Теплий хліб – Костянтин Пустовський

Теплий хліб.

Коли кавалеристи проходили через село Бережки, німецький снаряд розірвалося на околиці й ранив у ногу вороного коня. Командир залишив пораненого коня в селі, а загін пішов далі, порошачи й дзенькотячи удилами, – пішов, закотився за гаї, за пагорби, де вітер качав спіле жито

Коня взяв до себе мірошник Панкрат. Млин давно не працював, але борошняний пил навіки в’ївся в Панкрата. Вона лежала сірою кіркою на його ватнику й картузі. З-під картуза поглядали на всіх швидкі очі мірошника. Панкрат був швидкий на роботу, сердитий старий, і хлопці вважали його чаклуном

Панкрат вилікував коня. Кінь залишився при млині й терпляче возив глину, гній і жердини – допомагав Панкратові лагодити греблю

Панкратові важко було прокормити коня, і кінь почав ходити по дворах жебрати. Постоїть, пофыркает, постукає мордою у хвіртку, і, дивишся, йому винесуть бурячиння, або черствого хліба, або, траплялося навіть, солодку морквину. По селу говорили, що кінь нічий, а вірніше, суспільний, і кожний уважав своїм обов’язком його погодувати. До того ж кінь – поранений, постраждав від ворога

Жив у Бережках зі своєю бабкою хлопчик Филька, на прізвисько Ну Тебе. Филька був мовчазний, недовірливий, і улюбленим його вираженням було: “Так ну тебе!” чи Пропонував йому сусідський хлопчисько походити на ходулях або пошукати патрони, що позеленіли,

Филька відповідав сердитим басом: “Так ну тебе! Шукай сам!” Коли бабка вимовляла йому за неласкавість, Филька відвертався й бурмотав: “Так ну тебе! Набридла!”

Зима в цей рік стояла тепла. У повітрі висів дим. Сніг випадав і негайно танув. Мокрі ворони сідали на грубні труби, щоб обсохнути, штовхалися, каркали один на одного. Біля мірошницького лотка вода не замерзала, а стояла чорна, тиха, і в ній кружлялися крижинки

Панкрат полагодив на той час млин і збирався молоти хліб, – господарки скаржилися, що борошно кінчається, залишилося в кожної на два-три дні, а зерно лежить немелене

В один з таких теплих сірих днів поранений кінь постукав мордою у хвіртку до Филькиной бабки. Жіночої не було будинку, а Филька сидів за столом і жував шматок хліба, круто посипаний зіллю

Филька знехотя встав, вийшов за хвіртку. Кінь переступив з ноги на ногу й потягнувся кхлебу.

– Так ну тебе! Диявол! – крикнув Филька й наотмашь ударив коня по губах

Кінь відхитнувся, замотав головою, а Филька закинув хліб далеко в пухкий сніг і закричав:

– На вас не напасешься, на христарадников! Геть твій хліб! Іди, копай його мордою з-під снігу! Іди, копай!

И от після цього зловтішного окрику й трапилися в Бережках ті дивні справи, про яких і зараз люди говорять, погойдуючи головами, тому що самі не знають, чи було це або нічого такого й не було

Сльоза скотилася в коня з очей. Кінь заіржав жалібно, протяжно, змахнув хвостом, і негайно в голих деревах, в огорожах і грубних трубах завив, засвистів пронизливий вітер, здув сніг, запорошив Фильке горло. Филька кинувся назад у будинок, але ніяк не міг знайти ганки – так уже мело навкруги й хльостало в очі. Летіла по вітрі мерзла солома з дахів, ламалися шпаківні, ляскали відірвані ставні. І усе вище здіймалися стовпи сніжного пилу з околишніх полів, неслися на село, шарудячи, крутясь, переганяючи друг друга

Филька підхопився нарешті в хату, припер двері, сказав: “Так ну тебе!” – і прислухався. Ревіла, збожеволівши, заметіль, але крізь її ревіння Филька чув тонкий і короткий свист – так свистить кінський хвіст, коли розсерджений кінь б’є їм себе по боках

