Старший боярин – ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА скорочено

ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА

Старший боярин

Розділ перший

Року 1912-го, червня 15-го, Лундик Гордій приїхав із Черкаської учительської семінарії в село Тернівку до своєї тітки Горпини Корецької, яка йому була і за батька, і за матір рідну, бо він їх позбувся ще раннього дитинства. До науки стати йому поміг місцевий священик Дмитро Діяковський, зваживши на те, що хлопець кінчив дуже добре земську школу.

Так, він щороку приїздив, але сьогоднішній приїзд був надзвичайний, бо у валізі, в томикові Винниченкових творів, лежала посвідка про скінчення студій і про те, що Лундик уже має право навчати в народних школах. Садиба в Горпини Корецької, як і всі садиби українських селян, охоплювалася садком, на тлі якого вирізнялися дві височезні тополі, що стояли по краях старих воріт, завжди охайно зачинених і прип’ятих до стовпа деревним обручем. Вона біліла причілковою стіною і вдень, і місячної ночі туди, через яр, до священикового дворища. Після привітання Гордій умився коло криниці і пообідав. Правильніше було б сказати, що повечеряв, бо вже заходило сонце. А потім, взявши з жердки рядно, кожух і з полу подушку, пішов до клуні, де постелився на торішнім сухім сіні і ліг відпочивати, аби вже завтра розказати тітці все, що тільки цікавитиме її добру старосвітську душу. А потім піти і подякувати священикові за ту увагу, яку він завжди виявляв до нього на протязі всієї

науки. Бо зараз тітці було не до слухань. Вона квапилася упорати на ніч корови і кричущі поросята.

Гордій лежав горілиць до відчиненої брами, вгрузши верхньою частиною тіла у сіно. Витягнені ж ноги на всю свою довжину приємно трималися вище рівня живота. Вся його істота була сповнена бадьорого тепла, що йшло і від кожуха, який покривав лише по рамена, і від пахощів сіна, під ним розворушених. З правого боку, в стрісі, стриміла до половини коса без кісся і поблискувала від місячного світла, що тримало в непорушних чарах і верхи верб, і осик, і яворів, які витикалися з яру нарівні з брамою клуні, і по той бік на горбі священиків дім. А ген-ген далі височіла під самим місяцем мовчазна церква. Нижче від неї ліворуч і праворуч темніло село. Над ним ворушився білий туман, неначе формувалися для церкви крила того самого кольору, що і її стіни. Давно вже затихли тітчині кроки в подвір’ї, і в селі й над селом світилася біла тиша. Ніч була проти неділі.

В Гордієвій душі промайнуло все семінарське життя без пригод і без радощів, за якими його молода душа тужила не вгаваючи і під час студій, і під час самотніх блукань по черкаських вечірніх празникових вулицях. І думка, підкинута зором, зупинилася над церквою між місяцем і хрестом, тим, що на найвищій бані. Зупинилася на мерехтливій зірці, до якої жодна людська сила вовіки вічні не досягне своїм реальним дотиком. І похолоділо в його душі. Він відчув безодню світову як продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченість, мабуть, їй, уже світовій пустелі. З’явилося дике бажання схопитися і бігти до тітки. І коли там двері заперті, то скажено гнатися через поле, поки не зустріне якусь людину, може дівчину, і вхопити її руку, притиснути до серця і крикнути: “Людино, глянь у світ і збагни, де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі-манюсенькі… І роковані на поталу комусь страшному і незбагненому… і через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зітхання, бо за ту кривду, що ми з’явилися на світ, ніхто ні перед ким не стане покутувати і ніхто нас не пожаліє, крім нас самих”.

І саме в цю мить щось у яру заспівало таким сумним, чистим та високим голосом, що луна від нього нестримною потугою покотилася через село проз церкву в степ і вдарилася в високе, небо – і воно над степом і селом і над осяяним від місяця церковним хрестом не видержало тієї туги, що підіймали людські звуки у немирінність ночі, не видержало і стало возноситись вище і вище… стало розходитись ширше і ширше… А голос жіночий безперестанку – тужив:

Ой горе, горе з такою годиною!

Прокляла мати малою дитиною,

Прокляла мати і щастя позбавила,

Під тинами людськими без жалю поставила…

В Гордієвім єстві всі почуття притаїлися, і моторошний холод обхопив тіло на теплім сіні і під теплим кожухом, і кожна цятка нервів стала слухом. А голос побивався під небом, ридав, благав, то знов западав у глибокі тіні далеких вибалків та ярів. І тільки щемів здавленою гарячою луною у яснім літнім тумані ночі, аби знов вирватися з тиші і ударити з новою силою у вічне склепіння над землею.

Так, буває, орлиця, вкинута в клітку, спочатку б’ється грудьми, головою, пазурами об іржаві грати, але, заюшена кров’ю і знесилена, падає без руху, ждучи, поки спрагнене волі, невгавуче серце кине її знов у смертельний та нерівний бій з холодним залізом неволі.

Від пісні, сповненої несосвітенного жалю, небеса нап’ялися до останньої можливості своєї сили, аби тільки не луснути і не пустити до Бога страшних жалів невідомого і самотнього жіночого серця. І посеред ночі від наглого місяця стало світліше і моторошніше, і він, ніби це відчувши, став важко і повільно осідати над церквою. І знизився на найвищий гостряк хреста. Хрест не витримав, тріснув і з місяцем упав в ограду… І цей тріск продзвенів як смертельний постріл по всіх розлогах ночі, і на землі стала глупа ніч. І пісня, і луна зникли і заглухли, неначе камінь, кинутий у криницю, який осів на скаламучене дно глибокої води.

Гордій схопився з сіна і, не надіваючи одежі, а тільки накинувши на себе кожух, вибіг із клуні. І диво. Місяць світив так само серед неба над церквою, як і світив перед тим. Тільки після пісні тиша панувала нерухоміша. У парубка билося серце від подиву і тривоги.

Постоявши у нерішучості під клунею з мить, він пішов на двір. У церкві пробило 12 годин ночі.

На найвищій лінії яру з того боку, де була тітчина Горпинина садиба, проходив рів, зарослий дерезою. Гордій швидко найшов вилазку, коло якої росла стара груша, і став сходити східцями, покладеними із шматків каменю, в яр. А через те, що тут був дуже крутий спуск, господарі зробили жердочку аж до самого Тясмину. Місцевість навколо спуску через стрімучу крутість ніколи і ніким не оброблялася. Вдень її відвідували хіба якісь одчаяні вівці чи кози посмикати трави на жовтій глині між каменем. Вся половина Тясмину вподовж по цей бік від Гордія не заростала ні осокою, ні лозами. Тільки на тім боці, від священикової садиби, росли рогоза, очерет і над самою водою верби, тополі, осики і явори. Кожне дерево стояло у клубку туману, освітлене місяцем з верхніх боків, і витикало з нього позолочені гілляки до неба. І здавалося, що з-під якогось снігу вони вибилися на світ. А вверх і вниз уздовж ріки всі скелі сріблилися і золотилися так само, як і купи туману над водою і над берегами… І всі нічні видива в яру око легко сприймало то як туман, то як скелі. Коло самої кладки, скованої з двох тонких верб, стояв мокрий від рухомої вогкості човен.

Гордій зійшов на кладку. Під ним блищала чорна смуга води, відти відсвічувалися до нього зачаровані нічною тишею небо і круглий місяць, а над всією прозорою безоднею світився він у кожусі і босий, з непокритою головою. Хлопець зараз же чогось нагадав, що не співали й не співають солов’ї, а тільки співала невідома душа насичену розпачем пісню. І йому стало страшно і на мить незрозуміло, куди і чого він іде. І, незважаючи на це, все-таки зійшов на другий бік річки і пішов швидко понад нею стежкою. Та й побачив перед собою, кроків за двадцять, жіночу постать, і то лише в одній білій сорочці. Вона йшла, кваплячись, стежкою на гору і не оглядалася. На спині чорніла розпущена пишна коса. Йому прийшло в голову, що видиво похоже на казку, в якій відьми і потопельниці конче з розпущеним волоссям. Одначе, переборюючи життєву незвичність і нічну моторошність, він став її доганяти, непомітно прискорюючи ходу, вона так само, ніби почуваючи когось за собою, ще швидше простувала на гору. І, підійшовши до священникової хати, перелізла через тин, взяла з нього драбину, приставила до стріхи і вилізла на хату. І на самому гребені закотила сорочку, неначе дівчинка, перебродячи річку, і спустила одну ногу у вивід, а далі й другу і зникла у каглі. І ніч спорожніла аж до тієї людської свідомості, за якою починається, мабуть, тільки жах і всякі таємні несподіванки.

У Гордія вирвалося вголос:

– Оце так завдання!

І, не перестаючи йти вслід за видивом, перескочив тин і хотів уже лізти по драбині на хату, узявшись за щабель однією рукою. Рука тремтіла, виявляючи осередній душевний неспокій. Але в цей саме момент вийшла з-за причілка струнка молода жінка чи дівчина, закутана чорною великою хусткою, і спитала:

– Чого вам тут треба?

Гордій же з якимсь наполегливим невмолимим натиском гукнув до неї:

– Дайте руку, – і простяг до неї обидві свої. Жінка ж, неначе хто її штовхнув, ступила назад кроків зо два і відповіла так, ніби впізнаній людині:

– Невже ви гадаєте, що саме час для гіпнотичних вправ?

