Трагічні картини важкого минулого українського народу в романі “Маруся Чурай” – I варіант ЛІНА КОСТЕНКО


11 клас

ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ЛІНА КОСТЕНКО

Трагічні картини важкого минулого українського народу в романі “Маруся Чурай”

І варіант

Важко тій країні, яка не має своєї історії; важко тому народові, хто її забуває. А ще важче тій нації, яка не знає своєї історії. Була та й є своя історія і в українців. Історія страшна і кривава, історія трагічна і непідвладна людському суду. Неможливо стерти з пам’яті людської тяжкі картини і нападу ординців, і стрілянини половців, і панування литовців, і знущання свого власного “пана” – Яреми. Але від усього звільнилась Україна, знайшла у собі сили скинути пута рабства. Залишилися про це тільки спогади.

Йшла дорогами України незвичайна дівчина, “голос” української землі, її “душа” – Маруся Чурай. Йшла і дивувалась, яке панує запустіння, скільки вбитих і померлих лежить на шляхах. Скрізь голод, випалений хліб, смертельні хвороби. З’явився навіть голодний вовк і почав полювати на людей. Важко цій дівчині дивитися на страшне запустіння, тяжко бачити, що люди нікому не вірять, що забулася історія. Страждає разом з нею і її супроводжувач, мандрівний дяк. Він не розуміє байдужості людей до свого минулого, бо є справжнім патріотом України. Чомусь у греків та у римлян є своя історія, якою вони пишаються. Є вона і в українців, але ніхто її чомусь не знає:

Історії ж

бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

Ми пишем плугом, шаблею, мечем,

Піснями і невільницьким плачем.

Могилами у полі без імен,

Дорогою до Києва з Лубен!

Дяк багато розповідав Марусі про українську історію. Згадував він і Наливайка, і Ярему, і Вишневецького, згадував і Байду. А поряд йшло інше життя – не героїчне, а страшне. Люди боялися один одного, до хати нікого не пускали. Навіть на кладовищах зайняті усі місця: і живими, і мертвими.

І Київ не порадував Марусю. Вона мріяла побачити його чарівну красу, а перед нею стояло, чи навіть лежало, похмуре місто, ще й людей не було видно. У розпачі звертається до нього дівчина:

Оце мій Київ, це моя вітчизна.

Залиті кров’ю київські вали.

Ой, люди, люди, Божа подобизна,

До чого ж ви цю землю довели?!

Так, довелося Києву побачити заграви пожежі – “три дні, три ночі Київ пломенів”. Молиться Маруся, молиться зі сльозами на очах, бо важко їй бачити цю Гоморру. А дяк знову і знову розповідає дівчині про криваві походи козаків. Він дивується, що ті козаки не стали святими, адже вони добували свободу на полі бою. Згадав старий і про батька Марусиного, Гордія Чурая, якого прозвали Орликом за його відвагу та сміливість.

Маруся ж лине спогадами до Полтави. Вона згадує її криваву історію, і серце обливається кров’ю. Пригадуються їй оповідки старих людей про панування татар,

І як літали стріли половецькі,

І клекотіли степові орли!

Володарювали на Україні і князь Витовт, і король Сигізмунд. Напоїв кров’ю українців і “власний кат”, “виродок” Ярема. А потім:

Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,

І всі кайдани розірвав Богдан!

Та й зараз страждає рідна земля, бо ляхи ломляться на її поля та в міста. Ось обложили і Полтаву. Та полтавці не хочуть підкорятися “орлові”, бо знають, що таке свобода, і не хочуть її втрачати. їм, згідно з угодою, не можна стріляти по ляхам, тому вони нудяться.

Аж ось

Весна прийшла. Скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.

Цвіте земля, задивлена в свободу…

Так, український народ ніколи не скориться. Кров’ю і шаблею він буде здобувати собі свободу і добуде її у смертельних боях. І я вірю, що більше український народ не забуде своєї історії, бо вона карбувалась в їхніх душах.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Трагічні картини важкого минулого українського народу в романі “Маруся Чурай” – I варіант ЛІНА КОСТЕНКО
як зажурився веселий казкар