СВІНБЕРН, Алджернон Чарлз

(1837 – 1909)

СВІНБЕРН, Алджернон Чарлз (Swinburne, Algernon Charles – 05.04.1837, Лондон – 10.04.1909, Патні-Хілл, побл. Лондона) – англійський поет.

Свінберн народився 5 квітня 1837 р. на Чеплстріт у Лондоні. Його батько, адмірал Чарлз Генрі Свінберн, належав до однієї з найдавніших родин Англії, коріння якої сягало чи не легендарного часу короля Артура та Рицарів Круглого Стола. Сам факт такого аристократичного походження, здавалося, мусив би цілком визначити долю майбутнього поета. Спочатку так воно й складалося. Дитинство, проведене почасти у прекрасному батьковому будинкові на острові Вайт, почасти у нортумберлендському маєткові діда, навчання у привілейованому Ітоні – такий чи подібний шлях проходили діти всіх аристократичних родин Англії. Але широкі ліберальні погляди, що їх дотримувались поетові батьки, а ще більшою мірою дев’яностолітній дід, Джон Свінберн, свідок взяття Бастилії, друг О. Г. Р. Мірабо, а згодом завзятий якобінець, дружба родичів з італійськими політемігрантами, засудженими у себе на батьківщині за боротьбу проти ненависних поневолювачів-австрійців, поклали підмурок, на якому сформувався характер непересічний, палкий і волелюбний.

Політичні погляди та літературні симпатії Свінберна в основному визначилися в Балліол-коледжі Оксфорда, куди він вступив дев’ятнадцятирічним юнаком. Університет дав поетові бездоганне знання

давніх (латини та грецької) і новітніх (французької та італійської) мов, університет таки дав йому й коло друзів-однолітків, залюблених у літературу. Один із них, Дж. Ніколь, у 1858 р. видав альманах, де вперше було вміщено й чотири поезії Свінберна.

Минуло два роки, і Свінберн несподівано для всіх залишив університет. Власним коштом він видрукував дві п’єси – “Розамунду” (“Rosamond”) і “Королеву-матір” (“The Queen Mother”), позначені очевидним наслідуванням В. Шекспіра. Ці драматичні спроби отримали досить схвальну оцінку кількох критиків, але їхній наклад так і не розійшовся. Після першої літературної невдачі поета спіткали одна по одній болісні особисті втрати. Пішли з життя найдорожчі люди – мудрий порадник дід і зовсім ще юна сестра.

А поетова кохана Мері Гордон стала тим часом дружиною молодцюватого полковника.

Та саме у ці роки Свінберн як ніколи завзято працював, шукаючи свого стилю у літературі. Він жадібно вчитувався у щойно опубліковані “Квіти па” Ш. Бодлера, “Листя трави” В. Вітмена, Фіцлжеральдів переклад “Рубайяту” Омара Хайяма. 1864 рік став для поета знаменним через зустріч із людиною, ім’я котрої, нині вже майже всіма забуте, тоді було символом протесту проти змертвілих канонів і фальшивої доброчесності вікторіанського мистецтва. Сучасник С. Т. Колріджа та В. Вордсворта, останній патріарх із блискучої плеяди поетів кінця XVIII ст., В. С. Ленлор (1775 – 1864) доживав віку в Італії, куди Свінберн приїхав на кілька тижнів разом із батьками. Зустріч поетів двох поколінь, котрі простягли один одному руки через десятиліття літературного позачасся, дуже багато важила для дальшої еволюції Свінберна. Культ краси та витонченого гедонізму, який сповідував Лендор, разом із революційною романтикою Дж. Н. Г. Байрона, П. Б. Шеллі та В. Гюго і страдницькими пошуками Бодлера дали той химерний синтез, що визначив своєрідність поезії Свінберна.

Подібною до вибуху була поява у 1865 р. трагедії “Аталанта в Калідоні” (“Atalanta in Calydon”). За свідченнями сучасників, Англія не пам’ятала такого успіху від часу “Чайльд-Гарольдової прощі”; Свінберн, як перед тим Байрон, упродовж дня зробився знаменитістю. Основу трагедії склала розповідь з “Іліади” про полювання на велетенського вепра, насланого богинею Артемідою на місто Калідон. Мелеагр, син калідонського царя, переміг вепра, але, віддавши свій трофей прекрасній Аталанті, прогнівив інших мисливців. У бійці, захищаючи Аталанту, він убив братів своєї матері і та, прагнучи помсти, призвела до загибелі власного сина, після чого й сама померла від горя. Тема фатальної долі разом із рідкісним за силою гімном красі життя, природи, відкритих нескутих почуттів, весни та неминучої осені зробили “Аталанту” справжньою перлиною англійської поезії: хори з неї незмінно включаються й досі до всіх антологій.