Парубок, не помічаючи злегка насмішкуватої відповіді, – ще раз гукнув несамовито поважно:

– Дайте руку, я не злодій… Я хочу знати, чи ви жива істота.

Жінка простягла з-під хустки малу і теплу руку, але таким непевним рухом, неначе її хтось тяг силоміць. Гордій, подержавши якусь мить полонену долоню у своїх жменях, відчув усім напруженим первісним людським єством оте вічне жіноче тепле й божевільно солодке чуття, задля якого юнаки плигають з дзвіниць, коли воно того забажає, і вилазять на найстрімкіші верхів’я гір, шукаючи божої бороди, аби вчепитися в неї і погойдатися над світом хоч би хвилину, а там і звіятися вниз гнівною бурею десь на дикі скелі мовчазного небуття. Відчув страшну силу того чуття, що зароджує світ, уже зруйнувавши мільярди незнаних світів раніше. Відчув і потяг незнайому жінку до себе: придавив до свого шаленого молодого серця і став п’яненно-п’яно цілувати в обличчя, шукаючи поцілунками жагуче – солодких жіночих уст. Жінка спочатку не боронилася, а потім напружено крутнулася на одній нозі, і залишилася у парубка лише хустка. А дівчина, це була дівчина, він почув пругку знаду молоденького тіла, відбігла до дверей і, обернувшись до свого напасника, гукнула:

– Скажений!..

І вскочила в сіни, хрьопнувши за собою дверима і клацнувши зсередини гачком. Лундик підійшов з хусткою на плечі повільно до дверей, спробував плечем їх висадити і після невдачі припав до їх і гаряче зашептав:

– Відчиніть, я віддам хустку, відчиніть; я вам ноги буду цілувати, лише скажіть мені, я все для вас зроблю. Відчиніть, бо я загину тут на порозі.

А зсередини схвильовано і розгнівано відповідали:

– Божевільний, чорт вас не вхопить. Тікайте швидше від хати. Бо дід Гарбуз поспускає собак коло конюшні. Тоді буде вам лихо. І мене батько не помилують Ідіть геть, бо я вас не впущу. Я нароблю крику, і позбігаються люди, не соромте мене. Тікайте швидше відсіля.

І почув він кроки в хату. І після цього, постоявши, подивився на хустку і поклав її на порозі.. А сам, повернувшись, зітхнув і пішов від священикового двору в яр. Ішов навпрошки таким кроком, яким ходять старі збентежені сліпці, що покладаються не на певність стежки чи грунту, а на свій вироблений нещастям інстинкт.

Розділ другий

У неділю ранок високий і пишний розпливався над всією зеленню, якою овіяне було село, присипане великими росами. Луна від людських розмов і крику пастушків, від мекання овець та іржання коней, реву волів та корів йшла в поле зо всіх царин села мальовничим звучанням, як і село, пройняте туманом, було кольористе на ранкові фарби.

Кожні груди живої істоти дихали безмежною глибиною супокою і потуги, яка непомітно викликалася сонцем з надр землі і переливалася в кожне стебло і в кожне живе серце. Дихали радісно, глибоко і з таким чуттям, яке говорило, що можна дихати ще радісніше, ще глибше і ще тихше, але не треба напружуватися, бо ранок і так переходить у такий прозорий день, що якби хто уважний глянув з-під церкви на небеса, то побачив би там і зорі, і на великих пальцях ніг нігті, освітлені сонцем, у того янгола, який щоранку летить з заходу на схід назустріч сонцю.

Радісний і щасливий день хліборобського відпочинку!

Цього настрою не сполохав навіть скрип хвіртки, якою зайшла у священиків двір тітка Горпина, одягнена в чорний корсет і в альпагову спідницю. Вона ввійшла і хазяйським оком оглянула двір, потім, обернувшись, уважно подивилася, чого скрипить хвіртка. І зачинила її з таким виглядом, що, мовляв, ніяка статечність ради святої неділі нічого не зарадить немазаній хвіртці. Собак не видно було, а тільки голос дідів Гарбузів чувся з конюшні:

” Повернись, повернись”. Але й він лунав по-святковому. Перед самим ганком, яким входять в кухню, вона відсунула ногами, взутими в козлові чоботи, відро під тин. Ним, видно, дід давав свиням пійло з дерті та й поставив, де прийшлося. Та так відсунула, що аж горобці перелякані захурчали з тину кудись між вишні. А потім, увійшовши в сіни, постукала в двері. І коли зсередини хтось крикнув “заходьте”, ввійшла і побачила наймичку, яка сиділа коло підпіччя, тримаючи між ногами макітру, й заминала макогоном сало.

– Чи панночка дома? – спиталася тітка Горпина.

– Дома… Тільки що, мабуть, сплять, – відповіла наймичка, – бо вони з неділі виходять заміж, то вже щодня мають досить мороки, аби натомитися. Та сідайте на ослін, поки замну і довідаюся, чи встали.

– Якої ж це такої мороки вони мають? – спиталася знов тітка Горпина, сідаючи на ослін.

– Та ось, учора цілий день викладали всякі свої убрання та приміряли до себе, то знов скидали і прикрашалися у всякі золоті та срібні цяцьки. Та все прибігали до мене й питалися: чи гарне і чи все оте добро їм до лиця. Але останній раз плигнули до мене в ліжко під ковдру і давай мене штовхати у бік кулаками та питатися, чи я знаю, як то воно замужем, і чи може дівчина враз умерти від отієї несподіванки, що кожний хлопець преться з нею туди, куди й не треба, неначе дурний.- Ти таке накидаєш своїй панні, яке ніколи не буває жодній дівчині до шмиги.

– Я не раз чула від самого батюшки, що все, що правда, то не гріх. А втім, якби це друга жінка, а не ви, я не розказувала б цього ніколи.

– А чим же це я у тебе заробила такої ласки?

– Та чим? Тим, що панна Варка убігли до мене серед ночі і стали розпитуватися, а який у вас небіж, чи гарний, чи високий, чи чорнявий, і чи дуже швидко бігає, і чи може подужати діда Гарбуза. Та як зареготять, та як ухоплять мене в обійми та й давай мене цілувати як навіжені. А я й питаюся: що це таке з вами? Чи не понюхали часом смаленого хвоста в кнура? А вони кажуть: “Гірше. Я хочу добре навчитися цілуватися, щоб молодий мій не вигнав від себе на другий день по шлюбі”.

– І чого б то вони так розпитувалися? Хіба вони не бачили ніколи Гордія, чи що?

– Та панночки ж не було у нас підряд хто його знає й скільки років. Вони ж училися в Полтаві. А літом жили в Сердегівці. І, Боже, як мені їх шкода було вчора, бо після реготів та дурощів вони почали так гірко плакати, неначе на похороні рідної матері. Та все питалися крізь схлипи та плачі: “Скажи мені, моя голубко, що таке щастя? Може, воно це є удача, а нещастя – то помилка?” І що я могла їм говорити, коли мені здається, що якби я у такому ходила та таке пила та їла, як вони, то була б щаслива. І через те я тільки дихала та мовчала і нарешті доміркувалася сказати: “Підіть до баби Гамарнички, нехай поворожить”. І панночка далі й не витримали коло мене бути. Схопилися і, обтрусюючися, крикнули: “Господи, яка ж ти страшна дурепа! Просто хоч і не кажи нічого”. І після цього знов нагнулися до мене й зашептали боляче – боляче: “А все-таки я одружуся з Харлампієм Пронем. І скажу, аби він покликав у старші бояри Гордія Лундика. А щодо ворожки, то я вже була в неї. А до тебе в ліжко ніколи, ніколи не приходитиму”.

І я оце і зараз, мнучи сало, сама собі гадаю: чого вони так дивовижно промовили останні слова, неначе хтось їм може стояти на заваді до шлюбу, чи що?

А далі Дунька, таке було наймення наймиччине, спиталася:

– А навіщо вам здалася панночка?

– Та мені тільки треба, щоб хтось батюшці сказав, що Гордій прийде дякувати за сердечну опіку аж через тиждень, бо я хочу його трохи відживити, аби не мав вигляду якогось ченця чи скрипиці. Та й обіпрати треба. І щоб батюшка на нього не гнівалися за те, що я буду всьому призвідниця.

– Це таке, що я скажу і батюшці… і… і… Та панночці цього можна й не знати. Ви не турбуйтеся, я все скажу, – запевнила наймичка тітку Горпину, яка встала кажучи:

– Треба йти додому… Незабаром і “Достойно” задзвонять, а до церкви вже трохи пізно. Оставайся здорова… Не забудь же.

І вийшла.

