Трагедія поета-вигнанця в ліриці Євгена Маланюка (ІI варіант)

Життя Євгена Маланюка – приклад того трагічного існування викинутого за межі рідної землі українського поета, свідомого громадянина, що не потрібний виявився Батьківщині саме тоді, коли потребував віддати всю свою долю їй. Тому лірика поета – болючий монолог емігранта-вигнанця, закоріненого в рідній землі.
Портрет емігранта накреслює Євген Маланюк в “Сонетах про Орлика” – керівника козацької еміграції мазепинських часів. Місце дії твору – чуже місто чужої країни:
В вікні сльота і листопад.
Вертаються з костьолу люде.
Цей дім отчизною не буде,
Будинки не замінять хат.
Те саме. Двісті літ назад
Отак же чужиною нудив
Змарнілий Орлик крізь облуди
Своїх надій, трудів і втрат.
І, може, тут сидів так само,
Чекаючи вістей із Ясс,
І крізь вікно він бачив браму
І вулицю в цей самий час.
Дружина в Кракові з доньками,
Син у Парижі. Дні – віками.
Такі болючі ці останні слова процитованого уривка. Дійсно, і для ліричного героя Маланюка, і для нього самого кожен день на чужині перетворювався на ціле століття, пережити яке було справжньою мукою. Він, поет-вигнанець, відчував свою відірваність від Батьківщини, хоч і не переривав зв’язку з нею. Поет був у курсі культурного життя та політичних подій в Радянській Україні. Перебуваючи за кордоном, усе ж був у самому серці подій на Батьківщині.


Як і кожен поет-вигнанець, Маланюк створює свою історіософську концепцію України. Концепція поета будується на двох голов них символах: Степова Еллада та Земна Мадонна. Образи ці дуже близькі за своїм значенням і глибинною суттю. Так чи інакше, але Україна персоніфікується в жіночому образі і історія її пропускає через історію античності, ніби крізь чисте горнило. Мадонна – це чистота, непорочність. У Маланюка ж Земна Мадонна, тобто близька, життєва і, можливо, грішна. У вірші “Псалми степу” Україна зображена як степова бранка, заарканена і гвалтована в наметах половецьких і татарських ханів та пізніших царів. І автор одночасно відчув?” до цієї бранки зневагу, огиду і чисте співчуття, любов, каяття з” ТЕ, що не вберіг:
Хижі птиці летять зі Сходу
На червоному тлі пожеж, –
Бачу, бачу Твою Голготу
І звідсіль, з моїх мервих меж…
Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг, –
Прости, прости, – молю, невтішний митар,
Прости, що я – останній печеніг.
У таких протирічних почуттях до своєї Батьківщини поет бачить свою власну вину, всю недосконалість:
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти – не мати, бранко степова!
З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
Батьківщина стає мрією, маренням, ідеальною субстанцією, недосяжною для поета, та єдино бажаною:
А мені ти – фата-моргана
На пісках емігрантських Сахар –
Ти, красо землі несказанна,
Нам немудрим – даремний дар!
Поет створює свій власний міф про Україну, побудований на кількох основних елементах: міфологема Бога, який покинув Україну, покаравши її вічною неволею; образ Степової (Скитської, Чорної) Еллади, хворої на елліністичну замріяність та бездіяльність; мотив вінчання поета з Батьківщиною, яка не виправдала його сподівань.
Міф про Україну цілком пронизаний ностальгією, втратою, відірваністю, і це надає йому ще більшої трагічності. Батьківщина втратила свою волю, себе саму, і вона втратила свого поета, а поет втратив її:
Крізь вітер, негоду осінню,
Хай сонце, хай місяць – оттак
Ковтатимуть далеч синю
І очі мої, і уста.
Поет перебуває на вічному шляху повернення до Батьківщини, тому що не може змиритися з розлукою. І коли тепер поезії Євгена Маланюка повернуті, врешті, українському читачеві після довгих років замовчування, це виглядає досить символічно. Таким чином поет-вигнанець повертається на рідну землю.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Трагедія поета-вигнанця в ліриці Євгена Маланюка (ІI варіант)

план до п єси ляльковий дім