Тема людини – деміурга і граючого фантазера в творчості Хуліо Кортасара


МІФ, РЕАЛЬНІСТЬ, ЛІТЕРАТУРА X. Л. БОРХЕС, І. КАЛЬВІНО, А. БАРІККО, Г. МАРКЕС, X. КОРТАСАР, А. КАРПЕНТЬЄР

Тема людини – деміурга і граючого фантазера в творчості Хуліо Кортасара

Кортасар (1914-1984)

Майже половину свого свідомого життя і творчості Хуліо Кортасар прожив далеко від батьківщини, в Європі, хоча для читачів він так і залишився справжнім аргентинцем. Саме його аргентинське коріння визначило суть творчості. Про своєрідність своєї прози автор писав: “Я живу в состоянии неопределенности и изменчивости, и поскольку я могу писать, чувствуя это, я всегда предлагаю окружающим узнать, подробно исследовать одного из нас и увидеть для себя самый прекрасный сад”.

Його творчість відзначалася інтересом до вічно молодої духом людини, сам письменник неохоче старів. Зберігся опис зовнішності митця: “Он казался худощавым молодым человеком в светлых спортивных брюках, спортивных туфлях и светлой спортивной куртке с короткими рукавами, как у подростка, давно выросшего из своей одежды. Небрежно откинутые назад волосы, как у юнца, давно не посещавшего парикмахерской. Круглое, безбородое, усыпанное веснушками лицо и большие, широко расставленные зеленые глаза под длинными бровями вразлет от самой переносицы. С этого, 1968 года, Кортасар несколько изменил свой внешний вид, отпустив рыжеватую бороду, но его мальчишеский облик, внимательный,

чуть ироничный взгляд и легкая усмешка, приоткрывающая белые со щербинкой зубы, осталась с ним навсегда”.

Народився Хуліо Кортасар 26 серпня 1914 року в Брюсселі в родині дипломата. У 1916 році після окупації Брюсселя німецькими військами родина переїхала до Швейцарії, де залишилася до кінця Першої світової війни, а в 1918 році повернулася в Аргентину. Після повернення поселився в Банфілді, живописному передмісті Буенос-Айреса. Хуліо часто згадував свій дім, безтурботне дитинство, друзів, домашніх тварин: “В моем случае речь идет о продолжающемся и поныне детстве, о многом, что остается во мне от ребенка, и это – нечто такое, от чего я не хочу и не могу отказываться”.

Письменник жив із матір’ю, тіткою та молодшою сестрою Офелією, часто хворів, згодом у нього розвинулася астма. Щасливе дитинство стало підгрунтям його творчості. Ще в юні роки він звернувся до поезії, засвоївши різноманітні поетичні стилі. Свої поезії представляв на розсуд родичів. Усі захоплювалися Хуліо, а мати навіть не вірила, що все це написав її син, вважаючи його твори плагіатом. Сам автор у майбутньому назве перші свої поетичні досліди “значимим нічим”.

У 1928 році X. Кортасар вступив у педагогічне училище у Буенос-Айресі, а в 1932 році отримав диплом викладача середньої школи. Тоді ж під враженням книги Ж. Кокто “Опій” відкрив для себе світ сюрреалізму. Пізніше продовжив навчання на факультеті філософії та філології столичного університету, але через рік залишив його через брак коштів. Від цього часу почав заробляти собі на прожиття сам. З 1935 року і протягом десяти наступних працював шкільним учителем у Боліварі – містечку в провінції Буенос-Айрес, потім влаштувався перекладачем в одному з аргентинських видавництв. Кортасар перекладав на іспанську мову твори Е. По, Д. Дефо, А. Жида. У цей період митець захопився джазовою музикою. За свідченнями друзів митця, він міг на довгі години закриватися в одній із кімнат свого будинку, щоб імпровізувати на саксофоні і, насолоджуючись, таким чином осягати невловиму свободу духу. Іншими важливими захопленнями були фотографування і театр. Разом з тим прозаїк писав оповідання, які ніде не публікував. З 1944 року викладав французьку літературу в університеті міста Куйо.

Початком своєї літературної діяльності Хуліо Кортасар вважав 1946 рік, коли було опубліковано оповідання “Захоплений будинок”. Твір був надрукований після позитивної рецензії Хорхе Луїсом Борхесом. Щоправда, до цього в активі письменника уже була поетична збірка “Присутність”, яка вийшла в 1938 році під псевдонімом Хуліо Денис. Але вірші молодого поета критики достойно не оцінили.