Але Дунька випровадила її аж до тину, де тітка уважно оглянула знов те місце хвіртки, що скрипіло, але, не сказавши ні слова своїй супутниці, вийшла на битий шлях. А Дунька, вхопивши під тином молоденького чубатенького півника, побігла в хату, приказуючи: “Півнику, півнику, бороданьчику…”

Коло церкви Корецька побачила в сонячному світлі з десяток возів, коло яких були прив’язані воли, корови. Деякими господарі поприїздили показати помпезність заможню, а дехто привіз хворих до причастя. Поміж возами продавали бублики, цукерки і всякі інші ласощі. Між ними були і скороспілі ягоди з вишень. Дівчата, хлопці і малі діти стояли натовпами серед перекупок. Та тітка Горпина їх поминула. Поминула й ту стежку, що вела через яр, і пішла додому поза цариною. Стежка була попід самим ровом, зарослим травою, будяками, полином, нехворощею і козельцями. З правого боку уже були прорвані буряки графа Бобринського, обкопані канавками для жуків. На межах де-не-де стояли великі поливальниці, балії і корита з малясою для метеликів, уже не потрібні. А туди за ними, геть-геть аж під ліс, видно було, як красувалися жита і стояли густі зелені пшениці, над якими звисали кібці й дзвеніли жайворонки. А їм знизу здавленою луною відповідали перепелиці хававканням. Дикі качки та лиски з польових озер криком. І лисиці, скликаючи лисенят гаркітливим лящанням. А бджоли, оси і джмелі тягли через поля свою окрему, гостру і тужливу прекрасну мелодію, і теплішу, і яснішу навіть за сонячне гаряче проміння. І здавалося, що то над українськими полями гудуть луни від тих дзвонів, що в давніх-давнах прогомоніли з усіх земних церков на радощі людям у великі свята і тепер чекають до своєї невимовно чарівної, надстепової, гомінливої спілки і найостаннішого звуку ще й з тернівської дзвіниці.

Розділ третій

Якби Гордія хто спитав, чи він спав цієї ночі, то хлопець не здолав би твердо відповісти. І якби таке саме питання було йому на супротивне твердження, то й тут він відповів би непевно. Але міг би сказати тільки те твердо, що в церкві продзвонили “Достойно”. А він лежить у клуні на сіні, з розплющеними очима, справленими в одчинену браму до яру. Через верхи верб, осик, яворів і тополь – туди, до попової хати та церкви. Але якби його й тут хто спитав, чи він бачить той світ, що розгорнув частину своєї ранкової краси перед ним, то він одповідати напевно не хотів би. Хіба лише очима зупинився б на тій сонячній смузі, що, прориваючись крізь драну стріху, переписувала всю середину в клуні і освітлювала коло брами діжку, накриту свитою, і в супротивному кінці складені старі стовпи та дошки.

Гордій лежав під кожухом, скоцюрбившись і вслухаючись у якесь нове, невідоме для нього чуття, яким була переповнена вся його істота. Воно було трохи похоже на ті настрої, які завжди супроводили шкільні нагороди проти великих свят, і на річні переможні переходи з класу в клас. Про них раз у раз хотілося комусь казати, здавлюючи в серці радість перед невдахою, аби не образити. І завжди про них хотілося писати листи найбайдужішим своїм знайомим. А ось про це нове почуття, яке він здобув цієї ночі в походеньках, то вже напевне не напише нікому. Мало того, найлюбішій своїй тітці Горпині про його навіть не загикнеться. Воно у всім єстві шуміло, як якась спокусливо п’яна стидка загадка, яку споконвіку ніхто не відгадав, хоч і репали голови, силкуючись у цім напрямку. Ох, яке це чуття прекрасне й могутнє, незважаючи на свою таємничість та нерозгаданість! Він знає, що якби воно забажало, то всі люди вийшли б із своїх дворів зі статками та худобою і припровадили б їх йому аж до клуні, зірвавши пилюгу на стежках, на шляхах і на межах. Припровадили б і сказали б: візьми, все твоє і ми твої. А він їм відповів би: хоч пили од ваших отар і від вас заступили сонце, але тієї маленької дівочої постаті, що я зустрів під поповою хатою, не здолали в серці заступити, то через те ідіть собі від мене і женіть з собою худобу, бо не потрібні мені ні ви, ні ваші статки та маєтки.

І знає добре Гордій, що якби воно забажало, то всі вояки з усього світу зібралися б із своїми могутніми гарматами і заступили б всі тернівські поля і сказали б: і ми всі, і вся зброя твоя. І потім зараз же щоб ревнули такими страшними громами, від яких осипалася б і глина у всіх хатах, і штукатурка з усік церков, то серце його, сповнене нового почування, принесеного з нічних походеньок, одповіло б їм: забирайте з собою всі гармати та й ідіть від мене, бо не заглушили в мені маленьке слово, яке я почув під поповою хатою на нічних походеньках. Не заглушили прикро докірливе, уроджене з перелякано – приємної несподіванки, слово “скажений”, яке я виніс з-під попової хати коли я був на нічних походеньках.

І Гордій раптово схопився і виструнчився на повний зріст у своїй постелі, подивився вгору, де була щілина у почорнілій стрісі, мабуть, утворена вітрами, уся тепер налита сонцем. Подивився і сів так само раптово. І, швидко вбираючись, усміхався і приказу вав: “Ото так завдання… Ну, ну, справді завдання!”

А коли увійшов у хату, то тітка розставляла обід на столі, застеленім свіжою скатертиною: і борщ з курятиною в зеленій мисці, і курятину в білій квітчастій тарілці, і вареники, запечені з сметаною у високій жовтій макітрі, і затірку з молоком, і ложки, і виделки, покладені в тих місцях, коло яких мали сидіти трапезники, і паляницю високу, білу, аж сонячну, на рушнику, з ножем, напоготовленим до чину. Все – все, що Гордій побачив, підхопило його почуття і понесло в приємні високості рідних звичаїв, де кубляться всякі тумани, повсталі з казок чарівної давнини. У хаті було вимазано, долівка притрушена сухим сіном, і лави навколо стола і попід стінами аж до мисника застелені килимками, навмисне для цього витканими у Петра Лабая. І жердка, і піл біліли під святковими ряднами, що пахли сонячним промінням і береговими вітрами.

Гордій, забувши, що не вмивався, для ради неділі поцілував тітці руку і сів до столу. Вона теж, не зауваживши небожевого прогріху, сіла і, перехрестившись, сказала:

– Господи, благослови своїм духом святим.

Обоє їли мовчки якусь хвилину, а потім тітка підвела голову до небожа.

– Сьогодні вранці, ще як ти спав, була я в батюшки і прохала там, аби не гнівалися, бо ти прийдеш з одвідинами до них аж через тиждень. Не хочеться мені показувати тебе такого, як зараз. Бо ти аж світишся від своєї отієї науки. Треба тебе вилюдніти трохи, щоб не сміялися панянки одуковані.

– Та ви були в попа?

– Кажу ж тобі, що була.

– Чи ви не догляділи часом, чи в них на хаті коло вивода стріха не розшита?

Тітка подивилася на небожа пильно-пильно, а далі й промовила:

– Не догляділа. Чуже господарство для мене зась, і я, не прохана, ніколи не клопочуся ні людськими радощами, ні людським добром.

Гордій побачив, що зачепив тітчину господарську всеосяжність за якусь незриму ниточку, схаменувся і перевернув на друге:

– Та то я хотів сказати, що бачив на самім вершечку нашої клуні велику дірку в сніпках. Під час бурі крізь неї, мабуть, дощ іде.

– Може, ще що бачив? – спитала тітка з недружнім притиском, який говорив, що кожна соломинка в хазяйстві без волі господині не ворухнеться навіть і під час бурі.

Парубок, остаточно збитий з пантелику і згадавши те, що бачив, почервонів і, не знаючи що далі казати, бовкнув:

– У березі, коли пробило 12 годин ночі, щось жіночим голосом страшно сумно співало.

І злетіла враз вся поважна самовпевненість із тітчиного обличчя. І спиталася тітка тривожно, неначе зломленою силою.- А де ж саме співало: чи проти нашого подвір’я, чи проти попового?

– Ніби проти попового, але було так сумно, що мені здавалося, у грудях серце навіки замре.

– Уже років з вісім, як не співало в нашім березі, не дурно це, щось буде, – сказала тітка, справивши погляд у глибінь своєї душі, де живе невмируща бувальщина.

– А що ж воно співає?

– Співає билиця, бодай її пам’ять була не прийняла!

– А чи можна й мені знати про неї хоч трохи? – зрадів Гордій, що може відвернути тітку від неприємного враження, яке він зробив початком розмови.