Заметіль початку затихати до вечора, і тільки тоді змогла добратися до себе в хату від сусідки Филькина бабка. А до ночі небо зазеленіло, як лід, зірки примерзли до небесного зводу, і колючий мороз пройшов по селу. Ніхто його не бачив, але кожний чув скрип його валянків по твердому снігу, чув, як мороз, озоруя, стискував товсті колоди в стінах, і вони тріскотіли й лопалися

Бабка, плачучи, сказала Фильке, що напевно вже змерзнули колодязі й тепер їх чекає неминучая смерть. Води ні, борошно в усіх вийшла, а млин працювати тепер не зможе, тому що ріка застигла до самого дна

Филька теж заплакав від страху, коли миші почали вибігати з подпола й ховати під грубкою в соломі, де ще залишалося небагато тепла. “Так ну вас! Прокляті!” – кричав він на мишей, але миші всі лізли з подпола. Филька забрався на піч, укрився тулупчиком, весь трясся й слухав голосіння бабки

– Сто років тому впав на нашу округу такий же лютий мороз, – говорила бабка. – Заморозив колодязі, побив птахів, висушив до кореня лісу й сади. Десять років після того не цвілі ні дерева, ні трави. Насіння в землі пожухли й пропали. Гола стояла наша земля. Оббігав її стороною всякий звір – боявся пустелі

– Отчого ж струсив той мороз? – запитав Филька.

– Від злості людський, – відповіла бабка. – Ішов через наше село старий солдат, попросив у хаті хліба, а хазяїн, злий мужик, заспаний, крикливий, візьми й дай одну тільки черству кірку. І те не дав у руки, а жбурнув на підлогу й говорить: “От тобі! Жуй!” – “Мені хліб з підлоги підняти неможливо, – говорить солдат. – У мене замість ноги деревинка”. – “А ногу куди запроторював?” – запитує мужик. “Загубив я ногу на Балканських горах у турецькій баталії”, – відповідає солдат. “Нічого. Раз дужий голодний – піднімеш, – засміявся мужик. – Отут тобі камердинерів немає”. Солдат покряхтел, приловчився, підняв кірку й бачить – це не хліб, а одна зелена цвіль. Одна отрута! Тоді солдат вийшов на двір, свиснув – і враз зірвалася заметіль, пурга, бура закрутила село, дахи посрывала, а потім ударив лютий мороз. І мужик той помер

– Отчого ж він помер? – хрипнуло запитав Филька.

– Від охолодження серця, – відповіла бабка, помовчала й додала: – Знати, і нині завівся в Бережках дурна людина, кривдник, і створив злу справу. Тому й мороз

– Чого ж тепер робити, бабка? – запитав Филька з-під кожуха. – Невже помирати?

– Навіщо помирати? Сподіватися треба.

– На що?

– На те, що поправить дурна людина своє лиходійство

– А як його виправити? – запитав, схлипуючи, Филька.

– А про це Панкрат знає, мірошник. Він старий хитрий, учений. Його запитати треба. Так невже в таку холоднечу до млина добіжиш? Відразу кров зупиниться

– Так ну його, Панкрата! – сказав Филька й затих

Уночі він зліз із печі. Бабка спала, сидячи на крамниці. За вікнами повітря було синій, густий, страшний. У чистому небі над осокорами стояв місяць, прибрана, як наречена, рожевими вінцями

Филька загорнув тулупчик, вискочив на вулицю й побіг до млина. Сніг співав під ногами, начебто артіль веселих пильщиків пиляла під корінь березовий гай за рікою. Здавалося, повітря змерзнув і між землею й місяцем залишилася одна порожнеча – пекуч і така ясна, що якби підняло порошину на кілометр від землі, те і її було б видно й вона світилася б і мерехтіла, як маленька зірка

Чорні верби біля мірошницької греблі посивіли від холоднечі. Гілки їх поблискували, як скляні. Повітря кололо Фильке груди. Бігти він уже не міг, а важко йшов, загрібаючи сніг валянками

Филька постукав у віконце Панкратовой хати. Негайно в сараї за хатою заіржав і забив копитом поранений кінь. Филька охнув, присів від страху навпочіпки, затаївся. Панкрат відчинив двері, схопив Фильку за шиворот і витяг визбу.

