ні ірландських черевиків, ні плисових штанів з гетрами, щоб визначити, звідки він родом. Губи, ніс, очі, вигляд і манери виразно показували, що він ірландець. А коли б у кого й виник щодо цього сумнів, то він умить розвіявся б, тільки-но той товстун озвався бодай словом,- а він час від часу справді озивався,- бо таку вимову можна надбати лише в ірландському графстві Голуей.

Крім нього, в хатині начебто нікого не було, отож здавалося, що він говорить сам до себе. Та насправді це було не так. На постілці з кінської шкури перед теплою грубкою, мало не встромивши носа в попіл, лежав чотириногий товариш того чоловіка і, судячи з вигляду, його співвітчизник – великий ірландський хорт. Скидалося на те, що собака розуміє мову свого земляка. В усякому разі, той говорив до нього так, ніби пес тямить кожне його слово.

– Що, Таро, золото моє? – приязно спитав чоловік у плисових штанях.- Хотів би зараз бути вдома, у Баллібалласі? Побігати б по кам’яних плитах у дворі старого замку, еге ж? Та й підгодуватися б тобі не завадило, щоб не світив отак ребрами,- усі до одного полічити можна! Е, мій голубе, я б і сам туди хоч зараз! Та хто ж зна, коли наш панич надумає вертати додому й візьме нас із собою. Ну-ну, не журися, Таро! Ось скоро він поїде до селища, то обіцяв і нас узяти. Хоч якась буде втіха, еге ж? А то я вже, грім мене побий, місяців зо три не був у форті. Може, здибаю там котрогось давнього знайомого серед ірландських солдатів, яких туди прислали. Ото б ми з ним хильнули на радощах! Еге ж, Таро?

Почувши своє ім’я, собака підвів голову й тихенько чмихнув у відповідь.

– Та я б і зараз ковтнув крапелинку,- мовив чоловік, кинувши пожадливий погляд на бутель у кутку.- Ще й як ковтнув би! От тільки бутель уже майже порожній, панич може помітити. Та й нечесно брати щось, не спитавшись дозволу, правда ж, Таро?

Собака знов підвів голову від попелу й так само чмихнув.

– Ти ж підтакнув мені того разу! А тепер як тебе розуміти? Га, Таро?

Собака знову чмихнув – чи то від невеличкої застуди, чи то від попелу, що попав йому в ніс.

– Знову “так”? То ось що хоче сказати ця безсловесна істота! Ні, ні, не спокушай мене, старий злодюжко! Я й краплини у рот не візьму. От тільки вийму затичку і трохи понюхаю. Панич і не знатиме про це, а коли й дізнається, то нічого не скаже. Від того, що я понюхаю, віскі не зіпсується.

З цими словами чоловік підвівся з табуретки й пішов у куток, де стояв бутель. Хоч він і запевняв, що наміри його цілком безневинні, проте вигляд мав злодійкуватий, так ніби не дуже вірив у власну чесність чи боявся не встояти перед спокусою.

Він трохи почекав, прислухаючись і озираючись на відчинені двери, тоді взяв бутель, вийняв затичку й підніс його до носа.

Деякий час він так і стояв, уткнувши носа в бутель, і тільки раз у раз тихенько чмихав, майже так само, як перед тим собака, чиє чмихання він витлумачував як схвальні відповіді на свої запитання. А сам тепер чмихав від утіхи, зваблений пахощами духовитого міцного напою.

Та цієї втіхи йому вистачило ненадовго. Мало-помалу денце бутля піднімалося дедалі вище, а шийка відповідно опускалася до витягнутих їй назустріч губів.

– Побий мене грім! – вигукнув чоловік, ще раз скоса позирнувши на двері.- Моя грішна плоть безсила проти духу цього чудового віскі! Хіба ж можна не покуштувати його? Ет, що буде, те й буде! Я тільки крапелиночку, на кінчик язика… Нехай і обпечусь, дарма… Ага, осьде воно!..

Він замовк, і шийка бутля діткнулася його спраглих губ. Та діло не обмежилось “крапелиночкою на кінчик язика” – булькання рідини промовисто свідчило про те, що ірландець дозволив собі добре промочити й горлянку, та, мабуть, і не тільки горлянку.

Нарешті, кілька разів прицмокнувши і голосно гмукнувши від захвату, ірландець квапливо заткнув бутель, поставив його на місце, а сам шаснув назад і знову сів на табуретку.

– Ач, який ти злодюжка, Таро! – звернувся він до собаки.- Це ж ти довів мене до гріха! А проте дарма, панич нічого й не помітить. Та й однаково він скоро поїде до форту, от і зробить новий запас.

Якусь хвилю грішник сидів мовчки – чи то думаючи про свою провину, чи то просто втішаючись тим, як розбирає його випите віскі. Та довго мовчати він не міг і незабаром озвався знову.

– Хотів би я знати,- пробурмотів він,- чого це панича Моріса так. тягне до селища? Каже, що знов поїде туди, тільки-но зловить отого плямистого мустанга. Та й нав’яз-бо йому той плямистий! Мабуть-таки, то не простий собі кінь, коли панич уже тричі ганявся за ним, але так і не зміг запопасти. А був же на своєму гнідому, та де там! Тепер, каже, не заспокоїться, аж поки не зловить того коника. Ото Ще Дурниця! Та нехай би він уже скоріше доп’яв свого, бо доведеться ще нам скніти тут до самого судного дня… Ч-ш-ш! Що там таке? – вигукнув ірландець, побачивши, що Тара підхопився зі своєї постілки і з гарчанням метнувся до дверей.

– Феліме! – почувся голос знадвору.- Феліме!

– Панич приїхав,- пробурмотів Фелім, підводячись із табуретки й рушаючи до дверей слідом за собакою.

Розділ VI ПЛЯМИСТИЙ МУСТАНГ

Фелім не помилився: то був голос його господаря, Моріса Джеральда.

Вийшовши надвір, слуга побачив мустангера, що вже під’їжджав до хатини. Як і слід було сподіватися, господар сидів верхи на своєму гнідому, але той здавався майже чорним від поту. На грудях та боках коня біліла присохла піна.

Гнідий був не сам. На туго напнутому ласо, прив’язаному до сідла, за ним ішов товариш, а точніше – бранець. Щелепи того другого коня міцно стягував шкіряний зашморг, закріплений ременем, що обвивав його шию одразу ж за вухами. Це не давало коневі кусатися.

То була дика кобила цілком незвичайного вигляду, а власне, масті – такої рідкісної, якої не побачиш і серед величезних табунів у широкій прерії, де досить часто трапляються коні найдивовижнішої масті. На її темно-шоколадній, подекуди майже чорній шкірі були розкидані однакові розміром білі плями, та ще й так рівно, як ото темні плями на світлій шкурі ягуара. Ця незвичайна масть ішла в парі з бездоганною будовою: лошиця була широкогруда, крутобока, із стрункими ногами, а голова її могла правити за взірець кінської вроди. Як на мустанга, вона видавалася чималою, хоча й була менша за звичайного англійського коня, менша навіть за гнідого – також мустанга,- що допоміг полонити її.

Прекрасна полонянка належала до табуна, що вподобав собі пасовисько у верхів’ях Аламо,- саме там мустангер тричі ганявся за нею. Всупереч прислів’ю, яке твердить, що за третім разом неодмінно має пощастити, він упіймав своє щастя лише за четвертим разом. З допомогою чарівної мотузки із зашморгом на кінці Моріс полонив-таки цю тварину, що її з якихось тільки йому відомих причин так прагнув здобути.

Фелім ще ніколи не бачив, щоб його господар повертався з ловів такий радісний і збуджений, навіть як той приводив за собою на ласо п’ять чи шість мустангів – а таке траплялося нерідко. Та ще ніколи не випадало Фелімові побачити й таку красуню, як зловлена того дня плямиста кобила. Ця тварина могла збудити захват і не в такого знавця коней, як колишній помічник стайничого в замку Баллах.

– Гіп-гіп-ура! – вигукнув він, побачивши господареву здобич.- Хвала Пречистій Діві й святому Патріко – ^ ві! >(8) Паничу Морісе, ви таки запопали цю плямисту! Оце лошиця, бий мене грім! Справжня красуня! Не диво, що вам так кортіло зловити її. Боже правий, якби її вивести на ярмарок у нас в Баллінасло, можна було

Б заправити скільки завгодно, й ніхто б і торгуватися не став! Ну й красуня! Де ж ми її поставимо, паничу? В коралі разом з іншими?

– Ні, там її можуть захвицати. Припнемо її під повіткою. А гнідий перебуде цю ніч під деревами про-

(18) Святий Патрік вважається покровителем Ірландії.

Сто неба. Якщо в ньому в хоч трохи лицарства, він не буде проти. Скажи, Феліме, чи ти бачив коли таке прекрасне створіння? Я, звичайно, маю на думці кінську красу.

– Ні, паничу Морісе, зроду не бачив! А я ж таки мав справу з неабиякими кіньми в нас у Баллібалласі. Ну й красуня, просто взяв би її та з’їв! Хоч, правду сказати, вигляд у неї такий, що вона сама з’їсть кого хочеш. Ви ще не пробували її об’їжджати?

– Ні, Феліме, я не хочу з цим квапитися. Ось матиму час, то візьмуся до неї як слід. Шкода було б занапастити таке чудо природи. Почну приборкувати її уже в селищі.

– То ми їдемо до селища, паничу? Коли?

– Завтра. Вирушимо на світанку, щоб за день дістатися до форту.

– Хвалити Бога! Ну й радий же я! Не за себе, паничу Морісе, а за вас. Ви, мабуть, і не знаєте, що віскі в нас уже на денці? З того, як воно хлюпає в бутлі, його там заледве на раз лишилося. Ті шахраї у форті нечисті на руку. Мало того, що недоливають, так ще й розводять водою, отож нема в ньому справжньої міцності. Побий мене грім, галона (19) добрячого ірландського віскі нам вистачило б утричі надовше, ніж оцього американського пійла, як називають його самі янкі.

– Щодо віскі не турбуйся, Феліме. Гадаю, там ще вистачить і на сьогодні, і на те, щоб налити у флягу для завтрашньої подорожі. Не журися, старий баллібал-лахцю! Ходім краще поставимо під повітку нашу плямисту красуню, а потім уже поговоримо на дозвіллі про новий запас того питва, що його, як я знаю, ти любиш більш за все на світі, окрім хіба себе самого.

– І вас, паничу Морісе! – докинув ірландець, кумедно підморгнувши.

Господар засміявся і скочив з коня.

Плямисту кобилу поставили під повітку, гнідого тимчасово припнули до дерева, і Фелім заходився чистити його за всіма правилами, заведеними у прерії.

Тим часом мустангер, зовсім знесилений цілоденними ловами, упав на свою постіль із кінської шкури. Ще ніколи, за жодним мустангом, йому не доводилось ганятися так довго й запекло, як за цією плямистою

(19) Галон – міра місткості (4,54 л),

Лошицею. Та на те була своя причина, про яку не знав ні Фелім, ні вірний гнідий – ніхто, крім самого му-стангера.

Незважаючи на те, що він уже кілька днів майже не злазив із сідла, а три останні провів у невідступній гонитві за плямистою лошицею, незважаючи на страшенну втому, мустангер ніяк не міг заснути. Він раз у раз підхоплювався з ліжка й ходив туди-сюди по хатині, так ніби щось не давало йому спокою.

Ось уже кілька ночей він неспокійно совався в ліжку, перевертався з боку на бік, і вже не тільки слуга Фелім, а й собака Тара почали дивуватися, що це таке з їхнім господарем.

Фелім міг би приписати це палкому бажанню му-стангера зловити плямисту лошицю, але він знав, що гарячкове збудження охопило господаря раніше, ще до того, як він довідався про існування цієї незвичайної тварини. Лошиця вперше трапила мустангерові на очі лише через кілька днів після його повернення з форту і, отже, не могла бути причиною, через яку так змінився його настрій. А те, що він кінець кінцем зловив її, здавалося, лише посилило його збудження, хоча мало б заспокоїти. Принаймні так вважав Фелім, а оскільки вони з господарем були, як то кажуть, молочні брати, він зрештою вирішив запитати в того навпростець, що його непокоїть.

Отож, коли мустангер знову почав крутитися в ліжку, він почув Федімове запитання:

– Паничу Морісе, заклинаю вас Пречистою Дівою, скажіть, що з вами таке?

– Нічого, Феліме, нічого, друже. Чому ти думаєш, що зі мною щось негаразд?

– Боже правий! Та як же мені не думати! Ви ж і на хвильку очей не склепили, відколи ото приїхали востаннє із селища. Чи ви там щось таке побачили, що вам сон одібрало? Невже це через котрусь із тих мексиканських дівчат -“мучачас”, чи як їх там звуть? Та ні ж бо, нізащо не повірю, щоб хтось із давнього роду Джеральдів міг спокуситися тим бісовим насінням.

– Дурниці, мій добрий друже! Зі мною все гаразд. Не знаю, що це ти собі вигадав.

– Та ні, паничу, нічого я собі не вигадав. А коли хтось тут щось і вигадує, то це ви. Як ото коли спите, хоч таке тепер і не часто буває.

– Коли сплю? Що ти хочеш сказати, Феліме?

– Що я хочу сказати? А те, що тільки-но ви заплющите очі й трохи задрімаєте, як ураз починаєте бубоніти, наче на сповіді в пастиря.

– Та невже? І що ж я таке кажу?

– Ну, я, паничу, мало що можу второпати. Чую тільки, як ви щораз повторюєте якесь довженне ім’я, таке, що й кінця йому немає, а починається воно з “по”.

– Ім’я? Яке ім’я?

– А Господи, хіба ж я знаю? Я по різних школах не навчався, то де мені його запам’ятати, таке довге. Та перед цим ви називаєте ще одне ім’я, і його я можу вам нагадати. Це ім’я жіноче, хоч у нас на батьківщині його майже не почуєш. “Луїза”, паничу Морісе,- ось як ви кажете, а тоді вже оте на “по”…

– Е! – перебив його мустангер, видимо не бажаючи розмовляти на цю тему.- Мало яке ім’я я міг десь випадково почути. Буває, людині такого насниться, що й не знаєш, звідки воно взялося!

– Та ні! Вам сниться те, що було насправді, паничу, і вві сні ви говорите про якусь гарненьку дівчину – нібито вона виглядає з карети із завісками, а ви кажете їй запнути ті завіски, бо насувається якесь лихо, і ви хочете її врятувати.

– Хотів би я знати, звідки набрели мені в голову такі дурниці.

– От і я б хотів це знати,- з притиском мовив Фелім, утупивши в свого молодого господаря скрадливий, але пильний погляд.- І звісно ж,- провадив він,- я хотів би, коли можна, спитати вас, паничу Морісе, чи не закохалися ви, не дай Боже, в дочку котрогось із тутешніх янкі? Ой леле, та ж це булЧ> б таке лихо! І що сказала б тоді ваша золотокоса й голубоока красуня-наречена, котра – живе за кільканадцять миль від Баллібаллаха?

– Ну-ну, Феліме! Чи не здається тобі, що ти одбився здорового глузду?

– Ні, паничу, не здається.. Хоч є й таке, чого б я залюбки одбився.

– Чого ж саме? Сподіваюся, не мене?

– Вас, паничу? Та ніколи в світі! Я маю на думці цей бісів Техас. От його я таки хотів би одбйтися й поїхати разом з вами додому. Ну скажіть, чого б вам оце марнувати тут час на дурниці? Та ви ж цими своїми ловами й на прожиток не заробите, а як і заробите, то що з того? Вашій старій тітці в замку Баллах уже не довго жити на цьому світі, а коли вона помре, увесь той чудовий маєток дістанеться вам, хоч би яка лиха вона до вас була. Атож, власність є власність, і ніякий бісів син у вас її не відбере! Мустангер весело засміявся.

– Он ти який законознавець, Феліме! З тебе вийшов би першорядний адвокат. Але слухай, ти, здається, забув, що я від самого ранку не мав у роті ані ріски. Що там у нас є в коморі?

– Ет, паничу, не дуже там густо. Ви ж нічого не вполювали за ці три дні, поки ганялися за своєю плямистою кобилкою. Є трохи холодної оленини й кукурудзяні коржі. Коли хочете, я посічу те м’ясо і підігрію в горнятку.

– Гаразд, я почекаю.

– А може, щоб легше чекалося, вип’єте крапелиночку віскі?

– І то діло, налий.

– Чистого чи з водою? Хоч воно й дурниця – зовсім не той смак.

– З водою. Тільки принеси свіжої з річки. Фелім узяв срібний келих і вже рушив до дверей,

Коли Тара зненацька підхопився і з сердитим гарчанням кинувся надвір. Фелім з деякою осторогою пішов за ним.

Та за хвилину собака перестав гавкати, а тоді радісно заскавулів, як видно, впізнавши когось із давніх знайомих.

– Це старий Зеб Стамп,- обережно визирнувши за двері, сказав Фелім і вже сміливо переступив пофіг, щоб заразом і привітати гостя, і виконати доручення господаря.

Чоловік, що так упевнено підійшов до хатини мус-тангера, відрізнявся від її мешканців не менш, ніж вони один від одного. То був високий, добрих шести футів на зріст чоловік у великих чоботях з дубленої алігаторової шкіри та в заправлених у широкі халяви штанях із грубого домотканого сукна, колись пофарбованого кизиловим відваром, а тепер геть брудного від часу; в сорочці з оленячої шкіри, надягненій на голе тіло, та в пошитій із солдатської ковдри куртці, що давно витерлась до основи і втратила свій первісний зелений колір. Ото було й усе його просте, щоб не сказати нужденне, вбрання, яке доповнював дуже пошарпаний сіро-рудий повстяний капелюх з обвислими крисами.

Спорядження гостя свідчило, що він мисливець, із тих, які віддавна промишляють у лісах Північної Америки. Під правою рукою в нього на черезплічник ременях висіли сумка з кулями та великий, вигнутий серпом ріг для пороху; куртку оперізував грубий пояс із шкіряними піхвами, з яких стриміло саморобне рогове руків’я довгого мисливського ножа.

Від більшості техаських мисливців цього чоловіка відрізняло те, що він не носив ні мокасинів з гетрами, ні довгої шкіряної сорочки з торочками по подолку. На його скромному одязі не було вишивки чи інших оздоб, на зброї та спорядженні – ніяких карбованих візерунків,- одне слово, нічого, що виказувало б бажання їх власника якось прикрасити себе. Усе мало вкрай простий, майже примітивний вигляд, так ніби самій вдачі мисливця було огидне всяке хизування. Навіть рушниця – його вірна зброя і головне знаряддя його промислу – скидалася скоріш на грубу довгу залізяку, припасовану до неполірованого, потемнілого від часу бруска дерева. Коли мисливець ставив її прикладом на землю, дуло сягало йому до плеча.

Цей невибагливо вдягнений і споряджений чоловік виглядав років на п’ятдесят, обличчя мав смагляве, з суворими, як на перший погляд, рисами. Та, придивившись ближче, неважко було добачити за ними схильність до спокійного, незлобивого гумору. Жваві вогники у його невеликих сірих очах говорили про те, що мисливець добре розуміє жарт, а при нагоді й сам може пожартувати.

Ірландець Фелім уже згадував його ім’я: то був Зебулон Стамп, або “старий Зеб Стамп”, як називали його дуже нечисленні знайомі.

“Уроджений і питомий кентуккіець”,- як казав він сам, коли його питали, звідки він родом,- Зеб Стамп провів свої молоді роки там-таки в штаті Кентуккі, серед пралісів по берегах Міссісіпі, не визнаючи іншого діла, крім полювання. Не зрадив він свого покликання й тепер, у зрілому віці, перебравшись у дикі хащі південно-західного Техасу.

З того, як вистрибував навколо гостя Тара, радісно вітаючи його в свій собачий спосіб, можна було здогадатися й про дружні стосунки між Зебом Стампом і Морісом-мустангером.

– Добрий вечір! – коротко мовив Зеб, заступаючи вхід до хатини своєю великою постаттю.

– Добрий вечір, містере Стампе! – відповів господар, підводячись йому назустріч.- Заходьте, сідайте.

Мисливець широко ступнув через поріг і незграбно /вмостився на табуретці, де перед тим сидів Фелім. Вона була така низька, що Зебові коліна опинилися проти підборіддя, а довга цівка рушниці піднеслася, мов спие^ на кілька футів над його головою.

– Чорт би їх узяв, оці табуретки! – пробурчав він, видимо невдоволений такою позою.- Та й стільці заразом. Як на мене, то куди краще вмоститися на колоді – хоч знатимеш, що вона під тобою не розвалиться.

– Спробуйте пересісти сюди,- мовив господар, показуючи на шкіряну скриню в кутку.- Тут вам буде зручніше.

Старий Зеб послухався і, випроставшись на весь свій велетенський зріст, пересів на скриню.

– Ви, як завжди, пішки, містере Стампе?

– Ні. Моя стара худобина стоїть припнута до дерева. Я сьогодні не полював.

– Ви, здається, ніколи не полюєте верхи?

– Я ще не з’їхав з глузду. А верхи полюють тільки безмозкі телепні.

– Але ж скрізь у Техасі так заведено.

– Заведено чи не заведено, але це дурнячий спосіб, його вигадали ледачі дурні! Пішки я за день уполюю більше, ніж за тиждень на конячому хребті. От в а м кінь таки потрібен, бо ваше діло зовсім інше. Та коли вирушаєш на ведмедя, чи на оленя, чи на дикого індика, то, гупаючи верхи лісом, і сам нічого до ладу не побачиш, і всю дичину на милю довкола розполохаєш. А свою стару кобилу я тримаю тільки на те, щоб перевозити здобич, і ні на що інше вона мені не потрібна.

– Вона десь тут, ви казали? То, може, нехай Фелім поставить її під повітку. Ви ж заночуєте в нас?

– Та за цим я, власне, і прийшов. Тільки про конячину не турбуйтеся, я її добре припнув. А на ніч пущу пастися.

– Попоїсте з нами? Фелім якраз готує – вечерю. На жаль, нічого особливого в нас немає, сама січена оленина.

– Немає нічого кращого за добру оленину, от хіба лише ведмежатина. Тільки й те й те краще смажити на жару. Та, здається, ми все-таки поласуємо сьогодні смажениною. Містере Феліме, коли ви зводите прогулятися до моєї кобили, то знайдете там індика – він прив’язаний до сідла. Я підстрелив його по дорозі сюди.

– Оце нам пощастило! – вигукнув мустангер.- Бо, правду кажучи, комора наша зовсім порожня. Останні три дні я ганявся за рідкісним мустангом і так захопився, що навіть не брав з собою рушниці. Тож і ми з Фелімом, і Тара страшенно зголодніли.

– А що то за мустанг? – з неприхованою цікавістю спитав мисливець, пустивши повз вуха останні слова господаря.

– Така собі шоколадна лошичка з білими плямами. Чудова тварина!

– Сто чортів, друже! Та задля цього діла я ж сюди й добирався!

– Он як?

– Я бачив того мустанга. Може, то й кобила, не знаю, бо вона не. підпускала мене ближче, як на півми-лі. Я кілька разів бачив її у прерії і оце прийшов сказати вам, щоб ви її зловили. І слухайте чому. Після нашої зустрічі, вже коли я запримітив того мустанга, я був у селищі на Леоні. А туди саме приїхав один чоловік, котрого я знав ще на Міссісіпі. Це багатий плантатор, що звик жити собі на втіху, а особливо любив приймати в себе гостей. Скільки всякої дичини постачив я йому до столу – і не злічити. Його прізвище Пойндекстер.

– Пойндекстер?

– Еге ж. Це прізвище добре відоме на Міссісіпі, від Орлеана до Сент-Луїса. Тоді він був дуже багатий, та, гадаю, і тепер не бідний, бо привів із собою не менш як сотню негрів. До того ж з ним приїхав і небіж, його прізвище Колхаун. Цей теж має грубі гроші й не знає, куди їх подіти, як не позичити дядькові. І, певне, він так і зробить, бо на те є свої причини. А тепер, друже, я скажу, чому приїхав до вас. Той плантатор має дочку, яка страшенно любить коней. В Луїзіані вона їздила на таких норовистих, які тільки там були. А оце почула, як я розповідав старому про плямистого мустанга, і не давала йому спокою, поки той не пообіцяв купити їй цього коня, скільки б він не коштував. Сказав, що ладен викласти за нього хоч і дві сотні доларів, коли то справді такий уже чудовий кінь.

Звісно, як почують про це тамтешні мустангери, то всі як один подадуться на лови, отож я, нікому нічого не кажучи, й прискакав сюди чимдуж на своїй старій конячині. Зловіть плямистого мустанга – і ті дві сотні ваші, це вже повірте Зебові Стампу!

– Може, вийдете зі мною на хвилинку, містере Стампе? – сказав молодий ірландець, підвівшись і ступаючи до дверей.

Мисливець, трохи здивований цим несподіваним запрошенням, пішов за ним.

Моріс Джеральд привів гостя до повітки за хатиною і спитав:

– Чи не схожий цей мустанг на того, про якого ви казали?

– Та щоб я пропав, коли це не він! Уже зловили! Ну й пощастило ж вам, друже,- дві сотні доларів наче з неба впали! А лошиця таки варта цих грошей, геть до останнього цента! Прегарна худобинка! Ото зрадіє міс Пойндекстер! Мабуть, аж танцюватиме з радості!

Розділ VII НІЧНІ ПРИКРОЩІ

Несподівано дізнавшись про те, що Моріс, ніби вгадавши його бажання, вже зловив плямистого мустанга, старий мисливець страшенно зрадів. Ще дужче піднесла його настрій добряча порція рідини з бутля, де, всупереч побоюванням Феліма, вистачило кожному й по ковтку “для апетиту” перед смаженим індиком, і ще по одному, щоб запити з’їдене, і ще по кілька – до люльки після вечері.

Тим часом за столом точилася жвава балачка. Як ведеться серед жителів прерії, багато говорили про індіанців, переповідали різні мисливські історії. Зеб Стамп знав їх безліч, отож і вів розмову здебільшого він, та так, що з уст враженого Феліма раз у раз злітали здивовані вигуки.

Проте ще задовго до півночі балачка згасла. Може, почасти й через те, що спорожнів заповітний бутель, та була ще одна, імовірніша причина, яка змусила співрозмовників подумати про відпочинок. Уранці мустангер збирався вирушити до селища на Леоні, і всі мали встати рано, щоб приготуватися до подорожі. Дикі коні були ще майже не приборкані, і їх належало зв’язати одне з одним, щоб не розбіглися в дорозі, та й чимало інших справ залишалося на ранок.

Мисливець пустив пастися на довгій мотузці свою “стару худобину” – так він називав миршаву конячину, на яку сідав верхи досить рідко,- і повернувся з ветхою поруділою ковдрою, що звичайно правила йому за постіль.

– Лягайте на моєму ліжку,- запропонував гостинний господар,- а я постелю собі кінську шкуру на підлозі.

– Ні,- відказав гість.- Ці ваші полички не для Зеба Стампа-. Я люблю спати просто на землі. На ній і сон здоровілий, і нема куди падати.

– Коли так, то влаштовуйтесь на підлозі. Отут затишне місце. Зараз я постелю вам шкуру.

– Не треба ніякої шкури, друже, марна ваша праця. Старий Зеб Стамп не спатиме на підлозі. Його постіль – зелена трава прерії.

– Як? Невже ви збираєтесь ночувати просто неба? – здивовано спитав мустангер, побачивши, що гість перекинув через плече свою стару ковдру й рушив до дверей.

– А тільки так.

– Але ж ніч дуже холодна, майже як під норд!

– Ну й біс із нею! Краще вже трохи змерзнути, ніж до ранку задихатися в чотирьох стінах.

– Та ні, ви, певне, жартуєте, містере Стампе?

– Мій молодий друже! – з притиском промовив мисливець, не відповідаючи прямо на запитання.- Ось уже шість років, як Зеб Стамп не вкладався спати під покрівлею. Колись я мав таку собі домівку в дуплі величезного платана, ще на Міссісіпі, коли була жива моя стара,- задля неї я і влаштував те житло. А коли вона померла, я перебрався спочатку до Луїзіани, а потім уже сюди. І відтоді в мене над головою тільки синє небо Техасу – і вдень, і вночі.

– Ну, коли ви хочете спати надворі…

– Таки хочу,- коротко відказав мисливець і, переступивши поріг, подався до лужка, що був між хатиною і річкою.

Він узяв із собою не лише свою стару ковдру – на руці в нього висіла скручена кільцями мотузка з кінського волосу, ярдів шість чи сім завдовжки, так зване кабрієсто, що ним звичайно припинають коней на пасовищі. Але цього разу мотузка призначалась на інше.

Пильно оглянувши траву на кілька ярдів навколо себе,- світив місяць, і видно було досить добре,- Зеб Стамп ретельно розіклав на траві мотузку, обвівши нею оглянуту місцину так, щоб усередині можна було лягти. А тоді вступив у те коло, закутався в ковдру і спокійно простягся на траві. За якусь хвилину він. начебто вже й спав.

Він таки справді спав – про це свідчив його рівний і гучний віддих. Маючи добре здоров’я і чисте сумління, Зеб Стамп завжди засинав одразу ж, тільки-но лягав.

Та спочивати йому довелось не довго. Весь час перед тим за кожним його рухом стежила пара цікавих очей – то були очі Феліма О’Нійла.

– Правий Боже! – пробурмотів ірландець сам до себе.- З якого це доброго дива старий обгородився мотузкою?..

Якийсь час цікавість змагалася в ньому з чемністю, але. зрештою взяла гору перша, і тільки-но мисливець захропів, як Фелім підкрався до нього, труснув за плече й виклав своє запитання.

– Хай тобі чорт, клятий ірландський осел! – вигукнув Зеб Стамп, не приховуючи досади.- Я був подумав, що це вже ранок… Навіщо я обводжу себе мотузкою? Та навіщо ж, як не на те, щоб не залізла якась погань!

– Яка погань, містере Стампе? Змії, чи що?

– Та звісно ж, що змії, хай тобі абищо! Іди-но вже спати.

Незважаючи на те, що йому так гостро вичитали, Фелім повернувся до хатини видимо задоволений. “Як не рахувати індіанців,- не раз казав він,- то найгірше в Техасі – це всяке отруйне гаддя. Відколи тут живу, я ще жодної ночі не спав як годиться: з думки не йдуть ці кляті плазуни, а тільки-но заснеш – і вві сні їх побачиш. Ото шкода, що святий Патрік не навідав Техасу перед тим, як спочити в бозі” (20).

Живучи в лісі, на відлюдді, Фелім майже ні з ким не спілкувався, отож і не знав про таку властивість кабрі-єсто. Він вирішив одразу ж застосувати нове знання на

(20) За легендою, святий Патрік знищив в. Ірландії всіх отруйних змій.

Ділі. Тихенько, щоб не збудити господаря, який уже спав, він зайшов до хатини, зняв з кілка волосяну мотузку, а тоді вислизнув надвір і, поступово розмотуючи мотузку, виклав її навколо стін оселі.

Спорудивши свій оборонний вал, він повернувся до хати і, переступаючи поріг, пробурмотів сам до себе:

– Ну, Феліме О’Нійле, цю ніч ти вже спатимеш спокійно, хоч би скільки було того гаддя в Техасі!

Після цих Фелімових слів навколо хатини мустанге-ра запала цілковита тиша. Така сама тиша була і в хатині: земляк святого Патріка, вже не боячись нападу плазунів, простягся на кінській шкурі і майже миттю заснув.

Якийсь час здавалося, що всі втішаються незворушним відпочинком – і люди, й собака Тара, й полонені дикі коні. Тишу порушувала тільки “худобина” Зеба Стампа, скубучи траву на пасовищі.

Та невдовзі виявилося, що й сам старий мисливець не спить. Він перевертався з боку на бік, наче йому не давала заснути якась неспокійна думка.

Перевернувшись так разів з десять, Зеб сів і невдово-лено озирнувся довкола.

– Хай йому чорт, тому нахабному ірландському йолопові! – процідив він крізь зуби.- Зіпсував мені весь спочинок, бісова душа! От би витягти його з хатини та й скинути в річку – була б йому добра наука! Аж руки сверблять це зробити, і стримує мене тільки повага до його господаря – хоч той теж ірландець, але людина гідна… Певне, я вже так і не засну до ранку.

Виливши отак свою досаду, мисливець знову загорнувся в ковдру й ліг на траву.

Але заснути не міг і тепер: чути було, як він совається й перевертається з боку на бік. Нарешті він знову сів, і з його уст полинув потік слів, дуже подібний до першого, тільки цього разу погроза скупати Феліма в річці прозвучала ще певніше й рішучіше.

Зеб начебто ще вагався, чи виконати йому свою погрозу, коли раптом побачив щось таке, що повернуло його думки на інше. ‘Футів за двадцять від того місця, де він сидів, по траві, звиваючись, повзла довга тонка істота. За формою тіла та лискучою, сріблястою проти місяця шкірою неважко було розпізнати, що то за плазун.

– Змія! – пошепки мовив Зеб Стамп, не зводячи очей з рептилії.- Цікаво, що ж це за порода шастає тут серед ночі? Для гримучої начебто завелика, хоч у цих краях трапляються гримучки майже такі самі завбільшки. Але ця надто світла кольором та й тілом затонка. Ні, це не гримучка… А-а, впізнав! Це ж “курочка”. Мабуть, шукає яєць. От бісова душа, суне просто на мене!

В голосі його не вчувалося страху, навіть коли він побачив, що змія повзе до нього. Мисливець знав: вона не перелізе через волосяну мотузку, а торкнувшись до неї, поверне назад, неначе то вогненна смуга. Почуваючи себе в безпеці у своєму магічному колі, він міг спокійно стежити за непроханою гостею, навіть якби то була найотруйніша з усіх змій прерії.

Але ця змія не була отруйна. Навпаки – зовсім нездатна заподіяти якусь шкоду, за що й дістала просторічну назву “курочка”. А тим часом серед північноамериканських плазунів це один з найбільших.

Зеб сидів і дивився на змію, і на обличчі його відбивалася тільки цікавість, та й то не хтозна-яка. У мисливця, що звик ночувати просто неба, це видовище не викликало ні подиву, ні ляку, навіть коли змія підповзла ще ближче і, трохи підвівши голову, ткнулася в мотузку.

Після цього вже й зовсім нічого було боятися, бо “курочка”, наразившись на кабріесто, миттю повернула назад і поповзла геть.

Якусь хвилю мисливець сидів нерухомо, спостерігаючи, як змія плазує по траві. Здавалося, він не знав, що робити – чи то наздогнати і вбити плазуна, чи дати йому зникнути так само тихо, як він і з’явився. Якби то була гримуча або мокасинова змія, Зеб розчавив би їй голову підбором свого важкого чобота. Але на мирну “курочку” його неприязнь не поширювалась – про це свідчили й ті кілька слів, що їх він пробурмотів їй услід, поки вона поволі віддалялася:

– Бідолашний плазун, нехай собі живе! Він ме. ні не ворог, хоча й висмоктує часом індичі яйця і тим зменшує поголів’я індиків. Але ж так йому призначено від природи, то й не варт за це його винуватити. А от винуватити того дурноверхого ірландця, що нахабно розбуркав мене, я таки маю причину. Страх як хочеться добряче провчити його, тільки так, щоб не образити цим мого молодого друга… Стривай! Богом присягаюся, придумав!.. Саме те, що треба, не будь я Зеб Стами! З цими словами старий мисливець, обличчя якого враз прибрало веселого й лукавого виразу, підхопився на ноги і, пригнувшись, побіг навздогін за плазуном. За кілька широких кроків він наздогнав “курочку” і, розчепіривши пальці, кинувся на неї. В наступну мить довге лискуче тіло змії вже звивалось у нього в руках.

– Ну, містере Феліме, начувайся! – вигукнув він так, наче звертався до зловленого плазуна.- Я нажену на твою бісову ірландську душу такого страху, що ти в мене до ранку не заснеш. А як ні – то, значить, я дурень, що не годен відрізнити орла від індика. Оце тобі буде добрий товариш на цю ніч!

Виголосивши таку тираду, Зеб підійшов до хатини і, скрадаючись у її затінку, пустив змію всередину мотузяного кола, яким Фелім так завбачливо обгородився перед сном.

Повернувшись до своєї трав’яної постелі, мисливець знов обгорнув плечі старою ковдрою і пробурмотів:

– Плазун звідти через мотузку ніяк не вибереться – це ясно. Так само ясно й те, що, шукаючи виходу, він повзатиме по всій хатині. І якщо десь за півгодини не залізе на того ірландського бевзя, то старий Зеб Стамп сам бевзь… Еге! Що це там? Здається, вже…

Якби мисливець і хотів сказати ще щось, то однаково не почув би й сам себе, бо в цю мить зчинився такий гвалт, що, напевне, переполохав усе живе по берегах Аламо й на кілька миль в окрузі.

Почалося з людського крику – чи, краще сказати, зойку,- такого, що міг вихопитися тільки з ірландської горлянки. І справді, той моторошний звук видав не хто інший, як Фелім О’Нійл. Та вже наступної миті голос його потонув у хорі собачого гавкоту й кінського форкання та іржання, і цей лемент тривав кілька хвилин безперестанку.

– Що сталося? – запитав мустангер, підхопившись з ліжка й навпомацки пробираючись до свого нажаханого слуги.- Який біс у тебе вселився, Феліме? Чи ти побачив привида?

– Ой паничу! Куди гірше, Бог мені свідок! На мене напала змія! Геть усього покусала! О святий Патріку, я нещасний пропащий грішник! Тепер я напевне помру!

– Покусала, кажеш? Де? – спитав Моріс, квапливо засвічуючи світло, і разом зі старим мисливцем, що вже прибіг до хатини, почав оглядати тіло слуги.- Не бачу ніяких укусів,- провадив він, повертаючи Феліма на всі боки й пильно досліджуючи кожну п’ядь його

Шкіри.

– Жодної подряпинки,- коротко докинув Стамп.

– Не покусала? Ну, хвалити Бога! Але ж вона повзала по мені, от наче й зараз відчуваю, холодна, мов

Милостиня.

– А чи була тут взагалі змія? – спитав Моріс, не дуже вірячи Фелімовим словам.- Мабуть, це тобі просто наснилося, Феліме.

– Ой ні, не наснилося, паничу! Справжнісінька змія! Хай мене грім поб’є, коли брешу!

– Схоже на те, що змія таки була,- сухо зауважив мисливець.- Ану подивимось, може, й знайдемо її. Та все ж дивно. Навколо хатини лежить волосяна мотузка, то як же змія перелізла через неї?.. Ага, онде вона! – Зеб Стамп показав у куток, де, згорнувшись кільцями, лежала змія.- Е, та це ж усього-на-всього “курочка”! – вигукнув він.- Від неї шкоди не більш, як від голуба. Не могла вона тебе покусати, містере Феліме, але ми її однак скараємо.

З цими словами старий мисливець схопив плазуна, підняв високо над головою і так пожбурив на підлогу, що мало не вибив з нього дух.

– Ну от, містере Феліме! – мовив він, довершуючи справу підбором свого важкого чобота.- Тепер лягай собі й спи спокійно до самого ранку. Чого-чого, а змій уже можеш не боятися.

Штовхаючи ногою поперед себе мертвого плазуна, Зеб Стамп вийшов з хатини. А тоді, весело посмію-ючись сам до себе, знову простягся на моріжку на весь свій велетенський зріст – уже втретє за ту ніч.

Розділ VIII СЛІД ОТРУЙНОЇ СТОНОГИ

Коли із змією було покінчено, скрізь довкола відновився мир і спокій. Скавуління собаки затихло разом з криками Феліма. Мустанги знову тихо стояли під тінястими деревами.

У хатині теж запала тиша; чути було тільки, як час від часу неспокійно перевертається на своїй постілці Фелім, що втратив віру в захист властивості кабрієсто.

Та й надворі тишу порушував лише один звук, хоча й зовсім не схожий на вовтузіння в хатині. Він був чимось середнім між крокодилячим риком і кумканням жаби-вола; та оскільки цей звук виходив з ніздрів Зеба Стампа, то міг бути тільки хропінням заснулого мисливця. А його неабияка гучність свідчила, що той спить здоровим, міцним сном.

Так воно й було. Мисливець заснув майже в ту саму мить, як востаннє ліг усередині свого мотузяного кола. Помстившись ірландцеві за урваний сон, він ураз заспокоївся і тепер знову спокійнісінько хропів.

Майже годину тривав цей перегук таких різних звуків, і до нього вряди-годи долучався крик великої вухатої сови чи жалісне квиління койота.

Аж ось знову, так само зненацька, гримнув уже знайомий хор, що його заспівувачем знову був той-таки горлатий ірландець.

– Ой лишенько! – заволав він так, що одразу збудив не тільки свого господаря в хатині, але й гостя надворі.- Пресвята Богородице! Пречиста Діво! Порятуй мене, порятуй!

– Від чого тебе рятувати? – спитав мустангер, знову схоплюючись з ліжка й похапцем засвічуючи світло.- Що з тобою таке, бісів ти сину?

– Ще одна змія, ваша милосте! Ой, та ще й куди лихіша за ту, яку вбив містер Стамп, от щоб я пропав! Вона покусала мені груди. Де вона проповзла, там так усе горить, немов наш коваль у Баллібалласі припік розжареним залізом!

– Хай тобі сто чортів, поганий ти тхір! – загорлав Зеб Стамп, ставши на порозі зі своєю ковдрою на плечах і заповнивши собою весь дверний отвір.- Це вже другий раз ти збудив мене, клятий ірландський дурню!.. Ви вже мені пробачте, містере Джеральде, я знаю, дурні є скрізь, і в Америці їх не менше, ніж в Ірландії, але такого дурноверхого йолопа, як оцей ваш Фелім, мені ще зроду не траплялося бачити. Як на мене, то ми сьогодні так і не заснемо, коли не втопимо його в річці!

– Ой, містере Стампе, любий, не кажіть такого! Клянуся вам обом, що тут ще одна змія. Я певен, вона й досі в хатині. Ось лише хвилину тому вона повзала по мені.

– Мабуть, це тобі наснилося,- напівзапитально мовив мисливець, уже спокійнішим тоном.- Кажу ж тобі, ніяка техаська змія не переповзе через волосяну мотузку. А ота, певне, була вже в хатині, коли ти надумав обгородитись. Навряд, щоб їх залізло сюди аж дві. Ось ми зараз подивимось…

– Ой лишенько! Та ви погляньте! – закричав ірландець, задираючи сорочку на грудях.- Осьде її слід, якраз на ребрах! Я ж вам кажу, що тут була ще одна змія! О пресвята Богородице, що ж зі мною буде? Пече,

Як вогнем!

– Змія? – вигукнув Стамп, підступивши до переляканого ірландця й наблизивши до нього свічку.- Де ж пак, змія! Ні, хай їй сто чортів, це не змія! Це ще гірше!

– Ще гірше за змію? – в розпачі заволав Фелім.- Гірше, кажете, містере Стампе? Ви гадаєте, це небезпечно?

– Ну, хтозна, як воно повернеться. Все залежатиме від того, чи знайду я тут поблизу що треба і чи скоро знайду. А як ні, містере Феліме, то не ручуся…

– Ой містере Стампе, краще й не кажіть!

– Що це? – спитав Моріс, побачивши на грудях у слуги довгу червону смужку, неначе проведену навскоси розпеченим залізним стрижнем.- Що воно таке, скажіть? – повторив він з тривогою в голосі, помітивши, як похмуро оглядає мисливець той дивний знак.- Я ніколи такого не бачив. Це щось небезпечне?

– Дуже небезпечне, містере Морісе,- відповів Стамп, жестом запрошуючи мустангера вийти за двері й говорячи пошепки, щоб не почув Фелім.

– Але що це таке? – нетерпляче спитав мустангер.

– Слід отруйної стоноги.

– Отруйної стоноги? Вона вкусила його?

– Та наче ні. Але цього й не потрібно. їй досить проповзти по шкірі, щоб убити людину.

– Сили небесні! Невже це правда?

– Так, містере Морісе. Я не раз бачив, як здорові чоловіки врізали дуба від такої-от смужки на тілі. Треба його рятувати, не гаючи часу, бо скоро в нього почнеться страшна гарячка, а тоді потьмариться розум, як ото коли вкусить скажений собака. Та лякати його поки що не треба, ось я побачу, чи не можна йому допомогти. Є в цих місцях одна така рослина, і якбимені її швидко знайти, то ми б його легко вилікували. Та от, як на те, бісів місяць сховався за хмарами, й шукати доведеться навпомацки. Я знаю, отам на крутосхилі цього зілля багато, отож ви йдіть заспокойте бідолаху, а я подивлюся, чим йому зарадити. За хвилину-дві повернуся.

Ця їхня розмова, що велася пошепки та ще й за дверима, замість погамувати Фелімів страх, розбуркала його до краю, і ледве старий мисливець зник у темряві, подавшись на пошуки рятівної рослини, як ірландець прожогом вискочив з хатини, ще відчайдушніше репетуючи.

Минуло кілька хвилин, перш ніж господар спромігся його заспокоїти, запевнивши,- хоча й сам не дуже в те вірив,- що ніякої небезпеки немає.

А ще за хвилину по тому в дверях з’явився Зеб Стамп, і, поглянувши на нього, обидва – й слуга, й господар – відчули полегкість. І впевнений вираз його обличчя, і спокійні рухи краще від будь-яких слів говорили: він таки знайшов те, що шукав. У правій руці мисливець тримав кілька темно-зелених довгастих кружалець, обтиканих гострими колючками. Моріс упізнав листя добре знайомого йому кактуса о р є г а н о.

– Не журися, містере Феліме! – заспокійливо сказав Зеб Стамп.- Тепер тобі нема чого боятися. Осьде зіллячко, яке враз витягне з тебе гарячку,- швидше, ніж згорить кинута в огонь пір’їна… Та годі тобі репетувати, друже! Ти ж побудив усіх звірів, птахів і плазунів на двадцять миль в окрузі. Якщо ти й далі так горлатимеш, сюди збіжаться з гір команчі, а це буде куди гірше за оту бісову стоногу… Містере Морісе, пошукайте, чим його перев’язати, а я тим часом наготую припарку.

Витягши з піхов ножа, мисливець передусім позрізав з листя колючки, а тоді зняв цупку шкіру, дрібно покришив соковитий м’якуш і, розрівнявши його на поданій мустангером чистій полотнинці, з мисливською вправністю приклав цю, як він казав, “припарку” до червоної смуги на Фелімових грудях, що її, всупереч поясненню Зеба Стампа, залишили не кігтики стоноги, а її отруйні жувальця, які раз по раз впиналися в шкіру сплячого.

“Припарка” подіяла майже одразу: сік кактуса виявився доброю протиотрутою, і потерпілий, позбувшись страху, щасливий з того, що тепер його життя в безпеці, поринув у глибокий, цілющий сон. А самозваний лікар після марних пошуків стоноги,- ця гидка істота, на відміну від змій, не боїться волосяної мотузки,- мовчки вийшов з хатини, знову вмостився на своїй зеленій постелі й спокійно проспав до ранку.

З першим променем світанку всі троє були вже на ногах. Фелімова гарячка минула, а з нею і його нічний страх. Нашвидку поснідавши рештками смаженого індика, почали квапливо готуватися до від’їзду. Колишній помічник стайничого з Баллібаллаха разом с техаським мисливцем готував диких коней до подорожі через прерію, міцно прив’язуючи їх одне до одного, а тим часом Моріс клопотався коло свого гнідого та плямистої лошиці. Особливо багато уваги приділяв він прекрасній полонянці: розчісував їй гриву і хвіст, зчищав з лискучої шерсті плями грязюки, що свідчили про те, як уперто він ганявся за цією твариною, перш ніж накинув ласо на її горду шию.

– Та годі вам, друже! – вигукнув Зеб Стами, з подивом спостерігаючи за мустангером.- Зовсім ні до чого аж так її чепурити. Вудлі Пойндекстер не з тих, хто відмовляється від свого слова. Ви й так отримаєте ті дві сотні, не будь я Зеб Стами. І хай мене чорти візьмуть, коли вона не варта цих грошей!

Моріс нічого не відповів на слова старого мисливця, проте ледь помітна усмішка в кутиках його уст давала взнаки, що кентуккієць зовсім не так зрозумів причину

Його ретельності.

Не минуло й години, як мустангер вирушив у дорогу верхи на своєму гнідому, ведучи за собою на ласо плямисту лошицю. Позаду, під наглядом Феліма, легким клусом біг табунець призначених на продаж мустангів. Зеб Стами, молотячи п’ятами по боках свою “стару худобину”, насилу встигав за ними. А позад усіх, обережно ступаючи по колючій траві, тюпав Тара.

Хатину залишили напризволяще, щільно причинивши обтягнуті кінською шкурою двері, щоб туди не забрели непрохані чотириногі гості. І тепер навколишню тишу час від часу порушувало тільки пугукання вухатої сови, або пронизливий крик пуми, або жалісне дзявкання голодного койота.

Розділ IX ПРИКОРДОННИЙ ФОРТ

Над фортом Індж на високій щоглі майорить американський прапор, кидаючи колихливу тінь на незвичайну, цікаву для допитливого ока картину.

Це картина справжнього прикордонного життя,- вірогідно змалювати яке зміг би хіба що Верне-молод-ший (2)|,- життя напіввійськового й напівцивільного, напівдикого й напівцивілізованого, де можна побачити людей, що різняться між собою і кольором шкіри, і одягом, і родом занять і належать відповідно чи то до різних полюсів цього строкатого світу, чи то до численних проміжних верств.

Та й місце дії – сам форт як такий – має не менш дивовижний вигляд. Отой прапор майорить не над бастіонами й зубчастими мурами, отіняє не каземати й таємні ходи, не рови, вали й бруствери – там немає нічого притаманного справжній фортеці. Є лише грубий частокіл із стовбурів алгаробії, всередині якого споруджено навіс-стайню на двісті коней. Поза частоколом стоїть з десяток будівель найпримітивнішої архітектури – здебільшого просто плетені з гілля та обмазані глиною хатини-хакале. В найбільшій будівлі міститься казарма, за нею – лазарет та інтендантські склади; з одного боку гауптвахта, з другого – на кращому місці – їдальня та офіцерські помешкання; усе те вкрай просте на вигляд – стіни поштукатурено й вибілено вапном, якого так багато по берегах Леони,- усе дуже чисте й охайне, як і належить бути місцю, де розквартироване військо великої цивілізованої нації. Такий-от він, форт Індж.

Трохи далі в око впадає ще одна група будівель, майже така сама на вигляд, як щойно змальована під назвою форт. І хоч прапор їх не отіняє, вони також перебувають під його захистом, бо саме йому завдячують своїм виникненням і існуванням. Це зародок одного з тих селищ, які звичайно з’являються поблизу американських військових постів, щоб у не дуже далекому майбутньому стати містечками, а може, й великими містами.

(21) Верне-молодший – Орас Верне, французький художник XIX ст., автор парадних історичних картин.

А тим часом його населення складається з маркітанта (22), в чиїй крамничці можна купити всякий дріб’язок, що не входить до військового пайка; з господаря заїзду та бару при ньому, що приваблює нероб гранчастими пляшками на полицях; двох картярів-професіоналів, які, конкуруючи між собою, з допомогою фараона і монте (23) видобувають із кишень місцевого воїнства переважну частину його платні, кільканадцяти темнооких сеньйорит досить сумнівної репутації і такого ж числа мисливців, пого’ничів, мустангерів та людей без певних прикмет – такі крутяться коло військових поселень чи

Не в кожній країні.

Будинки, в яких мешкав ця різномаста людність, розташовано не без ладу. Як видно, всі вони належать одному підприємцеві. Вони стоять навколо “площі”, де, замість ліхтарних стовпів чи статуй, над витоптаною травою стримить стовбур усохлого кипариса та ще кущ

Акації.

Річка Леона – тут вона ще майже струмок – тече позад форту й селища. Попереду розкинулась яскраво-зелена рівнина, облямована вдалині темнішою смугою лісу, де могутні дуби, горіхи й в’язи борються за існування з колючими кактусами та безліччю витких і повзучих рослин-паразитів, майже невідомих ботанікам. На південь і на схід уздовж берега річки розкидано будинки – це садиби плантаторів. Деякі з них, дуже прості на вигляд, споруджено недавно, кілька інших, претензійнішої архітектури, видимо давнішого походження. Один з них привертає особливу увагу – великий будинок з пласким дахом і зубчастим парапетом; його білі стіни вирізняються на зеленому тлі парку, що обступив його півкільцем. Це – гасієнда (24)

Каса-дель-Корво.

Звернувши погляд на північ, ви побачите чудернацьку самотню гору – величезний скелястий конус, що на кількасот футів підноситься над рівниною; а за ним у туманній далині видно хвилясті обриси Гуадалуп-ських гір, що вивершують те високе й майже не досліджене плоскогір’я, Льяно-Естакадо.

(22) Маркітант – дрібний торговець їстівними припасами й предметами солдатського вжитку.

(23) Фараон, монте – азартні картярські ігри.

(24) Гасієнда – садиба й будинок поміщика в Мексиці, Техасі й Південній Америці.

Погляньте вгору – і ви побачите небо, напівсалфіро-ве, напівбірюзове. Удень – ясне-ясне, без жодної хмаринки, тільки з золотим кружалом сонця; уночі – всіяне зорями, немовби викуваними із ясної сталі, з чітко окресленим місячним диском, що виблискує щирим сріблом.

Погляньте вниз о тій порі, коли вже зникли зорі й місяць і насичений пахощами квітів вітрець з Мексиканської затоки налітає на прапор над фортом і розгортає його перед вранішнім світлом; тож погляньте – і ви побачите оту картину, що її мав би намалювати Верне, таку яскраву й виразну, таку багату різноманітними постатями, вбранням, барвами, що її годі описати пером.

На цій живій картині ви розпізнаєте людей у військовій формі Сполучених Штатів: у голубій – піхотинців, у темнішій, майже синій – драгунів і в ледь зеленкуватій – кінних стрільців. Не всі вони у повній формі – лише черговий офіцер, начальник варти й самі вартові, їхні товариші, вільні від служби, тиняються коло казарми і в загорожі, де стайня, у червоних фланелевих сорочках, м’яких капелюхах і нечищених чоботях.

Їх можна побачити і в товаристві людей, одягнених аж ніяк не по-військовому: кремезних мисливців у сорочках з оленячої шкіри й таких самих гетрах, скотарів і мустангерів, убраних під мексиканців, та й самих мексиканців у широких білих штанях, із серапе на плечах, у чоботях з величезними острогами та хвацько зсунутих набакир глянсуватих сомбреро. Деякі розмовляють з індіанцями, що прийшли сюди торгувати чи вести мирні переговори,- їхні намети видно трохи оддалік, а червоні, зелені, сині ковдри, накинуті на плечі, надають їхнім постатям мальовничості і майже класичної краси, якої не можуть зіпсувати навіть страхітливо розмальована шкіра й липке від бруду чорне волосся, подовжене пасмами з кінських хвостів.

Уявіть собі цей строкатий натовп у різноманітному вбранні, що говорить про походження, рід занять і становище його власників; докиньте то там, то там чорношкірого сина Африки – офіцерського слугу чи посильного з котроїсь сусідньої плантації; уявіть, як ці люди стоять окремими купками й про щось балакають або ж походжають по вільній місцині, де спинилося кілька фургонів; уявіть ще дві невеликі гармати на лафетах і поруч зарядні ящики; один чи два намети, де живуть офіцери, що задля оригінальності воліють спати під полотняною покрівлею; зіставлені в піраміду гвинтівки солдатів варти… Уявіть собі все це – і перед вашим внутрішнім зором постане правдива картина військового форту на кордоні Техасу, на самому краю цивілізованого світу.

Десь за тиждень після того, як плантатор з Луїзіани приїхав у свій’новий дім, на парадному плаці перед фортом Індж, звернувши погляди на гасієнду Каса-дель-Корво, стояли троє офіцерів.

Усі вони були молоді – найстаршому не більш як тридцять років. Дві поперечні нашивки в нього на погонах свідчили, що це капітан; другий, з однією нашивкою, був старший лейтенант, а третій, наймолодший, судячи з його чистих погонів, не дослужився ще й до лейтенанта.

Вони саме були вільні від служби й знічев’я завели розмову про нових мешканців Каса-дель-Корво, тобто про плантатора з Луїзіани та його сім’ю.

– Буде щось ніби новосілля,- сказав піхотний капітан, маючи на увазі запрошення, що стосувалося всіх офіцерів гарнізону.- Спершу обід, потім танці – неабияка подія! Певне, побачимо там усіх місцевих аристократів і красунь.

– Аристократів? – засміявся лейтенант драгунів.- Гадаю, таких тут небагато набереться, а красунь, мабуть, і ще менше.

– Ви помиляєтесь, Генкоку. На берегах Леони вистачає і тих, і тих. Сюди прибилося кілька добре відомих у країні родин. І вже без сумніву, вони будуть на святі в Пойндекстера. Коли ж говорити про аристократів, то сам господар там такий аристократ, що вистачить на всіх гостей. Що ж до красунь, то я ладен закластися, що його дочка перевершить усіх в окрузі. Інтендантовій племінниці вже не бути тут першою

Красунею.

– 0-он як? – протягло мовив наймолодший офіцер, з кінних стрільців, і в тоні його вчувалося, що капітанові слова дошкулили йому.- Виходить, ця міс Пойндек-стер має бути з біса гарна.

– Атож, вона справді на диво гарна, коли залишилась така сама, якою я бачив її востаннє на балу в Лафурша. Там було кілька молодих креолів, то вони так упадали коло неї, що мало не дійшло до дуелі.

– То вона кокетка? – з осудом запитав стрілець.

– Аж ніяк, Кросмене. Зовсім навпаки, повірте моєму слову. Вона дівчина поважна і, гадаю, дасть відко-ша кожному, хто спробує повестися з нею запанібрата. Горда, як і її батько! Це в Пойндекстерів спадкове.

– Дівчина якраз для мене,- жартівливо мовив молодий драгун.- Коли вона й справді така гарна, як ви кажете, капітане Слоумене, мені не лишається нічого іншого, як закохатись у неї. Я ж бо, на відміну від Кросмена, ще не попався ні в чиї тенета. І хвалити Бога!

– Ось що, Генкоку,- відказав йому піхотний капітан, чоловік поміркованої вдачі,- я не люблю битись об заклад, але ладен поставити будь-які гроші: побачивши Луїзу Пойндекстер, ви такого більш не скажете, якщо, звісно, не покривите душею.

– Отакої, Слоумене! Даремно ви за мене турбуєтесь. Я не раз бував під вогнем прекрасних очей, і мені нема чого боятися.

– Але не таких прекрасних.

– Чортівня якась! Ви змушуєте чоловіка закохатися в цю дівчину, ще й не бачивши її. Мабуть, вона справді рідкісна, незрівнянна красуня.

– Атож, саме така вона була, коли я бачив її востаннє.

– А коли ж це було?

– Бал у Лафурша? Стривайте, зараз пригадаю… Років з півтора тому. Ми саме повернулися з Мексики. Вона тоді тільки-но почала показуватись у світі. Як ото мовиться: “Зійшла нова зоря на небозводі, народжена для слави, осяйна”.

– Півтора року – чимало часу,- розважливо сказав Кросмен,- а надто для дівчини, та ще й креолки. Вони ж бо часто вискакують заміж, коли ще й шістнадцяти не мине. Чи не втратила її краса своєї свіжості?

– Гадаю, що ні. Я міг би піти туди пересвідчитись, та їм тепер, мабуть, не до гостей: готуються до свята. А от наш майор уже побував у Каса-дель-Корво й повернувся в такому захваті від краси міс Пойндекстер, Що пані майорша мало не наскубла йому чуприну.

– Ну, капітане Слоумене! – вигукнув драгунський лейтенант.- Слово честі, ви так розпалили мою цікавість, що я вже майже закоханий у ту Луїзу Пойндекстер.

– Та перше ніж ви закохаєтесь остаточно,- серйозно мовив каштан,- дозвольте мені застерегти вас. У красуні є сторож, такий собі лихий дух.

– Певне, брат? Так звичайно говорять про брата.

– Брата вона має, але це не він. її брат – добрий, благородний юнак, єдиний із знайомих мені Пойндек-стерів, кого не точить власна гордість.

– Тоді аристократичний батько? Ну, навряд чи він буде проти того, щоб поріднитися з Генкоками.

– А от я цього не певен. Адже Генкоки – янкі з півночі, а він – гордий південець! Та я мав на думці не старого Пойндекстера.

– Хто ж тоді той лихий дух? Чи, може, він справді

Не людина, а дух?

– Та ні, людина, принаймні на вигляд. Це її кузен, досить неприємний тип. Звуть його Кассій Колхаун.

– Я начебто десь чув це ім’я.

– Я теж,- докинув стрілець.

– Його чув майже кожен, хто був так чи так причетний до мексиканської війни, тобто брав участь у поході Скотта (25). Про Кассія Колхауна тоді чимало говорили й здебільшого не дуже схвально. Він був капітаном у полку волонтерів о штату Міссісіпі – він звідти родом,- але його частіше бачили за картярським столом, аніж у полкових казармах. Там сталося два чи три випадки, після яких він здобув лиху славу задираки. Але то було ще перед мексиканською війною. Серед новоорлеанських шибайголів його добре знали і вважали небезпечним.

– То й що? – трохи зачіпливо спитав молодий драгун.- Кого цікавить, чи він небезпечний, той містер Кассій Колхаун, чи ні? В усякому разі, мені до нього байдужісінько. Ви ж самі казали, що він їй тільки кузен, хіба не так?

– Мабуть, не тільки. Я маю підстави гадати, що він

Залицяється до неї.

– І вона приймає його залицяння?

– Цього я сказати не можу. Я лише знаю, чи, певніше, здогадуюсь, що він у великій шані в її батька.

(25) Йдеться про американо-мексиканську війну 1846-1848 pp., внаслідок якої Техас і Каліфорнію було остаточно відірвано від Мексики й приєднано до США.

І мені казали чому,- щоправда, це тільки чутки, але цілком вірогідні. Звичайна історія: залежність через позичені гроші. Пойндекстер уже далеко не той багатій, що був колись, а то б ми ніколи не побачили його в цій глушині.

– Коли його дочка справді така принадна, як ви кажете, то, мабуть, тут незабаром з’явиться і капітан Кассій Колхаун?

– Незабаром? То ви нічого не знаєте? Він уже тут, приїхав разом з Пойндекстерами й оселився в їхньому домі. Дехто каже, що й він уклав свої гроші в цю плантацію. Не далі як сьогодні вранці я бачив його в барі: він дудлив віскі й хизувався, як і раніш.

– Такий смаглявий чоловік років тридцяти, в синьому сюртуку напіввійськового крою і з револьвером Кольта при боці?

– Атож, і з-мисливським ножем у внутрішній кишені. Оце ж він і є.

– Вигляд у нього досить зухвалий,- зауважив молодий стрілець,- і якщо він справді задирака, то зовнішність це тільки підтверджує.

– До біса його зовнішність! – із серцем вигукнув драгун.- Ми ж бо офіцери війська дядька Сема (26), і нам не личить боятися чийогось там вигляду, та й самого того задираки. Нехай лиш спробує зачепити мене, то я покажу йому, що вмію спускати курок так само швидко, як і він.

У цю мить сурма покликала їх до ранкового шикування – цієї церемонії в невеличкому прикордонному форті дотримувались так само неухильно, як і в армійському корпусі,- і троє офіцерів розійшлися готувати свої роти до огляду, що його провадив майор, комендант форту.

Розділ X КАСА-ДЕЛЬ-КОРВО

Маєток, або ж гасієнда, Каса-дель-Корво простягся вподовж лісистої долини Леони більш як на три милі і вдвічі далі сягав на південь у прерію.

“Дядько Сем”-образний вислів, що означає Сполучені Штати Америки.

Сам будинок, що його звичайно, хоча й неправильно, також називали гасіендою, стояв на віддалі гарматного пострілу від форту Індж, і звідти було трохи видно білі стіни – решту будинку заступали високі дерева, що росли по берегах річки.

Місце для гасієнди було обрано не зовсім звичайне, що, безперечно, випливало з міркувань оборони: будинок закладали в ті часи, коли поселенцям ще загрожували набіги індіанців; а втім, ця небезпека не минула й тепер.

Річка виписує тут закрут у формі підкови – таку собі дугу на три чверті кола, а гасіенду споруджено на прямій, що з’єднує її кінці, а краще сказати – на прилеглій до неї площі всередині дуги. Звідти й назва: “Каса-дель-Корво”, або ж “Будинок на закруті”.

Чільна стіна будинку дивиться на прерію, що розляглась аж ген до обрію, утворивши перед будинком такий розкішний луг, що проти нього будь-який королівський парк видасться тісною загородою.

Архітектурний стиль Каса-дель-Корво, так само як і інших великих поміщицьких будинків у Мексиці, найкраще б назвати мавритансько-мексиканським: це одноповерхові будівлі з пласким дахом – а с о т є є ю,- обнесеним з усіх боків парапетом; на вимощеному плитами внутрішньому подвір’ї, що зветься паті о,- фонтан і кам’яні сходи на дах; у чільній стіні – масивні дерев’яні ворота головного входу, а обабіч них – по два чи три віконця з міцними залізними гратами. Оце, в загальних рисах, опис мексиканської гасієнди, і Каса-дель-Корво мало чим різнилася від цього зразка, поширеного майже на всьому величезному терені Іспанської Америки (27).

Такий-от будинок із садибою прикрашав новопридбані володіння плантатора з Луїзіани.

Поки що будинок не зазнав ніяких змін ні зовні, ні всередині – коли не брати до уваги його мешканців. У дворі та внутрішніх приміщеннях, де колись можна було побачити лише людей, вигляд яких незаперечно свідчив про їхнє іспанське походження, тепер впадали в око обличчя наполовину англосаксонського, наполовину франко-американського типу, а замість багатої, співучої мови Андалусії чулася різка горлова напівтев-

(27) Так за тих часів називали нинішню Латинську Америку.

Тонська говірка, що її лише вряди-годи перебивала м’якіша французька мова креолів.

Більш помітні переміни сталися поза стінами будинку, де стояли купкою, мов невеличке сільце, криті листям юки хатини-хакале, що колись були оселями пеонів(28) та іншого під’яремного люду. Там, де серед прерії, брязкаючи острогами, гордо виступав високий худий вакеро(29) у крислатому чорному капелюсі й картатому серапе, тепер походжає владний наглядач у синій вовняній куртці, раз по раз ляскаючи канчуком; а там, де червоношкірі нащадки ацтеків(30), ледь прикривши тіло овечою шкурою, сумно бродили коло своїх хакале, тепер від рана до темна сокотять веселою новоорлеанською говіркою, співають і танцюють сини та дочки Африки, неначе спростовуючи твердження, що рабство – це лихо.

Чи на краще така переміна в маєтку Каса-дель-Корво?

Був час, коли англійці відповіли б на це одностайним “ні!” – так що ні в кого б не виникло ані найменшого сумніву в їхній щирості.

О людська несталість і лицемірство! Наше так довго плекане співчуття до рабів виявилося чистісінькою облудою. Пішовши на поводу в олігархії(31),- не в родової аристократії нашої країни (вона занадто горда, щоб вдатися до таких ницих підступів), а в олігархії вискочнів-інтриганів, які пролізли до керма влади в усіх галузях життя,- отож, пішовши на поводу в цих запеклих змовників проти прав народу, Англія зрадила свої так гучно проголошені засади й знехтувала довіру, яку відкрито виявили до неї всі нації.

Зовсім інше було на думці в Луїзи Пойндекстер, коли вона сіла в крісло перед великим дзеркалом і звеліла своїй покоївці Флорінді причепурити її до прийому гостей, на яких уже чекали в гасієнді.

Саме того дня було призначено новосілля, і десь за годину вже мали подавати на стіл святковий обід. Цим

(28) Пеони – наймані польові робітники, цілковито залежні від поміщика-ісшшця*

^ Вакеро – пастух (іеп.).

Л[ Ацтеки – індіанці, що в давнину населяли Мексику.

Олігархія (грецьк.- влада небагатьох) – політичне й економічне панування невеликої купки експлуататорів.

Можна б і пояснити трохи збуджений вигляд молодої креолки, особливо помітний Флорінді, але насправді було не так. Покоївка мала свої міркування з приводу того, що не дає спокою її господині, і про це свідчила розмова, яка точилася між ними.