– Не трохи тобі треба знати про неї, а все треба знати, і конче треба знати. Слухай і, може, хоч ти навчишся обминати в житті горе і непевних людей, страшніших від горя, – теж полегшено зітхнула господиня і, напившись води і втершись рушником, на якім лежала паляниця, сказала: – Оця земля, що за селом засіяна тепер буряками, колись належала панові з мужиків Терещенкові. Буряків він не сіяв, як тепер граф, а тільки пшеницю, жито, овес, горох і ячмінь. У нього в полі залишався раз у раз хліб недомолочений у скиртах і солома з-під молотіння та германування в ожередах. Усі ці залишки глядів лановий, старий дід Маркура Пупань. Але такий дід, якого не було від утворення світу і не буде до страшного суду. Свою займанщину він об’їздив верхи на чорнім коні, що звався Ремез. А зимою теж ним, але уже однокінними санками. І що то був за дід, і що то була за напасть на весь хрещений мир… У кінець його малахая було вплетено шматок олова, кажуть, з півпуда. І хто з бідних мужиків попадався на переїзді з краденою соломою, того він убивав малахаєм і мертвого брав на коня, коли це було літом, і віз туди, за Тернівку, де ото вода страшно нуртує в скелях, і вкидав його у вир. А коли траплялося зимою, то привозив до ополонки і впихав під лід. Коли ж попадалася жінка, то він її возив з собою попід скиртами з тиждень і вже робив з нею що хотів, але додому пускав живою та ще й з пашнею. Та так пускає, що та жінка навіки губила голову і, вже ніколи не думала про свого чоловіка, а тільки марила страшним дідом і вдень, і вночі. І були такі, що йшли в поле навмисне, аби з ними знов зустрівся і возився стільки часу, скільки йому заманеться. І ось тут-то й помилялися бідні жіночі душі. Дід другий раз нічого їм не робив, а простісінько брав на коня живу чи у санки живу і віз до Тясмину і там топив. У неділю всі ті люди, які працювали в пана цілий тиждень, сходилися в маєтку до контори, де сам пан начитував, що кому треба дати. І ото тільки було спитає: “А такій-то чи треба дати соломи?” – то як дід Маркура гукне: “Не тільки соломи, а й пашні дати”, – то вже всі люди знали, що молодичка була в чортячих лапах. Але і та багачка, яка впадала в око старому пекельникові, не викручувалася від спільної жіночої долі в Тернівці. Такій було тільки скаже: “Здорова будь, молодице. А приходь-но в неділю ввечері до Прикупової могили!..” То вона вже й ходила в господарстві так, ніби стеряна. І чи молитви читала, чи кляла усіма проклятого ірода, але приходила неділя і приходив вечір, і господиня, прибрана, неначе дівчинка, і, вся холодіючи та завмираючи, квапилася до могили на побачення. І вже ж він її возив но степу, і вже ж він їй робив, що хотів! Від такої кривди, від такої наруги село гуло, мов стривожений вулик, і вже скаржилися і приставам, і урядникам, а вони було наїдуть до нього в двір край села, а двір у нього був обгороджений сторчовим та щільним парканом. Наїдуть та поп’ються, та й роз’їдуться. А Маркура Пупань з сивими довгими вусами, по чорній одній смужці в кожнім, ще й на своїм чорнім Ремезі як був владником і царем над нами, так і залишався. І втопив він Шурубейлівну, й твою матір, і Кундельку, і Сіромчиху, і Мокієнчиху, і Цицанівиу. І стали мужики радитися, що робити з ним. І, може, радили ся б довгенько, та здибав Маркура мене. Я йому впала в око, і це поквапило мужицьку раду. Стрів він мене в суботу коло кладовища та й каже: “А здорова будь, молодице, а прийди-но в неділю ввечері до Прикупової могили!” Я стерялася. Він такий велетень та такі страшні в нього очі, та такі стидкі та тягучі, що я почула, прости Господи, хіть до нього непереборну. Настала неділя, настав і вечір, і я пішла до нього. Але чи янгол, чи сам Бог мене напутив, я вкинула в пазуху пачку сірників. Приходжу до могили, він на чорнім воронім коні коло неї виграє. Порівнявся зо мною, вхопив за руку, поклав мене ниць на сідло перед собою і помчав ускачки аж на Ринву до скирти. І вже ж тоді кожною жилою я почувала пекельний вогонь, що йшов від нього. 1 чуло моє серце, що була б навіки пропащою. Та й пустив він коня під скирту, знявши мене. Та й поточився, та й упав. Я зміркувала, що він п’яний, і мерщій сірника з пазухи та чирк! – пішло горіть. Маркура схопив з мене свитку, аби нею збити пожежу. Якби був тверезий, то не гасив би. Л я тим часом навтікача. І дома чоловікові чисто все розказала. І зібрав він мужиків, і напутив, що треба робити. І ото вийде було із села душ із сотня та й позалягають у пашні над дорогою, де треба було йому їхати, та й цмокають губами, даючи знати один одному, як тільки ірод на шляху появиться. Цмокотять та піднімають, ніби ненавмисне: там штиря із схованки, а там гостряк коси. А дід, проїздячи та стримуючи коня і гойдаючи малахай з олов’яною бульбашкою коло коневого черева, сміється та гукає до схованих:

– Огій, цмокотуни! А виходьте-но сюди та зробите битву з бідним дідом Маркурою, та побачимо, хто з нас богатир!

Та ніхто не вилазив, бо за Маркурою Пупанем, коли він їхав, чути було, як стогнала земля. Здавалося, що їде військо незриме. І землі було трудно, і вона стогнала. Тяжко з тією душею змагатися, з якою нечиста сила накладає. Та трапився випадок, що таки призвів до битви. У нашого батюшки була за жінку мужицька дитина Марфа Посмітюха, і сумирна, і богобоязлива, і роботяща. Хоч і принесла йому з посагом дівчину оцю, що тепер уже панна і має шлюбувати з Харлампієм Пронем. І саме в Середохресну неділю посту матушка говіла і йшла на сповідь. Коли переїздить їй дорогу анцихрист і каже, щоб прийшла до Прикупової могили в суботу. Вона не йде і нікому про це не каже, бо батюшки десь довго не було і правив у церкві якийсь наїжджий. Ба, йде вона в неділю до причастя, і він переїздить їй дорогу, хапає и на коня й везе у степ під свої скирти. Скільки днів чи неділь там із нею бавився… Ба, з’являється вона в село зовсім потеряна й не йде додому. А стає біля Логвинчука під тином і питає проходящих: “Чи ви не бачили мого молодого? Він на чорному коні, тільки не знаю, чи він і бородою, чи голений?” Люди, було, одведуть її додому, а вона знов приходить на те саме місце до Логвинчука і стає під тином, і знов питає проходящих: “Чи ви не бачним мого молодого, він на чорнім коні, тільки не знаю, чи він з бородою, чи голений?” І нарешті у Білий четвер уранці її викинув Тясмин на берег аж там, нижче каміння. Дехто говорив, що сама втопилася, але село гуло, що втопив її Маркура Пупань. І настала ніч, і всі мужики з села залягли в ровах над тим шляхом, над яким мав проїздити мім. Пробило в церкві північ, аж у нашому березі проти батюшчиного города заспівав жіночий голос. Хто чув, то говорив, що голос Марфин. У тім співі була така тута, що поди говорили, що навіть вікна у хатах і в церкві зайшлися сльозами і не видно було зсередини світу Божого:

Ой горе, горе з такою годиною!

Прокляла мати малою дитиною,

Прокляла мати й щастя позбавила,

Під тинами людськими без жалю поставила…

Коли скінчився спів, появився той на шляху, він їхав від Розсохватої могили. І вже яка там битва була з ним, ніхто не знає. І де поховали повбиваних, ніхто не знає. Тільки па другий день у селі не вистачило одинадцять чоловіків, а з ним – дванадцять. Чорний кінь Ремез теж навіки зник. Коли наїхала московська закуція в село, то вичитала па сходці таку недостачу в мужиках: Лундик Панас, твій батько, Корецький Семен, мій чоловік, Слинько Потап, Кандзюба Кузьма, Платон Пирхавка, Явтух Ядуха, Самійло Запара, Варлам Пиндик, Яків Кацалепа, Мусій Моргавка і Охрім Верло. Кажуть, що якби москалі узнали всю справу, то геть вигнали б село на Сибір. Але людей спільне лихо так злютувало, що ніхто всього не взнає до останнього Божого дня. Але в нашому березі неспокійно. Раз у раз співає проти якогось великого лиха. Останній раз співало вісім років тому проти пошесті холери. І тоді бачили зараз після співу, о першій годині ночі, їхав Маркура Пупань з Розсохватої могили, де сточився бій. Копита в Ремеза світилися, як розпечені казани у тій печі, в якій топили грабовими дровами. І коли ти, Гордію, кажеш, що співало цю ніч, то вже певно не без того, щоб не їхав Маркура Пупань на своїм чорнім коні з Розсохватої могили. І спитався Гордій:

– А дівчат він теж хапав?

– Дівчат – ні… Та те, що було, минуло, а тому, що має бути, треба якось запобігти. Треба, мабуть, освятити двір, – сказала тітка Горпина, встаючи з-за столу. Устав і Гордій…