У 1946 році Хуліо повернувся до Буенос-Айреса, де влаштувався в Аргентинську книжкову палату. Аргентина кінця 40-х років являла собою країну інтелектуальних і літературних баталій на фоні бурних політичних подій. У 1946 році до влади прийшов диктатор Хуан Домінго Перон, людина жорстока і мстива. Політика Перона викликала ряд незадоволень інтелігенції. Цензура не давала можливості письменникам повноцінно творити. Серед незадоволених був і Кортасар. Пізніше він згадував: “Я не мог вынести постоянной лжи, она была повсюду: от внутренних переживаний до внешней жизни, из которой улицы Буэнос-Айреса вычеркивали меня”. І хоча Хуліо Кортасару пропонували професорську посаду в

Буенос-Айреському університеті, він категорично відмовився, не бажаючи бути на службі в країні з ворожим йому режимом.

Прозаїк екстерном за дев’ять місяців закінчив трирічні курси перекладачів з англійської та французької мов, а в 1951 році, отримавши стипендію французького уряду, поїхав з Аргентини до Парижа з наміром залишитися в Європі. Від цього часу місцем його проживання став Париж та невелике провінційне містечко Сайгон. Французьке громадянство він отримав у 1981 році лише по особистій ініціативі президента Франції Франсуа Міттерана. У перший рік свого перебування у Франції Кортасар випустив збірку оповідань “Бестіарій”, яка мала шалений успіх. У 1956 році вийшла книга “Кінець гри”, потім роман “Гра в класики”, який зробив автора метром світової літератури XX ст.

З часом прозаїк став працювати перекладачем у ЮНЕСКО. У 50-х роках у справах ЮНЕСКО багато подорожував: Італія, Куба, Аргентина, Перу, Еквадор, Чилі. У 1974 році взяв участь у роботі “Трибуналу Рассела” (засідання в Римі, присвячене порушенню прав людини в країнах Латинської Америки). Пізніше здійснив поїздку до США та Мексики, де прочитав лекції про латиноамериканську літературу та про власну творчість, взяв участь у роботі Міжнародної комісії з вивчення злочинів воєнної хунти в Чилі. У 1976 році Кортасар таємно поїхав до Нікарагуа, де після скасування конституції почалися масові політичні репресії.

Але в 1981 році лікарі виявили в письменника лейкемію. Він у 1983 – 1984 роках ще здійснив ряд поїздок країнами Латинської Америки (Куба, Аргентина, Нікарагуа), а 12 липня 1984 року помер. Похований на паризькому кладовищі Монпарнас.

Уже після смерті письменника побачили світ збірка віршів “Тільки сутінки”, книга оповідань “Інший берег”, нариси “Нікарагуа – безжалісно-ніжний край”.

Упродовж усієї літературної діяльності Хуліо Кортасар дотримувався поради відомого новеліста Орасіо Кигорі: “Пиши так, словно твой рассказ интересен только небольшому числу твоих героев, один из которых – ты сам”. Писав свої твори легко і просто. Він часто любив говорити: “Литература всегда была для меня сферой игровой деятельности… Мне она кажется самой серьёзной игрой. Если бы мы расположили различные виды игры, от самых невинных до самых хитро продуманных, по шкале оценок, то, думаю, литературу, музыку и вообще искусство пришлось бы поставить на самую отчаянную, головокружительную (в хорошем смысле слова) высоту”.

Вдало відмітив одну з особливостей творчості Кортасара його співвітчизник Хорхе Луїс Борхес: “Рассказчик умело втягивает нас в свой чудовищный мир, где счастливых нет. Этот мир проницаем, сознание человека может здесь вселиться в животное и наоборот. Кроме того, автор играет с материей, из которой сотканы мы все: я говорю о времени”.

Відомий перуанський письменник Маріо Варгас Льоса назвав письменника реалістом і фантастом одночасно. Він висував припущення, що в своїй творчості митець використав чотири компоненти: фантазію, поетичність, іронію та гру.

Перші літературні спроби Кортасара відносилися до підліткових років. До середини 30-х років занадто вимогливий письменник не наважувався на публікацію своїх творів. Його перша поетична збірка “Присутність” вийшла друком тільки в 1938 році.