А втім, навряд чи можна назвати це розмовою: скоріше молода пані просто думала вголос, а її повірниця луною відгукувалась на її думки. Луїза змалечку звикла дивитись на свою чорношкіру служницю як на річ, що перед нею можна ні з чим не критися, точнісінько як ото перед стільцями, столом, канапою чи іншими меблями в кімнаті. Різниця була лише в тому, що ця річ мала деякі ознаки живої істоти і вміла відповідати, коли до неї зверталися.

Прийшовши до кімнати, Флорінда хвилин з десять без упину базікала про всяку всячину, тимчасом як її господиня лише зрідка докидала кілька слів.

– Ой, панночко Луї! – казала негритянка, захоплено перепускаючи між пальцями пасма лискучого волосся молодої господині.- Які ж гарні у вас коси! Ну чисто тобі іспанський мох, що звисає з кипариса! Тільки вони у вас іншого кольору і лисніють, мов цукрова полива.

Як уже згадувалося, Луїза Пойндекстер була креолка, тож навряд чи “треба говорити, що волосся вона мала темне й пишне – мов іспанський мох, як простодушно визначила негритянка. Але не чорне, а густого каштанового кольору – такого, як ото буває панцир черепахи або шкура зловленого взимку соболя.

– Ах,- провадила далі Флорінда, розгладжуючи велике пасмо, що відбивало каштановим полиском на її чорній руці,- якби ж то я мала такі чудові коси, а не оцей бісів смушок, що в мене на голові, усі б попадали мені до ніг, усі як є!

– Про що це ти, дівчино? – спитала молода господиня, немовби нараз прокинувшись від мрій.- Що ти сказала? Попадали б до твоїх ніг? Хто?

– Та ну, хіба ж панночка не розуміє?

– Кажу ж тобі, не розумію.

– Закохалися б у мене. Ось що я хотіла сказати.

– Але хто, хто?

– Та всі білі джентльмени. Молоді плантатори, офіцери з форту – ну геть усі! Якби мені ваші коси, панночко Луї, я б їх усіх заполонила.

Молода креолка весело засміялася, уявивши собі, яка була б Флорінда з її, Луїзиними, розкішними косами.

– То ти гадаєш, коли б ти мала такі коси, як у мене, перед тобою не встояв би жоден чоловік?

– Б ні, панночко, не самі лиш коси, а й ваше прегарне личко, й білу, мов молоко, шкіру, й вашу струнку постать, і гордий погляд… Ой, панночко Луї, ви ж просто сліпуча красуня! Я чула, так казали білі джентльмени. Та й нащо мені від когось чути, я ж бо й сама бачу.

– Ти навчилася говорити лестощі, Флоріндо.

– Та ні, ні, панночко! Ні слова лестощів, ані словечка, присягаюсь апостолами!

Той, хто хоч раз поглянув би на її господиню, і без цих ревних запевнень служниці повірив би у щирість її захвату, дарма що він міг видатись трохи перебільшеним. Сказати, що Луїза Пойндекстер красуня, означало тільки повторити одностайну думку людей, які її оточували. Досить було одного погляду, щоб переконатися в цьому. її краса впадала в очі всім – і знайомим, і незнайомим,- а проте розповісти про неї дуже важко. Таке обличчя неможливо описати пером. Навіть пензель міг би дати хіба що бліду його подобу, бо жоден художник, хоч би який здібний, не спромігся б відтворити на мертвому полотні те невловне чарівне світло, що його випромінювали очі дівчини, осяваючи все іїї обличчя. Риси його були бездоганно класичні – саме такий тип жіночої вроди ми бачимо у витворах Фідія і Праксітеля (32) ; але в усьому грецькому пантеоні немає обличчя, схожого на Луїзине, бо воно було не образом богині, а обличчям земної жінки, куди привабливішим для людського ока.

Ледь помітно випнута нижня губка й ще виразніші заокруглинки під щоками ‘виказували палку вдачу, і хоча трохи позбавляли обличчя високої одухотвореності, проте навряд чи зменшували його красу. Багато хто з чоловіків напевне добачив би у такому відхиленні від класичних взірців особливу чарівність – адже Луїза Пойндекстер постала б перед ними не як божество, що йому треба поклонятись, а як жінка, створена для кохання.

На захоплену похвалу Флорінди вона лише засміялася – безтурботно, але без найменшого відтінку недові-

(32)Фідій, Праксітель – давньогрецькі скульптори.

Ри. Молодій креолці не треба було нагадувати про її вроду. Вона добре знала, що вродлива, бо не раз затримувала погляд на своєму відображенні у дзеркалі, перед яким її чепурила служниця. Лестощі негритянки не дуже зворушили Луїзу – не дужче, ніж коли б до неї лащився улюблений спанієль,- і наступної миті вона знов поринула в задуму, з якої перед тим її вивели балачки служниці.

Та, незважаючи на замислений вигляд господині, Флорінда не вмовкала. Щось вочевидь не йшло в неї з думки – якась таємниця, що її вона твердо постановила собі розгадати.

– Ах! – провадила вона, ніби сама до себе.- Якби Флорінді хоч половину панноччиної краси, вона б ні на кого й не глянула і ні за ким би не зітхала!

– Зітхала? – перепитала господиня, вражена її останніми словами.- Що ти хочеш цим сказати?

– Ой Боже ж мій, панночко Луї, таж Флорінда не така сліпа, як вам здається! Не сліпа й не глуха. Вона ж бачить, як ви все сидите на одному місці й словечком не озветеся, тільки зітхаєте, тяжко так зітхаєте! На нашій старій плантації в Луїзіані з вами ніколи такого не було.

– Флоріндо! Боюся, ти втрачаєш глузд! Чи, може, ти залишила його там, у Луїзіані? Певно, на тебе так впливає тутешній клімат, га, дівчино?

– Ой, панночко Луї, та ви б спитали про це в себе самої. Ви не гнівайтесь, що я отак із вами навпростець. Флорінда – ваша невільниця, вона любить вас, як чорна сестра. їй сумно, коли ви отак зітхаєте. Тим-то вона й говорить вам усе як є. Ви не розгнівались?

– Та звісно, що ні. Чого б я мала гніватись на тебе, дівчино? Я не гніваюсь, та й не казала тобі, що гніваюсь. Але ти помиляєшся. Те, що ти нібито бачила або чула, то тільки твоя фантазія. Щоб я зітхала – де ж пак! Маю зараз інший клопіт: сьогодні в нас буде мало не сотня гостей, та ще й здебільшого незнайомі. Будуть і молоді плантатори, й офіцери, яких ти заманила б у тенета, коли б мала мої коси. Ха-ха-ха! А от я не бажаю зваблювати їх, ані одного! Отож роби з моїми косами що хочеш, тільки не плети з них тенет.

– Ой, панночко Луї, ви це правду кажете? – спитала негритянка з неприхованою цікавістю.- Кажете, жоден з тих джентльменів вам не до вподоби? А там є два чи три дуже-дуже гарні. Один плантатор, двоєофіцери, усі молоді. Ви ж знаєте, про кого я кажу. Всі вони так коло вас упадали! Ви певні, панночко, що не зітхаєте за котримсь із них?

– Знову ти про ті зітхання! – засміялася Луїза.- Годі, Флоріндо, ми гайнуємо час. Не забувай, що я маю заздалегідь бути у вітальні, зустрічати всіх отих гостей. А мені потрібно хоч півгодини, щоб перепочити й набратись доброго настрою перед таким великим прийомом.

– Не турбуйтеся, панночко Луї, не турбуйтеся. Я одягну вас швидко, ви ще матимете хтозна-скільки часу. Та й що там вас одягати! Боже мій, на вас хоч що надягни, ви однаково прегарна. Нехай і в балахоні, в яких ото збирають бавовну,- і то будете красуня.

– Ти стала така підлесниця, Флоріндо! Я починаю думати, що тобі від мене чогось треба. Може, хочеш, щоб я помирила тебе з Плутоном?

– Ні, панночко. Плутон мені більше не приятель. Він показав себе таким боягузом, як ото нас спостигла буря в чорній прерії! Ой, панночко Луї, і що б ми робили, коли б не трапився нам отой молодий білий джентльмен на гнідому коні!

– Коли б не він, люба моя Флоріндо, то ні тебе, ні мене тут, напевне, зараз не було б.

– Ой панночко, а який же він гожий із себе, правда? Ви ж бачили його прегарне обличчя. І його густе волосся – воно достоту такого ж кольору, як ваші коси, тільки трохи кучерявиться, як от у мене. Куди там до нього тому молодому плантаторові чи офіцерам з форту! Наші негри кажуть, ніби він така ж сама потолоч, як і вони, просто злидень з білою шкірою. Ну й що з того? Зате він такий красень, що я й сама б за ним зітхала. Еге ж, справжнісінький красень!

До цієї хвилини молода креолка мала незворушний вигляд. Але тепер їй забракло сили. Чи то випадково, чи то зумисне, Флорінда торкнула в душі господині найчутливішу струну.

Та Луїза аж ніяк не хотіла звіряти свою таємницю, нехай би й рабині, і вона зітхнула з полегкістю, почувши надворі гучні голоси,- то була слушна нагода закінчити туалет, а разом з ним и дражливу розмову, в яку вона воліла б не заглиблюватись.

Розділ XI НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ

– Гей ти, нігере! Де твій хазяїн?

– Мас’ (33)Пойндекстер, сер? Старий чи молодий?

– На біса мені молодий? Я кажу про містера Пойндекстера. Де він?

– Еге, сер, вони обоє вдома, чи то пак обоє не вдома, і старий хазяїн, і молодий – мас’ Генрі. Вони отам біля річки, де роблять нову огорожу. Еге, сер, вони обоє там.

– Біля річки? Це далеко звідси?

– Еге, сер. Нігер гадає, десь миль зо три-чотири, як

Не більше.

– Три-чотири милі? Та ти, нігере, як я бачу, геть дурний. Плантація містера Пойндекстера не може сягати так далеко, а він, здається мені, не з. тих, хто ставить огорожі на чужій землі. Слухай-но! А коли він має повернутися, хоч це ти знаєш?

– Вони обоє скоро мають бути, і молодий хазяїн, і старий, і мас’ Колхаун теж. Еге, тут сьогодні великий день – нюхніть лиш, як пахтить з кухні. Ого-го! Буде все, що ви хочете,- і смаженина, і варенина, і печеня, й пироги, й курчата. Незгірш як ото колись на Міссісіпі. Еге, дай Боже здоров’я старому мас’ Пойндекстеру! З ним не пропадеш. А вас, пане, не кликали? Ви не знайомі з нашим хазяїном?

– Хай тобі чорт, нігере, хіба ти мене не пам’ятаєш? А я оце придивився до твоєї чорної мармизи і впізнав тебе.

– Милий Боже! Та невже це мас’ Стамп, що возив нам на стару плантацію оленину та індиків? Еге ж, таки він!.. Та звісно ж, мас’ Стампе, цей нігер добре вас пам’ятає, так наче бачив тільки ‘завчора. Я чув, ви заходили днями, та мене тут не було. Я ж тепер кучер, вожу в кареті нашу молоду хазяйку, нашу кралю міс Лу. Бог свідок, мас’, вона таки прегарна панночка. Кажуть, до неї навіть Флорінді далеко братися… Ну, та дарма, мас’ Стампе, ви пождіть трохи, поки вернеться старий хазяїн. Він уже от-от має бути.

– Ну що ж, коли так, то почекаю,- сказав мисливець, неквапливо злазячи з сідла.- І ось що, хлопче,- провадив він, віддавши поводи негрові.- Підкинь лиш

(33) Мас’ – просторічне від англійського “мастер” – хазяїн, пан.

Моїй кобилі з півдесятка кукурудзяних качанів. Я більш як двадцять миль гнав худобину щодуху, блискавкою мчав, аби тільки прислужитись твоєму хазяїнові.

– О, містере Зебулоне Стампе, це ви? – почувся дзвінкий голосок, і на веранді з’явилася Луїза По-йндекстер.- Я так і подумала,- сказала вона, підходячи до поруччя,- хоча й не сподівалася побачити вас так скоро. Ви ж казали, ніби маєте їхати кудись далеко. Ну, та я рада, що ви знову тут, і тато з Генрі будуть раді… Плутоне, збігай-но до Кло-куховарки, спитай, чим вона може нагодувати містера Стампа. Ви ж іще не обідали, я певна. І одяг на вас запорошений, тож ви просто з дороги? Гей, Флоріндо! Ану мерщій до буфету, принеси чогось випити. Сьогодні так жарко, містера Стампа, напевне, мучить спрага… Що вам більше до смаку – портвейн, херес, кларет? А, згадала, ви завжди найдужче любили мононгахільське віскі. Здається, в нас і воно є. Пошукай, Флоріндо. А ви, містере Стампе, заходьте на веранду, сідайте. Ви питали про тата? Він має повернутися з хвилини на хвилину. А я тим часом спробую розважити вас.

Якби молода господиня замовкла й раніше, вона однаково не дістала б скорої відповіді. Навіть і тепер минуло кілька секунд, перш ніж Зеб Стамп спромігся заговорити. Він стояв, утупивши в неї очі, й ніби занімів од захвату.

– Богом присягаюся, міс Луїзо! – нарешті здобувся він на слово.- Коли я бачив вас на Міссісіпі, я думав, що ви найчарівніше створіння на землі. Та тепер бачу, що ви найчарівніша не тільки на землі, а й на небі. От побий мене грім!

Старий мисливець не дуже й перебільшував. Свіжа після туалету, із щойно зачесаними й ще не торкнутими сонцем і вітром лискучими косами та розрум’яніли-ми від холодної води щоками, в легкій, напівпрозорій сукні з білого індійського мусліну, що гарно облягала її струнку постать, Луїза Пойндекстер справді-таки могла б правити за взірець чарівності, коли й не на небі, то на землі – без сумніву.

– Побий мене грім! – знову вигукнув мисливець.- Мені на віку траплялося бачити жінок, яких я мав за красунь, та й моя небіжчиця була доволі гожа з себе, коли я тільки-но запізнався з нею в Кентуккі, таки справді гожа. Але ось що я скажу, міс Луїзо: якби взяти в кожної з тих жінок найкраще, що в них було, й скласти докупи, то все одно не вийшло б і тисячної частки такого ангела, як ви.

– Ай-ай-ай! Містере Стампе, містере Стампе, і це ви отаке кажете?! Я бачу, ви стали тут у Техасі справжнім кавалером. Коли так піде й далі, глядіть, щоб ви не втратили своєї прямодушності. Тепер я вже таки певна, що вам треба добре випити… Поквапся там, Флоріндо!.. Ви, здається, сказали, що найкраще вам

Смакує віскі?

– Коли й не сказав, то подумав, а це майже те саме. Ваша правда, міс, віскі смакує мені краще за всі ті заморські вина, і як я вже десь на нього натраплю, то ніколи не промину нагоди. Щодо цього Техас мене

Анітрохи не змінив.

– Мас’ Стампе, ви розводите віскі водою? – спитала Флорінда, виходячи із склянкою, до половини наповненою “Мононгахілою”.

– Ні, дівчино. На біса мені вода! Досить з мене тієї, що я випив зранку, поки їхав сюди. Цілісінький день не брав у рот справжнього питва, навіть і не нюхав.

– Любий містере Стампе! Невже отак і питимете? Воно ж обпече вам горло. Може, дати трохи меду чи

Цукру?

– Тільки зіпсувати питво, міс. Воно солодке й без присмак, особливо коли зазирнеш у склянку. Ось зараз побачите, як я його п’ю. Ану, покуштуємо!

Старий мисливець підніс склянку до рота і, зробивши три великих і четвертий маленький ковтки, віддав її порожню Флорінді. А тоді лунко зацмокав губами, майже заглушивши вражені вигуки, що водночас вихопились у молодої господині та її служниці.

– Ви казали, обпече? Аж ніяк. Воно тільки змастило мені горлянку, так що я можу тепер побалакати з вашим батьком про те, задля чого приїхав,- про отого плямистого мустанга.

– Ой, справді! Я зовсім забула… Та ні, не те щоб аабула, просто думала, ви ще не встигли дізнатися. А що, в якісь новини про того красеня?

– Красеня – це добре сказано. Так воно і є. А ще краще буде сказати – красуню.

– Що ви маєте на увазі?

– Цей мустанг – вона. Лошиця.

– А-а, так… То, кажете, ви чули про неї щось нове після того, як були в нас минулого разу?

– І чув, і бачив її, і руками торкався.

– Он як?

– її вже зловлено.

– Справді? Яка приємна новина! Я буду страшенно рада побачити цю красуню й проїхатись на ній верхи. Відколи ми в Техасі, я ще не мала жодного пристойного коня. Тато пообіцяв, що купить мені цього мустанга за будь-яку ціну. А хто ж той щасливчик, якому так поталанило?

– Ви питаєте, хто зловив лошицю?

– Атож. Хто він?

– Ну звісно, що мустангер.

– Мустангер?

– Еге ж, та ще такий, що куди до нього всім у цій прерії. Ні їздити верхи ніхто не годен, як він, ні ласо кидати. Що там ті хвалені мексиканці! Я ще не бачив жодного мексиканця, що так добре справлявся б з кіньми, як цей молодик. А тим часом у ньому нема й краплиночки мексиканської крові, так само, як і в мені.

– Як його звуть?

– Та, бачте, прізвища його я ніколи не чув, а ім’я знаю – Моріс. Тут, у форті, його звуть Морісом-му-стангером.

Старий мисливець був не такий спостережливий, щоб помітити, з яким жадібним інтересом поставлено це запитання. Не помітив він і того, як спалахнули Луїзи-ні щоки, коли вона почула його відповідь.

Але ні те, ні те не пройшло повз увагу Флорінди.

– Ой, панночко Лу! – вигукнула вона.- Та чи ж не так звати й хороброго молодого джентльмена, того, що врятував нас отоді в чорній прерії?

– Атож, Богом присягаюся! – підтвердив мисливець, так що молодій господині не довелося відповідати на це запитання.- Тепер і я згадав, він розказував мені про цю пригоду сьогодні ж таки вранці, перед тим як ми вирушили. Оце ж він і є. Той самий хлопчина, що зловив плямисту лошичку і вже веде її сюди разом з десятком інших мустангів. Вони мають бути тут ще до смерку. А я чимдуж прискакав на своїй старій худобині попередити про це вашого батька, щоб він не прогавив нагоди. Бо як про ту плямисту провідають тут в околиці, то, гляди, хтось ще й перехопить, я ж знаю, як воно буває. Отож і подумав про вас, міс Луїзо,- ви ж бо так захотіли її мати, коли я вам про неї сказав. Ну, а тепер можете не турбуватися – вона буде ваша, старий Зеб Стами ручиться за це.

– Ой, містере Стампе, який же ви добрий! Я дуже, дуже вдячна вам. А теперь пробачте, я мушу на хвилинку вас залишити. Батько от-от повернеться. У нас сьогодні званий обід, і мені доведеться приймати страшенно багато гостей. Флоріндо, подбай, щоб містера Стампа нагодували. Іди зараз же, дівчино, не барися… І ще ось що, містере Стампе,- провадила молода господиня, підступивши ближче до мисливця й стишивши голос.- Якщо той… молодий джентльмен з’явиться, коли в нас будуть гості,- а він же з ними, певно, не знайомий,- то чи не подбаєте ви, щоб його не обминули увагою? Тут у нас на веранді буде вино і все таке інше… Ви мене розумієте, любий містере Стампе?

– Побий мене грім, міс Луїзо, ні! Цебто не зовсім. Щодо питва і всякого такого іншого я розумію. А от що то за молодий джентльмен, про котрого ви говорите, аж ніяк не доберу.

– Та ви ж добре знаєте, кого я маю на думці! Отого молодого джентльмена… ну, того, що, як ви сказали, має привести коней.

– А, он ви про кого! Про Моріса-мустангера, еге ж? Ну, то ви не дуже помилилися, назвавши його джентльменом, хоч далеко не кожного мустангера можна так назвати і далеко не кожен на це заслуговує. Але цей таки справді джентльмен від голови до п’ят – і родом, і вихованням, і поводженням,- дарма що він усього-на-всього ловець коней та ще й ірландець.

Коли Луїза Пойндекстер почула ці слова, що так збігалися з її власною думкою, в очах її зблиснули

Радісні вогники.

– Та мушу сказати вам щиро,- вів далі мисливець, і його видимо непокоїв якийсь сумнів,- цей хлопець не з тих, до кого можна виявити отаку гостинність із других рук. Колись у нас на Міссісіпі казали: “Гордий, як Пойндекстер”,- то оце й він такий. Ви мені пробачте, міс Луїзо, що в мене це вихопилось. Я просто забув, що розмовляю з однією із Пойндекстерів,- мозїсе, й не з найгордішою, та вже напевне з найгарнішою із цього

Роду.

– Ой, містере Стампе! Хоч би ви що мені сказали, я не ображуся. Ви ж добре знаєте, що я просто не можу образитись на вас, нашого доброго старого велетня.

– Той, хто посмів би вас чимось образити, міс, був би гірший за найпослідущого карлика.

– Дякую, дякую! Я знаю ваше щире серце, вашу відданість. Може, колись, містере Стампе… може, колись,- ніби вагаючись, проте не маючи на думці нічого певного, мовила дівчина,- мені знадобиться ваша дружня допомога.

– Вам не доведеться її чекати, міс Пойндекстер, це вам обіцяє старий Зеб Стами. І нехай його назвуть поганим тхором і підлим шакалом, коли він не стоятиме за вас до останнього подиху.

– Ще й ще раз дякую вам!.. Але ви хотіли щось сказати? Щось про гостинність із других рук?

– Атож.

– Ви мали на увазі…

– Я мав на увазі, що не буде пуття, коли я запрошу Моріса-мустангера випити чи попоїсти у вашому домі. Якщо цього не зробить ваш батько, хлопчина ні до чого не доторкнеться й піде геть. Зрозумійте, міс Луїзо, він не з тих людей, яких пригощають у кухні.

Молода креолка відповіла не одразу. Здавалося, вона обмірковує якусь складну проблему, що цілком поглинула її думки.

– Гаразд,- мовила вона врешті, і тон її свідчив про те, що вона дійшла певного рішення.- Не турбуйтеся, містере Стампе. Вам не треба буде його пригощати. Ви тільки дайте мені знати, коли він приїде,- якщо тільки на той час ми не будемо за столом, бо тоді, звісно, він має зрозуміти, що ніхто не зможе вийти до нього. Ну, а якщо він з’явиться саме тоді, то ви вже затримайте його на деякий час, згода?

– Та певне ж, коли ви мене просите.

– Отже, домовились. Тільки дайте мені знати, що він прийшов. Я сама пригощу його.

– Ну, міс, коли це зробите ви, він напевне втратить апетит. Досить тільки глянути на вас, я вже не кажу – почути ваш ніжний голосочок, то й голодний вовк їсти не захоче. Он я й сам, коли приїхав сюди, ладен був сирого індика проковтнути, а тепер і думати про те забув. Хоч і місяць міг би жити без їжі.

У Відповідь на таке очевидне перебільшення дівчина дзвінко засміялась і показала на протилежний бік патіо, де з дверей кухні саме вийшла її служниця з тацею в руках, а за нею – Плутон, ще з більшою і важчою тацею.

– Любий ви наш велетню! – з удаваним докором відказала вона.- Нізащо не повірю, ніби у вас пропав апетит. Онде йдуть Плутон і Флорінда. З тим, що вони несуть, вам буде куди веселіше, ніж зі мною. Отож я залишаю вас утішатися всім тим. До побачення, Зебе, до побачення, або, як кажуть тутешні люди, hasta

Luego!(34)

Весело промовивши ці слова, Луїза Пойндекстер з безтурботним виглядом перейшла веранду і, тільки коли залишилася сама-одна у своїй кімнаті, дала волю поважнішим думкам, що прохоплювались у вимовлених пошепки, сповнених прихованого змісту словах:

– Це моя доля, я відчуваю… я знаю! Я боюся її, але не маю сили уникнути… Не маю сили, не можу, н є хочу!

Розділ XII ПРИБОРКАННЯ ДИКОЇ ЛОШИЦІ

Чи не найприємніша частина мексиканського будинку – та, де за підлогу править дах, а за стелю небо,- так звана асотея. За гарної погоди – а в цьому сонячному краю вона завжди гарна – асотеї віддають перевагу перед вітальнею, а надто в пообідні години, коли сонце забарвлює в рожевий колір укриті снігом вершини гір Орісаба, Попокатепетль, Толука та “Сестер-близ-нят”, коли п’янкі херес і мадера збуджують уяву синів та дочок Андалусії, нащадків конкістадорів, і вони тгіднімаются на дахи своїх осель окинути оком уславлені землі, завойовані їхніми предками.

О цій порь мексиканський кабальєро у прикрашеному вишивкою вбранні хизується своїм пишним виглядом перед якоюсь сеньйоритою, пахкаючи їй в обличчя димом своєї сигари. О цій порі чорноока красуня прихильно слухає палкий шепіт закоханого, чи, може, тільки вдає, ніби слухає, а сама, тамуючи біль серця, крадькома позирає на далеку гасієнду, де живе той, кого вона вірно любить.

Цей приємний звичай – бавити надвечірні години на асотеї – залюбки наслідують і всі ті, кому випало

(34) До побачення! (Ісп.)

Оселитись у мексиканських будинках. Звісна річ, не була винятком і родина луїзіанського плантатора.

От і того вечора, залишивши їдальню, і господарі й гості зібрались не у вітальні, а на даху, і призахідне сонце кидало своє скісне проміння на таке жваве й таке вишукане товариство, яке навряд чи й ступало колись на асотею Каса-дель-Корво. Гості прогулювалися по викладеній різноколірними плитками підлозі, збивалися в окремі купки або стояли біля парапету, звернувши очі на розлогу рівнину,- стільки прекрасних жінок і гожих чоловіків не збиралося тут навіть тоді, коли попередній господар приймав у себе околишніх ідальго (35) щонайблакитнішої крові в усій Коауїлі й Техасі.

Товариство, що з’їхалося привітати Вудлі Пойндек-стера у його новому техаському маєтку, теж могло пишатися своєю родовитістю. То був цвіт довколишніх поселень, і не тільки тих, що розкинулись по берегах Леони, а й більш віддалених. Гості з Гонсалеса, з Кастровілла й навіть із Сан-Антошо – давні знайомі плантатора, що, як і він, переселилися до південно-за-хідного Техасу,- і декотрі з них проїхали верхи більш як сто миль, щоб побувати на його першому великому “прийомі”.

Плантатор не пошкодував ні зусиль, ні грошей, щоб надати цьому святу належної пишноти. Блискучі мундири та еполети офіцерів з форту, військовий оркестр того ж таки походження, добірні вина з льохів Каса-дель-Корво, куплені разом з маєтком,- одне слово, таке свято, як новосілля в Пойндекстерів, навряд чи й пам’ятав хто на берегах Леони.

Не менше вразила всіх і господиня дому, прекрасна дочка плантатора, донедавна найперша красуня Луїзіани, чия слава випередила її приїзд до Техасу,- вона походжала між зачарованих її красою гостей з усмішкою королеви й ласкавістю богині.

До неї, мов до яскравої зірки, були звернені десятки очей. Для багатьох дивитися на неї було справжнім щастям, але, мабуть, не менше знайшлося б і таких, кого точили зовсім інші почуття,- адже далеко не всіх тішить така краса.

А чи була щаслива лона сама?

Це запитання може видатися дивним, майже безглуздим. Оточена друзями, залицяльниками – з-поміж них

І д а Ті Ь г о – іспанський дворянин.

Принаймні один уже мало не молився на неї, а з десяток інших ще тільки чекала така доля,- молодими плантаторами, адвокатами, майбутніми державними діячами, дехто з яких уже здобув собі ім’я на цій дорозі, синами Марса – при зброї і такими, що зовсім недавно були при зброї,- чи ж могла вона не пишатися, не почувати себе безмірно щасливою? Отож таке запитання могла поставити хіба що людина стороння, незнайома із вдачею креолок, а надто із вдачею жінки, про яку йдеться.

Та був серед цього блискучого товариства один чоловік, аж ніяк не сторонній, хто чи не найпильтше стежив за кожним порухом молодої господині й намагався розгадати його значення. Тим чоловіком був Кассій Колхаун.

Куди б вона не пішла, він рушав за нею, але не слідком, не тінню, а віддалік, крадькома переходячи з місця на місце, чи то нагору, чи то вниз, а тоді ставав десь осторонь з удавано неуважливим виглядом, але весь час не спускав з ока двоюрідну сестру,- неначе перевдягнений поліційний агент, що вистежує злочинця.

Хоч як це дивно, він начебто зовсім не зважав на те, що Луїза казала у відповідь на компліменти, якими засипали її залицяльники, домагаючись бодай її усмішки, навіть на такі промовисті й поважні, з якими впадав коло неї молодий драгун Генкок. Усе те він слухав цілком незворушно, як ото слухаєш розмову, що не стосується ні тебе самого, ні твоїх знайомих. І тільки коли всі піднялися на асотею і Касій Колхаун побачив, як Луїза підійшла до парапету й пильно задивилася вдалину, стало очевидно, що він справді стежить за нею, і це не пройшло повз увагу декого з гостей. Ті, що стояли ближче до нього, ще не раз помічали такі його погляди, бо не раз повторювалось і те, що спричиняло їх.

Щокілька хвилин молода господиня Каса-дель-Кор-во підступала до парапету і немовби шукала очима щось на обрії. Чому вона так робила, ніхто не знав. Та ніхто про те й не замислювався, окрім Кассія Колхау-на. Що ж до нього, то він таки мав свої здогади, і ті здогади краяли йому серце. А коли ген на краю прерії у світлі призахідного сонця з’явилися якісь рухливі цятки і ті, хто дивився туди з асотеї, невдовзі розпізнали в них табун коней у супроводі кількох вершників, відставний каштан уже міг сказати майже напевне, хто веде ту кавалькаду.

І ще одна людина напружено вдивлялася в ту далеку з’яву, хоча й з іншої причини. Задовго до того, як табун серед прерії привернув увагу гостей Вудлі Пойн-декстера, дочка плантатора вже помітила його – тільки-но на обрії з’явилася хмарка куряви, така легенька й невиразна, що вгледіти її могли лише ті очі, які саме її шукали.

Від тієї миті молода креолка, й далі жваво розмовляючи з гістьми, нишком стежила, як та хмарка куряви все наближається, і вже здогадувалась, що то за курява, але думала, що знає про це сама вона.

– Дикі коні! – промовив майор, комендант форту Індж, поглянувши в кишенькову зорову трубку.- Хтось жене їх сюди,- додав він, ще раз піднісши до ока трубку.- А-а, тепер бачу – це Моріс-мустангер, він час від часу поповнює нашу стайню. Схоже на те, що він простує сюди, до вашої садиби, містере Пойн-декстере.

– Коли це той молодик, якого ви назвали, то цілком можливо,- відказав власник Каса-дель-Корво.- Я домовився з ним, щоб він зловив для мене десятків зо три коней, то оце, мабуть, перша партія… Атож, здається, це таки він,- додав старий Пойндекстер, подивившись у зорову трубку.

– Я певен, що це він,- озвався син плантатора.- Отой вершник – Моріс Джеральд, я впізнав його.

Те саме могла б сказати й плантаторова дочка, але не озвалась і словом. Навпаки, вдавала, ніби все те анітрохи її не цікавить. Вона вже помітила недобрий погляд, що весь час невідривно стежив за нею.

Тим часом табун наблизився до садиби. Моріс Джеральд рівно сидів у сідлі, ведучи за собою на кінці ласо плямисту лошицю.

– Яка чудова! – воднораз вигукнуло кілька голосів, коли полонену лошицю, що аж тремтіла, збуджена незвичайною обстановкою, підвели до будинку.

– Вона цілком варта того, щоб спуститися вниз і поглянути на неї ближче,- сказала майорова дружина, дама запальної вдачі.- Хто хоче зійти вниз? Як ви, міс Пойндекстер?

– Та певне.

Відповідь молодої господині потонула в хорі інших голосів:

– Ходімо вниз!.. Усі ходімо вниз!..

На чолі з майоровою дружиною дами збігли вниз кам’яними сходами. Чоловіки спустилися слідом за ними, і за хвилину ловець коней, який усе ще сидів у сідлі, та його полонянка опинилися в центрі загальної уваги.

Генрі Пойндекстер, що поспішив униз найперший, уже встиг щиро й приязно привітатися з мустангером. Луїза лише злегенька вклонилась у відповідь на його уклін. Якби вона виявила більшу увагу до торговця кіньми,- навіть зважаючи на те, що він уже мав честь познайомитися з нею,- це неабияк шокувало б добірне товариство.

Із усіх жінок лише майорова дружина привіталася з мустангером приязно, але й у її тоні вчувалася поблажлива зверхність. Зате його винагородив швидкий промовистий погляд, коли він зустрівся очима з молодою креолкою.

Та й не тільки її очі дивилися на мустангера прихильно. Він і справді був дуже гожий із себе, дарма що геть запорошений. Двадцять миль дороги наче зовсім не стомили його. Свіжий вітер прерії розрум’янив його обличчя, ледь бронзова від засмаги мідна шия у відкритому комірі сорочки ніби ще додавала його вроді мужності, і навіть дорожня курява в густій кучерявій чуприні не могла згасити природного блиску його волосся. Уся його зграбна постать виказувала неабияку силу та витривалість. Не одна пара жіночих очей крадькома позирала на нього, сподіваючись упіймати погляд молодого мустангера. Гарненька інтендантова небога захоплено до нього всміхалася. Дехто казав, ніби й дружина інтендантова накидає на нього оком, та, мабудь, то був просто наклеп, що йшов від лікаревої дружини, найпершої пліткарки в селищі.

– Як я бачу,- сказав Вудлі Пойндекстер, оглянувши з усіх боків дику лошицю,- це і є той мустанг, про якого казав старий Зеб Стамп?

– Той самісінький,- відповів на це сам старий мисливець, пробираючись до Моріса Джеральда, щоб допомогти йому.- Атож, містере Пойндекстере, це та самісінька тварина, та ще й лошичка…

– Еге ж,- підтакнув плантатор.

– Поки я доїхав туди, цей хлопчина уже встиг її зловити. Отож я наспів саме вчас, бо вона могла б піти повз ваші руки, а це ж засмутило б міс Луїзу.

– Ваша правда, містере Стампе! Ви такий дбайливий щодо мене. Не знаю навіть, чим я зможу вам віддячити,- сказала Луїза.

– Віддячити? Як я розумію, це означає зробити щось добре й мені. Це буде, міс, зовсім неважко. Та й не зробив я для вас анічогісінько аж такого – проїхався трохи прерією, ото й тільки. А побачити отаку красуню, як ви, верхи на цій лошичці, в капелюсі з перами та спідниці з довгим хвостом,- самого вже цього досить, щоб старий Зеб Стамп побіг вистрибом аж до Скелястих гір і назад.

– Ой містере Стампе, чи відучу я вас колись правити лестощі? Ви лиш озирніться довкола! Скільки тут таких, що заслуговують на ваші компліменти куди більше, ніж я!

– Та вже ж! – мовив Зеб, кинувши неуважний погляд на дам.- Хіба я що кажу – гожих жіночок тут до біса, таки справді до біса, а проте, як ото казали в нас у Луїзіані, другої такої Луїзи Пойндекстер годі шукати.

У відповідь на цю галантну мову пролунав дружний сміх, у якому можна було вчути хіба що зо два-три жіночі голоси.

– Я винен вам за цього мустанга двісті доларів,- мовив плантатор до Моріса, показуючи на плямисту ло-пшцю.- Здається, саме таку ціну назвав вам містер Стамп? *

– Я до цього торгу непричетний,- відказав мустан-гер, значливо, але люб’язно всміхаючись.- Отож не можу взяти від вас гроші. Ця лошиця не продається.

– Он як! – сказав плантатор, відступаючи назад з гордовито-розчарованим виглядом.

Його друзі плантатори, так само як і офіцери з форту, не могли приховати подиву, почувши, що Моріс Джеральд відмовився від такої щедрої пропозиції. Дві сотні доларів за невиїждженого мустанга, тимчасом як звичайна ціна становила від десяти до двадцяти доларів! Та чи він при своєму розумі, цей мустангер?

Але той не дав їм часу розмірковувати на цю тему.

– Містере Пойндекстере,- повів він далі тим самим люб язним тоном,- ви дали мені таку добру ціну за інших коней – і до того ж заплатили наперед,- що я хотів би зробити подарунок, як кажуть у нас в Ірландії, на щастя. За цим нашим звичаєм, коли купівля відбувається в домі покупця, подарунок роблять не йому самому, а котрійсь із жінок у його родині. То чи не дозволите мені перенести цей ірландський звичай і сюди, в Техас?

– Авжеж!.. А чом би й ні! – озвалося враз кілька голосів, два чи три з них з виразним ірландським акцентом.

– Ну звісно, містере Джеральде,- відповів плантатор, поступаючись своїм консерватизмом на користь загальної думки.- Робіть як вам завгодно.

– Дякую, панове, дякую! – сказав мустангер, кинувши поблажливий погляд на людей, що вважали себе мало не його господарями.- Так от, нехай ця лошиця буде моїм подарунком на щастя, і, якщо міс Пойндекстер згодиться прийняти його, я почуватиму себе щедро винагородженим за ті три дні, що я згаяв на лови. Навіть якби ця плямиста красуня була найбез-душнішою кокеткою, то й тоді навряд чи важче було б її полонити.

– Я приймаю ваш подарунок, сер, приймаю з вдячністю,- уперше за весь час озвалася молода креолка, невимушено виступаючи наперед.- Але мені здається…- провадила вона, показуючи на плямисту лошицю й водночас запитливо дивлячись в очі мустангеро-ві,- мені здається, що ваша полонянка ще н є приборкана. Вона аж тремтить зі страху перед невідомим майбутнім. І ще, чого доброго, не послухається поводів, якщо вуздечка буде їй не до душі. То що ж мені тоді, бідолашній, робити?

– А таки правда, Морісе! – сказав майор, не зрозумівши потаємного змісту Луїзиних слів і звертаючись до того, хто тільки й міг їх розгадати.- Міс Пойндекстер має рацію. Мустанг ще зовсім не виїжджений, це видно кожному. Ну ж бо, мій друже, навчіть його дечого!.. Дами й панове! – провадив майор, обернувшись до товариства.- Це видовище варте вашої уваги, особливо тих із вас, хто ще ніколи його не бачив… Ану, Морісе, сідайте верхи й покажіть нам своє мистецтво. Як видно, ця лошиця – твердий горішок.

– Ваша правда, майоре, горішок твердий! – відказав мустангер, швидко скинувши оком, тільки не на чотириногу полонянку, а на молоду креолку, і та, щоб не зрадити себе, тремтячи відступила за спини інших.

– Дарма, друже,- підбадьорював мустангера майор.- Хоч. очі в неї палають просто-таки диявольсь – ким вогнем, ставлю десять проти одного, що ви зіб’єте їй норову. Ну ж бо!

Відмовитись мустангер ніяк не міг – це означало б назавжди втратити свою репутацію доброго їздця. То був виклик його вправності, його вершницькому вмінню; адже здобути визнання в преріях Техасу – річ дуже нелегка.

Він заявив про свою згоду тим, що легко зіскочив з сідла, передав поводи коня Зебові Стампу, а сам рушив до дикої лошиці. Ніяких приготувань не було, тільки попрохали публіку звільнити місце. Це прохання було виконано вмить: усі жінки й переважна більшість чоловіків повернулись на асотею.

Моріс Джеральд підійшов до лошиці з самим лише ремінцем із шкіри-сириці, накинув його зашморгом на морду тварини, потім перепустив за вухами, наче вуздечку, і з самим лише тим поводом у руці скочив їй на спину.

Уперше дика лошиця відчула на собі людину, вперше їй було завдано такої кривди.

Пронизливе злісне іржання промовисто виказало і її почуття, і рішучий намір опиратися. В ньому виразно вчувалось обурення цією спробою поневолити її.

Керована своїм конячим інстинктом, тварина стала дибки і стояла так якусь хвилю. Вершник, сподіваючись підступу, обхопив руками її шию і, щосили стискаючи їй горлянку, неначе прикипів до неї всім тілом. Коли б він цього не зробив, лошиця могла б перекинутись на спину й роздушити його під собою.

Потім вона вдалася до іншого підступу, звичайного для мустангів: почала хвицати задом,- і то було ще одне серйозне випробування для вершника, бо втриматись на коні при цьому даже важко. З чистого зухвальства мустангер відмовився від сідла та стремен, які стали б йому тепер у великій пригоді, але тоді він не міг би похвалитися тим, що приборкав несідлано-г о мустанга,- а тільки це вважають у преріях геройством.

Та врешті він обійшовся й без сідла. Коли лошиця почала хвицати, мустангер спритно повернувся в неї на спині, вхопився руками за її боки і, впершись носаками їй у лопатки, не дав себе скинути.

Ще двічі або тричі пробувала тварина. скинути вершника, але щоразу його вправність переважала; і тоді, неначе зрозумівши, що всі її спроби марні, розлючена лошиця перестала хвицати, зірвалася з місця й помчала таким шаленим чвалом, ніби хотіла забігти на край світу.

Та десь ця гонитва мала скінчитися, тільки, певна річ, не на очах у глядачів, що нікуди не йшли і чекали повернення мустангера. Дехто гадав – і казав уголос,- що він уже загинув чи принаймні тяжко покалічений, і один з присутніх дуже бажав, щоб так і було. А в іншої людини на саму думку про це болісно стискалося серце, так ніби від щасливого повернення мустангера залежало її власне життя. Чому Луїза Пойндекстер, дочка гордовитого луїзіанського плантатора, красуня не лише за провінційною міркою, якій досить було сказати одне слово, щоб стати дружиною котрогось із найродовитіших і найбагатших людей у країні,- чому вона дала місце в своєму серці чи бодай у думках бідному ловцеві коней з Техасу? То була загадка, незбагненна й для неї самої, попри весь її розум.

Можливо, Луїза ще й не зайшла так далеко, щоб закохатися в нього. Сама вона про це не замислювалась, бо якби замислилась і все розважила, то, може, й відступила б зі страху перед певними наслідками, що неодмінно спали б їй на думку.

Молода креолка знала тільки те, що в неї виник якийсь дивний інтерес до цього незвичайного молодика, який із самого початку збудив у ній романтичні поривання і дуже різнився від тих пересічних безликих чоловіків, що з ними вона знайомилась у так званому “світі”.

Знала вона й те, що цей інтерес, викликаний словом, поглядом, жестом, почутим чи поміченим тоді серед чорної, випаленої прерії, не тільки не пригасає в її душі, а навпаки, дедалі зростав.

Луїза відчула це й тоді, коли Моріс-мустангер знову з’явився верхи на дикій лошиці – ба ні, вже не дикій, не зловорожій до нього, а впокореній, з похиленою головою і слухняним виглядом, з якого всім було видно, що вона визнала свого господаря.

І, не давши нічого взнаки й навіть сама того не усвідомлюючи, молода креолка пройнялася таким самим відчуттям.

– Міс Пойндекстер,- звернувся до неї мустангер, зіскочивши на землю й анітрохи не зважаючи на гучні оплески, якими його зустріли,- чи не зводили б ви підійти до лошиці, накинути їй на шию ласо й відвести її до стайні? Якщо ви це зробите, вона вважатиме вас за свою господиню і завжди коритиметься вашій волі – вам досить буде тільки показати їй оце ласо, яким її полонено.

Манірна цнотливиця обурилася б на цю пропозицію, кокетка відхилила б її, а боязка дівчина злякано сахнулася б. Та не така була Луїза Пойндекстер, у чиїх жилах текл^ кров заповзятливої французької іммігрантки. Ані миті не вагаючись, без тіні манірності чи страху, вона виступила зі свого аристократичного оточення і зробила як їй сказано: взяла волосяну мотузку, вправним рухом накинула на шию приборканій лошиці й повела полонянку до стайні Каса-дель-Корво.

А тим часом у неї бриніли у вухах і відлунювали в серці сповнені якогось таємничого, віщого змісту мустангерові слова: “Вона вважатиме вас за свою господиню і завжди коритиметься вашій волі – вам досить буде тільки показати їй оце ласо, яким її полонено”.

Розділ XIII СНІДАНОК У ПРЕРІЇ

Перші рожеві промені вранішнього сонця торкнулись прапора над фортом Індж, і їх відсвіт упав на плац перед офіцерськими квартирами, де вже снували якісь темні постаті.

У тому тьмяному світлі стало видно невеликий фургон, запряжений парою зграбних мексиканських мулів. Тварини сердито били копитами, махали хвостами й щулили вуха, немовби хотіли сказати, що їм уже набридло стояти в запрязі й не терпиться вирушати, а водночас і застерігали тих; хто стовбичив там без діла, щоб не наверталися їм під копита.

Власне кажучи, без діла там ніхто не стояв, окрім хіба височенного чоловіка в куртці, пошитій із ковдри, та в повстяному капелюсі з обвислими крисами. В тому чоловікові навіть у сутіні неважко було впізнати Зеба Стампа, старого мисливця. Та й він не стояв, а сидів на своїй “старій худобині”, яка зовсім не поривалася в дорогу так, як мексиканські мули чи її господар.

Решта постатей навколо була весь час у русі – люди метушилися, квапливо снували сюди й туди, від фургона до дверей будинку й знов назад до фургона. Було їх із десятеро, по-різному вдягнених, з різним кольором шкіри, та здебільшого солдати – хоча й різних родів військ, проте всі в однаковій робочій одежі. Двоє з них скидалися на кухарів, а ще двоє чи троє – на офіцерських денщиків із тимчасово звільнених від гарнізонної служби солдатів.

На більш законних підставах належав д% цієї верстви чепуристий негр, що ходив по плацу з дуже поважним виглядом, бо прислужував самому майорові, комендантові форту. А очолював увесь той різномастий гурт і керував його діями сержант з трьома нашивками на рукаві, якому доручено було навантажити фургон усілякими наїдками та напоями,- одне слово, всім потрібним для сніданку на лоні природи.

Сніданок улаштовували з розмахом – про це свідчили кількість і розмаїття припасів, що їх накладали у фургон: там були пакунки й кошики різних форм і розмірів; довгастий ящик, з якого стирчали шийки дванадцяти пляшок, обгорнуті срібним папером, а яскраво розфарбовані бляшанки та пласкі коробки з сардинами обіцяли чимало ласощів, яких не знайдеш у Техасі.

Та хоч який багатий і вишуканий був увесь той добір припасів, знайшовся серед людей на плаці один, хто не вважав, що всього там досить. Тим невдоволеним гурманом виявився Зеб Стамп.

– Слухайте, сержанте,- довірчо мовив він до поважного наглядача.- Я оце дивлюсь і не бачу, щоб У фургон поклали хоч трохи чогось кукурудзяного. Як на мене, то в прерії ще не перевелися люди, яким воно смакує краще, ніж оті французькі витребеньки – шампанеї чи як їх там.

– Кукурудза смакує краще за шампанське? Це ж кому – коням, чи що?

– Під три чорти коней! Я кажу не йро кукурудзяне зерно, а про мононгахільСьке віскі.

– А-а, тепер зрозумів. Ваша правда, містере Стампе, без віскі ніяк не обійтися… Гей, Помпею, здається, десь там стояв наготований бутель?

– Еге ж, сержанте! – озвався чорношкірий майорів слуга, що саме вийшов з дверей будинку з великим бутлем у руках.- Осьде він, той віскі! – додав він, ставлячи бутель у фургон.

Тепер, на думку старого мисливця, все було повантажено, і він почав нетерпеливитись.

– Ну що, сержанте, чи все готове? – запитав він, неспокійно соваючись у сідлі.

– Та не зовсім, містере Ставше. Кухар каже, треба ще досмажити курчат.

– Хай вони западуться, ті курчата, разом із кухарем! Де їм братися до дикого індика прерії! А як же я його вполюю, коли. сонце викотиться миль на десять над землею? Майор загадав мені хоч би там що добути добрячого індика. Нехай би сам спробував добути його після сходу сонця, та ще як оця тарадайка гуркотітиме за спиною. Ви, сержанте, не вважайте диких птахів такими дурнями, як ваші солдати з форту. З усіх хитрих тварин у цій прерії індик чи не найхитріпшй, і, щоб уполювати його, треба встати з сонцем чи й раніше,

– Атож, містере Стампе. Я знаю, майор хоче почастувати гостей індичатиною, він сам мені казавг і сподівається, що ви таки вполюєте дорогою індика.

– Певно, що вів сподівається! А то ще, гляди, захоче, щоб я добув йому язик і карк бізона, дарма що тих бізонів на півдні Техасу вже років двадцять і духу нема. І хоч би що там писали в своїх книжках оті європейці, а надто французи,- нема тут більше бізонів, та й годі. 6 ведмеді, олені, дикі кози, є багато диких індиків, але щоб добути якусь дичину на обід, треба дуже рано поснідати. Як я не матиму доволі часу, то не обіцяю вести ваш обоз та ще й полювати дорогою. Отож, сержанте, коли хочете, щоб ваші високі гості поласували сьогодні індичатиною, нумо вже їхати.

Переконаний міркуваннями старого мисливця, сержант зробив усе можливе, щоб скоріше рушити в дорогу разом зі своїми білими й чорними підлеглими. І невдовзі обоз із провізією, очолюваний Зебом Стам-пом, уже посувався широкою рівниною, що розкинулась між Леоною і Ріо-де-Нуесес.

Не минуло й двадцяти хвилин після від’їзду фургона та його обслуги, як на тому ж таки плащ почало збиратися зовсім інше на вигляд товариство.

З’явилися дами верхи на конях, але їх супроводили не груми, як це заведено в Англії, а люди їхнього ж таки кола – друзі чи знайомі, батьки, брати, чоловіки, наречені. Незабаром усі або майже всі, хто був на новосіллі в Пойндекстерів, зібралися на плаці.

Був там і сам плантатор, і його син Генрі, племінник Кассій Колхаун і дочка Луїза – дівчина приїхала верхи на плямистій лошиці, що так вразила всіх на святі в Каса-дель-Корво.

Ця прогулянка із сніданком була замислена як віддяка за гостинність: майор та офіцери форту виступали в ролі господарів і запросили плантатора та його друзів. На гостей чекала і розвага, може, й не така вже вишукана, проте цілком відповідна до часу та місця. їм вирішили показати дивовижне й рідкісне видовище – лови диких коней.

Таку виставу можна було влаштувати тільки ген у прерії, де водилися мустанги,- миль за двадцять на південь від форту. Тим-то й належало вирушити якомога раніш і послати поперед себе фургон з провізією до сніданку.

На той час, як перші сонячні блищики затанцювали на прозорій воді Леони, товариство вже наготувалося вирушити з плацу в супроводі загону драгунів, якому було наказано їхати позаду. Так само, як і попередня група, вони мали провідника – але не старого мисливця у вицвілій сукняній куртці та безформному повстяному капелюсі, верхи на вбогій шкапі, а гарно вбраного й спорядженого вершника на чудовому коні, з усіх поглядів гідного бути за провідника такому добірному товариству.

– Можна рушати, Морісе! – гукнув майор, пересвідчившись, що всі зібралися.- Ми готові їхати за вами… Дами й панове! Цей юнак добре знає улюблені місця і звички диких коней. Коли хтось у Техасі й може показати нам справжні лови, то це він, Мо-ріс-мустангер.

– Не перехвалюйте мене, майоре,- відповів молодий ірландець, чемно вклонившись товариству.- Я не беру на себе так багато. Я тільки обіцяю показати вам, де знайти мустангів.

“Він такий скромний!” – мовила подумки одна з присутніх, аж затремтівши на гадку про те, чому й сама боялася повірити.

– Ну, то вперед! – скомандував майор.

Весела кавалькада на чолі з мустангером рушила з плацу, і прапор над фортом, тріпочучи на вранішньому вітерці, немовби посилав їй навздогін своє прощальне вітання.

Проїхати до сніданку двадцять миль прерією вважається в Техасі за сущий дріб’язок, легеньку прогулянку. До такого звичні тут і чоловіки, і жінки, й коні. Цю відстань товариство подолало менш як за три години без будь-яких ускладнень, ото хіба що на останніх трьох милях усім уже страшенно хотілося їсти.

На щастя, фургон з провізією, який вершники випередили по дорозі, прибув слідом за ними, і задовго до того, як сонце сягнуло зеніту, весь гурт уже тішився чудовим сніданком у затінку величезного дерева на березі Ріо-де-Нуесес.

У дорозі не сталося нічого вартого особливої згадки. Мустангер, що був за провідника, скакав, як і годилося, попереду. Решта вершників, крім одного чи двох, бачили в ньому не більш як слугу й помічали хіба що тоді, коли він показував своє вершницьке вміння – з маху перескакував через струмки та виярки, тимчасом як усі інші мусили переходити їх убрід чи обминати кружною стежкою.

У поведінці мустангера можна було добачити хизування, бажання показати себе. Саме таку думку висловив Кассій Колхаун. Можливо, що цього разу відставний каштан сказав правду.

Та якщо навіть так, то можна зрозуміти й мустангера. Чи були ви коли-небудь на полюванні в Англії, де шлейфи вершйиць тягнуться за ними по траві й скрізь довкола гордовито коливаються капелюшки з перами? Були? Ну, то й як? Отож постережіться й не судіть мустангера з Техасу. Зважте на те, що він був під вогнем не менш як двадцяти пар прекрасних очей, і декотрі з них променилися щирим захватом. Згадайте, що серед них були й очі Луїзи Пойндекстер. Коли ви подумаєте про все це, то вас навряд чи здивує бажання мустангера трохи покрасуватися.

Були й інші вершники, що так само хотіли показати своє молодецтво, а тим і свою мужність. Молодий драгун Генкок раз у раз поривався довести, що він не вчора сів на коня; та й лейтенант кінних стрільців час від часу залишав інтендантову племінницю, щоб усі побачили, який з нього вправний їздець, і, чуючи схвальний шепіт жінок, дивився не тільки на ту, котру всі вважали його коханою.

О дочко Пойндекстера! І в салонах цивілізованої Луїзіани, і в преріях дикого Техасу з твоєю появою настає кінець миру та спокою. Хоч би де ти була, скрізь навколо тебе зроджуються романтичні мрії і спалахують бурхливі пристрасті.

Розділ XIV МАНАДА

Навіть коли б Моріс Джеральд був повновладним господарем прерії і все живе в ній корилося його волі, то й тоді він навряд чи зміг би обрати краще місце для ловів, ніж те, до якого привів офіцерів та їхніх гостей.

Від іскристого трунку з німецьких винарень ясна блакить неба почала здаватися ще яснішою, а зелень прерії ще зеленішою, коли раптом, перекриваючи гомін голосів, недоказані компліменти й веселий сміх, розлігся крик мексиканця-вакеро, поставленого дозорцем на найближчому узвишші:

– Mustenos!

Моріс Джеральд, якого гостинні господарі теж запросили до столу, одним духом допив вино і, швидко скочивши в сідло, гукнув у відповідь:

– Cavallada?(36)

– Ні,- відказав мексиканець.- Manada.

– Про що це вони там белькочуть? – спитав Колхаун.

– “Мустеньйос” – це по-мексиканському мустанги,- пояснив майор,- а “манада” – табун диких кобилиць. О цій порі кобилиці збиваються в окремі табуни, осторонь від жеребців, і підпускають їх до себе тільки тоді…

– Коли “тоді”? – нетерпляче запитав відставний капітан, уриваючи пояснення.

– Коли на них нападають осли,- з невинним виглядом відповів майор.

Усі засміялися, немовби майорова відповідь була не така вже й простодушна і ховала в собі натяк на певну особу.

Колхаун збагнув це, і на якусь мить йому аж мову одібрало, але тільки на мить. Не така він був людина,

(36) Табун диких жеребців (ісп.).

Щоб мовчки проковтнути невдало сказане слово. Навпаки, побачив тут нагоду дотепно відповісти й зараз же з неї скористався.

– О-он як? – повагом мовив він, не звертаючись ні до кого зокрема.- А я й не знав, що осли в цих краях такі небезпечні.

Кажучи це, Колхаун не дивився на Луїзу Пойндек-стер, але якби подивився, то помітив би її схвальний погляд. Хоч молода креолка й не мала до нього теплих почуттів, проте вміла цінувати дотепність і не могла не віддати належне його відповіді. То, може, каштанові справи були ще не зовсім безнадійні?

Про це подумали і молодий драгун Генкок, і лейтенант кінних стрільців. Обидва помітили той схвальний погляд і дійшли висновку, що Кассій Колхаун таки здобув – або напевне здобуде – сердечну прихильність своєї двоюрідної сестри.

Таке відкриття прикро вразило обох офіцерів, особливо драгуна. Та думати про це не було часу – манада наближалася.

– На коней! – подумали й вигукнули майже всі водночас.

І враз між конячими щелепами, що ревно жували жовте зерно, опинилися залізні вудила, через шиї тварин, ще мокрі після швидкого двадцятимильного гону в задусі тропічного ранку, було перекинуто поводи, і не встиг би ніхто полічити до ста, як усе товариство – і чоловіки й жінки – сиділо в сідлах, готове пустити в роботу хлисти й остроги.

Якраз тоді дикі кобилиці з’явилися на узвишші, де перед тим стояв дозорець. А він – і сам мустангер – був уже в сідлі і, ввігнавшись усередину табуна, намагався накинути ласо на котрусь із них. Кобилиці мчали шаленим чвалом, сполохано іржали й хропли, так наче їх переслідувало якесь страхіття. Косуючи очима назад, вони не бачили поперед себе ні фургона, ні вершників, що скупчились коло нього, і неухильно мчали просто на них.

– За ними хтось женеться,- сказав Моріс Дже-ральд, помітивши, які наполохані мустанги.- Що там таке, Креспіно? – гукнув він до мексиканця, якому мало бути видно, хто переслідує табун.

На хвилю запала тиша – всі чекали відповідь На деяких обличчях можна було помітити розгубленість і навіть тривогу. Адже за мустангами могли гнатися й індіанці!

– Un asino cimmaron! – почулася відповідь мексиканця, яка майже нікому ні про що не говорила.- Un macho! (37)- додав він.

– Он воно що… Так я й подумав,- тихо промовив мустангер.- Треба спинити цього негідника, а то він зіпсує нам лови. Поки він їх переслідує, вони так і гнатимуть аж на край світу.- І знову гукнув до мексиканця: – А він далеко?

– Зовсім близько, доне Морісіо. Мчить просто на мене.

– Спробуй накинути на нього ласо. А не зможеш – стріляй. Треба будь-що покласти край цій гонитві.

Ніхто ще не розумів, який переслідувач женеться за табуном, бо тільки мустангер знав, що означають слова “un asino cimmaron” і “un macho”.

– Поясніть нам, у чому річ, Морісе,- зажадав майор.

– Погляньте отуди,- відповів молодий ірландець, показуючи на узвишшя.

Цих слів було досить, щоб усі очі звернулися на гребінь узвишшя, де, мов птах на крилах, мчала тварина, яку вважають взірцем дурості й повільності.

Але “asino cimmaron” дуже різнився від свого затурканого, отупілого свійського родича. То був великий самець, майже такий самий завбільшки, як мустанги, що за ними він гнався, і хоч біг він не швидше за найпрудкішого з них, проте й не відставав і зі справжньою ослячою впертістю все гнався і гнався.

Ця жива картина на зеленій траві прерії розгорталася так швидко, як буває хіба що в театрі чи на іподромі. Ті, хто спостерігав її, заледве встигли обмінятися й десятком слів, а дикі кобилиці вже опинились майже перед ними. І раптом, наче вперше помітивши групу вершників, вони забули про свого страшного переслідувача й метнулися вбік.

– Дами й панове! – гукнув мустангер, побачивши, що дехто з вершників насилу стримує своїх коней.- Залишайтеся всі на місці, коли можете! Я знаю, де звичайно буває цей табун. Він подався саме туди. Ми знайдемо його там і матимем кращу нагоду до ловів. А якщо почати переслідування зараз, мустанги розбі-

(37) Дикий осел! Самець! (Ісп.)

Жаться по отих чагарях, і ми їх більше не побачимо… Гей, сеньйоре Креспіно! Ану вліпи кулю в цю тварюку. Він же не надто далеко для пострілу, правда?

Мексиканець відчепив від сідла свою куцу рушницю, квапливо приклав її до плеча і вистрілив.

Осел обурено заревів, але було видно, що постріл не завдав йому ніякої шкоди. Креспіно схибив.

– Я повинен спинити його! – вигукнув Моріс Дже-ральд.- А то він гнатиме мустангів до самого вечора!

Сказавши це, він ударив коня острогами, і гнідий, мов випущена з лука стріла, помчав за ослом, який, незважаючи ні на що, й далі гнав учвал.

Мустангер пустив свого гнідого навперейми, і той сягнистим скоком виніс його на відстань, з якої вже можна було кинути ласо. Довга мотузка блискавкою злетіла в повітря, і всі побачили, як зашморг майнув над довгими вухами осла.

Кинувши ласо, мустангер спинився й зробив півоберт: гнідий крутнувся, неначе навколо осі, і, звично скорившись волі господаря, весь напружився, чекаючи посмику.

Всі затамували віддих. Осел з розгону напнув мотузку, а тоді став диба, важко перекинувся на спину й завмер, так ніби йому влучила в серце куля.

Проте він був ще живий, тільки закляклий з переляку й придушений зашморгом, що туго затягся на його шиї. Та мексиканець не дав ослові очуняти: підійшов і гострим мачете(38) перерізав йому горлянку.

Ця пригода затримала початок ловів. Усі чекали, що робитиме далі їхній провідник, Моріс-мустангер. А той зліз з коня й пішов по своє ласо. Він зняв зашморг із шиї вбитого осла й почав згортати мотузку кільцями, коли раптом щось змусило його заквапитись, і він, уже на бігу згортаючи ласо, кинувся назад і скочив у сідло.

Лише кілька вершників помітили мустангерів поспіх – решта була заклопотана своїми наполоханими кіньми. Та ті, що помітили, спостерігали його дії з подивом. Адже він сам радив не квапитися з ловами. Вони не бачили підстав до такої несподіваної переміни, от хіба тільки те, що Луїза Пойндекстер, верхи на своїй плямистій лошиці, раптом відокремилась від них і

(38) Мачете – великий важкий ніж.

Погналася вчвал за табуном диких кобилиць, так ніби хотіла випередити всіх у ловах.

Та мустангер був певен, що причина не в тому. Дівчина навряд чи могла вчинити таку нечемність зумисне. А от чи не винна тут плямиста лошиця? Мустангер упізнав у щойно зниклому табуні той самий, з якого він її виловив. Отже, не лишалося сумніву: побачивши своїх товаришок, плямиста разом з вершницею гайнула слідом, щоб знову приєднатися до них.

Отак розважив мустангер, і такого самого висновку незабаром дійшли всі.

У рицарському пориві навздогін за Луїзою Пойндекстер кинулися мало не всі чоловіки, що там були. Попереду мчали Колхаун, Генкок і Кросмен, за ними – з десяток молодих плантаторів, адвокатів, урядовців, і кожен сподівався, що саме йому пощастить завернути втікачку.

Та майже ніхто з них не почував справжньої тривоги. Всі знали: Луїза Пойндекстер чудово їздить верхи, перед нею широка рівнина, гладенька, як доріжка іподрому, і нехай собі її мустанг жене, поки стане духу, скинути її з сідла він не скине,- отож навряд чи загрожує дівчині якась серйозна небезпека.

Лише один з вершників не поділяв цієї впевненості, і він же таки перший виказав занепокоєння. То був сам мустангер.

Він пустився навздогін за дівчиною останній, бо спочатку затримався, згортаючи ласо, а потім мусив знову сідати в сідло, і через те, коли його кінь зірвався з місця, між ним і рештою вершників було вже кроків із сто.

Колхаун приблизно на стільки ж вихопився поперед інших, з усією відчайдушністю своєї вдачі поганяючи коня, який і так мчав щодуху. Драгун і лейтенант кінних стрільців трохи відстали, а за ними вже скакали гуртом усі інші.

Моріс Джеральд дуже скоро перегнав той гурт, потім одного по одному випередив двох офіцерів і, нарешті, неухильно пориваючись усе вперед та вперед, показав копита свого коня й Кассію Колхаунові.

Коли гнідий закрив від його очей цятку плямистого мустанга, відставний капітан аж засичав з люті й крізь зуби пустив навздогін йому прокльон.

Сонце, що вже сягнуло зеніту, освітлювало незвичайну картину. Серед широкої прерії стрімголов летів табун диких кобилиць; ярдів за чотириста позаду мчала така сама кобилиця з вершницею на спині; за нею, приблизно на тій самій відстані, гнався мальовничо вбраний вершник на гнідому коні з видимим наміром будь-що перехопити її; ще далі позаду розтягся низкою цілий гурт вершників, військових і цивільних, а ген за ними скакав чвалом загін драгунів, що тільки-но від’їхав від групи чоловіків і жінок – усі вони були також верхи на конях, але стояли чи, краще сказати, тупцяли на місці, збуджено жестикулюючи.

За двадцять хвилин ця картина змінилася. Дійові особи на розкішному зеленому килимі прерії залишилися ті самі, але розташування їх стало іншим, або, в кожному разі, відстань між ними збільшилась. Мана-да віддалилася від плямистого мустанга, мустанг – від гнідого, а гнідий… Та його суперників уже й не видно було, і їх міг побачити хіба гострозорий орел, що ширяв у сапфіровій високості.

Дикі кобилиці, мустанг зі своєю вершницею і вершник на гнідому коні лишилися самі серед неозорої прерії.

Розділ XV ВТІКАЧКУ ПЕРЕХОПЛЕНО

Упродовж іще однієї милі гонитва тривала без видимих змін.

Дикі кобилиці й далі не збавляли ходу, але вже не іржали зі страху. Плямиста лошиця час від часу озивалася до них, та колишні товаришки ніби й не чули її іржання. Вершниця сиділа в сідлі, не виказуючи ані найменшої тривоги.

Тим часом гнідий кінь був неспокійний, хоча й не такою мірою, як його господар: той уже починав упадати в розпач.

– Ну ж бо, коню! – сердито поганяв він гнідого.- Що з тобою сьогодні? Згадай-но, ти ж уже раз наздогнав цю лошицю, хоч то було й не так легко. Але ж сьогодні вона з вершницею. Поглянь туди, ти, дурню! Ця вершниця мені дорожча над усе в світі, дорожча й за тебе, й за мене самого… А плямиста начебто стала ще прудкіша. Може, того, що її виїжджено, чи, може, коні взагалі краще ходять під сідлом… Що буде, як я згублю її з очей? Ото вже справді не смішки. Дівчина може втрапити в неабияку халепу. Та що там у халепу! В небезпеку, у велику небезпеку. Якщо я згублю її з очей, її напевне спіткає біда!..

Отак бурмочучи сам до себе, Моріс Джеральд скакав далі. Тепер він ні на мить не спускав з ока ледь помітну постать вершниці, яка все ще віддалялася від нього, й раз по раз тривожним поглядом прикидав відстань між нею і собою.

Раптом, уперше за час гонитви, йому спало на думку, що він міг би гукнути до дівчини. Та якби вона й почула голос, то навряд чи розрізнила б слова й зрозуміла пересторогу. Отож він не став гукати – почасти через це, а почасти тому, що все-таки сподівався ще наздогнати Луїзу, а головним чином тому, що знав: зупинити мустанга можна тільки ділом, слова тут нічого не зарадять.

Досі він тішив себе надією, що от-от наблизиться на таку відстань, щоб накинути, на лошицю ласо й знову підкорити її собі. Та дедалі ця надія почала згасати.

Тепер вони мчали серед чагарів, що рясно вкривали прерію, а подекуди переходили в суцільні зарості. Це додало мустангерові тривоги. Плямиста лошиця могла забитися в хащі або зникнути з очей за чагарями.

Диких кобилиць тепер було видно лише час від часу, дедалі рідше. Скоро вони мали зовсім щезнути. Скидалося на те, що їхня давня товаришка вже не зможе наздогнати табун.

Але хіба від того щось зміниться? Якщо дівчина загубиться серед прерії або в чагарниках, то однаково, чи вона буде сама, чи між диких коней,- і те, й те дуже небезпечне.

Та раптом мустангер згадав про куди страшнішу небезпеку, таку страшну, що він спохмурнів ще дужче й сам незчувся, як розпачливо вигукнув:

– О небо! Що, як сюди забредуть жеребці? Вони люблять товктися серед цих чагарів. Лише тиждень тому я їх тут бачив. А тепер же… атож, тепер саме та пора, коли вони шаліють!

