Тема 1. Народна лірика – І. Усна народна творчість

9 клас

І. Усна народна творчість

Тема 1. Народна лірика

Основні жанри народної лірики:

– пісні-ігри (“Подоляночка”, “Просо”, “А вже весна”);

– трудові пісні (виконувалися під час праці);

– календарно-обрядові (веснянки, гаївки, русальні (“Проведу я русалочки до бору”), купальські (“Ой вінку, мій вінку”), жниварські (“Там у полі криниченька”, колядки, щедрівки тощо);

– родинно-побутові: колискові, танцювальні, жартівливі (“Грицю, Грицю, до роботи”, “Миша книш прокусила”), про кохання тощо;

– родинно-обрядові (весільні, голосіння);

– соціально-побутові (суспільно-побутові): козацькі (“Розлилися круті бережечки”), про кріпацтво (“Із-за гори вітер віє”), чумацькі (Ой ясне сонце високо сходить”), рекрутські, солдатські (“Вилітали орли з-за крутої гори”), бурлацькі, наймитські (“Ой матінко-зірко”, “Ой хто не служив”), стрілецькі (“Ой та зажурились стрільці січовії”, “Від синього Дону до сивих Карпат”);

– коломийки;

– частівки тощо.

Образотворчі засоби ліричних пісень

Анафора – однаковий початок рядків у вірші, пісні, що застосовується для підкреслення важливого за смислом слова.

Антитеза – протиставлення з метою контрастного змалювання явищ (заперечення певного твердження, тези).

Епіфора – протилежна

анафорі за своєю роллю в поетичному тексті.

Інверсія – порушення узвичаєного порядку слів у реченні з метою увиразнення певного вислову, емоційно-смислового його підсилення.

Метафора – перенесення рис одного предмета на інший на основі схожості або контрастності. Один з основних прийомів поетичного мовлення.

Поетичний паралелізм – аналогія, уподібнення, спільність характерних рис явища. Пов’язує певні мотиви або елементи стилю в художньому творі.

Постійний епітет – стійке, постійне художнє означення якогось предмета або явища.

Символ – умовне позначення якогось предмета, поняття або явища, відтворення його сутності через умовний знак.

Тавтологія – повторення спільнокореневих або близьких за значенням слів. Тавтологія затримує увагу на сказаному, увиразнює його, посилює емоційність і ритмічність мови. (Може бути вадою мовлення).

Фольклорна ритмомелодика

Народнопісенний ритм – музичний ритм народної пісні, для якого характерні силабічні групи (коліна) із 3 4 складів з одним наголосом та силабічні групи (коліна) із більшою кількістю складів і двома основними наголосами. Наприклад, найпоширеніший коломийковий розмір складається із двох чотирискладових і одного шестискладового колін, які повторюються двічі (графічно: (4+4+6) х 2).

Народнопісенне римування – розташування рим у притаманному фольклорним творам порядку: абаб перехресне, аабб – суміжне, абба – кільцеве. Трапляється в народних піснях і думах внутрішнє римування (слова римуються в одному рядку). Рима зв’язує найчастіше два, а інколи три рядки (подвійна і потрійна рима).

Народнопісенна строфа – група віршованих рядків у пісні, об’єднаних однією думкою і сталим для даного твору порядком римування. Пісні найчастіше бувають дво – і чотирирядковими,

1.1. Календарно-обрядові пісні

Усе життя наших далеких пращурів було тісно пов’язане з календарем.

Одним із найдавніших видів усної поезії народу є календарно-обрядові пісні, які відображали кожен цикл хліборобської праці в різні пори року. У цих піснях дуже часто відтворювався трудовий процес: зображали рухи, які символізують оранку, сівбу, жнива тощо. Усі календарно-обрядові пісні відзначаються ліризмом. Це ніби художнє відображення самого життя в піснях, хороводах, іграх, танках.

Залишки первісної обрядовості згодом були змішані з християнськими обрядами й пов’язані з церковно-календарними датами християнських свят. Поряд із сезонними хліборобськими святами важливе місце займають сезони весілля та поминання померлих.