Кортасарівська поезія – втілення тих ідей, навколо яких будувалася структура оповідань і романів. На думку аргентинки Росальби Кампри, “вірші Кортасара проголошували ще з більшою напруженістю – хоч і в більш алюзивний спосіб – ті самі проблеми, яких торкалася його проза”.

У поезіях митця буденні проблеми тісно перепліталися з нереальними, філософськими, вічними: життя і смерть, призначення людини на землі, кохання як невід’ємної частини людського буття.

Зразком такого тісного взаємозв’язку проблем земних і вічних стала поезія “Майбутнє”.

Я добре знаю, що тебе не буде

На вулиці нічній під ліхтарем,

У жесті, коли ти береш меню,

І в усмішці зворушливій в метро,

В позичених книжках, в словах “до завтра”.

Тебе не буде в снах моїх ніколи,

Ні у химерній долі слів моїх,

Ні в номері знайомім телефону,

Ні у відтінку блузки, рукавичок.

Не ти, любов моя, спричиниш гнів,

І не тобі куплятиму цукерки;

Спинюсь на перехресті – ти повік

Туди не прийдеш, і слова буденні

Казатиму, і їстиму, як всі,

Мені насняться сни, такі звичайні.

Я добре знаю, що тебе не буде

Ні у тюрмі душі моєї,

Ні зовні – серед вулиць і мостів.

Тебе не буде зовсім.

Залишиться лиш спогад невиразний

Про незабутнє, що пішло навіки

(переклад з іспанської Олександра Буценка)

Вірш пройнятий песимізмом, ліричний герой розчарований у коханні. Він впевнений, що цьому величному почуттю більше не буде місця в його житті.

Іноді Кортасар – поет описував у своїх поезіях повсякденне життя, свої повсякденні заняття. Такі вірші були пройняті легкістю, невимушеністю, насичені цікавими і водночас складними метафорами й епітетами. Зразком цього виступав вірш “Ноктюрн”:

Тож поночіє: в мене руки чорні, обличчя сполотніле,

Як після боротьби з примарами із диму.

Вже все позаду – і пляшки, й судно,

Не знаю, чи мене любили, чи бачити бажали.

Газета, кинута на ліжко, дипломатичними новинами багата,

Однак подолана: чотири сторінки – чотири сети.

Орієнтир сьогодні – папери, чашка молока і одинадцята година ночі.

А знадвору, мов коней табуни, все стукають у шибку за спиною в мене.

(переклад з іспанської Олександра Буценка)

Більш вдалим виявився прозовий дебют автора, який відбувся в 1946 році. Ним стала публікація в періодиці оповідання “Захоплений будинок”, написаного в дусі “магічного реалізму” і схваленого Борхесом.

Розповідь у творі йшлася від першої особи. Автор не називав героя, але і так було зрозуміло, що це сам письменник, якому вже виповнилося сорок років. Головний персонаж твору разом зі своєю сестрою Ірене оселився в дідівському будинку, що зберігав пам’ять про дитинство героя і його предків: діда, матір, батька. Сенсом їхнього існування став догляд за будинком: потрібно було вставати о сьомій годині ранку, прибирати, а потім займатися своїми справами, але в межах будівлі. Герой висловлював думку, що через будинок вони із сестрою залишилися самотніми: Ірене без причини відмовила двом нареченим, а його кохана, Марія Естер, померла ще до заручин.

Ірене, не маючи родини, займалася в’язанням різноманітних речей для себе та свого брата: “Она вязала все нужные вещи, что-то зимнее, носки для меня, кофты – для себя самой. Если ей что-нибудь не нравилось, она распускала только что связанный свитер, и я любил смотреть, как шерсть в корзине сохраняет часами прежнюю форму…”. Інколи героєві здавалося, що заняття сестри – це марна трата часу і сил, він не вбачав ніякого сенсу в цьому.

Оскільки будинок був великим, а жили в ньому лише оповідач із сестрою, то багато кімнат пустувало. Одного разу помірне існування героїв було порушене певною подією: оповідачеві захотілося випити мате. Він, йдучи на кухню, в коридорі почув шум, що надходив із бібліотеки чи вітальні. Потім йому почулися розмови і в інших кімнатах. Герой швиденько закрив за собою двері, а сестрі повідомив про те, що одну частину будинку зайняли. Перші дні їм важко було жити з чужими невідомими поселенцями, а ще важче – усвідомлювати те, що хтось знаходився поруч, порушував спокій, руйнував ідилію життя.