Моріс знову щосили вдарив гнідого острогами, і кінь, що й так гнав шаленим чвалом, ледь повернув голову й докірливо позирнув на нього.

І саме в цю напружену хвилину дякий табун зник з очей гнідого та його господаря і, мабуть, так само й з очей плямистої лошиці та її вершниці. В тому не було нічого загадкового: просто кобилиці забігли ще далі в чагарі, і густа хаща поглинула їх.

Зникнення табуна подіяло на плямисту лошицю, мов якісь чари. Неначе за наказом, вона раптом побігла повільніше і за хвилю стала, як укопана.

Тим часом Моріс, і далі женучи чвалом, вилетів на широку зелену галявину й побачив утікачку, що стояла нерухомо, наче статуя. А вершниця спокійно сиділа в сідлі, тримаючи в руках поводи, і ніби чекала на нього.

– Міс Пойндекстер! – засапано промовив мустан-гер, під’їхавши до неї.- Який я радий, що ви таки скорили цю дику істоту. А то я вже почав боятися…

– Боятися, сер? Чого?

– Та за вас же,- відповів він трохи розгублено.

– О, дякую, містере Джеральде. Але хіба мені загрожувала якась небезпека? Ви справді так гадаєте?

– Якась небезпека! – проказав за нею ірландець, чимдалі дужче дивуючись.- Верхи на ошалілому мустангу, серед дикої прерії?

– То й що? Вона ж не могла мене скинути. Я добре вмію триматися в сідлі, сер.

– Я знаю, міс, але все ваше вміння дуже мало б вам зарадило, якби ви заблукали в цих заростях, де й корінний техасець навряд чи знайде дорогу. А до того вже йшлося.

– Подумаєш, заблукала б! Оце і б та небезпека, якої ви боялися?

– Не тільки. Ви могли зустріти…

– Індіанців? – жваво перебила його дівчина.- А що, як і зустріла б? Команчі ж тепер у мирі з нами. І вони напевне не скривдили б жінки, ці хоробрі воїни. Так казав нам майор, коли ми їхали сюди. Повірте мені, сер, я була б тільки рада зустріти цих благородних дикунів, побачити їх вільними серед їхньої рідної прерії, верхи на конях, а не такими, як бачила досі по наших селищах,- затурканими й вічно п’яними від “вогненної води”.

– Я схиляюсь перед вашою сміливістю, міс, але якби мав честь бути одним з ваших друзів, то дозволив би собі застерегти вас. Ті “благородні дикуни”, як ви їх називаєте, не завжди тверезі й у прерії і не такі вже шанобливі до жінок, як вам казали. І коли б ви зустріли їх…

– Коли б я зустріла їх і вони виявили якісь лихі наміри, я б просто гайнула повз них і повернулася до своїх друзів. І нехай би хто спробував наздогнати мене на моїй прудконогій лошичці. Он навіть вам це насилу вдалося, хіба не правда?

Очі молодого ірландця, й перед тим уже здивовані, розширилися ще дужче, і тепер у його погляді злилися подив і недовіра.

– Але…- вимовив він нарешті,- ви ж не хочете сказати, що не втратили влади над лошицею… що вона вас не понесла? Чи я маю розуміти це…

– Ні, ні, ні! – квапливо відказала дівчина, ледь помітно зніяковівши.- Вона таки понесла… цебто спочатку… Але потім… уже потім я побачила, що можу легко спинити її. Та, власне, так я й зробила, ви ж бачили?

– А могли б спинити й раніше?

Це запитання підказала мустангерові дивна думка, що раптом сяйнула в нього, і він нетерпляче очікував відповіді.

– Та мабуть… мабуть, могла. Певно, що змогла б, якби трохи дужче напнула поводи. Але розумієте, сер, я люблю проїхатись добрим чвалом, особливо у прерії, де можна не боятися наскочити, на – порося, курку чи дітлаха.

Моріс вражено дивився на неї. Ще ніколи в житті,- навіть у його рідній країні, де жінки славляться своєю мужністю й передусім хвацькою верховою їздою,- йому не траплялося зустріти вершницю, яка зрівнялася б з цією, що була тепер перед ним. Від подиву й захвату він не міг навіть здобутися на якесь слово.

– Сказати правду,- з чарівною щирістю вела далі дівчина,- я нітрохи не засмутилася тим, що лошиця мене понесла. Всі оті балачки, пусті компліменти часом набридають. Мені хотілося подихати свіжим повітрям і побути на самоті. І от бачите, містере Джеральде, якраз випала добра нагода: не треба було щось пояснювати, вибачатися.

– Вам хотілося побути на самоті? – спитав мустан-гер, видимо розчарований.- Тоді пробачте, що я завадив вам у цьому. Повірте, міс Пойндекстер, я поїхав за вами, бо таки був певен, що вам загрожує небезпека.

– Ви дуже люб’язні, сер, і тепер, коли я знаю, що небезпека справді була, я вам щиро вдячна. Скажіть, адже ви мали на увазі індіанців?

– Ні, не тільки… Власне, про індіанців я й не думав.

– Ще якась небезпека? Яка ж, сер? Скажіть мені, щоб я стереглась її надалі.

Моріс відповів не одразу. Його увагу привернув якийсь звук, і він обернувся, так наче й не чув запитання.

Зрозумівши, що він щось почув, креолка й собі прислухалась. До неї долинуло пронизливе й уривчасте іржання, потім знов і знов, а тоді – тупотіння копит. Наближаючись, ті звуки немовби стрясали навколишнє повітря.

Для ловця коней усе те не було загадкою. І слова, які вихопилися з його уст, водночас відповіли й на попередив запитання дівчини.

– Дикі жеребці! – вигукнув мустангер, не приховуючи тривоги.- Я й думав, що вони десь у цих заростях. Так і є.

– Це та небезпека, про яку ви казали?

– Атож.

– А чого їх слід боятися? Це ж усього-на-всього мустанги.

– Ваша правда, загалом їх боятися нема чого. Та саме тепер, о цій порі року, вони стають люті, мов тигри, і майже такі ж підступні. Атож, розлючений дикий жеребець небезпечніший за вовка, пантеру чи ведмедя.

– Що ж нам робити? – спитала дівчина, уперше виказавши острах. Вона під’їхала майже впритул до мустангера, що одного разу вже вирятував її з небезпеки, і, стривожено дивлячись йому в очі, чекала відповіді.

– Якщо вони нападуть на нас,- відказав той,- ми матимемо тільки два способи врятуватися. Або залізти на дерево, покинувши наших коней їм на поталу…

– Або? – спитала креолка спокійно: видно було, що в неї стане духу знести найтяжчі випробування.- Все що завгодно, тільки не покидаймо коней! Це був би ганебний порятунок.

– Та ні, це просто неможливо зробити. Я не бачу ніде такого дерева. Отож у разі нападу нам лишається тільки звіритись на наших коней. На жаль,- провадив мустангер, немов оцінюючи поглядом плямисту лошицю, а тоді свого гнідого,- вони вже й так сьогодні добре підбилися. Ще й досі не відсапались обоє. Оце для нас тепер найгірше. Дикі жеребці напевно не стомлені.

– Нам треба рушати зараз же?

– Ш, зачекаймо. Чим довше наші коні відпочинуть, тим краще. Жеребці, може, ще й не повернуть сюди, або як і повернуть, то не нападуть на нас. Усе залежатиме від того, як вони настроєні. Якщо б’ються між собою, то можуть накинутись і на нас. Вони тоді втрачають, якщо можна так сказати, будь-який глузд і нападають на всіх своїх родичів, навіть коли в тих на спині вершники… Атож, так воно і є – між ними бійка. Послухайте, як вони іржуть. І сунуть сюди!

– Слухайте, містере Джеральде, то чом би нам зараз же не податися геть від них?

– Це була б марна спроба. По цей бік відкрита рівнина, і ніде сховатися. Ми не встигнемо від’їхати, як вони нас помітять і враз доженуть. Нам треба їхати в той бік – єдине безпечне місце, яке я можу пригадати, саме там. Судячи з того, що я чую, зараз вони перекрили нам цю дорогу, і якщо ми рушимо зарано, то неминуче з ними зіткнемося. Треба перечекати, а тоді спробувати проскочити позад них. Якщо нам пощастить і вони не доженуть нас протягом двох миль, ми дістанемось до місця, не менш безпечного, аніж кораль у Каса-дель-Корво. Ви певні, що дасте собі раду з лошицею?

– Цілком певна,- не вагаючись, відповіла дівчина: перед лицем такої загрози кривити душею не випадало.

Розділ XVI ВТЕЧА ВІД ДИКИХ ЖЕРЕБЦІВ

Обоє сиділи в сідлах, вичікуючи. Дівчина була спокійніша за мустангера, бо цілком звірилася на нього. Вона й досі не зовсім розуміла, яка перед ними небезпека, але не мала сумніву, що то справді щось страшне, коли вже Моріс Джеральд так тривожиться. А думаючи про те, що його тривога спричинена почасти й страхом за неї, почувала мимовільну втіху.

– Гадаю, тепер можна ризикнути,- мовив мустангер. Перед тим він якийсь час пильно наслухав.- Здається, вони вже поминули ту прогалину, якою ми маємо їхати. Дуже вас прошу, будьте уважні. Міцно сидіть у сідлі й добре тримайте поводи. Там, де буде змога, скачіть поруч мене, але ні в якому разі не відставайте більш як на довжину хвоста мого гнідого. Мені доведеться їхати попереду, показувати дорогу… Ага! Вони повернули сюди… підходять до краю галявини… Ну, пора!

Глибоку тишу, що перед тим на хвилю запала в прерії, роздер такий гвалт, який можна почути хіба що в переповненій божевільні: пронизливе іржання диких жеребців скидалося на дикі зойки шаленців, але було куди гучніше. До нього долучалося лунке тупотіння, тріск зламаного гілля, страшне хропіння, клацання зубів, глухі удари копитами по боках, згуки люті й болю, і все те зливалось у суцільне ревище, яке ледве витримували вуха, і сама земля неначе двигтіла й хиталася на своїй осі.

Мустангер розумів: там точилося жахливе побоїсько між дикими жеребцями. їх ще не було видно, але вони щомить наближалися, продираючись крізь чагарі й далі шаліючи в бійці.

Аж ось він дав команду рушати, і саме тоді в проміжку між чагарниками показався різномастий табун. Ще мить – і мустанги вщерть заповнили той вузький прохід і нестримно, мов гірська лавина, ринули на галявину.

То була навала найдосконаліших у природі істот – бо з цього погляду навіть людина має поступитися перед конем. Тільки не перед убогою свійською конячиною, з її запалим хребтом, викривленими ногами й похиленою головою,- адже заледве один кінь із тисячі зберігає справжню кінську поставу, та й того спотворюють ножиці баришника чи жокея,- ні, йдеться про дикого коня, що народився серед зеленого різнотрав’я і росте та розвивається на волі, немов квітка в його рідній прерії.

Немає прекраснішого видовища, ніж табун диких жеребців, що скаче прерією у такому-от войовничому запалі. Та це видовище не тільки прекрасне – воно й страхітливе, аж надто страхітливе, щоб тішити людське око, та ще око боязкої жінки. А особливо коли дивитися на такий табун з відкритої місцини, ризикуючи стати – його жертвою.

Саме в такому становищі опинилися вершник на гнідому коні та вершниця на плямистій лошиці. Перший з досвіду знав, чим воно загрожує, друга не могла не зрозуміти небезпеки, побачивши табун на власні очі.

– Сюди! – гукнув Моріс, давши коневі остроги й забираючи вбік, щоб обминути табун ззаду.- О Боже, вони нас помітили! Швидше, швидше, міс Пойндекстер! Пам’ятайте: йдеться про ваше життя!

Та нагадувати було зайве. Поведінка диких жеребців досить промовисто свідчила, що тільки швидкість може врятувати плямисту лошицю з її вершницею.

Вихопившись на відкриту галявину й побачивши осідланих коней, мустанги раптом угамувалися і, немов послухавшись досвідченого ватажка, стали в ряд, як ото кавалеристи, що їх спинено у розпалі атаки. Здавалося, вони на час забули про свою взаємну ворожнечу і об’єднались, щоб напасти на спільного ворога або протистояти спільній для всіх небезпеці.

Можливо, ця коротка затримка виникла з несподіванки, але, так чи так, вона була на користь вершникам. За ті лічені секунди, поки вона тривала, обоє встигли минути табун і опинитись на шляху до порятунку.

Та до самого порятунку було ще далеко. Певності, що їм пощастить утекти, вони не мали, бо мустанги, збагнувши їхній намір, круто повернули й із злісним іржанням пустились учвал слідом за ними. З цієї хвилини почалася прудка, невпинна гонитва через прерію, змагання на швидкість між кіньми без вершників і кіньми з вершниками.

Час від часу Моріс озирався через плече, і, хоч відстань між ними й табуном, виграна ще напочатку, не зменшувалась, з його обличчя не сходив тривожний вираз. Коли б він був сам, то міг би тільки посміятися зі своїх переслідувачів, бо знав, що його гнідий – також мустанг – перескаче будь-якого суперника. Не те – плямиста лошиця: вона бігла як ніколи повільно, неначе зовсім не хотіла врятуватися від переслідування,- як ото кінь, коли його ведуть з рідної стайні.

– Що б це мало означати? – пробурмотів мустан-гер сам до себе.- А що, як вона ще впреться перед стрибком? Тоді нам кінець. Там важитиме кожна секунда.

– Вони не доганяють нас? – запитала Луїза, помітивши його тривогу.

– Поки що ні. На жаль, попереду в нас буде чимала перешкода. Побачим, як ми її подолаємо. Я знаю, ви вправна вершниця і не злякаєтеся стрибка. Але ваша лошиця… Щодо неї я не певен. Ви знаєте її краще. Як по-вашому, чи зможе вона стрибнути через…

– Через що, сер?

– Зараз побачите. Ми вже під’їжджаємо до того місця.

Уявіть собі цю розмову двох вершників, які мчать поряд прерією, покриваючи щохвилини майже милю.

Як і казав мустангер, вони невдовзі побачили перешкоду – серед прерії зяяв крутий яр, не менш як п’ятнадцять футів завширшки і такий самий завглибшки, що тягся в обидва боки скільки око сягало.

Повернути праворуч або ліворуч було не можна: це дало б мустангам змогу пуститися навскоси й надолужити відстань. Яр треба було перетнути, бо інакше табун напевне наздогнав би їх. А перетнути його вони могли лише в один спосіб – стрибком щонайменше на п’ятнадцять футів.

Моріс знав, що його кінь зможе зробити такий стрибок – йому це була не первина. А плямиста лошиця?

– Як гадаєте, вона зможе перескочити? – занепокоєно спитав він, коли вони, вже трохи повільніше, під’їхали до краю того провалля.

– Я певна, що зможе,- почув він тверду відповідь.

– А ви – чи втримаєтесь ви в сідлі? Креолка зневажливо засміялася.

– І це питає ірландець! Я певна, сер, якби ви сказали таке котрійсь із ваших співвітчизниць, вона б не на жарт образилася. Навіть я, уродженка болотистої Луїзіани, вважаю ваше запитання не дуже чемним. Чи втримаюсь я в сідлі! Та я втримаюсь, хоч куди б вона мене понесла!.

– Але, міс Пойндекстер,- нерішуче мовив мустангер,- а що, як вона все-таки не зможе? Коли ви маєте хоч найменший сумнів, то чи на краще залишити її? Я певен, що мій кінь легко перенесе на той бік нас обох. Покинувши лошицю тут, ми напевне врятуємося від переслідування. Адже дикі жеребці…

– Покинути мою Луну! Щоб її забили на смерть чи роздерли на шматки! Ні, ні, містере Джеральде. Моя плямиста надто дорога мені. Ми з нею разом перескочимо це провалля, як зможемо. А як ні, то разом скрутимо собі в’язи… Вперед, моя люба! Бачиш, це той, хто наздогнав тебе, полонив і приборкав. Доведи йому, що твій дух ще не зламано, що ти здатна скинути з себе і дружні, і ворожі пута. Стрибни так, як ми з тобою не раз стрибали останнім часом. Ну, летімо!

І, не чекаючи, поки мустангер подасть приклад, відважна креолка стрімголов помчала до краю провалля і перелетіла його так, як, очевидно, робила “не раз останнім часом”.

В ту хвилю, коли мустангер стежив за її стрибком, його заполоняли три думки, чи, точніше, троє почуттів. По-перше, він нетямився з подиву; по-друге – відчував невимовний захват; а от третє почуття визначити не так просто. Воно виникло в ньому тієї миті, коли він почув слова: “Моя плямиста надто дорога мені”.

“Чому?” – думав він – і коли вдарив гнідого острогами, і тоді, коли летів на ньому понад зяючим проваллям.

Та хоч як щасливо втікачі подолали перешкоду, це ще не давало їм певності в порятунку. Диких жеребців те провалля зупинити не могло. Моріс знав про це й озирався назад з такою самою тривогою, як і раніш. А може, навіть з більшою. Хоч яка була коротка затримка перед проваллям, а проте дала переслідувачам відчутну перевагу. Від самого початку гонитви мустанги ще не були так близько, як тепер. Моріс не мав сумніву, що, досягши краю провалля, вони навіть не сповільнять чвалу й перескочать яр, не зупинившись, одним махом.

“А тоді? Що буде тоді?” – подумки запитав себе мустангер і аж зблід, не знаходячи відповіді.

Перескочивши через провалля, він не забарився ні на мить і скакав далі рівним чвалом, а його супутниця, як і перед тим, їхала близько позад нього. Та тепер мустангер, здавалося, не поривався вперед так, як досі. Він ніби вагався, не міг дійти певного рішення.

Проскакавши так ще трохи, мустангер натяг поводи і круто повернув коня, так наче раптом вирішив податися назад.

– Міс Пойндекстер! – мовив він до дівчини, яка саме порівнялася з ним.- Далі ви поїдете без мене.

– Чому, сер? – спитала Луїза, сильно потягши на себе поводи і миттю спинивши свою лошицю.

– Якщо ми поїдемо разом, вони наздоженуть нас. Треба якось зупинити цих знавіснілих тварюк. І зробити це можна тільки тут, іншої нагоди не трапиться… Бога ради, ні про що не питайте! Ще десять секунд – і буде запізно. Бачите, онде блищить вода? То ставок. Скачіть просто туди. Там буде дві високі огорожі, перед ставком вони сходяться. Ви побачите прохід, а збоку лежать жердини. Якщо я на той час не над’їду, скачіть у ту загороду, злазьте з коня й перекрийте жердинами прохід.

– А ви, сер? Ви ж ризикуєте життям!

– За мене не бійтеся. Сам я майже нічим не ризикую. Якби не ваша лошиця… Ну ж бо, благаю вас, скачіть! Не спускайте з очей ставка, він буде вам за маяк. І не забудьте перекрити прохід. Ну ж бо, вперед!

Секунду чи дві дівчина ще вагалася, наче їй не вистачило рішучості залишити того, хто стільки зробив задля її порятунку, а зараз, можливо, сам наражався на смертельну небезпеку.

На щастя, вона була не з тих полохливих дівчат, які в скрутну хвилину втрачають глузд і тягнуть на дно свого рятівника. Вона вірила своєму супутникові, була певна, що він знає, як краще вчинити,- отож знову пустила свою лошицю чвалом і чимдуж помчала вперед до ставка.

Тієї ж миті Моріс ударив острогами гнідого й помчав назад, туди, де вони щойно перескочили через яр. Відіславши свою супутницю, він видобув із кобури на сідлі найдосконалішу зброю, якою будь-коли послуговувались у прерії – чи то для нападу, чи для захисту – проти індіанців, бізонів або ведмедів. То був шестизарядний револьвер системи полковника Кольта, і не якийсь там дешевий “удосконалений зразок” фірми Діна, Адамса чи котрогось із безлічі подібних до них фальшувальників, а справжній виріб “краю мускатних горіхів” з маркою “Гартфорд” на казеннику (39).

– Вони стрибатимуть там, де вужче, як і ми,- пробурмотів мустангер, стежачи за дикими жеребцями, що були ще по той бік провалля.- Якби мені пощастило покласти хоч одного, то, може, це спинило б інших чи принаймні затримало на деякий час, щоб плямиста втекла на безпечну віддаль. їх веде отой великий, рудий. Він і стрибатиме перший. Мій револьвер б’є напевне на сто метрів. Можна стріляти!

Водночас з останніми словами пролунав постріл. Найбільший із жеребців, рудої масті, полетів сторч головою, покотився по траві і впав якраз на тому місці, звідки мали стрибати інші.

(39) “Краєм мускатних горіхів” називають в Америці штат Коннек-тикут, де в місті Гартфорді є збройовий завод.

Кілька мустангів, що скакали одразу позад нього, вмить спинилися, а за ними й весь табун.

Моріс не став дивитися, що мустанги робитимуть далі. Скориставшись із замішання в табуні, який утратив ватажка, він вирішив зберегти решту набоїв і повернув назад, за плямистою лошицею, яка вже проскакала більшу частину дороги до ставка.

Чи то мустангів налякала загибель їхнього ватажка, чи просто їм став на заваді його труп, що лежав саме там, звідки тільки й можна було перескочити яр,- але далі вони не погнались, і Моріс, сам-один серед прерії, спокійно скакав навздогін за своєю супутницею.

Він знайшов Луїзу в загороді, на березі ставка. Вона слухняно виконала всі його настанови, крім однієї: прохід був відкритий, а жердини так і лежали на землі. Дівчина ще сиділа в сідлі, і тепер, побачивши мустанге-ра живого й здорового, лише тремтіла, розгублена, сповнена вдячності, яку годі було передати словами.

Небезпека минула.

Розділ XVII ПАСТКА НА МУСТАНГІВ

Усі страхіття лишилися позаду, і молода креолка з цікавістю роздивлялася навколо.

Вона побачила невелике озеро – по-техаському “ставок”,- на берегах якого лишилося безліч слідів кінських копит: певно, тут був улюблений водопій диких коней. Висока огорожа з жердин охоплювала озеро та прилеглу до нього ділянку і двома широкими крилами заходила далеко в прерію, утворюючи щось ніби лійку, у вужчому кінці якої був прохід; коли його перекривали жердинами, загорода запиралась, і коні не могли ні зайти, ні вийти.

– Що це таке? – спитала дівчина, показуючи на огорожу.

– Пастка на мустангів,- відповів Моріс.

– Пастка на мустангів?

– Загорода, щоб ловити диких коней. Вони заходять між ці крила, що, як ви бачите, простягнуті далеко в прерію. Тварин приваблює вода, або їх заганяє сюди гурт мустангерів. А коли вони опиняться в цьому кора – лі, спіймати їх уже не важко. Тут їх беруть на ласо заіграшку.

– Бідолашні тварини! Це ваша загорода? Ви ж му-стангер, так ви нам казали?

– Атож, я мустангер, але не ловлю коней в такий ‘спосіб. Я волію робити все самотужки й рідко спілкуюся з іншими мустангерами. Тим-то мені ця загорода не підходить – тут потрібно щонайменше два десятки загоничів. А моя зброя, коли можна так сказати, це моє ласо.

– І ви орудуєте ним вельми вправно! Я чула про це, та й сама сьогодні бачила.

– Ваші слова дуже втішні для мене, але ви помиляєтесь. У преріях є люди, мов народжені для ласо,- це мексиканці. І те, що ви так люб’язно назвали вправністю, видалося б їм просто незграбністю.

– А може, містере Джеральде, ви з скромності переоцінюєте своїх суперників? Мені казали про вас зовсім інше.

– Хто?

– Ваш друг, містер Зебулон Стамп.

– Ха-ха! Старий Зеб – кепський знавець, коли йдеться про ласо.

– Мені теж хотілося б навчитись кидати ласо,- промовила молода креолка.- Кажуть, ніби це не ли-чить жінці. А чому, коли в цьому немає нічого поганого, а людині подобається?

– Не личить жінці? Та не менше, ніж стрільба з лука чи катання на ковзанах! Я сам знаю одну дівчину, яка чудово кидає ласо.

– Вона американка?

– Ні, мексиканка, живе на Ріо-Гранде, але часом приїздить сюди, на Леону: в неї тут родичі.

– Молода?

– Так, приблизно вашого віку, міс Пойндекстер.

– А яка на зріст?

– Трохи нижча за вас.

– Але, напевне, куди гарніша? Я чула, що мексиканки набагато переважають нас, американок, вродою.

– Як на мене, то креолки до цього поділу не входять,- галантно зауважив мустангер.

– Цікаво, чи я змогла б навчитися кидати ласо? – знов повернула на своє молода креолка, ніби й не почула його компліменту.- Чи мені вже пізно починти? а – Кажуть, мексиканців навчають цього змалку, тим-то вони такі мастаки в цьому ділі.

– Зовсім не пізно,- запевнив її Моріс.- Рік чи два практики – і ви кидатимете ласо цілком вправно. Я й сам усього три роки як почав, а…- Мустангер замовк, щоб не вийшло, ніби він вихваляється.

– А тепер ви кидаєте його, як ніхто в Техасі,- докінчила за нього дівчина.

– Ні-ні! – зі сміхом заперечив він.- То все вигадки Зеба Стампа. Він оцінює мою вправність, порівнюючи її зі своєю.

“Що це – скромність? – думала молода креолка.- Чи він просто насміхається з мене? Якби це було справді так, я б просто збожеволіла!”

– Певно, ви хотіли б повернутися до свого товариства? – спитав Моріс, помітивши її неуважливий погляд.- Ваш батько, мабуть, уже турбується, що вас так довго немає. І ваш брат, і кузен…

– Так, справді,- квапливо мовила Луїза чи то з жалем, чи то з досадою в голосі.- Я зовсім забула. Дякую вам, сер, що нагадали про мій обов’язок. Вертаймося.

Знову сівши в сідло, вона поволі, якось знехотя, взяла поводи й торкнула коня острогами, так неначе їй шкода було покидати ту “пастку на мустангів”.

Коли вони знов виїхали на відкриту рівнину, Моріс подався зі своєю супутницею до місця їхнього сніданку в прерії найкоротшою дорогою, навпростець.

Дорога йшла дуже примітною місцевістю, у Техасі такі називають “бур’яновими преріями” – ще від часів перших поселенців, що не завдавали собі клопоту шукати милозвучних назв.

Уродженка Луїзіани побачила навколо себе величезний розкішний квітник, що простелився, здавалось, аж до небокраю,- квітник, насаджений і виплеканий самою природою.

Це прекрасне видовище здатне зворушити й пом’якшити навіть найзашкарублішу душу. Я знаю одного неписьменного звіролова, звичайно сліпого до краси, який, проходячи такою-от “бур’яновою прерією”, щоразу спиняється серед квітів, які буяють ген довкола на рівні його грудей, з хвилину милується їхніми ніжними віночками, а тоді мовчки простує далі, з теплішим почуттям до людей і твердішою вірою у всемогутність небес.

– Ох, яка краса! – в захваті вигукнула молода креолка, мимохіть спиняючи коня.

– Вам подобається цей дикий краєвид, міс Пойн-декстер?

– Подобається? Мало сказати, сер! Я бачу тут усе найяскравіше і найпрекрасніше, що є в природі: зелену траву, дерева, барвисті квіти,- все, що ми вирощуємо великою працею, а зробити таким досконалим ніколи не можемо. Тут нічого не бракує – цей дикий сад бездоганний з будь-якого погляду.

– Тут немає будинків.

– Як на мене, вони тільки зіпсували б картину. Я люблю краєвид без будинків – щоб ні цегляні стіни, ні черепичні дахи, ні димарі не вдиралися в зелень дерев. Під тими деревами я хотіла б жити, під тими деревами хотіла б…- з її уст мало не злетіло слово “кохати”, та вона вчасно похопилась і сказала зовсім інше: -…вмерти.

Молодий ірландець вчинив жорстоко, не признавшись дівчині, що її слова – то немовби відлуння його власних думок і почуттів, через які він і жив тепер у дикій прерії. Якби не ті почуття, що переросли майже в пристрасть, він навряд чи коли став би Морісом-мустангером.

-Романтичні почуття не можна задовольнити бутафорією. Не підживлені реальністю життя, вони дуже скоро захиріють. Моріс посоромився б признатись самому собі, що коней він ловить задля розваги, аби тільки жити в прерії. Власне, колись він, може, й думав так, але останнім часом цілком перейнявся гордістю ловця-професіонала.

Його відповідь була стримана й прозаїчна.

– Боюся, міс, що вам скоро набридло б таке суворе життя – без покрівлі над головою, без товариства, без…

– А вам, сер? Вам же воно не набридає? Якщо мені сказали правду – а це сказав ваш друг містер Стамп,- то ви живете таким життям уже декілька років. Це так?

– Цілком так. Просто я не маю іншої професії.

– Якби ж то і я могла сказати про себе те саме! Я так заздрю вам і певна, що була б щаслива, довіку живучи серед цієї прекрасної природи.

– На відлюдді? Без друзів? Навіть без покрівлі над головою?

– Я такого не казала. Але я й досі не знаю, як живете ви. Ви ж маєте будинок?

– Ну, він не заслуговує на таку гучну назву,- засміявся мустангер.- Хатина – ось слово, яке більше пасує до мого хакале.

– Де вона стоїть? Десь там, де ми сьогодні були?

– Не дуже далеко звідси. Щось із милю. Бачите оті верхівки дерев на заході? Вони затіняють мою хатину від сонця й захищають від бурі.

– Як би я хотіла поглянути на неї! Ви кажете, зовсім проста хатина?

– Зовсім проста.

– І стоїть на відлюдді?

– На десять миль навколо – жодного житла.

– Серед дерев? Мальовнича?

– Ну, це як на чиє око.

– Мені хотілося б побачити її і скласти свою думку. Ви кажете, всього миля звідси?

– Миля туди, миля назад, отож дві.

– Пусте. Це не забере й двадцяти хвилин.

– Чи ми не зловживемо терпінням ваших родичів?

– Чи, може, вашою гостинністю? Пробачте, містере Джеральде,- провадила дівчина, і на обличчя її раптом набігла тінь.- Я про це не подумала. Мабуть, ви живете не сам? Хтось іще ділить з вами ваше… хакале, як ви його назвали?

– Так, справді. Відколи я тут, зі мною живе одна людина…

Тінь на дівочому обличчі видимо потемніла.

Перш ніж мустангер встиг доказати, в уяві його супутниці виник образ людини, що могла ділити з ним оселю: дівчини її літ, можливо, трохи повнішої, із смаглявою шкірою, ледь косуватими очима-мигдалина-ми, з блискучими, мов перлини, зубами, легким рум’янцем на щоках та густими, наче хвіст гнідого, косами; на шиї – намисто, на зап’ястках і кісточках ніг – браслети; коротка, вигадливо вишита спідничка, на тендітних ніжках – мокасини та хутряні гетри з торочками й шнурівкою. Ось який образ подруги мустан-гера нараз постав перед внутрішнім зором Луїзи Пойн-декстер.

– Може, тій людині, що живе з вами, не сподобається поява гості, та ще й незнайомої?

– Навпаки, він завжди радий гостям, і знайомим, і незнайомим. Мій молочний брат – дуже товариська людина, але в нас на Аламо йому, бідоласі, не часто трапляється когось бачити.

– Ваш молочний брат?

– Атож. Його звуть Фелім О’Нійл – він, як і я, родом із Смарагдового острова (40), з графства Голуей, тільки його ірландська вимова ще помітніша.

– Ірландська вимова… Хотіла б я почути, як говорить уродженець графства Голуей. Кажуть, там вона найвиразніша. Це правда, містере Джеральде?

– Мені судити не випадає, бо я й сам з Голуею. Та якби ви погодилися на півгодинки скористатися Фелі-мовою гостинністю, то мали б добру нагоду скласти власну думку.

– З великою охотою. Це ж буде щось таке нове, незвичайне. А тато й усі інші почекають. Там і без мене жінок вистачає, а як хтось і занудьгує, то нехай пошукає наших слідів. От і будуть їм лови, яких вони хотіли. Отже, сер, я приймаю ваше запрошення.

– Боюся тільки, що не буде чим вас почастувати. Фелім кілька днів залишався сам, а мисливець він ніякий, отож у коморі в нього, мабуть, не густо. Добре, що ви встигли поснідати перед усіма тими перегонами.

Та не Фелімова комора спонукала Луїзу Пойндекстер звернути з дороги й не його ірландська вимова; і не таке вже велике було в неї бажання побачити мустанге-рове хакале. Нею владно керувало інше почуття, якому вона не мала сили опиратись, і дівчина скорялася йому, так наче вірила, що то її доля.

Вона побувала у відлюдній хатині на березі Аламо й з видимою цікавістю оглянула і зовні, і всередині це незвичайне житло; з приємним подивом побачила в хатині книжки, письмове приладдя та інші речі, що свідчили про тонкий смак господаря; залюбки слухала Фелімові балачки; не відмовилась і від частування, покуштувавши потроху всього, що їй пропонували, окрім, хіба, особливо невідступної “крапелиночки з оцього-от свіжісінького бутля”,- і нарешті поїхала, видимо весела й задоволена.

Та її піднесений настрій тривав недовго – лише доти, доки його живили нові, цікаві враження. Знов їдучи

(40) Поетична назва Ірландії.

Квітчастою прерією, дівчина замислилась, і раптом у неї майнула одна думка, від якої аж похололо серце.

Може, вона згадала про свого батька, брата та друзів, яких змусила так довго непокоїтись за її долю? Чи злякалася, що її поведінка може здатись легковажною?

Ні, аж ніяк. Темна тінь набігла на Луїзине чоло посеред квітучої прерії від зовсім іншої, куди боліснішої думки. Цілий той день – і тоді, коли їхали з форту, і наздогнавши її серед прерії, і рятуючи від небезпеки під час втечі, і коли вони стояли на березі озера, а потім разом верталися через прерію, і в своїй скромній оселі,- одне слово, скрізь і весь час,- її супутник був дуже чемний до неї, поводився, як справжній джентльмен, і не більше!

Розділ XVIII РЕВНОЩІ ХОДЯТЬ НАЗИРЦІ

Із більш як сорока вершників, що вирушили на допомогу Луїзі, лише кілька чоловік заглибились далеко в прерію. Втративши з очей табун диких кобилиць, плямисту лошицю й мустангера, вони почали губитися один від одного і невдовзі розтеклися по широкій рівнині – поодинці, по двоє, а то й купками по троє-четверо. Більшість їх, не маючи ніяких мисливських навичок, дуже скоро збилися зі сліду мустангів і подалися за іншим слідом, можливо, того ж таки табуна, але давнішим.

Загін драгунів на чолі з молодим офіцером, недавнім випускником військової школи у Вест-Пойнті, також збився на хибний слід, а за ним потяглись і всі, хто їхав позаду.

Місцевість, де йшли пошуки, була нерівна, то там, то там помережана пасмугами чагарів. За тими чагарями та узвишшями розрізнені купки шукачів скоро перестали бачити одна одну, і хвилин через двадцять після того, як вони вирушили, дикий птах, ширяючи у високості, міг би вгледіти з півсотні вершників, що виїхали в дорогу гуртом, а тепер чимдуж мчали в різні боки.

Лише один з них не збився зі сліду. Він весь час їхав самотою на дужому рудому коні, хоча й не вельми гарному, зате прудкому й витривалому. Синій сюртук напіввійськового крою і синій же кашкет виказували в тому вершникові відставного кавалерійського капітана Кассія Колхауна. І то був справді він, єдиний, хто не згубив сліду і чимдуж мчав уперед, підганяючи свого рудого хлистом та острогами. Та й самого його підганяла думка, гостріша за остроги, змушувала напружувати всі сили, щоб досягти мети.

Витягши вперед шию, мов голодний гончак, він летів тим слідом, сподіваючись, що наслідки гонитви винагородять його за все.

Які то мають бути наслідки, Колхаун і сам до ладу не знав, але з того, як він час від часу поглядав на сідельні кобури, з яких стриміли руків’я двох револьверів, неважко було зрозуміти: в душі його визрівав якийсь лихий замір.

Можливо, Колхаун також давно втратив би слід, коли б не одна щаслива для нього обставина: сліди обох коней були йому знайомі. Один з них, більший, він пам’ятав з болісною виразністю. Він бачив відбитки цих копит на чорній землі вигорілої прерії. Якесь підсвідоме чуття підказало тоді Колхаунові запам’ятати слід мустангера, і тепер він одразу його впізнав.

Їдучи знайомими слідами, відставний каштан дістався чагарів і невдовзі виїхав на галявину, де так несподівано зупинилась була плямиста лошиця. Досі він читав сліди впевнено, але тепер збився. Відбитки підків так само чітко вирізнялися серед слідів, залишених копитами диких кобилиць, але підковані коні вже не скакали чвалом – вони, мабуть, спинилися тут і стояли поряд.

Куди ж далі? Серед слідів дикого табуна вже не було видно відбитків підків, не бачив він їх і ніде поблизу. Земля навколо була тверда, всіяна дрібним камінням. На ній могли залишити сліди тільки коні, що скачуть гінким чвалом, а не біжать підтюпцем. А саме так, підтюпцем, рушили звідти плямиста кобила та мустан-герів гнідий, і так вони пройшли з сотню ярдів, перш ніж знову помчали вчвал до озера.

Колхаун не знав, що й думати. Він кружляв і кружляв по галявині, рушав слідом диких кобилиць, тоді знову вертався назад і ніяк не міг визначити, куди подалися далі підковані коні. Його вже брав розпач, коли раптом він побачив самотнього вершника, що наближався, їдучи тим самим слідом.

Відставний капітан одразу впізнав вершника. Той величезний чоловік у грубому вбранні, з довгою боро – дою, що сягала гудзиків на його вицвілій куртці, верхи на неймовірно вбогій шкапі, гіршої за яку не знайшлося б на сто миль довкола, був його давній знайомий. Кассій Колхаун знав Зебулона Стампа, так само як і той його, ще тоді, коли обидва вони не ступали на землю Техасу.

– То що, містере Колхауне, не знайшли панночки? – спитав мисливець з незвичайною для нього поважністю.- Ні, не знайшли,- провадив він, ніби прочитавши відповідь на розгубленому обличчі відставного капітана.- Побий мене грім, коли я знаю, де вона в біса поділася! І от же що дивно: як та клята кобила могла понести таку вправну вершницю?.. Ну, та нічого страшного скоїтись не може. Мустангер напевне зловить ту худобину на свою мотузку, і вона більш не дурітиме. А чого це ви тут зупинилися?

– Я не можу збагнути, куди вони звідси поїхали. Сліди показують, що вони тут стояли, а от далі відбитків підків я не бачу.

– Еге ж, ваша правда, містере Кассію. Отут вони стояли, та ще й дуже близенько одне до одного. Тож за дикими кобилами вони далі не поскакали. Певно, що ні. А куди ж тоді?

Зеб Стамп запитально подивився на землю, наче сподівався відповіді від неї, а не від Кассія Колхауна.

– Я ніде не бачу їхніх слідів.

– Не бачите? Зате я бачу. Погляньте-но сюди. Бачите, там, де трава прибита?

– Ні.

– Ет, хай вам абищо! Та їх же видно, як ніс на обличчі. Онде великі підкови, а трохи збоку – малі. Отуди вони й поїхали, а за кобилицями скакали тільки досюди. То що, подамося за ними?

– Аякже!

Без дальших розмов Зеб рушив новим слідом, невидимим для його супутника, але для нього таким помітним, як він оце щойно дуже образно сказав.

Незабаром той слід побачив і Кассій Колхаун – коли вони досягли місця, де втікачі знов пустили своїх коней чвалом, рятуючись від табуна диких жеребців, і де підкови залишили глибокі відбитки в зеленому дернику.

Та дуже скоро слід знову зник – точніше, він зник би для не такого зіркого ока,- але Зеб Стамп розрізнив його серед сотень інших кінських слідів, що потолочили землю.

– Еге! – вигукнув старий мисливець, видимо здивований тими новими слідами.- Що ж це тут таке діялось? Дуже цікаво!

– Це ж усе копита диких кобилиць,- сказав Колхаун.- Виходить, вони пробігли по колу й знову повернулися сюди?

– Коли й повернулися, то вже після того, як тут проїхали вершники. Схоже на те, що вони помінялися місцями.

– Що ви хочете цим сказати, містере Стампе?

– А те, що вже не вершники гналися за кобилицями, а кобилиці за вершниками.

– Звідки ви знаєте?

– Хіба ж ви не бачите, що відбитки підків геть затоптані кобилицями?.. Кобилицями?.. Е ні! Побий мене грім, це не кобилячі сліди, вони на добрий дюйм більші. Тут проскакали жеребці. Та ще й цілий табун. Милий Боже, невже вони…

– Що?

– Погналися за плямистою. Коли так, то міс Луїза була у великій небезпеці. їдьмо далі!

Не чекаючи відповіді співрозмовника, старий мисливець пустив свою шкапу підтюпцем, і Колхаун подався слідом за ним, домагаючись, щоб він пояснив свої незрозумілі слова. Та Зеб не став нічого пояснювати, тільки махнув рукою, ніби хотів сказати: відчепись, мовляв, не заважай.

Якийсь час він пильно придивлявся до сліду, намагаючись розрізнити відбитки підків,- а це було не так легко, бо подекуди їх зовсім затоптали копита дикого табуна. Лише час від часу мисливець добачав їх, усе так само їдучи підтюпцем на своїй конячині. І тільки тоді, коли він опинився за сто ярдів від провалля, з його обличчя збіг заклопотаний вираз, і він зволив дати пояснення, якого від нього знов зажадали.

– Он воно що,- мовив Колхаун, почувши те пояснення.- А звідки ви знаєте, що їм пощастило втекти?

– Погляньте отуди.

– Мертвий мустанг? І начебто недавно вбитий… Про що ж це говорить?

– Про те, що мустангер убив його.

І ви гадаєте, це так налякало решту, що вони не погналися далі?

– Далі вони не погналися, та не тільки з переляку. Ось що їм завадило…- Зеб кивнув на труп жеребця.- Милий Боже, ото був стрибок! – І він показав на провалля, над яким вони тепер стояли.

– Невже ви гадаєте, що вони перескочили на той бік? – спитав Колхаун.- Це неможливо.

– А таки перескочили, це ж ясно як Божий день. Хіба ви не бачите їхніх слідів і тут, і з того боку? І міс Пойндекстер перша. Побий мене грім, оце-то дівчина!.. Вони запевне перескочили обоє ще до того, як застрелили жеребця, бо інакше не змогли б. Тільки тут можна перемахнути цей яр. Чорт його бери, ну й розумник же той мустангер, поклав його просто на дорозі в табуна, саме там, де вони мали стрибати!

– То ви гадаєте, що він і моя кузина разом перескочили це провалля?

– Не те щоб разом,- пояснив Зеб, не підозрюючи, що ховається за цим запитанням.- Я ж уже казав, плямиста перескочила перша. Бачите її сліди на тому боці?

– Бачу.

– Ну, то хіба не видно, що по них ідуть сліди мустангерового коня?

– А-а, справді.

– Жеребці туди не стрибали, жоден з цілого табуна. Тепер я бачу, як усе воно було. Той хлопчина спинився там і вліпив кулю в цього поганця. А то було однаково що замкнути за собою двері. Мустанги побачили, що йому капець, і повернули геть. Отуди, понад яром, онде їхні сліди.

– А вони не могли обминути яр і гнатися далі?

– Щоб так дістатися на той бік, їм довелося б пробігти десять миль – п’ять до кінця яру і п’ять назад. Ні, містере Колхауне, такого бути не могло. Отож вам нема чого тривожитись за міс Луїзу: хто-хто, а вони за нею більше не гналися. А вона та мустангер, перескочивши яр, подалися собі далі, тихо й мирно, мов два голубочки. Всі страхіття минулися, і тепер вони обоє, мабуть, уже простують назад до фургона, де на них чекає вся компанія.

– їдьмо! – нетерпляче вигукнув Колхаун, так наче й досі вважав, що Луїзі загрожує небезпека.- їдьмо, містере Стампе! Мерщій вертаймося туди!

– Зробіть ласку, не підганяйте мене,- відказав Зеб, неквапливо злазячи з сідла й витягаючи з піхов свій мисливський ніж.- Вам доведеться хвилин з десяток почекати.

– Почекати? Чого? – невдоволено запитав Колхаун.

– Поки я злуплю шкуру з цього жеребчика. Шкура добряча, в селищі за неї дадуть усі п’ять доларів. А п’ять доларів у прерії не щодня отак валяються.

– Під три чорти ту шкуру! – злісно вигукнув роздратований Колхаун.- Покиньте її, і їдьмо!

– Е ні, такої дурниці я не зроблю,- спокійнісінько озвався мисливець, розрізаючи гострим ножем шкуру на череві вбитого мустанга.- Ви собі можете їхати, містере Колхауне, а Зеб Стамп і з місця не зрушить, поки не завдасть цю шкуру на спину своїй старій худобині. От що вже ні, то ні.

– Ну, Зебе, як же я можу їхати сам? Ви ж добре знаєте, що я не знайду дороги!

– Та воно, мабуть, так. Я й не казав, що знайдете.

– Слухайте, ви, впертий старигане! Мені зараз дорога кожна мить. А ви зніматимете цю шкуру не менш як півгодини.

– Хвилин двадцять, не більше.

– Ну, нехай двадцять. Для мене ці двадцять хвилин важать куди більше, ніж п’ять доларів. Ви казали, скільки вона коштує? То покиньте її, і я заплачу вам ці гроші.

– Он як! Щедро, нічого не скажеш, з біса щедро. Та я на таке пристати не можу. То була б чистісінька підлота, гідна хіба що якогось ницого мексиканця,- взяти гроші отак ні за що, а ми ж із вами знайомі і нам по дорозі. Та як подивитися з другого боку, то я просто не можу покинути шкуру, що коштує п’ять доларів, гнити отут серед прерії, не кажучи вже про те, що поки мені трапиться знов сюди завернути, її геть знівечать грифи та койоти.

– Це просто казна-що! Що ж мені робити?

– Ви так дуже поспішаєте? Жаль, та нічого не вдієш… Аж ні, стривайте! Вам ні до чого дожидати мене. Ви й самі любісінько знайдете дорогу до фургона. Бачите оте дерево на обрії, високу тополю?

– Бачу.

– Добре. А не пригадуєте, чи бачили її раніше? Та чудна тополя скидається більш на церковну дзвіницю, аніж на дерево.

– А-а, так-так,- мовив Колхаун.- Тепер, коли ви сказали, я пригадав. Ми проскакали повз, неї, коли гналися за дикими кобилицями.

– Достеменно так. А коли пригадали, то що вам завадить проскакати повз неї ще раз і знов піти слідом диких кобилиць, тільки назад? Він і виведе на те саме місце, звідки ви вирушили, і де, певно ж, вас уже дожидає ваша двоюрідна сестричка, міс Пойндекстер, і вся весела компанія, розпиваючи оті свої французькі шампанеї. Дай Боже, щоб вони тільки їх і пили й не чіпали віскі, бо мені таки захочеться ковтнути того трунку, коли повернуся…

Та Колхаун давно вже не слухав цього велемовного монологу. Тільки-но впізнавши дерево, він ударив острогами свого рудого коня і погнав шаленим чвалом, тимчасом як старий Зеб лишився чаклувати над любою йому шкурою.

– Побий мене грім! – вигукнув мисливець, звівши очі й помітивши, що співрозмовник безцеремонно зник.- Не треба великого розуму, щоб здогадатися, з якого дива такий поспіх! Може, я й не вельми кмітливий, та, мабуть, не помилюся, коли скажу, що це справжнісінькі ревнощі, і вони ходять назирці!

Зеб Стамп не помилився. Не що інше, як ревнощі, змусили Кассія Колхауна так квапливо рушити назад – чорні ревнощі, які вперше спалахнули в ньому серед вигорілої прерії і розпалювались щодень дужче,- підживлювані й тим, що він бачив на власні очі, й тим, що йому тільки ввижалося,- аж поки взяли гору над усіма іншими почуттями й цілком заполонили його душу.

Уся та історія з плямистою лошицею – і те, що мустангер подарував її Луїзі й виїздив для неї, і те, що Луїза прийняла такий щедрий дарунок, навіть не намагаючись приховати своєї радості,- разом з іншими спостереженнями так вплинула на збуджену уяву Кассія Колхауна, що він став вважати Моріса-мустангера найнебезпечнішим своїм суперником.

Здавалося б, нижче суспільне становище ловця диких коней мало втримати відставного капітана від такого певного висновку чи нехай навіть підозри. Мабуть, так воно й було б, якби він менше знав вдачу Луїзи Пойндекстер. Але, спілкуючись із нею багато років, він розумів, що нема чого покладати якісь надії на її аристократичне походження і виховання: надто незалежними й сміливими до відчайдушності завжди були її погляди та поведінка. Більшість жінок із станових міркувань не зважилися б не лише на нерівний шлюб, а й на необачний вчинок, але Кассій Колхаун, малюючи в своїй розпаленій уяві поведінку двоюрідної сестри, знав, що для неї таких міркувань не існує.

Роздратований подіями того дня, якого йому так не щастило, він поспішав назад, туди, де влаштували сніданок. Схоже на дзвіницю дерево напровадило його на слід диких кобилиць, і тепер він не боявся заблукати. Треба було тільки триматись уже знайомої дороги. Колхаун скакав швидким клусом – куди швидшим, ніж хотілося б його стомленому коневі,- і гіркі думи, що вже з годину були його єдиними супутниками, особливо гіркі серед тихої безлюдної прерії,- дедалі дужче поривали його вперед.

Не стало йому легше й тоді, коли він побачив попереду ще двох вершників, які могли б скласти йому товариство, бо їхали туди ж, куди й він. І хоч Колхаун бачив тільки їхні спини, та й то з чималої віддалі, проте легко впізнав обох. Це були саме ті двоє, що посіяли в його душі гіркоту.

Вони теж поверталися слідом диких кобилиць, що на нього виїхали з бічної стежки за хвилю перед тим, як Колхаун їх побачив. Вони їхали поряд – так близько одне до одного, що мало не торкалися сідлами,- і, певно, цілком захоплені розмовою, не помітили самотнього вершника. Обоє начебто не дуже поспішали повернутися до товариства, бо їхали мало не ступою, і вершниця раз по раз трохи відставала.

Те, як близько вони їхали, як сиділи в сідлах, не зважаючи ні на що довкола, і, нарешті, як притримували коней,- все те і ще кілька дрібніших деталей, що не пройшли повз увагу Колхауна, збудило – чи, точніше, посилило – в ньому таку підозру, що він мало не задихнувся з люті.

Спершу йому, палкому південцеві, захотілося чимдуж поскакати до них і брутально урвати ту довірчу розмову. Скоряючись цьому пориванню, відставний капітан знов ударив острогами свого змореного коня, і той знехотя пішов чвалом.

Та за кілька секунд Колхаун раптом сповільнив скок,- певно, змінивши рішення. Ті двоє не почули тупотіння його коня й навіть гадки не мали, що хтось їде за ними, хоч він був уже за якихось двісті ярдів. Колхаун добре чув сріблястий голосок двоюрідної сестри, що була явно говіркішою. Яка ж то мала бути цікава розмова, коли вони навіть не помітили його наближення!

От якби він міг підслухати, про що вони говорять! Здавалось, у відкритій прерії це зробити неможливо. Та, може, все-таки спробувати? її двоє вочевидь так захопилися розмовою, що можна було сподіватися щось почути. Та й трава прерії була м’яка, мов оксамит, і коні ступали по ній майже безгучно.

Колхауна брала така нетерплячка, що він не міг змусити себе їхати повільно й пустив свого рудого однохіддю – звичним для коней південно-західних штатів швидким алюром. Піднімаючи копита не більш як на дюйм над землею, майже ковзаючи ними по траві, кінь тихо посувався вперед – тихо, але досить швидко, і за якийсь десяток секунд уже наздогнав плямисту лошицю та гнідого коня мустангера.

Тоді Колхаун притримав коня і змусив іти так само повільно, як ті, а сам нахилився вперед і став жадібно прислухатися. Видно було, що він замислив щось страшне і ось-ось чи то вибухне брутальною лайкою, чи то вхопиться за ніж або револьвер.

Його дальшу поведінку мало визначити те, що він почує.

Та з волі випадку – а може, й провидіння – він не почув ні слова. Хоч двоє вершників не помічали нічого навколо, проте коні їхні не були такі неуважливі. Ступою рудий кінь ішов важко – давалася взнаки й утома,- і чуткі вуха плямистої та гнідого враз уловили звук його копит, і обоє, наче за командою, сіпнули головами догори й голосно заіржали.

Колхауна побачили.

– О, кузен Кас! – вигукнула Луїза не так здивовано, як невдоволено.- Ти тут? А де батько й Генрі, де всі інші?

– Чому ти питаєш про це мене, Лу? Я знаю не більше за тебе.

– Он як? Хіба ти не поїхав нам назустріч? І вони теж… Ой, твій рудий весь у піні! Так наче ти скакав на ньому не менше, ніж ми.

– Авжеж. Я подався за тобою з самого початку, хотів допомогти тобі.

– Справді? То, виходить, ти їхав за нами? Дякую, кузене! Я саме дякувала й містерові Джеральду, що теж помчав за мною і великодушно вирятував нас із Луною з дуже скрутного становища, я б сказала навіть – із страшної небезпеки. Ти знаєш, що за нами погнався табун диких жеребців і ми тікали від них, просто-таки рятуючи своє життя?

– Так, знаю.

– Ти бачив, як вони гналися за нами?

– Ні. Я дізнався про це зі слідів.

– Зі слідів? Ти так добре розрізняєш сліди?

– Мені пояснив їх Зеб Стамп.

– О, він теж був з тобою? І ви їхали тими слідами аж до… Куди ви доїхали?

– До яру серед прерії. Зеб сказав, що ти перескочила його. Це правда?

– Перескочила Луна.

– А ти була в сідлі?

– Та де ж би я ще могла бути? Ти таке питаєш, кузене Касе! Де б, ти думав, я була? Вчепилася їй за хвіст, чи що? – Луїза засміялась, та раптом сміх її урвався, і вона спитала зовсім іншим тоном: – А ти? Ти теж перескочив на той бік? І поїхав за нами далі?

– Ні, Лу. Від яру я одразу рушив сюди, сподіваючись, що ти вже повернулася. Отак і натрапив на тебе.

Ця відповідь начебто задовольнила Луїзу.

– Ага. Ну, я рада, що ти наздогнав нас. Ми їхали повільно. Луна так стомилася, бідолашна! Просто не знаю, як вона добудеться додому.

Відколи до них приєднався Колхаун, мустангер не озвався ані словом. Хоч би яке приємне було для нього товариство молодої креолки, він спокійно полишив її на кузена і тепер мовчки їхав попереду, ніби знову ставши тим, ким мав бути того дня,- тільки провідником.

А проте відставний каштан весь час недовірливо стежив за ним, і, коли помічав – чи тільки уявляв собі,- що Луїза прихильно поглянула в той бік, в очах його спалахувала диявольська злість.

Коли б ті троє вершників їхали довше, їхня подорож могла б закінчитися трагічно. Та, на щастя, з’явилися інші учасники сніданку в прерії. Луїзу оточили звідусіль, і хор захоплених вигуків та привітань заглушив усякі інші думки.

Розділ XIX ВІСКІ З ВОДОЮ

У селищі, яке виникло під прапором форту Індж, цьому зародку майбутнього міста, найвизначнішою бу~ дів лею був заїзд, або ж “готель”. А загалом, це прикмета, спільна для всіх техаських міст, як нових, так і заснованих сорок років тому,- давніших там і немає, окрім кількох – старих міст іспано-мексиканського по* ходження, де головними будівлями були фортеці та монастирі, що їх тепер теж подекуди перетворено на заїзди.

Хоч “готель” форту Індж був найбільшим будинком у селищі, проте ні справді великими розмірами, ні виглядом своїм він не вирізнявся, та й навряд чи претендував на якийсь архітектурний стиль. То була дерев’яна споруда у формі літери “Т”, збита з обтесаних колод. У поздовжній її частині містилися кімнати для приїжджих та їдальня, а поперечна являла собою одне велике приміщення бару, або ж, як його ще називають в Америці, салу ну,- де відвідувачі пили, курили й залюбки плювали на підлогу.

Біля дверей, на стовбурі дуба із спиляною верхівкою красувалася вивіска, де з обох боків кожен міг побачити зображення славнозвісного героя тих країв, генерала Захарі Тейлора (4)|, а під ним – єдино можливу назву: “Напоготові”.

До цього слід додати, що хоч зовні будинок той не дуже вабив око, зате всередині, особливо як зайти че|>ез бар, вас і справді були напоготові зустріти чи то склянкою “м’ятного”, чи “шеррі-коблеру”, чи джину з сиропом, чи будь-якого іншого мішаного напою, відомого на захід від Міссісіпі,- звісно, за умови, що ви так само напоготові заплатити за все те готівкою.

Якщо ви коли-небудь подорожували південними чи південно-західними штатами Америки, вам не треба змальовувати той бар, бо ніщо не зітре у вашій пам’яті спогаду про такий самий бар готелю, в якому ви, собі на лихо, зупинялися. Ви уявите також довгий прилавок, що тягнеться через усе приміщення попід поздовжньою стіною, де на полицях вишикувались рядами

(41) Захарі Тейлор – американський генерал, що брав участь у війні з Мексикою 1846-1848 pp., згодом президент СПІА.

пляшки та карафки з напоями не тільки всіх кольорів веселки, а й усіх їх можливих відтінків; і дженджуристого молодика, що снує між полицями й прилавком, так званого бармена,- тільки не назвіть його буфетником, бо можете дістати пляшкою по зубах,- цей молодий джентльмен у блакитній бавовняній блузі, чи в білій полотняній куртці, чи, може, в батистовій сорочці з мереживними рюшами далеко не першої свіжості, змішуючи для вас “шеррі-коблер”, дивиться вам просто у вічі й розмовляє з вами про останні політичні події, а тим часом вино, лід і вода, переливаючись із склянки в склянку, аж наче променяться й відсвічують над його напомадженою головою райдужним сяйвом.

Ви, що подорожували південними штатами, певно ж, не забули його? То мої слова нагадають вам і його самого, і все, що його оточує: бар з полицями й різнобарвними пляшками, де він почуває себе повновладним господарем, довгий прилавок, посипану білим піском підлогу з недокурками сигар і темними плямами тютюнової жуйки, дух м’яти, полинової настоянки й лимонної шкурки, серед якого в’ються рої мух та кусючих москітів. Усе те не могло не закарбуватись у вашій пам’яті.

Хоч готель “Напоготові” – його ще часом називали й таверною – мало чим різнився від інших подібних закладів Техасу, проте мав і деякі особливі прикмети. Його власником був не заповзятливий янкі, а німець, чиї співвітчизники не тільки в Америці, а й по всьому світі славляться як найкращі ресторатори. Він сам порядкував у своєму барі, і, коли ви заходили туди, вам змішував напої не дженджуристий молодик з напахче-ною чуприною і в сорочці з рюшами, а статечний германець, що мав такий тверезий вигляд, наче ніколи не куштував – хоч і чимала була спокуса нижчої, оптової ціни – тих чудових трунків, якими пригощав своїх клієнтів. Прізвище власника, ще з батьківщини, було Обердоффер, але місцевий люд перехрестив його на “старого Доффера”.

Бар при готелі “Напоготові” мав ще одну особливу прикмету, хоч, може, й не варто називати її особливою, бо вона властива й іншим барам у тих краях. Як уже згадувалося, бар містився в поперечній частині будинку готелю, спорудженого у формі літери “Т”. Прилавок там тягся вподовж прилеглої до готелю стіни, а з обох кінців були двері, що виходили на головну площу майбутнього міста. Завдяки такому розташуванню две? рей повітря в приміщенні ніколи не застоювалось, а це багато важить у місцевості, де термометр половину року показує більш як тридцять градусів у затінку.

Техаські готелі, та, можна сказати, й усі готелі в Сполучених Штатах, водночас правлять і за біржу, й за клуб. Справді-бо, дешевшого й зручнішого приміщення годі й шукати, і, мабуть, саме через те клубів в Америці зовсім обмаль.

Навіть у великих містах Атлантичного узбережжя немає ніякої потреби в так званих клубах. Помірні ціни в готелях, чудова кухня, вишукана обстановка – усе це обмежує розвиток клубів, які в Америці, мабуть, завжди будуть зайвими й чужорідними.

Та все ж таки це зауваження стосується передусім південних і південно-західних міст, де готельні бари та салуни стали улюбленими місцями відпочинку й зустрічей. Там і товариство збирається більш різномасте, ніж деінде. Гордий плантатор не гребує, та й не смів погребувати, пити в одному приміщенні з “білою потолоччю”, бідняками, часто не менш гордими за нього.

Так само й у барі готелю “Напоготові” часто можна було побачити вкупі представників усіх верств і професій, які тільки траплялися в навколишніх селищах. Не бувало там лише селян, бо селян як таких в Америці, а тим паче в Техасі, просто немає.

Мабуть, відколи старий Доффер почепив перед готелем свою вивіску, його бар ще не бачив такого великого гурту людей, а сам він, стоячи за прилавком, не обслужив стількох клієнтів, як того вечора, коли учасники сніданку в прерії повернулися до форту Індж.

Майже всі, хто їздив у прерію, за винятком лише дам, відчули потребу на півгодинки заглянути до “Напоготові” й перехилити склянку на сон грядущий, і, коли голландський годинник, що здавався трохи недоречним серед барвистих пляшок, показав одинадцяту, до бару один за одним посунули відвідувачі: офіцери з форту, плантатори з навколишніх маєтків, маркітанти, інтендантські підрядчики, картярі-професіонали й люди без певного діла. Зайшовши, кожен простував до прилавка, замовляв улюблений напій, а тоді приєднувався до котрогось із гуртків, що вже зібрались довкола.

Один гурток привертав особливу увагу. Там було з десятеро чоловіків, половина – у військових мунди – pax. Серед них і три вже знайомі нам офіцери: піхотний каштан Слоумен та два лейтенанти – драгун Ген-кок і кінний стрілець Кросмен. З ними був ще один військовий, найстарший літами і “найвищий чином – він носив майорські відзнаки і, як найстарший у форті офіцер, командував тамтешнім гарнізоном.

Вони розмовляли жваво й невимушено, так наче всі були молодшими офіцерами одного чину. Розмова точилася навколо подій минулого дня.

– Скажіть, майоре, ви, певно, знаєте,- спитав Ген-кок,- де все-таки була та панночка?

– Звідки мені знати? – відказав майор.- Спитайте її кузена, містера Кассія Колхауна.

– Ми його вже питали, але нічого певного не почули. Схоже на те, що він знає не більше за нас. Він зустрів їх уже тоді, як вони їхали назад, недалеко від нашого привалу. їх не було дуже довго, і, судячи з того, як спітніли їхні коні, вони добре попоганяли. За цей час можна було з’їздити на Ріо-Гранде або й далі.

– А ви помітили, який повернувся Колхаун? – спитав піхотний капітан.- Аж чорний з обличчя, ніби щось гризло йому душу.

– Атож, він був таки похмурий,- погодився майор.- Та невже ви гадаєте, капітане Слоумене, що причина того…

– Ревнощі, авжеж, і не що інше.

– Що? До Моріса-мустангера? Та ні, не може бути! В усякому разі, це дуже й дуже сумнівно.

– Чому, майоре?

– Любий мій Слоумене, міс Пойндекстер – аристократка, а Моріс Джеральд…

– А може, й він високого роду, хто його знає.

– Ха! – зневажливо вигукнув Кросмен.- Торговець кіньми! Майор правду каже, це неможливо, неймовірно.

– Ой панове! – мовив піхотний капітан, значливо хитаючи головою.- Ви не знаєте міс Пойндекстер так, як знаю її я. Вона дуже свавільна дівчина, і то ще м’яко кажучи. Певно, ви й самі це помітили.

– Е-е, Слоумене,- жартівливо підкусив його майор,- ви, я бачу, хочете полихословити. Мабуть, самі зітхаєте за міс Пойндекстер, дарма що прикидаєтесь байдужим до жінок. Так от, я б зрозумів, якби ви приревнували її до нашого красеня Генкока чи, скажімо, до Кросмена, коли б серце його було вільне. Але де мустангера… ні, ні… і

– Цей мустангер – ірландець, майоре, і я думаю, що він…

– Хоч би хто він був,- перебив майор, побіжно глянувши на двері,- ось він прийшов і може сам відповісти. Хлопець він щирий, і ви дізнаєтеся від нього про все, що вас так цікавить.

– Ой, навряд…- пробурмотів Слоумен, тимчасом як Генкок і ще двоє чи троє офіцерів, послухавшись майорової поради, обернулися до мустангера.

Мовчки пройшовши по притрушеній піском підлозі, мустангер став на вільному місці біля прилавка.

– Склянку віскі з водою, будь ласка,- скромно звернувся він до господаря.

– Віскі з водою…- повторив той, не дуже кваплячись прислужитися новому клієнтові.- Так, віскі з водою… Це коштувати дванадцять цент.

– Я не питав вас, скільки це коштує,- відказав мустангер,- а попросив дати мені склянку віскі з водою. Є у вас віскі?

– Так-так,- догідливо мовив німець, наляканий різкою одповіддю.- Є віскі, багато віскі з водою. Ось він.

Поки йому готували нехитрий напій, Моріс невимушено, але скромно ‘відповів на привітання офіцерів. З більшістю він був знайомий, бо мав у форті ділові стосунки.

Вони вже, як радив майор, намірилися звернутись до нього із запитаннями, та їм завадила поява нового відвідувача.

То був Кассій Колхаун. Розпитувати мустангера про те, що їх цікавило, при ньому не випадало.

Із звичайним своїм зухвалим виглядом Колхаун підійшов до гурту офіцерів та цивільних і недбало кивнув головою, як ото вітаються люди, що разом перебули день і не бачилися лише якусь годину. Видно було, що відставний каштан коли й не п’яний, то добре напідпитку. Його очі збуджено блищали, обличчя було неприродно бліде, кашкет з’їхав набакир, і з-під нього на чоло вибилися скуйовджені пасма волосся. Усе те свідчило, що він випив більше, ніж дозволяв здоровий глузд.

– Ну що, панове,- голосно мовив він до гурту, в якому був майор, і ступив до прилавка,- вип’ємо так, щоб аж стіни задвигтіли? А то старий Доффер-Пфеффер скаже, що даремно переводить світло! Частую всіх! Що ви на це?

– Згода!.. Згода!..- озвалося кілька голосів.

– А ви, майоре?

– З приємністю, каштане Колхауне.

Як було заведено, ті, що мали пити разом, ставали в ряд перед прилавком, і кожен вигукував назву напою, який був йому до смаку. Різних напоїв замовили майже стільки ж, скільки чоловік стояло в гурті.

– А мені темного! – вигукнув Колхаун і одразу ж додав: – 3 гіркою настоянкою.

– Бренді з гіркою для вас, містер Кольхаун? – перепитав господар, улесливо нахилившись через прилавок до відставного капітана, якого вважали співвласником великого маєтку.

– Та вже ж, пришелепуватий німчиську! Я й сказав – темного, хіба ні?

– Так-так, майн гер (42), усе є так! Бренді з гіркою… бренді з гіркою…- повторював німець, кваплячись поставити карафку перед нечемним клієнтом.

Коли чимала майорова компанія долучилася до тих, що вже стояли із склянками біля довгого прилавка, там не лишилось ані щілинки вільної. Чи то випадково, чи зумисне, Колхаун став з самого краю, праворуч від запрошеної ним компанії, і таким чином опинився поряд з Морісом Джеральдом, що стояв собі сам-один, спокійно пив віскі з водою і курив сигару.

Обидва дивилися в різні боки й начебто не помічали один одного.

– Маю тост! – вигукнув Колхаун, узявши з прилавка свою склянку.

– Слухаємо! – озвалося кілька голосів.

– Хай живе Америка для американців, і хай згинуть усякі зайди, а надто кляті ірландці!

Виголосивши цей зухвалий заклик, він ступив крок назад і штовхнув Моріса Джеральда, що саме підніс до рота склянку. Трохи віскі хлюпнулось із склянки просто мустангерові на сорочку.

Чи була то випадковість? Ніхто й на мить цього не припускав. Після такого тосту вчинок відставного капітана не міг здатися чимось іншим, як свідомою, наперед обміркованою образою.