До календарно-обрядових пісень належать:

– колядки, щедрівки (зимовий різдвяний цикл); веснянки, гаївки, або гагілки (весняний цикл);

– русальні (пов’язані зі святковим циклом колосіння збіжжя та розквіту природи наприкінці весни);

– купальські (переджниварський цикл середини літа); жниварські і стодольні (збирання врожаю в кінці літа).

(Стодола будівля для зберігання снопів, сіна, полови тощо, а також для молотьби, віяння зерна.)

Пісні різдвяного циклу

Зимове обрядодійство розпочиналося у Святвечір колядками. Колядки – це відтворення міфу про Сотворення Світу і величальні пісні, призначені для кожної конкретної людини: господаря, господині, хлопця, дівчини, дитини. У них досить часто називаються імена тих, кого величають.

Колядки мають здебільшого 10-складовий вірш із дворядковою строфою (5+5) х 2. Іноді він записується як чотиривірш з 5-складовими рядками.

Що ж означає слово коляда? В українців це і сам обряд, і різдвяна пісня, і винагорода за колядування. За твердженням давніх авторів, Коляда – один із язичницьких богів, що символізував початок року. Можливо, від Коляди походить і слово календар (річне коло). У римлян тотожним Коляді був бог Янус, а від нього – назва першого місяця року “януаріс” (січень). Слово коляда є в усіх слов’янських народів із тим же значенням, що і в українців.

У колядках мають місце певні образи;

Ясен місяць – пан господар, Красне сонце – жона його, Дрібні зірки – його дітки та ін.

Провідні мотиви колядок: кохання як запорука людського щастя;

– одвічне родинне благополуччя;

– уславлення народження Ісуса Христа, уславлення хліборобської праці,

– захисту рідної землі.

Колядки:

“Добрий вечір тобі, пане господарю!”,

“Нова радість стала”,

“Поза лісом, лісом темненьким”,

“Коню мій, коню вороненький”,

“Ой красна, красна в лузі калина” та ін.

Щедрівки – пісні, що виконуються на Щедрий вечір (Новоліття). Але коли Новий рік був перенесений на січень, тоді, мабуть, і відбулося зміщення у часі святкування Новоліття, а обрядові пісні весняного щедрівочного циклу стали співати разом із колядками.

У них звучать щедрі побажання рідним і близьким, а також наявні мотиви весняних господарських робіт, тому що в дохристиянські часи Новий рік святкувався навесні.

Щедрівки:

“Щедрий вечір, а я йду”,

“Щедрик, щедрик, щедрівочка”,

“Щедрівочка щедрувала”,

“Сидить баба на припічку”

“Ой сивая та зозуленька” та ін.

Веснянки

Залежно від місцевості весняні пісні називалися гаївками, гатками, ягілками, яголойками, маївками.

За народними уявленнями, весну приносять птахи. Першими прилітають жайворонки, тому їм присвячено багато веснянок.

Протягом віків сформувався чіткий весняний обряд закликання весни піснями, хороводами, іграми. Випікається весняне печиво у вигляді жайворонків, голубків, яких діти розносять по селу, співаючи:

Благослови, мати, Весну закликати! Весну закликати, Зиму проводжати! Зимочка в волочку. Літечко в човночку…

У весняних іграх та хороводах імітуються рухи, характерні для трудової діяльності: засівання поля, збирання врожаю, обмолот тощо:

Провідні мотиви веснянок:

– турбота про майбутній добробут;

– заклики та побажання (найчастіше звучать звертання до птахів: гусей, качок, лелек, зозуль, ластівок, їм ставлять запитання про майбутній урожай, просять принести літнє тепло);

– замовляння врожаю тощо.

Веснянки:

“Ой весна, весна днем красна”,

“Ой кувала зозуленька”,

“Кривий танець”,

“Подоляночка” та ін.

Русальні пісні

Русальні пісні виконуються під час Зелених свят на початку або в середині травня, у час найбільшого замаювання землі зелами, квітами й травами (Трійця).

Предки українців вірили в русалок, або мавок (нявок), духовних істот, які оселяються серед рослин у лісах, полях, водах. Вважалося, що ці духовні сили можуть або сприяти, або шкодити людям. Тому від них потрібно було мати обереги – полин або любисток, подекуди – м’яту, лепеху, часник тощо. Не можна в ці дні ходити в жито, купатися в річці, щоб русалки не залоскотали. Слово оберіг означає те, що треба було мати “о березі” (при березі), звідси – оберігати. Пахучі трави – це жертви русалкам і берегиням.