Кульмінаційним моментом у творі став епізод захоплення майже всього будинку, коли в розпорядженні героїв залишилася лише передня кімната. Таку ситуацію вони не витримали: “Часы были тут, на руке, и я увидел, что уже одиннадцать. Я обнял сестру (кажется, она плакала), и мы вышли из дома. Мне стало грустно; я запер покрепче дверь и бросил ключи в водосток. Вряд ли, подумал я, какому-нибудь бедняге вздумается воровать в такой час; да и дом ведь занят”. Герої зосталися на вулиці, втративши ту єдину річ, яка була їм дорога, пов’язувала з минулим.

Таким чином, образ захопленого будинку набув рис образа-символа. Він символізував розірваність минулого і сучасного життя героїв, зв’язок і наступність поколінь, безвихідь життєвої ситуації, глухий кут, з якого вони навряд чи зуміли вибратися.

Велике оповідання “Переслідувач” критика визнала програмовим твором Хуліо Кортасара. Наприкінці 1960 року він вийшов окремою книжкою різними європейськими мовами різних європейських країнах.

Це історія геніального саксофоніста, який намагався під впливом музики пізнати сенс життя і досяг абсолюту свободи. Оповідання було присвячене популярному в свій час джазмену Чарлі Паркеру.

Складним для розуміння стало оповідання “Слини диявола”.

Його тема – відображення різних поглядів на життя конкретної людини.

З перших рядків твору читач дізнавався, що автору було дуже важко писати цей твір, він не знав, від якої особи вести оповідь – від першої, від другої чи від третьої. Врешті-решт вирішив вести її від першої особи, від імені Роберто Мішеля. За походженням герой – франко-чилієць, він проживав у Парижі, за родом занять – був перекладачем, але у вільний від роботи час займався фотографуванням. Майже місяць він перекладав на французькою мовою трактат про судові справи професора Хосе Норберто Альенде із університету Сантьяго.

Одного разу, а саме в неділю сьомого листопада, Роберто вирішив трохи відпочити і погуляти містом, пофотографувати на свій смак. У парку він натрапив на пару молодих людей – чоловіка, майже хлопця, і жінку, яка здалася набагато старшою за свого співрозмовника. Фотографові було цікаво спостерігати за ними, оскільки він зрозумів, що вони були чимось стурбовані, мали якісь проблеми. З першого погляду помітно було, що молода жінка щось намагалася довести хлопцеві, а той лише ніяковів і майже весь час мовчав, похиливши голову.

Роберто захотілося сфотографувати цю картину, але він не зміг придумати відповідний ракурс, щоб герої і все, що їх оточувало, вмістилися в кадр. Нарешті йому це вдалося. Молода пара помітила фотографа і кожен відреагував на його увагу по – різному: хлопець, скориставшися ситуацією, просто втік, а жінка, підійшла до фотографа з вимогою віддати плівку.

Задоволений удачею, Роберто Мішель повернувся додому. Він відразу ж проявив плівку і зробив чудову фотографію дуже великого формату, схожу на плакат. Щоб насолоджуватися сфотографованим, герой повісив її як картину у своїй кімнаті.

У фіналі твору Хуліо Кортасар використав прийом олюднення фотографії. Спостерігаючи за своїм шедевром, у якийсь момент Роберто здалося, що герої на ньому ожили, і все почало повторюватися в такому порядку, в якому він за ними спостерігав. Мішель був збентежений, але розумів, що подібне могло відбутися.

Отже, в оповіданні “Слини диявола” письменник очима свого героя відкрив невидимі погляду трагедії та комедії, утверджуючи один зі своїх постулатів: “По – настоящему трудные вещи – это все то, что нам представляется самым простым и обычным, например, смотреть и видеть”.

Відомою книгою Кортасара стала драматична поема в прозі “Королі”. Цей твір став вільною інтерпретацією давньогрецького міфу про боротьбу Тесея з Мінотавром.

