ТРИ МУШКЕТЕРИ – ОЛЕКСАНДР ДЮМА

ОЛЕКСАНДР ДЮМА

ТРИ МУШКЕТЕРИ

Юнак… Уявіть собі Дон-Кіхота вісімнадцяти років. Обличчя – видовжене й засмагле, гострі вилиці – ознака хитрості; надмірно розвинені м’язи на щелепах, за якими відразу й без-помилково можна впізнати гасконця, навіть коли він без берета. Очі в молодика були розумні й відверті; ніс з горбинкою, тонкий і гарно окреслений. На зріст він був надто високий для юнака і надто малий для дорослого чоловіка, тож недосвідчена людина могла б сказати, що це фермерський син подався в мандри, якби на ньому не було почепленої на шкіряній перев’язі через плече довгої шпаги, що хльоскала його по ногах.

– Сину мій! – сказав гасконський дворянин. – Цей кінь народився в господі вашого батька майже тринадцять років тому і весь час залишався в ній, так що ви повинні любити його. При дворі, якщо ви матимете честь бути там,- до речі, честь, на яку вам дає право давність нашого роду,- бережіть, пам’ятаючи не тільки про себе, а й про своїх близьких, гідність нашого дворянського імені, яке уже понад п’ятсот років ніхто з ваших предків нічим не заплямував. Не бійтесь несподіванок і шукайте пригод. Ви молодий і повинні бути хоробрим з двох причин: по-перше, тому, що ви – гасконець, і, по-друге, тому, що ви – мій син. Наостанок пораджу вам іще одне. Наслідуйте не мене, ні, бо я ніколи не бував при дворі, а тільки добровольцем

брав участь у релігійних війнах,- а пана де Тревіля, який був колись моїм сусідом і мав честь змалечку гратися з нашим королем Людовіком XIII. Стусани, що перепали королю, збудили в ньому захоплення й приязнь до пана де Тревіля. Тепер він – капітан мушкетерів, яких високо цінує король, їх побоюється навіть кардинал… Він починав, як ви; тож підіть до нього з цим листом і, наслідуючи його приклад, чиніть, як він.

Опинившись вперше на подвір’ї де Тревіля, Д’Артаньян був просто приголомшений. Юнак чудово розумів, що всі погляди в цю мить звернені на нього, і вперше в своєму житті, хоч досі був досить високої думки про себе, відчув, що він смішний.

Але й перед самими сходами Д’Артаньянові не стало легше: четверо мушкетерів розважалися тут якоюсь грою.

Посеред найгомінливішого гурту стояв високий і гордовитий мушкетер. Цей мушкетер, що тільки-но змінився з караулу, скаржився на нежить і час од часу навмисне кашляв. Він недбало пояснював співрозмовникам, що саме через застуду й надів плащ, а ті милувалися з гаптованої золотом перев’язі.

– Нічого не вдієш,- казав мушкетер,- це стає модним. До того ж треба кудись витрачати батьківську спадщину.

– Та годі тобі, Портосе! – вигукнув хтось. – Зізнайся, тобі цю перев’язь подарувала дама під вуаллю, яку я зустрів із тобою в неділю біля застави Сент-Оноре?

– Ні, я купив її і заплатив дванадцять пістолів. Чи не так, Арамісе?

Той, кого назвали Араміс, був анітрохи не схожий на Портоса; зовсім молодий – двадцяти двох, щонайбільше двадцяти трьох років, з чорними лагідними очима й рожевими та пухнастими, як осінній персик, щоками, він справляв враження наївного й ніжного юнака. Говорив він мало й повільно, беззвучно всміхався, показуючи свої білі рівні зуби. Араміс ствердно відповів на запитання друга, ледь нахиливши голову…

– Чи знаєте ви, що сказав мені король учора ввечері? – вигукнув де Тревіль. – Він сказав, що набиратиме відтепер своїх мушкетерів з-поміж гвардійців пана кардинала… Так, так – і його величність має слушність, бо, присягаюся честю, мушкетери зажили досить-таки сумної слави при дворі. Пан кардинал розповів учора королю, що позавчора ці кляті мушкетери, ці рубаки засиділися в шинку і що дозір його гвардійців був змушений затримати порушників спокою. Затримати мушкетерів! Ви теж були там, не виправдовуйтесь… Панове мушкетери, я більше не бажаю, щоб мої люди вешталися по підозрілих шинках, сварилися на вулицях і вихоплювали з піхов шпаги на кожному перехресті.

Приглушений гомін у передпокої перетворився на справжній гвалт: звідусіль лунали лайка й прокльони. Д’Артаньян став шукати очима, куди б його сховатись.