(42) Мій пане (нім.).

Усі присутні чекали, що мустангер зараз же кинеть* ся на свого кривдника. Та як же вони були здивовані й розчаровані, коли побачили, що той нібито й не думає нічого такого. Дехто навіть вирішив, що він мовчки проковтне образу.

– Якщо він змовчить,- прошепотів Генкок на вухо Слоуменові,- його слід би витурити звідси.

– Не турбуйтесь,- відповів піхотний каштан так само пошепки.- Він не змовчить. Як ви знаєте, я не люблю битись об заклад, але ладен поставити свою місячну платню за те, що мустангер цього не подарує. І ще одну за те, що містер Кассій Колхаун матиме в його особі неабиякого суперника, хоч зараз хлопець начебто більше заклопотаний своєю гарною сорочкою, ніж тим, що йому завдано образи. От дивак!

Поки вони шепотілися, той, про кого вони розмовляли й до кого, говорячи банальною фразою, були прикуті всі погляди, стояв собі біля прилавка. Тільки поставив свою склянку, вийняв з кишені шовкову хусточку і тепер старанно витирав вишиваний перед сорочки.

В усіх його рухах відчувався незворушний спокій, що аж ніяк не скидався на боягузтво, і ті, хто почав був сумніватися в ньому, зрозуміли, що помилились і що це ще не кінець. Усі мовчки чекали, як піде далі.

Довго чекати не довелось. Уся та пауза, поки перешіптувались офіцери, тривала не більш як двадцять секунд, а тоді знов почалася дія – чи, власне, діалог, що мав привести до неї.

– Я ірландець,- мовив мустангер, ховаючи хусточку до кишені.

Хоч якою простою могла здатися ця відповідь і хоч як вона забарилась, усі добре зрозуміли її значення. Виклик було прийнято, і це не стало б ясніше навіть тоді, коли б Моріс Джеральд підійшов і вщипнув Кас-сія Колхауна за ніс. Простота відповіді, зайвий раз свідчила про серйозні наміри ловця диких коней.

– Ви? – зневажливо озвався Колхаун, обернувшись до нього й узявшись руками в боки.- Ви – ірландець? Богом присягаюся, сер, нікол” б цього не подумав! Судячи з вашого одягу й вишивки на сорочці, я скоріш сказав би, що ви мексиканець.

– Не розумію, що вам до мого одягу, містере Кассію Колхауне. Та коли ви вже облили мені сорочку, то я дозволю собі змити крохмаль і з вашої!

З цими словами мустангер узяв свою склянку, і не встиг відставний капітан одвернути голову чи відступити вбік, як рештки мононгахільського віскі залили йому обличчя, і він почав несамовито чхати й кашляти, на неприховану втіху майже всіх, хто був у барі.

Та схвальне перешіптування одразу ж змовкло. Тепер було не до розмов, і після кількох схвальних вигуків запала глибока тиша. Всі розуміли, що справа зайшла надто далеко. Ця сварка неминуче мала скінчитися поєдинком, і ніяка сила вже не могла його відвернути.

Розділ XX НЕБЕЗПЕЧНА СИТУАЦІЯ

Діставши той алкогольний душ, Колхаун схопився за револьвер і висмикнув його з кобури. Та, перше ніж кинутись на супротивника, він на мить спинився, щоб утерти з очей віскі.

Мустангер уже тримав у руці такий самий револьвер і стояв, готовий відповісти пострілом на постріл.

Найполохливіші з присутніх подалися до дверей, штовхаючи один одного й кваплячись якнайшвидше опинитися на безпечній віддалі. Кілька чоловік лишилися в барі, просто розгубившись, ще кілька – цілком свідомо, бо були сміливіші й холоднокровніші чи, може, просто інстинкт самозбереження підказав їм, що при спробі втекти можна дістати кулю в спину.

На кілька секунд знов запала така тиша, що чути було б, якби на підлогу впала голка. Така пауза часто виникає між рішенням і дією, коли свідомість уже зробила своє, а тіло ще тільки має почати.

Може, якби зітнулися інші супротивники, ця пауза була б коротша. Люди менш досвідчені стріляли б одразу ж. Але ті двоє, що стояли оце один проти одного, були не з таких. Обидва не раз бачили вуличні сутички – та й самі брали в них участь – і знали, як дорого часом коштує невдалий постріл. І той, і той твердо поклав собі стріляти тільки напевне, так, щоб не схибити. Оце й спричинило паузу.

Для тих, хто стояв надворі, не наважуючись навіть зазирнути в двері, ця тиша була майже болісною. Звуки пострілів, які от-от мали пролунати, послабили б напруження. Отож усі були мало не розчаровані, по – чувши натомість гучний і владний голос майора – одного з тих небагатьох, що лишилися в барі.

– Спиніться! – звелів він тоном людини, яка не звикла до заперечень, і, вихопивши з піхов шаблю, махнув нею поміж супротивниками.- Не стріляйте, я наказую вам обом! Опустіть револьвери, а ні – то Богом присягаюся, відрубаю руку першому, хто торкнеться курка! Спиніться, я вам кажу!

– Чому? – вигукнув Колхаун, червоний від люті.- Чому, майоре Рінгвуде? Після такої образи, та ще й від якогось злидня…

– Сварку почали ви, капітане Колхауне.

– А мені начхати! Однаково це йому так не минеться. Відступіться з дороги, майоре. Ця сварка вас не стосується, і ви не маєте права втручатись!

– Он як? Ха-ха! Слоумене, Генкоку, Кросмене, ви чуєте? Я не маю права втручатись!.. Слухайте ви, містере Кассію Колхауне, відставний каштане! Здається, ви забули, де ви, сер. Чи не уявляєте ви собі, що ви у штаті Міссісіпі, серед ваших “благородних південців”, які мордують своїх рабів? Тут, сер, військовий форт, де все підлягає військовим законам, а мене поставлено командувати цим фортом. Отож наказую вам сховати свій револьвер у кобуру, з якої ви його витягли. І зараз же, бо підете в мене на гауптвахту, як найпо-слідущий солдат у гарнізоні!

– Он як? – глузливо вишкірився південець.- Ну й чудовим же краєм має стати у вас Техас! Виходить, хоч би як тебе образили, ти вже не маєш права відплатити, не діставши на те дозволу майора Рінгвуда? Оце такий ваш закон?

– Зовсім ні,- відказав майор.- Я не з тих, хто не дав людям чесно звести порахунки. Ви і ваш суперник вільні застрелити один одного, коли вже вам цього хочеться. Але не отак зопалу. Зрозумійте, містере Колхауне, що ваші стрільби загрожують життю інших людей, аж ніяк до них не причетних. Я й сам не хочу підставити себе під кулю, призначену не мені. Почекайте, доки ми всі відійдемо на безпечну відстань, а тоді паліть собі на втіху. Ну як, сер, таке вас влаштовує?

Якби майор був іншою людиною, суперники навряд чи послухалися б. Та його поважали і як офіційну особу – коменданта форту,- і як людину, старшу літами; до того ж усі знали, що він чудово володіє зброєю й не дозволяє нікому легковажити його наказа – ми. І коли він витяг шаблю, то був не просто собі показний жест. Суперники зрозуміли це, і обидва, наче за мовчазною згодою, опустили револьвери, хоча й далі тримали їх у руках.

Колхаун стояв, насупивши брови й скрегочучи зубами, мов хижий звір, якому не дали напасти на жертву. Мустангер поводився спокійно і, хоч як це було дивно для ірландця, не виказував ні гніву, ні роздратування.

– Отже, ви обидва наполягаєте на поєдинку? – спитав майор, розуміючи, що залагодити сварку миром навряд чи можливо.

– Я не маю до цього великої охоти,- скромно відповів Моріс.- Якщо містер Колхаун перепросить за те, що він сказав і зробив…

– Нехай перепросить, він перший завівся! – озвалися кілька присутніх.

– Школи в житті! – бундючно промовив відставний каштан.- Кассій Колхаун до такого не звик. Ха, перепрошувати! Та ще й кого – оцю виряджену мавпу!

– Годі! – вигукнув молодий ірландець, уперше виказуючи гнів.- Я дав йому нагоду врятувати своє життя. Він відмовився, і тепер, присягаюся Богом, один з нас не вийде звідси живий! Майоре, дуже прошу вас і ваших друзів залишити нас. Я не можу терпіти далі його нахабство!

– Ха-ха-ха! – глузливо засміявся Колхаун.- Він дав мені нагоду врятувати своє життя! Вийдіть звідси, всі вийдіть! Ось я зараз покажу йому!

– Стривайте! – гукнув майор, не наважуючись повернутися до нього спиною.- Так не можна. Ви ще, гляди, почнете стріляти, перше ніж ми вийдемо. На той час ми вже маємо бути за дверима. Крім того, панове,- провадив він, звертаючись до всіх, хто був у барі,- слід дотримувати певних правил. Якщо вони хочуть стрілятися, треба, щоб і той, і той мали рівні шанси. Щоб були однаково озброєні й стріляли водночас.

– Авжеж! Так і має бути! – в один голос підтримали його ті, що стояли навколо, й подивилися на суперників: чи згодні вони з цією пропозицією.

– Ви не заперечуєте? – спитав їх майор.

– Я не можу заперечувати проти чесних умов,- відповів ірландець.- Аж ніяк.

– Я стрілятиму з тієї зброї, яку тримаю в руці,- затято відрубав Колхаун.

– Згоден! Ця зброя і мені до душі! – озвався його супротивник.

– Я бачу, у вас обох шестизарядні револьвери системи Кольта, номер два,- сказав майор, подивившись на зброю в їхніх руках.- Поки що все гаразд, озброєні ви однаково.

– Чи немає в них ще якоїсь зброї? – спитав молодий Генкок, гадаючи, що у відставного капітана десь Тгід сюртуком схований ніж.

– У мене нічого більш немає,- відповів ірландець так щиро, що всі повірили йому на слово.

Очі присутніх звернулися до Колхауна, що видимо вагався. Він зрозумів, що треба зізнатись.

– Ну звісно,- мовив він,- я маю при собі й ножа. Ви ж не можете зажадати, щоб я віддав його. Кожному вільно битися тією зброєю, яку він має.

– Але ж, капітане Колхауне,- не вгавав Генкок,- ваш суперник не має ножа. Якщо ви не боїтесь зітнутися з ним на рівних, то повинні віддати свій.

– Певно, що повинен! – почулися голоси.- Повинен, а то ж як?

– Ну ж бо, містере Колхауне,- заспокійливо мовив майор.- Шість пострілів – цілком досить для будь-якої розсудливої людини, і холодна зброя вам ні до чого. Ви ще й не вистріляєте всіх набоїв, як один з вас…

– К бісу ніж! – перебив його Колхаун, розстібаючи сюртук. Діставши ніж, він пожбурив його в найдальший куток бару, а тоді хвалькувато, щоб залякати супротивника, додав: – Для такого розцяцькованого птаха він мені не знадобиться. Я покладу його з першого пострілу.

– Почекаймо, поки дійде до діла, отоді й поговоримо. Лякайте своїми гучними словами птахів, містере Колхауне, а мене вам не злякати!.. Покваптеся, панове! Мені вже не терпиться покласти край цим нахабним погрозам!

– Собака! – не тямлячи себе, просичав “благородний південець”.- Мерзенний ірландський собака! Зараз ти в мене завиєш і поповзеш у свою будку! Я тобі…

– Як вам не сором, каштане Колхауне! – перебив його майор, якого підтримали й інші.- Ваші слова непристойні й недоречні в порядному товаристві. Потерпіть ще хвилину, а тоді говоріть що вам заманеться… А теперь, панове,- провадив він, звертаючись до присутніх,- лишилося тільки одне: подбати про те, щоб вони не почали стріляти, доки ми всі не вийдемо звідси.

Одразу ж постало питання: як це зробити? За такої напруженої ситуації навряд чи досить було простої обіцянки. Супротивники – принаймні один з них – могли й не дотримати її і спустити курки раніше.

– Треба дати їм якийсь сигнал,- знов заговорив майор,- і щоб жоден з них до сигналу не стріляв. Чи може хтось сказати, що б могло бути сигналом?

– Дозвольте мені,- озвався розважливий капітан Слоумен, виступаючи наперед.- Нехай вони обидва вийдуть разом з нами. Як ви знаєте, в кожному кінці цього приміщення є двері, зовсім однакові. Потім один зайде в одні двері, а другий – у другі, і тоді нехай стріляють, але не раніше, ніж переступлять поріг.

– Чудово! Саме те, що треба! – озвалося кілька

ГОЛОСІВ:

– Але який буде сигнал? – спитав майор.- Постіл?

– Ні. Готельний дзвін.

– Краще й не придумаєш, так усе буде по справедливості,- підсумував майор і рушив до дверей.

– Майн готт, майоре! – зойкнув власник готелю, вибігаючи з-за прилавка, де стояв досі, заціпенілий зі страху.- Майн готт! Невже панове стріляти в моєму барі? Ах! Вони ж бити всі мої пляшки, мої чудові дзеркаля, мій криштальовий годинник, що коштувати сто… двісті доляр! Вони розільяти мої чудові вина! Ах! Майоре, це розор’яти мене. Майн готт, цілком ро-зор’яти!

– Не тривожтеся, Обердоффере,- сказав майор, спиняючись.- Я певен, що всі збитки вам буде відшкодовано. Та хай там як, а зараз вам треба десь перебути, поки мине небезпека. Якщо ви залишитесь у своєму барі, вас дуже просто може продірявити сліпа куля, а це куди гірше, ніж розілляти ваші вина.

З цими словами майор залишив наполоханого німця і швидко вийшов надвір, де вже були обидва супротивники, що вийшли різними дверима перед тим.

Обердоффер не довго стояв на посиланій піском підлозі свого бару. Майже в ту мить, як майор зник за

(43) Боже мій (нім.).

надвірними дверима, німець зачинив за собою внутрішні, і порожній бар, з його яскравими лампами, барвистими пляшками й дорогими дзеркалами, поринув у тишу, серед якої чути було тільки цокання кришталевого годинника.

Розділ XXI ДУЕЛЬ МІЖ ЧОТИРЬОХ СТІН

Залишивши бар, майор більше не втручався у приготування до поєдинку. Йому, командирові форту, не годилося сприяти дуелі й навіть наглядати, щоб було дотримано правил. Та молодші офіцери охоче перебрали цю справу на себе й одразу ж заходились визначати умови.

Це не забрало багато часу. Про все головне вже домовились, лишалося тільки доручити комусь із присутніх ударити в дзвін, який мав стати сигналом до початку двобою. Це також не становило труднощів, бо, зрештою, було однаково, хто дзвонитиме. Навіть дитина могла дати сигнал до тієї кривавої сутички.

Коли б якийсь чужинець випадково опинився в ту хвилину на так званій “площі” перед готелем “Напоготові”, він навряд чи й збагнув би одразу, що там діється. Ніч стояла досить темна, проте можна було розгледіти юрбу людей коло готелю, переважно військових, бо до офіцерів, що вийшли з бару, приєднались інші, а також і вільні від варти солдати: довідавшись, що на площі сталася якась пригода, вони поспішили з форту туди. Прибігли й сяк-так одягнені жінки – дружини солдатів, пралі, “сеньйорити” сумнівної репутації – і розпитували тих, що випередили їх, чого зчинилася вся та буча.

Всі розмовляли пошепки. Було відомо, що на площі присутні командир форту та Інші офіцери, і це стримувало тих, хто, може, й хотів би погаласувати.

Юрба, що отак самопливом зібралася на площі, стояла не перед самим готелем, а на відкритій місцині, ярдів за десять від будинку. Проте всі очі дивилися туди з такою напруженою увагою, з якою дивляться лише на захопливе, надзвичайне видовище. Усі стежили за двома чоловіками, що стояли біля протилежних кінців масивної дерев’яної будівлі, де містився готельний бар, що, як уже сказано, мав двоє дверей.

Хоч тих двох розділяли важкі, збиті з колод стіни і вони не бачили один одного, проте рухи їхні були однакові, неначе обидва діяли за спільною нечутною командою. Кожен стояв біля вхідних дверей бару, з яких лилося яскраве світло, падаючи широкими скісними смугами на грубу рінь біля будинку,- але не проти дверей, а ледь збоку, осторонь від світла. Обидва трохи нахилилися вперед – наче бігуни перед змаганням, готові в першу-ліпшу мить зірватися з місця. Обидва невідривно дивились у двері, всередину бару, звідки чулося лише цокання годинника. Весь їхній вигляд виразно промовляв: вони чекають тільки умовного сигналу, щоб ускочити туди.

Про те, що їхні наміри дуже серйозні, неважко було здогадатися й ще з деяких ознак. Обидва стояли в сорочках, без капелюхів і не мали на собі нічого такого, що могло б якось зв’язати їхні рухи, а на обличчях у них була написана непохитна рішучість; така ж рішучість проглядала і в їхніх позах.

Та щоб зрозуміти їхні наміри, не треба було довго міркувати. Навіть чужинець, випадково опинившись на площі, враз збагнув би, що тут ідеться про життя і смерть. Міцно затиснуті в руках супротивників зведені револьвери, напружені пози, сторожке мовчання юрби глядачів і зосереджена увага, з якою всі дивилися на двох чоловіків перед дверима, краще від будь-яких слів говорили про страшну небезпеку, яка була в тому, що робили ці двоє, а коротше кажучи – про те, що їхній поєдинок міг закінчитися тільки смертю!

Так тривало аж до вирішальної хвилини. Супротивники стояли, не спускаючи з ока дверей, у які кожен з них мав зайти,- можливо, то були двері в небуття. Обидва чекали сигналу, щоб переступити поріг і кинутись у бій, що неминуче мав урвати життя одному з них, а може, й обом.

Вони чекали не загальновідомої фатальної команди – Готуйсь! Стріляй!” Ні, сигнал було вибрано інший, і нарешті він пролунав.

Чийсь гримкий голос коротко гукнув:

– Дзвони!

Коло обпиляного стовбура дерева, на якому висів готельний дзвін, можна було розгледіти три-чотири темні постаті. Почувши наказ, вони враз заворушились* і водночас із тим, як звелися й сіпнулися їхні ледь помітні в темряві руки, розлігся лункий удар дзвона. Той дзвін, що його досі чули тільки з радісної нагоди, коли він скликав людей на весілля, які символізують продовження життя, теперь лунав для всіх провісником смерті.

Довго дзвонити не довелося. Ще не відбринів перший удар дзвона, а люди, приставлені до нього, вже побачили, що їхні послуги більше не потрібні. Супротивники стрімголов кинулись у двері, наступної ж миті почувся різкий тріск пострілів та брязкіт розбитого скла, і люди коло дзвона, розваживши, що гомону й так задосить, покинули мотузку й разом з усіма почали дослухатися до того, що діялося в барі.

Ніхто, крім самих супротивників, не бачив, як відбувалася ця дивна дуель. З першим же звуком дзвона вони зникли за дверима. Жоден не затримався й на мить – це означало б показати себе боягузом. Адже на них дивилося близько ста очей, і всі глядачі знали умову дуелі: стріляти лише тоді, як перейдено поріг.

Тільки-но суперники опинилися всередині, поєдинок розпочався. Пролунали перші постріли, і приміщення оповив дим. І той, і той лишилися на ногах, хоч обидва були поранені. Притрушену білим піском підлогу забарвила кров.

Удруге вони вистрілили також майже воднораз, але вже навмання, бо не бачили один одного за димом.

Потім ляснув ще один постріл, одразу ж за ним – ще один, і запала тиша. Перед тим було чути, як супротивники тупають по підлозі. Теперь замовк і цей звук.

Тиша тривала. Може, вони застрелили один одного і обидва були вже мертві? Ні. Ще два майже одночасні постріли сповістили, що супротивники живі. А та пауза виникла через те, що вони якийсь час не могли розгледіти один одного крізь дим і стояли, вичікуючи. Жоден не озивався й не ворушився, щоб не зрадити себе звуком.

Потім знов запала така сама тиша, але цього разу ще триваліша. І знов її розітнули один по одному два постріли, а тоді стало чути, як важко впали на підлогу двоє тіл.

З бару долинуло-лкесь вовтузіння, грюкіт перекину – тих стільців,- і, нарешті, ще один постріл, одинадцятий. І то був останній постріл.

Люди на площі бачили тільки хмари порохового диму, що пливли з обох дверей, затьмарюючи світло ламп, та час від часу короткі спалахи, за якими лунав тріск пострілів,- ото й усе.

Зате чули вони куди більше. Спершу, тільки-но бамкнув дзвін, пролунали постріли, а тоді почулися й інші звуки – раптовий брязкіт розбитого скла, гуркіт меблів, що їх перекидали суперники в запеклій боротьбі, тупотіння ніг по дощаній підлозі, час від часу знов виляски револьверних пострілів,- не чули вони тільки голосів двох людей, чиї розбурхані почуття спричинилися до всього того шарварку.

Дослухаючись до тих звуків та до проміжків тиші, якими вони переривались, юрба не могла до ладу збагнути, що за ними ховається. Тільки з пострілів можна було здогадатись, що діється в барі. Глядачі налічили їх одинадцять і, затамувавши віддих, чекали дванадцятого.

Та замість пострілу почули голос мустангера:

– Мій револьвер біля вашої скроні! Я маю ще один заряд. Перепросіть або готуйтесь умерти!

З цих слів усі зрозуміли, що поєдинок доходить кінця. Найсміливіші підступили до дверей і побачили разючу картину. Супротивники лежали крижем на підлозі, обидва в закривавленому одязі, обидва поранені й геть знесилені; пісок навколо них потемнів від крові, й на ньому видніли звивисті сліди там, де вони повзли один до одного, щоб вистрілити востаннє; один з них, у роздертих вельветових штанях, оперезаний червоним шарфом, трохи підвівшись над другим, тримав біля його скроні дуло револьвера й погрожував йому смертю.

Отака картина постала перед очима глядачів, коли легеньким протягом між двома дверима винесло з бару пороховий дим і вони змогли розгледіти, що діється всередині.

Одразу ж озвався й другий голос. То був голос Кол-хауна – але вже не гучний і зухвалий, а тихий, жалісний, мало не шепіт:

– Годі, чуєте… Заберіть зброю. Я… я перепрошую.

Розділ XXII невідомий благодійник

У Техасі дуель не дивина. Здебільшого надвечір третього дня про неї вже не говорять, а за тиждень і зовсім забувають,- певна річ, за винятком самих учасників та їхніх родичів і близьких друзів. Так буває навіть тоді, коли в поєдинку зійдуться особи відомі, шановані в суспільстві. А коли учасники дуелі – люди нижчого стану або ж, як це часто трапляється, чужі в тих краях, то про їхні звитяги часом забувають того ж таки дня, і вони лишаються тільки в пам’яті самих звитяжців – частіше одного, вцілілого,- та ще хіба котрогось нещасливця з публіки, що навернувся під сліпу кулю чи удар ножем, призначені не йому.

Мені не раз траплялося бути свідком сутичок, які виникали просто серед вулиці, й бачити, як безневинні перехожі, що безтурботно йшли собі збоку, ставали жертвами тих “диких” дуелей – були поранені чи навіть і вбиті. Та я ніколи не чув, щоб винуватці діставали якусь покару чи відшкодовували заподіяні збитки. Такі випадки звичайно відносять до розряду “нещасливих пригод”.

Хоч Кассій Колхаун и Моріс Джеральд з’явились у селищі порівняно недавно,- щодо мустангера, то його там узагалі бачили, тільки коли він час від часу приїздив до форту,- поєдинок між ними збудив просто-таки небувалу цікавість: про нього говорили цілих дев’ять днів! Лиха й зухвала вдача відставного капітана і дивний спосіб життя мустангера зробили їхню дуель неабиякою подією, і переваги та вади кожного з них жваво обговорювали в селищі, а надто там, де вони пролили кров один одного,- в готельному барі.

Переможець здобув повагу й придбав нових друзів; його супротивника підтримував мало хто. Більшість сприйняла наслідок поєдинку із задоволенням, бо хоч як недовго жив Колхаун у тій окрузі, але встиг уже дозолити своїм бундючним нахабством не одному завсідникові бару. Майже всі вважали, що молодий ірландець провчив задираку по заслузі, і раділи з його перемоги.

Як переживав відставний капітан свою поразку, ніхто не знав. У готелі “Напоготові” його більше не бачили, і причина, була всім відома. Він не показувався на люди не з сорому, а через тяжкі рани, що надовго поклали його в ліжко і, якби не добре лікування, могли б звести й у домовину.

Моріс-мустангер також мусив сидіти між чотирьох стін. Хоч його рани були й не такі небезпечні, проте йому довелося залишитись у готелі Обердоффера й не виходити із своєї невеличкої, скупо вмебльованої кімнати: незважаючи навіть на лаври переможця, власник готелю ставився до нього зверхньо й недбало.

У хвилину свого тріумфу, одразу ж після поєдинку, Моріс знепритомнів від втрати крові. Везти його кудись було не можна, і тепер, лежачи в поганенькій готельній кімнатці, яку йому надали, він, можливо, чадом думав про те, якою дбайливою увагою і розкішшю оточено його пораненого суперника. На щастя, при ньому був Фелім, без якого йому довелося б зовсім скрутно.

– Святий Патріку! Це ж просто ганьба! – обурювався вірний слуга.- Та й яка ганьба – запхати джентльмена в таку діру, не більшу за стійло. Такого джентльмена, як ви, паничу Морісе!.. А їжа й питво! Ой! Та перше-ліпше годоване ірландське порося відвернуло б носа від такого! А знаєте, що патякав там унизу той старий Доффер?

– Мій любий Феліме, я не знаю і знати не хочу, що там каже внизу містер Обердоффер, та коли ти не хочеш, щоб він почув, що кажеш тут нагорі т и, то притиш трохи свій голос. Не забувай, мій друже, що перегородки тут зовсім благенькі – дощечки й тиньк.

– Диявол їх бери, ті перегородки, хай вони згорять! Коли вам байдуже до того, що про вас кажуть, то мені так само байдуже, що мене почують, чхати я на це хотів. Однаково той бісів німчисько геть занедбав нас, гірше вже не буде. А все ж, паничу Морісе, я мушу вам це викласти, щоб ви таки знали.

– Гаразд, викладай. Що ж він там такого каже?

– А ось що. Я сам чув, як він казав одному зі своїх приятелів, що змусить вас заплатити не лише за кімнату, харч і прання, а й за розбиті пляшки, посуд, дзеркала – геть за все, що там побили й потрощили того вечора.

– За все – мене?

– Атож, вас, паничу Морісе. А з того янкі не візьме й пенса. Отака підлота, тільки клятий німчисько й міг таке вигадати. Коли вже хтось має платити, нехай платить той, хто винен, а не ви, нащадок Джеральдів з Баллібаллаха! Сто болячок йому на голову, тому бісовому Дофферу!

– А він не пояснив, чому платити маю тільки я, ти не чув?

– Чув, паничу, аякже. Знов-таки чорна підлота. Він каже, ви в нього мов та синиця в жмені, і він вас не випустить, поки не заплатите по рахунку.

– Щодо цього він трохи помиляється. Мабуть, доведеться йому піти зі своїм рахунком і до журавля в небі. Я згоден заплатити за половину збитків, не більше. Можеш так йому й сказати при нагоді. А як по правді, Феліме, то я не знаю, де взяти грошей і на те. Певно, там багато чого перебито. Пригадую, щось дуже бряжчало – чи то дзеркало розбилося, чи годинник, чи ще там щось.

– Велике дзеркало, паничу, і якась кришталева цяцька на годиннику. Кажуть, вона коштує двісті доларів. Та я не вірю. Мабуть, і половини не потягне.

– Навіть коли так, це для мене неабищо, а надто тепер, у цій скруті. Боюся, Феліме, доведеться тобі поїхати на Аламо й привезти дещо з наших реліквій. Щоб виплутатись із цієї халепи, я змушений буду продати свої остроги, срібний келих, а може, й рушницю.

– Та що ви, паничу! Як же ми будемо жити без рушниці?

– Якось проживемо, друже. Мабуть, їстимемо конину. Ласо нас прогодує.

– Та, їй-Богу, це не буде гірше за харчі старого Доффера. У мене після них щораз кольки в животі.

На цьому розмова урвалася: хтось раптом, не постукавши, відчинив двері. На порозі з’явилась досить брудна прислуга – важко було визначити з вигляду, чи то чоловік, чи жінка,- з плетеним кошиком у довгій жилавій руці.

– Що це таке, Гертрудо? – спитав Фелім – він, як видно, вже знав служницю.

– Джентльмен приніс.

– Який джентльмен, Гертрудо?

– Не знаю, майн гер, незнайомий джентльмен.

– Джентльмен? Хто б то міг бути? Ану поглянь, що там, Феліме.

Фелім відкрив кошик і подав “господареві. Кошик був чималий і важкенький. Там стояло кілька пляшок,- як видно, з вином та іншими напоями,- а між ними видніли всілякі ласощі: й солодощі, й інші делікатеси, вироби кондитера і кухаря. В кошику не видно було ні листа, ні записки, але, судячи з того, як гарно й ретельно все було спаковано, його приготували жіночі руки.

Моріс перебрав і роздивився все, що там було,- як гадав Фелім, щоб визначити його вартість. Насправді мустангер найменше думав про те – він шукав записку.

Та записки не було, взагалі ні клаптика паперу, навіть візитної картки.

Щедрий вміст кошика – все воно нагодилося дуже до речі – свідчив про те, що його прислала людина заможна. Але хто б то міг бути?

Моріс думав про невідомого благодійника, і в його уяві несамохіть поставав Прекрасний образ. Невже то був дарунок від Луїзи Пойндекстер? Хоч таке й здавалося малоймовірним, проте він ладен був повірити, і серце його солодко завмирало.

Та чим далі він думав, тим виразніше розумів, яке неймовірне те його втішне припущення, надія танула, і від неї лишалася тілька слабка, примарна тінь.

– “Джентльмен приніс”,- мовив Фелім, чи то сам до себе, чи до господаря.- Вона сказала – джентльмен. Як на мене, то дуже щедрий джентльмен. А от хто він? Як по-вашому, паничу?

– І гадки не маю. Хіба що хтось з офіцерів форту. А втім, навряд чи хто з них міг подбати про мене в такий спосіб.

– Ваша правда. То не вони. Ніякий не офіцер, і ніякий не джентльмен пакував цей кошик.

– Чому ти так думаєш?

– Чому я так думаю? Ой, паничу, ви ще питаєте! Хіба не видно, які ніжні пальчики це робили? Погляньте лишень, як гарненько все позагортано. Чоловік так ніколи не зможе. Ні, це зробила жінка, і я ладен присягтися, що справжня дама.

– Дурниці, Феліме! Я не знаю жодної дами, що могла б виявити до мене таку увагу.

– От що вже неправда, то неправда! Зате я знаю. Та й чи не була б то чорна невдячність, якби вона не подбала про вас, після всього, що ви для неї зробили? Чи ж не ви врятували їй життя?

– Про кого ти говориш, Феліме?

– Ой, не прикидайтеся, паничу! Ви ж добре знаєте, що я кажу про ту кралю, яка приїздила до нашої хатини на плямистій кобилці. І ви ж таки їй ту кобилку подарували й не взяли за неї ані цента. Та коли не вона прислала цей кошик, то Фелім О’Нійл найбільший дурень з усіх, що народилися в Баллібалласі!.. Бий мене сила Божа, паничу, згадав я оце наш рідний край і подумав: а що сказала б ваша голубоока любка, коли б дізналася, в якій ви тут небезпеці?

– Де та небезпека! Усе вже минулося. Лікар каже, що за тиждень я зможу виходити. Отож хай тебе це не турбує.

– Та ні, паничу, я ж не про те, ви й самі знаєте. Здається мені, у вас інша рана – не від свинцевої кулі, а від прекрасних очей. А може, ще хтось має таку саму рану, тим-то й прислав вам оце все.

– Ти кругом помиляєшся, Феліме. Певно, цей кошик принесли з форту. Та хоч би хто його прислав, нам нема чого з ним церемонитись. Ану берімося, покуштуймо, що там є!

Хоч з якою видимою втіхою ласував поранений присланими наїдками та напоями, проте ще більше тішили його власні думки, мрійні здогади щодо людини, якій він мав дякувати за той чудовий дарунок.

Чи то справді була молода креолка – родичка і, як казали, наречена його найлютішого ворога?

Навряд чи це можливо.

А як не вона, то хто ж іще?..

Мустангер віддав би коня, цілий табун, усе на світі, аби тільки знати напевне, що то дарунок Луїзи Пойндекстер.

Минуло два дні, а таємничий благодійник так і лишався невідомим.

Згодом поранений отримав ще один приємний сюрприз, дуже подібний до першого,- такий самий кошик, а в ньому знов пляшки та свіжі ласощі.

Спробували й цього разу розпитати служницю-німке-ню, але з тими ж наслідками: “джентльмен приніс”, той самий “незнайомий джентльмен”. Додати вона могла тільки те, що “джентльмен” був “дуже чорний”, у глянсуватому капелюсі, і під’їхав до готелю верхи на мулі.

Скидалося на те, що мустангер не дуже зрадів з такого опису невідомого благодійника, але своїх думок з цього приводу він не звірив навіть Фелімові.

Та ще через, два дні, коли з’явився третій кошик – йго привіз той-таки “чорний джентльмен” у глянсуватому капелюсі й верхи на мулі,- Морісові думки повернулися з небес на землю.

Цю переміну спричинив не вміст кошика, що нічим не різнився від двох попередніх,- а зміст записки, прив’язаної стрічкою до плетива.

– То це всього-на-всього Ісідора! – пробурмотів мустангер, побачивши напис на згорнутому папірці. Потім з байдужим виглядом розгорнув його і став читати.

Записку було написано по-іспанському. Ось її дослівний переклад:

“Донові Морісіо Джеральду.

Дорогий сеньйоре!

Цей тиждень я гостювала в дядечка Сільвіо. Там я почула, що Вас поранено й що в готелі не приділяють Вам належної уваги. Прийміть, будь ласка, цей скромний дарунок як пам’ятку про ту величезну послугу, яку Ви мені зробили. Пишу, вже сидячи в сідлі, і зараз мій кінь понесе мене додому, до Ріо-Гранде.

Мій благодійнику, рятівнику мого життя і ще дорожчого для жінки – честі! Прощавайте, прощавайте!

Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос”.

– Спасибі тобі, мила Ісідоро! – тихо мовив Моріс, згортаючи записку й недбало кидаючи на ліжко.- Завжди вдячна, дбайлива, добра. Коли б не Луїза Пойндекстер, може, я й покохав би тебе.

Розділ XXIII КЛЯТВА ПОМСТИ

Нудячись у своїй кімнаті, Колхаун не міг би похвалитися такою відданою турботою про себе. Хоч і лежав він серед розкошів, проте знав, що немає в світі людини, якій він був би дорогий. До денця душі себелюбний, він не вірив у приязнь і не мав друзів, і тепер, прикутий до ліжка,- а як він знав, воно могло стати й смертель – йим ложем,- карався думкою, що нікого не обходить, чи лишиться він живий, чи помре.

Коли до нього й виявляли якесь співчуття, то тільки з родинного обов’язку. Та й навряд чи могло бути інакше. Його поведінка щодо двоюрідних брата й сестри не прихиляла і їх до нього, а його дядько, гордий Вудлі Пойндекстер, почував до Колхауна мало не відразу, змішану з підсвідомим острахом.

Щоправда, це почуття виникло у плантатора не так давно, і причиною його стали особливі стосунки між ним і племінником. Як уже мимохідь згадувалось, то були стосунки боржника й позикодавця, і в ролі боржника опинився старий Пойндекстер. Той борг поступово так зріс, що Кассій Колхаун уже став фактичним власником усього маєтку Каса-дель-Корво і в першу-ліпшу мить міг заявити на нього свої права.

Добре розуміючи цю свою перевагу, Колхаун останнім часом використовував її, щоб домогтися руки своєї двоюрідної сестри Луїзи, в яку він давно вже був безтямно закоханий. Він переконався майже напевне, що сама дівчина нізащо не погодиться стати його дружиною: вона лишалася байдужою до всіх його залицянь і навіть не завдавала собі клопоту приховувати свою байдужість. Тоді він пустив у діло свою особливу владу над її батьком і твердо постановив собі не відступатися й не приймати жодних заперечень.

Тож і не дивно, що, лежачи з тяжкими ранами в ліжку, відставний капітан не був оточений такою дбайливою увагою родичів, яку вони могли б виявити до нього за інших обставин.

Поки над ним тяжів страх смерті – а так воно й було якийсь час,- Колхаун начебто трохи полагіднів до своїх домашніх. Але той мирний настрій тривав не довго, і, тільки-но хворий відчув, що починає одужувати, до нього знов повернулась уся його вроджена злостивість, ще й посилена гіркотою недавньої поразки. Він завжди любив хизуватися своєю зухвалістю й верховодити в будь-якому гурті, що збирався навколо нього, і сама думка про те, що тепер ніхто в Техасі не повірить у його вищість, боляче краяла йому душу.

Показатися переможеним в очах усіх дам селища, а надто в очах коханої жінки, та ще й зазнавши поразки від того, кого він вважав своїм суперником у коханні,- якогось безрідного пройдисвіта,- знести це було йому понад силу. Певно, така ганьба пригніти – ла б кожного; що ж до Колхауна, то його мало не корчило з люті й гіркої досади.

Та він і не думав опанувати себе, як зробив би на його місці хтось інший. Коли вже він не уникнув тієї ганьби, то міг помститись її винуватцеві й вирішив будь-що це здійснити. Отож, ледве відійшовши від страху за своє життя, він почав невідступно думати про помсту.

Моріс-мустангер повинен умерти! Як не від його, Колхаунової руки, то від чиєїсь іншої,- можливо, від руки людини з цього ж таки селища. Він знав, що знайти спільника буде неважко. У широких преріях Техасу не менше найманих убивць, ніж по італійських містах. Хоч як це прикро, але немає такого місця на землі, де золото не скеровувало б кинджал убивці. А золото Колхаун мав – більш ніж досить, щоб здійснити свій чорний задум,- і саме на нього покладався.

Лежачи сам-один у своїй кімнаті, відставний капітан докладно обмірковував план убивства мустангера.

Він не мав наміру – вчинити це власними руками. Зазнавши поразки, він боявся зітнутися знову з тим самим супротивником, навіть якби трапилась нагода напасти несподівано. Після поєдинку з мустангером у ньому раптом прокинувся боягуз, і він потребував співучасника – чужої руки, що завдала б удару замість нього.

Як на те, він знав підхожу людину, принаймні вважав її за таку. То був один мексиканець, що саме отаборився в селищі,- мустангер, як і Моріс, але з тих, з ким молодий ірландець волів не заходити в стосунки.

Загалом, люди цієї своєрідної професії мають у Теха-сі лиху славу. Це здебільшого мексиканці або метиси (44), хоч трапляються серед них і французи та американці. Майже всі вони – покидьки цивілізованого суспільства, а нерідко й карні злочинці, і, можливо, для декого з них це неспокійне й небезпечне діло є засобом заглушити гризоти нечистого сумління.

Коли ці люди живуть у селищах, вони звичайно не дають спокою іншим своїми нескінченними п’яними сварками та бійками, а зустрітися з ними десь у безлюдній прерії просто-таки небезпечно. В історії Техасу відомий не один випадок, коли мустангери, збившись у гурт, на якийсь час ставали справжньою бандою

(44) Метиси – в Америці нащадки білих і індіанців.

розбійників і, перевдягнені та загримовані під індіанців, грабували подорожніх.

Саме з таких був і той мексиканець, про якого згадав Кассій Колхаун. Відставний капітан запам’ятав його, бо не раз бачив у готельному барі, зокрема й того вечора, коли сталася дуель. Був мексиканець і серед тих, що несли його на ношах додому, і з деяких слів, кинутих ним на адресу Моріса-мустангера, Колхаун зрозумів: ця людина ірландцеві аж ніяк не друг. А вже згодом дізнався, що мексиканець ненавидить Моріса Джеральда так само люто, як і він.

Обміркувавши все те, відставний каштан запросив мексиканця на розмову, і відтоді вони часто зустрічалися й щось обговорювали, замкнувшись у Колхауно-вій кімнаті.

Ніякої підозри ці відвідини в домі не викликали, та Колхаун про те й не турбувався. Його гість торгував кіньми та рогатою худобою, і в них могли бути свої справи. Так розважив би кожен. Так, зрештою, вважав спочатку й сам мексиканець, бо в першій їхній розмові і йшлося майже тільки про справи. Хитрий південець і не думав отак відразу розкрити свій намір перед незнайомцем і тільки наприкінці, коли було укладено дуже вигідний для мексиканця контракт на купівлю коней і йому подали на вибір різні напої, почав обережно розпитувати про його взаємини з Морісом-мустан-гером.

З тієї першої розмови відставний капітан довідався цілком досить, щоб упевнитись: він міг розраховувати на допомогу цієї людини в усьому, що буде йому потрібно, аж до вбивства.

Мексиканець не приховував своєї ворожості до молодого ірландця. І хоч певної причини її він не назвав, з окремих натяків у розмові Колхаун міг здогадатися, що причина їхньої ненависті до Моріса Джеральда одна, та сама, яка споконвіку, ще від часів Стародавньої Трої, викликає розбрат між чоловіками,- жінка!

Прекрасною Єленою в цьому разі була якась чорноока сеньйорита, що жила на Ріо-Гранде, куди Моріс-мустангер час від. часу їздив у справах. І та сеньйорита почала віддавати йому перевагу перед своїм співвітчизником.

Мексиканець не назвав ім’я дівчини, та Колхаун, слухаючи його розповідь, нишком сподівався, що тій сеньйориті пощастить полонити серце його суперника, мустангера.

Поки відставний капітан одужував, між ним і чоловіком, що мав стати знаряддям його помсти, відбулося ще кілька розмов, і, певно, вони мали досить часу, щоб дійти згоди й усе обговорити.

Дійшли вони згоди чи ні і які були їхні диявольські задуми – про те знали тільки вони самі. А люди навколо помітили одне – що відставний капітан Кассій Колхаун і Мігель Діас, відомий на прізвисько Койот, начебто дуже заприятелювали між собою,- і майже всі дивувалися з тієї взаємної прихильності, яка не обіцяла нічого доброго.

Розділ XXIV НА АСОТЕЇ

На техаських плантаціях лежнів немає. День там починається зі сходом сонця, і дзвін, гонг чи пастушачий ріжок, скликаючи темношкірих трударів до праці, водночас піднімає з м’яких ліжок і їхніх господарів.

Так було заведено в Каса-дель-Корво за попереднього власника, так лишилось і тепер. Щоправда, сім’я американського плантатора зберегла цей звичай не з поваги до традицій, а з вимог самої природи. В цьому краю майже вічної весни просто шкода гаяти в ліжку чудові вранішні години. Для відпочинку, або ж сієсти, тут призначено післяполудневий час, коли все у природі никне під яскравим, усміхненим сонцем, неначе переситившись його надто щедрими дарами.

Та на світанку все живе знов радо вітає перші сонячні промені. Тропічні птахи розпушують своє барвисте пір’я, квіти розгортають зарошені пелюстки, підставляючи їх під палкі цілунки сонця. Уся природа знову славить це сліпуче божество.

Чарівна, мов барвиста пташка серед зеленого листя, прекрасна, мов квітка прерії, була й та, що цієї вранішньої години з’явилася на асотеї Каса-дель-Корво. Сама вранішня зоря, яка щойно встала зі свого рожевого ложа, не зрівнялася б свіжістю з молодою креолкою, що стояла, звернувши погляд до небокраю, з-за якого поволі випливала гаряча золота куля техаського сонця.

Вона стояла біля самого краю асотеї, і рука її лежала на кам’яному парапеті, ще вологому від нічної роси. Перед її очима був сад, обведений блискучою дугою річки, далі – високий крутосхил протилежного берега, а ген за ним – широка, неозора прерія.

Чи дивилась вона на той краєвид, яким не можна було не замилуватися? Ні.

Дівчина не помічала навіть сходу сонця, хоч здавалося, ніби вона, мов ревна язичниця, вишила помолитися йому.

Чи слухала вона дзвінкі співи пташок, що линули з саду та навколишніх гаїв?

Ні, вона не чула й не бачила нічого довкола. Стояла й дивилася перед себе невидющим поглядом, а думки її блукали десь далеко.

Серед ясного блакитного неба не було й хмаринки – а на її чолі лежала темна тінь. Навколо весело щебетали пташки – а в її очах застиг смуток.

Вона стояла сама. Нікому було помітити її сумний настрій, нікому спитати, чого вона сумує.

Причину виказали кілька пошепки мовлених слів, що ніби несамохіть злетіли з її уст:

– А може, він тяжко поранений?.. Може, навіть смертельно?..

За кого ж вона так тривожилась? Чи не за того пораненого, що лежав у кімнаті внизу, зовсім близько від неї,- за свого двоюрідного брата Кассія Колхауна?

Навряд чи це було так. Ще напередодні лікар сказав, що небезпека минула і поранений незабаром одужає. Та й кожен, хто почув би далі її сумний монолог, дуже скоро допевнився б, що вона має на думці когось іншого.

– А я не можу навіть послати когось до нього. Не можу довідатись, як його здоров’я. Я не довіряю нікому з наших людей. А що, як він лежить хтозна-де, занедбаний, без догляду? Якби ж я могла послати йому хоч записку, хоч що-небудь, але так, щоб ніхто не знав. І де ж це подівся Зеб Стамп?..

І, наче якийсь інстинкт підказував їй,- що Зеб Стамп ось-ось може над’їхати, Луїза звернула погляд на рівнину за річкою, де проходила дорога, що сполучала форт Індж з плантаціями на пониззі Леони. Та дорога тяглася через прерію віддалік від річки й наближалась до неї тільки в одному місці – там, де річище круто вигиналося, врізаючись у крутий берег. У напрямі фор – ту дорогу було видно десь на півмилі, і там її перетинала стежка, що вела через брід до гасіенди. З другого ; боку – вниз по річці – відкрита прерія тяглася приблизно на таку саму відстань, а далі починалися зарості і вже годі було щось побачити.

Дівчина видивлялася на дорогу в напрямі форту. Зеб Стамп мав би з’явитися звідти. Але там не видно було ні його, ні взагалі душі живої.

Засмучуватись Луїзі ніби й не було чого. Адже Зеб не обіцяв їй приїхати. І дивилася вона туди тільки з якоїсь несвідомої спонуки.

Та трохи згодом уже щось інше змусило її повернутись і пильно озирнути рівнину з другого боку.

Якщо вона сподівалася побачити там когось, то цього разу її сподівання справдились. Там, де дорога виходила із заростей, між деревами з’явився якийсь вершник. Спершу дівчині здалося, що то чоловік, одягнений начебто на арабський лад, але, придивившись пильніше, вона з певністю розпізнала у вершнику жінку, хоч та й сиділа в сідлі по-чоловічому. Обличчя вершниці запинав прозорий шарф, і його майже не було видно, та все ж Луїза розгледіла гарний овал смаглявого обличчя, рум’янці на щоках і променисті, наче зорі, очі.

Ні довгий шарф вершниці, що вільно спадав додолу, ні її незвичайна поза в сідлі не могли приховати від Луїзи того, що й постать у неї не менш гарна, ніж обличчя.

Кроків за десять позад вершниці їхав чоловік на мулі. З його одягу і з того, на якій віддалі він тримався, неважко було здогадатися, що то всього лише слуга.

– Цікаво, що це за жінка? – тихо мовила Луїза Пойндекстер і швидким рухом піднесла до очей лорнет, щоб краще роздивитись дивну вершницю.- Хто вона така? – повторила замислено і, опустивши лорнет, дивилася далі вже простим оком.- Звичайно, мексиканка, а чоловік на мулі – її слуга. Певно, якась знатна сеньйора. А я думала, що всі вони виїхали на той бік Ріо-Гранде, до Мексики. В руках у слуги кошик. Цікаво, що там може бути? І чого вони їдуть до форту… чи то до селища? Уже втрете на цьому тижні я бачу, як вона тут проїжджає. Мабуть, звідкись із плантацій на пониззі. І що за чудернацький спосіб їздити верхи! Боже ти мій! А втім, кажуть, що всі мексиканки так їздять. Що, якби й мені спробувати? Звичайно, цей спосіб куди зручніший, але в Штатах напевне сказали б, що він не для жінок. Уявляю собі, який крик зчинили б наші пуританські матусі! Ха-ха-ха!..

Та сміх молодої креолки одразу ж урвався. На чоло її набігла тінь, так наче хмара заслонила сонце. Але то не був смуток, що потьмарював обличчя дівчини досі. Щоки в неї нараз поблідли – мабуть, її стурбувало щось не менш серйозне.

Причину цієї раптової переміни можна було пояснити тільки рухами огорнутої шарфом вершниці по той бік річки. За хвилю перед тим із кущів край дороги вискочила вилорога антилопа і враз пустилася навтіки, а вже наступної миті чудовий кінь мексиканки повним чвалом гнався за сполоханою твариною. Тим часом вершниця, зірвавши з обличчя шарф, кінці якого маяли за її спиною, якось дивно крутила правою рукою в повітрі.

– Що вона там робить? – здивовано мовила дівчина на асотеї.- А-а! Он воно що! Це ж ласо!

Сеньйора не забарилася показати, як досконало вона орудує цим національним знаряддям: вправно накинула зашморг на шию антилопи, а ще за мить та непорушно лежала на землі.

Слуга мексиканки швидко під’їхав туди, зіскочив з мула і, нахилившись над поваленою антилопою, добив її ударом ножа. Тоді прилаштував тушу позад сідла, виліз на мула й подався за своєю господинею, яка вже встигла згорнути ласо, знов запнути обличчя шарфом і їхала собі далі, наче нічого й не сталося.

Саме в ту мить, коли зашморг злетів у повітря, й набігла на обличчя молодої креолки темна тінь. Та викликав її не подив, а зовсім інше, куди прикріше почуття.

Те почуття не скоро минуло. Воно затьмарювало обличчя дівчини,- хоч рука з лорнетом майже заслонила його,- поки на дорозі було видно постаті тих двох вершників, і навіть тоді, коли вони зникли з очей за акаціями.

– Невже це вона? Мого віку, казав він, трохи нижча на зріст. Усе наче збігається, в усякому разі, з такої відстані. Живе на Ріо-Гранде, часом приїздить на Лео-ну навідати родичів. Кого? Хто вони, ті родичі? Чому я не спитала в нього? О Боже, невже це таки вона?

Розділ XXV НЕВІДІСЛАНИИ ДАРУНОК

Ще кілька хвилин після того, як сеньйора з ласо та її супутник зникли з очей, Луїза Пойндекстер стояла на асотеї, поринувши в роздуми, пов’язані з тією не зовсім звичайною сценою, свідком якої вона щойно була. Гї поза і вираз обличчя свідчили, що думки її не стали веселіші.

Скоріш навпаки. Раз чи два перед тим вона вже давала волю своїй уяві, гадаючи, ким могла бути та вправна амазонка, не раз замислювалась і про те, чого вона їздить тією дорогою. А щойно побачена сцена враз обернула її невиразні здогади на цілком певну й дуже прикру підозру.

Луїза відчула якусь полегкість аж тоді, коли із заростей акації, там, де зникли ті двоє, показався інший вершник, а ще більшу – коли побачила, що він повернув на стежку до гасієнди, і, піднісши до очей лорнет, упізнала в ньому Зеба Стампа.

Обличчя молодої креолки враз проясніло, майже повеселішало. Поява щиросердого й чесного мисливця здалася їй добрим знаком.

– Ось кого мені так бракувало! – радісно вигукнула вона.- Він однесе мою записку, а може, й скаже мені, хто та жінка. Він же напевне зустрівся з нею по дорозі. Оце й дасть мені змогу повести розмову так, щоб Зеб ні про що не здогадався. Після всього, що сталося, я мушу бути обережна навіть з ним. О Боже! Хіба б я отак крилася, коли б знала, що й в і н прихильний до мене! Ота його байдужість – вона ж просто образлива! І це до мене, до Луїзи Пойндекстер! Ну ні! Якщо так триватиме й далі, я вирвуся з цих тенет, нехай… нехай навіть це розіб’є мені серце!

Мабуть, зайве пояснювати, що тим, чия прихильність так багато важила для дівчини, був аж ніяк не Зеб Стами. А от дальша її мова вже була звернена до старого мисливця, що на той час спинив свою кобилу перед гасієндою.

– Любий містере Стампе! – вітав його дзвінкий голос, який йому так приємно було чути.- Як я рада вас бачити! Злазьте з коня і йдіть сюди. Я ж знаю, ви звичний до крутосхилів і не зупинитесь перед якимись там кам’яними сходами. А краєвид, що відкривається з цієї вершини, буде вам винагородою.

– На тій вашій вершиш є й кращий вид, і, щоб побачити його, Зеб Стамп ладен вилізти хоч на димар пароплава. Це ви самі, міс Луїзо. Зараз іду, ось тільки поставлю свою стару худобину, це всього хвилечка – і коза хвостом крутнути не встигне. Ворушись, старенька! – злізши з сідла, звернувся він до своєї кобили.- Чого хнюпишся? Ходімо, і, може, Плутон пригостить тебе на сніданок кукурудзою.

– Ого-го, мас’ Стампе! – озвався й сам чорний кучер, з’являючись у патіо.- Цей нігер так і зробить – сипне їй повну міру добрячої жовтої кукурудзи. Еге ж. А ви собі йдіть нагору до молодої хазяйки, Плутон вашої кобили не зобидить.

– Ну, Плутоне, ти й справді нігер хоч куди. Іншим разом, коли знов приїду, я привезу тобі опосума, та з таким ніжним м’ясом, наче в курки-дволітки. Ось що ти в мене дістанеш,- пообіцяв Зеб і рушив нагору, переступаючи за кожним кроком через східець, а то й через два.

За хвилину він був уже на даху, і молода господиня ще раз привіталася з ним.

Її збуджений вигляд і та квапливість, з якою вона потягла його до віддаленого краю асотеї, не минули уваги спостережливого мисливця, і він зрозумів, що його запрошено зовсім не для того, щоб милуватися краєвидом.

– Скажіть мені, містере Стампе,- мовила дівчина, не випускаючи з тендітних пальчиків його грубої куртки й допитливо зазираючи в очі мисливцеві,- ви ж, певно, все знаєте. Як він себе почуває? Чи небезпечні його рани?

– Якщо ви питаєте про містера Колхауна…

– Ні-ні! Про нього я все знаю. Я кажу не про містера Колхауна.

– Ну, міс Луїза, тоді я знаю ще тільки одного пораненого в цій окрузі, і це Моріс-мустангер. То, може, ви про нього питаєте?

– Так… так! Розумієте, хоч він, на жаль, і посварився з моїм двоюрідним братом, я не можу лишатися байдужою до його долі. Ви ж знаєте, він врятував мені життя, ще й не раз, а двічі. Скажіть, він дуже небезпечно поранений?

У голосі дівчини звучала така непідробна тривога, що Зеб не став просторікувати далі й відповів навпростець:

– Ніякої небезпеки немає. Одна куля влучила йому в ногу над кісточкою – то просто подряпина, так наче кіт дернув. А друга пробила ліву руку – теж нічого страшного, ото тільки кровиці з нього витекло чимало. Та тепер уже все гаразд, і десь за два-три дні він зможе { вставати з ліжка й ходити. Каже, якби йому в сідло та ; поганяти годинку по прерії, то це б його вилікувало краще за всіх лікарів Техасу. Та й я так гадаю. Одначе ; лікар, що навідує його, отой хірург із форту, ще не дозволяє йому вставати.

– А де він лежить?

– У готелі, там-таки, де була вся та стрілянина.

– Мабуть, його там погано доглядають? Я чула, що той готель дуже вбогий. І годують, певно, не так, як треба хворому. Ви побудьте тут, містере Стампе, я зараз повернуся. Я хочу передати йому дещо, то, може, ви зробите мені таку послугу? Правда ж, зробите? Я певна, що так. Заждіть мене тут, я на хвилинку…

Не чекаючи відповіді, Луїза легко збігла вниз і скоро повернулася з чималим кошиком, напакованим, як видно, різними ласощами та й дечим до ласощів.

– Ось, любий Зебе, ви передасте оце містерові Дже-ральду? Тут Флорінда поклала деякі дрібнички – поживні напої, трохи варення та ще дечого такого, чого часом хочеться хворим. Такого в готелі, певно, не дістанеш. Тільки не кажіть йому, від кого це, ні йому, ні комусь ще. Не скажете? Я знаю, що ні, добрий ви наш велетню.

– Ви можете покластися на Зеба Стампа, міс Луїзо. Жодна жива душа й гадки не матиме, хто прислав усі ці наїдки. От тільки щодо всяких там печив, цукерок і всього такого, то мустангерові гріх нарікати. Йому їх нанесли стільки, що вистачить на добру сотню ласунів.

– Он як? Уже принесли? Хто ж?

– Оцього, міс Луїзо, старий Зеб вам сказати не може, бо й сам не знає. Чув тільки, що їх приносить у кошиках мексиканець, начебто чийсь слуга. Та я й сам його бачив. Атож, зустрів оце ло дорозі до вас. Він їхав слідом за якоюсь жінкою, що сиділа в сідлі по-чоловічому, як заведено в мексиканок. Мабуть, він її слуга, бо їхав оддалік і тримав у руках кошик, точнісінько такий, як оті два, що вже є в Моріса. Схоже, що то вони везли до готелю нові ласощі. Розпитувати Зеба далі не було потреби, його слова сказали більш ніж досить. Усе стало до болю зрозумілим. Луїза Пойндекстер мала суперницю. Ота сеньйора з ласо, напевне, була як не наречена, то кохана Моріса Джеральда!

Тож не випадково – хоч Зеб Стамп навряд чи міг таке припустити – кошик, що його молода креолка перед тим поставила на парапет і тримала рукою, раптом хитнувся і з брязкотом упав на кам’яні плити подвір’я. Пляшки побилися вщент, і все, що в них було, потекло струмком попід стіною.

Порух руки, що спричинив те лихо, міг здатися мимовільним і незумисним, та насправді він був добре обміркований. Перехилившись через парапет, Луїза дивилася на діло рук своїх і відчувала, що й серце її розбито, як оті скалки пляшок, що блищали на камінні внизу.

– Як прикро! – вигукнула вона, силкуючись приховати свою муку.- Все пропало! Що скаже Флорінда?.. Та, зрештою, коли про містера Джеральда, як ви кажете, так піклуються, то все це йому й ні до чого. Я рада, що він доглянутий, адже він зробив мені не одну послугу. Тільки, містере Стампе, я дуже прошу вас нікому нічого не казати. І що я питала про нього, теж не кажіть. Ви ж знаєте, його супротивником у тій дуелі був мій двоюрідний брат, то не треба, щоб у селищі пішли якісь розмови. Милий Зебе, ви обіцяєте?

– Як хочете, то й заприсягнуся. Ні словечка, міс Луїзо, нікому ні словечка. На старого Зеба ви можете покластися.

– Я знаю. Ходімо вже звідси. Сонце починає пекти. Зараз ми спустимося вниз і побачимо, чи не знайдеться там скляночки вашого улюбленого мононгахільського віскі. Ходімо!

Легкою ходою, з удавано веселим виглядом молода креолка перейшла асотею і, наспівуючи вальс “Нью-Орлеан”, рушила вниз кам’яними сходами. Старий мисливець, радо прийнявши її запрошення, ішов слідом і хоча вже давно вважав себе стійким до жіночих чарів, та й думки його в ту хвилину були поглинуті обіцяною “Мононгахілою”, проте не міг не замилувати-ся гарними, неначе виточеними із слонової кістки плечима дівчини, що були в нього перед очима.

Та милувався він тим прекрасним видовищем не довго. Спустившись униз, молода господиня одразу ж попрощалася. Тепер, коли Зеб Стамп несамохіть зняв їй полуду з очей, Луїза враз охолола до розмови і, вже не маючи про що розпитувати, залишила його наодинці із склянкою віскі, а сама швидко подалася до себе в кімнату, щоб сховати своє горе від чужих очей.

Уперше в житті Луїзу Пойндекстер мучили ревнощі. То було її перше справжнє кохання – атож, вона покохала Моріса Джеральда.

Ота мексиканська сеньйора так дбайливо турбувалася про нього, звичайно ж, не з простої дружби. Певно, їх пов’язували тісніші взаємини… Ось які думки снувались у голові прибитої горем молодої креолки.

Судячи з того, що казав Моріс, і з того, що вона бачила на власні очі, сеньйора з ласо була саме такою жінкою, яку мав покохати мустангер. Хто ж бо, як не вона, мала всі ті принади, що могли полонити його!

Її постать, наближена скельцями лорнета, видалась Луїзі досконалою. Обличчя було видно не так добре, і вона не склала про нього певної думки. Чи дорівнювало воно красою постаті? Чи було настільки прекрасним, щоб збудити кохання в серці такого стриманого в своїх почуттях чоловіка, яким здавався Моріс-мустангер?

Молода господиня Каса-дель-Корво не мала б спокою, якби не дістала відповіді на ці запитання. Ледве дочекавшись, поки Зеб Стамп поїхав, вона звеліла сідлати плямисту лошицю, сама-одна гайнула до річки, перейшла її вбрід і виїхала на дорогу на тому боці.

Ідучи в напрямі форту, вона, як і сподівалась, невдовзі зустріла мексиканську сеньйору, що поверталася з селища,- та, власне, коли говорити точно, не сеньйору, а сеньориту – зовсім молоду жінку, не старшу за неї саму.

Там, де вони зустрілися, дорога йшла в затінку дерев, і мексиканці не треба було захищатись від сонця. Вона їхала з непокритою головою, спустивши шарф на плечі, і її коси пишністю й густотою могли змагатися з гривою дикого коня, а кольором – з вороновим крилом. Вони гарно облямовували обличчя, що, незважаючи на темний відтінок шкіри, було справді чарівне.

Правила чемності дозволяли при зустрічі кинути на незнайомку лише один побіжний погляд, і та відповіла молодій креолці таким самим швидким поглядом. Та, роз’їхавшись урізнобіч, обидві не втримались, обернулися в сідлах і зміряли одна одну й другим. Думки їхні не дуже різнилися. Луїза Пойндекстер уже чула дещо про молоду особу, яку щойно зустріла, а та знала про її існування.

Ми не будемо переповідати, про що думала після їхньої зустрічі мексиканська сеньйорита. Скажемо тільки, що думки молодої креолки стали ще похмуріші, ніж перед виїздом на ті оглядини, і всю дорогу до Каса-дель-Корво вона сиділа в сідлі у такій позі, яка краще за всякі слова виказувала її глибоку тугу.

– Гарна! – мовила вона, поминувши свою гадану суперницю на дорозі.- Атож, надто гарна, щоб бути йому просто другом!..

Може, якби Луїза говорила не сама до себе, вона була б скупіша на похвалу.

“Тепер я вже знаю напевне,- провадила вона подум-ки.- Він кохає її! Кохає!.. Ось звідки його холодна байдужість до мене. А я… я втратила розум і кинулася в ці тенета, сподіваючись знайти в них своє щастя. Тепер мені треба вирватися з них! Забути про нього! Ах, легко сказати… А чи зможу я?.. Я більше не бачитимуся з ним. Принаймні це я можу. Після всього, що сталося, він не покажеться в нашій садибі. Ми можемо зустрітись лише випадково, але таких випадків я пильно уникатиму. Ах Морісе Джеральде, підкорювачу диких коней! Ти підкорив собі й людську душу, яка тепер довго страждатиме… може, й довіку!”

Розділ XXVI ЗНОВУ НА АСОТЕЇ

Забути людину, яку ти палко покохав, просто неможливо. Кажуть, рани сердець, що не знайшли взаємності в коханні, добре виліковує час, а ще краще – розлука. Та ні час, ні розлука не можуть погамувати нападів туги за втраченим коханням і заспокоїти серце, в якому назавжди лишилася болісна порожнеча.

Луїзою Пойндекстер заволоділо почуття, яке нелегко було побороти. Хоч воно зажевріло й недавно, але розгорялося бурхливо, долаючи всі перепони. Це почуття вже набрало досить сили, щоб не зважати на такі житейські міркування, як згода батьків чи становище в суспільстві, і сіїинилося б ні перед чим – в усякому разі, оскільки це залежало б від самої дівчини. Щодо першої згаданої перепони, то Луїза була вже повнолітня і, як більшість її співвітчизниць, вважала, що може сама собі дати раду. А щодо другої – то коли, скажіть, справжнє кохання оглядалося на суспільні забобони? Така розважливість суперечить самій його природі. Принаймні в почутті Луїзи Пойндекстер її не було й знаку.

Навряд чи то було перше захоплення в її житті. Але вперше вона зазнала розчарування, і це геть позбавило її душевного спокою, хоч спочатку дівчина й сподівалася, що час притамує її сердечний біль. Вона гадала, що матиме собі двох надійних помічників – свою волю і вроджену життєрадісність. Але минали дні, і вона перестала вірити в їхню силу, бо ні те, ні те не допомогло їй викреслити з пам’яті людину, яка заволоділа всіма її думками.

Часом вона ненавиділа мустангера – чи переконувала себе в цьому,- і в такі хвилини їй здавалося, що вона могла б або сама вбити його, або ж спокійно дивитись, як його вбивають у неї на очах, і пальцем не ворухнути, щоб урятувати його. Але то були тільки хвилини, а між ними траплялися години тверезіших роздумів, коли Луїза усвідомлювала, що в її нещасті не винен ніхто, крім неї самої.

Та не в тому була річ. Навіть якби Моріс Джеральд був її найлютішим ворогом чи ворогом усього людства, самим Люцифером, з яким Луїза колись порівняла його в своїй розбурханій уяві,- то й тоді вона не перестала б кохати його.

І в тому не було нічого неприродного, нічого такого, що суперечило б жіночій вдачі чи людській вдачі взагалі. У свідомості людини розум і почуття – такі ж різні речі, як вода і вогонь. Щоправда, іноді вони мирно вживаються і течуть одним річищем, але частіше йдуть урізнобіч. Іншими словами, ми можемо кохати ту саму людину, яку палко ненавидимо чи навіть зневажаємо.

Ненавидіти чи зневажати Моріса Джеральда молода креолка просто не могла. Вона лише намагалася збайдужіти до нього. Та то була марна спроба, з якої нічого не вийшло. Луїза не мала сили заборонити собі підніматись на асотею і дивитися на дорогу, де вперше побачила свою суперницю. Щодня, мало не щогодини її знов і знов тягло туди. *

Та навіть більше. Незважаючи на своє тверде рішення всіляко уникати зустрічей з тим, хто змусив її так страждати, вона часто сідала на коня й вирушала з дому. Вона гасала прерією, їздила вулицями селища з єдиною надією – побачити його.

Через три дні після свого болісного прозріння вона знов побачила – як і тоді, з асотеї – ту мексиканку з ласо, що їхала дорогою до селища в супроводі того самого слуги з кошиком – цією скринькою Пандори (45), яка принесла Луїзі стільки горя. Аж тремтячи з ревнощів, дівчина дивилася на них і гірко заздрила своїй щасливій суперниці – адже та їхала до нього.

Теперь вона знала про мексиканку трохи більше, але й не так багато – власне, лише як її звуть і хто вона така. То була донья Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос, дочка багатого поміщика з Ріо-Гранде й племінниця власника маєтку на Леоні, за милю від Каса-дель-Кор-во. Серед американських поселенців на Леоні вона мала славу норовливої молодої особи, що майстерно кидала ласо й могла приборкати будь-якого дикого коня, але аж ніяк не власні примхи.

Усе це не тільки не згасило ревнивих підозрінь Луїзи Пойндекстер, а навпаки, ще дужче розпалило їх. Вона сама була волелюбна й незалежна, і їй подобались такі риси в інших. Отож вона вважала, що ті риси мають подобатися всім. А коли так, то навряд чи міг лишитися байдужим до них і молодий ірландець.

Минуло ще кілька днів, але сеньйорита з ласо більше не показувалась.

– Мабуть, він уже одужав від своїх ран і більше не потребує постійного догляду”,- міркувала молода креолка.

Вона, як уже не раз останніми днями, стояла на асотеї з лорнетом у руках.