Та коли “Аталанта” принесла Свінберна славу нового Байрона, то поява у 1866 р. книги “Вірші та балади” (“Poems and Ballads”) принесла йому й Байронову неславу: “вельможне бидло” Англії з не меншим завзяттям кинулося цькувати нового поета, котрий не схотів коритися нелюдяним законам і фальшивій моралі вікторіанського суспільства. Сучасному читачеві важко навіть уявити, наскільки життя тодішньої Англії було підпорядковане безлічі канонів, умовностей та обов’язкових приписів, найменше відхилення від яких в одязі, поведінці, не кажучи вже про думки, розцінювалося у кращому випадку як неприємне дивацтво, а в гіршому – зачиняло перед людиною всі двері як перед небезпечним бунтівником, котрий зазіхає на освячений самим Богом в особі англіканської церкви порядок видобування зиску. Не дивно, що й англійське мистецтво того часу мусило дотримуватися суворих, академічних, меж.

Проти цього і був спрямований протест групи молодих митців, котрі ще у 1848 р. створили прерафаелітське братство. Самою назвою (“До Рафаеля”) вони вказували на свою мету – повернення до одухотвореного мистецтва Середньовіччя та раннього Ренесансу, що протиставлялося ними холодному та розсудливому академізмові, витоки якого вони бачили в мистецтві Високого Відродження. Ідеологами руху були художник і поет Д. Г. Россетгі та філософ Дж. Рескін. У їхніх естетичних поглядах чільне місце належало чуттєвому сприйняттю краси й спіритуалістичному культові Любові, традиції якого сходять до поезії провансальських трубадурів й італійського “нового солодкого стилю”. У різний час до руху прерафаелітів приставали художник і поет В. Морріс, поетеса К. Россетті, художник Б’єрн-Джонс та ін.

Майже всі вони були близькими друзями Свінберна, і шістдесят дві поезії, що увійшли до “Віршів та балад”, багато в чому відображають естетичні погляди прерафаелітів. Численні античні та середньовічні ремінісценції, відверта чуттєвість, неповторний за красою та мелодійністю вірш із багатими алітераціями та складною строфікою, найвибагливішим ритмом і справжньою глибиною думки – все це зробило книгу Свінберна найпомітнішим явищем літературного життя Англії, і це ж таки спричинило кампанію шалених закидів пуританської критики, якій особливо не до вподоби був неприхований язичницький пантеїзм поета. Свінберн мужньо захищався від нападів преси, але, незважаючи на колосальну популярність його віршів (їх знали напам’ять буквально всі), цькування стихло лише через кілька років.

Майже одночасно з “Віршами та баладами” вийшла перша частина грандіозної драматичної трилогії про Марію Стюарт “Шателяр” (“Chastelard”; дві інші частини – “Босуел” – “Bothwell” та “Марія Стюарт” – “Mary Stuart” – з’явилися у 1874 та 1881 pp.). Сам обсяг трилогії виключав можливість її постановки на сцені. Але поет і не прагнув цього. За власним означенням, він створював драматичну хроніку, для якої йому потрібно було “видобути все вино з грон історії”. В образах юнака-поета Шателяра, котрий зійшов на ешафот в ім’я цинічного й егоїстичного почуття розбещеної жінки; хороброго рубаки Босуела, котрий, щиро прагнучи миру та спокою рідному краєві, пролив ріки крові і, зрештою, збожеволів на вигнанні у Данії з туги за своєю Шотландією; королеви Марії, котра приносила загибель усім, кого любила і кому бажала добра, аж поки сама не померла від меча ката, Свінберна насамперед цікавили ті найхимерніші поєднання добра та зла, любові та ненависті, світла та мороку, що їх охоплює собою “високий безсмертний дух” людини.

У наступні роки домінантними для поезії Свінберна стали теми, підказані самим життям і освячені революційною традицією великих романтиків. У книгах “Пісні Італії” (1867), “Передсвітні пісні” (“Songs Before sunrise”, 1871) поет створив гімн боротьбі Дж. Мадзіні та Дж. Гарибальді за визволення й об’єднання Італії та реквієм борцям за свободу, що загинули у 1863 р. із зброєю в руках на польській землі. У знаменитій “Пісні часів порядку” звучить пристрасний заклик до всіх народів Європи повстати проти своїх тиранів і підтримуваного ними на шибеницях і багнетах “порядку”. І коли Свінберн, представлений Мадзіні, схилив перед ним коліна, просячи прийняти присвяту до “Пісень Італії”, то був не лише красивий жест поета, а насамперед свідомий вчинок людини, котра не мала у житті вищої мети, ніж боротьба проти політичних і духовних пут.