– Сідай до грубки, – сказав він. – Розповідай, поки не змерзнув

Филька, плачучи, розповів Панкратові, як він скривдив пораненого коня і як через це впав на село мороз

– Так-А, – зітхнув Панкрат, – погано твоя справа! Виходить, що через тебе всім пропадати. Навіщо коня скривдив? За що? Безглуздий ти громадянин!

Филька сопів, витирав рукавом ока

– Ти кинь ревіти! – строго сказав Панкрат. – Ревіти ви всі майстри. Ледве що нашкодив – зараз у ревіння. Але тільки в цьому я змісту не бачу. Млин моя коштує, як запаяна морозом навіки, а борошна ні, води ні, і що нам придумати – невідомо.

– Чого ж мені тепер робити, дідусь Панкрат? – запитав Филька.

– Винайти порятунок від холоднечі. Тоді перед людьми не буде твоєї провини. І перед пораненим конем – теж. Будеш ти чиста людина, веселий. Кожний тебе по плечу порве й простить. Зрозуміло?

– Зрозуміло, – відповів упалим голосом Филька.

– Ну, от і придумай. Даю тобі строку година счетвертью.

У сінях у Панкрата жила сорока. Вона не спала від холоду, сиділа на хомуті – підслухувала. Потім вона боком, озираючись, поскакала до щілини під дверима. Вискочила назовні, стрибнула на перильца й полетіла прямо на південь. Сорока була досвідчена, стара й навмисно летіла в самої землі, тому що від сіл і лісів все-таки тягло теплом і сорока не боялася змерзнути. Ніхто її не бачив, тільки лисиця в осиковому яру висунула морду з нори, повела носом, помітила, як темною тінню пронеслася по небу сорока, шарахнулася назад у нору й довго сиділа, почухуючись і міркуючи: куди ж це в таку страшну ніч подалася сорока?

А Филька в цей час сидів на крамниці, ерзал, придумував

– Ну, – сказав нарешті Панкрат, затоптуючи махоркову цигарку1, – час твоє вийшло. Викладай! Пільгового строку не буде

– Я, дідусь Панкрат, – сказав Филька, – як розвиднить, зберу з усією села хлопців. Візьмемо ми ломи, пешни, сокири, будемо рубати лід у лотка біля млина, покамест не дорубимся до води й не потече вона на колесо. Як піде вода, ти пускай млин! Провернеш колесо двадцять разів, вона розігріється й почне молоти. Буде, виходить, і борошно, і вода, і загальний порятунок

– Ишь ти шустрий який! – сказав мірошник. – Під льодом, звичайно, вода є. А коли лід товщиною у твій ріст, що ти будеш робити?

– Так ну його! – сказав Филька. – Проб’ємо ми, хлопці, і такий лід!

– А коли змерзнете?

– Багаття будемо палити

– А коли не погодяться хлопці за твою дурницю розплачуватися своїм горбом? Коли скажуть: “Так ну його! Сам винуватий – нехай сам лід і сколює”?

– Погодяться! Я їх ублагаю. Наші хлопці – гарні

– Ну, валяй, збирай хлопців. А я зі старими поговорю. Може, і старі натягнуть рукавиці так візьмуться за ломи

У морозні дні сонце сходить багряне, у важкому димі. І в цей ранок піднялося над Бережками таке сонце. На ріці був чутний частий стукіт ломів. Тріскотіли багаття. Хлопці й старі працювали із самого світанку, сколювали лід у млина. І ніхто зопалу не помітив, що після полудня небо затяглося низькими хмарами й задув по сивих вербах рівний і теплий вітер. А коли помітили, що перемінилася погода, гілки верб уже розмерзлися, і весело, гулко зашуміла за рікою мокрий березовий гай. У повітрі запахло навесні, гноєм

Вітер дул з півдня. З кожною годиною ставало усе тепліше. З дахів падали й із дзенькотом розбивалися бурульки. Ворони вилізли з-під застрех і знову обсихали на трубах, штовхалися, каркали

Не було тільки старої сороки. Вона прилетіла до вечора, коли від теплоти лід почав осідати, робота в млина пішла швидко й здалася перша ополонка з темною водою