Був ранній ранок, невдовзі після сходу сонця,- саме та година, коли на дорозі з’являлася мексиканка. Луїза невідривно дивилась туди, звідки та сеньйорита звичайно виїжджала. Аж раптом, випадково глянувши в інший бік, вона побачила… побачила таке, що викли-

Скринька Пандори – в грецькій міфології вмістилище всіляких бід і нещасть. кало в неї почуття куди більше, ніж подив. Дорогою від селііща верхи на коні їхав Моріс Джеральд!

Хоч він сидів у сідлі трохи напружено і їхав повільним клусом, то був, поза всяким сумнівом, він. Скельця лорнета підтвердили це і виявили ще одну деталь: ліва рука його була в черезплічнику.

Упізнавши мустангера, Луїза швидко відступила від парапету и тихенько скрикнула.

Що було причиною того болісного вигуку? Поранена рука мустангера чи блідість його обличчя, яку дівчина теж розгледіла в лорнет?

Пі те, ні те. І не подив. Ш, не жаль і не подив прозвучали в тому скрику, а гірка туга й сердечний біль. у *

Хворий одужував. Сестрі-жалібниці вже не треба було їздити до нього. Він їхав до неї сам!

Ховаючись за парапетом і суцвіттями юки, Луїза Пойндекстер стежила за вершником, що їхав дорогою по той бік річки. Крізь скельця лорнета вона добре бачила кожний його рух, навіть вираз обличчя. Щось ніби радість ворухнулось у душі дівчини, коли вона помітила, як він час від часу обертається й поглядає на Каса-дель-Корво. Те почуття стало ще виразнішим, коли мустангер спинив коня в затінку придорожніх дерев, майже напроти гасієнди, і довго не рушав з місця, пильно видивляючись на будинок. Луїза майже ладна була повірити, що в ту мить він думав про неї.

Але то був лише кволий зблиск радості й надії, що одразу ж згас, наче заслонений чорною тінню останній промінь сонця під час затемнення. І, мов ота чорна тінь, її знов огорнула туга, і їй здалося, ніби все довкола поринуло в морок.

Моріс Джеральд поскакав далі і зник з очей у заростях, де зникала й дорога, якою він їхав.

Куди ж він поїхав? Певна річ, навідати донью Ісідо-ру Коварубіо де Лос-Льянос, куди ж би ще?

І дарма що не минуло й години, як він проїхав назад. Вони могли зустрітись і в тих заростях, мало не на очах ревнивої суперниці, приховані тільки листям дерев. Години було цілком досить для побачення закоханих, що могли дозволити собі зустрічатись хоч і кожного дня.

Дарма що, їдучи дорогою, він знову раз у раз кидав погляди на Каса-дель-Корво і знову спинився під деревами й стояв деякий час, не зводячи очей з будинку.

Ні, то він просто глузував з неї чи, може, зловтішався. Ну що ж, він мав усі підстави радіти. Але навіщо така жорстокість, коли уста його ще не охололи від поцілунків? Поцілунків доньї Ісідори Коварубіо де Лос-Льянос!

Розділ XXVII “Я КОХАЮ ТЕБЕ!”

Луїза Пойндекстер знову на асотеї, з новою душевною мукою. Широкі кам’яні сходи знову привели її туди, звідки вона щораз спостерігала сцени, які заподіювали їй тільки біль. Вона вже не раз подумки давала собі слово не ступати більше на ті сходи, принаймні найближчим часом. Але щось сильніше за її сильну волю ставало на перешкоді. І наступного ж дня, перше ніж сонце встигало висушити росу на травах прерії, Луїза порушувала своє слово.

Як і напередодні, вона стояла біля парапету, дивлячись на дорогу по той бік річки. Як і напередодні, побачила там вершника з рукою в черезплічнику й швидко відступила, щоб той не помітив її.

Він знов їхав туди ж таки й так само кидав довгі погляди на гасієнду, а потім спинився під деревами навпроти.

У серці молодої креолки боролися надія і страх. Якоїсь хвилі вона ладна була навіть показатися йому на очі. Але страх переміг, і в наступну мить вершник зник у заростях.

Куди він поїхав?

Це риторичне запитання було точнісінько те саме, що й напередодні. І відповідь на нього була та сама.

Куди ж, як не на побачення з доньєю Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос!

Чи був у цьому хоч якийсь сумнів?

А коли й був, то він мав скоро розвіятись. Не минуло й двадцяти хвилин, як на тій самій дорозі з’явилася плямиста, як леопард, лошиця з вершницею в сідлі й поскакала в тому самому напрямі.

Ревниве серце креолки не витримало. Ніяка правда не завдала б їй більших страждань, ніж підозра, що краяла її серце. І вона вирішила пересвідчитись у всьому сама, нехай би навіть це вбило в ній останній кволий промінець надії.

Вона заглибилась у зарості, де хвилин за двадцять перед тим зник мустангер. На дорогу падали тремтливі тіні акацій. Луїза нечутно їхала по м’якому дернику понад узбіччям дороги, щоб кінь не зачепив копитом і камінця. Довге пірчасте листя акацій звисало майже їй до очей, переплутуючись із перами на її капелюшку. Вона сиділа в сідлі пригнувшись, так наче боялася, щоб її не помітили, і пильно дивилася вперед.

Невдовзі вона виїхала на гребінь пагорба, з якого відкривався дальший краєвид. Там вона побачила великий будинок, оточений деревами. То була гасієнда дона Сільвіо Мартінеса, дядька доньї Ісідори. Луїза знала вже й це.

На рівнині внизу видно було й інші будинки, але тільки до того будинку й дороги до нього прикипів насторожений і допитливий погляд молодої креолки.

Деякий час вона стояла, отак спостерігаючи, але марно: нікого не видно було ні в будинку, ні коло нього. Та й на приватній дорозі, що вела до садиби, так само як і на загальному путівці, теж не було ані душі. На пасовищі бродило кілька коней, але всі без сідел і вершників.

Може, донья Ісідора виїхала до Моріса на побачення? Чи, може, він зайшов у дім?

Де вони тепер – у гаю чи в будинку? Якщо в гаю, то чи знає про це дон Сільвіо? А якщо в будинку, то чи він удома, чи схвалює цю зустріч?

Ось які запитання мучили молоду креолку, коли вона раптом почула кінське іржання, а потім і цокіт копит на кам’янистій дорозі.

Дівчина подивилася вниз і побачила мустангера, що піднімався крутим схилом пагорба просто до неї. Вона могла б помітити його й раніше, якби вся її увага не була прикута до гасієнди.

Він їхав сам, як і тоді, коли поминав Каса-дель-Кор-во. Ніщо не говорило про те, що він недавно був у чиємусь товаристві, а надто в товаристві коханої жінки.

Уникнути зустрічі з ним Луїза не могла: було запізно. Плямиста лошиця вже відповіла на вітання свого давнього знайомого. Отож і вершниця мусила лишитися на місці, чекаючи, поки мустангер під’їде до неї.

– Доброго ранку, міс Пойндекстер,- мовив він, бо і в прерії не заведено, щоб дама віталася перша.- Ви сама?

– Сама, сер. А чом би й ні?

– Кругом же зарості… А втім, я згадав, ви ж казали мені, що любите їздити верхи на самоті.

– Здається, ви теж це любите, містере Джеральде. Чи, може, ви не завжди їздите на самоті? Я не помиляюся?

– Слово честі, я справді люблю їздити сам. А останнім часом маю нещастя жити в тутешньому готелі, чи, краще сказати, в заїзді, то там цілий день такий гамір, що й здоровому важко знести, не те що хворому, як оце тепер мені. Після всього того шарварку прогулянка верхи по цій тихій дорозі – просто насолода. Під цими тінястими акаціями з їхніми пишними зеленими віялами, що тріпочуть на вітерці, будь-який хворий забуде про свої недуги. Ви згодні зі мною, міс Пойндекстер?

– Вам краще знати, сер,- на мить збентежившись, відказала дівчина.- Ви ж так часто тут буваєте.

– Часто? Та я тільки вдруге сюди приїхав, відколи зміг знову сісти в сідло… Але пробачте, міс Пойндекстер, а звідки ви взагалі знаєте, що я тут буваю?

– О,- мовила Луїза, червоніючи й бліднучи,- цього не можна було не помітити. Я маю звичку проводити багато часу на асотеї. Там так гарно, особливо раннім ранком, коли ще не жарко, дме свіжий вітрець, співають пташки в саду, і краєвид навколо чудовий. З нашого даху добре видно й цю дорогу. Звідти я й бачила вас, коли ви проїжджали,- звичайно, тільки доти, доки ви не заїхали під ці тінясті акації.

– То ви мене бачили? – спитав Моріс, зніяковівши, але не від натяку, прихованого в останніх словах,- його він просто не міг зрозуміти,- а від згадки про те, як, їдучи відкритою ділянкою дороги, він раз у раз дивився на Каса-дель-Корво.

– Та хіба ж я могла не побачити? – швидко відповіла молода креолка.- Від нас до дороги заледве шістсот ярдів. Навіть жінку – меншу за вас і на меншому коні – і то було добре видно. Коли я побачила, як сцритно вона накинула своє ласо на бідолашну анти-лопку, то одразу зрозуміла, що це та сама сеньйорита, чесноти якої ви так люб’язно мені змалювали.

– Ісідора?

– Ісідора.

– Ай справді. Вона ж якийсь час тут гостювала.

– І дуже дбала про містера Моріса Джеральда?

– Атож, і це правда. Вона була дуже добра до мене, а я так і не мав нагоди їй подякувати. Хоч як приязно вона до мене ставиться, проте люто ненавидить нас, іноземців, і нізащо б не погодилась переступити поріг готелю містера Обердоффера.

– Он як! Мабуть, вона воліє зустрічатися з вами під цими тінястими акаціями?

– Я зовсім не бачився з нею, принаймні вже багато місяців, і тепер, мабуть, не скоро побачуся, бо вона поїхала додому, на Ріо-Гранде.

– Ви кажете мені правду, сер? Ви не бачилися з нею?.. Вона вже поїхала звідси?

– Поїхала,- відповів Моріс, видимо здивований.- Ну звісно, я з нею не бачився. Та й дізнався про те, що вона була тут, тільки коли лежав хворий і вона надсилала мені всякі ласощі. Правду кажучи, вони були мені дуже до речі. Готельна кухня далеко не з найкращих, та й містер Обердоффер ставиться до мене не дуже прихильно. Донья Ісідора надто щедро віддячила мені за ту невелику послугу, що я їй колись зробив.

– Послугу? Чи можна спитати, яку саме, містере Джеральде?

– Авжеж. То була чиста випадковість. Просто мені трапилася нагода заступитися за цю дівчину й урятувати її від індіанців – Дикого Кота і його одноплемін-ців-семінолів. Вона попалась їм до рук, коли їхала з Ріо-Гракде в гості до свого дядька, дона Сільвіо Мартінеса,- онде видно його будинок. Ті негідники були п’яні,-і їй загрожувала, може, й не смерть, але чимала небезпека. Одне слово, бідолашна дівчина опинилася в скруті, і їй було б нелегко вирватись, коли б я випадково не проїжджав там.

– І оце ви називаєте невеликою послугою? Ви надто скромні в своїх оцінках, містере Джеральде. Та якби хтось зробив таке для м є н є…

– То чим би ви віддячили йому? – спитав му-стангер з притиском на останньому слові.

– Я б покохала його,- швидко відказала дівчина.

– А коли так…- Моріс під’їхав майже впритул і, нахилившись до неї, прошепотів їй на вухо так палко, що аж дивно було чути від нього, завжди такого стриманого: – А коли так, то я віддав би половину свого життя за те, щоб побачити вас у руках Дикого Кота і його п’яних одноплемінців, а другу половину – за те, щоб вирятувати вас із небезпеки!

– Ви правду кажете, Морісе Джеральде? Не жартуйте зі мною, я не дитина. Скажіть щиро! Це правда?

– Так, правда! Клянуся небом! Найсолодшою миттю в моєму житті була та, коли під

Час верхової прогулянки одна чарівна жінка нахилилася до мене в сідлі й поцілувала мене.

Найніжнішим поцілунком, що його звідав Моріс Джеральд, був поцілунок Луїзи Пойндекстер, коли вона, звівшись у стременах і поклавши руку йому на плече, палко вигукнула:

– Хай буде що буде! Я кохаю тебе!.. Я кохаю тебе!

Розділ XXVIII ЗАБОРОНЕНА ВТІХА

Відтоді як у Техасі з’явилися перші англосаксонські поселенці, а можна сказати, й на сто років раніше – від часів колонізації цього краю нащадками конкістадорів,- найбільшим клопотом були стосунки з індіанцями.

Незалежно від того, чи були ці законні господарі країни в стані відкритої війни з поселенцями, чи йшли на тимчасове замирення, вони завжди лишалися незмінною темою розмов. Коли точилася війна, говорили про постійну небезпеку нападу індіанців; коли випадало замирення – про те, який час воно може тривати, чи надовго червоношкірі закопали свої томагавки (46).

І тоді, як Техас належав до Мексики, і після того, як його завоювали американці, не було нагальнішої теми розмов ні за сніданком, ні за обідом, ні за вечерею. В багатих гасієндах плантаторів і в убогих мисливських хатинах слова “ведмідь”, “ягуар”, “вепр” звучали рідше й викликали не такий острах, як слово “індіанець”. Індіанцями в Техасі лякали дітей,- як ото в нас їх лякають домовиками,- і вони довго не могли заснути на своїх набитих мохом матрациках, так само як і їхні батьки.

Томагавк – невеличка сокира, зброя індіанців. “Закопати томагавки” – укласти мир.

Незважаючи на міцні мури, що робили гасієнду схожою більше на фортецю, ніж на мирну оселю, мешканців Каса-дель-Корво також не обминуло те тривожне відчуття постійної загрози, спільне для всіх, хто жив при кордоні. Доти вони мало знали про індіанців, та й то лише зі слів інших, але поступово, день по дню, все краще розуміли, що то за небезпека не дав спокійно спати навколишнім поселенцям.

Вони почали вірити, що все те – не пустий страх, а коли хтось із них ще сумнівався, то лист від майора, коменданта форту, отриманий тижнів за два після сніданку в прерії, мав остаточно розвіяти всі їхні сумніви.

Листа привіз рано-вранці кінний стрілець, і плантаторові подали його перед самим сніданком, коли він ішов до столу, за яким уже сиділа вся його родина – дочка Луїза, син Генрі та племінник Кассій Колхаун.

– От несподівана новина! – вигукнув плантатор, швидко перебігши очима листа.- І досить прикра, якщо це правда. Та коли майор так певен, то, гадаю, помилки бути не може.

– Прикра новина, тату? – спитала його дочка, нараз червоніючи.

За цим запитанням стояло й інше, не висловлене

Вголос:

“Про що майор міг написати? Я зустріла його вчора на дорозі серед акацій. Він бачив мене з… Невже про це? Боже мій! Якщо батько дізнається…”

– Команчі на стежці війни – ось що пише майор.

– Ото й тільки? – мовила Луїза, так ніби новина не варта була того, щоб через неї тривожитись.- Ви налякали нас, сер. Я думала,, сталося щось гірше.

– Щось гірше! Ти говориш дурниці, дитино! В Те-хасі немає нічого гіршого за команчів на стежці війни, нічого й наполовину небезпечнішого.

Луїза могла б сказати, що є небезпеки й не менші, принаймні такі, від яких не легше врятуватися. Може, вона пригадала втечу від диких жеребців або слід ласо.

Проте вона змовчала. Тепер Обізвався “Колхаун:

– То майор певен, що індіанці пішли війною? Що він пише, дядечку?

– Пише, що про це вже кілька днів ходила чутка, але не дуже вірогідна. А тепер вона підтвердилась, Учора ввечері до форту прийшов Дикий Кіт, ватаї семінолів, з гуртом своїх одноплемінців. Вони сказали, що команчі по всіх своїх стійбищах у Техасі вже з місяць як поставили розмальовані стовпи й танцюють навколо них танок війни. Кілька загонів уже рушили в набіги, і їх от-от можна чекати й у нашій околиці.

– А той Дикий Кіт, хто він сам? – мовила Луїза, пригадавши розповідь мустангера.- Хіба можна довіряти зрадникові? Він напевне не менший ворог білим, ніж своїм братам – індіанцям.

– Твоя правда, дочко. Ти сказала про ватага семінолів майже тими самими словами, що й майор у приписці до свого листа. Він радить нам не довіряти тому двоєдушному старому негідникові, що напевне перекинеться до команчів, як тільки це стане йому вигідно… А втім,- провадив далі плантатор, відкладаючи набік листа й беручись до кави та вафель,- будемо сподіватися, що ми взагалі не побачимо тут червоношкірих – ні семінолів, ні команчів. Гадаю, зубчасті парапети Каса-дель-Корво приведуть їх до тями, і вони обминуть наш дім стороною.

Перше ніж хтось устиг озватися, в дверях їдальні з’явилося чорне обличчя кучера Плутона, і розмова перейшла на інше.

– Чого тобі, Плутоне? -‘ спитав господар.

– Го-го! Мас’ Вудлі, цьому Нігерові нічого не треба. Тільки сказати панночці Луї, хай швидше кінчає снідати, бо плямиста вже під сідлом, жде не діждеться залізячки між зуби. Еге! Аж танцює на камінні, так хоче на травичку в прерію.

– Ти збираєшся їхати в прерію, Луїзо? – спитав плантатор, спохмурнівши й не приховуючи свого невдоволення.

– Так, тату. Я думала проїхатись.

– Не можна.

– Он як?

– Я тільки хочу сказати, щоб ти не їздила сама. Це не личить дівчині.

– Чому, тату? Я ж часто їжджу сама.

– Атож, чи не занадто часто.

Останні слова змусили дівчину злегка почервоніти, хоч вона й не була певна, що саме хотів сказати батько. Та допитуватись вона не стала, а навпаки, визнала за краще остерегтися, і це видно було й з її відповіді.

– Гаразд, тату, коли ти не дозволяєш, я більш не їздитиму. Виходить, ви цілий день будете десь там У своїх справах, а мені сидіти ув’язненій у цьому похмурому будинку? Оце так, по-твоєму, я маю жити

З Техасі?

– Зовсім ні, дочко. Я не проти, щоб ти їздила собі верхи скільки захочеш, але нехай тебе супроводять або Генрі, або кузен Кассій. Я тільки забороняю тобі виїжджати самій. І маю на те свої причини.

– Причини? Які ж це?

Запитання злетіло з Луїзиних уст мимоволі, і вона ту ж мить пошкодувала про нього. З її збентеженого вигляду було видно, з якою тривогою вона чекає відповіді.

Але відповідь начебто заспокоїла її.

– Які ж тобі ще причини,- сказав плантатор, видимо намагаючись пригасити доччину підозру посиланням на вже відомі речі.- Цілком досить і того, що пише майор. Не забувай, доню, ти вже не в Луїзіані, де жінка може їздити куди хоче, не боячись, що її хтось образить чи скривдить. Тут, у Техасі, таке може спіткати тебе на кожному кроці, а то ще й гірше. Кругом

Індіанці…

– Я ніколи не заїжджаю так далеко від дому, щоб боятися індіанців. Не далі, як на п’ять миль.

– На п’ять миль! – вигукнув з іронічною посмішкою відставний капітан.- Та це те саме, що й на всі п’ятдесят, кузино Лу! Тут не менше шансів зіткнутися з червоношкірими за сто кроків від дому, ніж за сто миль. Коли вони стають на стежку війни, їх можна чекати будь-де й будь-коли, Я вважаю, що дядечко Вудлі має рацію: ти чиниш дуже нерозумно, їздячи отак сама.

– О, т и так вважаєш? – гостро мовила дівчина, кинувши зневажливий погляд на двоюрідного брата.- А дозволь тебе спитати, сер, чим мені допоможе твоє товариство, коли я й справді зустрінуся з команчами, хоч я певна, що така небезпека мені анітрохи не загрожує? Ну й гарна ж буде картина – ми з тобою серед войовничої ватаги розмальованих дикунів! Ха-ха! В небезпеці опинишся ти, а не я, бо я поскачу собі геть, покинувши тебе рятуватись як знаєш. Де ж пак,

– велика мені небезпека – за п’ять миль від дому! Нехай знайдеться в Техасі такий вершник, хоч би й дикун, що на відстані п’яти миль наздожене мене на моїй Луні. Та й тобі куди братися, містере Касе!

– Замовкни, дочко! – звелів старий Пойндекстер.- Я не бажаю чути таких безглуздих балачок. А ти не звертай на неї уваги, небоже. Навіть коли б і не індіанці, то в цих краях чимало всякого іншого наброду, не менш небезпечного. Одне слово, я забороняю тобі їздити хтозна-куди, як ти це робила останнім часом.

– Хай буде по-твоєму, тату,- сказала Луїза, підводячись від столу й рушаючи до дверей.- Я, звісно, послухаюсь тебе, хоч сидіння без руху напевне зашкодить моєму здоров’ю… Іди, Плутоне! – додала вона, звертаючись до негра, що досі стояв на порозі й усміхався.- Відведи Луну в кораль, на пасовище, куди завгодно. Коли хоче, хай собі вертається в свою рідну прерію – мені вона більше не потрібна.- 3 цими словами Луїза швидко вийшла з їдальні, полишивши чоловіків за столом думати над тим, що вона сказала.

Але то були не останні її слова. Ідучи коридором до своєї кімнати, вона, сама того не помічаючи, вимовила пошепки кілька запитань, відповісти на які можна було тільки здогадами.

– Про що тато міг дізнатися? Чи це тільки підозри? Хто міг йому щось сказати? Чи знає він про нашу зустріч?

Розділ XXIX КОЙОТ УДОМА

Колхаун устав з-за столу майже так само раптово, як і Луїза, але, залишивши їдальню, він не пішов до своєї кімнати, а подався з дому.

Його рани ще не зовсім загоїлись і боліли, проте він досить одужав, щоб ходити по саду, до стайні чи коралю – одне слово, коло будинку.

Та цього разу він вирушив у дальшу прогулянку. Чи то збуджений розмовою за сніданком, чи, може, занепокоєний майоровим листом, він, здавалося, на час забув про біль та кволість і, спираючись на костур, хоробро пошкандибав понад річкою в напрямі форту – Індж.

Вийшовши на пустирище, що лежало на півдорозі між гасієндою й фортом і, як видно, не мало певного власника, він невдовзі добувся туди, куди хотів. Серед заростей акації, затіненої вищими деревами, в самісінькій гущавині стояла груба хатина, сплетена з гілляччя і обмазана глиною,- так зване хакале. То була оселя мустангера-мексиканця Мігеля Діаса – лігво, що цілком пасувало його господареві, жорстокому недолюдкові, який недарма дістав промовисте прізвисько Койот, або ж Вовк Прерії.

Того вовка далеко не завжди можна було застати в його лігві – він лише інколи там ночував та ще вряди-годи, продавши гурт зловлених мустангів, дозволяв собі якийсь час нічого не робити й пожити поблизу селища, куди його вабили ниці втіхи, які там можна було знайти.

Колхаунові пощастило застати господаря вдома, але не пощастило побачити його тверезим. Щоправда, той був не такий уже й п’яний, бо встиг проспатися й трохи прочуматись від звичного для себе стану.

– А, сеньйоре! – побачивши на порозі гостя, вигукнув він.- Чсірт забирай! От кого не чекав! Sientese! Сідайте! Беріть стільця. Осьде він, стілець! Ха-ха-ха!

Сміх стосувався предмета, названого стільцем. То був череп мустанга, що правив за стілець. У хатині був ще один такий самий “стілець”, грубий стіл, сяк-так збитий з обаполків юки, та вкрита кінською шкурою купа тростини замість ліжка, на якій напівлежав господар,- і більш нічого. Отакий вигляд мала оселя Мігеля Діаса.

Колхаун, стомившись після важкої прохідки, прийняв запрошення і сів на кінський череп. Він не гаяв часу й одразу ж заговорив про діло.

– Сеньйоре Діасе,- почав він,- я прийшов до вас, щоб…

– Сеньйоре американо! – вигукнув ще хмільний ловець коней, уриваючи його пояснення.- Навіщо зайві слова? Carrambo! (47) Ніби я й так не знаю, чого ви прийшли. Ви хочете, щоб я прибрав того бісового ірландця!

– Атож!

– Атож. А я пообіцяв вам зробити це за п’ятсот песо (48)- як настане час і випаде зручна нагода. І зроблю. Мігель Діас не ламає свого слова. Але час ще не настав, сеньйоре капітане, і нагоди не випало. Вбити людину чисто – це вам неабищо. Навіть у преріях є небезпека, що діло розкопають. А як розкопають…

(47) Чорт забирай! (Ten.)

(48) Песо – іспанська грошова одиниця; тут – у значенні “долар”.

Ха! Що мене тоді чекає? Не забувайте, сеньйоре капітане, що я мексиканець. Коли б я був вашого роду, то простісінько порішив би дона Морісіо і вийшов сухим з води. Скинув би все на сварку, та й годі. Maldito! (49) А з нами, мексиканцями, розмова інша. Досить угородити в когось мачете й випустити з нього кров – і ти уже вбивця, і ви ж таки, американці, у вашому дурному суді з дванадцятьма чесними присяжними, пошлете бідолашного чоловіка на шибеницю. Carrambo! Важити отак своїм життям я не збираюся. Я ненавиджу того ірландця не менше за вас, але не стану сам устромляти голову в зашморг. Треба перечекати, доки настане час і випаде нагода. Еге ж, чорт забирай, час і нагода!

– Час настав, і нагода випала! – збуджено вигукнув наймач, нахиляючись до найманого вбивці.- Ви казали, що могли б легко зробити це, якби почалися заворушення серед індіанців?

– Певно, що казав. Якби було так…

– То ви ще не чули новин?

– Яких новин?

– Команчі стали на стежку війни.

– Carrambo! – вигукнув Койот, підхопившись зі свого тростинового ложа, наче справжній вовк, що зачув здобич.- Santissima Virgen! (50) Ви правду кажете, сеньйоре капітане?

– Чистісіньку правду. Ця звістка щойно дійшла до форту. Відомості надійні – від самого коменданта.

– Ну, коли так…- замислено мовив мексиканець.- Коли так, то дон Морісіо може вмерти. Команчі можуть убити його. Ха-ха-ха!

– Ви певні?

– Я був би ще більше певен, якби за його скальп дали не п’ятсот, а тисячу доларів.

– Він вартий цих грошей.

– Яких?

– Тисячі доларів.

– Ви обіцяєте?

– Обіцяю.

– Тоді команчі таки знімуть з нього скальп, сеньйоре капітане. Повертайтесь до Каса-дель-Корво і спіть

(49) Прокляття! (Ісп.)

(50) Пресвята Діво! (Ісп.)

Спокійно: при першій же нагоді ваш ворог залишиться без чуприни. Ви мене розумієте?

– Розумію.

– І готуйте вашу тисячу.

– Вона на вас чекає.

– Carrambo! їй не доведеться довго чекати. Adios! Adios! (51)

– Santissima Virgen! – вигукнув той нечестивий горлоріз, коли його гість пошкандибав геть з очей.- Оце-то поталанило! Хапнути тисячу доларів за те, щоб прибрати молодчика, якого я й сам хотів порішити, задурно!.. Команчі на стежці війни! Carrambo, невже це правда? Коли так, треба знайти своє індіанське вбрання. Ось уже три роки після того клятого замирення воно лежить без діла. Viva la guerra de los Indios! (52) І дай Боже успіху моїй виставі у прерії!

Розділ XXX ЛИСТУВАННЯ СТРІЛАМИ

Луїза Пойндекстер дуже полюбляла ті розваги, що їх повелося вважати чоловічими. Не проминула вона й стрільби з лука. Лук і стріли були в її руках наче іграшки, з якими вона робила все, що хотіла.

Навчилася вона того мистецтва в індіанців юма. Останні представники цього могутнього колись племені ще й тепер трапляються на пониззі Міссісіпі, поблизу Пойнт-Купе та затоки Атчафалайя.

Уже давно Луїза не брала до рук свого лука, навіть не розпакувала після того, як разом з іншими речами його привезли в одному з фургонів до Каса-дель-Корво. Відколи приїхала туди, вона все не могла вибрати хвилини, щоб повправлятися з цією зброєю Діани (53), і її чудовий лук із дерева маклюри та сагайдак з опереними стрілами так і лежали занедбані в коморі.

Та ось настав день, коли дівчина витягла їх на світ і вшанувала своєю увагою. Це сталося невдовзі після тієї розмови за сніданком, коли батько заборонив їй виїжджати верхи самій. Луїза без жодного слова ско-

(51) До побачення! (Ісп.)

(52) Хай живе індіанська війна! (Ісп.)

(53) Діана – в римській міфології богиня полювання.

Рилася, і навіть більше – не тільки перестала їздити сама, а й відмовлялася виїжджати в чийомусь товаристві.

Плямиста лошиця знуджено стояла в стійлі або несамовито гасала по коралю, дивуючись, чому на її спині більш не буває сідла – отого дивного предмета, котрий, як ніщо інше, нагадував їй про неволю.

Та Луїза не забувала про свою Луну і хоч більше не їздила верхи, проте щодня, мало не щогодини, згадувала про неї і дбала, щоб її добре доглядали. Плямисту годували добірним зерном із засіків Каса-дель-Корво, найсоковитішою травою прерії, а пила вона холодну прозору воду з Леони. Плутон залюбки чепурив лошицю, без кінця чистив її скреблом та щітками, і шерсть на ній лисніла не гірше, ніж його власна чорна шкіра.

Решту часу міс Пойндекстер ділила між обов’язками господині дому і стрільбою з лука. Здавалося, лук і стріли замінили їй прогулянки верхи – улюблену розвагу, якої вона була тепер позбавлена.

Місцем для своїх стрілецьких вправ вона обрала сад з прилеглими гайками, що його з трьох боків огинала річка, а з четвертої замикала задня стіна гасієнди.

Той мальовничий сад був закладений у давноминулі дні, про що свідчили й екзотичні старі дерева, й потьмянілі від часу статуї різця іспанських скульпторів, які нагадували про минувшину не тільки своїм виглядом, а й тим, кого зображували. Там можна було побачити увічнені в камені постаті великого Конде, Кампеадора, першовідкривача американського континенту Колумба, двох видатних конкістадорів Кортеса і Пісарро, уславленої своєю красою і відданістю індіанки Малінче (54).

Та не серед цих кам’яних постатей вправлялась у стрільбі Луїза Пойндекстер, хоча її не раз можна було побачити перед статуєю Малінче. Вдивляючись у подобу індіанської дівчини, молода креолка не осуджувала своєї червоношкірої посестри, яка не встояла перед чужоземним завойовником. У глибині душі вона відчувала, що не їй кидати камінці в ту статую: адже й вона

(54) Конде – французький полководець XVII ст.; Кампеа-Д о р – славнозвісний іспанський рицар XI ст.; К о р т є с – іспанський офіцер XVI ст., завойовник Мексики; Пісарро – іспанський конкістадор XVI ст., завойовник держави інків (територія нинішнього Перу); Малінче (Маріна) – мексиканська індіанка, перекладачка Кортеса, що стала його дружиною. віддала своє серце чоловікові, чиє ім’я було куди менш відоме за Кортесове, хоч він, на її думку, й заслуговував слави.

Тепер Луїза щодня виходила з дому з луком та стрілами, але не спинялася перед тими статуями. Вона простувала далі, під високі дерева, що півколом обступали сад на березі понад закрутом річки. То були здебільшого місцеві дерева – тополі, шовковиці, пекани,- що їх садівник, закладаючи сад, великодушно залишив рости там, де їх, може, не одне століття тому посадила сама природа.

Молода креолка любила сидіти під зеленим склепінням тих лісових красенів або ж прогулюватись берегом прозорої річки, що сонно текла собі поряд. Там дівчина могла бути наодинці сама з собою. Хоч який був суворий батько, але заборонити їй таку невинну втіху він не мав причин. Коли у відкритій прерії на дівчину справді могла чигати якась небезпека, то тут| у саду, за широкою і глибокою річкою та надійними мурами гасієнди, що їх годі було подолати без допомоги високої драбини, боятися чогось просто не випадало. Отож плантатор не тільки не заперечував проти тих самотніх прогулянок дочки, а навпаки, радів, що вона взяла їх собі за звичай, і підозра, яка виникла була в нього – та й не марно – помалу почала розвіюватись.

Зрештою, його могли й увести в оману. Лихі язики завжди раді дошкулити людині, тож чи не став він однією з їхніх жертв? Може, та зустріч дочки з мустан-гером, про яку йому розповіли, була й незумисною? Могли ж вони зовсім випадково зустрітися на дорозі під тими акаціями. А проїхати далі, не озвавшись ані словом до людини, що двічі врятувала її від страшної небезпеки, було б з боку Луїзи просто нечемно. Цілком імовірно, що нічого більше за всім тим і не стоїть – тільки звичайнісінька вдячність.

На користь Луїзи свідчило й те, що вона слухняно відмовилася від своїх прогулянок верхи. Звичайно вона так легко не поступалася. Отже, ця заборона не дуже зачепила її, і виходило знову ж таки, що сумніватись у її чистоті й невинності не було ніяких підстав.

Отак міркував люблячий батько, що міг тільки гадати, бо не мав змоги зазирнути в душу своєї дитини. Якби вони жили в іншій країні чи належали до іншої верстви суспільства, він міг би просто запитати її і зажадати прямої відповіді. Але цей спосіб аж ніяк не прийнятий на Міссісіпі, де десятирічний син чи дочка, якій ще не минуло й п’ятнадцяти, обурилися б проти такого розпитування й назвали б його інквізиторським.

Ще менше міг покладатися Вудлі Пойндекстер на своє батьківське право. Його дочка, ця “красуня-креол-ка”, за останні роки надто звикла до свого гордого титулу та загального схиляння, а це нерідко присипляє або й зовсім убиває в людині природніші душевні порухи. І хоч він був її батько й за законом мав над нею владу, проте сам добре розумів, як недалеко сягнула б та влада, коли б стала проти доччиної волі.

Отож плантатор радів і з того, що дочка послухалась його і, замість гасати верхи по прерії, вдовольнялася прогулянками в саду, де стріляла з лука в пташок, які необачно наверталися їй на очі.

П’ятдесятирічний батьку, хіба ж можна бути таким наївним? Невже ви забули свою власну молодість, і ті мрії, що надихали вас, і хитрощі та виверти, до яких ви вдавалися, і байки, що їх розказували, аби тільки приховати те, що, може, було найблагороднішим пориванням вашої душі?

Мабуть, батько красуні Луїзи не пам’ятав нічого такого, хоч міг би й пригадати дещо із своїх молодих літ. Та він, певно, все те забув, бо інакше не проминув би нагоди піти за дочкою в сад і нишком подивитись, що вона робить під деревами на березі річки. Тоді він побачив би, що її розвага не така жорстока, як можна було подумати. Дівчина не пронизувала стрілами пташок, що довірливо пурхали навколо неї. Як видно, вона воліла показувати свою стрілецьку майстерність в інший спосіб: настромляла на вістря клаптик паперу й пускала стрілу за річку, в гайок на тому березі.

Побачив би він і ще дивовижнішу картину. Через деякий час та стріла, ніби не вподобавши місця, куди її послано, й бажаючи повернутися в прекрасні руки, що пустили її в повітря, прилітала назад до саду з тим самим, чи, може, подібним, клаптиком паперу, настромленим на вістря.

Невтаємниченому глядачеві це дивовижне явище могло б видатися загадковим чи навіть надприродним. Та сторонніх глядачів там не було, а ті двоє, що по черзі напинали тятиву й пускали туди-сюди ту саму стрілу, добре все розуміли.

“Кохання на замок не замкнеш”,- твердить давне прислів’я, хоч воно, може, й не зовсім пасує до техаської прерії, де замків не знають.

А от інше прислів’я, що несе в собі майже ту саму думку, придатне до всіх місць і часів: “Як є охота, знайдеться й нагода”. І навряд чи щось могло б підтвердити його краще, ніж оті польоти стріли над річкою Леоною.

Луї за Пойндекстер виявила охоту. Моріс Джеральд знайшов нагоду.

Розділ XXXI ХИТРОМУДРА ПЕРЕПРАВА

Те листування стрілами не могло тривати довго. Які б то були закохані, коли б вони вдовольнилися спілкуванням на віддалі польоту стріли! Серця, сповнені кохання, прагнуть битися й палати разом, поруч, відчуваючи удари одне одного. Як і в десь рай земний, то оце він!

І Моріс Джеральд, і Луїза Пойндекстер прагнули нових зустрічей.

І ці зустрічі відбувалися – уже не при зрадливому світлі сонця, а тихої опівнічної години, і тільки зорі були свідками отих таємних побачень. Уже двічі зустрічалися закохані під деревами на краю саду, двічі обмінялися палкими клятвами під холодним сяйвом зір. Умовились і про третю зустріч.

А гордий плантатор, який чи не над усе пишався своєю дочкою, навіть не здогадувався, що вона повсякдень порушує його батьківську волю. Що його дочка, його єдина дочка, дівчина з давнього аристократичного роду, красуня, розумниця, яка мала все, щоб вигідно вийти заміж, скрадається вночі на побачення з ловцем коней! Якби йому таке бодай наснилось, він підхопився б із свого м’якого ліжка, неначе від гуку сурми, що провіщає кінець світу.

Вудлі Пойндекстер нічого такого не підозрював. Та й підозрювати не міг – надто вже неймовірне і страхітливе все воно було. Саме через те він і думки такої не припускав, а коли б вона раптом і майнула в нього, він одразу ж прогнав би її геть.

Йому сподобалося, що дочка слухняно скорилась

Йому, хоч він волів би, щоб вона не відмовилася зовсім від прогулянок верхи, а їздила в супроводі брата чи кузена. Та Луїза не погоджувалася на це, а він не дуже наполягав. Зрештою, йому легко було вволити ту доччину примху, бо, поки дівчина лишалася вдома, не могло з’явитися знов і причини, що змусила його до такого суворого заходу.

Луїзина поступливість так переконала плантатора, що він уже майже шкодував про свою заборону. Ніщо не тривожило його ні вдень, ні вночі, і він почав навіть думати про те, щоб скасувати її.

Ніч була така, які бувають тільки на півдні, коли ясний повний місяць тихо пливе на сапфіровому небесному склепінні, коли далекі гори не оповиті серпанком і, здається, до них рукою сягнути; коли стихає вітрець і лапате листя тропічних дерев непорушно завмирає, ніби дослухаючись до дивовижного нічного хору, в якому злилися голоси всіх живих істот, що є в природі,- звірів, птахів, плазунів і комах.

То була така ніч, коли тільки й гуляти удвох із тією єдиною в світі, що з якогось таємничого веління природи полонила твоє серце, коли тобі так хочеться, щоб її білі руки обвили твою шию, і її прекрасні очі дивилися в твої, і ти бачив їх збуджений блиск, що здається ще принаднішим у таємничому світлі місяця.

Уже давно піхотний барабан і кавалерійська сурма сповістили спочинок гарнізонові форту Індж, і час наближався до півночі, коли від дверей готелю Обер-доффера від’їхав вершник і, повернувши на дорогу, що йшла понад річкою на пониззя, невдовзі залишив позаду селище і запізнілих гультяїв, які, блукаючи вулицями, могли б побачити його.

Як уже згадувалось, та дорога вела повз гасієнду Каса-дель-Корво протилежним берегом річки. Згадувалось і про те, що саме там вона виходила на відкритий простір, де був лиш один невеликий гайок. Та окрема купа дерев – їх називають у прерії “острівцями” – стояла якраз при дорозі, якою поїхав нічний вершник, покинувши селище.

Діставшись до того острівця, вершник зліз з коня, припнув його до дерева, а тоді зняв з луки сідла скручену кільцями довгу мотузку з кінського волосу і, надівши її на руку, швидко пішов на ближчий до гасієнди край гайка.

Перш ніж вийти з тіні дерев, він подивився на небо й на ясний місяць. Спочатку в погляді його було тільки німе запитання, потім майнуло занепокоєння, і він стиха мовив сам до себе:

– Мабуть, марно чекати, поки той красень піде на спочинок. Здається, він надумав гуляти до ранку.

Цей нехитрий дотеп, яким частенько тішаться підпилі опівнічники по великих містах, начебто трохи розвеселив і нічного дозорця прерії, і на якусь хвилю обличчя його проясніло. Та потім на нього знов набігла тінь тривоги. Чоловік стояв і дивився на відкриту смугу прерії, що пролягла між ним і річкою. На протилежному березі чітко вимальовувались проти неба темні обриси гасіенди Каса-дель-Корво.

– А що, як там хтось таки не спить? Навряд, година вже пізня. Хіба що кого-небудь гризе нечисте сумління… Е, та там же є один такий! Якщо він не спить, то дуже просто може помітити мене на цій видноті. Мені б то й байдуже, коли б ішлося тільки про мене… Та доведеться ризикнути, іншої ради немає, клянуся святим Патріком! Той бісів місяць зайде не скоро, а небо он яке яснісіньке. Ні, не можна змушувати її чекати. Доведеться-таки йти при світлі. Ну що ж, рушаймо!

З цими словами він швидко, але обережно перейшов відкрите місце і опинився на кручі над річкою. Тоді, не затримуючись там, подався вниз звивистою, певно, вже знайомою йому стежкою. За хвилину він уже стояв біля води, якраз проти того місця, де на протилежному березі в затінку величезної тополі був причалений невеличкий човен.

Якусь хвилю чоловік пильно видивлявся через річку. Немовби промацував очима той берег – чи не ховається там хто в затінку дерев.

Як видно, допевнившись, що під деревами нікого немає, він підняв зашморг свого ласо,- бо то воно було в нього в руці,- зробив кілька обертових рухів і метнув його через річку. Зашморг упав на ніс човна, зачепив його, і чоловік перетяг суденце до себе.

Ступивши в човен, він узяв весла, що лежали на дні, вклав їх у кочети й переїхав на той бік, туди, де раніше стояв човен. Там він вискочив на берег, витяг човна з води, щоб його не знесло течією, і, сховавшись у затінку тополі, став чекати чи то якогось сигналу, чи появи ще когось, з ким він умовився там зустрітись.

Якби хто побачив, як він скрадається, то напевне

Подумав би, що то злодій, який хоче “обчистити” Каса-дель-Корво. Але, почувши пошепки мовлені слова, що злітали з уст нічного гостя, кожен відкинув би таку неподобну підозру. Той чоловік і справді зазіхав на дещо в стінах гасієнди, але то були не гроші, не коштовні прикраси й не фамільне срібло. Йому потрібна була інша коштовність, найдорожча,- сама господиня Каса-дель-Корво.

Навряд чи треба пояснювати, що той нічний вершник, який залишив свого коня в гайку на протилежному березі й так хитромудро переправився через річку, був не хто інший як Моріс-мустангер.

Розділ XXXII СВІТЛО И ТІНЬ

Йому не довелося довго чатувати під тополею. Тієї ж таки хвилі, як він ступив у човен, одне з вікон гасієнди, що виходило в сад, тихенько відхилилось і деякий час лишалося прочинене, так ніби хтось, наміряючись вийти з дому, вагався й хотів допевнитись, що ніяких перешкод немає.

Тендітна біла рука, що притримувала вікно, безперечно, належала жінці, і, судячи з коштовних перснів, що яскріли в місячному сяйві, жінці знатного роду; і, коли незабаром її струнка постать з’явилася на сходах, що вели до саду, вже неважко було впізнати в ній Луїзу Пойндекстер.

То справді була вона.

Кілька секунд дівчина стояла наслухаючи. Ось до неї долинув тихий сплеск води під веслом. Чи то їй тільки причулося? Вона могла й помилитись, бо довкола розлягався безугавний хор цикад. А втім, байдуже. Час побачення настав, і Луїза не хотіла лічити хвилини, а надто після двох годин стомливого чекання у своїй кімнаті.

Легкою ходою спустившись до саду, вона прослизнула повз статуї та кущі й нарешті поринула в тінь великої тополі, де її палко обняли простягнені назустріч руки мустангера.

Якими словами змалювати ті солодкі обійми, ще солодші через те, що вони таємні? Як передати ті високі почуття, що рвуться з грудей закоханих у такі хвилини? їх просто неможливо описати пером на папері.

І тільки згодом, коли минуло довге щемливе забуття й закохані, повернувшись з небес на землю, заговорили про звичайні житейські справи, їхня розмова стала такою, що її вже цілком можна переповісти.

Розпочала ту розмову дівчина.

– Завтра ти знов прийдеш, любий? Завтра опівночі, гаразд?

– І завтра, і позавтра, й без кінця – якби тільки мені вільно було це сказати!

– А чому ні? Чому тобі не вільно?

– Завтра на світанку я їду на Аламо.

– Он як? Це дуже потрібно?

У голосі молодої креолки прозвучали нотки невдоволення. Щоразу на згадку про відлюдну хатину на березі Аламо в ній прокидалося якесь прикре почуття.

Але чому? її ж там так гостинно прийняли. Здавалося б, спомин про ті відвідини мав стати одним з найприємніших у житті Луїзи Пойндекстер. А проте не став.

– Є на те поважні причини.

– Поважні причини? Тебе там хтось чекатиме?

– Тільки Фелім і ніхто більше. Сподіваюся, він там живий і здоровий. Я відіслав його десять днів тому, коли ще ніхто не знав про заворушення серед індіанців.

– Тільки Фелім? Це правда, Морісе? Любий, скажи мені правду! Тільки він?

– Чому ти про це питаєш, Луїзо?

– Я не можу сказати чому. Якби я розповіла тобі, про що часом думаю, то вмерла б із сорому.

– Не бійся, скажи. От я не міг би приховати від тебе нічого, просто не міг би. То скажи мені, що тебе тривожить, люба.

– Ти справді хочеш цього, Морісе?

– Ну звісно, хочу. І певен: хоч би які були твої тривоги, я зможу їх розвіяти. Я розумію, що наші стосунки негожі, принаймні їх визнали б такими, якби дізналися про них. Оце ж тому я й маю поїхати на Аламо.

– Надовго?

– Усього на день, щонайбільше на два. Тільки забрати деякі дорогі мені речі й попрощатися зі своїм життям у прерії.

– Он як?

– Ти начебто здивована?

– Ні, тільки заінтригована. Я не розумію тебе. А може, й ніколи не зрозумію.

– Це Дуже проста річ, Луїзо,- те, що я вирішив. Я знаю, ти пробачиш мені, коли я все тобі розкажу.

– Пробачити, Морісе? За що ти просиш пробачення?

– За те, що не відкрив тобі своєї таємниці. Адже я… я не той, за кого мене вважають.

– Боронь Боже, щоб ти не був тим, за кого вважаю тебе я,- благородною, мужньою, гарною, рідкісною людиною! О Морісе, ти навіть не знаєш, як я шаную, як кохаю тебе!

– Люба моя, і я так само шаную тебе і кохаю. І саме через те зважуюсь на розлуку.

– Розлуку?

– Атож, кохана, але вона триватиме недовго.

– Як недовго?

– Поки пароплав перетне Атлантичний океан і повернеться назад.

– Це ж ціла вічність! Але чому?

– Мені треба поїхати на батьківщину, в мою рідну Ірландію, що її, як ти знаєш, усі тут зневажають. Сьогодні вранці я отримав листа, яким мене викликають туди. ї я охоче їду, бо, судячи з цього листа, скоро зможу повернутись і довести твоєму гордому батькові, що бідний ловець коней, який полонив серце його дочки… Я полонив його, Луїзо?

– Ти ще питаєш! Мало сказати полонив! Ти ж знаєш, що скорив його, і воно ніколи не вирветься з цього полону. Не смійся, Морісе, ні з мене, ні з мого бідного серця – воно тепер довіку твоє!

Після цих палких слів, якими горда красуня цілком віддалася під владу чоловіка, що завоював її душу й серце, закохані знов кинулись в обійми одне одному й, забувши про все на світі, не чули навіть, як навколо запала глибока тиша.

Замовкли коники в зеленій траві, і цикади серед листя дерев, і пересмішник на вершечку великої тополі, і дрімлюга в посрібленому місяцем небі,- так наче все живе, скоряючись велінню самої природи, нараз при-‘ нишкло, щоб не заважати священному таїнству кохання.

Але насправді раптова тиша мала іншу причину. Звуки кроків на посипаній рінню доріжці саду, кроків обережних, чутних тільки гострому вуху,- ось що змусило вмовкнути всі нічні голоси.

Нічого того закохані не чули. Не бачили вони й темної тіні – чи людини, чи, може, самого диявола,- що нечутно ковзала серед квітів, то завмираючи біля статуї, то ховаючись у затінку кущів, аж поки прикипіла до стовбура дерева кроків за десять від того місця, де вони цілувались.

Вони й гадки не мали, що в цю хвилину неземного щастя, коли все навколо них завмерло, та тиша виказує їхню палку мову, а зрадливий місяць освітлює кожний поривчастий рух.

Нічний свідок, що темною тінню ховався за деревом, усе чув і все бачив. Стоячи так близько, він підслухав кожне їхнє слово, навіть млосні зітхання й шепіт, а в сріблястому світлі місяця виразно побачив найменші жести.

Навряд чи треба називати того ницого підглядача. Ім’я Кассія Колхауна саме навертається на думку.

То був справді він.

Розділ XXXIII БОЛІСНЕ ВІДКРИТТЯ

Як сталося, що двоюрідний брат Луїзи Пойндекстер не спав такої пізньої ночі – або, власне кажучи, такого раннього ранку? Чи хтось попередив відставного капітана про те побачення, чи, може, просто невиразна підозра змусила його залишити свою спальню і обійти дозором сад?

Іншими словами – чи став він свідком зустрічі закоханих випадково, чи вистежив їх зумисне?

Слушне перше. Чиста випадковість, а точніше випадковість і місячна ніч дали йому змогу зробити відкриття, що тепер палило його душу пекельним вогнем.

Стоячи опівночі на асотеї, куди він піднявся без певної причини, і отруюючи духмяне повітря тютюновим димом, відставний капітан начебто не виявляв ніякої тривоги. Рани, що їх він дістав у поєдинку з мустангером, уже загоїлись, і хоч згадка про ту ганьбу й досі збурювала в ньому чорну лють, проте гіркоту поразки певною мірою заглушувала надія на помсту, для здійснення якої він уже дещо зробив.

Як і Луїзин батько, Колхаун був дуже задоволений з того, що вона останнім часом не виїжджає з дому, бо саме за його таємною порадою старий Пойндекстер заборонив дочці їздити самій. Так само як і той, він не підозрював, чому дівчина раптом захопилася стрільбою з лука, й не надавав цьому ніякого значення. Він почав навіть тішити себе надією, що Луїзина байдужість до нього просто вдавана або й узагалі існує тільки в його уяві. Останніми днями дівчина ніби полагідніла, і ця приємна зміна ще дужче схиляла його до думки, що, може, він і помилявся у своїй ревнивій підозрі.

Колхаун і дотепер не мав ніяких певних доказів її прихильності до молодого ірландця, а що нових причин тривожитись не виникало, то він ладен був повірити, що їх справді немає.

У такому вмиротвореному настрої він і піднявся на асотею. З того, як він безтурботно запалив сигару й став курити, було очевидно, що, незважаючи на пізню годину, він прийшов туди без якоїсь певної мети. Може, йому просто захотілося на час залишити свою задушну спальню й подихати свіжим повітрям, чи то помилуватися красенем-місяцем, хоч загалом таких романтичних нахилів за ним не водилося.

Та хоч як воно було, а відставний капітан запалив сигару, став лицем до річки і, спершись на парапет, з видимим задоволенням курив. Не порушив його. спокою і вершник, що з’явився за річкою і поїхав відкритою рівниною. Колхаун знав, що там проходить дорога. Отже, то міг бути якийсь подорожній, що вирішив скористатися з нічної прохолоди і їхати далі, адже ніч була така, що звабила б у дорогу навіть дуже стомлену людину. А може, то котрийсь плантатор повертався додому з селища, затримавшись на зайву часинку в готельному барі.

Коли б це було вдень, відставний капітан напевне впізнав би вершника, а тепер, при світлі місяця, бачив тільки, що то чоловік на коні, та й годі. Він машинально вів за ним очима, як ото, буває, замислившись, стежиш за якимось зовсім не потрібним тобі предметом, що пливе за водою. І тільки коли вершник порівнявся з гайком напроти гасієнди і, притримавши коня, повернув під дерева, Колхаун зацікавився його поведінкою.

– Що б це, в біса, могло означати? – пробурмотів він сам до себе, вийнявши з рота недопалок сигари.- Ах ти ж чорт, він зліз із коня! – провадив він, коли невідомий з’явився пішки на ближчому краю гайка.- І йде сюди, просто до закруту річки… О, вже спускається з кручі, та так швидко, наче вже не раз там ходив. Невже він хоче пробратися в наш сад? Тоді йому доведеться переплисти річку, а чи варта справа заходу? І якого біса йому треба в саду? А може, це злодій?..

То було перше, що спало Колхаунові на думку, але він одразу відкинув це припущення. Щоправда, в іспа-но-американських країнах навіть жебраки їздять верхи, то чого б не їздити й злодієві. Та все ж навряд щоб чоловік отак серед ночі прискакав на коні красти садовину чи городину.

Чого ж тоді йому треба?

Те, що невідомий залишив свого коня в гайку, а сам пішов до річки пішки – та ще й скрадаючись, як можна було помітити навіть у тьмяному світлі місяця,- досить промовисто свідчило, що його наміри навряд чи чесні, й наводило на думку про якусь зловмисну мету.

Що ж він міг замислити?..

Відколи невідомий спустився з кручі, Колхаун більш не бачив його. Чагарі на протилежному березі сховали його від очей.

З яким же наміром він туди забрався?

Уже чи не вдесяте відставний капітан, дедалі дужче тривожачись, запитував себе про це, коли раптом до нього долинув такий звук, ніби щось кинули в річку. Звук був тихий, але Колхауи виразно почув, як щось тверде хлюпнулось об воду.

– Наче весло,- пробурмотів він.- Авжеж, так і є. Богом присягаюся! Той злодюга вкрав наш човен і веслує просто до саду. Чого ж йому все-таки треба?..

Та відставний капітан не збирався розгадувати ту загадку на даху. Він вирішив тихенько спуститися вниз, підняти з ліжок дядька та двоюрідного брата, взяти з собою когось із слуг, а тоді влаштувати засідку й схопити непроханого гостя.

Він уже зняв руку з парапету й хотів був іти, коли його вухо вловило ще один звук, що змусив його знов нахилитись і визирнути в сад.

Той звук долинув не від річки і зовсім не скидався на сплеск води. Здавалося, то був скрип прочинених дверей чи вікна і почувся він десь унизу, зовсім близько.

Перехилившись через парапет, щоб з’ясувати, в чому річ, відставний капітан побачив таке, що обличчя його враз стало біле, як місяць на небі, а серце аж похололо.

Вікно було прочинене в спальні його двоюрідної сестри Луїзи. Він добре знав те вікно. А сама дівчина вже стояла на сходах, що вели до саду, з видимим наміром зійти туди. У широкій білій сукні, що вільно спадала з плечей, та легенькій хустинці на голові, вона була схожа на німфу ночі, дочку місяця, яку він щедро оповив срібним серпанком.

Колхаун миттю зміркував, що її поява якимось чином пов’язана з тим невідомим, який саме переправлявся через річку.

А хто ж міг бути той чоловік? Та хто ж би ще, як не Моріс-мустангер!

Таємна зустріч! Та ще й наперед умовлена! Щодо цього не було ніякого сумніву, а якби й був, то вмить розвіявся б, коли постать у білій сукні легко ковзнула вниз кам’яними сходами, промайнула по садових доріжках і зникла між дерев, під якими звичайно стояв човен.

Наче прибитий до місця якоюсь невідомою силою, відставний капітан і далі стояв на асотеї,’ не в змозі ні вимовити слова, ні навіть ворухнутися. І тільки коли біла сукня зникла з очей і з-за дерев долинули тихі голоси, він отямився й став міркувати, що робити далі.

Він облишив свій намір збудити інших мешканців гасієнди – принаймні на якийсь час. Спершу він сам стане свідком Луїзиної ганьби, а вже тоді… тоді…

В ту хвилину душевного сум’яття Колхаун просто не міг загадувати наперед. Спонукуваний лише сліпою люттю, він квапливо збіг сходами, перейшов увесь будинок і подався до саду.

Він ішов і відчував дивну млість. Ноги під ним тремтіли й підгиналися – і коли він спускався сходами, і коли йшов садом. Тремтіли й тоді, як він стояв, сховавшись за деревом, і спостерігав оту сцену, що роздирала йому душу нестерпним болем.

Він чув клятви закоханих, їхні палкі освідчення, чув про намір мустангера поїхати наступного ранку й незабаром повернутися з якимись таємничими доказами, що мали змінити його життя. З гіркою мукою почув він, як Луїза умовляла мустангера відмовитися від того наміру і як він зрештою переконав її на своє. Потім Колхаун побачив, як вони кинулись одне одному в обійми,- саме тоді його нога нервово шарпнулася на камінцях, і той звук урвав скрекотіння цикад.

Чому ж він не кинувся тоді до них і не поклав край тій нестерпній для нього сцені, чому ударом ножа не звалив суперника до своїх ніг і ніг його коханки? Чому не зробив цього з самого початку, коли тільки-но побачив їхню зустріч і вже не потребував дальших доказів того, що його двоюрідна сестра зганьбила себе?

Колись відставний капітан не був таким стриманим. То що ж усе-таки спинило його? Чи не отой досконалий взірець зброярської майстерності, що виблискував воронованою крицею при боці його суперника,- навіть у світлі місяця можна було впізнати в ньому шестизарядний револьвер Кольта?

Можливо, що так воно й було. В усякому разі, хоч як поривало Колхауна помститися тут-таки, на місці, щось змусило його не тільки побороти спокусу, а й піти звідти в найболіснішу для нього мить – коли ті двоє востаннє злилися в обіймах,- отож, розпалений ще дужче, ніж раніше, він квапливо подався до будинку й полишив закоханих, які так нічого й не підозрювали, закінчувати своє прощання, що, напевне, мало затягтися ще надовго.

Розділ XXXIV ЛИЦАРСЬКІ НАСТАНОВИ

Куди ж подався Кассій Колхаун?

Певна річ, не до спальні. Хіба можна було спати з таким болем у серці!

Ні, він поспішив до кімнати свого двоюрідного брата, Генрі Пойндекстера. Майже побіг покрученими переходами будинку, не спинившись навіть для того, щоб узяти свічку.

Та свічка й не знадобилася б. Гратчасті віконниці в кімнаті Генрі були відслонені й пропускали досить місячного світла, щоб розгледіти все, що треба. Видно було й стіни кімнати, і її просту обстановку: вмивальник, невеликий столик, кілька стільців та ліжко з прозорою запоною проти москітів.

Юнак лежав на ліжку під запоною і спав тим тихим безтурботним сном, який буває тільки в людей з чистим сумлінням. Його гарна голова спокійно лежала на подушці, й навколо неї безладно розметались буйні лискучі кучері.

Колхаун відхилив запону, і місячне проміння, впавши на обличчя юнака, висвітлило його мужні й благородні риси. Як разюче різнилося це обличчя від того, що схилилося зараз над ним! Хоч обидва вони були вродливі, проте на одному лежала печать ангельської цноти, на другому – нечистої сили.

– Прокинься, Генрі!.. Прокинься!..- уривчасто мовив Колхаун, торсаючи сонного за плече.

– Га? Що?.. А, це ти, кузене Касе… Що сталося? Невже індіанці?..

– Гірше, ніж індіанці, куди гірше! Мерщій вставай і побачиш сам. Швидше, бо буде запізно! Ходімо, подивишся на свою ганьбу, на ганьбу своєї родини! Ну ж бо, швидше, поки ім’я Пойндекстерів не стало посміховищем для всього Техасу!

Після такого заклику нікому б не захотілося спати, і вже й поготів – одному з Пойндекстерів; отож молодший представник цього роду вмить підхопився з ліжка й став посеред кімнати, занімілий з подиву.

– Одягатись нема коли,- збуджено наставляв його Колхаун.- Ні, стривай, штани надягни. А все інше к бісу! Нема в нас часу на такі дрібниці. Швидше, та швидше ж!

Не минуло й хвилини, як молодий плантатор був одягнений у свій звичайний костюм – штани та бавовняну креольську блузу,- і, скорившись волі двоюрідного брата, квапливо йшов за ним садовою доріжкою, хоча й досі не розумів, навіщо той так безцеремонно підняв його з ліжка.

– В чому річ, Касе? – запитав він, побачивши, що Колхаун зупиняється.- Що все це означає?

– Зараз сам побачиш. Стань отут біля мене. Подивись між ті дерева, під якими стоїть човен. Бачиш там що-небудь?

– Щось біле. Схоже на жіночу сукню… Так-так… То жінка!

– Атож, таки жінка. І хто вона, по-твоєму?

– Не можу сказати. А хто?

– А поруч неї ще одна постать, темна…

– То начебто чоловік?.. Еге ж, чоловік.

– А хто він, як ти гадаєш?

– Звідки мені знати, Касе. А ти знаєш?

– Знаю. То Моріс-мустангер!

– А жінка?

– Луїза, твоя сестр а… в його обіймах! Наче вражений кулею в серце, юнак похитнувся,

А тоді кинувся вперед.

– Стривай! – сказав Колхаун, схопивши його за руку.- Ти забув, що в тебе немає зброї. А той негідник, я знаю, озброєний. На, візьми оце і оце…- Він дав двоюрідному братові свій револьвер і ніж.- Я хотів був сам з ним розправитися, ще тоді, одразу ж, але подумав, що краще буде тобі, братові, покарати кривдника твоєї сестри. А тепер іди, хлопче! Тільки пильнуй, щоб не влучити в неї, але йому нізащо не дай утекти. Ніяких слів чи попереджень. Тільки-но вони розступляться, стріляй йому в живіт, а як буде мало шести куль, добий ножем. Я стоятиму поблизу і, коли треба, допоможу тобі. Ну, йди! Підкрадься тихенько і пошли того мерзотника просто в пекло!

Та Генрі Пойндекстер не потребував тих блюзнірських порад. Адже то була його сестра, його прекрасна сестра – заблудла й занапащена!..

В одну мить він опинився поруч і став перед лиходієм, що зганьбив її.

– Підлий негідник! – крикнув він.- Зараз же забери свої брудні руки від моєї сестри! Луїзо, відійди і дай мені вбити його! Відійди, сестро! Відійди, кажу!

Коли б Луїза послухалася брата, то цілком можливо, що в наступну мить Моріс Джеральд уже не жив би; хіба що в нього стало б духу вистрілити першим і самому вбити Генрі Пойндекстера – а зробити це, з його досвідом і вмінням орудувати своїм шестизарядним “кольтом”, йому було б неважко.

Та, замість витягти з кобури револьвер чи ще якось захищатися, він лише намагався вивільнитись із обіймів дівчини, що вперто не відпускала його, і, як видно, боявся тільки за неї.

Генрі теж не міг вистрілити в гаданого лиходія, бо боявся влучити в сестру, і, стримуваний цим побоюванням, усе не спускав курка.

Виникла мимовільна пауза, що зрештою стала рятівною для всіх трьох. Луїза, миттю збагнувши ситуацію, нараз випустила з обіймів свого коханого і майже в ту саму мить обхопила руками руки брата. Вона знала, що Моріс не візьметься до зброї. Тільки Генрі міг накоїти лиха, і треба було спинити його.

– Іди звідси, йди! – гукнула вона до мустангера, силкуючись вдержати юнака, що не тямив себе з гніву.- Брат хибно зрозумів те, що бачив. Іди, я сама йому поясню. Ну ж бо, Морісе, йди!

– Генрі Пойндекстере,- сказав молодий ірландець, перш ніж послухатись Луїзи й піти.- Хоч ви й зволй-ли назвати мене негідником, але це зовсім не так. Дайте мені час, і я доведу, що ваша сестра склала про мене правдивішу думку, ніж її батько, брат чи кузен. Я прошу всього півроку, і якщо на той час ви не переконаєтесь, що я гідний її довіри, її кохання, то можете застрелити мене, де тільки натрапите, як паскудного койота, що перебіг вам дорогу. А тим часом прощавайте.

Слухаючи слова мустангера, Генрі вже не так поривався випручатись із сестриних рук, що виявилися дужчими за його власні. Його спроби дедалі млявішали й нарешті зовсім припинились, коли від річки долинув хлюпіт води, сповістивши, що непроханий опівнічний гість Каса-дель-Корво подався назад у дику прерію, яку він обрав собі за домівку.

Уперше довелося мустангерові повертатися звідти в такий примітивний спосіб, уплав. Досі він переправлявся в човні, що його потім перетягала назад дівоча рука з допомогою легенького ласо, свого часу подарова-гого Луїзі Пойндекстер разом із плямистою лошицею.

– Брате, ти несправедливий до нього! Атож, несправедливий! – почала переконувати брата Луїза, тільки-но мустангер зник з очей.- 0 Генрі, любий, якби ти тільки знав, який він благородний! Він і на думці не має якось скривдити мене. Ось якраз перед цим він казав, як збирається діяти, щоб не пішов поговір… ну… цебто щоб я була щаслива… Повір мені, брате, він справжній джентльмен. Та коли б і ні… коли б він навіть був простого роду, як ти вважаєш, то я все одно вчинила б так само, все одно, бо я кохаю його!

– Луїзо, скажи мені правду. Не так, як братові, а як самій собі. Я сьогодні побачив досить, щоб і без твоїх слів зрозуміти, що ти кохаєш цього чоловіка. Але скажи, чи не скористався він з твого… з твого нерозважливого почуття?

– Ні, ні і ще раз ні! Життям тобі присягаюся. Він надто благородний. Та навіть якби я… Ні, Генрі, він ні в чому не винен! Коли й слід когось винуватити, то тільки мене. Ой брате! Ну навіщо ти так образив його?

– Хіба я його образив?

– Образив, Генрі, тяжко й незаслужено.

– Тоді я поїду за ним і перепрошу. Якщо ти кажеш правду сестро, я повинен це зробити. Зараз же й поїду. Він мені ще з першого разу сподобався, ти ж знаєш. Я не міг повірити, що він здатен на підступний вчинок. Та й тепер не вірю. Ходімо додому, сестро, тобі треба лягти спати. А я негайно поїду до готелю, може, ще застану його там. Я просто не матиму спокою, поки не перепрошу його за свою нечемність.

Так говорив великодушний брат, ніжно ведучи сестру за руку, і в душі його не було вже й тіні гніву, а тільки жаль. Він квапливо йшов до гасієнди, щоб, не гаючи часу, поїхати за молодим ірландцем і перепросити за свої слова, що їх, зважаючи на обставини, цілком можна було вибачити.

Коли ті двоє зникли в домі, в саду з’явилась і третя постать, що досі скрадалася за кущами, а тепер випросталась і рушила за ними до будинку. То був їхній двоюрідний брат Кассій Колхаун.

Він також мав намір поїхати слідом за мус-тангером.

Розділ XXXV НЕГОСТИННИЙ ГОСПОДАР

“Шмаркатий боягуз! Дурень! Та й сам я дурень, що поклався на нього. Мав би знати наперед, що вона заб’є баки дурному теляті й дасть тому мерзотникові змогу втекти. Я ж міг сам пальнути в нього з-за дерева і вбити, як поганого пацюка! Ще й нічим не ризикуючи, навіть своєю репутацією. Без найменшого ризику! Дядько Вудлі тільки подякував би мені, та й усі в селищі сказали б, що я вчинив гаразд. Мою двоюрідну сестру, дівчину знатного роду, звабив якийсь пройдисвіт, торговець кіньми! Та хто б сказав хоч слово проти мене! Яка була нагода! І чому я пропустив її? Ах ти ж чорт, чи випаде така ще коли?!”

Отакі думки допікали відставного капітана, поки він, тримаючись оддалік, ішов за двоюрідним братом і сестрою до гасієнди.

– Цікаво,- пробурмотів він сам до себе, заходячи на подвір’я,- чи той шмаркач серйозно говорив? їхати перепрошувати негідника, що обдурив його сестру! Ха – ха! Добрий був 5и дотеп, тільки тут не до сміху… О, здається, він справді надумав їхати, бо з чого б то такий шум у стайні? Онде, виводить коня! Боже праведний, він таки їде!

Двері стайні, як то заведено в мексиканських гасієн-дах, виходили на викладене плитами внутрішнє подвір’я. Досі вони були ледь прочинені, та саме коли відставний капітан поглянув туди, двері розчахнулись від поштовху зсередини, і на порозі з’явився чоловік, ведучи за собою осідланого коня.