В цю хвилину хтось відсунув портьєру, і всі вони побачили шляхетне та гарне, але страшенно бліде обличчя.

– Атос! – вигукнули обидва мушкетери.

– Ви мене викликали, добродію? – тихо, але дуже спокійно мовив Атос. – Чекаю на ваші розпорядження, мій капітане!

– Я сказав цим панам,- мовив де Тревіль,- що забороняю своїм мушкетерам без потреби важити життям, бо хоробрі люди дуже дорогі королю, а король знає, що його мушкетери – найхоробріші в світі люди. Вашу руку, Атосе!..

Д’Артаньян нікого не знав у Парижі. Тому він пішов на місце зустрічі з Атосом без секунданта. Єдине, що він заздалегідь вирішив зробити, – це гідно вибачитися перед хоробрим мушкетером, боячись, аби його дуель не спричинилася до згубних наслідків: якщо він зазнає поразки, це подвоїть тріумф його ворога; якщо ж він переможе, його звинуватять у злочині й зухвальстві.

– Добродію, – сказав Атос,- я послав попросити двох моїх друзів бути мені за секундантів, але вони ще не прийшли: це не в їхніх звичках.

– У мене немає секундантів, добродію,- відповів Д’Артаньян.

В кінці вулиці Вожірар з’явилася велетенська постать Портоса.

– Як? – вигукнув Д’Артаньян. – Ваш перший секундант – пан Портос?

– Так, а хіба вам це неприємно?

– Ваш другий секундант – пан Араміс?

– Звичайно.

Портос підійшов ближче, обернувся до Д’Артаньяна і занімів, вражений до краю.

– Гм… У мене дуель з цим добродієм… тільки о першій.

– І в мене дуель з цим добродієм,- зауважив Араміс,- тільки о другій годині.

– А зараз, коли ви всі зібралися, панове,- мовив Д’Артаньян,- дозвольте мені вибачитися перед вами. Я прошу вас вибачити мені на той випадок, якщо я не зможу сплатити борг усім. А тепер – до бою!

Але не встигли клинки задзвеніти, як з-за рогу монастиря з’явився загін гвардійців кардинала.

– Гвардійці кардинала! – вигукнули Портос і Араміс. – Шпаги в піхви! Шпаги в піхви!

– Гей! – закричав Жюссак.- Мушкетери, ви хочете битись? А накази хіба для вас не існують? Вкладіть, будь ласка, шпаги у піхви і рушайте за нами. Якщо ви не підкоритесь, ми вас примусимо силою!

– Їх п’ятеро,- прошепотів Атос,- а нас тільки троє, ми знову будемо переможені, і нам доведеться померти на місці…

Д’Артаньян ураз прийняв рішення. Це був один із тих моментів, які визначають усю подальшу долю людини – він мав зробити вибір між королем та кардиналом. Битись – означало не підкоритися закону.

– Панове, дозвольте мені додати дещо до ваших слів. Ви сказали, що вас тільки троє, але мені здається, що нас четверо.

– Як вас звати, хоробрий юначе? – спитав Атос.

– Д’Артаньян, добродію.

– Ну що ж! Атосе, Портосе, Арамісе і Д’Артаньяне, вперед!..

… Д’Артаньян запросив гостя сідати.

– Мені говорили про пана Д’Артаньяна як про мужнього юнака, якому можна довірити таємницю. Моя дружина, добродію, служить кастеляншею в королеви. Її викрали вчора вранці, коли вона виходила з своєї робочої кімнати. Мушу сказати, що, як мені здається, в цій справі менше кохання, ніж політики. Мені здається, що причина тут зовсім не в любовних справах моєї дружини, а в любовних справах іншої дами, яка стоїть набагато вище.

– Он воно що! Чи ви маєте на увазі любовні справи пані де Шеврез?

– Вище, багато вище.

– То, може…- Д’Артаньян затнувся.

– Так, добродію,- ледь чутно мовив переляканий гість.

– Але з ким?

– Та з ким же, як не з герцогом… Пан де ля Порт, довірений камердинер королеви, влаштував мою дружину біля її величності, щоб наша бідолашна королева мала при собі хоч кого-небудь, кому вона могла б довіритись у той час, як її кинув король, переслідує кардинал і зраджують усі… І королева боїться,., що герцогові Бекінгему підкинули листа від її імені, щоб примусити його приїхати до Парижа, а коли він сюди приїде,- заманити його в пастку…

– Не гарячкуйте так, Д’Артаньяне,- сказав Араміс,- по-моєму, ви надто близько берете до серця долю пані Бонасьє.

– Я хвилююся зовсім не за пані Бонасьє, а за королеву! – вигукнув Д’Артаньян.