Хлопчиська стягнули треухи й прокричали “ура”. Панкрат говорив, що якби не теплий вітер, те, мабуть, і не обколоти б лід хлопцям і старим. А сорока сиділа на рокиті над греблею, тріскотіла, трясла хвостом, кланялася на всі сторони й щось розповідала, але ніхто, крім ворон, її не зрозумів. А сорока розповідала, що вона долетіла до теплого моря, де спав у горах літній вітер, розбудила його, натрещала йому про лютий мороз і впросила його прогнати цей мороз, допомогти людям

Вітер нібито не насмілився відмовити їй, сороці, і задув, понісся над полями, посвистуючи й посміюючись над морозом. І якщо гарненько прислухатися, то вже чутно, як по ярах під снігом вирує – дзюрчить тепла вода, миє коріння брусниці, ламає лід на ріці

Всім відомо, що сорока – самий балакучий птах на світі, і тому ворони їй не повірили – покаркали тільки між собою, що от, мол, знову забрехалася стара

Так дотепер ніхто й не знає, чи правду говорила сорока, або все це вона видумала від хвастощів. Одне тільки відомо, що до вечора лід тріснув, розійшовся, хлопці й старі нажали – верб мірошницький лоток заюшила із шумом вода

Старе колесо скрипнуло – з його посипалися бурульки – і повільно повернулося. Заскреготали жернова, потім колесо повернувся швидше, ще швидше, і раптом весь старий млин затряслася, заходила ходуном і пішла стукати, скрипіти, молоти зерно

Панкрат сипав зерно, а з-під жернова лилася в мішки гаряче борошно. Жінки занурювали в неї змерзлі руки й сміялися

По всіх дворах кололи дзвінкі березові дрова. Хати світилися від жаркого грубного вогню. Жінки місили туге солодке тісто. І все, що було живого в хатах, – хлопці, кішки, навіть миші, – все це вертілося біля господарок, а господарки шльопали хлопців по спині білої від борошна рукою, щоб не лізли в саму діжу1 і не мішалися

Уночі по селу стояв такий захід теплого хліба з рум’яною кіркою, із пригорілими до дінця капустяними листами, що навіть лисиці вилізли з нір, сиділи на снігу, тремтіли й тихенько скиглили, міркуючи, як би словчиться стягнути в людей хоч шматочок цього чудесного хліба

На наступний ранок Филька прийшов разом із хлопцями до млина. Вітер гнав по синьому небу пухкі хмари й не давав їм ні на мінуту відсапатися, і тому по землі неслися упереміж те холодні тіні, те гарячої сонячної плями

Филька тяг буханець свіжого хліба, а зовсім маленький хлопчик Николка тримав дерев’яну сільничку з великої жовтої зіллю

Панкрат вийшов на поріг, запитав:

– Що за явище? Мені, чи що, хліб-сіль підносите? За які такі заслуги?

– Так немає! – закричали хлопці. – Тобі буде особливо. А це пораненому коневі. Від Фильки. Помирити ми їх хочемо

– Ну що ж, – сказав Панкрат. – Не тільки людині вибачення потрібно. Зараз я вам коня представлю внатуре.

Панкрат відчинив ворота сараю, випустив коня. Кінь вийшов, витягнув голову, заіржав – учуял запах свіжого хліба. Филька розламав буханець, посолив хліб із сільнички й простягнув коневі. Але кінь хліба не взяв, почав дрібно перебирати ногами, позадкував у сарай. Злякався Фильки. Тоді Филька перед всім селом голосно заплакав. Хлопці зашепталися й притихли, а Панкрат порвав коня по шиї й сказав:

– Не пужайся, Хлопчик! Филька – не зла людина. Навіщо ж його кривдити? Бери хліб, мирися!

Кінь помотав головою, подумав, потім обережно витягнув шию й взяв нарешті хліб з рук Фильки м’якими губами. З’їв один шматок, обнюхав Фильку й взяв другий шматок. Филька посміхнувся крізь сльози, а кінь жував хліб, фиркав. А коли з’їв весь хліб, поклав голову Фильке на плече, зітхнув і закрив очі від ситості й задоволень

Усе посміхалися, радувалися. Тільки стара сорока сиділа на рокиті й сердито тріскотіла: мабуть, знову хвасталася, що це їй однієї вдалося помирити коня з Филькой. Але ніхто її не слухав і не розумів, і сорока від цього гнівалася усе більше й тріскотів як кулемет


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Теплий хліб – Костянтин Пустовський

чорна туга