Чоловік був у панамі й накинутому на плечі плащі. Та Колхаун одразу впізнав свого двоюрідного брата Генрі і його карого коня.

– Дурень! Ти таки випустив його з рук! – просичав він, коли юнак під’їхав ближче і вже міг його почути.- Віддай мені револьвер і ніж. Це забавки не для твоїх тендітних пальчиків. Ну? Чого ж ти не скористався з них, як я тобі казав? Це ж треба – вчинити таку дурницю!

– Знаю, я справді вчинив дурницю,- спокійно відказав молодий плантатор.- Я образив – тяжко образив – благородну людину.

– Він образив благородну людину! Ха-ха-ха! Та ти божевільний, присягаюсь небом, божевільний!

– Я був би божевільний, кузене Касе, коли б послухався твоєї поради. На щастя, до цього не дійшло. Але дечого накоїти я встиг і цілком заслуговую, щоб назвати мене й гірше, ніж дурнем. Та оскільки це сталося за особливих обставин, я все-таки можу сподіватись на пробачення. Так чи так, але спробую його дістати і їду зараз же, не гаючи часу.

– Куди це ти їдеш?

– За Морісом-мустангером. Перепросити за свою негідну поведінку.

– Негідну поведінку! Ха-ха-ха! Ти, певно, жартуєш?

– Ні, я серйозно. їдьмо зі мною, і побачиш сам.

– То я скажу тобі ще раз, що ти божевільний. І не просто божевільий, а геть безмізкий клятий ідіот. Ось ти хто, клянуся Христом-Богом і генералом Джексоном!

– Ти не дуже чемний, кузене Касе, хоч після тих слів, що я сам сьогодні вживав, я ладен вибачити тобі. Може, колись і ти, за моїм прикладом, перепросиш за свою грубість.

І, не сказавши більш ні слова, молодий плантатор, людина справді рідкісного благородства, скочив у сідло й виїхав з подвір’я.

Колхаун стояв, аж поки стукіт копит майже завмер удалині. Тоді, неначе щось його підштовхнуло, швидко рушив верандою до своєї кімнати й повернувся вже в довгій куртці з грубої червоної тканини; потім пішов до стайні і незабаром з’явився знову, ведучи осідланого й загнузданого коня. Він так обережно вів коня по кам’яних плитах подвір’я, ніби викрадав його, і, тільки опинившись за межами гасієнди, на м’якій траві прерії, скочив у сідло й швидко поскакав геть.

З милю чи більше він їхав тією самою дорогою, якою подався й Генрі Пойндекстер. Та ніщо не говорило про те, що відставний капітан хоче наздогнати двоюрідного брата: того вже давно й не чути було вдалині, а Колхаун їхав собі легким клусом, так наче й не думав за ним гнатися.

Так само як і Генрі, він їхав проти течії річки, в напрямі до форту. Але десь на півдорозі між Каса-дель-Корво і фортом спинив коня й, роздивившись довкола, звернув на стежку, що вела між чагарями до берега річки. їдучи тією стежкою, він тихо бурмотів сам до себе:

– Дарма, лишилася ще одна нагода, теж непогана, хіба тільки дорожча. Вона обійдеться мені в тисячу доларів. То й що? Зате я нарешті позбудусь того триклятого ірландця, що отруює мені все життя! Він казав, що рано-вранці поїде до своєї оселі. Цікаво б знати, о котрій годині. Вони тут у прерії як і вдосвіта встануть, то вважають, що вже пізно. Ет, пусте. Койотові вистачить часу, щоб перестріти його на дорозі. Здається, це та сама дорога, якою ми їхали тоді в прерію. Він згадував свою хатину на Аламо. Так зветься річка, на березі якої ми снідали. Його кубло має бути десь недалеко звідти. Мексиканець напевне знає, де воно чи принаймні як туди їхати,- а для нашого діла й цього досить. На біса нам та його хатина! її господар навряд чи доїде туди. Дорогою йому можуть трапитись індіанці. Повинні трапитись, і ще до сходу сонця!

Отак міркуючи вголос, Колхаун дістався до іншого “кубла” – до хакале мустангера-мексиканця, що й було метою його поїздки.

Зіскочивши з сідла й припнувши коня до дерева, він підійшов до хатини.

Двері були розчинені навстіж, і в хатині лунав розко – тистий звук, в якому неважко було впізнати хропіння сонної людини. Але не тієї, що спить спокійним, рівним сном. Воно то уривалося, то змінювалось гучним рохканням і невиразними словами, що їх, заплітаючись, вимовляв язик, неначе розпухлий від надміру випитого нещодавно спиртного. Брутальна іспанська лайка пересипалася побожними чи, скоріш, блюзнірськими вигуками: “Sangre de Cristo! Jesus! Santissima Virgen! Santa Maria! Dios! Madre de Dios!” (55) – так наче господар хакале вів уві сні розмову чи не з усім католицьким пантеоном.

Колхаун стояв на порозі і слухав.

– Mai… dit… to! – вигукнув сонний і гикнув.- Buen… nas nove… dad… des! Добрі новини, por sangre Cris… to!.. Атож, сеньйоре ‘мерикано, чудові новини! Індіанці… команчі на стежці війни – el rastro de guerra! Благослови Боже к… команчів!..

– Цей мерзотник геть п’яний! – сам незчувшись як, уголос промовив гість.

– А, сеньйоре! – вигукнув господар, трохи прочумавшись від звуку людського голосу.- Хто має честь… чи то пак, я маю щастя… я, Мігель Діас, або ж Койот, як звуть мене бродяги… Ха-ха! К… койот!.. Е! А як звати вас? Вас, сеньйоре!.. Mil demonios! Ь(6) Хто ви такий?..

Підвівшись на своєму тростиновому ложі, п’яний мексиканець якийсь час сидів, утупивши напівзапитливий, напівбезтямний погляд у гостя, що порушив його хмільний сон. Та це тривало не більш як з десяток секунд. А тоді господар хакале, щось бурмочучи собі під ніс, знову звалився на ліжко, і гучне, розкотисте хропіння сповістило, що він і Думати забув про гостя.

– Ще одну нагоду втрачено! – крізь зуби процідив Колхаун, з досадою повертаючи від дверей.- Тверезий дурень і п’яний шахрай – добра мені компанія на таке діло, як моє! От клятий неталан! Усе сьогодні проти мене! Мабуть, годин зо три мине, поки цей кнур проспиться. Цілих три години… а тоді яка з нього користь? Буде надто пізно… надто пізно!

З цими словами він узявся за поводи й став обіч коня, ніби не знаючи, що робити далі.

(55) Кров Христова! Ісусе! Пресвята Діво! Свята Маріє! Боже! Матір Божа! (Ісп.)

(56) Тисяча чортів! (Ісп.)

__ Нема чого тут дожидати! Поки з його клятої

Голови вийде хміль, уже настане світанок. Краще їхати назад до гасієнди й чекати там. Або ж… або ж…

Яка ще можливість спала йому на думку в цю критичну мить, відставний капітан уголос не сказав. Але хоч би що то було, воно поклало край ваганням і спонукало його до негайної дії. Одним порухом зірвавши з дерева поводи й перекинувши їх через голову коня, він скочив у сідло й поскакав геть від хатини, але не туди, звідки приїхав, а в зовсім інший бік.

Розділ XXXVI ТРОЄ НА ОДНІЙ ДОРОЗІ

Навряд чи хто зміг би заперечити, що подорож верхи гладенькою зеленою прерією – то така втіха, якої не зрівняти ні з чим. А хто мав щастя її зазнати, той і н є стане заперечувати. Коли у вас жвавий кінь, біля сідла сумка з добрячим припасом та фляга з коньяком, а в сідельному чохлі повна скринька сигар, ви можете вирушати в цілоденну подорож і не боятися, що вона вам надокучить. А ще коли разом з вами їхатиме добрий приятель, що, як і ви, любить природу й відчуває її красу, ця подорож, хоч би яка вона була довга й нелегка, залишиться у вашій пам’яті на багато років. Ну, а коли то буде жінка, яка збудила у вас палкі почуття, то радість від подорожі житиме у вашому серці повік.

О, якби всім подорожнім у прерії випадало таке товариство, дикий простір Західного Техасу дуже скоро заполонили б приїжджі з усіх усюд, його неозорі рівнини перестали б бути “глухим бездоріжжям”, і на них, куди не кинь оком, юрмилися б вичепурені багаті нероби.

То краще нехай усе залишиться як є. А так, якщо ви вирушите в прерію і, опинившись за околицею селища, звідки почали свою подорож, звернете вбік від “битого шляху”, позначеного слідами заледве п’ятьох-шістьох коней, що колись проїхали там перед вами, то можете їхати годину, день, тиждень, місяць або й цілий рік – і не побачити ніде жодної подібної до вас істоти.

Лише той, хто сам подорожував великою рівниною Техасу, знає, що являє собою насправді цей неозорий простір, уявити який однаково що уявити безмежність. Та ще хіба морські мандрівники якоюсь мірою зрозуміють мене. Адже так само, як можна перетнути Атлантичний океан – навіть тим курсом, яким звичайно йдуть кораблі,- й не зустріти жодного суденця, так можна місяцями їхати й техаською прерією серед цілковитого – і, здається, вічного – безлюддя!

Та навіть океан не справляє враження такого безмежжя. Мандруючи його обширами, ви не спостерігаєте ніяких змін, і ніщо не говорить про те, що ви посуваєтесь уперед. З усіх боків – довкола вас і над вами – весь час начебто та сама неозора блакитно-синя поверхня з перекинутою над нею величезною чашею неба, майже такого ж, хіба трохи світлішого, кольору. Здається, ніби стоїш нерухомо в центрі неосяжного кола, під височенним склепінням,- і ви мимоволі втрачаєте реальне відчуття отих “безмежних відстаней”.

Інша річ у прерії. Купки дерев і чагарників, поодинокі дерева, узвишшя, пагорби, кам’яні брили – усі ті, сказати б, віхи – безнастанно перебігають у вас перед очима, ви бачите, що їдете вперед, долаєте відстань, і вже саме це змушує вас пройнятися відчуттям безмежності того простору.

Не часто трапляється так, щоб подорожній милувався красою прерії в самотині, особливо на південному заході Техасу. Ті, кому випадає не дуже безпечна дорога цією дикою пусткою, що її команчі вважають землею своїх предків, їздять щонайменше по двоє-троє, а здебільшого гуртом по десять або й двадцять чоловік.

А проте часом можна побачити там і самотнього подорожнього. Приміром, тієї ночі, коли сад гасієнди Каса-дель-Корво став свідком уже відомих нам ліричних і драматичних сцен, аж троє подорожніх одинцем перетинали рівнину, що простяглась на південний захід від берегів річки Леони.

Якраз тієї хвилини, коли роздратований невдачею Колхаун від’їжджав від хакале мустангера-мексикан-ця, перший з тих нічних подорожніх залишив позад себе околиці селища при форті Індж і подався в напрямі річки Нуесес або ж котроїсь її притоки.

Навряд чи треба пояснювати, що він їхав верхи. У Техасі пішоходів можна побачити тільки в містах і на плантаціях.

Той вершник сидів на доброму, дужому коні, з чийо – го жвавого й пружнйго скоку було видно, що він здатен нести свого вершника дуже далеко й не пристати в

Дорозі.

Чи дуже далеко зібрався їхати вершник, сказати з його вигляду було важко. Своїм одягом і спорядженням він не різнився від першого-ліпшого техасця, що вирушив кудись миль за десять. Певно, він звідкись повертався, бо навряд щоб такої пізньої години виїхав з дому. А серапе, недбало накинуте на його плечі, могло служити й для захисту від нічної роси.

Але тієї ночі роси не було, та й там, куди простував вершник, не лежало жодного селища, отож скидалося все-таки на те, що він вирядився в дальшу дорогу, кудись аж ген у прерію, хоч начебто й не дуже поспішав, так ніби йому було байдуже, коли, він туди дістанеться. Навіть навпаки – він начебто цілком поринув у якісь свої думи чи спогади й так замріявся, що не звертав уваги ні на дорогу, ні на свого коня. Поводи вільно лежали в коня на шиї, і він ішов своєю волею, проте не спинявся й нікуди не збочував, а неухильно простував уперед, так наче вже не раз скакав тією дорогою.

Отак повагом, не підганяючи коня ні хлистом, ні острогами, їхав собі той подорожній, аж поки зник у тьмяному серпанку далекого місячного світла.

Майже в ту мить, коли він зник удалині, на околицю селища виїхав ще один вершник і, ніби діставши умовний знак від першого, поскакав тією ж таки дорогою.

Судячи з його одягу, він також вирушив у досить далеку подорож. На плечах його був широкий застебнутий на пряжку біля коміра плащ, поли якого вільно звисали на крижі коня.

На відміну від першого вершника, цей видимо поспішав і раз у раз підганяв коня то хлистом, то острогами. Здавалося, він будь-що хотів когось наздогнати. Чи не отого першого подорожнього, який щойно зник удалині? На користь цього припущення свідчило й те, що він час від часу нахилявся в сідлі й пильно вдивлявся вперед, ніби сподівався побачити на обрії чиюсь постать.

О їдучи так само й далі, і цей зник з Очей якраз там, де його попередник,- коли б хтось стежив за ними з форту чи з селища. За дивним збігом обставин,- якщо це справді був випадковий збіг,- тієї ж таки хвилини й з того ж таки невеличкого техаського селища виїхав третій вершник і поскакав прерією в. тому ж напрямі, що й два перші.

Він також був одягнений, наче зібрався в далеку дорогу. Довга червона куртка ховала від ока його постать, а широка пола, відхилившись на стегні, прикривала короткий мисливський карабін, приторочений навскоси на крилі сідла.

Як і перший вершник, він їхав без поспіху, повільним клусом – надто повільним навіть як на далекого мандрівника. Зате в поведінці його виразно бачився неспокій, і цим він нагадував вершника, що їхав перед ним.

Та була в поведінці тих двох подорожніх істотна різниця. Коли вершник у темному плащі явно нетерпеливився наздогнати когось попереду, то другий, у червоній куртці, здавалося, був поглинутий тільки тим, що діється позаду. Він то оглядався, зводячись на стременах, то повертав коня й пильно озирав дорогу, якою щойно проїхав,- і весь час сторожко прислухався, ніби чекав, що хтось його переслідуватиме.

Назираючи отак і далі, й цей вершник доїхав туди, де зникли з очей два перші, і так само зник. Нікого він не наздогнав, і ніхто не наздогнав його.

Хоч відстань між тими трьома вершниками, що їхали прерією, була майже однакова, проте один одного вони не бачили. Другий, що їхав посередині, не міг побачити двох інших, а ті не могли побачити його.

І ніхто б не зміг осягти одним поглядом усіх трьох чи принаймні двох із них, хіба що велика техаська сова з верхівки якогось високого пагорба чи дрімлюга з іще вищої високості, де вона полює нічних метеликів.

Через годину, коли троє подорожніх від’їхали від форту Індж миль на десять, відстань поміж ними змінилася.

Перший вершник якраз під’їхав до широкої, схожої на алею прогалини між буйними лісовими заростями, що розкинулись обабіч неї скільки сягало око. Ту прогалину можна було порівняти з морською протокою: її гладенька зелена поверхня вирізнялася на тлі темної зелені заростей, як вода серед суходолу. Місяць, що стояв над її дальшим кінцем, освітлював цю природну алею десь на півмилі попереду, а далі, там, де вона повертала вбік, її заступала ^гемна стіна дерев.

Перед тим як уїхати в цю алею, перший з трьох вершників начебто завагався, вперше за всю дорогу. Він спинив коня і якусь хвилю сидів у сідлі, видивляючись уперед. Уся його увага була прикута до прогалини між заростями. Назад він не озирнувся й разу.

Та хоч би яка була причина того пильного погляду, тривав він не довго. Нібито задоволений побаченим, вершник тихо погукнув на коня й рушив уперед.

Він не бачив позаду подорожнього в темному плащі, але той уже вгледів його і скакав слідом за ним на відстані не більш як півмилі.

Помітивши його, той вершник тихенько скрикнув. У голосі його чулася полегкість: певно, він був радий, що нарешті наздоганяє того, за ким так уперто скакав десять миль. Погнавши коня ще швидше, він скоро також досяг краю прогалини між заростями, але встиг тільки побачити, як перший вершник зник у чорній тіні дерев за її поворотом.

Ані секунди не роздумуючи, подорожній у темному плащі поскакав слідом за ним і невдовзі так само зник там, де й перший.

Куди більше часу минуло, поки й третій вершник під’їхав до тієї прогалини. Але замість податися нею далі, як два перші, він звернув убік, до узлісся, і, залишивши коня під деревами, вийшов на прогалину пішки – навскоси через зарості.

Як і раніше, раз у раз оглядаючись, так наче більше клопотався тим, що в нього позаду, ніж тим, що попереду, чоловік у червоній куртці дійшов до повороту й, як і ті двоє, зник у темряві.

Минула ще година, а невгамовний хор нічних голосів, що його вже двічі уривав стукіт кінських копит і один раз – людська хода, і далі розлягався в заростях.

Потім він знов урвався – цього разу раптовіше й на довший час. його урвав звук, зовсім не схожий ні на кінське тупотіння, ні на ходу людини. То був різкий і лункий виляск пострілу з нарізної зброї.

Як за владним помахом диригентської палички на-‘ раз змовкає цілий оркестр, так само, нажахані тим уривчастим звуком, змовкли враз і всі нічні голоси

В прерії. Перестав нявчати в хащах тигровий кіт, замовкло на узліссі квиління койота, навіть ягуар, що не боїться в лісі ніякого ворога,- і той умить принишк із страху перед незбагненним для нього виляском.

Та після пострілу не чути було інших звуків – ні стогону пораненої людини, ні крику підстреленого звіра,- і заспокоєний ягуар невдовзі знов почав страхати лісових жителів своїм хрипким риком. А друзі й вороги – звірі, птахи, комахи й плазуни,- не зважаючи на його віддалений рик, знов завели на всі голоси, і невдовзі в заростях лунав звичний гомін, так що, навіть якби ми з вами стояли поруч, нам доводилося б щосили напружувати голос, аби почути. один одного.

Розділ XXXVII ПРОПАЖА

Дзвін на подвір’ї Каса-дель-Корво уже двічі дзвонив до сніданку, а ще раніш озивався й ріжок, що скликав невільників з далеких ділянок плантації.

“Робочі руки”, що працювали неподалік, уже зібралися коло своїх “квартир” і, купками посідавши на траві чи на колодах, жваво й з видимим задоволенням гомоніли про свій сніданок, що, як звичайно, складався з кукурудзяної каші із свининою, коржів та “кави” з різного збіжжя.

Зібралась у своїй їдальні і плантаторова сім’я. Уже настав час братися до їжі, коли виявилося, що одного з родини ще немає.

Не було Генрі.

Спочатку ніхто не надав цьому особливого значення. Чекали, що він от-от з’явиться. Та минуло кілька хвилин, а юнака все не було, і плантатор спокійно зауважив, що загалом Генрі не має звичаю спізнюватись до столу і просто дивно, мовляв, де це він так загаявся.

У південно-західних штатах Америки заведено збиратися до сніданку в певний час і сідати за стіл усією сім’єю. Такий звичай зумовлений особливостями поширених там страв: більшість їх – як-от віргінське печиво, гречані млинці, вафлі – смачні тільки поки гарячі, просто з вогню, отож сім’я снідає саме тоді, коли куховарка умлівав коло розжареної плити. А лежневі,

Що спізниться до сніданку, доводиться їсти холодне печиво і лишитися без млинців та вафель. Тим-то на південних плантаціях снідати майже ніколи не спізнюються.

Отож було й справді дивно, що Генрі Пойндекстер ще не з’явився в їдальні.

__ Де ж це хлопець так загаявся? – уже вчетверте

Запитував батько, хоча й не сподівався на відповідь.

Та ніхто за столом йому й не відповів – ні Луїза, ні Колхаун. За хвилю Луїза й сама поставила схоже риторичне запитання. Але в погляді й тоні її відчувалося якесь дивне занепокоєння, хоч помітити його можна було, тільки пильно придивившись до її обличчя.

Навряд чи вона так уже турбувалась через те, що її брат спізнився до столу. То був надто незначний випадок, щоб через нього непокоїтись, а Луїзу щось видимо непокоїло.

Що ж саме? Ніхто її про це не спитав. Батько взагалі не помітив нічого дивного в її погляді, а тим менше Колхаун, що й сам намагався приховати якийсь неспокій під маскою вдаваної байдужості. Відколи зайшов до їдальні, він не обізвався жодним словом і старанно ховав очі від двоюрідної сестри, тоді як звичайно не спускав з неї погляду. Сидячи за столом, він помітно нервувався і раз чи два аж здригнувся, коли до кімнати зайшов слуга. Було цілком очевидно, що він страшенно чимось збуджений.

– Дуже дивно, що Генрі запізнився до сніданку,- чи не вдесяте вже зауважив плантатор.- Не може ж він і досі бути в ліжку? Ні, ні, він ніколи не спить так допізна. А як десь пішов, то не міг зайти так далеко, що не чув ріжка. Та, може, він усе ж таки в своїй кімнаті? Хто його знає… Плутоне!

– Го-го! Це ви мене гукаєте, мас’ Вудлі? Ось я тут. Чорний кучер, до обов’язків якого входило й прислужувати коло столу, очікувально стояв за стільцями.

– Піди до спальні Генрі і, якщо він там, скажи йому, що ми вже давно почали снідати.

– Він не там, мас’ Вудлі.

– Ти був у його кімнаті?

– Еге, був… Чи то ні, в кімнаті не був, був у стайні. Хотів почистити паничевого коня й засипати йому кукурудзи. Го-го! Та того коня там нема, ще зранку не було. Я ж бо встав до світа. Нема коня, нема сідла й вуздечки, то, певно, нема й панича Генрі. Поїхав десь, як усі ще спали.

– Ти цього певен? – спитав плантатор, дуже занепокоєний тією новиною.

– Ще й як певен, мас’ Вудлі. У стайні сам лиш рудий мас’ Колхауна. Плямиста в загороді, а паничево-го карого ніде нема.

– Це ще не означає, що панича Генрі немає в його кімнаті. Зараз же йди і подивися!

– Го-го, я миттю, мас’! Та тільки не знайде там цей нігер молодого панича. Він десь там, де і його кінь.

– Дуже дивно все це чути,- сказав плантатор, коли Плутон вийшов з кімнати.- Щоб Генрі поїхав з дому, та ще й уночі… Куди він міг поїхати? І гадки не маю, до кого б то йому податись о такій годині! Негр каже, ніби його ще з ночі не було чи, може, з раннього досвітку. От хіба що він у форті, з тими молодими офіцерами. Але, сподіваюся, не в барі?

– Та ні, туди він не піде,- озвався Колхаун, начебто здивований відсутністю Генрі не менш за самого плантатора. Але ніяких здогадів не висловив і нічого не сказав про сцену, свідком якої був минулої ночі.

“Здається, він нічого не знає,- думала Луїза.- Якщо ні, то все ще може лишитися таємницею між мною і братом. Генрі я напевне умовлю. Але чому його досі немає? Я цілу ніч не спала, все чекала його. Певно, він наздогнав Моріса, і вони помирилися. Сподіваюся, що так, нехай навіть і в барі. Генрі не дуже охочий до таких розваг, але після того спалаху, під впливом каяття, міг і порушити свій звичай. І хіба можна його осуджувати? Нічого страшного в тому немає – адже він був у доброму товаристві…”

Важко сказати, куди б завели дівчину ті роздуми,- завершення вони не мали, бо саме повернувся Плутон.

Негр зайшов до їдальні з незвичайно поважним виглядом, з чого можна було здогадатися, що він приніс неабиякі новини.

– Ну? – гукнув господар, не чекаючи, поки Плутон заговорить.- Він там?

– Ні, мас’ Вудлі,- відповів негр, і голос його здригнувся від хвилювання.- Його там нема… панича Генрі нема. Але… але…- нерішуче провадив він.- Нігерові тяжко казати, але… там його кінь.

– Його кінь? Де? Сподіваюся, не в спальні?

– Ні, мас’, не там… і не в стайні, а там… біля воріт.

208

__ Його кінь біля воріт? Але чому тобі тяжко про це

Казати?

__ Тому, мас’ Вудлі… тому що той кінь… кінь панича

Генрі… тому що він…

__ Та кажи ж ти до пуття, недорікуватий нігере!

Чому “тому що”? Голова в коня не на місці? Чи, може, він загубив хвоста?

– Ой, мас’ Вудлі, нігер боїться, що кінь загубив більш як голову чи хвоста… боїться, чи він не загубив їздця.

– Що? Карий скинув Генрі з сідла? Не мели дурниць, Плутоне! Мій син чудовий вершник. Не може такого бути, щоб він не вдержався в сідлі… не може бути!

– Ой ні! Я не казав, що скинув. Милий Боже! Я боюся, щоб не гірш… Ой, любий мас’, нічого я вам більш не скажу. Ідіть самі до воріт і подивіться.

Плутонові слова – хоч він і не сказав нічого певного,- а особливо його дивна поведінка, викликали вже справжню тривогу, отож не тільки сам плантатор, а й його дочка та племінник квапливо підвелися з-за столу й слідом за чорним кучером пішли до воріт гасієнди.

Те, що вони там побачили, сповнило всіх трьох жахливим передчуттям.

Один з негрів-невільників стояв, тримаючи за вуздечку осідланого коня. Карий кінь, ще мокрий від нічної роси, нечищений і видимо негодований, хропів і бив копитом, так наче зовсім недавно уникнув страшної небезпеки, на яку наразився разом з вершником. На його лопатках, передніх ногах, на крилах сідла було виразно видно якісь темні цятки, плями й пасмуги – темніші від слідів роси, темніші від його карої шерсті, схожі кольором на скипілу кров. Так, то були цятки, плями й пасмуги крові!

Звідки прибіг той кінь?

ПРеРії – Негр-невільник перейняв його на довколишній рівнині, коли, гнаний інстинктом, з попущеними поводами, що теліпалися в нього між ніг, він біг до гасієнди.

Чий то був кінь?

Такого запитання не виникало ні в кого. Всі присутні – шали, що то кінь Генрі Пойндекстера. у. (1)ХТО не спитав і чия то кров на шерсті коня та сідлі, троє, кого ця справа найближче стосувалась, поду – мали про ту саму людину, що одному з них доводилася сином, другій – рідним, а третьому – двоюрідним: братом.

Ті темні плями, на які вони дивилися безтямними очима, були кров’ю Генрі Пойндекстера. Вони в тому не сумнівалися.

Розділ XXXVIII МЕСНИКИ

Швидко, але, як видно, правильно витлумачивши ті страшні докази, знавіснілий від горя батько скочив у сідло й погнав чвалом до форту.

Колхаун сів на свого коня й помчав слідом за ним.

Тривожна звістка дуже скоро поширилась по всій окрузі. Прудкі вершники рознесли її вгору й униз по річці, аж до найвіддаленіших плантацій.

Індіанці на стежці війни! Вони вже тут, під боком, знімають скальпи! Молодий Пойндекстер став їхньою першою жертвою!

Генрі Пойндекстер – благородний і великодушний юнак, що не мав жодного ворога в цілому Техасі! Хто ж, як не індіанці, міг пролити цю невинну кров? Тільки команчі здатні на таку жорстокість.

Ніхто з вершників, які ще тієї ж години з’їхалися на плац форту Індж, не мав сумніву, що це вчинили команчі. Лишалося тільки невідомим – як, коли і де.

На перше з цих питань досить переконливо відповідали плями крові на шерсті коня та сідлі. Той, кому належала ця кров, був застрелений або пронизаний списом просто в сідлі. Найбільше плям було з правого боку, і вони мали такий вигляд, наче по них щось мазнуло,- це було помітно й на лопатці коня, й на крилі сідла. Певно, те “щось” було тілом вершника, що безживно падало з сідла на землю.

Деякі з присутніх – прикордонні старожили, що мали досвід у таких справах,- з не меншою певністю визначали й час, коли вчинено злочин.

За їхніми словами, кров була пролита близько десяти годин тому.

Був уже полудень. Отже, вбивство сталося десь о другій годині, ночі.

Та чи не найбільшу вагу мало трете запитання – принаймні тепер, коли злочин уже було вчинено.

Де його вчинено? Де шукати тіло?

А відтак – і де шукати вбивць?

Ось які справи обговорювала рада місцевих плантаторів і військових, спішно зібрана у форті Індж і керована комендантом форту, поруч якого мовчки стояв прибитий горем батько.

Остання проблема була особливо складна. На компасі прерій, так само як і на компасі мореплавців, тридцять два румби, отож будь-яка експедиція, що вирушає на пошуки воєнного загону команчів, має вибирати з-поміж тридцяти двох можливих напрямків, і тільки один буде правильний.

Хоч було відомо, що рідні краї тих диких кочівників на заході, це не могло багато зарадити в пошуках: адже словом “захід” означували величезне півколо, що тяглося на сотні миль. До того ж команчі вийшли на стежку війни і цілком могли підступити до загубленого на берегах Леони поселення й зі сходу. Це було навіть імовірніше, бо ті винахідливі воїни часто вдавалися до таких воєнних хитрощів.

Вирушати навмання, маючи лише одну можливість із тридцяти двох, здавалося просто нерозумним. Пропозиції поділитися на кілька груп і шукати в різних напрямках не підтримав майже ніхто, та й сам майор рішуче відхилив її. Убивць могло бути й з тисячу, а переслідувачів – удесятеро менше: півсотні драгунів з гарнізону форту й десь стільки ж вершників з місцевого населення. Загін мав триматися разом, бо окремі групи індіанці могли відрізати від інших і нищити поодинці.

Цей доказ визнали переконливим. Навіть нещасний батько і начебто не менш уражений горем двоюрідний брат пристали на думку обачнішої більшості, підтриману авторитетом коменданта форту.

Отож ухвалили вирушити одним загоном.

Але в якому напрямі? Про це й далі точилися суперечки.

Розсудливий піхотний капітан привернув до себе загальну увагу, запропонувавши з’ясувати, куди міг поїхати юнак, якого вважали вбитим. Хто бачив Генрі Поиндекстера останній?

Передусім узялися розпитувати його батька та двоюрідного брата.

Плантатор востаннє бачив сина в їдальні за вечерею і гадав, що той одразу ж пішов спати. і

Колхаунова відповідь була не така однозначна й мало кого задовольнила. Він розмовляв з двоюрідним братом пізніше, тоді побажав йому на добраніч, і в нього склалося враження, що той мав іти до своєї спальні. j

Чому ж Колхаун приховував те, що сталося насправді? Чому не розповів про сцену в саду, свідком якої він

Був? п

Чи не боявся він розкрити перед людьми свою принизливу роль у всій тій історії? -‘і

Та хоч би що його спонукало, а правду він приховав, і відповідь його здалася багатьом нещирою. і

Нещирість відставного капітана видалася б їм ще очевиднішою, якби вони мали причини його підозрювати або принаймні довший час на те, щоб обміркувати його відповідь. Та несподівано світло сяйнуло з того боку, звідки його ніхто не чекав. Власник готелю “Напоготові”, який прийшов на ту раду без запрошення, проштовхався наперед і заявив, що хоче повідомити про дещо важливе, а власне, про те, чого вони марно дошукуються: коли Генрі Пойндекстера бачили востаннє й в якому напрямі він поїхав.

Свідчення Обердоффера, викладені наполовину по-англійському, наполовину по-німецькому, зводилися ось до чого.

Моріс-мустангер, що після своєї дуелі з капітаном Колхауном мешкав у його готелі, того вечора дуже пізно кудись поїхав – як, до речі, і в попередні кілька вечорів. До готелю він повернувся аж десь після півночі й, побачивши, що там ще відчинено – в барі сам* пиячила компанія багатих гультяїв,- зробив те, ще давно мав би зробити: зажадав рахунок і, на превели кий подив старого Доффера, розплатився за все де останнього цента.

Де він узяв ті гроші й чому так поспіхом залишиї готель, знав, за словами Обердоффера, хіба що “готт” (57)_ А сам власник готелю знав тільки те, що мустангеі поїхав, забравши з собою весь свій “мотльох”,- яї звичайно робив, вирушаючи в прерію ловити дикиї коней. Через те німець гадав, що він і тепер подався ні оті свої лови.

(57) Бог (нім.).

Та яким чином усе оте стосувалося справи, що її обговорювала рада? А таки неабияким, хоча й з’ясувалося це тільки наприкінці розповіді, коли свідок виклав істотніші відомості.

Хвилин за двадцять після того, як мустангер поїхав, у двері готелю постукав “Генріх Пойндекс;тер” і запитав про містера Моріса Джеральда, а коли йому сказали, що той недавно поїхав, і пояснили, куди він міг податися, “мольодий дшентльмен” швидко поскакав туди ж, наче мав намір його наздогнати.

То було все, що знав і міг розповісти містер Обер-

Доффер. . …

Хоч у його свідченнях були деякі незрозумілі деталі, проте загалом вони давали загонові ключ до пошуків, указуючи, в якому напрямі слід вирушати. Якщо Генрі Пойндекстер поїхав з Морісом-мустангером чи слідом за ним, його треба було шукати на тій дорозі, якою мав їхати ловець диких коней.

Чи знав хтось, де мустангерова оселя?

Ніхто не міг назвати певного місця, хоч декотрі гадали, що вона має бути десь у верхів’ях річки Нуесес, на її притоці Аламо.

Отож і ухвалили їхати шукати зниклого юнака або його тіло на береги Аламо, де могло знайтись і тіло мустангера,- і тоді довелося б мститися кривавим дикунам не за одного вбитого, а за двох.

Розділ XXXIX КАЛЮЖА КРОВІ

Хоч загін був досить великий – куди більший за ті, що їх звичайно збирають прикордонні жителі, вирушаючи на пошуки сусіда, який заблудився в прерії,- проте посувався дуже обережно.

На те була причина. Команчі стали на стежку війни.

Вперед послали розвідників і слідопитів – шукати и витлумачувати сліди, або ж “знаки”. Та, проїхавши прерією майже десять миль на захід від Леони, ніяких слідів вони не знайшли. Дерен був сухий і твердий, і на ньому міг би залишити відбитки копит тільки кінь, що скакав чвалом. Таких відбитків там не було.

<*а десять миль від форту рівнину перетинає широка смуга лісових заростей, що тягнеться ген на північний 13] захід і на південний схід. То справжнісінькі техаські джунглі, густо переплетені ліанами і майже непрохідні для людей і коней.

У тих джунглях, як їхати навпростець від форту, є прогалина, де проходить стежка – найкоротший шлях до верхів’їв Нуесес. То така собі природна алея, яку з обох боків щільно обступають дерева. А може, то й штучна просіка, якась давня воєнна стежка команчів, прокладена ще за часів їхніх набігів на Тамауліпас, Коауїлу й Нуево-Леон(58).

Слідопити знали, що та прогалина виходить до Ала-мо, і повели нею загін.

Невдовзі вершники побачили, що один із слідопитів, який пішов уперед пішки, стоїть біля краю заростей, так ніби щось знайшов і чекав на них.

– Що там таке? – гукнув майор і, випередивши інших, під’їхав до нього.- Сліди?

– Еге ж, майоре, сліди, і дуже багато. Погляньте, отут, де земля м’якша. Бачите?

– Сліди коня.

– Двох коней, майоре,- шанобливо виправив його

Слідопит.

– Справді, двох.

– А далі начебто й чотирьох, але їх залишили ті самі двоє коней. Спершу вони їхали вперед цією просікою, а потім вернулися назад.

– Молодець, Спенглере. То що ви з цього зрозуміли?

– Небагато,- відказав Спенглер, що був у гарнізоні найманим розвідником.- Як по суті, то зовсім небагато. Я далеко не заходив і робити певних висновків не можу, але одне вже ясно: тут убито людину.

– Які ви маєте докази? Знайшли тіло?

– Ні. Ані тіла, ані навіть волосинки з голови, як я можу гадати, тут немає.

– А що ж є?

– Кров, велика калюжа крові – наче з цілого бізона. Ходімо, побачите самі. Тільки ось що,- додав слідопит, стишивши голос.- Коли ви хочете, щоб я дослідив усе як належить, звеліть іншим лишитися там, особливо тим, що попереду.

Це застереження, певно, передусім стосувалося план-

(58) Тамауліпас, Коауїла, Нуево-Леон – мексн канські штати.

Татора та його племінника, бо слідопит нишком позирнув на них.

__ Авжеж,- відказав майор.- Гаразд, Спенглере, я

Подбаю, щоб вам ніхто не заважав. Панове! Я прошу вас кілька хвилин не рушати далі. Моєму слідопитові треба самому оглянути цю дорогу. З ним можу поїхати

Тільки я.

Звісно, це майорове прохання насправді було наказом, тільки в чемній формі, бо звертався він до людей, начебто йому не підлеглих. Проте всі до одного послухались і лишилися на місці, а майор рушив уперед за слідопитом.

Кроків через п’ятдесят Спенглер зупинився.

– Бачите, майоре? – спитав він, показуючи на землю.

– Треба бути сліпому, щоб не побачити,- відказав майор.- Калюжа крові, і, як ви казали, така, наче тут зарізали бізона. А якщо вся вона з однією людини, то я сказав би, що тієї людини вже нема живої.

– Мертва! – мовив слідопит.- Умерла ще раніше, ніж ця кров устигла потемніти.

– Чия ж це, по-вашому, кров, Спенглере?

– Тієї людини, яку ми шукаємо,- плантаторового сина. Тим-то я й не хотів, щоб старий їхав сюди.

– А може, нехай би знав усю правду. Так чи так згодом дізнається.

– Слушно кажете, майоре. Та все ж таки краще спершу з’ясувати, як того хлопця вибили з сідла. А це для мене поки що загадка.

– Звісно як! Його ж убили індіанці, команчі. Хіба Це не їхніх рук діло?

– Аж ніяк,- упевнено відказав слідопит.

– Чому ви так думаєте, Спенглере?

– Тому що коли б тут були індіанці, на землі лишилося б не чотири сліди, та й то від двох коней, а не менше як сорок.

Атож, ви маєте рацію. Не схоже, щоб один ко-манч зважився на вбивство.

. Це вбивство вчинив не команч, майоре, і взагалі ніякий не індіанець. Просікою йдуть сліди двох коней. Як бачите, це відбитки підків, і вони ж таки вертаються назад. Команчі не їздять на підкованих конях, хіба Що на крадених. На обох тих конях їхали білі вершники^ Один слід залишив мустанг, але великий, а дру-гии копита американського коня. Туди, в глиб зарос – тей, мустанг ішов попереду, це видно з того, що на деякі його сліди наклались інші. А звідти перед вів американський кінь, а мустанг ішов за ним, хоча й важко сказати, на якій відстані. Може, я краще побачу, якщо ми проїдемо до того місця, звідки вони повернули назад. Це має бути не дуже далеко.

– То їдьмо туди,- сказав майор.- Зараз я звелю, щоб усі лишалися на місці.- І, голосно віддавши наказ, щоб там його почули, він поїхав за слідопитом.

Ті два сліди тяглися в глиб заростей ще ярдів на чотириста, хоч майор бачив їх тільки там, де грунт був м’якіший, в затінку дерев. Слідопит пояснив, що коні й далі ішли так, як він казав: туди – мустанг попереду, а назад – навпаки.

Аж ось сліди урвалися – від того місця, як ми вже знаємо, вершники повернули назад. Та, перше ніж повернути, вони якийсь час постояли там під великою тополею. Про це свідчила подовбана копитами земля коло стовбура дерева.

Слідопит зліз з коня й, нахилившись додолу, почав пильно роздивлятися ті сліди.

– Вони стояли тут удвох,- сказав він за кілька хвилин,- і стояли довгенько, хоч з коня жоден не злазив. Певне, розмовляючи, притому спокійно, і саме оцього я ніяк не можу збагнути. Мабуть, вони посварилися потім.

– Якщо це правда, Спенглере, то ви просто-таки чаклун. Ну як ви могли про все те дізнатися?

– Зі слідів, майоре, зі слідів. Усе досить просто. Ось бачите, відбитки підків обох коней раз у раз перекриваються, та ще й так, що видно: вони, цебто коні, були тут разом, але їм не стоялося на місці, і вони переступали ногами. А щодо часу – то вершники встигли викурити по цілій сигарі, майже до решти, так що, як то кажуть, аж губи обпікало. Осьде недопалки – ними й люльки не натопчеш.- Слідопит нахилився, підняв з землі два недопалки сигар і подав майорові.- І з цього ж таки,- провадив він,- я доходжу висновку, що ті двоє, хоч би хто вони були, не мали один щодо одного ворожих намірів, поки стояли під цим деревом. Люди не закурюють разом, збираючись після того перерізати один одному горлянку чи розтрощити голову. Сварка між ними сталася напевне вже після того, як вони викурили сигари. А що вона таки сталася, не може бути сумніву. І один з них порішив другого – це так само певне, майоре, як і те, що ви сидите зараз у сідлі. А з того, що нас сюди привело, я можу здогадуватись і кого вбито. Бідолашний містер Пойндекстер ніколи вже не побачить свого сина живого.

– Дуже загадкова історія,- зауважив майор.

– Та вже ж, хай їй чорт!

– Ну, а тіло – де б воно могло бути?

– Оце для мене найбільша загадка. Якби тут були замішані індіанці, мене б це анітрохи не дивувало – вони могли забрати труп з собою. Але ніяких індіанців тут не було, жодного червоношкірого. Запевняю вас, майоре, один з тих двох вершників знищив другого, дослівно-таки знищив. А от що він зробив з тілом – просто не збагну. Мабуть, тільки він сам може сказати.

– Неймовірна річ! – з притиском мовив майор.- Просто якась загадка!

– Може, ми ще й розгадаємо цю загадку,- сказав Спенглер.- Треба простежити сліди коней далі, від того місця, де сталося вбивство. Може, вони щось підкажуть. А тут ми нічого більш не дізнаємось. Вертаймося, майоре. Казати йому?

– Містерові Пойндекстеру?

– Так.

– Ви певні, що вбито таки його сина?

– Та ні, не так щоб дуже певен. Я певен тільки, що кінь, на якому зараз їде старий,- один з тих двох, що побували тут минулої ночі, отой другий, американський. Я порівняв сліди. І якщо молодий Пойндекстер сидів на ньому, то боюся, що справи його кепські. Дуже підозріло, що другий вершник назад їхав з а ним.

– Спенглере, а чи маєте ви хоч якусь гадку,, хто міг бути той другий?

– Аніякісінької, майоре. Якби не Доффер, я б ніколи й не подумав про Моріса-мустангера. Воно правда, це слід підкованого мустанга, але чи його мустанга, я не знаю. Та ні, не може бути. Молодий ірландець не з тих людей, що нападають ззаду.

– Я згоден з вами.

– Так от, якщо Генрі Пойндекстера вбито і вбив його Моріс Джеральд, то, напевне, між ними був чесний поєдинок, і плантаторів син зазнав поразки. Отак я розумію. Та де подівся труп,- бо, втративши стільки крові, ніхто не виживе,- оцього я ну ніяк не збагну. Треба піти далі по слідах. Може, вони й виведуть нас до розгадки. То сказати старому про мої здогади?

– Ні, краще не треба. Він і так уже чимало знає. Йому буде легше довідатися про цю страшну правду поступово. І нічого не кажіть йому про те, що ми бачили. Повертайтеся до того місця, де кров, і шукайте дальших слідів, а я спробую провести загін за вами так, щоб ніхто нічого не помітив.

– Гаразд, майоре,- сказав слідопит.- Я вже начебто здогадуюсь, куди піде той слід. Дайте мені десять хвилин і рушайте далі за моїм сигналом.

З цими словами Спенглер поїхав до тієї калюжі крові. Там він швидко обдивився довкола і звернув у бічну прогалину.

В умовлений час пролунав його гучний посвист. Судячи із звуку, слідопит відійшов мало не на милю й був тепер десь збоку від місця жахливого злочину.

Почувши той сигнал, майор, що вже встиг повернутися до свого загону, дав наказ рушати. Він їхав поряд із старим Пойндекстером та ще кількома плантаторами, але ні слова не сказав їм про дивовижні відкриття слідопита.

Розділ XL ПОЗНАЧЕНА КУЛЯ

Перше ніж загін наздогнав слідопита, сталася невелика пригода. Майор повів своїх людей не прогалиною, а навпростець крізь зарості. Такий шлях було обрано не випадково: майор не хотів, щоб нещасний батько зазнав нових страждань, побачивши кров – кров його сина, як гадав слідопит. Те моторошне місце лишилося осторонь; ніхто, крім майора та слідопита, про нього й не здогадувався, і загін посувався вперед, нічого не знаючи й не гадаючи.

Вони пробиралися вузькою звіриною стежкою, де заледве могли проїхати поряд два вершники. Місцями та стежка виходила на галявини, але за кілька ярдів знову заглиблювалась у зарості.

Раптом на галявину, куди вони саме виїжджали, з хащі вискочив ягуар – звір, рідкісний своєю яскравою красою, навіть як на тропічні джунглі. Природа вигадливо розфарбувала його жовту шкуру чорним розсипом кілець, кружалець, плям, що зливалися в один химерний візерунок. Той величезний пістрявий кіт, гнучкий і дужий, що пружним стрибком вискочив на галявину, не міг не привернути уваги вершників, хоч яка серйозна мета їх вела. Двоє з них вистрілили навздогін звірові, що метнувся в хащі.

То були Кассій Колхаун і один молодий плантатор, що їхав поряд з ним.

Ягуар упав мертвий – куля прошила йому хребет.

Хто ж із двох зробив такий вдалий постріл? Обидва – і Колхаун, і молодий плантатор – приписували ту честь собі. Вони стріляли разом, але в ціль влучила тільки одна куля.

– Ось зараз я вам доведу! – впевнено заявив відставний капітан, злазячи з коня.

Він підійшов до вбитого ягуара, витяг ніж і, звертаючись до всіх, хто там був, сказав:

– Куля має бути в тілі звіра, правда ж, панове? Якщо ця куля моя, на ній є мої ініціали – дві літери “К” – і півмісяць. Мені роблять кулі на окреме замовлення, отож я завжди можу впізнати дичину, яку сам убив.

З того, як хвалькувато Колхаун підніс догори вийняту кулю, неважко було здогадатися, що він казав правду. Найцікавіші під’їхали глянути ближче. Куля справді була позначена ініціалами відставного капітана, і, отже, суперечка розв’язалася не на користь молодого плантатора.

Невдовзі після того загін дістався до місця, де чекав слідопит, і рушив за ним далі.

Там уже не було відбитків копит двох підкованих коней. На стежці виднів лише один слід, та й то такий невиразний, що подекуди розрізнити його міг тільки Спенглер. Той слід ішов крізь зарості, час від часу виходив на галявини і, нарешті, виписавши коло, вивів їх знову на ту саму прогалину, тільки трохи далі на захід.

Хоч Спенглер і не був першорядним слідопитом, проте їхав тим слідом так швидко, що інші ледве встигали за ним. Він уже знав, котрий кінь пройшов там уночі – то був мустанг, що стояв під тополею, поки його вершник курив сигару, той самий мустанг, глибокі відбитки чиїх копит слідопит бачив на землі, просяклій людською кров’ю.

Поки був сам, Спенглер пройшов трохи й слідом американського коня. Та незабаром він зрозумів, що той слід виведе назад у прерію, звідки вони приїхали, а далі, як видно, до поселень на Леоні. Отож слідопит облишив його і повернувся до сліду підкованого мустанга, майже певний, що цей слід приведе його до розгадки кривавої таємниці, а може, й до лігва самого вбивці.

Коли перед тим він якийсь час не міг збагнути, чому подекуди перекриваються сліди двох коней, то тепер його не менш спантеличив цей поодинокий слід. Він тягся не прямо, як ото коли вершник поганяє коня вперед, а виписував зигзаги, то збочував із стежки, то повертався на неї, часом кружляв на місці,- так ніби мустанг був без вершника або той заснув у сідлі.

Чи міг то бути слід коня, що ніс на собі людину, яка щойно вчинила вбивство і, збурена тим кривавим ділом, поспішала втекти від місця злочину?

Спенглер так не думав. Та й узагалі не знав, що думати. Він був остаточно збитий з пантелику і чесно зізнався в цьому майорові, коли той спитав його, що показує слід. А видовище, яке невдовзі після того постало перед його очима і водночас перед очима всіх, хто їхав за ним, не тільки не прояснило таємниці, а й зробило її ще незбагненнішою.

Та’ навіть більше. Те, що досі було всього лише загадкою й будило здогади та роздуми, раптом обернулося жахом, та ще й таким приголомшливим, який могло викликати тільки щось надприродне. І ніхто не сказав би, що на те не було причини.

Та й хто б не вжахнувсь усім єством, коли б побачив вершника, що рівно і впевнено сидів на коні, засунувши ноги в стремена й тримаючи в руках поводи,- одне слово, звичайного собі на вигляд вершника,- але, придивившись пильніше, помітив би, що йому начебто чогось бракує, а придивившись ще пильніше, зрозумів, що тому вершникові бракує голови!

Саме таке видовище й постало перед очима слідопита Спенглера та цілого загону, змусивши всіх ураз спинити коней, так наче перед ними раптом запала бездонна прірва.

Сонце вже стояло при заході, якраз проти них, і його розжарений диск мало не торкався зеленого краю прерії. Вогненно-червоне проміння світило людям просто в очі й заважало дивитися туди. Проте всі вони бачили ту химерну постать – вершника без голови!

Коли б тільки хтось один з них сказав, що бачить таку прояву, супутники напевне взяли б його на сміх як божевільного. Навіть і двох могли б так само висміяти. Але те, що бачили всі водночас, не підлягало ніяким сумнівам, і божевільним назвади б хіба того, хто наважився б заперечувати це незбагненне явище.

Та нікому й на думку таке не спало. Всі очі дивилися в одному напрямі, всі погляди прикипіли до того, що було або справді вершником без голови, або ж досконало зробленою величезною лялькою.

Чи була то лялька? А як ні, то що воно було?

Ці запитання перебігли водночас у свідомості всіх. Та жоден не міг відповісти на них, навіть і самому собі, отож не озивався ані словом. Усі принишкло сиділи в сідлах, сподіваючись почути якесь пояснення від інших, але ніхто не міг його дати.

Чути було тільки приглушені вигуки, в яких лунав подив і жах. Та ніхто не висловив навіть ніякої гадки.

Коли його вперше побачили, вершник без голови – примарний чи справжній – саме в’їжджав у прогалину, до другого кінця якої наблизився загін. Якби він попростував далі, то неминуче зустрівся б з ними віч-на-віч,- звісно, якби в них стало духу на таку зустріч. Та він спинився в ту ж мить, що й вони, і начебто дивився на них з не меншою осторогою.

Кілька хвилин стояла така тиша, що було б чути, якби хтось кинув на траву недокурок сигари. За ці хвилини лише поодинокі сміливці намагались як слід роздивитися ту химерну прояву – більшість вершників перелякано тремтіли в своїх сідлах, нічого не тямлячи з жаху. Але й тим небагатьом, хто зважився глянути у вічі моторошній таємниці, сподіваючись розгадати її, завадило проміння призахідного сонця. Вони побачили тільки, що то великий, гарної будови кінь з вершником на спині, а постать самого вершника приховували бахматі штани й щось ніби широкий плащ, яким були огорнуті плечі та тулуб.

Та що там постать, коли на ній не було голови! Людина без голови, верхи на коні, в невимушеній і зграбній позі, на підборах блискучі остроги, в одній руці поводи, друга, як і годиться, вільно лежить на стегні…

Сили небесні! Що ж воно таке?

А чи не була то примара? Хіба ж могло воно бути живою людиною? Ті, що роздивлялися на таємничого вершника, не вірили ні в примари, ні в якісь потойбічні явища. Багатьом з них не раз траплялося стикатись віч-на-віч із найдикішою природою і змагатися з її найлютішими стихіями. Не такі вони були люди, щоб вірити в духів. Але те загадкове, просто-таки надприродне видиво вселило сумнів навіть у найгартованіші душі, і не було в загоні такого сміливця, що не запитував би себе подумки: “А чи це не примара? Хіба ж може воно бути живою людиною?”

Надприродними були й виміри тієї прояви. Вона здавалась удвічі більшою від звичайної людини на звичайному коні і скидалася скорше на величезну кінну статую,- хоч, може, то була просто омана, спричинена заломленням променів у тремтливих хвилях гарячого повітря над розжареною сонцем рівниною.

Та довго розмірковувати не випадало, не було часу навіть розгледіти до ладу те потойбічне видиво, на яке, приставивши долоні дашком до очей від сліпучого сонця, дивилися всі вершники загону. Ніхто не міг розрізнити ні кольорів одягу вершника, ні масті його коня. Видно було тільки обриси – чорний силует на золотому тлі неба,- та хоч він то стояв до них передом, то повертався боком чи задом, це було те саме незбагненне явище – вершник без голови!

А може, то все-таки була примара? Не могло воно бути живою людиною!

– Та це ж диявол на коні! – вигукнув один з прикордонних старожилів, що не злякався б його сатанинської величності і в такій подобі.- Клянуся все-вишнім, це сам диявол!

Його грубий регіт, що розлігся за тим блюзнірським вигуком, ще дужче настрахав боязкіших супутників і, здавалося, сполохав навіть вершника без голови. Круто повернувши коня,- повертаючись, той так пронизливо заіржав, аж ніби струснулась чи то земля, чи повітря,- він швидко поскакав геть.

Помчав просто назустріч сонцю і мчав усе далі, аж поки лише рухом став відрізнятися від тих плям, що їх досі не можуть пояснити вчені,- а тоді й зовсім зник з очей, так наче в’їхав просто в сліпучий сонячний диск!

Розділ XLI ЧОТИРИ ВЕРШНИКИ

Загін шукачів під командою майора був не єдиний, що виїхав з форту Індж того багатого на події ранку.

Не був він і перший. Задовго перед ним, тільки-но розвидніло, з околиці селища вирушив набагато менший загін – усього чотири вершники – й подався в напрямі річки Нуесес.

Ті вершники не могли виїхати на пошуки тіла Генрі Пойндекстера. На той час ніхто й не думав, що юнака вбито чи принаймні що він десь пропав. Кінь без вершника ще не приніс тієї сумної звістки, і всі в селищі безтурботно спали, й гадки не маючи, що пролилася невинна кров.

Хоч ті два загони вирушили майже з того самого місця й у тому самому напрямі, вони різнилися між собою не тільки числом. Вершники, що виїхали раніше, були всі іспанської крові чи, може, мішаної іспано-ацтекської. Іншими словами, то були мексиканці.

Щоб визначити це, не потрібно було б ні досвіду, ні великої проникливості – досить було тільки поглянути на них. їхній спосіб їздити верхи, вузькі стегна, що особливо впадали в око, коли вони сиділи в своїх високих сідлах, широкі барвисті серапе, що огортали їхні плечі, вельветові штани, великі остроги на чоботях, крислаті сомбреро – усе те виказувало в них або мексиканців, або людей, що перейняли мексиканський одяг і манери.

Та, безсумнівно, ті четверо належали до справжніх мексиканців. І смагляво-жовта шкіра, і правильний овал обличчя, і гострі борідки, і чорні, коротко підстрижені чуприни були непомильними прикметами іс-пано-ацтекської народності, що населяє тепер прадавню землю Монтесуми (59).

Один з чотирьох вершників помітно вирізнявся з-поміж інших своєю міцною будовою, мав кращого коня, дорожчий одяг, багатшу зброю і спорядження, та й усе інше незаперечно свідчило, що він ватажок тієї четвірки.

То був чоловік років тридцяти п’яти – сорока, але

(39) Монтесума – верховний вождь ацтеків за часів завоювання Мексики іспанцями.

гладенькі округлі щоки та короткі, ретельно підстрижені бакенбарди надавали йому молодшого вигляду. Він міг би видатись досить вродливим, якби не холодний хижий погляд і не різкі риси обличчя, що виказували брутальну – коли не просто жорстоку – вдачу. Цього неприємного враження не пом’якшував навіть гарно окреслений рот, що відкривав у посмішці два разки білих зубів,- у тій кривій посмішці проглядало щось сатанинське.

Та не за ці зовнішні прикмети його прозивали ім’ям тварини, добре відомої у преріях Техасу. Те непривабливе прізвисько – Койот – він дістав за свою вдачу та поводження.

Як же сталося, що Койот їхав прерією о такій ранній порі, видимо тверезий та ще й на чолі загону,- коли того ж таки ранку, всього кілька годин тому, його бачили у власному хакале п’яного, такого п’яного, що він навряд чи збагнув, що до нього приїхав гість, не кажучи вже про те, щоб належно гостя зустріти?.

Таку раптову й справді дивну переміну не “дуже важко пояснити. Для цього досить розповісти, що робив Койот після того, як поїхав Колхаун, і аж до тієї хвилини, коли ми побачили його верхи на коні в прерії, у товаристві трьох співвітчизників.

Поїхавши від його хакале, Колхаун залишив двері відчинені навстіж, як вони й були доти. Так двері й простояли відчинені аж до ранку, тимчасом як Койот і далі хропів у непробудному сні.

На світанку він прокинувся від вогкого холоду, що закрадавсь у двері з вранішнім туманом. Трохи прочумавшись, він підхопився з кінської шкури, що вкривала його тростинове ложе, і почав ходити по хатині, люто клянучи холод і двері, які його напустили.

Здавалося б, господар мав одразу ж зачинити двері, але не зачинив. То був єдиний отвір,- коли не брати до уваги шпар у ветхих стінах,- що пропускав до хакале світло, а без світла Койот не міг здійснити свого наміру, задля якого, власне, він і встав.

Та сірого вранішнього світла, що тільки-но почало сотатися в двері хакале, було йому замало. Койот мацав руками довкола себе, спотикався й кляв усе на світі, аж поки, зрештою, знайшов те, що шукав; великий гарбузовий бутель на ремінцях, що правив за посуд для води, а частіше – для спиртного.

Дух, що пішов по хатині, коли господар відіткнув бутель, засвідчив, що й зовсім недавно в ньому був трунок, міцніший за воду, а що його там уже немає, сповістив новий потік лайки з уст розчарованого господаря.

– Sangre de Cristo! – з лютою досадою загорлав той, для певності ще й труснувши бутля.- Ані краплини – й блосі ніде втопитись! А в мене аж язик до зубів прилипає і в горлянці так пече, ніби я жару наковтався. Ах ти ж чорт, просто несила терпіти! Що ж то його діяти? Це вже ранок, чи що? Атож. Треба рушати до селища. Може, сеньйор Доффер уже відчинив свою пастку на ранніх пташок. Коли так, то її навідає і койот. Ха-ха-ха!

Почепивши бутель на шию і накинувши на плечі серапе, Койот подався до селища.

Готель був усього за кількасот ярдів від його хатини, на тому самому березі річки, й до нього вела стежка, якою Койот міг би пройти і з зав’язаними очима. Отож за двадцять хвилин він, злегка дохитуючись, підійшов до вивіски “Напоготові”.

Йому пощастило: Обердоффер був уже в барі, обслуговував ранніх гостей – купку солдатів, що потайки прийшли з форту перепустити поо чарці після сну.

– Майн готт, міштер Дійас!- привітав господар гостя, безцеремонно полишаючи шістьох клієнтів, що пили в борг, задля одного, що, як він знав, заплатить готівкою.- Майн готт, чи це вас я бачить так рано? Я знаю, чого ви хоче. Ви хоче, щоб я льяти в оцей ваш великий пляшка мексиканський горілка. Аг… аг…- як це він?

– Агвардієнте! Ви вгадали, кабальєро. Саме цього я й хочу.

– Доляр… це коштувати один доляр.

– Carrambo! Ще б мені не знати, коли вже стільки разів платив! Ось вам долар, а ось посуд. Наливайте мерщій!

– Ха! Ви поспішати, майн гер! Гаразд, я вас не затримувати. Певно, ви їхати в муштанговий прерій? Тільки я боїться, що отой ірландець усе там зльовить перед вас. Він поїхав ще з ніч. Душе пізно поїхдв з мій готель, після північ, душе пізно їхати в дорогу. Але він дивний людина, отой муштангер, міштер Моріс Ше-ральд. Ти не знаєш, чого від нього чекати. Але я нічого проти нього не скаже. Він був мій добрий клієнт. Заплятив за свій рахунок, як багатий людина, та ще й лишитись у нього чимальо. Майн готт, стільки там у нього долярів, повні кишені!..

Почувши, що ірландець поїхав, як висловився Обер-доффер, у “мустангову прерію”, Койот не міг приховати цікавості. Спершу він виказав її здивованим вигуком, потім видимим нетерпінням, що прозирало в усіх його жестах, поки він і далі слухав те нескінченне базікання. Та воднораз він явно не хотів, щоб його збудження помітили. Замість розпитати власника готелю докладніше чи якось іще виявити свій інтерес, він байдужно процідив:

– Мене воно все не стосується, кабальєро. А мустангів у прерії стільки, що вистачить на всіх ловців. Ну ж бо, сеньйоре, наливайте скоріш моє агвардієнте.

Трохи ображений тим, що йому не дали попліткува-ти, німець, не заходячи в дальшу розмову, швидко наповнив бутель, подав його клієнтові і, кинувши в шухляду під прилавком срібний долар, повернувся до своїх військових гостей, що були приязніші до нього, бо пили на рахунок.

Хоч як кортіло мексиканцеві спершу випити, проте він вийшов з бару, навіть не відіткнувши бутля, так наче вже й не думав про нього. Тепер його поривало щось сильніше, ніж звичайне бажання перехилити чарку, щось таке, що змусило його на час забути про спрагу.

Та хоч би що то було, а повело воно його не додому. Спершу він обійшов одну за одною три хатини на околиці селища – дуже подібні до його власної і з такими ж, як він сам, мешканцями,- і аж тоді подався до свого хакале.

Тільки тепер Койот помітив на стежці відбитки кінських підків, а далі побачив і те, що коня припинали до дерева поблизу хатини.

– Carrambo! – вигукнув він, збагнувши, що означає той слід.- То це ж капітан-американо був тут уночі. Чорт мене забирай! Я щось таке ніби пригадую, але. думав, що то мені наснилося. Здогадуюсь, чого він приїздив. Дізнався про від’їзд дона Морісіо. Мабуть, завітає і ще, як розважить, що я вже проспався. Ха-ха! Та тбКер це вже ні до чого. Я й так усе знаю і обійдуся без його настанов. А тоді хай несе тисячу доларів. Mil pesos! б0 Ціле багатство! Тільки-но вони потраплять мені

(60) Тисяча песо! Лстьі

до рук, я одразу ж гайну на Ріо-Гранде, і тоді побачимо, що скаже Ісідора!

Виголосивши цей монолог, Койот пробув у своєму хакале не довше, ніж потрібно було, щоб похапцем проковтнути кілька шматків смаженини й запити їх добрячою порцією агвардієнте. Потім він загнуздав і осідлав свого коня, надів величезні остроги, прилаштував до сідла короткий карабін, засунув у сідельні кобури по револьверу, почепив на пояс мачете в шкіряних піхвах і, скочивши в сідло, швидко поїхав геть.

Перше ніж виїхати у відкриту прерію, він на якийсь час затримався на околиці селища, дожидаючи трьох вершників, що мали супроводити його,- Койот сказав їм, що йому потрібна буде їхня допомога в одному таємному ділі.

Ті троє співвітчизників, напевно, були втаємничені в його план чи принаймні знали, що місцем дії мають бути береги Аламо. Коли, проїхавши трохи прерією, Койот повернув убік, вони гукнули йому, що він поїхав не туди.

– Я добре знаю Аламо,- сказав один з них, також мустангер.- Не раз ловив там коней. Треба їхати на південний захід. Найкоротша дорога туди – отією прогалиною між хащами. А ви, доне Мігелю, рушили просто на захід.

– Он як? – зневажливо відказав ватажок четвірки.- Ти часом не грінго (61), сеньйоре Вісенте Барахо? Не забувай, чого ми туди їдемо і що наші коні підковані. Індіанці не їздять просто з форту Індж на Аламо, щоб… ну, та байдуже що. Ти мене зрозумів?

– Ай справді! – вигукнув “сеньйор Вісенте Барахо”.- Прошу пробачення, доне Мігелю. Carrambo! Я про це й не подумав.

І троє Койотових поплічників без дальших розмов рушили слідом за ним.

Їхали мовчки, майже не озиваючись один до одного, аж поки дісталися заростей на кілька миль далі від прогалини, про яку казав Барахо. Опинившись під прикриттям дерев, усі четверо злізли з коней, і тут почалася така сцена, яку можна порівняти хіба з тим, що діється в чоловічій гримувальні якогось провінційного театру перед виставою кривавої драми з життя дикунів.

(61) Грінго – зневажлива мексиканська назва американців.

Розділ XLII ГРИФИ НАД ХАЩЕЮ

Тим, хто подорожував південними рівнинами Техасу, напевне, траплялося бачити звичайну для тих місць картину – зграю чорних грифів над прерією. Збившись докупи по сотні й більше, вони виписують у повітрі широкі кола й спіралі, то спускаються вниз, майже торкаючись трави чи верхівок дерев, то шугають у височінь на широко розпростаних крилах, що їх зубчасті краї чітко вимальовуються на тлі неба,- і те видовище, таке характерне для тропічних країн, завжди привертає до себе увагу.

Мандрівник, що вперше побачить його, неодмінно спинить коня й з цікавістю спостерігатиме той політ. Та навіть людина, звична до таких картин, не проїде байдуже й мимоволі подумає про те, чого кружляють грифи.

Ті стерв’ятники злітаються недаремно. Зграя грифів у повітрі свідчить, що десь унизу – хоч бачить подорожній те місце, хоч ні – лежить нерухомо якась тварина, а може, й людина – мертва чи конаюча.

Уранці після тієї лиховісної ночі, коли три поодинокі вершники перетнули прерію, видовище, подібне до щойно описаного, можна було побачити й над заростями, куди вони по черзі в’їхали. Велика зграя чорних грифів виписувала кола над верхівками дерев недалеко від того місця, де вже знайома нам прогалина повертала й заглиблювалася далі в хащу.

На світанку їх там ще не було. Та менш як за годину вже сотні стерв’ятників, розпроставши крила, ширяли над хащею, і їхні темні тіні повільно пливли по тому зеленому морю.

Опинившись на прогалині й помітивши лиховісну хмару чорних птахів, будь-який техасець одразу ж зрозумів би, що там пахне смертю. А проїхавши далі, натрапив би й на видимий доказ того – затоптану кінськими копитами калюжу крові.

Та грифи кружляли не саме над тим місцем. Центр кіл, що їх вони виписували в повітрі, лежав трохи осторонь, серед хащі, і ото там, напевне, й була здобич, що принадила всю зграю.

Того раннього ранку в прерії не трапилося жодного подорожнього – ні техасця, ні чужинця,- що міг би пересвідчитись, чи правдиве це припущення,- але воно було таки правдиве.

У заростях, десь за чверть милі від місця, политого кров’ю, лежала вподобана хижими птахами жертва.

То була не мертва тварина – а людина, чоловік. Чоловік молодий, з благородними рисами обличчя й стрункою постаттю,- скільки можна було роздивитися під плащем, що огортав простерте навзнак тіло,- і гарний із себе навіть по смерті.

Чи справді він був мертвий?

З першого погляду будь-хто сказав би, що так; так само вважали й чорні птахи. Його поза та обличчя свідчили про це досить промовисто.

Він лежав горілиць, неприродно закинувши голову назад, не заслоняючи обличчя від сонця. Його руки й ноги були непорушно простягнені на кам’янистому грунті, так наче перестали йому коритись.

Поблизу ріс величезний дуб, але його тінь не сягала того чоловіка: він лежав поза межами зеленого шатра, і скісне сонячне проміння, що тільки-но пробилося в зарості, падало на його бліде обличчя, нібито ще блідіше од відсвіту білої панами, яка лише трохи затіняла його.

Те обличчя не було застигле, як у мерця, але не скидалось і на обличчя сонної людини. Усе ж таки воно здавалося скоріш мертвим. Очі були напівзаплющені, і між віями видніли блискучі розширені зіниці.

Чи був той чоловік мертвий?

Чорні птахи, безперечно, вважали, що так.

Але насправді вони помилялися.

Чи то промінь сонця пробився крізь напівзаплющені повіки, чи то відпочинок відновив природні, сили організму, але раптом молодик розплющив очі й ворухнувся всім тілом. Потім трохи звівся, сперся на лікоть і здивовано роззирнувся навколо.