Фантастична стихія, химерно поєднана з реальністю, яка, в свою чергу, поєднувала соціально-критичні мотиви та філософську узагальненість притчі, домінувала і в наступних творах письменника – збірках оповідань “Бестіарій” (1951), “Кінець гри” (1956), “Таємна зброя” (1959), “Усі вогні – це вогонь” (1966), “Хтось там ходить…” (1977) та ін.

До своїх найзначніших досягнень у жанрі малої прози сам письменник відносив цикл жартівливих казок – притч “Історія хронотопів і слав” (1962). Хронотопи, слави, а ще – фами і надійки – це вигадані фантастичні істоти, які уособлювали певні людські типи та суспільні верстви. їхній фізичний вигляд письменник майже не конкретизував: хронотопи були визнані ним як “зелені, настовбурчені, і вологі” істотки, а надійки асоціювалися з мікробами – світлячками. Зате їхні суспільні функції та соціальний статус був цілком зрозумілий: усі вони мешкали в Буенос-Айресі, в реальному людському середовищі, взаємодіяли з ним і між собою. Фами – це ті, хто займав керівні посади і дбав про свою репутацію; вони були самовпевнені та практичні. Надійки – безпорадні, не пристосовані до життя істоти, байдужі до всього, що їх особисто не стосувалося. Відчувалося, що симпатії автора цілком на боці хронотопів, які уособлювали донкіхотський тип людського характеру. Вони – мрійники і романтики, внутрішньо розкуті особистості, які часто перебували в конфлікті із середовищем.

Паралельно з малою прозою наприкінці 50-х років Кортасар звернувся і до жанру роману. Уже перший із них – “Виграші” (1960) приніс йому неабиякий успіх. Герої роману – пасажири пароплава “Малькогольм”. Тут зібралися люди різноманітних професій, різного віку і різного соціального статусу, які в сукупності представляли зріз аргентинського суспільства. На пароплаві панувала таємнича атмосфера, а згодом встановили карантин, нібито через хворобу членів екіпажу на тиф. Пасажири ж дотримувалися іншої думки, а саме: корабель використовувався для перевезення якогось контрабандного вантажу. Група пасажирів влаштувала “заколот”, повідомила про все “велику землю”, але поліція, яка прибула невдовзі, перейшла на бік екіпажу. Що насправді відбулося на пароплаві, так і залишилося таємницею. Критика схильна була вбачати в безцільному плаванні “Малькгольма”, в абсурдності порядків, встановлених на кораблі, у відчайдушних спробах героїчних одинаків чинити супротив відчуженій і знеособленій атмосфері існування алегоричний образ Аргентини 50-х років, пригнічуваної диктаторським режимом.

Після роману “Гра в класики” вийшов у світ ще один відомий роман “62. Модель для складання”. Ця книга – універсальна і побудована за принципом роздвоєння особистості. Цю особливість виділив сам письменник: “Выбор, к которому придет читатель, его личный монтаж элементов повествования – это, во всяком случае, и будет той книгой, которую он захотел прочитать”. У цьому романі Кортасар вивів поняття “зона”- вільна територія в ненависному буржуазному середовищі, де не діяли фальшива мораль, правила етикету, спосіб сприйняття та мислення.

Ця книга стала культовою. Її копіювали відомі музиканти, дизайнери і режисери. Найвідоміший експеримент у цій сфері – фільми Квентіно Тарантіно, особливо його “Кримінальне чтиво”.

У руслі визначеної романом “Гра в класики” проблематики, пов’язаної з пошуком світоглядних засад нової, духовно відродженої людини, були написані і наступні романи Кортасара, пронизані духом авангардистського експериментаторства: “Навколо дня на 80 світах”, “Останній раунд”, “Книга для Мануеля”.

– поєднання реальності з фантастикою;

– орієнтація на несподіванку, що вражала сприйняття;

– розхитування стійкої повсякденності під впливом таємничих, ворожих сил;

– зародження незвичного та несподіваного у внутрішньому просторі самої людини;

– розкриття сучасних соціальних, психологічних, етичних проблем;

– використання нової манери письма: калейдоскопічність подій, змішування стилів, багатошарова символіка, пародія, парабола, парадокс;

– прагнення героїв, неохочих вести благопристойний спосіб життя, своїм повсякденним існуванням спростувати існуючий світопорядок з його умовностями і стандартами.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Тема людини – деміурга і граючого фантазера в творчості Хуліо Кортасара
таємне товариство боягузів скорочено