Розділ четвертий

В понеділок уранці сонця вже було повен двір. І кукурікання; і квакання, і кудкудакання, і пищання курчат здавалося криком сонячного світла. І Гордій, жмурячись і розшолопуючи, умивався з відра коло криниці. Потім, увійшовши в хату, узяв з мисника маленький глечик свіжонадоєного молока і нашвидку випив з житнім хлібом. Далі, витягши сапу з-під лави, пішов на город підгортати картоплю. Город тягся від межі тієї, що йшла проз двір, до графського лісу. На межі роси було страшно густо. Картопляне бадилля, набубнявіле та цупке від нічної вогкості, широким листям теж гнулося від роси. На обидва боки від тітчиного городу розходилися людські. На одному з них якась молодиця, сповнена тієї свіжості, що і все вранішнє зело, підгортаючи кущі, радісно співала. Але слів розібрати не можна було. На городах і далеко за ними на полях перекочувалися купи туману, які відділялися від холодного Тясмину. Всі вони з одного боку були рожеві, бо сонце, розправляючи та вирівнюючи смуги свого проміння, одпихало їх до далеких обріїв і знехотя забарвлювало. “Якщо не в берег, то десь туди погнали тітка корови пасти”, – подумав Гордій, високий русявий парубок, і, нагнувшись і підкачавши холоші штанів, бо був босий, став сапати. Кожний раз йому спадав непокірно чуб на очі, і хлопець зводився і закидав його рукою назад. Над ним жайворонок тріпотів крильцями в сонячному промінні і щебетав. Проміння розбивалося і ламалося, і летіло Гордієві в чуб, з якого блищало тисячами іскор. Але він цього не помічав і, закидаючи рукою раз по раз волосся, струшував цілі пригорщі ламаного та битого світла на землю. Город був чистий і від мишію, і від пирію, і від щириці, і від лободи. Розворушена земля, сповнена перетрухлих трав’яних корінців, пахла картопляним бадиллям. Де-не-де попадався то перерізаний черв’як, то цеглинка, то черепок. І враз від необережного руху сапи викотилася наверх цьогорічна картоплина. Гордій з жалем взяв її в руки й, нахилившись, здавив пальцями. На ній розсунулася молоденька шкірка, оголивши тверде рожеве черевце земляної кульки. І тільки Бог єдиний знає, чому пригадалося хлопцеві в ту мить те пругке й трошки тепле молоде обличчя, що він з таким щастям позавчора цілував під поповою хатою. Від спогаду аж у грудях важко й гаряче стало. Щоб вільніше почутися, він випнувся всім тілом і дихнув. І в його уяву заглянули і дід Маркура, й видовище, й спів із берега. Солодка тривога невідомої небезпеки ухопила мрію в розпечене коло якогось зачарованого безвихіддя. Але, неначе шкодливий пастух, що, підійшовши до чужого баштану і побачивши там під огудиною стиглі кавуни й стиглі дині, шелепає в чуже добро, аби затамувати хвилинну жадобу, хоч і дуже добре знає, що може замість бажаного одержати з усієї мужицької руки глодових кийків не лічено або замашних батогів із нових наконечників якраз у найдошкульніші місця свого єства. Так само і Гордій відчув у собі рішучість ще раз обняти дівчину, незважаючи ні на що, інакше, йому здавалося, він буде навіки нещасний або дурний. І в цей момент, неначе навмисне, виїхала з яру на межу бричка, запряжена парою високих білих коней, і швидко наближалася до Гордія. Парубок так зацікавився цією появою, що забув і де він, і як зодягнений. Бричка була двомісна, на ній сидів, він упізнав, дід Гарбуз, і правувала кіньми панна в чорній сукні і солом’янім темнім брилику набакир. Над крисами широко обвивалася біла довга стрічка, розвиваючись двома кінцями на вітрі. Порівнявшись з підгортальником, панна зупинила коні, нап’явши до себе потужно ремінні віжки. Була в рукавичках аж по лікті, і з правої руки на петельці у неї висів батіг Лівий кінь важко дихав і все смикав віжки наперед на удилах, а правий косив головою й очима і на Гордія, і на сидців і теж смикав зубами збрую вперед, але до цього він ще й землю гріб копитами перед собою. Панна промовила звичайне “Боже поможи”, а потім: “Чи ви не знаєте, як я можу побачити Гордія Лундика?”. І почервоніла.

Це парубок не так помітив, як угадав на відстані метрів 15 і сам, хвилюючись, спитав:

– А навіщо він вам?

– Навіщо? Я не скажу. А якщо це ви, то підійдіть ближче. Ви мені потрібні, – рішуче і супокійно, мабуть удавано супокійно, проказала вона. Коли ж він підійшов до брички, дівчина, не повертаючи голови до того, до кого зверталася, сказала:

– Діду, злазьте та йдіть додому, я й сама з ними дам раду…

Всі зрозуміли, що мова йде про коней. Дід помаленьку зліз і, підійшовши до лівого коня, поправив наритник, який дуже високо підскочив на задку коло хвоста. І, сказавши:

– Та Горностая, Боже, борони, не зачіпайте, а Азіата можна вряди-годи поторкувати, – пішов до двору Корецької, щоб через яр перебратися до священикової садиби.

І коли став на достатній відстані, панна почала:

– Ми, здається, з вами познайомилися проти неділі вночі, але це нехай вас не зобов’язує й надалі провадити знайомство у такий спосіб.

І відчувши, що може щось вийти невиразне, швидко додала:

– Ми не діти і не звірята, аби не здавати собі справи з того, що було. Я одружуюся, а старшого боярина у мого молодого немає. Сідайте сюди на бричку і поїдемо до мого нареченого, я вас познайомлю.

– Вибачайте, будь ласка, я з дорогою душею згоджуюся, але не в такому вигляді, – і показав рукою до ніг.

– Тепер червень, і вигляд у всіх такий, усі працюють. Напевно, застанемо і пана Проня або коло бджіл, або коло робітників.

Гордій же, ніби демонструючи та вивіряючи, весело сказав:

– Погляньте, які в мене ноги, які в мене руки.

– Що ж, невеличкі і добре збудовані. Ну сідайте, я хочу, щоб ви були старшим боярином у мого молодого. Тільки пам’ятайте: всякі екстраваганції геть, – додала вона таким голосом, який говорив, що господиня вживе всіх сил на те, аби тільки екстраваганції справді опинилися геть.

Гордій же, особливого виразу слів не чувши і не відкачавши холоші, не відсукавши рукавів та узявшись за щиток брички та за її спинку, розгонисто сів біля панни Варки. Коні рушили. Вона ж, не дивлячись на нього, як перед тим на діда Гарбуза, сказала:

– Застебніть хвартух!

І в цю ж мить він почув своє становище не в дуже доброму стані. Відчув, що треба щось сказати, аби почуватися принаймні рівноправно настроєм з нею. А тут ще кінські гриви розважали і не давали зосереджуватися. Вони від руху здригалися на шиях та закривали в одного зелену стьожку, а в другого червону. Мабуть, повплітані дідом. То знов викидалися наверх. Коні були такі високі, а бричка була така низька, що кінські вуха, здавалося, закривали небо і ліс.

– Шановна панно, ви, мабуть, почуваєте, що мені треба щось сказати, аби розвіяти дурнуватий настрій, який почав утворюватися поміж нами. Настрій, який виходить ніби з нез’ясованості моїх стосунків, започаткованих до нас ще позавчора ввечері. Але коли я про це думаю, то роблюся просто дурний, бо не знаю вас. А кожну картину, що від нашого знайомства постала, і думку, яку ця картина викликала і викликає, потрібно з’ясувати й таким чином звикнути до неї. Бо ми живі люди, бо, мені здається, що ми шукаємо самі себе. А цей світ, що ми бачимо і в якім ми ніби є центром цього всього, що я говорю, не потребує виправдувати ні перед ким. Хіба полю чи сонцю не байдуже, коли кібець, ген аж той, що летить з шумом попід лісом, дожене і пошматує на першім дереві жайворонка? Чи оці хліба, що понад межею, і ті картоплі, що ми поминули, хіба потребують чи вимагають з’ясування причини їх буття на світі? І я, бувши залежний від загального стану природи, від її стихійної невблаганності, не знаю, як і почати наперекір панівному настрою з вами з’ясовну і зараз потрібну мені розмову.

Дівчина мовчала, і Гордій зрозумів, що вона нічого не збагнула з його промови, і йому стало ніби аж приємно від цього висновку. Із самовпевненістю рішив, що вона слухає, як шалено б’ється його молодецьке серце. І скосив очі в її бік та й помітив на високих грудях, на тім місці, де чіпляють брошки, червоний польовий мак. “У неї, мабуть, теж серце неспокійно б’ється”, – подумав. І побачив ще, що одно пасмо кіс, відділившись від скроні, закривало до половини вухо й щока від цього чіткіше окреслювалася. І на ній коло вуха ріс білесенький пушок. Гордій став хвилюватися, бо це ж він у той пушок тоді цілував, шукаючи нестямно її вуст.

Вона ж, чи зрозумівши, чи ні, що твориться в його єстві, на все відповідаючи, сказала:

– Візьміть віжки!

І, повернувшись до нього, простягла з віжками руки. А Лундик, неначе ждучи на той рух, не з’ясовано дико вхопив її попід руками і придавив до своїх губів її підборіддя.

Бо панна Варка з усієї сили рвонулася від обіймів і підставила не те, що кинуло його на неї. Віжки безладно посунулися по щитку. Коні, відчувши волю, рушили з копита межею в степ. І віжки попід колесами потяглися по землі.

А небо над землею, повне пташок, таке прозоре й високе, що жодним вудлищем з найвищої тополі ніхто не досяг би, і поле на землі з пшеницями та житами саме у красуванні, і межі, зарощені шпоришем, косариками, молочаєм, безсмертником, і чепчиком, і звіробоєм, були такі спокійні і несхвильовані. І все було пройняте літнім польовим леготом, який ніби дихав, а не шептав: люби й не торкайся, дивися і не думай, і попливеш аж туди, за зелені могили та кібці, та ліс, попливеш на хвилях щастя, які йдуть з глибини полів верхами хлібів, аби кинути мудрого за далекий обрій у степове безмежжя супокою, де думки прозорі і серце б’ється так само супокійно й тепло, як прекрасне червневе сонце між небом і хлібами. Все, все було блаженно доброзичливе і людському серцю, й людській думці, тільки бричка, що летіла межею поміж хлібами з двома запряженими велетенськими білими кіньми, везла дикий неспокій, дику та бездумну боротьбу.