– Чому вона любить тих, кого ми ненавидимо більше за всіх на світі – іспанців та англійців?

– Іспанія – її батьківщина,- відповів Д’Артаньян. – Що ж до вашого другого докору, то мені переказували, ніби вона любить не англійців узагалі, а тільки одного англійця. Коли б я знав, де можна знайти герцога Бекінгема, взяти його під руку й привести до королеви, аби тільки допекти панові кардиналу…

Анна Австрійська підійшла до герцога; Бекінгем упав їй до ніг.

– Герцоге, ви вже знаєте, що не я надсилала вам листа.

– О так, вельможна пані. Я знаю, що був божевільним, коли повірив, але що вдієш – коли кохаєш, так хочеться вірити у взаємне кохання!

– Мілорде,- вигукнула королева,- ви забуваєте, що я ніколи не говорила вам про своє кохання!

– Нехай я не зможу більше бачити вас, вельможна пані; але я хочу, щоб ви щодня чули про мене. Якби ви не були королевою, ви б покохали мене, вельможна пані? Чи можу я сподіватися, що тільки недосяжність вашого сану змушує вас бути такою жорстокою? Ви сказали, що мене заманили в пастку, де я можу накласти головою. Я й сам уже давно передчуваю близьку смерть.

– Стривайте,- відказала Анна Австрійська. – Мене також переслідують лихі передчуття й недобрі сни. Благаю вас, герцога, йдіть, облиште мене, не знаю, кохаю я вас чи ні, але мені добре відомо, що я не порушу своєї присяги. Ідіть же, благаю вас…

– На знак вашого прощення подаруйте мені якусь дрібничку, що належала б вам і нагадувала мені, що все це не сон. Якусь каблучку, кольє, ланцюжок…

– І ви облишите мене? Тоді заждіть, заждіть.

Анна Австрійська вийшла до своїх покоїв і майже відразу повернулась, тримаючи в руках невеличку скриньку рожевого дерева з золотою монограмою.

– Візьміть, мілорде герцог,- сказала вона, – бережіть її, як пам’ять про мене.

– Через півроку, якщо я тільки не помру, я знову побачу вас, навіть коли для цього мені треба буде перевернути світ…

– Ми запізнилися з погонею! – вигукнув кардинал. – Герцог уже в Булоні. Тепер уже тільки в Лондоні можна його наздогнати. Негайно покличте Вітре і скажіть, щоб він ладнався в дорогу.

За хвилину, узутий у високі чоботи з шпорами, Вітре стояв перед кардиналом.

– Вітре,- мовив Ришельє,- ви негайно виїдете до Лондона. Передасте цього листа міледі. Ось чек на двісті пістолів.

Гонець мовчки вклонився, взяв листа, чек на двісті пістолів і вийшов.

Ось що було написано в листі: “Міледі!

Будьте на першому ж балі, де з’явиться герцог Бекінгем. На його камзолі ви побачите дванадцять діамантових підвісок. Підійдіть до нього й відріжте дві з них.

Як тільки ви здобудете ці підвіски, негайно сповістіть мене”.

…- Ваша величносте,- поважно мовив король,- дуже скоро в ратуші відбудеться бал; я хочу, щоб ви з’явилися на балі в парадному вбранні й неодмінно з діамантовими підвісками, які я вам подарував до дня народження.

Анна Австрійська вирішила, що король знає все і що це кардинал ще тиждень тому порадив йому не розкривати карт.

– На який саме день призначено бал?

– Дуже скоро, ваша величносте. На жаль, я не пригадую точної дати, але я обов’язково спитаю про це в кардинала.

– То це кардинал порадив вам влаштувати свято? – вигукнула королева.

– Так, ваша величносте. Але чому ви про це питаєте? Хіба неоднаково – він чи я? Може, ви вважаєте прохання злочинним?

– Ні, королю.

Дуже задоволений, король вийшов.

– Я загинула! – прошепотіла королева. – Кардинал знає все; це він нацьковує на мене короля. Я загинула! Боже мій! Боже!

– Чи не можу я чимось зарадити вашій величності? – зненацька пролунав ніжний і співчутливий голос. – Мені здається, що я знайшла спосіб допомогти вашій величності в біді.

– Ви? О небо! – прошепотіла королева. – Стривайте, гляньте мені в очі. Мене оточують зрадники; чи можу я вам довіритись?..

– Так от,- мовила пані Бонасьє,- ці підвіски треба забрати, треба, щоб хтось поїхав до герцога.

– Але хто? Кому довіришся?

– Ваша величносте, довіртеся мені, і я вас врятую!..