Звичай вносити до хати зілля на Трійцю означає запросини русалок, бо вони живуть у травах і квітах. Це був своєрідний обряд вшанування їх як своїх прародичів. У перший день Трійці русалок “виводять із села”. Дівчата у полі готують обід – поминальну тризну, заквітчують себе вінками і співають.

Русальні пісні:

“У ржі на межі”,

“Ой біжить, біжить мала дівчина”,

“Проведу я русалочки до бору” та ін.

Купальські пісні

Пісні язичницького, купальського змісту; супроводжують розваги молоді під час літнього свята Купайла, що триває всю ніч.

Купайло, за язичницькими віруваннями, – Бог шлюбу і земних плодів. У цей день земля має найбільшу силу, яку віддає цілющим травам. До схід сонця треба було збирати трави. Перед початком збирання приносили жертву землі клали хліб-сіль або монету як плату за щедрість і цілюще зілля.

Хлопці, дівчата, а також вдови до цього свята не допускалися. Вважалося, що самотність не повинна існувати: усе має бути в парі.

Купальське дійство складається з багатьох елементів:

– плетіння вінків;

– запалювання вогнища і стрибання через нього;

– прикрашання стрічками й віночками жіночого деревця (Марени, Купали); водіння хороводів навколо неї;

– запалювання колеса;

– спалювання солом’яної чоловічої ляльки Купала;

– ворожіння;

– купання тощо.

Усі ці дії супроводжувалися піснями.

Найпопулярнішими є пісні, що співають і сьогодні, проте в них часто вже переплутана християнська символіка з рідновірською.

Через християнський вплив їх подекуди стали називати петрівочними (петрівчаними) піснями.

Петрівчані пісні умовно можна поділити на:

– пісні-роздуми про кохання,

– пісні про нещасливу долю сироти,

– пісні про складне життя невістки.

Лейтмотив цього циклу – взаємини молодих.

Головний образ більшості пісень Петрівочка, дівчина перед заміжжям.

Провідні мотиви купальських пісень: мрії дівчат про заміжжя,

– роздуми дівчат про свою долю,

– прощання з вільним життям під батьківською стріхою: восени настає пора весіль.

Ой коли ми Петрівочки (Купайлочки) діждали,

То ми її русу косу заплітали.

Тепер же ми Петрівочку (Купайлочку) проведемо,

Ми ж її русу косу розплетемо.

Купальські пісні:

“Заплету віночок”,

“Ой вінку, мій вінку”,

“Купайло, купайло” та Ін.

Жниварські пісні

Жниварські пісні українців, як і всіх слов’янських народів, відображають урочисту, відповідальну пору в житті хлібороба – збирання врожаю.

Жниварські пісні поділяються на:

– зажинкові, що виконуються до початку роботи,

– жнивні, виконувані під час збирання врожаю,

– обжинкові (дожинкові), що супроводжували свято закінчення жнив.

Жали і співали жнивних пісень переважно жінки.

Пісні звеличували, опоетизовували хліборобську працю, величали господаря, уславлювали женців. Зжатий останній сніп, “останець” (або “дід”) перев’язували червоною смужкою і урочисто, з піснями несли в село. На полі залишали жмуток невижатого збіжжя, прикрашеного стрічками і квітами, що називався Волосовою, або Спасовою, “бородою”, а подекуди – “козою”, “перепілкою”. Колосся зв’язували докупи І заламували донизу на схід сонця, витрушували в зорану серпом землю зерно, клали між стеблин хлібину, дрібок солі, ставили у воду, щоб у господі не переводився хліб, приказували: “Роди, Боже, на всякого долю: бідного і багатого!”.

Закінчивши жнива, женці мали відпочити на стерні, щоб не боліла спина і легко було жати наступного року. При цьому співали: “Ой ниво наша, ниво. Верни нам нашу силу! Ми на тобі жили, Силоньку положили”.