І випростала панна Варка праву руку, і зо всієї сили, на яку в ту мить була здатна, штульнула Гордія товщим кінцем пужална із свого батога, який висів у неї з руки на петельці. Штульнула в губи, і він її пустив. Вона скочила з брички й впала в жито. Потім, схопившись, вибігла на межу і рушила бігти до Тернівки, поправляючи на голові брилик. А коні гналися до лісу. Гордій, замазаний кров’ю, що текла з розбитої губи на підборіддя, і тримаючись однією рукою за спинку брички, а другою за сидіння, дивився якусь мить услід панні Варці.

А далі, ніби остаточно втративши глузд, і собі плигнув з брички, яка летіла у повний кінський скік. Плигнув і якраз попав ногою у віжки, що тяглися коло коліс, ще й досі не потрапивши уплутатися в них. Коні, протягши парубка межею, а потім житом метрів з десять, оббігли коло його кружка і стали в пашні, гатячи мокрими боками і смикаючи зубами і колоски, і віжки, зачеплені за людські ноги. Цю нагоду Гордій використав в одну мить. Розмотав ноги і, вставши з землі та натягаючи до себе віжки, які не були на диво кіньми зашлапані, та йдучи обережно, аби не налякати тварин, спинився за бричкою.

І, держачи одною рукою віжки, оглянув себе. Весь бік був у землі і зелений від розчавленої та порваної трави. Але, хоч стегно й боліло, шкура не була здерта і сорочка навіть не висмикнулася із штанів!

– Оце так штука! Оце втяв!.. Оце тобі візита після закінчення науки і посада вчительська! – вирвалося у хлопця вголос. – Але якби я не плигнув, то коні увігналися б або в якусь кручу, або добігли б до лісу і однаково покалічилися б.

Далі Варка поїхала сама, запросивши Гордія до священика на завтра о 12-й дня. Попередня нічна пригода не давала спокою хлопцеві. Уночі він пішов до священикового двору, але, побачивши у вікні церковної бані дивну босу дівчину в самій сорочці, мерщій повернувся.

Батько панни Барки, отець Дмитро Діяковський, після закінчення Київської духовної семінарії одружився із вродливою співачкою церковного хору і став священиком у селі Тернівці. Завів зразкове господарство, посадив великий фруктовий сад, утримував найкращу в околиці амбулаторію, давав гроші на навчання талановитим дітям, дбав про старих, залучав селян до української культури. За це його ненавиділи місцеві поміщики, чиновники й попи. Народ обрав до російської Державної Думи отця Дмитра.

Коли о. Діяковський одержав звістку про смерть дружини, то повернувся з Петербурга, покинув усі свої справи, роздав добро, почав пити й ночами кудись зникати. Пішли чутки, що вночі Діяковський ганяється за марою Маркури Пупаня. Лише коли місцевий багатій Харлампій Пронь захотів одружитися з Варкою, панотець ніби трохи отямився, припинив пиячити і зникати вночі.

Гордій прийшов до священика, як просила Варка, о 12-й. Хотів з пошани поцілувати руку, але той не дав, сказавши, що не варто ламати своїх атеїстичних переконань навіть з пошани. Далі вони говорили про літературу, про твори В. Винниченка, про долю України. У розмову включився Пронь, показав пістолет і сказав, що стрілятиме, як і поміщики у Росії, в кожного, хто потягнеться до його землі. Гордій не витерпів і вдарив нареченого Варки, той крикнув йому стати навколішки, інакше застрелить. Гордій, хоч йому кортіло скочити, побігти, байдуже відвернувся від небезпеки, а Варка вибила пістолет. Отець Дмитро сказав Проневі, щоб той більше до них не приходив.

Повернувшись додому, Гордій нічого не сказав тітці про сутичку із Харлампієм Пронем. Та розповіла йому свій страшний сон, коли їй наснився Маркура Пупань, який обіцяв “довести її до краю” (а він і справді в молодості чіплявся до неї, але жінка дивом урятувалася!). Лундик зібрав речі й пішов у сусіднє село до свого товариша, який завідував школою й обіцяв улаштувати його на роботу.

У сутінках тітка Горпина побачила, як до хати й справді під’їхав чорний вершник. Коли нападники, які шукали Гордія, залізли в хату, то побачили, що тітка померла зі страху. Пронь з приятелем іще й повісили її та поїхали повідомляти пристава, що Лундик убив свою тітку, вкрав гроші й утік. Наступного дня в оселі священика знали про те, що Лундика розшукують як убивцю.

Служниця Дунька звинувачує Варку у “відьмацтві”. Та змушена була розповісти: ворожка сказала їй, що дівчина не матиме щастя, поки її покійна мати буде вставати з того світу, виходити на берег і співати вночі. Треба, щоб хтось проспівав цю пісню й повернувся тією стежкою, що літають відьми. Тому Варка й вирішила все зробити сама, а під час цієї дії її й застав Гордій.

Отець Дмитро з донькою зібрали необхідні речі й уночі кудись виїхали, дозволивши Дуньці та дідові Гарбузові взяти собі дещо.

Решту розібрали селяни. Так зникла садиба священика, і подібних до неї не було вже в усій Україні.

У вівторок увечері Гордія Лундика вели в якісь новочасні катакомби. Відчинилися двері – і його завели до великої кімнати. Там сидів пан Підотаманчий. Селянин, який привів Гордія, сказав, що спіймав того в лісі, подумав, чи не підглядач, тому вирішив привести до отамана.

У цей час писар Петро Пахомович зачитував Мелеті Сверделецю статут і картав, що той його не дотримується. У статуті було: “Беручи до серця долю рідного народу так, як чемний, та уважний, та розумний син долю своєї матері, який не забуває ні на мить, що вона дається Богом у житті тільки раз, ми заснували братство під назвою “Перший курінь вільних українців” для того, щоб у самім зародку вирвати в столипінської реформи жало, скероване просто в серце самостійності нашої батьківщини. Повинність кожного члена є безумовне послухання старшини цього братства, яке правує свою діяльність на те, аби в російського поміщицтва на нашій землі віднімати силою гроші і передавати їх обезземеленим селянам, перетворюючи так все населення в маєтне. Практично цей процес мусить відбуватися таким чином: у кожній економії чи на фермі ми повинні мати таємного члена, який слідкуватиме за робітниками і в роботі, і в побуті, і, помітивши, що якийсь працює не для пропою чи гулянки, а для того, щоб вибитися із злиднів, то йому наше братство дає непомітно для других гроші у розмірі від 500 до 1000 карбованців і портрет українського діяча культури чи політики з тим, аби селянин негайно купував хату і шматок поля або деревні на будівництво і грунт для господарства. Збудувавши собі оселю, він, як прикмету свого щастя на ціле життя, мусить тримати в господі даний портрет”. Мелета, даючи гроші селянам, казав, що то від Бозі, і не радив вішати в хаті портрети великих українців, бо то всі, на його думку, арештанти, як. наприклад, Т. Шевченко. Писар від такої заяви скипів, Мелета схопив його і вдарив об землю, а отаман підскочив і вбив зрадника.

Члени братства вирішують переїхати в інше місце, у волинські ліси. Але перед тим хочуть забрати 20 тисяч карбованців у Проня, з яким був зв’язаний Мелета. Гордій зустрічає серед братчиків отця Дмитра. Питає в нього про дочку, а той відповідає, що вона в Лебединському монастирі.

Коли одбирали гроші у Проня, то Лундик смертельно того поранив. Перед смертю Пронь сказав, що це вони довели тітку Горпину до смерті, але свідків немає, тому на Гордієві завжди залишиться печать убивці. І Варка теж сказала, що не поїде із вбивцею.

Розділ тринадцятий

Ми всі бачили не раз, як хмари, пробігаючи через степ, тягнуть за собою холодки. І ними проймають чорно до самого дна і ріки, і ставки, і озера. Але коли хмари, мандруючи далі, витягають із води свої чорні хвости і волочать їх сухими знов, то вода так, як і раніш, іскрить міліардами сонячних кришок, світиться водорослинністю і кипить маленькою і великою рибою, навіки забувши про те темне, що затуляло на деякий час сонце. І всяку юнацьку душу коли охоплює настрій, то вже до найдальшої і найменшої цяточки її єства. І коли він минає, то вона стає такою, як і була: свіжою до сприймання інших життєвих змін.

Гордій Лундик не був винятком з-поміж молоді. Він теж, підхоплений одним психічним вихрем і зафарбований ним зосередка аж до останньої клітини тіла, йшов страшенно швидко Лебединським шляхом. В його голові і у всіх нервах стояла нерухомою печією одна думка: що треба виборсати себе з тенет Проневих і треба це зробити з панною Варкою. Треба розбити накинене Варчиній думці твердження, що він душогуб найріднішої кревниці. Як це зробити, він ще ясно собі в голові не мав. Але що він це зробить, то в цім сумніватися не міг ані на мить. Він знав, що вже вечір, що місяць світить на небі і що шумить без вітру ліс і нічні птиці то тут, то там стали подавати голоси. І що він іде уже від Обіясникового майдану, і що швидко вже буде монастир. Все це він знав, але жодного околишнього враження не доносив зір до свідомості, аби воно могло затриматися якоюсь ознакою в душі.