… Д’Артаньян подався до пана де Тревіля. Він розумів, що вже за кілька хвилин кардинал знатиме все від клятого незнайомця, який, безперечно, був одним з його агентів, отже, юнак слушно вирішив, що не можна гаяти ані хвилини.

– Я хотів би, щоб ви домовились про двотижневу відпустку для мене,- мовив Д’Артаньян.

– Чи можете ви сказати, куди їдете?

– В Лондон…

Не встигли мушкетери обмінятися кількома фразами, як прийшов слуга пана де Тревіля й передав Арамісові великий конверт.

– Що це? – спитав Араміс.

– Наказ про відпустку, яку ви просили в пана де Тревіля.

– Я не просив ніякої відпустки. Відколи це мушкетерам стали давати відпустки, про які вони не просили?

– Відтоді, як у них з’явилися друзі, що стали робити це за них,- відповів д’Артаньян.- Ми вирушаємо в Лондон, панове.

– Коли ми вже ризикуємо бути вбитими, я б хотів знати, в ім’я чого це робиться?

– А хіба король має звичку пояснювати вам свої накази?

… О другій годині за північ наші четверо шукачів пригод виїхали з Парижа. За милю від Бове подорожні побачили гурт грабарів, які вдавали, ніби ремонтують дорогу, а насправді копали ями й старанно поглиблювали глинясті вибоїни.

Араміс гримнув на грабарів. Атос хотів зупинити його, але було пізно. Грабарі почали глузувати з подорожніх. Потім вони відступили до рівчака й вихопили звідти по мушкету, отож наші подорожні змушені були в прямому розумінні слова пробиватися крізь стрій.

– Це засідка! – вигукнув Д’Артаньян. – Не стріляйте і – вперед!

…На світанку шхуна була вже за три чи чотири милі від берегів Англії. О десятій годині кинули якір у Дуврі.

Д’Артаньян зовсім не знав Лондона, не знав жодного англійського слова; але він написав ім’я герцога Бекінгема на папірці, і йому відразу ж показали, куди треба їхати.

Приїхавши до замку, вони спитали, де герцог. Король і Бекінгем були на соколиній охоті. Через двадцять хвилин Д’Артаньян і його супутник доправились до вказаного місця.

Бекінгем ураз пригадав Д’Артаньяна і, зрозумівши, що у Франції, певно, сталося щось важливе, квапливо спитав, де юнак, який привіз новини.

– Чи не сталося якоїсь біди з королевою? – спитав Бекінгем.

– Візьміть цей лист,- мовив Д’Артаньян…

– Боже мій! Що я прочитав! – скрикнув герцог. – їдьмо, добродію, їдьмо!

І обоє щодуху помчали в столицю…

Влетівши на подвір’я палацу, Бекінгем побіг до дверей. Герцог підійшов до олтаря і став на коліна, наче священик перед розп’яттям; потім узяв скриньку й відчинив її.

– Візьміть,- сказав він, виймаючи великий бант з блакитного муару, що весь сяяв діамантами. І одну по одній герцог заходився цілувати підвіски. Та враз він розпачливо зойкнув.

– Що сталося? – збентежено спитав Д’Артаньян.

– Все загинуло! – вигукнув Бекінгем. – Немає двох підвісок. їх викрали. І ця крадіжка – справа кардиналових рук.

– Чи не здогадуєтесь, мілорде, хто саме їх вкрав?

– Стривайте, стривайте! – вигукнув герцог. – Я надівав їх лише один раз, тиждень тому, на королівський бал. Графиня Вінтер, з якою я посварився на тому балі, явно хотіла помиритися зі мною. Це примирення було помстою ревнивої жінки. Відтоді я жодного разу не бачив її. Безперечно, вона – шпигун кардинала… На коли призначено свято?

– На наступний понеділок.

– Ще п’ять днів, часу більше, ніж досить. Мого ювеліра й секретаря! – Бекінгем сів до столу й почав писати накази. – Я наклав заборону на вихід у море будь-якого судна, що перебуває у портах його величності.

Ювелір одним поглядом оцінив вишуканість підвісок і, не вагаючись, промовив:

– За тиждень я можу виготовити подібні.

– Я заплачу по три тисячі за кожну, але вони потрібні мені післязавтра.

– Мілорд матиме їх…

На третій день підвіски були готові. Герцог послав по Д’Артаньяна.

… Пан де Тревіль зустрів Д’Артаньяна так, наче розлучився з ним уранці; потиснувши руку, він сказав, що рота несе варту в Дуврі і що він може піти на свій пост…

З французької переклав Р. Терещенко.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ТРИ МУШКЕТЕРИ – ОЛЕКСАНДР ДЮМА
диалог мой город