Характерні особливості жниварських пісень:

– важлива роль описів природи;

– використання прийому художнього паралелізму (картини, образи природи служать і своєрідним поетичним зачином, і засобом психологічної характеристики людини);

– зменшено-пестлива лексика; яскраві гіперболи, порівняння;

– загальний ласкавий емоційний тон (нагадують колядки і щедрівки);

– величання поєднується з магічним заклинанням врожаю через побажання того, без чого неможливе життя землероба: здоров’я, добробуту, гаразду в сім’ї, гарного збіжжя (нагадують весільні).

Жниварські пісні:

“Маяло житечко, маяло”,

“Там у полі криниченька” та ін.

1.2. Лірично-побутові пісні

Усі лірично-побутові пісні за змістом поділяють на дві великі групи:

– родинно – побутові;

– суспільно-побутові.

Родинно-побутові пісні відображають особисте життя людини (кохання, життя в сім’ї, родинні стосунки, драми, конфлікти та ін.). У суспільно-побутових (соціально-побутових] відображене суспільне життя, вони відтворюють життя не окремої особи, а певної соціальної групи населення (козаків, рекрутів, бурлаків, чумаків та ін.).

Окрему групу народних пісень становлять коломийки.

Соціально-побутові (суспільно-побутові пісні)

У соціально-побутовій ліриці відобразилися думки, почуття, настрої народу, викликані явищами, подіями чи обставинами суспільного життя, класовими суперечностями, боротьбою проти іноземних загарбників та феодально-капіталістичного гноблення. Узяті в сукупності, ці пісні дають широку, правдиву картину історичного буття народу. У них особливе виразно виявляються його волелюбність, ненависть до насильства й експлуатації, мрії пре справедливий суспільний лад.

Жанрово-тематичне розмаїття:

– козацькі;

– чумацькі;

– кріпацькі;

– солдатські;

– бурлацькі; заробітчанські.

Козацькі пісні

Козацькі пісні виникли в XV – XVI ст. з появою козацтва й увібрали в себе інформацію про історичні реалії доби: боротьбу з нападниками, перемоги й поразки козацького війська, чужинську неволю, рабство та ін.

Козацькі пісні витворюють ліричний образ козака – типового представника Запорізько: Січі, передають романтику козацької волі.

Найпоширеніші теми козацьких пісень:

– прощання козака з рідними та його від’їзд із дому,

– мотив ностальгії за рідною домівкою,

– мотив небезпеки, що постійно загрожує козакові,

– тема смерті.

Козацькі пісні:

“Гомін, гомін по діброві”,

“Ой на горі та женці жнуть”,

“Стоїть явір над водою” та ін.

“А вже літ більш двісті”,

“їхав козак містом”,

“Козак від’їжджає” та ін.

У цих піснях звеличена воля, воїнська звитяга, патріотичний дух, безстрашність, від даність справі національного визволення; оспівано козацьку славу.

У козацьких піснях використовуються традиційні для українського фольклору символи:

Калина – символ України;

Явір – молодий хлопець, козак, лицар;

Могила – своєрідний обеліск козацької слави.

Чумацькі пісні

За тематикою й поетикою вони близькі до козацьких.

Чумакування як суспільне явище виникло приблизно в той самий час, що й козацтво. Уже з XV ст., в Україні відомий торгівельний промисел чумаків, які волами їздили до берегів Чорного й Азовського морів. Це була важка й небезпечна справа, але водночас овіяна романтикою далекої дороги, безмежного степу, моря. Найпоширенішими предметами торгівлі були сіль, риба, віск, дьоготь, прянощі та ін. Чумацькі пісні в дорозі співали самі чумаки.

Найпоширеніші теми чумацьких пісень (більшість споріднені з темами козацьких пісень):

– від’їзд у дорогу;

– приготування до довгої подорожі;

– прощання з родиною;

– пригоди чумаків (тяжка зимівля, повернення додому тощо);

– гуляння після повернення, застереження дівчатам не закохуватись в чумака, висміюється чумакова жінка, яка гуляє, поки чоловіка нема вдома (у жартівливих чумацьких піснях) та ін.

Чумацькі пісні:

“Ой у степу криниченька”,

“Буркун-зілля”,

“Волики”,

“Гуляв чумак на риночку”,

“Їхав чумак із Криму додому”,

“Над річкою бережком”,

“Ой у полі криниченька”,

“Ой ясно, ясно сонечко сходить”,

“Ох і не стелися, хрещатий барвінку” (Поїхав чумак та в Крим на базар),

“У Києві на ринку” та ін.