Озеро він перед монастирем побачив несподівано, і все-таки воно його не вразило новиною. Може, через те, що воно, як і всі українські ставки, було обросле вербами і тополями. І місяць лежав у його плесі так, неначе камінь у рибальській рогелі, натягуючи вниз її дно, на взір перевернутого конуса. Може, і через те, що безодня нічного неба свою неосяжну неміренність явила у маленькім озері, яке має в діаметрі з третину кілометра, і нагадувала Лундикові колишні думки про смерть і про вічну байдужість космічної озії (громаддя), схожої своєю таємничістю на маленьку людську душу. Не знаю, але Гордій минув озеро так само байдуже, як і кожний кущ, що траплявся йому в лісі, над шляхом, і так само байдуже, як і космічна озія на його дивилася із своєї страшної таємничості. І тільки аж у тім місці, де вже одбивалися у воді монастирські мури, Гордій усією силою і яснотою думки побачив у плесі, на тлі нічного неба, грубий, але куций хвіст, що ворушився то сюди, то туди. Він не був подібний до жодної водорослини, і через те Лундик поглянув угору на мури. І побачив, що вони навколо монастиря покриті бляхою, яка блищала від місяця, а з-під неї витикалася чверток на дві гадюка і нагиналася то в монастирський двір, то в озеро. Хлопцеві стало так сумно, аж моторошно, і він поспішив до тієї верби, що про неї говорив отець Діяковський, але то була не верба, а липа. І, діставши найнижчу гілляку, він видерся на дерево. З його було справді видно ввесь монастирський двір. З правого боку у дворі виднілися дві церкви між тополями у місячнім сяйві. З лівого було кладовище, а внизу черницькі келії серед вишень і бузкових кущів.

Місячна ніч була така тиха, що вершки тополь не ворушилися, так само як і хрести на церковних банях і на кладовищі. Такої видної місячної ночі зимою на ставку лускає лід, аж іній сиплеться з очерету та з занімілих верб. А літом лускає на кладовищі тільки один хрест і падає на гріб. Бо, кажуть, на цвинтарі серед покійників завжди є якась одна незапечатана душа, над якою немає хреста, і вона дбає, щоб усі гроби його не мали і щоб увесь цвинтар обернувся у пустелю, зарослу дикими травами. Вона щоночі встає з могили і йде між найгустіші хрести і одного зламує і потім біжить навколо кладовища, примовляючи:

Поки цвинтар оббіжу,

Кожний гріб заворожу,

Щоб не мав хреста ніколи,

Обернувшись в дике поле.

А за нею покійницькі покривала так хурчать, неначе цівки на прядці у тієї вдовиці, що, приспавши дітей, довго вночі пряде, поки сон не зможе її. І, добігши до свого гробу, незапечатана душа зникає в ньому. Але Гордій не ждав, поки лусне хрест, а по тій гілляці, що звисала в монастирське подвір’я, спустився руками і плигнув на землю. Попід мурами росла стрижена акація, а по той бік неї світилася стежка, над якою у вишеньках і в кущах бузку біліла келія з маленьким ганочком. В її лівій половині з двох невеличких віконець ледве-ледве блимало світло. Лундик, оглянувшись на всі боки, підійшов до вікна. Зсередини над ним висіла серпанкова запона. І під супротивною стіною стояло ліжко з дівочою постіллю. Над подушкою в кутку висів образ Спасителя, прибраний рушником і заквітчаний у якесь зілля. І світилася лампадка перед ним. Але живої душі не було. Що робити? І він постукав у шибку двічі так, як навчав отець Дмитро. І відчув такий же спокій, який він уже переживав, коли цілився на Проня, аби вбити.

Із-за стіни швиденько вийшла дівчина, одягнена в рясу, і, одкинувши клямку, ввійшла в сіни. І гуркнула засувом. Гордій ждав, що вона вийде надвір, і вже ніяковів, не знаючи, як опанувати ситуацію. Але вона мелькнула знов у вікні за ту саму стіну, з-за якої виходила. Хлопець, далі вже не вагаючись, зійшов на ганок і відчинив двері в сіни. Із них у келію двері були вже навстіж… І він опинився у пристановищі якоїсь дівчини в чернецькім одязі і сказав:

– Добривечір!

Черничка, стоячи коло маленького столика, на якім лежав дерев’яний хрест, і спираючись лівою рукою на ріжок таки ж цього столика, застеленого чорним обрусом, замість звичайного привітання на привітання, спиталася, злякано:

– Хто ви такий?

– Я Лундик! – була відповідь.

– А хто ж вас навчив, як до мене добратися?

– Ваш батько. Вони послали мене до вас сказати, що виїздять із цих країв на кілька років.

Остаточно упізнавши панну Варку, Гордій виклав, так би мовити, офіціальну причину свого візиту.

– Дякую. Був у мене батько про людське око, а тепер у мене виривають його і з цієї ділянки людських відносин. Роблять найсиротішою сиротою навіть у цих стінах. Так можуть справлятися тільки ті люди, які на цім світі не те що не шанують, а навіть нищать свою кревність. Люди заклопотані тільки собою. Люди дикі. Ідіть негайно з цієї оселі. Лишіть мене моїй самотині, про яку я так розпачливо марила останній час. Чого ж ви стоїте? Облиште мене, – майже вигукнула тремтячим голосом нещасна дівчина. Гордій остовпів від несподіваного звороту мови і спитався з таким почуттям, яке опановує ту людину, що, впавши в водяний вир, шукає очима, за що б ухопитися руками, аби тільки не осісти своєю вагою у глибокий, смертельний холод бурхливої стихії:

– А що я скажу вашому батькові?

– Що? Нічого! Немає у мене батька навіть такого, який був про людей. Бо той казав, що сам приїде попрощатися перед від’їздом, а цей послав якогось, якогось… ідіть від мене. Ви вже зробили свою справу. Для вас, я бачу, немає нічого святого на землі. Чого ж ви стовбичите? Зараз ідіть геть! Бо покличу черниць. Тут єсть і поліція, – проказала вона зниженим, але страшно схвильованим і безжально погрозливим голосом. Та й підійшла до вікна і почала відчиняти його гарячково і задихано.

Гей, душа козацька молодецька, держися. Бо лози, і верби, і тополі хитаються аж до грунту і від степового вітру. А дуби ж тільки від тих морських бур, що пролітають над Україною, несучи у хмарах свого пилу і блискавки, і грім. А ти ж похитнулася і не від вітру, і не від бурі, а від сердитих слів нещасної дівчини. І глянув Гордій на вікно, на стіни, на двері і на ікону. І зрозумів, що треба рятувати не життя, але його душу і добру славу. І що для рахунку зараз їй годиться ніщо, тільки смерть, і витяг він свою огнепальну зброю з кишені, приставив до виска і, спустившись навколішки, проказав:

– Першому вашому слову, яке ви вигукнете у вікно, пролунає постріл, і я лежатиму на підлозі вашої келії з проваленою головою. Варко, єдина моя зірко на ввесь холодний і байдужий світ. Послухайте мене останній раз.

У дівчини безсило звисли обидві руки. І вона обернулася до нього, мовчазна, з нерухомими очима. А потім, ставши крок назад, взялася за край ліжка, ніби щоб не впасти, і затихла. А він говорив:

– Вся ваша поведенція зі мною свідчить про те, що ви маєте на увазі ту драму, яка відбулася на хуторі в моєї тітки. І ось же знайте, що не я її, бідну, довів до смерті, а Пронь.

А він тільки розпустив чутку про моє злочинство. Ви добре пам’ятаєте останній мій візит до вашого батька, і вам не тяжко збагнути, що я став жертвою помсти українського поміщика з московською орієнтацією. А ви сказали, що ви найсиротіша сирота, ніби апелюючи до моєї людяності. А я, по-вашому, хто тепер? І чия людяність спроможеться на сміливість, аби при людях серед білого дня тільки привітатися зо мною. І якби я хотів сховатися від життя так, як ви, у монастир, то мене негайно вхопили б на першій брамі і віддали б поліції, аби запроторити в Сибір, винного єдиному Богові за те, що він пустив тільки мою душу на світ. І це тепер, коли моє єство прагне працювати для свого племені тим, чим я вийшов із семінарії після трьохлітньої науки. Коли я вірю, що нині тільки школа здатна розворушити живу думку в наших людей, що тільки вона є джерело живущої води, яке споліскує їй душу і промиває очі, забруднені тисячолітньою недугою. Я не боюся, що воно на нашій землі зараз заросло осокою і татарським зіллям. Бо знаю, що його плесо тільки тоді блищить чистотою своєї течії, коли українські руки з любов’ю розгортають над ним усяку болотяну рослинність, аби туди дивилося небо і життєдавче сонце. Але ба, не сівба мене, вчителя душею, дикі обставини нашого життя кинули на бунт, у який я ні на крихітку не вірю. Я певен у тім, що він доведе бунтівника до деморалізації і до погибелі. Бо там, де революціонер не зв’язаний широким національним рухом, він робить своєю совістю всякі вибачення і спонуки, які діють на етичні принципи так, як вогкість на блиск залізної бляхи. І, щоб не стати у прийдешнім житті цією бляхою і не переродитися на звичайного злочинця, я забіг оце до вас і навколішки благаю: дайте мені шматок пасма своєї коси, він буде там, у тьмі, за стінами цієї келії, самотньому серцю більшими святощами, ніж селянці всі двунадесяті свята за цілий рік!