У 1879 р. після важкої хвороби Свінберн залишив Лондон і оселився у Патні-Хілі поблизу столиці. Тут разом із найближчим другом Т. Ватте-Дантоном він прожив останні тридцять років життя. Про Ватте-Дантона варто сказати кілька слів окремо. Поет, прозаїк, один із найглибших і найосвіченіших критиків своєї доби, він, звичайно ж, поступався Свінберн силою літературного обдаровання, але вмів, як ніхто інший, розуміти свого друга. Ще замолоду, вивчаючи циганську мову, він довго жив серед циган, і, можливо, саме від них перейнявся відчуттям життя як надривної пісні на хисткій межі кохання та смерті, пісні, готової щосекунди урватися на відчайдушно високій ноті. Таке ж “неанглійське” світобачення (для англійських поетів тема кохання та смерті найчастіше забарвлена в елегійні, а то й релігійно-містичні тони) притаманне було й самому Свінберну. Тут досить згадати один із його шедеврів – маленьку поему-монолог “В саду”:

Кохай, допоки покладе світання

Всьому кінець, і пристрасні жадання

Надвоє перший промінь розітне.

Спіши, спіши, бо кожна мить – остання.

О Боже, Боже, скоро ніч мине.

Тамує серце свій удар. Я знаю,

Коли життя вже сповнене до краю,

Воно спливе над край. Хто зазіхне

Убить любов, загине від одчаю.

О Боже, Боже, скоро ніч мине.

Убий мене, коли схотів убити.

Тобі ж не треба каменя дробити –

Змуровано склепіння кам’яне.

Вина шумкого вдруге нам не пити.

О Боже, Боже, скоро ніч мине.

(Пер. М. Стріхи)

Перші роки у Патні-Хілі стали для поета цілющими від життєвих невдач і зрад, від цькування та надокучливої слави. Вони не були усамітненням зневіреного і схильного до чарки книжника (як це охоче подавали злостивці). До Свінберна часто приїздили друзі; сам він полюбляв довгі прогулянки пішки без капелюха і теплого плаща. Останньою значною подією поетового “зовнішнього” життя стала у 1882 р. поїздка у Париж, де Свінберн зустрівся з одним із своїх літературних кумирів – славетним вісімдесятилітнім В. Гюго, котрий саме і відзначав півстоліття знаменитої драми “Король бавиться”. Потім усталений побут мешканців Патні-Хіла переривався лише подорожами до морського узбережжя, і поетова біографія цих років майже тотожна з біографією його книжок.

Лірика пізнього Свінберна врівноваженіша, у ній з’являються спокійні медитації, пейзажі, картини любого поетові моря. У ці роки написано прекрасний цикл сонетів, присвячених поетам Англії, і велику епічну поему “Трістан Ліонесський” (“Tristram of Lyonnesse”) на сюжет відомої середньовічної легенди. І тут, і в наступних книжках поезій, які Свінберн видавав до самої смерті, відчувається рука великого майстра, трапляються прекрасні рядки, але це вже рівне, приємне полум’я, без попередніх могутніх спалахів. Вірші перевантажуються алітераціями, іншими звукописними засобами, що подеколи заступають зміст. Утім, поет усвідомлював цю свою ваду і навіть мав силу над нею посміюватись. У 1886 р. він видав збірку пародій на поетів-вікторіанців “Гепталогія”, де поряд із офіціозним оптимізмом і наївними претензіями на філософську глибину пізнього А. Теннісона, поряд із переобтяженими психологічними рефлексіями драматичними монологами Р. Бравнінга, спародіював і самого себе у чудовому за звучанням, блискучому за формою і… дуже темному за змістом вірші “Нефелідія”.

І все-таки кращі поезії Свінберна – це неперевершені взірці поетичного синкретизму, глибокої єдності думки і музики слова. Значення його творчості важко переоцінити. Він не лише звільнив англійську просодію від зужитих штампів – він зробив перший пролом у понурій споруді вікторіанського мистецтва, вказавши поезії шляхи до світла та розкутості і визначивши тим напрями її розвитку на багато років уперед. Він лишив глибокі критичні розвідки, повернув читацькому загалові призабутих В. Блейка та цілу плеяду поетів шекспірівської доби. Він своїми перекладами познайомив Англію з Ш. Бодлером, Ф. Війоном і багатьма давніми авторами. Більшість ним зробленого не втратила й досі художньої ваги.

M. Стріха


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

СВІНБЕРН, Алджернон Чарлз

ребуси з зарубіжної літератури