Солдатські та рекрутські пісні

Специфіка рекрутських пісень полягає в зображенні подій, породжених явищем рекрутизації (після зруйнування Запорізької Січі та знищення всіх залишків автономії Гетьманщини Росія запровадила на українських землях загальну військову службу для чоловіків різних верств населення, що стала рекрутською повинністю (уведена наказом Петра І 1699 р.).; на Західній Україні вербування українців до австро-угорської армії.

Довідка: за Петра І служба була довічною, у 1793 р. термін скоротили до 25 років, у 1834 – до 20 років, пізніше 12, 15, 10 років, 3 1874 р., коли була введена загальна військова повинність, служба тривала 7 років.

Пісні, що супроводжували відхід хлопця до війська, сповнені сумним настроєм (фактично це – голосіння), бо знаменували перехід зі “свого” світу в “чужий”, де діють бездушні закони, панує чужа мова, невідоме майбутнє.

Солдатські та рекрутські пісні:

“На тій горі, на тій горі”,

“Ой понад морем, понад Дунаєм”,

“Била мене мати березовим прутом”,

“А в неділю рано, рано-ранесенько”,

“А на горі два явори”,

“Бідна моя головонька” та ін.

Кріпацькі пісні

Поява пісень зумовлена суспільними явищами: відновлення Росією кріпацтва на українських землях, кріпосне право узаконювало залежність селянина від землевласника (остаточно кріпацтво в Україні було оформлено 1873 р. указом Катерини II). Серед різних видів кріпацької повинності, крім численних податків, була ще й панщина чи відробіткова рента – примусова праця закріпачених селян у господарстві поміщиків.

Для кріпацьких пісень характерно:

– вираження негативного ставлення селян до тяжкої долі, умов підневільного життя;

– відсутність романтичних рис (гіперболізації, ідеалізації ліричних героїв, обширних пейзажів, персоніфікації сил природи, фантастичних картин та ін.);

– народна уява і фантазія поступається місцем змалюванню нелегкої праці, умов селянського побуту, епізодів знущання поміщиків з кріпаків, приниження людської гідності.

Кріпацькі пісні:

“Бодай пану в дворі страшно”,

“В неділеньку рано”,

“Гой кувала зозулечка, кувати забула”,

“Із-за гори вітер віє”,

“На панщину ходжу, ходжу”,

“Наступає чорна хмара”,

“Нема в світі правди, правди не зиськати”,

“Ой летіла зозуленька, летячи кувала”,

“Ой служив би я в війську запорозькім” та ін.

У період Руїни й пізніше, особливо після скасування кріпацтва 1861 р., з’явилася не одна верства населення – бурлаки. Ними ставали люди, що не мали власної хати чи притулку, поневірялися по чужих землях, шукаючи засобів для прожиття, а також колишні козаки, що після знищення Січі, не маючи дому, рятувались від розправи з боку російської влади. Бурлаками ставали також кріпаки-утікачі, і ті, хто тікав від рекрутчини. У Рос бурлаками називали робітників, що тягали річкові судна. В Україні слово “бурлака” на більше, більш узагальнене значення самотня бездомна людина, як правило, неодружена або яка з певних причин покинула сім’ю.

Найбільшу групу бурлацьких пісень становлять пісні про життя втікачів від кріпаччини.

Основні мотиви:

– тяжка праця,

– поневіряння на чужині,

– мізерність тимчасових заробітків,

– нарікання на злу долю.

Бурлацькі пісні:

“Віють вітри все буйнії”,

“Горе, горе тим сиротам”,

“Жив дома добра не знав”,

“Забіліли сніги”,

“Крутий берег, крутий, річенька бистренька”,

“Летить орел понад воду”,

“Нема горя так нікому”,

“Ой колись були степи, сінокоси”,

“Ой на морі на синьому”,

“Ой у лузі при березі”,

“Ой що ж бо то та за ворон, що на морі крякає”,

“Ох, піду я, сяду в зеленім саду”.

У суспільно-побутових (соціально-побутових) піснях особливо виразно виявляються велелюбність українського народу, ненависть до насильства й експлуатації, мрії про справеливий суспільний лад.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Тема 1. Народна лірика – І. Усна народна творчість

січовик неслухняний язичок