Тематичне розмаїття та неповторність лірики Олександра Олеся


Поштовхом до того, аби харківський статистик Олександр Кандиба, що пробував свої сили в українській і російській поезії одночасно, став українським поетом Олександром Олесем, послужило свято національно мислячої української інтелігенції з нагоди відкриття у Полтаві пам’ятника І. П. Котляревському на честь столітнього ювілею “Енеїди” (1898р.). А джерелом поетичного чуття – лірично-пісенна натура його народу, рідна земля, її м’яка, задумлива природа. Перший друкований вірш, датований 1903 роком:

В дитинстві ще… давно, давно колись Я вибіг з хати в день майовий… Шумів травою степ шовковий, Сміявся день, пісні лились… Весь божий світ сміявсь, радів… Раділо сонце, ниви, луки…

І я не виніс щастя-муки, І задзвеніли в серці звуки, І розітнувсь мій перший спів. Вже ці перші поетичні рядки засвідчили сповідальну щирість, простоту, невгамовність почуття (“щастя-муки”), а також музикальність поетичного слова. Цю особливість настроєво-стильованої манери Олександра Олеся першим підмітив Іван Франко, рецензуючи збірку “З журбою радість обнялась”: “Весною дише від сих віршів. Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршової форми і легких, граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію”. Недаремно М. Лисенко поклав на музику поезії “Айстри”, “Гроза пройшла…зітхнули

трави”; Я. Степовий – “Не беріть із зеленого лугу верби”; К. Стеценко – поезію “Сосна”.

Образний світ Олександра Олеся заснований на почутті, на переживанні, на суб’єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепроймаючим у творах, різних як за тематикою, так і за жанровою природою. Безпосередні враження від “божого світу” пропускав поет через власне серце; вони проходили через його ніжно бентежну вдачу, виспівуючи емоційн-психологічний стан поетової душі.

У поетичній присвяті матері “Мой матері” він називав себе дитиною степу, що, “як море хвилювавсь”, “Рідним братом вітру, простору і трав”. Поезія степу, гаю, ланів, що “пахтіли і цвіли” , тобто “ланшафтно-настроєва” лірика є провідною у творчому доробку Олександра Олеся, у її жанровій системі.

Жага природи, ненаситність її чарами, замилування вічним рухом становлять основу світосприймання Олеся його вражаючого життєлюбства: Як жити хочеться! Несказанно, безмірно… Не надивився я ні на зелену землю,

Ні на далекі сині небеса. Ліричний герой поезії Олександра Олеся має непереборну, вічну потребу читати таємничо-прекрасну книгу природи, оспівувати її красу. Однак широких описів, розлогих картин природи поет не подає. Найчастіше він обмежується називанням окремих деталей, образів., характеристик: “Весна прийшла. Пташки дзвеніли, Квіти цвіли, річки шуміли…” Аля ця зовнішня простота вислову несла незбагненну енергію слова, відзеркалювала внутрішній стан ліричного героя:

А я задуманий сидів: Мої думки, як ніч чорніли, Пожовклий лист з душі летів… Я засинав… пташки дзвеніли. Поезії Олександра Олеся важко цитувати, бо вони на одному подиху прочитуються від початку й до кінця; їх так само важко аналізувати, бо, як висловився М. Грушевський, “сі…образки усуваються і розсіваються від дотику аналізу, як ті ніжні цвіти, що не зносять нічого цупкішого і облітають навіть під люблячою рукою”. У них найяскравіше виявились оригінальність, неповторність поетичного світу Олеся, ці вірші вирізняють його як талановитого лірика з-поміж попередників і сучасників.

Прегарні за духовною наснаженістю й емоційною силою інтимні вірші Олександра Олеся прочитуються як молитовна сповідь не тільки самого автора, а й власне читача, адже йдеться у них про загальнолюдські, вічні цінності – кохання, молодість з її неповторними чарами і почуваннями. Змальовуючи вічне, позачасове, ці вірші й самі стали поезією позачасовою – для теперишніх і прийдешніх поколінь. Саме до таких зараховуємо “Чари ночі” “Сміються, плачуть солов’ї”, “Коли б я знав, що розлучусь з тобою”. “Люби, люби” і безліч інших. Залежно від віку, настрою хвилюють з особливою силою то одні, то інші вірші, ці ж рядки хвилюють завжди:

Квітки любові розцвітають Єдиний раз, єдиний раз Вони ніколи не вмирають І вічно жалем ранять нас… Зламаєш їх, потопчеш в муках – І хочеш їх навік забуть, А кров тече і плаче в звуках

І ніжні паростки ростуть. Зачаровує в інтимній ліриці поета не тільки щирість краса почуття, а й те, що невгамовний шал закоханого серця передається за допомогою виняткової довершеності художніх знахідок: метафор, уособлення “уся земля тремтить в палких обіймах ночі”.

Щира схвильованість, глибинність почуття й водночас краса думки і форм притаманні й патріотичній ліриці Олександра Олеся “Моя Україно прекрасна, пісень і волі сторона” – так трактує поет образ рідної землі. Тому, коли через печальні обставини втратив її, емігрувавши до чужої сторони, життя стало для нього трагедією. В вигнанні дні течуть, як сльози” і “душа ридає, як дитина” – написав поет в одному з віршів першої своєї збірки, виданої за кордоном у 1919 році.

Олександр Олесь залишається поетом життєстверджуючих настроїв і переконань. Хотілось б, щоб тим його громадянським оптимізмо перейнялося сучасне покоління поетових земляків В землі віки лежала мова І врешті вибилась на світ.

О мово, ночі колискова! Прийми мій радісний привіт. Навік пройшла пора безславна… Цвіти і сяй, моя державна…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Тематичне розмаїття та неповторність лірики Олександра Олеся
весна у моєму місті