Грифи шугнули високо в повітря і якийсь час нижче не спускалися.

– Я мертвий чи живий? – пробурмотів він сам до себе.- Сплю чи прокинувся? Що зі мною? Де я?

Сонце засліплювало його, і він нічого не бачив, поки не прикрив очі долонею. Але й після того все наче розпливалось перед очима.

– Дерева вгорі… й навколо… Лежу на камінні – це я й кістками відчуваю. Якась хаща… Як я тут опинив – ся?.. Ага, згадав,- мовив він, якусь хвилю подумавши.- Я вдарився головою об дерево. Атож, онде й та гілляка, що вибила мене з сідла. Болить ліва нога… А, пригадую, я забив її об стовбур. О Боже, здається, вона зламана!..

З цими словами він спробував звестися на ноги. Але нічого з того не вийшло. Забита нога не корилась йому: вона була зламана чи звихнута й дуже набрякла в коліні.

– Де ж кінь? Ну звісно, втік. Тепер він уже, мабуть, у стайні Каса-дель-Корво. Та, зрештою, байдуже. Навіть коли б він стояв отут поруч, я однаково не здерся б на нього… А т о й? – трохи помовчавши, знов озвався він.- Боже милий, ото був жах! Не дивно, що й піді мною кінь злякався… Що ж мені робити? Нога, мабуть, таки зламана. Я не зрушу з місця без чиєїсь допомоги. А хто сюди заїде? Хіба що тоді, коли мене зжеруть оті бридкі птахи. Ну й мерзенні ж тварюки! Он як витягають дзьоби – наче вже певні, що поласують мною!.. Скільки ж це я тут пролежав? Здається, сонце ще не дуже високо. Коли я сів у сідло, тільки-но починало світати. Мабуть, з годину лежав непритомний. Хай йому чорт, кепські справи! Нога напевне зламана, я відчуваю, а хірурга ж тут немає, тільки кам’янисте ложе серед техаських заростей. На багато миль довкола – суцільні хащі, самому мені з них не вибратись, і допомоги сподіватись нема від кого. На землі – койоти, у повітрі – грифи… Боже ж ти мій, і чому я поїхав без поводів! Може, то була моя остання поїздка верхи!..

Обличчя молодика спохмурніло, і чим більше він думав про страшну небезпеку, якою обернулася для нього та’невелика пригода, тим дужче воно хмурніло.

Він ще раз спробував стати на ноги – й на превелику силу встав, але тільки впевнився, що може розраховувати лише на одну ногу. Стояти отак не було ніякого сенсу, і він знову ліг.

Минуло дві години, але нічого не змінилося. Він почав був гукати на допомогу, але облишив ті спроби, бо був певен, що його однаково ніхто не почує.

Від крику пересохло в горлі й страшенно захотілося пити. А втім, у його становищі спрага була неминуча, тож, мабуть, крик тільки прискорив її напад.

Невдовзі спрага стала така нестерпна, що порівняно з нею навіть біль у нозі видався дрібницею.

– Якщо я залишуся тут, спрага вб’є мене,- мірку – вав бідолаха.- Треба присилувати себе добутися до води. Десь тут у заростях, не дуже далеко, має бути струмок. Я повинен дістатись туди, хоч би довелося повзти на руках і колінах. На колінах! Служити мені може тільки одне… Та іншої ради немає, треба спробувати. Чим довше я тут лишатимусь, тим буде гірше. Сонце піднімається все вище й уже починає пекти мені голову. Я можу зомліти, а тоді… койоти, грифи…

Ця моторошна думка змусила його здригнутись і замовкнути. Та трохи згодом він обізвався знов:

– Якби ж то я знав туди дорогу! Сам струмок я добре пам’ятаю. Він тече до крейдяної прерії. Мабуть, десь на південний схід звідси. Спробую повзти туди. Добре, що світить сонце, показує напрям. Коли я знайду воду, може, все ще якось минеться. Боже, дай мені сили добутися до води!..

З цими словами він, тягнучи за собою по кам’янистому грунті скалічену ногу, поповз крізь хащу, мов величезна ящірка, якій перебили хребет.

Отак, мов ящірка, він повз і далі. За кожним порухом його проймав гострий біль, але страх, що краяв душу, був ще болісніший і не давав йому спинитися. Чоловік добре знав, що напевне загине, як не знайде води. І ця моторошна думка гнала його вперед.

Раз у раз йому доводилося спинятись і перепочивати. На самих руках і колінах узагалі далеко не порачкуєш, а ще коли одна нога тобі не служить, то й поготів.

Він посувався вперед повільно, на превелику силу. До того ж його весь час гризла непевність: чи той він обрав напрям? І тільки страх перед смертю змушував його неухильно повзти далі.

Так він проповз із чверть милі, коли раптом йому спало на думку спробувати інший спосіб, щоб просуватися швидше чи принаймні мати якусь переміну.

– Якби мені костура,- пробурмотів він,- то, може, я б спромігся сяк-так шкандибати… Ага, ніж на місці. Яке щастя, що я не загубив його! А онде й підхоже деревце. Якраз те, що мені треба.

Він витяг з піхов на поясі мисливського ножа, зрізав той молоденький дубок і, обцюкавши гілки, зробив з нього грубенький костур з розсохою на кінці. Тоді зіп’явся на ноги, прилаштував розсоху під пахву й пошкандибав уперед.

Він знав, як важливо неухильно триматися взятого напрямку, і, з самого початку рушивши на південний схід, посувався туди й далі.

То було нелегко. За компас йому правило тільки сонце, яке в південних широтах Техасу о цій порі року стоїть опівдні майже в зеніті, і саме цієї точки воно вже сягнуло. До того ж він пробирався крізь зарості й мусив щохвилини збочувати, шукаючи якоїсь прогалинки. Трохи підказував йому дорогу ледь помітний схил місцевості, бо струмок, найімовірніше, мав бути десь у низинці.

Отак помалу, короткими переходами, раз у раз ненадовго спиняючись перепочити, він подолав близько милі, коли раптом натрапив на стежку, протоптану в хащі дикими тваринами. Вона була ледь помітна, але тяглася навпростець і, судячи з усього, вела до водопою – струмка, озера чи джерела.

Для нього не мало значення, що то буде,- аби тільки вода,- і, вже не зважаючи ні на сонце, ні на схил місцевості, він подався тією стежкою, спираючись на свій костур, а коли надто стомлювався від нього, то й поповзом, як перше.

Та радісне передчуття, що охопило його, коли він вийшов на звірину стежку, тривало недовго. Вона не привела його нікуди, урвавшись на прогалині, зусібіч оточеній непрохідною хащею. З гірким розчаруванням бідолаха збагнув, що стежка вела не д о прогалини, а в і д неї. Він пішов не в той бік!

Хоч як було прикро, але довелось повернути назад. Залишитись на тій глухій прогалині означало б приректи себе на неминучу смерть.

Він знову пошкандибав стежкою і невдовзі поминув те місце, де натрапив на неї. Тільки нестерпна спрага змушувала його через силу тягтися вперед. А вона ставала щомить нестерпніша.

Він пробирався поміж деревами – переважно то були акації, перемежовані подекуди кактусами й агавами. Вони майже не захищали від полудневого сонця, що пронизувало своїм прямовисним промінням їхнє ажурне листя й пекло як вогнем. Лісовий блукач спливав потом, а це ще дужче посилювало спрагу, і врешті вона стала пекельною мукою.

Навколо нього, лиш рукою сягнути, звисали з гілля лискучі стручки акації м є с к і т о, повні медового соку. Та й якби надрізати перший-ліпший кактус чи агаву, сік так і бризнув би. Але сік плодів акації надто солодкий, а в кактусів та агав – ядучо-гіркий, і ні той, ні той його не надив. Він знав, що не вгамує ними спраги, а навпаки – тільки роз’ятрить її ще дужче. Тим-то й не зривав соковитих стручків і байдужно поминав кактуси й агави.

На додачу до всіх його мук бідолаха відчував, що скалічена нога зовсім зраджує його. Вона так набрякла, що страх було глянути. Кожний крок завдавав йому пекучого болю. Нехай би він і справді йшов до того сподіваного струмка, та чи стане йому сили добутися туди? А не стане, то не буде й ніякої надії на порятунок. Йому залишиться тільки лягти серед хащі й померти!

Скорої смерті він не сподівався. Хоч як боліли забита об дерево голова й пошкоджене коліно, самі собою вони не могли спричинити фатального кінця. Боятися треба було іншого: смерті від спраги – найжахливішого кінця, який тільки можна собі уявити.

Думка про такий кінець знову штовхнула його вперед. І, хоч як тяжко давався йому кожний крок, хоч який біль пронизував усе його тіло, він уперто посувався далі.

А тим часом чорні грифи все так само ширяли в повітрі, невідступно посуваючись туди, куди шкандибала чи повзла знеможена людина. Вони летіли за нею вже більш як милю, проте жоден птах не відбився від гурту – навпаки, їх навіть побільшало, бо, зачувши здобич, до зграї приставали все нові хижаки. І хоч людина була ще жива і рухалась, вони бачили, що сили її тануть. Інстинкт – чи, певніше, досвід – підказував грифам, що скоро вона стане їхньою здобиччю.

Чорні тіні птахів знов і знов перетинали стежку, якою брів страдник, і сповнювали його серце лиховісним передчуттям.

Навколо стояла цілковита тиша. Грифи у польоті взагалі не кричать, навіть коли чують поживу. Цвіркунів і деревних жаб угамувало пекуче сонце. Навіть потворна рогата жаба, й та принишкла, сховавши своє пухирчасте тіло між камінням.

Тишу глухої хащі порушував тільки шурхіт одежі бідолашного подорожнього, що безперервно чіплялася за колючі рослини, та ще час від часу його крик – марне волання про допомогу.

Піт обливав його тіло і змішувався з кров’ю, бо колючки кактусів та пазуристі шпичаки агав так подерли йому шкіру на обличчі, руках і ногах, що на ній живого місця не лишилося.

Бідолаха був на грані розпачу, та, власне, вже й перейшов ту грань: знову марно погукавши якусь хвилю, він упав крижем на землю і завмер, зневірений 4 байдужий до всього.

Та, власне, це його і врятувало. Лежачи отак долілиць, він уловив вухом тихий, ледь чутний звук, якого ніколи не почув би на ногах. І хоч він майже губився серед тиші, чоловік упізнав той звук, бо саме його так прагнув почути. То було дзюрчання води!

Радісно скрикнувши, він підхопився на ноги, так – наче й не був скалічений, і рушив туди, звідки долинав

Звук.

З подвоєним завзяттям переставляв він свій важкий костур. Навіть забита нога начебто допомагала йому йти. Сила духу та любов до життя змагались із зневірою й страхом смерті.

Любов до життя переважила, і за десять хвилин, лежачи на траві, біля кришталево чистого струмка, той чоловік тільки дивувався, як могла завдати йому таких неймовірних мук звичайна спрага.

Розділ XLIII КЕЛИХ І БУТЕЛЬ

Ми знов у хатині мустангера. Знов його вірний слуга сидить на табуретці посеред хатини. Знов його собака лежить на постілці перед коминком, устромивши носа в теплий попіл.

Чоловік і собака на тих самісіньких місцях, що й тоді, і майже в тих самих позах, а загалом у хатині багато що змінилось, і це одразу впадає в око.

Оббиті кінською шкурою двері, як і раніш, тримаються на шкіряних завісах, і гладенькі шкури мустангів так само вилискують на стінах. Стіл з юкових обапол-ків також стоїть на місці, і нехитре ліжко, і дві табуретки, і постіль слуги. Та не видно на стіні рушниці; десь поділися срібний кубок, мисливський ріг, свисток; не висять на своїх місцях сідло, вуздечки, ремінці, серапе; зникли книжки, чорнило, пера, папір.

З першого погляду можна подумати, що хакале пограбували індіанці.

Та ні. Коли б так, то Фелім не сидів би спокійно на табуретці й на голові в нього не було б його рудої кучми.

Хоч із стін’ усе знято, проте нічого з хатини не винесено. Всі речі там, але в інших місцях, і кілька перев’язаних мотузкою пакунків, скиданих. купою на підлозі,- серед них і шкіряна скриня,- свідчать про готування до переїзду.

Спаковано ще не все, але видно, що день від’їзду наближається.

Та, незважаючи на ці переміни, одна річ і досі стоїть на своєму звичному місці – це заповітний бутель. І Фелім бачить його частіше, ніж будь:що інше в хатині, бо хоч куди б він дивився, а очі його незмінно повертаються до тієї посудини в лозовому плетиві, що так спокусливо виставлена в кутку.

– Ах ти ж мій скарбе, ось ти де! – уже вкотре звертається він до бутля.- В твоєму благословенному лоні більш як дві кварти чудового трунку, а тобі хоч би що. Якби бодай десяту частинку його та в мій шлунок, ото була б йому користь! Правда ж, Таро?

Почувши своє ім’я, собака підвів голову й озирнувся навколо, немовби запитуючи, чого від нього хочуть. Та побачивши, що Фелім говорить сам до себе, він знов поклав голову на місце.

– Ет! Мені не треба відповіді, друже. Я й сам добре знаю. Мені б і скляночки звідти вистачило, але ж панич сказав – ні краплі, то я вже й не смію. Хоч після всього того пакування в мене аж язик до рота прилипає, наче я туди пластир упхав. Ну просто ганьба, їй-Богу, що панич Моріс узяв з мене слово не чіпати питва, та ще й тепер, коли воно йому ні до чого. Він же сам казав, що повернеться сюди тільки на одну ніч, то не вип’є ж він за вечір дві кварти! Хіба що отой старий гріховодник Стамп з ним приїде. А то справжня прірва, хай йому абищо! Він може влити в себе стільки віскі, що й паничеві нічого не лишиться… Та, хвалити Бога, є хоч одна втіха – скоро ми поїдемо звідси в наш рідний старий Баллібаллах. Отам уже я вип’ю на радощах! І не якоїсь американської погані, а справжнього ірландського! Гіп-гіп ура! Сама вже думка про це тішить серце. Гіп-гіп ура!

Підкидаючи капелюха до стелі й ловлячи його на льоту, – повеселілий ірландець ще кілька разів вигукнув своє сміховинне гасло. Потім угамувався і якийсь час сидів мовчки, як видно, наперед смакуючи подумки ті втіхи, що чекали на нього в Баллібалласі.

Та невдовзі думки його повернулися до ближчих речей, а головне – до бутля в кутку хатини. Фелім прикипів до нього поглядом, і в очах його дедалі Увиразніте блищав жадібний вогник.

– Ах ти, моя золота посудинко! – знову звернувся він до бутля.- Яка ж ти все-таки й гарна! Так і тягне тебе поцілувати. Ти ж не викажеш мене, як я тебе цмокну разочок? Не викажеш, правда? Тільки один разочок. Шкоди з того нікому не буде. Та й панич, напевне, нічого не скаже, як дізнається, скільки пороху я тут наковтався, пакуючи всі оті речі. Мабуть, він і не сподівається, що я дотримаю слова, бо тепер усе не так, як раніш,- ми ж бо їдемо звідси. То як же не випити за щасливу дорогу. Недарма кажуть: сухо поїдеш – ні з чим приїдеш! Я так і поясню паничеві, коли він вернеться, то він і гніватись не буде. Є і ще одна причина: ось уже десять годин, як він мав приїхати, а його й досі нема. Ото й скажу, що випив лиш малу крапелиночку, бо дуже тривожився за нього. Він і словом мені не дорікне, клянуся святим Патріком! Я тільки нюхну, а там хай буде як буде… Лежи, Таро! Я нікуди не йду,- заспокоїв він собаку, що побачив, як він рушив до дверей, і теж підхопився.

Тварина не зрозуміла Фелімового наміру: він визирнув з дверей на стежку, аби тільки подивитись, чи не їде господар, що міг завадити йому прикластися до бутля.

Пересвідчившись, що на обрії ясно, він шаснув у куток, відіткнув бутля, підніс його до рота й ковтнув аж ніяк не “малу крапелиночку”. Тоді поставив бутель на місце, повернувся й сів на табуретку.

Кілька хвилин він сидів тихо, потім знову заговорив сам до себе, проте час від часу звертався й до своїх слухачів – то до собаки, то до бутля в кутку.

– 0 Боже, і де ж це запропав панич? Казав, буде тут о восьмій ранку, а тепер уже, як вірити техаському сонцю, не менш за шосту пополудні. Мабуть, щось там його затримало. Як ти гадаєш, Таро?

Цього разу Тара зволив ствердно чмихнути, засунувши носа надто глибоко в попіл.

– Сили небесні! Чи не сталося з ним якогось лиха? Бо що ж тоді робити нам з тобою, старий ти собацюро? Як ми дістанемося до нашого рідного Баллібаллаха? Хіба що продамо паничеві речі. Отой келих – він із щирого срібла, то самого його нам вистачить, щоб доїхати… Ах ти ж чорт9 ось про що я раптом згадав: я ж ніколи ще не пив з тієї прегарної посудинки. А з неї, мабуть, і питво смачніше. Цікаво, чи справді так? Та й саме час покуштувати.

Кажучи це, ірландець дістав із шкіряної скрині срібний келих, знов одіткнув бутля й налив собі, мабуть, з півсклянки.

Вихиливши віскі одним духом, він поцмокав губами, так наче хотів упевнитись, чи то справді добрий напій.

– Хай йому чорт, просто не знаю, чи так смачніше,- мовив він, усе ще тримаючи в одній руці келих, а в другій бутель.- Як я пригадую, то, мабуть, таки смачніше з бутля. Але отак, зі спогаду, не можна судити – я ж так давно прикладався до бутля, що вже й забув, як воно з нього смакує. Треба покуштувати разом з того і з того. Ось ми зараз це й зробимо.

Фелім підніс до рота бутель і, кілька разів ковтнувши, поставив його на місце. Тоді з глибокодумним виглядом, як справжній знавець, знову поцмокав губами.

– Ет, лиха година, знов я домилився! – сказав він, хитаючи головою.- Зовсім навпаки. Із срібла пити смачніше. Чи, може, це мені тільки здалося? Треба, мабуть, ще раз покуштувати з келиха. Я ж пив із нього тільки раз, а з бутля двічі. Виходить несправедливо. А справедливість має бути над усе. Не годиться кривдити цей гарненький срібний келишок. Ні, хай йому чорт, не годиться!

Срібний келих знову пішов у діло, і знову добряча порція рідини з бутля опинилася в ньому, щоб ту ж мить зникнути в ненаситному череві вельми тямущого знавця.

Чи виніс він присуд на користь келиха, чи все-таки віддав перевагу бутлеві – невідомо. Як видно, покуштувавши вчетверте, він розважив, що на якийсь час з нього досить, і облишив обидві посудини.

-Та, перше ніж він встиг повернутися на свою табуретку, йому сяйнула нова думка: вийти з хатини й подивитися, чи не видно десь на дорозі господаря.

– Ходім, Таро! – гукнув він, рушаючи до дверей.- Піднімемось нагору й поглянемо, що діється на рівнині. Якщо панич Моріс десь там їде, ми його ще здаля вгледимо. Ходімо, старий собацюро! Паничеві буде приємно, що ми з тобою так турбуємося за нього.

Перейшовши стежкою вкриту заростями долину, ірландець із собакою піднявся виярком у крутосхилі й опинився на краю прерії. Звідти йому добре видно ‘було майже голу рівнину, що розлягалася перед його очима більш як на милю на схід.

Сонце було в нього позаду, над самим обрієм, але ще яскраво світило з безхмарного неба. Ніщо не заслоняло Фелімові огляду, лиш подекуди над пласкою зеленою прерією стриміли поодинокі кактуси чи стовбури юки. Тією відкритою рівниною й койот не пробіг би непомі-■ чений. І тільки ген-ген удалині бовваніла темна смуга заростей по берегах струмка, що перетинав прерію.

Ірландець стояв і мовчки видивлявся туди, звідки мав приїхати його господар.

Невдовзі його терпіння було винагороджене. З віддалених заростей виїхав вершник і попростував до Ала-мо. І хоч він був ще далеко, десь більш як за милю, вірний слуга одразу впізнав свого господаря. Хіба міг він не впізнати смугастого серапе – справжнього виробу індіанців навахо,- що його мустангер завжди брав із собою в дорогу? Воно весело вигравало барвами у промінні призахідного сонця, і на зеленому тлі рівнини чітко вирізнялись його червоні, білі й сині смуги.

Тільки одне здивувало Феліма: чому такого гарячого надвечір’я господар надяг серапе на плечі, замість згорнути його і приторочити позад себе до сідла.

– Ти бачиш, Таро? Ну чиста тобі чудасія, правда ж? Пече так, що хоч м’ясо смаж на камінні, а нашому паничеві начебто й байдуже. Чи він, не дай Боже, не застудився в тій Дофферовій норі? Там же тільки свиням жити. Наша халупа проти неї – і то мов панський палац.

Ірландець якусь хвилю помовчав, не спускаючи з ока вершника, що вже проїхав половину дороги від заростей і щомить наближався.

Коли він озвався знову, тон його помітно змінився. В голосі, як і раніш, звучав щирий, майже веселий подив, але водночас у ньому чулися й притамовані нотки тривожного сумніву.

– Боже милий! – вигукнув він.- І що це таке панич вигадав! Мало йому було серапе на плечах, то ще напнув його на голову!.. Та він, мабуть, просто жартує, Таро, хоче нас із тобою здивувати. Надумав, бач, покепкувати з нас!.. Боже, а й справді чудно! Так наче в нього нема голови. Та таки й нема! Ой лишенько, що ж це воно? Пресвята Діво! Коли б не знати, що це панич, то й злякатися можна!.. А чи справді це панич? Якийсь він ніби замалий… А голова? Святий Патріку, спаси нас і помилуй, де ж голова? Сховав під серапе? Та ні, не видно! 0 господи, щось воно не те! Що б це могло означати, Таро?

Тепер у Фелімовому голосі бринів уже мало не жах; те саме було написане й на його обличчі.

Вигляд і поза собаки також свідчили про неабияке збудження. Тара стояв трохи попереду, весь підібгавшись, наче от-оя. мав зірватися з місця; очі його світилися диким вогнем і не відривались від вершника, що був уже не більш як за двісті ярдів.

У відповідь на Фелімове запитання, яким він закінчив свій довгий монолог, собака похмуро завив. Потім, неначе щось його підштовхнуло, кинувся вперед і помчав назустріч тій дивній постаті, що так вразила його супутника, та не менш вразила і його самого.

Щодуху женучи вперед, він пронизливо повискував; те дивне повискування було зовсім не схоже на басовитий гавкіт, яким він звичайно зустрічав господаря.

Фелім і так уже був переляканий усім побаченим, але ще дужче вжахнуло його те, що він побачив далі.

Коли собака, так само повискуючи, підбіг ближче, гнідий кінь, у якому колишній помічник стайничого давно вже впізнав мустанга свого господаря, круто повернув і поскакав назад у прерію.

І в ту хвилю, як він повертав, Фелім побачив – чи, може, йому привиділось – таке, що вразило його наче громом, від чого кров захолола у нього в жилах і все тіло пронизав нестримний дрож.

Він побачив голову – голову чоловіка, що сидів на коні,- але не там, де їй належало бути, не на плечах вершника, а в нього в руці, біля передньої луки сідла!

А поки кінь був до нього боком, Фелім побачив – чи то йому здалося – і обличчя, мертвотно-бліде, поплям-лене засохлою кров’ю обличчя, що визирало з-за сідельної кобури.

Більше він нічого не бачив. У наступну мить він повернувся спиною до прерії і стрімголов помчав униз виярком.- так швидко, як тільки могли нести його обімлілі від жаху ноги.

Розділ XLIV ЧЕТВЕРО КОМАНЧІВ

Ірландець тікав, не спиняючись і не озираючись назад, його вогненно-руда чуприна стояла сторч і трохи не піднімала на голові капелюха. Нарешті він вскочив у хатину, захряснув за собою двері й привалив їх кількома найбільшими пакунками, що лежали на підлозі.

Та навіть тоді він не відчув полегкості. Хіба ж могли двері, нехай би й узяті на засув, захистити його від привида?

Адже те, що він бачив, напевне було потойбічною з’явою! Кому ще коли випадало дивитись на таке видовище: людина їде верхи на коні й тримає в руці власну голову! Хіба чув хто коли про таку дивовижу? Тільки не він, не Фелім О’Нійл.

Жах не полишав його, і він метався по хатині: то сідав на табуретку, то знов підхоплювався й скрадавсь до дверей, хоча й не наважувався не те що відчинити їх, а навіть виглянути в шпарку. Час від часу він висмикував з чуба волосину, стукав кулаком по голові й тер кулаками очі, ніби хотів допевнитися, що не спить, а справді бачив ту прояву, що нагнала на нього такого жаху.

Тільки одне давало йому якусь розраду, хоча й мізерну. Коли він тікав виярком і голова його була ще над краєм схилу, він таки раз озирнувся назад і тепер втішався тим, бо побачив, що вершник без голови був уже далеко в прерії і гінким чвалом скакав геть від Аламо. Коли б не ця згадка, ірландця, що не знаходив собі місця зі страху, мабуть, тіпало б ще дужче.

Довго він і слова вимовити не міг – та й не знав, що казати,- і з уст його злітали тільки мимовільні недоладні вигуки. Але поступово до нього повернувся коли й не спокій, то здатність міркувати, і язик став знову коритись йому. Отоді й посипалися нескінченні запитання та вигуки.

Тепер Фелім звертався тільки до самого себе: собаки в хатині не було, і він не міг брати участі в тій розмові. Говорив ірландець тихо, майже пошепки, так наче боявся, щоб його хтось не почув за стінами хакале.

– О Боже! О Боже! Ні, то був не він! Святий Патріку, оборони мене!.. Але що ж воно тоді було?

Геть усе ж як у нього – і кінь, і смугасте серапе, і гетри на ногах… Та й сама голова… Геть усе, крім обличчя. Я ж його таки бачив, хоча й не дуже роздивився. А хто б роздивився, коли воно всеньке в крові!.. Ні, то не міг бути панич Моріс! Ні, ні! То все мана. Мабуть, я заснув, і ото мені й наснилося… Чи, може, все воно од віскі? Та ні, я ж не стільки його випив. Два ковточки з келиха та ще два з бутля – ото й тільки. Це мені однаково що нічого. Я випивав і двічі по стільки – і то нічого, навіть язик не заплітався. Таки ж правда. А як я тоді був хмільний, то чого ж тепер тверезий? Не минуло ж іще й півгодини, як я оте бачив, а я ж таки тверезий, як суддя в своєму кріслі… Хай йому чорт, оце б мені якраз і не завадило лизнути крапелиночку. Бо як ні, то я й заснути не зможу. Так і лежатиму цілу ніч, про все те думаючи… О Боже, Боже! І що ж воно таке було? І де панич, коли то був не він? Святий Патріку, зглянься на мене, бідолашного грішника, що лишився тут сам-один, а кругом тільки духи та привиди!..

Після цього звертання до католицького святого ірландець не менш ревно звернувся до іншого божества – відомого ще за давніх-давен Бахуса.

І там він дістав сподівану допомогу. Не минуло й години, відколи ірландець схилив коліна перед вівтарем того поганського бога, за який йому правив бутель з мононгахільським віскі,- і він звільнився коли й не від гріхів, то від усіх своїх страждань і лежав на підлозі хакале, забувши не тільки про страшне видиво, що так недавно нажахало його до денця душі, а й про саму свою душу.

У хатині Моріса-мустангера не чути ані звуку – навіть годинник не нагадує своїм безугавним цоканням про те, що час спливає в небуття й що землю оповила нова ніч.

Звуки чути надворі, але такі, як завжди. Дзюрчання недалекого струмка, шерех листя на нічному вітерці, дзвінкі співи цикад, самотній крик якогось звіра – звичайні звуки нічного лісу.

Настала північ, але місяць робить її схожою на ранок. Його сріблясте світло заливає землю, пробивається в темні лісові хащі й широкими скісними пасму-гами лягає між деревами.

Серед тієї мінливої гри світла й тіні, видимо уникаючи освітлених місць, їде група вершників.

Хоч їх і небагато – всього четверо,- вигляд у них досить страхітливий. Яскраво розмальовані червоною фарбою оголені тіла, татуйовані обличчя, багряні пера на голові, блиск зброї в руках – усе говорить про дику й грізну силу.

Звідки вони взялися?

На них воєнне вбрання команчів. Про це свідчать і їхні розмальовані тіла, і шкіряні пов’язки на головах із застромленими під них орлиними перами, і голі груди та руки, і грубі штани з оленячої шкіри. То все певні прикмети, за якими можна впізнати цих знедолених господарів країни, що вирушили в розбійницький набіг.

Отже, ці четверо – напевне команчі, а коли так, то вони з’явилися з заходу.

Куди вони їдуть?

На це запитання відповісти ще легше. Вони саме наближаються до хатини, де непробудно спить знайомий нам п’яниця. Цілком очевидно, що саме ця хатина – хакале Моріса-мустангера – і є метою їхнього походу.

А що вони їдуть туди не з дружніми намірами, видно і з їхнього воєнного вбрання, і з того, як вони скрадаються в темряві, а потім на деякій віддалі від хатини злазять з коней і, припнувши їх під деревами, рушають далі пішки.

Вони йдуть обережно, намагаючись не шарудіти опалим листям і по змозі ховаючись у тіні, часто спиняються, видивляються вперед і наслухають, і все те без жодного слова, тільки за мовчазними знаками одного з них – мабуть, ватажка. Судячи з усього, вони хочуть підкрастися до хатини непомітно для тих, хто може бути всередині.

І вони таки досягають свого – принаймні коли дивитися збоку. Вони вже стоять біля самої хатини, і ніщо не свідчить про те, що їх хтось побачив чи почув.

Усередині хатини панує така ж непорушна тиша, як і в їхньому гурті. Звідти не долинає ані звуку, навіть сюрчання цвіркуна.

А проте хатина не порожня. Та, виявляється, можна допитись до того, що втратиш здатність не тільки говорити чи там хропти, а й голосно дихати,- і саме в такому стані тепер той, що спить у хатині.

Четверо команчів підкрадаються до дверей і тихенько розглядають їх.

Двері зачинені, але по боках є шпари. Індіанці притуляють до них вуха й усі разом пильно дослухаються.

Ні хропіння, ні віддиху, анічогісінько!

– Може, він ще не повернувся,- шепоче ватажок команчів чистісінькою іспанською мовою.- Хоча з того, коли він виїхав, йому давно пора бути тут. А може, знов кудись поїхав?.. Стривайте, я згадав: за хатиною має бути повітка для коней. Якщо він удома, його кінь напевне там. Заждіть тут, а я піду подивлюся.

Щоб оглянути ту нехитру стайню, досить і кількох секунд. Коня там немає.

Стільки ж часу йде на те, щоб придивитися до стежки, яка туди веде. Свіжих відбитків копит на ній теж не видно.

Пересвідчившись у цьому, ватажок повертається до своїх супутників, що й досі стоять перед дверима.

– Прокляття! – вигукує він уже голосно.- Його тут немає і сьогодні не було.

– Мабуть, треба зайти в хатину й подивитися,- каже один з індіанських воїнів так само по-іспанському.- Побачимо, як той ірландець тут влаштувався. Шкоди від цього нікому не буде.

– Певно, що ні! – озивається третій індіанець, також добре знайомий з мовою Сервантеса.- А заразом заглянемо і до його комори. Я так зголоднів, що ладен їсти сире м’ясо.

– Клянуся Богом! – додає останній із четвірки тією ж таки милозвучною мовою.- Я чув, що він має і спиртний припас. А коли так…

Та ватажок не дає товаришеві закінчити розпочатої фрази. Згадка про спиртне дає йому потужний поштовх до негайної дії.

Він штурхає ногою оббиті кінською шкурою двері, сподіваючись їх відчинити.

Двері не подаються.

– Прокляття! Замкнено зсередини. Щоб не залізли якісь непрохані гості – леви, тигри, ведмеді… а може, й індіанці. Ха-ха-ха!

Ще один удар ногою в двері, вже дужчий. Двері не відчиняються.

– їх підперто чимось важким, так не відчинити. Та дарма, зараз побачимо, що воно там таке.

З піхов видобуто мачете, і ось уже в кінській шкурі, набитій на легку дерев’яну раму, зяє велика діра. Ватажок застромлює в неї руку й помацки знаходить

Перешкоду.

За хвилину пакунки відсунуто, і двері розчиняються.

Індіанці заходять, а поперед них до хатини вливається широкий потік місячного сяйва, освітлюючи їм дорогу й даючи змогу роздивитися навколо.

Посеред хатини просто на підлозі лежить якийсь чоловік.

– Прокляття!

– Він спить?

– Коли не почув нас, то, мабуть, мертвий.

– Та ні,- каже ватажок, нахилившись над лежачим чоловіком:- Просто п’яний, як чіп! Це мустанге-рів слуга. Я колись бачив його. З того, який він зараз гарний, можна напевне сказати, що його господаря немає і давненько не було. Сподіваюся, цей паскудник не вижлуктив увесь припас, щоб дійти до такого блаженного стану… А, осьде бутель! І пахне, мов троянда! Щось там ще хлюпотить, хвала Пресвятій Діві!

Кілька секунд – і рештки рідини в бутлі поділено на чотирьох. Кожному припадає ковтнути по разу, а ватажкові – й ще раз, і, хоч його особливе становище мало б зобов’язувати й до особливої чесності, він не заперечує проти такого несправедливого розподілу. Бутель умить порожніє.

Що ж буде далі?

Рано чи пізно господар хатини має повернутись. Непрохані гості явно хочуть зустрітися з ним, і, мабуть, дуже хочуть, коли завітали о такій пізній годині. А найдужче хоче цього їхній ватажок.

Чого ж їм треба, цим чотирьом команчам, від Мо-ріса-мустангера?

Їхні наміри стають зрозумілі з дальшої розмови – адже поміж собою вони не роблять з цього таємниці.

Вони прийшли вбити його!

Призвідником цього чорного діла виступає ватажок, решта троє – лише помічники, слухняні знаряддя в його руках.

Для нього це діло першорядної ваги, йому не до жартів. Він мав отримати за вбивство тисячу доларів, не кажучи вже про деякі особисті, незалежні від грошей мотиви, що спонукають його до цього. Трьом його хоробрим воїнам перепаде по сотні – цілком досить, щоб спокусити першого-ліпшого команча й підбити його на будь-який злочин.

Та немає потреби провадити далі цей маскарад. Тим більше, що маски вже нікого не вводять в оману. Атож, ці команчі – не хто інші як мексиканці, а їхній ватажок – Мігель Діас, мустангер.

– Треба влаштувати засідку й чекати на нього.- Це говорить сам Койот.- Хай там що його затримало, а він має скоро над’їхати. Ти, Барахо, піднімешся крутосхилом і назиратимеш за рівниною*- Решта залишиться тут зі мною. Він має їхати з того боку, від Леони. Ми перестрінемо його внизу, в кінці виярка, під великим кипарисом. Для нашого діла то найкраще місце.

– А що робити з цим? Чи не приспати його навіки? – озивається кровожерний Барахо, показуючи на ірландця, який, на своє щастя, й гадки не має про те, що діється навколо нього.

– Мертві не говорять! – підтримує його ще один із спільників.

– Глядіть, щоб він не заговорив проти нас гірше, ніж живий,- заперечує Діас.- Та й зовсім ні до чого його вбивати. Він і так наче мрець, бісів п’яничка. Дамо йому ще пожити. Мені заплатять тільки за смерть його господаря. Іди, Барахо, не гайся! Мерщій нагору. Дон Морісіо може з’явитися в будь-яку мить. Не приведи Боже нам схибити. Навряд чи випаде ще коли така нагода. Станеш на краю урвища. Звідти добре видно всю рівнину. Місяць такий ясний, що він не зможе під’їхати непомітно. І тільки-но його побачиш – чимдуж сюди. Не забувай, що нам ще треба буде встигнути засісти під кипарисом.

Барахо збирається йти виконувати ватажкові настанови, але не видно, щоб дуже охоче. Минулої ночі йому не повелося: він чимало програв Койотові в монте і тепер хотів би відігратися,- а він же добре знає, що робитимуть його товариші, коли він піде чатувати.

– Поквапся, сеньйоре Вісенте,- каже Діас, помітивши, як не хочеться тому йти.- Якщо це діло в нас не вигорить, ти втратиш більше, ніж зміг би виграти в монте. Іди ж! – підганяє він далі.- Якщо дон Морісіо за годину не з’явиться, тебе хтось змінить. Іди!

Барахо скоряється і, вийшовши з хатини, рушає до свого поста над урвищем.

Тим часом у хатині вже засвічено світло, і решта троє сідають коло столу. Такі люди, як вони, завжди мають при собі чим розважитись на дозвіллі. І ось уже на грубому столі між ними з’являється не вечеря, а колода іспанських карт, що її кожний мексиканський волоцюга носить під серапе.

Даму та валета викладено на стіл догори лицем – і гра починається. Цілком поринувши у свої розрахунки, картярі не помічають навіть, як минула година.

Койот банкує. Раз у раз поміж оббитих кінськими шкурами стін хатини лунають вигуки: “Дама вбита!.. Валет виграв!..” Шурхотять карти, дзвенять срібні долари.

Та раптом гру уриває якийсь гучний звук.

Це дикий крик п’яного ірландця, що проспався від алкогольної нестями й уперше побачив страхітливе товариство, яке не знати звідки взялося під одною з ним покрівлею.

Картярі зриваються з місць і вихоплюють з піхов мачете. Троє довгих гострих лез ось-ось проштрикнуть Фелімові груди.

Рятує його чиста випадковість. Ще одна раптова поява перебиває той лихий замір.

У дверях з’являється засапаний Барахо. Хоч і так зрозуміло, чого він прибіг, він усе-таки видушує з себе:

– їде!.. Вже під’їжджає до урвища… Швидше, хлопці, швидше!

Життя ірландця врятоване. Убивати його вже немає часу, та й не варто. Принаймні так вважають фальшиві команчі. Отож вони залишають його досипляти, а самі вискакують з хатини, щоб учинити куди вигідніше вбивство.

За кілька секунд вони вже під урвищем, у кінці виярка,- саме там має відбутися те вбивство. Причаївшись у затінку розложистого кипариса, лиходії чекають на свою жертву.

Всі четверо сторожко дослухаються, сподіваючись от-от почути тупіт кінських копит, що провістить її наближення.

Аж ось і він. Чутно, як клацають підкови на кам’янистому грунті,- але не рівномірно, а так, наче кінь ступає по нерівній поверхні. Вершник спускається крутосхилом!

Із засідки його ще не видно. Та й сам виярок, як і вся долина внизу, потопає в темряві під буйними кронами дерев. Тільки в одному місці – обіч кипариса, під яким ховаються вбивці,- місячне світло вузькою смугою падає на землю. Але стежка, що нею їхатиме приречений, проходить не там. Він має проїхати в тіні кипариса.

– Не вбивайте його одразу! – пошепки наказує Мі-гель Діас своїм поплічникам.- Він потрібен мені живий, десь на годину чи близько того. У мене з ним свої порахунки. Хапайте його і коня. То буде неважко, бо ми заскочимо його зненацька. А стане опиратися – пристрелимо. Тільки я стріляю перший.

Спільники обіцяють зробити все, як він каже.

Зараз вони матимуть нагоду довести це на ділі. Той, на кого вони чекають, уже спустився виярком і в’їхав під тінь великого кипариса.

– Кидай зброю! Злазь із коня! – кричить Койот, хапаючи коня за вуздечку, тимчасом як троє інших кидаються на чоловіка, що сидить у сідлі.

Той не чинить ніякого опору – не відбивається, не вихоплює ножа, не стріляє і навіть не озивається.

Перед ними чоловік, що рівно сидить у сідлі, всунувши ноги в стремена; вони хапають його за руки й за ноги – на дотик це звичайне людське тіло, але враження таке, ніби воно нічого того не відчуває!

Опирається тільки кінь. Він стає дибки, задкує і тягне за собою напасників.

Зрещтою всі вони опиняються поза тінню, на яскраво освітленій прогалинці.

Боже милосердний! Що воно таке?!

Напасники пускають коня, сахаються назад, і в усіх разом вихоплюється відчайдушний крик. То крик дикого жаху.

Ту ж мить їх наче вітром змітає з-під кипариса, і вони стрімголов мчать до заростей, де залишили своїх коней.

Мов знавіснілі, вони злітають у сідла і, чимдуж поганяючи коней, скачуть геть.

Вони побачили те, що вже сповнило жахом і інші серця, куди хоробріші за їхні,- побачили вершника без голови!

Розділ XLV ЗАГУБЛЕНИЙ СЛІД

А чи не була то примара? Хіба ж могло воно бути живою людиною?

Ось які запитання снувалися і в Койота, і в його нажаханих спільників. Про те саме запитував себе трохи раніш і переполоханий Фелім О’Нійл. Та після того, як він кілька разів ревно припав до обплетеного лозою бутля, в голові у нього так потьмарилось, що бідолаха на якийсь час позбувся свого жаху.

Такі самі думки опосідали й інших людей, що бачили вершника без голови,- оту сотню чоловік, які на чолі з майором вирушили слідами кривавого злочину. Перед ними та загадкова проява постала раніше і в іншому місці – миль за п’ять на схід від хатини мус-тангера.

Стоячи лицем до заходу, так що сонячне’ проміння світило їм просто в очі, вони бачили тільки обриси вершника й не могли розглядіти нічого такого, що навело б їх на думку про Моріса Джеральда.

Фелім же, навпаки, стояв до сонця спиною й дивився на схід, отож і побачив цілком досить, щоб упізнати у вершнику коли й не напевне свого господаря, то, безперечно, його подобу.

Такого ж висновку дійшли і четверо мексиканців, що знали мустангера на око, а вершника без голови побачили, в яскравому місячному світлі: на них те видиво нагнало не менше жаху, ніж на Феліма.

Вершники з пошукового загону хоча й не були так нажахані тим дивовижним явищем, але теж не знали, як його пояснити. Аж поки вершник без голови не зник з очей, ніхто не спробував висловити бодай якогось здогаду, коли не брати до уваги отого грубого жарту одного з прикордонних старожилів.

– Що ви на це скажете, панове? – спитав майор, звертаючись до людей навколо себе.- Мушу визнати, я просто не збагну, що воно таке.

– Може, це якась витівка індіанців? – озвався хтось.- Так ніби принада, щоб заманити нас у пастку?

– Коли так, то принада нікудишня,- зауважив ще один.- Не знаю, як хто, а я б на неї нізащо не спокусився.

– Не думаю, що до цього причетні індіанці,- сказав майор.- Та, власне, й не знаю, що думати. А що скажете ви, Спенглере?

Слідопит мовчки похитав головою, здавалося, так само спантеличений.

– Чи припускаєте ви, що то перевдягнений індіанець? – не вгавав майор.

– Я знаю не більше за вас, майоре,- відказав той.- Напевне, щось воно таке, бо що б іще могло бути? Або то людина, або лялька.

– О, мабуть, таки лялька! – озвалося враз кілька чоловік з видимою полегкістю: таке пояснення їм цілком припало до душі.

– Хоч би що воно було – людина, лялька чи сам диявол,- мовив той самий прикордонний старожил,- я не знаю, чого б нам боятися піти його слідом. От тільки чи лишає воно по собі слід?

– Коли так,- сказав Спенглер,- то ми його побачимо. Слід, яким ми йдемо, тягнеться якраз у тому напрямі, принаймні скільки видно звідси. Будемо рушати, майоре?

– Авжеж. Така дрібниця не може відвернути нас

Від нашого діла. Вперед!

Вершники поїхали далі, хоча й не всі з однаковою охотою. Були серед них і такі, що, коли б їхня воля, залюбки повернули б назад. До них належав і Колха-ун, що, тільки-но побачивши ту химерну прояву, виказав такий страх, якого не відбилося на жодному іншому обличчі. Очі його враз неначе оскляніли, губи побіліли, нижйя щелепа одвисла, і він насилу стримувався, щоб не цокотіти зубами.

Коли б не загальне замішання, його стан напевне впав би в око іншим. Та всі дивилися тільки на таємниче видиво, а коли воно кінець кінцем зникло з очей і загін рушив далі, відставний капітан затримався й тихо поїхав серед задніх, не привертаючи нічиєї

Уваги.

Слідопит здогадався правильно: те місце, де з хвилину стояв вершник без голови, було якраз на шляху загону. Та, діставшись до нього, вони не побачили там ніяких слідів, наче то справді була примара!

А втім, пояснювалось це зовсім просто. На тому місці, де кінь з таємничим вершником повернув назад, і на кілька миль далі рівнину вкривав щільний шар білої ріні. Мисливці називали те пустище “крейдяною прерією”. Подекуди камінці були зсунуті з місця й побиті, певно, підковами коня. Але ті ледь помітні. знаки розрізнило б лише око досвідченого слідопита.

Не стало видно й сліду, що ним загін ішов перед тим,- відбитків копит підкованого мустанга: рівниною нещодавно пробіг дикий табун, і розглядіти поодинокі відбитки було зовсім неможливо.

Вони могли б поїхати далі в той бік, куди поскакав вершник без голови. Дорогу їм показувало б сонце, а потім і вечірня зоря. Але їм був потрібен інший вершник – той, що їхав на підкованому мустангу,- і півгодини до смерку вони марно шукали його сліду, що загубився на білій рівнині.

Коли сонце сховалося за обрієм, Спенглер визнав, що слід утрачено остаточно. Загонові лишалося тільки повернутися до заростей і стати табором у підліску. Вирішили там заночувати, а рано-вранці знов шукати того сліду.

Та це їм не вдалося, принаймні в призначений час. Несподівана обставина змусила відкласти пошуки на-довше.

Тільки-но загін отаборився на ніч, як прискакав кур’єр з адресованою майорові депешею від командувача гарнізонів округи, чий штаб був у Сан-Антоніо-де-Бехарі. Депешу привезли до форту Індж, а вже звідти приставили майорові.

Прочитавши її, майор одразу ж дав наказ сідлати коней, і не встигли їхні боки обсохнути після недавньої їзди, як драгуни знов сиділи в сідлах.

У депеші сповіщалося, що команчі вчинили набіг на поселення поблизу самого Сан-Антоніо, за п’ятдесят миль на схід від Леони. То була вже не просто поголоска. Напасники вбили людей – дорослих і дітей,- підпалили їхні будинки. Майор дістав наказ надіслати до Сан-Антоніо скільки зможе солдатів. Тому так поквапно й знявся з табору драгунський загін.

Цивільні могли б і залишитись, проте дружба і навіть батьківська любов мусять скоритися перед необхідністю. Більшість людей вирушили на пошуки, зовсім не готувавшись,- тільки засідлали коней та почепили на плечі рушниці,- і тепер голод гнав їх по домівках.

Зовсім полишати пошуки ніхто не збирався. Ухвалили поновити їх, тільки-но перемінять коней і запасуть – ся всім потрібним. А тоді, як одностайно вирішили всі, шукатимуть, поки знайдуть.

Кілька чоловік залишилося зі Спенглером, щоб пройти слідом американського коня,- той слід, як гадав слідопит, мав привести їх назад на Леону. Решта вирушили до селища разом з драгунами.

Перш ніж попрощатися з Пойндекстером і його друзями, майор розповів їм про те, чого доти волів не розкривати: про калюжу крові, сліди навколо неї та висновки, які зробив з них слідопит. Не маючи змоги брати участь у дальших пошуках, майор гадав, що ті важливі відомості зможуть стати в пригоді для розкриття злочину. Він дуже не хотів кидати тінь підозри на молодого ірландця, з яким йому завжди приємно було зустрічатися в справах, проте почуття обов’язку переважило, і хоч сам майор не припускав, що мустан-гер міг учинити такий злочин,- чи, краще сказати, не вважав це за ймовірне,- проте мусив визнати, що деякі докази свідчать проти нього.

Та для плантатора і його друзів то була вже не підозра, а цілковита певність. Тепер, коли стало очевидно, що індіанці до злочину непричетні, вбивцею навпростець оголосили Моріса Джеральда.

У тому, що вчинено вбивство, ніхто не сумнівався. Розповідь Обердоффера давала початок тій страхітливій історії; повернення коня Генрі Пойндекстера без вершника і з закривавленим сідлом завершувало її. А те, чого в ній не вистачало, було дуже легко доповнено – почасти висновками слідопита, почасти здогадами та домислами.

Ніхто не завдав собі клопоту бодай більш-менш вірогідно визначити мотив злочину. Усе звернули на сварку Моріса Джеральда з Кассіем Колхауном: мовляв, свою ворожість до відставного капітана мустангер переніс і на родину Пойндекстерів.

У цьому міркуванні не було й краплини здорового глузду, але люди, що переслідують гаданого вбивцю, здебільшого не розмірковують про мотиви злочину – вони думають тільки про помсту.

З таким-от настроєм вони й роз’їхались, умовившись зустрітися наступного ранку, щоб знову вирушити слідами тих двох і шукати, аж поки знайдуть одного чи обох, живих чи мертвих.

Ті, що зголосилися допомагати Спенглерові, лишились там, де майор обрав місце для табору.

Їх було всього з десятеро. Вирішили, що більшого загону залишати не варто. Команчів у тих місцях тепер уже чекати не випадало, та й інших небезпек, що потребували б значних сил, також не передбачалося. А на те, задля чого їх залишали, цілком вистачило б і двох-трьох чоловік.

Проте зосталося чоловік дев’ять-десять – хто з цікавості, а хто й просто для гурту. То були здебільшого молоді плантатори, і хоч старшим їхнього невеличкого загону вважали Колхауна, але всі мовчки розуміли, що насправді вони підлягатимуть Спенглерові, на якому лежали обов’язки провідника.

Коли головний загін поїхав, ці десятеро не полягали спати, а зібралися навколо багаття, що вже палахкотіло на галявині між чагарів. Вечерю вони мали добрячу – вдосталь і їжі, і питва,- бо ті, що поверталися до форту, позалишали їм свої припаси й розпочаті фляги. На такий невеличкий гурт усього того питва вистачило б на цілу ніч, навіть якби пити без перепочинку.

Та, незважаючи ні на такий достаток, ні на веселе тріскотіння вогню, справжньої втіхи навколо багаття не відчувалося. Усіх неначе скували лихі чари, потьмаривши для них ту втіху, з якою навряд чи зрівняється щось інше в цілому світі.

Ви можете собі вихваляти тихі радощі родинного вогнища. Часом я й сам, бувало, тужив за ними серед широкої прерії. Але тепер, вертаючись думкою назад і спокійно порівнюючи те й те, я не можу не вигукнути: “Дайте мені нічний табір у прерії, і яскраве багаття, і тісний гурт моїх товаришів-мисливців, дайте мені ще хоч раз посидіти з ними коло вогню – і я радо віддам вам усі свої надбані статки й усю здобуту марну славу, а ще радніш – увесь той клопіт і працю, що й досі потрібні, аби зберігати їх!”

Похмурий настрій тих, що сиділи навколо багаття, пояснити було неважко: в них ніяк не йшло з думки оте лиховісне видиво, і невиразний острах, викликаний ним, глибоко засів у їхніх душах. Хоч як вони намагалися пояснити ту прояву – навіть обернути її на жарт,- а проте не могли позбутись гнітючого почуття, і жодний здогад їх не вдовольняв.

Загальний настрій поділяли і їхній провідник Спенглер, і визнаний за ватажка Колхаун. Навіть більше – Колхаун, здавалося, потерпав як ніхто інший. Він похмуро сидів у затінку дерев, осторонь від багаття, і, відколи поїхали драгуни, не озивавсь ані словом. Не виявляв він і охоти приєднатися до молодих плантаторів, що розкошували коло вогню, а вперто сидів сам-один, ніби уникаючи допитливих сторонніх поглядів. Очі його й досі були мов невидющі, а обличчя спотворене жахом, що проступив на ньому з появою вершника

Без голови.

– Слухайте, Касе Колхауне,- гукнув до відставного капітана один з молодиків, що вже не раз приклався до чарки й через те став дуже балакучий.- Ідіть сюди, друже, та випийте з нами! Ми всі співчуваємо вашому горю і постараємось допомогти вам і вашим родичам помститися. Але не можна ж весь час отак хнюпитись. Ідіть до нас, і вам усміхнеться сама “Мононгахіла”! Вона одразу звеселить вас, слово честі!

Чи то Колхаунові сподобалось, як витлумачили його похмурий вигляд, що таки не минув уваги інших, чи то раптом захотілося побути в гурті,- але він прийняв те запрошення і, підійшовши до багаття, опинився в колі захмелілих молодиків. Та, перше ніж сісти, відпив добрячий ковток з поданої фляги.

Від тієї хвилини настрій його змінився, мов за помахом чарівної палички. З обличчя враз збігла застигла гримаса жаху, і він так розвеселився, що декого це навіть здивувало. Такі веселощі аж ніяк не личили людині, чийого двоюрідного брата, як гадали, було вбито лише минулої ночі.

Приставши до того гурту як гість, Колхаун дуже скоро став поводитись, наче господар. Коли фляги інших спорожніли, він почав діставати свої, і, здавалося, їм не буде кінця. З його містких сідельних сумок з’являлася фляга за флягою – набуток, залишений йому численними приятелями, що поїхали разом з майором.

Прийнявши ватажкове частування й заохочені його прикладом, молоді плантаторські нащадки, що зібралися навколо багаття, весело гомоніли, співали, реготали, витанцьовували й навіть качалися по траві, аж поки втома переборола хміль. Геть зморені, вони попростягалися хто де впав, і, мабуть, не одного з них тієї ночі уперше в житті мучили п’яні кошмари. Відставний капітан уклався на траві останній.

Хоч ліг він останній, зате встав перший. Тільки-но затихла вся та веремія і гучне хропіння його п’яних товаришів сповістило, що вони поснули, він підвівся і, обережно ступаючи, пішов поміж сонними.

Так само скрадаючись, він пройшов на край табору, де припнутий до дерева стояв його кінь. Відв’язавши поводи й перекинувши їх через шию коня, Колхаун вибрався на сідло й безгучно поїхав геть.

З того, як він усе це робив, ніхто б не здогадався, що він напідпитку. Навпаки, всі його рухи виказували тверезу впевненість і добре зважений намір. Що ж то був за намір?

Може, любов до двоюрідного брата спонукала його самому знайти тіло і розкрити таємницю вбивства? Чи просто він хотів показати себе: ось, мовляв, який він ревний, подався на пошуки сам-один?

З тих слів, що машинально злітали з його уст, поки він їхав заростями, можна було й справді щось таке подумати.

– Хвалити Бога, місяць ясний, і я маю добрих шість годин, поки ті шмаркачі попродирають очі. Цілком досить часу, щоб винишпорити кожен закапелок цієї хащі на дві милі довкола, і якщо тіло там, то я неодмінно знайду його… Але що могло означати оте? Якби тільки я сам його бачив, то подумав би, що збожеволів. Але ж усі бачили, всі до одного! Сили небесні! Що воно могло бути?..

Ледве встиг він промовити останні слова, як з грудей його вихопився вигук, у якому бринів подив і жах: відставний капітан побачив щось таке, що змусило його рвучко спинити коня, немов перед лицем страшної небезпеки.

На той час він саме під’їхав бічною стежкою до знайомої нам прогалини в заростях і вже повертав на неї, коли помітив, що не сам-один мандрує там такої пізньої години.

Тією лісовою алеєю, наближаючись до нього, їхав ще один вершник – на такому самому, як і в нього, доброму коні, тільки їхав не ступою, як він, а швидким клусом.

Ще задовго до того, як невідомий нічний вершник

Під’їхав ближче, ясне місячне світло, заливаючи лісову

Прогалину, дало Колхаунові змогу побачити, що в

Нього немає голови!

Помилитися відставний капітан не міг – досить було й одного погляду. Сріблясте місячне проміння освітлювало вершникові плечі, але голови на них не було. То не могла бути омана, породжена грою місячного світла. Колхаун уже бачив цю постать і за ясного сонця.

Та тепер він побачив більше. Він побачив і голову – з мертвотним закривавленим обличчям, що визирало з-за сідельної кобури. До того ж упізнав коня, смугасте серапе на плечах вершника, гетри з ягуарової шкури на його ногах, тиснений шкіряний чапрак – усе те належало Морісові-ліустангеру.

Відставний капітан мав час, щоб роздивитись усе аж до таких подробиць. Спинившись при виїзді з бічної стежки, він так і стояв там, немов прикутий жахом до землі. Здавалось, і кінь його був нажаханий не менше. Весь тремтячи, він стояв, наче вкопаний, і не зрушив з місця навіть тоді, коли вершник без голови раптом зупинився проти них і його кінь злякано захропів і став дибки.

І тільки коли той гнідий кінь з диким іржанням, на яке враз озвався протяглим виттям собака, що біг слідком за ним, рвучко повернув і поскакав далі прогалиною,- аж тоді Колхаун трохи отямився від жаху і віднайшов мову.

– Боже милосердний! – вигукнув він тремтливим голосом.- Що воно може бути? Людина то чи диявол? Чи то хтось збиткується з мене? А може, весь цей день – тільки жахлива мана? Чи, може, я збожеволів… збожеволів… збожеволів…

За цими не вельми доладними словами відставний капітан спромігся й на дію – хапливу, але досить рішучу. Хоч яка була мета його нічної виправи, він очевидячки відмовився від неї і, круто повернувши коня, подався назад тією самою дорогою. Тепер він скакав куди швидше, ніж доти, і ні разу не спинився, аж поки дістався до свого табору.

Обережно ступаючи, він повернувся до вогнища й ліг на траву серед поснулих пияків. Та йому було не до сну, і він так і пролежав цілу ніч, тіпаючись, мов у пропасниці, і перші промені нового ранку освітили його змарніле, бліде обличчя та глибоко запалі безтямні очі.

Розділ XLVI ЗВІРЕНА ТАЄМНИЦЯ

На світанку в гасіенді Каса-дель-Корво і навколо неї панувало незвичне пожвавлення.

На подвір’ї юрмилися люди, всі озброєні, але не однаково. Хто мав при собі довгу мисливську рушницю, хто дубельтівку, хто старовинного пістоля чи револьвера, а хто й великого ножа чи навіть томагавка. Так само різнились вони й одягом: там можна було побачити й червоні фланелеві сорочки, й різноколірні куртки, пошиті з ковдр чи цупкого кентуккійського полотна, штани з рудого домотканого сукна чи синьої бавовняної діагоналі, повстяні капелюхи й шкіряні кашкети, грубі чоботи й гетри з оленячої шкури.

Увесь той гурт дужих озброєних чоловіків являв собою досить типову картину, що її можна побачити в прикордонних селищах Тесаху. Ні їхнє грубе вбрання, ні зброя, що була при них, нічого не говорили про мету, задля якої вони зібралися. Навіть якби вони мали щонаймирніші наміри, то все одно були б так само вдягнені й озброєні.

Та їхня мета нам відома.

Багато хто з них їздив на пошуки й напередодні, разом з драгунами. Решта – жителі віддалених плантацій та мисливці, яких тоді не було вдома,- приєдналися до них лише цього ранку. Загін зібрався більший, ніж напередодні, хоч військові з ним уже не їхали.

Серед усього того цивільного люду була група чоловіків, що могли б утворити окремий загін. Хоч вони й не належали до регулярного війська, проте назву мали трохи подібну. То були так звані “регулятори” (62). Вони не різнилися від інших ні одягом, ні озброєнням, і людина стороння ніколи б не впізнала “регулятора” серед натовпу. Та самі вони знали один одного.

Усі говорили про одне – про вбивство Генрі Пойн-декстера, у зв’язку з яким щоразу згадувалося й ім’я Моріса-мустангера. До цього долучали й ще одну тему – оту дивовижну прояву, що постала перед очима

(62) “Регулятори” – члени цивільних каральних загонів, що утворювались у новозаселених місцевостях для боротьби із злочинністю.

Шукачів напередодні при заході сонця. Ті, що бачили її, розповідали про неї новачкам.

Дехто, спершу не повірив, вважаючи їхню розповідь за жарт. Та одностайне, й до того ж поважне, свідчення очевидців годі було знехтувати, і всім довелося визнати, що вершник без голови таки насправді існує.

Звісна річ, знов почали пробувати якось пояснити те загадкове явище, й було висловлено чимало різних припущень. Та єдиним більш-менш вірогідним залишалося те, яке висунув ще напереродні один із старожилів: що кінь справжній, а вершник – просто велика лялька.

Але кому й навіщо знадобилось утнути таку штуку – цього пояснити ніхто навіть і не намагався.

Діло, задля якого вони зібралися, не потребувало довгих приготувань. Усі вже були напоготові. Коні чекали поза стінами гасієнди: декотрих тримали за вуздечку плантаторові слуги, а більшість стояли припнуті де трапилось.

Усі знали, куди й чого їдуть, і чекали тільки сигналу Вудлі Пойндекстера, що сам очолив загін. А він тим часом чекав, чи не знайдеться провідника, що знає дорогу на Аламо й міг би довести їх до хатини Мо-ріса-мустангера.

Серед тих, що зібралися на подвір’ї Каса-дель-Корво, такої людини не було. Плантатори, крамарі, адвокати, мисливці, торговці кіньми й рабами і гадки не мали, де шукати ту річку Аламо. Тільки одна людина в окрузі була здатна провести загін куди треба – старий Зеб Стамп. Але Зеба ніде не могли знайти. Він, як звичайно, полював десь у хащах, і послані по нього люди один по одному верталися ні з чим.

Щоправда, була в самій гасієнді жінка, яка могла б показати шукачам дорогу до оселі гаданого вбивці. Та Вудлі Пойндекстер того не знав, і, мабуть, добре, що не знав. Якби хтось бодай натякнув гордому плантаторові, що його Луїза могла б провести його до відлюдної хатини на березі Аламо, його тяжкий сум за втраченим сином поєднався б із пекучим болем за ганебну поведінку дочки.

Останній посланець, що ходив шукати Зеба Стампа, повернувся до гасієнди без нього. Жага помсти не давала чекати далі, і загін шукачів вирушив у дорогу.

Тільки-но вершники віддалилися від Каса-дель-Кор^ во, як ті двоє, що могли б стати їм за провідників, зустрілися в стінах гасієнди.

То не була таємна чи наперед домовлена зустріч. Вона сталася цілком випадково: Зеб Стамп саме повернувся з полювання й привіз до гасієнди частину свого, як він казав, “здобутку”, надбаного з допомогою його г несхибної рушниці.

Може, комусь іншому й не випало б того дня побачити молоду господиню, але для Зеба вона, звісйо, була вдома. Навіть сама хотіла поговорити з ним – так хотіла, що напередодні від рана до смерку майже весь час поглядала на дорогу за річкою.

Ось і тепер, тільки-но від’їхав гомінкий загін, вона звернула очі на ту дорогу й невдовзі була винагороджена за своє чекання, бо побачила мисливця, що з’явився вдалині верхи на своїй старій конячині, навантаженій здобиччю, і поволі їхав до гасієнди.

Яка це була радість – побачити ту величезну, незграбну постать! Дівчина одразу впізнала свого щирого друга, з яким могла поділитися найпотаємнішими думками. А вона ж якраз мала таємницю, що ось уже другий день краяла їй душу, і хотіла звірити її старому мисливцеві.

Отож задовго до того, як Зеб Стамп ступив на кам’яні плити патіо, Луїза вже вийшла на веранду йому назустріч.

Усміхнений і безтурботний вигляд, з яким мисливець під’їхав до гасієнди, свідчив, що він ще нічого не знає про страшну подію, яка сповнила смутком весь дім. Побачивши, що зовнішні ворота зачинено й узято на засув та ланцюг, він помітно здивувався: такого звичаю в гасієнді доти не було – принаймні за нових господарів.

Ще дужче здивувало Зеба похмуре обличчя негра, що відчинив йому ворота, і він не втримався й спитав:

– Гей, Плутоне, друже мій, що це з тобою? Ти сьогодні наче єнот, якому відрубали хвоста. І чого це у вас ясного ранку ворота на засуві? Сподіваюсь, нічого лихого не сталося?

– Го-го, мас’ Стампе, ото ж бо й є, що сталося. Та ще й таке лихо, що цьому Нігерові жаль і сказати. Еге, дуже, дуже велике лихо!..

– Ну ж бо! – вигукнув мисливець, зляканий його скорботним тоном.- Яке лихо, нігере? Та кажи ж ти швидше, бо, мабуть, нема нічого страшнішого за твоє обличчя. Чи не сталося чого з твоєю молодою господинею, міс Луїзою?

– Ой ні, з міс Луї нічого не сталося, ні. Та й без того ой як погано! Мрлода панночка вдома. Заходьте, мас’ Стампе. вбна й скаже вам ту даиху новину.

– А що, хіба твого хазяїна нема? Чи він теж удома?

– Ой ні, нема. Тепер його нема. Нема ні в домі, ні коло дому. Ще із чверть години як був, а тепер нема. Поїхав ген у прерію, туди, де з місяць тому були великі лови. Ви ж знаєте, мас’Зебе?

– У прерію? Чого він там не бачив? А ще хто з ним поїхав?

– Го-го, і мас’ Колхаун там, і ще багато білих джентльменів. Дуже великий гурт, ось що я вам скажу.

– І панич Генрі з ними поїхав?

– Ой, мас’ Стампе! Оце ж те й лихо, всеньке як є. Панич Генрі теж поїхав, та так і не вернувся. Тільки кінь його прибіг, весь перемазаний кров’ю. Еге, кажуть люди, помер наш панич Генрі.

– Помер? Ти що, глузуєш з мене, нігере?.. Чи ти серйозно це кажеш?

– Ой, мас’ Стампе, ще й як серйозно. Тяжко цьому нігерові казати, але все воно щира правда. Ото вони й поїхали шукати його мертве тіло.

– Ану тримай, занеси оце до кухні. Тут індик і дикі кури. А де міс Луїза?

– Я тут, містере Стампе. Ідіть сюди! – озвався добре знайомий мисливцеві дзвінкий голосок, але цього разу такий сумний, що старий Зеб ледве впізнав його.- На жаль, усе, що сказав вам Плутон, це правда. Мій брат пропав. Ніхто не бачив його з позаминулої ночі. Кінь його повернувся додому з плямами крові на сідлі. Ой Зебе, страшно навіть подумати!..

– Еге ж, новини невеселі. Він десь поїхав, а кінь вернувся без нього? Не хочу завдавати вам зайвого болю, міс Луїзо, та коли його ще шукають, то, мабуть, і я зможу прислужитися. Отож чи не розказали б ви мені трохи докладніш?

Луїза розповіла все, що знала. Змовчала тільки про сцену в саду та про її причину. А про те, що Генрі подався за мустангером, переказала тільки зі слів Обер-доффера, наче сама того не знала. її голос раз по раз уривався з горя, а потім, коли вона розповідала, що в убивстві запідозрили Моріса-мустангера,- і з обурення.

– Брехня! – вигукнув мисливець, так само обурений.- Підла брехня! Хотів би я знати, який поганий тхір таке вигадав. Не може цього бути. Мустангер нездатен на таке діло. Та й яка в нього на те причина? Коли б вони ще ворогували проміж себе, а то ні. Щодо мустангера я ладен поручитися, бо не раз чув, як гарно він говорив про вашого брата. От вашого двоюрідного брата, Каса, він таки не любить, та й хто його любить, хотів би я знати? Ви вже даруйте, що я таке кажу. А з Генрі – то зовсім інша річ. Якби ще між ними сталася якась сутичка чи сварка…

– Ні-ні! – вигукнула молода креолка, забувши з горя, що тим виказує себе.- Усе минулося. Генрі все зрозумів, він сам мені сказав, а Моріс…

Здивований погляд співрозмовника змусив її спинитися на півслові. Затуливши обличчя руками, дівчина гірко заплакала.

– Еге-ге,- пробурмотів Зеб,- то між ними щось таке було? Ви кажете, міс Луїзо, що ваш брат… е-е… посварився з…

– Ой, любий Зебе! – вигукнула вона, забравши руки від обличчя і благально дивлячись в очі мисливцеві.- Пообіцяйте, що нікому мене не викажете. Пообіцяйте як друг, як щира й чесна людина. Не викажете, правда ж?

У відповідь мисливець підніс свою велику, важку руку й лунко вдарив себе в груди.

За п’ять хвилин він уже знав таємницю, яку жінка рідко звіряє чоловікові – хіба тільки такому, що справді гідний всілякої довіри.

Старий мисливець здивувався куди менше, ніж можна було чекати. Він лише пробурмотів сам до себе:

– Так я й думав, що дійде до чогось такого, а надто після отієї гонитви у прерії.- А тоді лагідно й співчутливо заговорив до дівчини: – Ну що ж, міс Луїзо, я не бачу в цьому нічого такого, чого треба було б соромитись. Жінка лишається жінкою, хоч би де вона була, навіть і в прерії. І коли ви віддали серденько мустангерові, це зовсім не означає, що ви, як то кажуть, помилились вибираючи. Хоч він і ірландець, але не простий собі хлопчина, що ні, то ні. А все інше, про що ви оце мені розказали, тільки підтверджує мою думку: не міг, ну просто не міг мустангер вчинити таке чорне діло. Та й невідомо ще, чи було його взагалі вчинено. Будемо сподіватися, що ні. Які є докази? Лише те, що кінь повернувся з плямами крові на сідлі?

– На жаль, є й ще дещо. Вчора шукали цілий день. Поїхали по слідах і щось там побачили, але що – мені не сказали. Здається, батько не хотів, щоб я про те знала, а спитати в інших я… ну, побоялася. Сьогодні вони знов поїхали, зовсім недавно, за кілька хвилин перед тим, як ви з’явилися на дорозі.

– Ну, а мустангер? Як в і н усе те пояснює?

– Ой, я ж думала, ви знаєте. Його теж ніде не можуть знайти. Боже мій, Боже! А що, як і його вбила та сама рука, що піднялася на мого брата?

– То, кажете, вони їздили по слідах? Цебто і по його сліду, так я розумію? Якщо він живий, його треба шукати в хатині на Аламо. Чому ж вони не поїхали туди? А, згадав, ніхто ж, окрім мене, мабуть, не знає, як її знайти, а якщо їх вів той недолугий Спенглер, він, напевне, згубив слід у крейдяній прерії. Сьогодні вони знов поїхали туди ж таки?

– Так. Я чула, хтось казав про це.

– Ну, коли вони подалися шукати мустангера, то поїду, мабуть, і я. І можу побитись об заклад, що я знайду його раніше.

– Ой, тим-то я так чекала на вас. З батьком поїхало чимало лихих людей. Я чула, як вони лаялись, коли від’їжджали. Є там і кілька тих, що звуть себе “регуляторами”, то вони говорили про лінчування (63) і всякі такі речі. Декотрі присягалися жорстоко помститись. О Боже, якщо вони знайдуть й о г о і він не зможе довести, що не винен, то страх навіть подумати, яка доля його спіткає! Вони всі такі розлючені, а серед них же ще й кузен Кассій – ви розумієте, що я хочу сказати? Любий Зебе, задля мене, задля нього, кого ви вважаєте своїм другом,- їдьте туди, на Аламо, їдьте мерщій! Треба, щоб ви випередили їх і застерегли його про небезпеку!.. Ваша конячина надто повільно ходить. Візьміть мою плямисту, візьміть будь-якого коня з нашої стайні!..

– В тому, що ви кажете, є правда,- перебив її мисливець, намірившись іти.- Схоже, що хлопцеві таки загрожують деякі прикрощі, і я зроблю все, що

(63) Лінчування, або суд Лінча – самосуд, розправа без суду й слідства, що її чинять у США расисти, особливо над неграми.

Зможу, аби відвернути цю загроз. Не турбуйтеся, міс Луїзо, дуже квапитись не варто. Поки ще вони знайдуть туди дорогу, мине чимало часу. Отож поїду я краще на своїй старій худобині. Вона вже/® напоготові, якщо тільки Плутон не розсідлав її. І не побивайтеся ви так, дитино моя! Може, ще й з вашим братом нічого лихого не сталося. А щодо мустангера, то я не маю й от стілечки сумніву, що він ні в чому не винен.

З цими словами Зеб незграбно вклонився й пішов з веранди, а молода креолка побігла до своєї кімнати, щоб заспокоїти збурену душу молитвою про допомогу.

Розділ XLVII ПЕРЕХОПЛЕНИЙ ЛИСТ

Гнані нестямним страхом, Койот і троє його спільників кинулись до своїх коней і сяк-так вибралися в сідла.

Вони вже й не думали про те, щоб повернутися до хакале Моріса Джеральда. Навпаки, єдиним їхнім бажанням було скоріш опинитись якнайдалі від тієї відлюдної хатини, власника якої вони щойно побачили в такій чудній подобі.

Що то був сам “дон Морісіо”, жоден з них не сумнівався. Усі четверо знали його на око – а найкраще Діас,- в усякому разі, знали досить добре, аби з певністю сказати, що то він, ірландець. Вони впізнали його коня, його гетри з ягуарової шкури, серапе роботи індіанців навахо, що різнилося формою від звичайних мексиканських серапе, і, нарешті,- його голову.

Вони не встигли роздивитись риси обличчя, але помітили на голові глянсувате чорне сомбреро, що його звичайно носив Моріс-мустангер. Воно впало їм в око, заблищавши в місячному світлі.

До того ж вони побачили великого собаку, і Діас пригадав, що не раз зустрічав його з ірландцем. Коли вони хотіли напасти на вершника, собака вискочив із темряви й з лютим гарчанням порвався до них, хоч вони вже й так тікали, не чувши під собою ніг.

Чимдуж поганяючи коней, вони проскакали порослою лісом долиною і одним з виярків – не тим, де збиралися вчинити вбивство, а дальшим – вихопились на край урвища. Але й там не спинилися ні на мить і погнали чвалом через рівнину, аж поки повернулись до хащі, де перед тим так спритно перетворилися на команчів.

Обернутися знов на мексиканців було куди простіше й забрало менше часу. Водою з фляг вони квапливо змили з себе фарбу, так само квапливо дістали з великого дупла й понапинали на себе свою звичайну одіж і, знову скочивши на коней, поскакали в напрямі Леони.

Дорогою додому вони розмовляли тільки про одне: про вершника без голови. Усе ще охоплені жахом, вони ніяк не могли пояснити того неймовірного явища і, так ні до чого й не дійшовши, роз’їхалися по своїх хакале. – Прокляття! – вигукнув Койот, переступивши поріг і повалившись на своє тростинове ложе.- Заснеш тепер після такого! Святий Боже, ото страхіття! Аж уся кров у жилах захолола. А от зігрітися нема чим. Бутель порожній, пивниця зачинена, і всі кругом сплять… Матір Божа! Що воно могло бути? Привид? Та ні, я ж сам схопив його, і Вісенте схопив з другого боку. Під одягом було людське тіло чи щось дуже схоже. Ні, то не мана… А може, чиясь хитра витівка? Але кому й навіщо це потрібно? Хто ще, крім мене та моїх товаришів, влаштував би маскарад у прерії? Та ще й який моторошний!.. Тисяча чортів! А може, хтось випередив мене? Може, ще комусь обіцяно тисячу доларів, і він їх заробив? Що, як то таки був ірландець – мертвий і з власною відтятою головою в руках? Та ні, не може бути, просто не віриться… А що ж тоді?.. Стривай, здається, зрозумів. Ну певно, що зрозумів! Ного могли попередити про наш намір чи, може, він і сам щось запідозрив. Ото й утнув таку штуку, щоб нас налякати. Мабуть, ще й сам був десь поруч, дивився, як ганебно ми тікали… Прокляття! Хто ж міг нас зрадити? Наче й нікому. Та певне, ніхто ж не знав, що ми намислили. То як же він міг приготувати той диявольський сюрприз?.. А-а, зовсім забув! Ми ж їхали прерією за ясного дня. Він міг побачити нас і здогадатися про наш намір. Ну звісно ж, що так. А потім, поки ми перевдягалися в хащі, він і зладнав того вершника. Оце єдине пояснення, іншого не придумаєш. Бісові дурні! Злякались опудала!.. Ну ні, хай йому чорт, не довго він радітиме! Завтра ж знов поїду на Аламо. Я з тією тисячею не розминуся, нехай хоч і рік на це піде. А як і ні, то д і л о однаково буде зроблено. Досить і того, що я втратив Ісідору. А може, це й не так, але сама лиш підозра зводить мене з розуму. Якщо я дізнаюся, що вона таки впадає за ним, що вони зустрічалися після того, як… О, тоді я збожеволію і знищу не тільки того проклятого ірландця, а й кохану жінку. Атож, доньє Ісідоро Коварубіо де Лос-Льянос, ангеле краси й демоне облуди! Я можу задушити тебе в своїх обіймах, але можу і вбити! Те чи те – ось твоя доля. Отож вибирай!

Від цієї погрози, а також від того, що знайшлося вірогідне пояснення загадки, яка гнітила його, в мексиканця полегшало на душі, і невдовзі він заснув.

Прокинувся він аж тоді, коли до його хатини зазирнуло вранішнє світло, а з ним і гість.

– Хосе! – вигукнув Койот з подивом і неприхованою радістю.- Ти тут?

– Еге ж, сеньйоре.

– Радий бачити тебе, Хосе. І донья Ісідора тут, цебто на Леоні?

– Еге ж, сеньйоре.

– Так скоро й тут! Ще ж і двох тижнів не минуло, як вона поїхала звідси, хіба не так? Мене в селищі не було, але я чув про це. Я чекав від тебе звістки, Хосе. Чому ти не писав?

– Тільки тому, сеньйоре доне Мігелю, що не було нікого надійного, з ким ту звістку надіслати. Я мав для вас деякі новини, але не міг довірити їх комусь чужому. Хоч, на жаль, ви мені за них не подякуєте, одначе моє життя у ваших руках, і я пообіцяв, що ви знатимете все.

Койот підхопився, наче вжалений.

– Про неї і про нього? Це видно з твого обличчя. Твоя пані зустрічалася з ним?

– Ні, сеньйоре, скільки я знаю, після того першого разу не зустрічалася.

– Що ж тоді? – трохи спокійніше запитав Діас.- Вона гостювала тут, коли він оселився в готелі. Щось між ними було?

– Еге ж, доне Мігелю, щось таки було, і я це добре знаю, бо сам був посильним. Тричі відносив йому від доньї Ісідори кошики з ласощами, а останнього разу й листа.

– Листа? Ти знаєш, що там написано? Прочитав його?

– Завдяки вашій ласці до бідного хлопця я зміг і прочитати його, і навіть переписати.

– Він при тобі?

– Еге ж. Бачите, доне Мітелю, ви недаремно посилали мене до школи. Ось що написала йому донья Ісідора.

Діас нетерпляче схопив аркушик паперу й уп’явся в нього очима. То була копія записки, надісланої при кошику з ласощами.

Та замість розпалитися ще дужче, він начебто, навпаки, відчув полегкість.

– Хай йому чорт! – байдужно мовив він, згортаючи папірця.- Нічого особливого, Хосе. Твоя пані дякує йому за якусь послугу, ото й тільки. Якщо це все…

– Але це не все, сеньйоре доне Мітелю, оце ж тому я й прийшов. Мене послано до селища з дорученням. Ось воно.

– Он як, ще один лист?

– Еге ж, сеньйоре. Це вже таки справжній лист” а не мої карлючки.

Тремтячою рукою Діас узяв листа, розгорнув його й почав читати.

“Сеньйору донові Морісіо Джеральду.

Дорогий друже, я знову тут, гостюю в дядька Сільвіо. Не можу більше жити, не маючи звістки од Вас. Я нічого про Вас не знаю, і це просто вбивав мене. Чи Ви вже одужали? О, якби це було так! Як я хочу подивитись у Ваші очі, у Ваші гарні, глибокі очі, щоб упевнитися, що Ви вже зовсім здорові. Зробіть мені таку ласку. Ми можемо зустрітися через півгодини на пагорбі за будинком мого дядька. Приїздіть, я чекатиму на Вас!

Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос”.

– Прокляття! – обурено вигукнув Діас.- Це ж не що інше, як любовне побачення! І вона сама його призначав!.. Ну що ж! Запрошення буде прийняте, але не тим, кого так люб’язно звуть. Рівно через півгодини, і клянуся богом помсти… Слухай, Хосе! Ця записка ні до чого. Того, кому її послано, немає ні в селищі, ні в околиці. Ніхто не знав, де він тепер. Це якась таємнича історія. Та дарма. Ти все одно йди до готелю і спитай про нього. Доручення треба виконати. А цього папірця залиш мені. Забереш його, коли вертатимешся, і віддалей своїй пані. Ось тобі долар на випивку. В сеньйора

Доффера добряче агвардієнте. До побачення. Хосе не став ні про що питати і, взявши позичку, мовчки вийшов з хакале.

Тільки-но він зник з очей, як і сам Діас рушив із своєї хатини. Поспіхом засідлавши коня, він емрчнв у сідло й поїхав у протилежний бік.

Розділ XLVIII ІСІДОРА

Сонце щойно піднялось над обрієм, і його яскравий диск ще торкається трави прерії, немов начищений до блиску круглий золотий щит. Ясне проміння пробивається в зарості, що подекуди пожвавлюють одноманітний краєвид прерії. Краплини роси ще звисають з пірчастого листя акацій, пригинаючи його додолу, і здається, ніби деревам шкода ночі, що минула, з її легким вітерцем і вологою прохолодою, куди любішими їм, ніж люта денна спека. І хоч птаство вже заворушилося – який-бо птах спатиме за такого осяйного сходу сонця! – проте для людей виходити з дому начебто ще зарано. Але ні, тільки не в техаській прерії! Тут ця година пробудження сонця – найприємніша пора дня, і мало хто марнує її в ліжку чи між чотирьох стін своєї оселі.

Ось і тепер на березі Леони, за три милі нижче від форту Індж, ми бачимо людину, що покинула домівку задля вранішньої прогулянки в заростях. Вона прогулюється не пішки, а їде верхи на дужому й жвавому коні, якому зовсім не до вподоби, що його раз у раз стримують. З опису цієї людини ви б подумали, що то чоловік, але оскільки все це діється на півдні Техасу, де живуть і мексиканці, то цілком можливо, що перед нами й жінка. І нехай не введе вас в оману ні круглий капелюх на голові, ні серапе, накинуте на плечі від прохолодного вранішнього повітря, ні чоловіча манера сидіти в сідлі, що не личить жінці за європейськими уявленнями, ні навіть темний пушок над верхньою губою, який скидається на ледь помітні шовковисті’ юнацькі вусики й чи не найдужче вводить в оману: вам здається, ніби ви бачите якогось юного іспанця si смаглявим, але тонким обличчям, нащадка стародавніх ідальго, чий родовід сягає аж ген у добу Сіда (64).

Та якщо ви знайомі з іспано-мексиканським типом облич, ця остання прикмета не зіб’є вас з пантелику, і ви не відкинете свого припущення, що ота людина, яка їде зараз верхи серед техаської прерії, цілком може бути й жінкою. А придивившись ближче, впевнитесь, що так воноГі в. Про це свідчить і тендітна біла рука, що тримає поводи, і маленька, взута в гарний черевичок ніжка, яка ледь торкається завеликого для неї дерев’яного стремена й поряд з ним здається ще меншою, і м’які, приємно заокруглені лінії зграбної постаті, видимі навіть під грубим серапе, і, нарешті, розкішні темні коси, зібрані у важкий вузол, що видніє ззаду з-під сомбреро.

Тепер уже не лишається сумніву, що перед нами жінка, хоч, може, не все в ній відповідає нашим уявленням про жіночність. Атож, ми бачимо донью Ісідо-ру Коварубіо де Лос-Льянос.

Нехай вам здається, чудним її вбрання, а ще більше те, як вона сидить на коні. У ваших очах, незвичних до мексиканського оточення, і те, й те виглядає химерним, нежіночним, можливо, й непристойним. Але сама донья Ісідора так не думає, навіть і гадки не має, що в тому можна добачити щось дивне. Та й звідки б узятись таким думкам? Вона живе за звичаями своєї країни й свого народу і нічим не вирізняється серед співвітчизників.

Вона молода,-але юною дівчиною її вже не назвеш. Позаду в неї двадцять весен, а може, й двадцять одна, і, мабуть, зайве казати, що для жінки, яка народилась і зросла під південним небом, то вже вік далеко не дівочий.

А проте її врода анітрохи не потьмяніла. Донья Ісідора й тепер така ж гарна, як і в свої “квітучі шістнадцять”. А може, ще й краща. І не думайте, що отой темний пушок над губою позбавляє її обличчя жіночої принадності. Ні, скоріш робить його ще спокусливішим. Ви звикли до білявих саксонок, і з першого погляду той темний пушок над губою, може, й не потішить ваше око. Та погляньте ще раз – і повірте, ви зміните свою думку. За третім поглядом ваша байду-

(64) С і д – Сід Кампеадор – славнозвісний іспанський рицар XI ст.

жість зовсім розвіється, а за четвертим ви відчуєте справжній захват!

А коли придивитеся ще пильніше, то остаточно допевнитесь, що отака прекрасна молода смаглявка з темним пушком над губою – одне з найчарівніших створінь, якими благодатна природа милує чоловіче око.

Оце така Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос. І коли що й відбирає їй жіночності, то не пушок над губою, а лихий, мало не хижий вираз, що часом набігає на її обличчя, відкриваючи під тією темною смужкою блискучі білі зуби.

Та навіть у такі хвилини вона прекрасна, хоч то вже скоріш краса дикої кішки, що викликає не так ніжну прихильність, як поштивий острах. І хоч коли на неї глянеш, одразу видно, що ця жінка наділена непересічним розумом, твердою і рішучою вдачею, відчайдушною відвагою,- усе це виразно відбивається на її тендітному, вродливому обличчі, на якому ніколи не побачиш найменших ознак слабкості чи остраху. Здається, рум’янці на її смаглявих щоках не згаснуть навіть перед лицем смертельної небезпеки.

Молода мексиканка їде сама порослою лісом долиною Леони. Неподалік видно будинок, але вена простує в протилежний бік. То гасієнда її дядька, дона Сільвіо Мартінеса, і саме звідти вона нещодавно вирушила.

У сідлі вона сидить твердо, наче влипла. Кінь під нею гарячий і має звичку виявляти свій норов, раз у раз пориваючись стати дибки. Але за вершницю можна не турбуватися: вона дасть собі раду з будь-яким конем.

На сідельній луці висить легке ласо, якраз до руки вершниці. Воно ретельно скручене кільцем, і з цього видно, що власниця ніколи не занедбує його, а отже, і вміє з ним поводитись. І вона таки вміє – кидає ласо не гірше за справжнього мустангера й дуже пишається своєю майстерністю.

Донья Ісідора їде не дорогою, яка тягнеться понад берегом річки, а путівцем, що починається від гасієнди її дядька й виходить на ту дорогу біля вершини пагорба, чи, власне, крутосхилу понад долиною Леонн.

Путівець там круто береться вгору, аж кінь починає сапати. Та ось вершниця вже на гребені, де проходить дорога, що належить усім і кожному.

Молода мексиканка напинає поводи. Але не для того,

269

Щоб дати коневі перепочити,- просто вона приїхала туди, куди їй потрібно.

Обіч дороги прослалась чимала округла галявина акрів на два-три. Вона поросла травою, але ніде не видно жодного деревця – така собі невеличка прерія у прерії. Звідусіль її обступають колючі зарості, зовсім не схожі на те лісове шатро, з-під якого щойно виїхала вершниця. Цю суцільну стіну чагарників розтинають лише три ледь помітні стежки, що розходяться в різні боки від галявини.

Виїхавши майже на середину, молода мексиканка поплескує по шиї свого коня, щоб заспокоїти його. Та це навряд чи потрібно: коня вже вгамував крутий узвіз, і він більше не поривається вперед і не гарцює на місці.

– Я приїхала раніше,- тихо каже донья Ісідора сама до себе, дістаючи з-під серапе золотий годинник,- отож мушу зачекати, якщо він взагалі приїде. Та чи приїде? Боже, хоч би він уже досить одужав і зміг вибратися сюди!.. Я аж тремчу вся. Чи це так кінь тремтить з утоми? Ні, це в мене нервовий дрож. Ніколи зі мною такого не було. Чи я боюся? Мабуть, що так. Дивна річ – боюся коханого чоловіка, єдиного, кого я справді покохала. Атож, те, що я почувала до дона Мігеля, було не кохання. Просто дівочі химери. І добре, що я їх позбулася. Добре, що він виявився боягузом. Це враз розвіяло мої романтичні мрії, відкрило мені очі на те, що ніякий він не герой. Я маю дякувати долі за це розчарування. Тепер я ненавиджу його, бо він, як я чула, став… Пресвята Діво, невже таки правда, що він став… розбійником?! І все ж я б не побоялась зустрітися з ним, навіть і в оцьому безлюдному місці… Боже ж ти мій, боятися того, кого кохаєш, про кого знаєш, що він добрий, благородний,- і водночас не мати ніякого страху перед ненависною тобі людиною, жорстокою і безжальною! Як це дивно, незбагненно!.. А втім, що ж дивного? Я ж тремчу не зі страху перед небезпекою. Єдине, що мене страшить,- – це бути нелюбою йому. Ось звідки цей мій дрож, ось чому – я ще жодної ночі не спала спокійно, від того самого дня, як він визволив мене від п’яних дикунів… Я ніколи не казала про це йому і не знаю, як він сприйме моє освідчення. Але мушу сказати і таки скажу. Просто не можу зносити далі цю непевність. А якщо мої надії не справдяться – хай уже краще розпач… нехай навіть смерть!.. Чш!.. Здається, тупотять копита! Хтось їде сюди! Він? Так, онде між деревами майнула мексиканська вишивка. Він любить носити наше вбрання. Та й не дивно – воно ж так йому личить!.. Пресвята Діво, а на мені серапе й сомбреро! Він може подумати, що це чоловік. Геть цю облуду! Нехай побачить мене жінкою, такою, яка я є…

Перетворення відбувається швидше, ніж у пантомімі. Скинуто серапе – і очам відкривається постать, на яку могла б позаздрити сама Геба(65) ; летить на траву сомбреро – і ми бачимо чарівну голівку, гідну різця Канови (66).

Чудова картина постає серед широкої зеленої галявини, наче оправлена в раму з колючих рослин, волохаті віти яких – мов руки, простягнуті на захист того витвору.

Бездоганної будови кінь, що ніби завмер, звівшись на задні ноги, роздимаючи ніздрі й сягаючи землі довгим пишним хвостом, і прекрасна вершниця, чия зовнішність і постава сповнені величі та шляхетності, являють собою немовби єдину мальовничу статую.

Напрочуд гарна поза вершниці. Вона напівсидить у сідлі, напівстоїть у стременах, тож добре видно кожний вигин її тіла, а злегка напружені руки й ноги лише додають йому виразності.

Всупереч тому, що вона тільки-но казала, на обличчі її не помітно страху. Не тремтять губи, анітрохи не поблідли щоки. Навпаки, вся вона випромінює кохання і впевненість, мов горда орлиця, що чекав на свого орла.

Може, хтось назве цю картину перебільшеною. Тим часом вона цілком узята з життя і змальована за живими спогадами, бо я мав не одну нагоду закарбувати її в пам’яті.

Аж раптом увесь вигляд молодої мексиканки блискавично змінюється: вона впізнав вершника, що сягнистим скоком виїжджав на галявину. її ввело в оману золоте шитво. Цей вершник у мексиканському вбранні – не Моріс Джеральд, а Мітель Діас!

Радість у її погляді миттю згасав. Вона мляво опускається в сідло, і тепер її поза сповнена байдужості, за

(65) Геба – у грецькій міфології богиня вічної юності.

(66) Канова, Антоніо – славнозвісний італійський скульптор кінця XVIII – початку XIX ст.

Якою прихована зневіра, а з уст її злітає зітхання – та ні, не зітхання, а болісний стогін.

Але й тепер на її обличчі нема й тіні страху – тільки розчарування і холодна зневага.

Койот озивається перший:

– О, сеньйорито! Хто б міг сподіватися зустріти вашу милість в такому глухому закутку! Тішите своєю вродою ці колючі чагарі?

– А вам що до того, доне Мігелю Діасе?

– Нерозумне запитання, сеньйорито! Ви ж знаєте, що мені до того. Вам добре відомо, як шалено я вас кохаю. Дурний тільки був, що освідчився в цьому й віддався вам у рабство. Оце ж бо й розхолодило вас так скоро.

– Ви помиляєтеся, сеньйоре. Я ніколи не казала, що кохаю вас. Я захоплювалась вами як верхівцем і так вам і сказала, та це не давало вам права витлумачувати ті мої слова по-своєму. Я мала на думці тільки вашу вправність, а не вас самого. Та й минуло вже три роки. Я була тоді просто дівчам, того віку, коли такі речі збуджують нашу уяву, коли ми ще не досить розумні й більше цінуємо зовнішній блиск, а не душу людини. Тепер я доросла жінка, і мої погляди зовсім змінилися… так, як і мало бути.

– Чорт забирай, чому ж ви сіяли в мені облудні надії? Пригадуєте, того дня, коли таврували худобу,- я тоді переміг найлютішого бика й приборкав най-дикішого коня з табунів вашого батька, коня, до якого жоден вакеро не наважувався навіть підійти… Так от, того дня ви всміхалися до мене, і в очах ваших світилось не просто захоплення, ні. Не заперечуйте, доньє Ісідоро! Я чоловік досвідчений і з виразу обличчя міг угадати ваші тодішні почуття. Тепер вони змінились, а чому? Тому що ви скорили мене своїми чарами, а точніше – тому що я здуру сказав вам про це, і ви, як і кожна жінка, дізнавшись про свою перемогу, збайдужіли до мене. Саме так, сеньйорито, саме так.

– Ні, не так, доне Мігелю Діасе. Я ніколи ні словом, ні поглядом не говорила вам про кохання і думала про вас лише як про досконалого верхівця, справжнього кабальєро. Ви тоді здавалися мені таким, а може, таким і були. Та ким ви стали тепер? Ви знаєте, що кажуть про вас і тут, і в нас на Ріо-Гранде?

– Я не принижуся до того, щоб відповідати на обмови, хоч би звідки вони йшли – від фальшивих друзів чи від брехливих ворогів. До того ж я приїхав сюди не давати пояснення, а вимагати їх.

– Від кого?

– Від вас, прекрасна доньє Ісідоро.

– Надто ви самовпевнені, доне Мігелю Діасе! Подумайте, сеньйоре, з ким ви розмовляєте. Не забувайте, що я…

– …Дочка одного з найгордовитіших плантаторів у Тамауліпасі і небога такого ж самого плантатора в Техасі. Я про це не забуваю. Не забуваю й про те, що колись і я мав гасієнду, а тепер ловлю диких коней. Чорт забирай, то й що? Ви не з тих жінок, що зневажають чоловіка, нижчого становищем. У ваших очах бідний мустангер може важити не менше, ніж власник сотні табунів. Натура у вас широка, і я маю певний доказ цього!

– Який доказ? – швидко спитала молода мексиканка, вперше виявляючи занепокоєння.- Що то за доказ широкої натури, яку ви так чемно мені приписуєте?

– Оцей миленький лист, що в мене в руці. Його написала донья Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос такому ж, як і я, торговцеві кіньми. Гадаю, нема потреби показувати його ближче. Ви ж, певне, й так його впізнали?

Донья Ісідора впізнала свій лист – це видно було з того, як вона нервово сіпнулась у сідлі й метнула гнівний погляд на Діаса.

– Сеньйоре, як він потрапив до вас? – запитала вона, не приховуючи обурення.

– То байдуже. Головне – що він у мене, бо я давно хотів мати такий доказ. Не тому, що ви знехтували мною,- це я й так добре знаю,- а тому, що закохалися в іншого. Тут про це ясно говориться, ясніше й не скажеш. Ви хочете подивитись у його гарні очі? Тисяча чортів! То ви їх більше ніколи не побачите!

– Доне Мігелю Діасе, як це розуміти?

Голос молодої мексиканки ледь помітно затремтів, неначе вона чогось злякалася. Та й не дивно: обличчя Койотове в ту хвилину могло настрахати хоч кого.

Помітивши її переляк, він сказав:

– Ви недаремно боїтеся. Коли вже ви, люба моя, не дісталися мені, то не дістанетесь і нікому іншому. Я це твердо вирішив.

– Що вирішили?

– Те, що я сказав. Ніхто інший не назве вас своєю, а Моріс-мустангер і поготів.

– Он як?

– Еге ж, отак. Пообіцяйте мені, що більш ніколи не побачитеся з ним, а ні – то ви не зрушите з цього місця!

– Ви, певно, жартуєте, доне Мігелю?

– Ні, доньє Ісідоро, я говорю цілком серйозно. Досить було тільки поглянути на мексиканця, щоб

Зрозуміти: він таки не жартує. Хоча в душі Койот був боягузом, тієї миті в очах його світилась холодна, жорстока рішучість, а рука вже тяглася до мачете.

Попри всю свою відвагу, донья Ісідора не могла побороти збентеження. Вона розуміла, що їй загрожує небезпека й що дуже мало надії її відвернути. Від першої ж хвилини зустрічі вона передчувала якусь загрозу, але тоді ще сподівалася, що поява Моріса-мус-тангера урве ту прикру розмову й поверне її на інше. Вона весь час сторожко дослухалася, чи не почує тупоту копит, і раз у раз нишком позирала крізь зарості туди, звідки він мав долинути.

Тепер їй не було на що сподіватися. Побачивши свого листа, вона зрозуміла: Моріс Джеральд не отримав його.

Надія, що досі жевріла в душі Ісідори, згасла, і в неї майнула думка про втечу. Але й це загрожувало небезпекою. Звісно, неважко повернути коня й помчати геть, проте її може наздогнати куля. Револьвер у Койота так само напохваті, як і мачете.

Молода мексиканка цілком усвідомлювала небезпеку свого становища. Будь-яка інша жінка на її місці впала б у розпач. Та не така була Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос. Вона й узнаки не дала, що стривожена Койотовою погрозою.

– Дурниці! – вигукнула вона, майстерно вдаючи, ніби не повірила жодному його слову.- Ви жартуєте зі мною, сеньйоре! Хочете настрахати мене. Ха-ха-ха! А чого б мені вас боятися? Верхи я їжджу не гірше за вас і ласо кидаю так само вправно й далеко, як і ви. Ось подивіться, як добре я ним орудую!

Усміхаючись, донья Ісідора зняла з сідельної луки ласо і, мов на доказ своїх слів, почала крутити ним над головою.

Насправді вона мала зовсім інший намір, але Діас того не зміркував. Здивований її поведінкою, він мовчки сидів у сідлі й дивився на неї.

І тільки тоді, коли зашморг обвинув його лікті, він усе збагнув, але було вже пізно. В наступну мить мотузка міцно припнула його руки до тулуба, і він уже не міг дістати ні до револьвера, ні до мачете.

Койот не встиг навіть спробувати звільнитися від зашморгу, бо, перш ніж сягнув рукою до мотузки, вона затяглась на його тілі, а тоді його сіпнуло так, що вибило. з сідла й, оглушеного, непритомного, кинуло на землю.

– Отак, доне Мігелю Діасе! – вигукнула та, що так круто змінила ситуацію і тепер сиділа на коні впівоберта до переможеного супротивника, а від луки її сідла до нього тяглося туго напнуте ласо.- Не погрожуйте мені більше! І не пробуйте пручатись. Тільки ворухніть пальцем – і я вдарю коня острогами! Підлий негідник! Хоч який ти боягуз, а таки вбив би мене… я побачила це в твоїх очах. Та ми помінялись ролями, і тепер…

Здивована тим, що Діас не озивається, вона замовкла й, не попускаючи ласо, придивилась пильніше до поваленого ворога.

Той лежав на землі, спійманий у зашморг, непорушний і німий, мов колода. Впавши з коня, він утратив і мову, й свідомість і був зовсім як мертвий. Кінь його забіг у зарості й час від часу голосно іржав.

– Пресвята Діво! Невже я вбила його? – вигукнула донья Ісідора, осаджуючи свого коня назад, але не повертаючи, ладна в будь-яку мить поскакати геть.- Бог мені свідок, я не хотіла цього, хоч цілком мала право й на таке – адже він намірявся вбити мене! Чи він справді мертвий, чи тільки прикидається, щоб заманити мене ближче? Ет, лишімо це на розсуд інших. Головне, що я можу спокійно їхати собі додому – тепер він не дожене мене. А потім пришлю сюди когось із гасієнди, і його розв’яжуть. Бувайте, доне Мігелю Діасе! До побачення!

З цими словами, які свідчили, що її не гризе сумління за той вчинок, молода мексиканка витягла з-за корсажа невеличкий гострий кинджал і перерізала мотузку біля самого сідла, а тоді вдарила коня острогами й помчала геть, залишивши Діаса лежати посеред галявини зв’язаного й непритомного.

Розділ XLIX ЛАСО РОЗВ’ЯЗАНО

Сполоханий орел з криком зривається З Великої всохлої тополі й шугає вгору. Його зігнали гучні сердиті голоси, і він летить подивитись, що там скоїлося.

Один помах могутніх крил – і птах уже над галявиною серед заростей. Ширяючи’ у високості й пильно вдивляючись униз, він бачить і всю ту галявину, і навколишні чагарі. На галявині перед ним постає картина, яка, напевне, тішить його око: там лежить крижем якийсь чоловік, непорушний і, мабуть, мертвий, а навколо з іржанням бігає, осідланий кінь. У заростях орел бачить двох самотніх вершниць. Одна, простоволоса, з розмаяними на вітрі косами, сидячи по-чоловічому на дужому коні, гінким чвалом скаче геть від галявини. Друга, на плямистому мустангу, в жіночому сідлі, належно вдягнена і в капелюшку, їде з протилежного боку в напрямі галявини, і хоч скаче вона не так швидко, проте на вигляд не менш збуджена.

Отаку картину бачить орел в високості.

Обидві ті вершниці нам знайомі. Перша, котра скаче геть>- Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос; друга, що під’їздить до галявини,- Луїза Пойндекстер.

Чому перша їде звідти, ми вже знаємо. Лишається з’ясувати, навіщо простує туди друга.

Після розмови із Зебом Стампом молода креолка повернулася до своєї кімнати і, ставши на коліна перед різьбленою постаттю мадонни, звернулася до неї з молитвою. Як і всі креоли, вона була католичка й щиро вірила в заступництво небесних сил. Дивна й сумна була її молитва: дівчина молилася за людину, яку вважали вбивцею її брата.

Сама вона й на мить не припускала, що Моріс Джеральд міг вчинити такий жахливий злочин. То була просто неймовірна річ. Якби в Луїзи виникла хоч найменша підозра, її серце не витримало б.

Вона прохала для нього не прощення, а заступництва. Благала святу Діву оборонити його від ворогів, що ними були її ж таки друзі.

Ту скорботну молитву, пошепки звернену до неба, раз по раз уривали тяжкі ридання. Луїза дуже любила брата й гірко тужила за ним, але її туга не могла заглушити іншого почуття, сильнішого за кровні узи. Оплакуючи загибель брата, дівчина молилася за порятунок коханого.

Коли вона підвелася з колін, погляд її мимохідь упав на лук, що допомагав їм з Морісом так хитромудро листуватися.

“О, якби мені й тепер послати стрілу, щоб попередити його про небезпеку! Хто знав, чи випаде мені ще коли взяти в руки свій лук!”

Ця думка потягла за собою іншу: чи не лишилося якихось слідів їхнього таємничого листування там, звідки вона посилала свої записки?

Згадала дівчина й про те, що останнього разу Моріс подався через річку вплав, а не переправився в човні, якого вона потім мала перетягти назад своїм ласо. Отож його ласо, напевне, так і лишилося в човні!

Напередодні, вражена горем, вона й не подумала про це. А тим часом ласо могло стати доказом їхніх нічних побачень, що про них, як гадала Луїза, знали тільки вони удвох і той, хто тепер назавжди замовк.

Сонце вже підбилося над обрієм, і його яскраве проміння лилось до кімнати крізь засклені двері. Дівчина відчинила їх і переступила поріг, наміряючись піти до човна. Та на веранді вона спинилася, почувши голоси, що долинали згори.

Розмовляли двоє: її покоївка Флорінда та чорношкірий кучер. Поки господаря не було вдома, вони піднялись на асотею подихати повітрям.

Унизу чути було кожне їхнє слово, хоч молода господиня й не думала слухати їх зумисне. Тільки почувши знайоме ім’я, вона зацікавилась їхньою балачкою.

– Того молодика звуть Джеральд. Моріс Дже-ральд – отаке його ім’я. Кажуть, він ірландець, та коли це правда, то він аніскілечки не схожий на тих ірландців, що роблять у Новому Орлеані. Го-го! Як на мене, він дужче скидається на джентльмена-плантато-ра, ось на кого!

– Виходить, Плутоне, ти не віриш, що то він убив панича Генрі?

– Чого б то я мав вірити такій дурниці! Го-го! Щоб він убив панича Генрі! Це однаково якби я його вбив… Милий Боже! Ото недурно кажуть: про вовка річ, а він навстріч! Го-го! Ти поглянь, Флоріндо, це ж таки той, про кого ми говоримо. Онде, бачиш?

– Де?

– Та онде ж, за річкою. Бачиш – чоловік на коні. Ото і є Моріс Джеральд, той самий, котрого ми стріли тоді в чорній прерії. А потім він подарував панночці Лу плямисту кобилицю. Оце ж його вони всі тепер шукають. Го-го! Шукають, та не там, де треба. У прерії вони його сьогодні не знайдуть.

– А ти не радий з цього, Плутоне? Я ось певна, що він не винен. Такий хоробрий та гожий молодий джентльмен! Та він ніколи цього не…

Молода господиня не стала слухати далі. Вона швидко повернулася в дім і рушила на асотею. Коли вона піднімалася сходами, серце її билося так лунко, що вона не чула власної ходи. їй дуже важко було не виказати свого хвилювання перед тими двома, що збудили його своєю розмовою.

– Що ви там побачили, що так галасуєте? – спитала вона, приховуючи свої почуття під удаваною суворістю.

– Го-го! Міс Луї, погляньте отуди! Молодий джентльмен!..

– Який ще молодий джентльмен?

– Та той, котрого поїхали шукати… Котрий…

– Я нікого не бачу.

– Го-го! Він саме заїхав за дерева. Отам, дивіться, отам! Бачите – чорний капелюх, оксамитова куртка із срібними гудзиками… Оце ж і є той молодий джентльмен.

– Мабуть, ти все-таки помилився, паничу Плутоне. Тут багато хто так одягається. А той вершник надто далеко, щоб так напевне його впізнати, та взагалі його вже майже не видно… Ось що, Флоріндо, спускайся-но вниз і швиденько приготуй мені капелюшок і костюм. Я хочу проїхатися верхи. А ти, Плутоне, мерщій іди сідлай Луну, поки сонце ще не дуже високо. Отож покваптеся!

Коли слуги зникли на сходах, Луїза знов повернулася до парапету, тяжко дихаючи від збудження. Тепер, коли її ніхто не бачив, вона могла вільно видивлятися на прерію і зарості за річкою.

Та було вже пізно. Вершник зник з очей.

“Дуже схожий на нього, а все ж таки начебто не він. Ні, мабуть, не він. Якби то був він, чого б йому їхати туди?..”

Зненацька серце її болісно стислося. Вона пригадала, як одного разу вже запитувала себе про це.

Лишатися на асотеї не було сенсу. І через десять хвилин Луїза уже в’їжджала в зарості за річкою, де зник той вершник у мексиканському вбранні.

Вона їхала швидко, пильно озираючи дорогу попе-реду.

Раптом, трохи не доїхавши до гребеня крутосхилу над Леоною, дівчина напнула поводи: вона почула оддалік чиїсь голоси.

Вона прислухалась. Розмовляли далеченько, і слів вона не розрізняла, проте дочула, що голосів два – чоловічий і жіночий.

Що то за чоловік? І що за жінка? На цю думку серце молодої креолки знову стислося.

Вона під’їхала ближче й знову спинилась і прислухалася.

Розмовляли по-іспанському. Та їй від того не полегшало. Саме цією мовою і говорив би Моріс Джеральд з Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос. Луїза теж знала її цілком досить, щоб зрозуміти зміст розмови, але вона стояла ще надто далеко, щоб розрізнити слова. Голоси звучали збуджено, так наче співрозмовники сварилися. Молоду креолку це анітрохи не засмутило.

Вона під’їхала ще ближче, знов напнула поводи й стала дослухатися.

Чоловічий голос більш не озивався. Говорила жінка, різко й твердо, ніби погрожуючи.

Потім на хвилю запала тиша, яку урвало швидке тупотіння кінських копит, а тоді все знов затихло і серед тієї тиші знов озвалася жінка: спершу голосно, погрозливим тоном, а далі тихіше, немов говорила сама до себе. А коли вона змовкла, знову затупотіли копита: скидалося на те, що один кінь швидко поскакав геть.

Ото було й усе, та ще крик орла, що, сполоханий тими сердитими голосами, злетів з дерева й тепер ширяв над галявиною.

Луїза добре знала ту галявину, що віднедавна стала для неї такою любою. Голоси долинали звідти. Востаннє дівчина спинилася зовсім близько від її краю і тепер не зважувалася рушити далі: боялася виявити гірку правду.

Аж ось вона поборола нерішучість і швидко виїхала на галявину.

Там бігав сюди-туди загнузданий і осідланий кінь, а посеред галявини нерухомо лежав чоловік із затисну-тими зашморгом ласо руками, з вигляду вже неживий.

Поряд валялися сомбреро та серапе, але вочевидь не його.

Що б мала означати вся та картина?

Чоловік був одягнений у багатий костюм мексиканського ранчеро. Чапрак і збруя його коня теж були мексиканського виробу й видимо дорогі.

Коли молода креолка побачила все те, серце її радісно застрибало в грудях. Живий чи мертвий, але це був саме той чоловік, якого вона бачила з асотеї, і, певна річ, не Моріс Джеральд.

Вона від самого початку сумнівалась і не хотіла вірити, що то він, і ось тепер її сумнів підтвердився.

Луїза під’їхала ближче й подивилася на простертого долі чоловіка. Спинила погляд на обличчі,- той лежав горілиць,- і їй здалося, ніби вона вже десь його бачила, але пригадати напевне не могла.

Було очевидно, що він мексиканець. І не тільки з одягу, а й з обличчя, кожна риса якого свідчила про іспано-американське походження.

Загалом той чоловік на вигляд не справляв поганого враження. Навпаки, його можна було назвати досить гожим із себе. Але не це змусило Луїзу Пойндекстер злізти з коня й співчутливо нахилитися над незнайомцем. До такого милосердя її спонукала радість, яку вона відчула, пересвідчившись, що він не той, хто міг би бути на його місці.

“Здається, він живий.” Атож, дихає”.

Дихати йому заважав зашморг ласо. Дівчина вмить попустила його – мотузка легко подалася під її пальцями.

“Тепер йому дихатиметься вільніше. Але що ж із ним сталося? Накинули ласо, коли він сидів у сідлі, й стягли його на землю? Дуже схоже на те, що так воно й було. Та хто це зробив? Я чула тут жіночий голос. А чи справді жіночий? Ні, помилитися я не могла… Але ж осьде чоловічий капелюх і серапе, і це не його речі. Може, тут був ще один чоловік, який поїхав разом із жінкою? Ні, звідси поскакав один кінь… 0, хвалити Бога, він приходить до тями й зараз усе’пояснить сам”.

– Вам трохи полегшало, сер?

– Сеньйорито, хто ви? – спитав Мігель Діас, підводячи голову й тривожно озираючись довкола.- А де вона?

– Про кого ви питаєте? Я тут, крім вас, нікого не бачила.

– Чорт забирай! Дуже дивно. Ви не зустріли жінки верхи на сірому коні?

– Я чула голос жінки, коли під’їжджала сюди.

– Скажіть краще – голос дияволиці, бо тільки так можна назвати Ісідору Коварубіо де Лос-Льянос!

– То це вона таке з вами зробила?

– Вона, хай їй лиха година!.. А де вона тепер? Скажіть мені, сеньйорито.

– Я не знаю. З тупоту копит, вона нібито поскакала вниз. Мабуть, таки вниз, бо я під’їхала з протилежного боку.

– Ага, вниз… тобто додому… Дякую, сеньйорито, за те, що звільнили мене від ласо,- бо я певен, що це зробили ви. То чи не відмовилися б ви й допомогти мені вилізти на коня? Гадаю, що як я вже сяду в сідло, то зможу їхати. Так чи так, а тут мені залишатися не можна… Я маю поблизу ворогів… Сюди, Карліто! – гукнув він до коня і якось особливо свиснув.- Іди сюди! Не бійся цієї чарівної сеньйорити. Це не вона так брутально розлучила нас, та ще й мало не назавжди. Сюди, мій коню, сюди!

Почувши той посвист, кінь підбіг до господаря, що вже звівся на ноги, й дав узяти себе за вуздечку.

– Якби ви мені трішечки допомогли, ласкава сеньйорито, я б вибрався на сідло. А тоді вже мені не страшні будуть переслідувачі.

– Ви думаєте, вас переслідуватимуть?

– Хто знає. Я ж казав вам, що маю ворогів. Та не про те мова… От кволість ще не минула. То як, чи зволите ви мені допомогти?

– Та певне, сер. Допоможу чим тільки зможу.

– Дякую вам, сеньйорито! Дуже, дуже дякую.

Молода креолка на превелику силу допомогла охлялому вершникові сісти в сідло, де він, похитавшись трохи, зрештою вмостився більш-менш рівно.

– До побачення, сеньйорито,- мовив він.- Я не знаю, хто ви. Бачу тільки, що не нашого роду. Мабуть, американка. Та не в тім річ. Ви така ж добра, як і прекрасна, і, якщо колись трапиться нагода, Мігель Діас віддячить вам за все, що ви сьогодні для нього Зробили.

Сказавши це, Койот поїхав з галявини, але не швидко, а повільною ступою, так наче йому важко було втримувати рівновагу. А проте він скоро дістався до краю галявини й зник серед заростей. Далі він поїхав не однією з трьох доріг, а вузькою стежиною, ледь помітною в чагарях.

Молодій креолці усе те здавалося сном – і, може, не так неприємним, як дивним. Та вона враз повернулася до похмурої дійсності, піднявши з трави, де лежав Діас, клаптик паперу й прочитавши, що там написано. То був лист, адресований “донові Морісіо Джеральду” і підписаний Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос.

Тепер і Луїзі Пойндекстер не завадила б чиясь допомога, щоб сісти в сідло, як ото й чоловікові, що кілька хвилин як поїхав звідти.

Дорогою додому, до Каса-дель-Корво, переїжджаючи вбрід Леону, дівчина спинила свою лошицю посеред річки й довго сиділа в сідлі непорушно, втупивши очі в бистру воду, що шумувала біля її ніг. На обличчі в неї відбився глибокий розпач. Здавалося, ще трохи – і та вода прийме красуню-креолку в своє лоно.

Розділ L СУТИЧКА З КОЙОТАМИ

Багряні тіні техаського надвечір’я вже спускалися на землю, коли страдник, чий виснажливий перехід крізь зарості описано вище, нарешті добувся до лісового струмка.

Напившись донесхочу, він простягся на траві і дав спочинок думкам після тривалого й болісного напруження, що ні на мить не попускало їх від самого ранку. Скалічена нога боліла, але тепер біль не так дошкуляв йому. Про те, що буде далі, він не замислювався, бо був надто стомлений. Йому хотілося тільки одного – відпочити, і свіжий надвечірній вітрець, повіваючи між пірчастим листям акацій, немов заколисував його.

Грифи вже порозліталися по хащах на ночівлю, і, не бачачи більш над собою тієї лиховісної зграї, лісовий блукач незабаром заснув.

Та спав він не довго. Знову заболіла нога, і він прокинувся. І саме біль, а не квиління койотів, не давав йому спати аж до ранку. На тих вовків прерії, що никали довкола, він майже не зважав: як і шакали, вони накидаються тільки на мертвого або вмирущого, а він про смерть і не думав.

Безсонна ніч тяглася гнітюче довго, і бідоласі здава – лося, що день уже ніколи не настане. Аж нарешті благословилося на світ, та ранок не приніс йому нічого втішного. Знов з’явилися лиховісні птахи, та й койоти не зникли. У сяйві вранішнього сонця над ним, як і напередодні, маяли чорні крила, а з усіх боків раз у раз чулося бридке виття і дзявкання.

Він підповз до струмка і знову напився води. Тепер його брав голод, і він роззирався довкола, шукаючи очима якоїсь поживи.

Неподалік росло пеканове дерево. На його гілках футів за шість над землею висіли горіхи. Страдник поповзом, відчуваючи за кожним рухом нестерпний біль, добувся до пекана, сяк-так спромігся збити костуром кілька горіхів і трохи вгамував голод.

Що було діяти далі?

Податися куди-інде він не мав змоги. Найменший рух завдавав болю.

Він так і не знав, яких дістав ушкоджень, а надто що скоїлося з його ногою: вона так розпухла, що годі було визначити це напевне. Йому здавалося, що в нього розбита колінна чашечка або звихнутий суглоб. Так чи так, мине чимало днів, поки він зможе вільно рухати ногою. А що ж робити тепер?

На те, що хтось нагодиться йому на допомогу, бідолаха майже не сподівався. Уже скільки він гукав, аж захрип – і все марно. А втім, і тепер він час від часу через силу кричав, але то були лише поодинокі спалахи надії, що змагалася з розпачем.

Отож він не мав іншої ради, як лишитися там, де був, і, усвідомивши це, знову простягся на траві й поклав собі терпіти, скільки стане сили.

Потрібне було неймовірне терпіння, щоб отак мовчки зносити ту пекельну муку. І хоч нещасний його мав, проте вряди-годи з уст йому таки вихоплювався мимовільний стогін.

Не відчуваючи нічого, крім болю, він якийсь час уже й не тямив, що діється навколо. Над ним усе так само кружляли чорні птахи, але він звик до цього й не звертав на них уваги – навіть і тоді, коли котрийсь із них спускався так низько, що чути було, як його крила зі свистом розтинають повітря мало не над самим вухом.

О! А це що таке? Якийсь зовсім інший звук!..

До нього долинало щось ніби тупотіння маленьких ніг по піщаному березі струмка, а також уривчастий, збуджений віддих.

Страдник озирнувся побачити, що воно таке.

“Та це ж усього-на-всього койоти!” – подумав він, побачивши десятків зо два цих тварин, що скрадливо снували сюди-туди по обидва боки струмка чи сиділи на траві оддалік.

Доти він не мав страху перед тими полохливими тварюками – тільки відчував огиду. Але їхні хижі погляди й зухвала поведінка занепокоїли його. Було очевидно: койоти замислили щось лихе!

Тепер він пригадав напівзабуті розповіді про те, як ці тварини, звичайно не страшні, бо дуже полохливі, часом нападають на людину знесилену й неспроможну боронитися, особливо коли чують дух крові. А його тіло було подерте колюччям рослин, і одежа просякла кров’ю, яка ще не встигла засохнути. її Дух розходився

В ГарЯЧОМу ПОВІТРІ, І КОЙОТИ НЄ МОГЛИ НЄ ПОЧУТИ ЙОГОі

Ото, певне, він і не давав їм спокою, аж вони вочевидь мало не шаліли.

Так воно було чи не так, а бідолашний молодик уже не сумнівався, що койоти збираються напасти на нього.

Він не мав ніякої іншої зброї, крім мисливського ножа, що, на щастя, лишився в нього на поясі. Його рушниця й револьвер були в чохлах при сідлі, і кінь помчав геть разом з ними.

Отож молодик витяг з піхов ножа і, звівшись на праве коліно, наготувався захищатись.

Він зробив це вчасно. Уже наступної миті, осмілілі від того, що досі їх не відганяли, до краю збуджені дедалі відчутнішим духом крові й спонукувані вродженою хижістю, койоти підступили так близько, що їм лишалося тільки кинутись на знеможену людину.

І вони кинулися. Ще мить – і не менш як півдесятка хижаків водночас уп’ялися зубами в руки, ноги й тулуб своєї жертви.

.Напруживши всі сили, молодик скинув їх із себе й завдав кілька ударів ножем. Один чи два койоти, тяжко поранені гострим лезом, заскавучали й подалися геть, але їхнє місце заступили інші, за ними – ще і ще, аж поки всі два десятки збилися докупи.

Вій став відчайдушний, смертельний. Кілька вовків уже лежали вбиті, але це не тільки не відстрашило інших, а навпаки, розлютило ще дужче, і вони запекло поривалися – вперед. Усе переплелося: хижаки лізли один на одного, щоб допастись до жертви. Ніж бив уже навмання, а рука, що тримала його, щомить слабшала, і удари завдавали напасникам дедалі менше шкоди.

Останні сили нещасного танули. Він відчув страх за своє життя. Та й недарма – смерть дивилась йому в обличчя.

І в цю фатальну мить з уст його злетів вигук. Дивна річ – у тому вигуку звучав не жах, а радість! А ще дивовижніше було те, що, почувши його, койоти враз відступили.

Сутичка припинилась, і на короткий час запала тиша. Та причиною цього був не сам вигук жертви хижаків, а те, що його викликало.

Почулося тупотіння коня, що скакав сягнистим чвалом, а потім гучний гавкіт собаки.

Знесилений молодик почав гукати на допомогу. Кінь скакав десь зовсім близько. Вершник, що їхав на ньому, не міг не почути тих вигуків.

Та ніякої відповіді не було. Кінь проскакав мимо, і тупотіння його копит почало віддалятися. Бідолаху знов охопив розпач. А підступні хижаки з новим завзяттям кинулися в бій.

Сутичка спалахнула знов і за мить стала така сама запекла, як і перед тим. Нещасний розумів, що жити йому лишилося лічені хвилини, і відбивався вже тільки з відчаю.

Аж раптом бій знов урвався – цього разу його спинила нова з’ява, що додала бідолашному страдникові мужності й надії.

Хоч вершник лишився байдужий до його волань, зате собака поспішив на допомогу. Великий шотландський хорт рідкісної й чистої породи раптово вискочив із чагарів і з басовитим гавкотом кинувся до місця сутички.

– Друг! Хвалити Бога, це друг!

Тим часов собака перестав гавкати і, вишкіривши зуби, з розгону вдерся в гурт койотів, що вже сполохано повернули назад. Ту ж мить його могутні щелепи зімкнулись на одному з хижаків, підняли його, труснули, мов пацюка, і в наступну мить пожбурили на землю з переламаним хребтом. Така сама доля спіткала ще одного, та, перш ніж дійшлося до третього, нажахані вцілілі койоти, підібгавши хвости, із скавучанням дременули геть і за хвилину всі до одного зникли там, звідки й з’явилися,- в безмовній похмурій хащі. Врятований страдник нічого більше не бачив: його залишили останні сили. Він тільки встиг простягнути руки назустріч своєму рятівникові й з усмішкою обняти його. А тоді, щось лагідно шепочучи до собаки, поволі знепритомнів.

Невдовзі свідомість повернулася до нього. Звівшись на лікті, він здивовано роззирнувся довкола.

Перед очима його постало моторошне, криваве видовище. Та коли б він не зомлів, то побачив би картину ще страшнішу. Поки він лежав непритомний, галявиною проїхав вершник і знову зник у заростях. Той самий вершник, чий кінь сполохав був койотів своїм тупотінням і чиє вухо лишилося глухе до покликів на допомогу. Він приїхав надто пізно та й не з тим, щоб допомогти. Мабуть, тільки хотів напоїти коня.

Кінь увійшов просто в струмок, напився, а тоді вийшов на протилежний берег, проскакав відкритою місциною і зник у хащі.

Вершник не звернув уваги на простерте біля струмка тіло; та й кінь, побачивши його, лише форкнув, а поминаючи мертвих койотів, злякано сахнувся вбік. То була не дуже велика, але напрочуд гарна, досконалої будови тварина. А от вершник аж ніяк не відзначався досконалістю: йому бракувало голови!

Власне, голова в нього була, тільки не там, де належало. Вона стриміла біля луки сідла, впираючись у сідельну кобуру, і здавалося, ніби вершник тримає її в руці.

Страхітливе видовище!

Коли він проїжджав галявиною, собака загавкав і провів його до краю заростей. Він уже давно супроводив вершника без голови, біжучи слідом за ним, хоч би куди той поїхав. Та тепер він залишив того байдужого до нього супутника і, повернувшись до непритомного молодика, ліг поряд з ним.

Саме в ту мить бідолаха прийшов до тями й пригадав усе, що з ним сталося. Погладивши собаку, він знов простягся на траві, прикрив обличчя полою плаща, щоб захистити його від палючого сонця, і заснув.

Пес лежав біля його ніг і собі дрімав, але тільки уривцем. Раз у раз він підводив голову й сердито гарчав, коли крила грифів шурхотіли надто близько від нього.

Молодик щось бурмотів уві сні. З його уст злітали безладні слова, що виказували химерну плутанину думок: то він палко присягався комусь у коханні, то раптом заводив про якесь убивство.

Розділ LI ДВІЧІ ОЧМАНІЛИЙ

Тим часом повернімося знов до відлюдної хатини на березі Аламо, яку так зненацька покинули картярі, що завітали в гості, поки господаря не було вдома.

Скоро вже полудень наступного дня, а господар і досі не повернувся. Колишній помічник стайничого з Баллі-баллаха знову сам-один у хакале і знову лежить на підлозі геть п’яний. Але це вже не те сп’яніння, свідками якого ми були останнього разу. Відтоді ірландець уже встиг протверезіти і тепер спить мертвим сном після нового звертання до бога вина.

Щоб усе стало зрозуміло, повернімось до тієї нічної години, коли гравці в монте так раптово подалися геть.

Коли Фелім побачив трьох червоношкірих дикунів, що сиділи коло столу й завзято різалися в карти, це витверезило його краще, ніж весь попередній сон. І хоч видовище було доволі кумедне, ірландець не добачив у ньому нічого смішного, що й засвідчив дикий крик, яким він привітав непроханих гостей.

Та далі було вже й зовсім не до сміху. А втім, що було далі, Фелім не дуже-то й збагнув. Пам’ятав тільки, що ті троє індіанських воїнів раптом облишили гру, покидали карти на підлогу й підскочили до нього з великими оголеними ножами; а потім звідкись з’явився четвертий, і всі вони так само раптово покинули його лежати на підлозі й, штовхаючись у дверях, подалися геть з хатини.

Уся та сцена тривала якоїсь півхвилини, і коли Фелім отямився від жаху, він знову був у хакале сам-один.

Чи то він спав, чи ні? Чи воно приверзлося йому сп’яну, чи просто наснилося? Чи все те діялося насправді? А може, то була ще одна незбагненна проява на зразок тієї, що й досі стояла в нього перед очима?

Та ні, не могло йому таке приверзтися. Він же бачив дикунів зовсім поруч і не міг помилитись: то були живі люди, і вони щось говорили незнайомою йому мовою. Певне, своєю індіанською говіркою, а якою ж би ще! До того ж на підлозі лишилися розкидані карти.

Фелім і не подумав підняти хоч одну карту й подивитися, чи вони справжні, а не ввижаються йому. І не тому, що був ще очманілий од віскі,- просто йому забракло духу. Він боявся, що ті підозрілі карти обпечуть йому пальці. Хто міг знати, чи не належали вони самому дияволові!

Хоч як плутались його думки, ірландець усе-таки зміркував, що лишатися в хатині йому небезпечно. Ті розфарбовані картярі могли повернутися, щоб закінчити свою гру. Вони ж бо залишили там не тільки карти, а й усе мустангерове майно. І так само раптово, як зникли,- а на те, певно, була якась поважна причина,- могли й з’явитися знов.

Гнаний цією думкою, Фелім не гаяв часу й, загасивши свічку, щоб ніхто його не помітив, крадькома вибрався з хатини.

Вийти у двері він побоявся. Лужок перед хатиною заливало місячне світло, а дикуни могли бути десь поблизу. Отож він виліз крізь задню стіну, знявши одну з кінських шкур і протиснувшись між стояками.

Аж ось він опинився надворі й навшпиньки гайнув у тінь під деревами. Та ледве встиг відійти трохи від хатини, як побачив попереду щось темне. Звідти долинали звуки, так ніби кілька коней гризли вудила й час від часу били копитом.

Фелім став і сховався за стовбуром кипариса. Визираючи звідти, він скоро впевнився, що то справді коні. Йому здалося, що їх там четверо, і належали вони, без сумніву, отим чотирьом індіанцям, що перетворили хатину мустангера на картярський дім. Як видно, коні стояли припнуті до дерева, але ж десь там-таки могли бути і їхні господарі.

Подумавши про це, ірландець уже хотів був повернути й податися в інший бік, як раптом звідти долинули гучні голоси – кілька чоловіків начебто комусь погрожували й щось наказували. Потім почулися уривчасті крики, в яких звучав жах, за ними гавкіт собаки – і все затихло. Тільки раз по раз шурхотіло в кущах і тріщали гілки – неначе кілька чоловік панічно тікали через підлісок.

Фелім наслухав далі, а ті звуки щомить гучнішали. Втікачі наближалися до його кипариса.

Стовбур кипариса тісно обступали молоді пагони, що росли від основи, утворюючи навколо дерева щось ніби вузькі темні ніші. В одну з таких ніш і шаснув Фелім і зачаївся в темряві.

Ледве “він устиг сховатись, як із заростей вибігли четверо й, не спиняючись ні на мить, кинулися до коней. Пробігаючи повз нього, вони щось говорили між собою; що саме – ірландець не зрозумів, але голоси їхні виказували жах. Та й уся їхня поведінка не лишала сумнівів щодо цього. Як видно, ті люди тікали від якогось грізного ворога, що настрахав їх до нестями.

Якраз поза тінню кипариса була невелика прогалина, яскраво освітлена місяцем. Щоб дістатися до своїх коней, втікачі мали перетнути її, і, коли вони опинились на видноті, їхні оголені до пояса тіла зблиснули червоною фарбою.

Фелім одразу впізнав тих чотирьох добродіїв, що кілька хвилин тому так безцеремонно хазяйнували в хатині мустангера.

Він не показувався із своєї схованки, поки ті четверо не скочили в сідла й не поскакали геть,- власне, аж поки тупотіння їхніх коней сказало йому, що вони виїхали виярком на рівнину й чимдуж погнали далі, а отже, вочевидь не мали наміру повертатися.

– Ну хіба не чортівня? – пробурмотів він, виходячи з-під кипариса й здивовано розводячи руками.- Чиста чортівня, побий мене грім! Що ж би все воно мало означати? Чого було треба тут тим червоношкірим дияволам? І хто їх так наполохав? Бо хтось таки нагнав на них добрячого страху, це ж ясно як Божий день. А чи не той самий?.. Щоб я пропав, коли це не на нього вони наскочили. Я ж чув, як гарчав собака, а він же подався тоді слідом за отим. О Боже, а що ж воно таке оте? А може, воно поженеться за ними й зараз прискаче сюди?..

Страх перед тією таємничою проявою змусив Феліма знов забитися під дерево, де він і просидів якийсь час, потерпаючи й тремтячи.

– А врешті, може, то все-таки якась витівка панича Моріса. Може, вертаючись додому, він надумав полякати мене, а наспів саме вчас і нажахав отих червоношкірих, що напевне хотіли пограбувати чи й убити нас. Дай Боже, щоб так воно й було… А коли ж це я побачив оте вперше? Ба, та вже, мабуть, чимало часу минуло. Пригадую, я тоді разів чотири добре-тггйи приклався до бутля, а тепер ані духу… Стривай, а чи не натрапили вони на мій бутельок, ті бісові індіанці? Я чув, вони такі ж ласі до цього питва, як і білі. О Боже, якщо вони винюхали бутля, там, мабуть, і крапелиночки не лишилося! Ось я зараз піду погляну, їх мені вже нема чого боятися. Так погнали геть, що аж загуло.

З цими словами ірландець знову вийшов із своєї схованки й рушив до хакале. Посувався він обережно, раз у раз спиняючись, щоб подивитися, чи немає кого поблизу. Хоч яке правдоподібне пояснення він собі вигадав, проте жахався на саму думку про нову зустріч з вершником без голови, що вже двічі з’являвся коло хатини й тепер цілком міг бути всередині.

Якби Фелім не сподівався знайти в бутлі оту “крапелиночку”, йому навряд чи стало б духу знов увійти до хатини серед ночі. Та бажання випити все-таки переважило страх, і він нерішуче ступнув у темряву.

Засвічувати свічку він не став. Кожний дюйм у хатині був йому знайомий, а надто той куток, де звичайно стояв бутель.

Ось він сягнув туди рукою. І ту ж мить його розчарований вигук сповістив, що бутля на місці немає.

– Хай їм чорт! – сердито пробурчав Фелім, мацаючи руками навколо.- Схоже на те, що вони таки допалися до нього. Напевне допалися, а то чого ж його нема на місці? Я ж лишив його тут. Ну звісно, що тут… А, ось ти де, моє золото! Тут-таки й є!..- вигукнув він, урешті натрапивши рукою на лозове плетиво.- Ах ви ж бісові душі, щоб вам добра не було! Вижлуктили все до крапелиночки! Так коли б я знав, то накидав би туди отруйного плюща, щоб вам усі тельбухи попалило! Ото була б вам справжня вогняна вода, коли ви її так любите. Щоб вам вічно горіти в пеклі, червоношкірі ви злодюги! Украсти в чоловіка випивку, поки він спить!.. Боже ти мій, що ж мені тепер робити? Знов лягти спати? Та хіба ж я засну, коли мені з думки не йде о т є – о т і нема чим розрадити душу! Ані крапелиночки не лишилося… Стривай, стривай! Діво Маріє, святий Патріку і решта! Що це я кажу? А фляга… фляга! У скрині, повна по вінця! Чи ж не сам я налив її для панича Моріса, коли він востаннє їхав до селища? А він забув її вдома… О Господи, спаси мене й помилуй! Якщо ті червонопикі прибрали до своїх брудних лап і її, я цього просто не знесу…- Фелім помовчав, копирсаючись у шкіряній скрині, а тоді радісно заволав: – Гіп-гіп ура! Хвалити Бога, ті дикуни не додумалися зазирнути сюди! Ось вона, фляга, повна-повнісінь-ка, ніхто до неї і пальцем не торкнувся. Гіп-гіп ура!

Відшукавши той хмільний скарб, ірландець дав волю своєму захвату, і якусь хвилину в темряві було чути, як він з переможними вигуками витанцьовує по хатині. Потім запала тиша, рипнула закрутка на флязі, і почулося булькання, яке свідчило, що рідина із посудини з вузькою шийкою швидко переливається в іншу.

Трохи згодом цей звук змінився цмоканням та вдоволеними вигуками. Потім знов почулося булькання, за ним – знову цмокання, і так аж доти, доки брязнула, впавши на підлогу, порожня фляга.

Після того в темній хатині було чути то п’яний крик, то співи впереміш із веселими вигуками й реготом, а то плутану, недоладну мову: щось про індіанців і вершника без голови,- і те маячне белькотіння повторювалось знов і знов, чимраз тихіше, аж кінець кінцем по хатині розляглось лунке розкотисте хропіння.

Розділ LII ПРОБУДЖЕННЯ

Другого разу Фелімові випало поспати довше, ніж попереднього. Був уже майже полудень, коли він прокинувся, та й то аж тоді, коли йому на голову вилили відро холодної води. Від цієї купелі ірландець протверезів майже так само швидко, як уночі, побачивши в хатині розмальованих дикунів.

А влаштував йому купіль Зеб Стамп.

Залишивши Каса-дель-Корво, старий мисливець поїхав знайомою дорогою – чи, скоріше, стежиною,- що вела навпростець до верхоріччя Нуесес. Не спиняючись і не шукаючи слідів чи інших “знаків”, він швидко перетнув відкриту прерію і дістався до вже згадуваної прогалини в хащах.

З того, що розповіла йому Луїза Пойндекстер і що він сам знав про людей, які вирушили на пошуки, Зеб зрозумів: Морісові Джеральду справді загрожує небезпека. Тим-то й поспішав устигнути до хатини на Аламо поперед їхнього загону й пильнував, щоб не натрапити на нього дорогою. Він знав, що з “регуляторами” жарти кепські: якби він навернувся їм на очі, то хоч-не-хоч мусив би вести їх до оселі гаданого вбивці.

За поворотом прогалини мисливця чекала прикра несподіванка: попереду, збившись докупи, стояли шукачі й, судячи з усього, роздивлялися якийсь “знак”. Добре було хоч те, що вони його не помітили,- отже, не даремно він стерігся.

– Хай їм чорт! – з досадою пробурчав Зеб.- Треба ж було думати, що вони десь тут. А тепер доведеться вертатись і їхати кружною дорогою. Так вийде на цілу годину д