Панна Варка мовчки як стояла, так і з місця зрушила. І, підійшовши до столика, на якому лежав хрест, узяла табурет, застелений килимком, і поставила під іконою. Потім, вилізши на його, дістала лампадку і поставила її на верхню частину ніжки дерев’яного ліжка, а сама, злізши із стільця, витягла з-за плеча пасмо коси і відпалила його над лампадним вогнем. І, загорнувши у білу маленьку хусточку, яку витягла з рукава, сказала:

– Ідіть, нате.

Гордій упхнув у кишеню зброю, схопився з колін і, підійшовши до дівчини, взяв подарунок, поцілував його і всунув обережно туди, куди і зброю. А далі, ніби вагаючись, похитнувся наперед і обняв дівочий стан руками. І, притиснувши його до свого живота, впав з нею на ліжко. А потім, так, як сонна дитина шукає в матері цицьки, він обличчям знайшов пазуху в рясі і крізь тоненьку сорочку влип губами у персо. Дівчина, поки стямилася від несподіванки, відчула, як пливла до серця і повільно заливала розум гаряча хвиля жадання собі отого парубоцького, про яке дівчата не говорять, а коли думають про його, то червоніють. Відчула, що зажадала його за життя, за сором, за ганьбу. І злякалася. їй здалося, що він справжній душогуб, бо чого ж він такий наполегливий? І, взявши обома руками Гордієву голову, нагнулася до вуха і гарячими словами прошепотіла:

– Пусти мене, я піду запру двері, щоб хтось не нагодився.

І він, уловивши у цих словах дівочу згоду на ввесь його парубочий не насит, розвів руки і сів. Панна Варка, не оглядаючись, вискочила в сіни, потупотіла Ганком і з’явилася надворі перед вікном і відчинила його.

– Я вас обдурила, аби страшне не сподіялося. На сполох кричати не буду. Але знайте, що кожна мить пробування вашого у келії може привести або чергову черницю, або саму ігуменію. І я можу стати найнещаснішою душею на цілий світ. Краще тікати крізь вікно, бо через сіни живе ігуменія, – заговорила пошепки і кваплячись панна Варка. Із усього я догадуюся, що ви з батьком зв’язані якоюсь страшною і таємною справою, про яку ні люди, ні я не знаю і знати не хочу. І думаю, що Пронь гірший від вас обох І що він так само, як і ви, чужий моїй душі. Через те ідіть собі за цю, високу ограду на свої стежки бурхливого світу, а мене облиште по цей бік неї, між стриженою акацією на куценькій стежці, яка веде із келії в церкву, а з церкви в келію. І я щодня молитимуся за свою, за вашу і за батькову душу. Прощайте.

І швидко вернулася на ганок. Якби над головою в Лундика враз тріснула стеля і сволок, то не зробили б такого враження, як ті слова. І він, вставши з ліжка, помалу підійшов до вікна і переплигнув лутку. Надворі на мить зупинився, аби отямитися і знайти над оградою верх знайомої липи. Але, помітивши на ганку чорну постать панни Варки, сказав таким голосом, неначе до тієї зірки, що між мільйонами зірок найдальша і від земної планети, і від його серця, або неначе до кісток тієї черниці, що перша була похована на монастирському кладовищі:

– Щиро дякую!

І рівною ходою зашелестів крізь стрижену акацію під ограду і там, підскочивши, вхопився гілляки. І, піднявшись на руках, перекинув ноги на мури. Потім, випроставшись, сів на них і скочив на той бік. І чути було, як пошуміла висока трава від хлопцевих кроків. І затихла, злившись з передранковою тишею Лебединського лісу. Ще не встиг загальний спокій встаткуватися по той бік і по цей бік мурів, як на безгоміннім ганку малої келії заговорила панна Варка. Неначе тим подіям, що тільки що відбулися, повстала луна, повна туги. Спочатку голос був тихий і докірливий, а потім перейшов майже у повне мучення розлуки і нарешті зваги, справленої тільки на одну путь:

– То це він справді пішов ображений, нещасний. А я залишилася ще самотнішою, ніж мені здавалося. І він покине шматок моєї коси десь у лісі на дорозі, аби довіку не вгадати тієї, що не вміє бути чулою і зрозумілою, що в щирому хлопцеві добачає тільки харциза. І я, дитина отого життя, що шумить за мурами, мушу забувати світ у міру того, як одсихатиму від його материнської зеленої галузки? І муситиму тлумити незрозумілими мені уставами і молоде чуття, і свою ще дитячу думку. Вранці молитися, вдень – молитися і перед вечором – молитися. А ввечері сповідатися. І коли вночі прокинуся, то знов ставати навколішки і творити молитви, що під ними, неначе під холодними гострими крижаками, моє серце сходило кров’ю і, знесилюючись, не давало ні думки, ні навіть розпачливого почуття туги за радісним Божим світом? І все робити хоч і під доглядом доброї матушки Карташової, але для того, аби мені згодом стати такою, як ікона, твердою та холодною і поточеною червоточиною. Страшнішою, ніж трухляві дошки, не вжиті на домовину і складені десь у монастирському льоху? Господи милосердний! А я аж тремчу його вхопити устами, руками і ногами стиснути хлоп’ячі коліна, і втягти його в своє лоно під саме серце. Ох ні, не маю я сили тут бути. Я побіжу. Я дожену його. Я скажу йому: на, візьми мене і обніми, і тисни, доки не зломиться моя спина, неначе молоденька вишенька. І коли я після цього ще живою лишуся, то буду твоєю полюбовницею і дружиною. Зроблю тебе учителем, аби ти служив Україні. А я буду догоджати тобі, моєму любому і моєму на цілий світ єдиному панові. І я тебе доглядатиму і годуватиму, аби був дужий, неначе той молодий кінь, якого прийшли ловити на пасовисько, щоб надіти перший раз гнуздечку. Я тебе доглядатиму і годуватиму, аби щохвилини мав думки чіткі і ясні, неначе степові птахи на вранішнім та безхмарнім небі. І, Господи милосердний, прости мені, бо я не від Тебе тікаю, а від домовини з живими людьми.

І скочила панна Варка з ганку, і поки обходила келію, то йшла тільки швидкою ходою. А як порівнялася з першим хрестом на кладовищі, то рушила бігти проз його так неначе незапечатана душа.

І після цього, через хвилин п’ять, почувся за оградою монастирською серед Лебединського лісу пронизливий жіночий поклик:

– Гордію!

І в ньому чувся давній – давній заклик дочок наших предків, повний бажання віддати свою молоду ласку вибраному хлопцеві. Але у відповідь йому тільки заспівали півні у селі Лебедині та в монастирських церквах пробило дві години. І від цих звуків ліс поширшав передранковою прозорою росяною напругою. А в монастирі тополі, церкви і хрести на кладовищі з келіями повищали, неначе навшпиньки знялися почути найдальший і, може, перший ранковий монастирський звук, що встане як хвала чи як прокляття далеким, над лісом зарожевілим небесам. Тільки келія, покинута панною Варкою, була незмінна і мала відчинене вікно на стежку, серед якої велика гадюка, мабуть, та, що була на мурах, піднімала голову то в один бік, то в другий. Здавалося, що вона хоче посісти місце, яке покинула людина.

Розділ чотирнадцятий

Якраз сонце сходило, коли Гордій доходив до тітчиного хутора. А з-за села, із-за Тясмину розголосо кукурікали півні. І від того, що був Гордій дуже втомлений, бо вже більше як добу не спав, і падав кілька разів одпочивати, і зараз же схоплювався, щоб не заснути, – то думка його йшла непомітно для свідомості, так, як вода йде зимою попід кригою. Хоч і далека від денного світла, але все-таки освітлена. Через те вранішні пташині звуки він сприймав наполовину як співи дружок тієї молодої, що ходить по селу напередодні вінчання і запрошує родичів на весілля. А ті велетенські дві тополі, між якими були ворота в двір, світилися до розпеченого сходу блискучим ряботинням листків. З першого погляду думка говорила, що то висять на гілляках тисячі маленьких дзеркалець і ворушаться вітром, і світяться сонцем. Але де ж молода до цих вранішніх дружок та до блиску тополь, примочених досвітньою росою? Де вона, заквітчана квітками від чола через голову аж до намист та до китиць, мішаних на спині широкими різнокольоровими стрічками. А! Ось її голова підводиться над селом. А її прикраси, зачепившись за садки та за хати і за далекий ліс, дотяглися до небес, неначе пасма гарячого проміння. Сонце. Сонце! Це сонце так зустрічають півні. Це вони співають, а не дружки. І Гордій, ніби прокинувшись з дрімоти, протер рукою очі і став квапитися, аби швидше прийти в клуню, упасти на сіно і заплакати від того, що…

Не так серце хоче,

Як Бог нам дає.

Але коли увійшов у двір і побачив хату на замку, припечатану сургучем, і корбу над криницею без мотузки, і серед двору ту діжку перекинуту, яка стояла у клуні, накрита свиткою, – мабуть, з висівками, бо на спідніх клепках і зараз біліло їх там із пригорщ, – то напівнепритомність з його душі неначе хтось здув. І, ніби вовк, почувши несподівано кілька пострілів з усіх боків, плигає навмання туди, куди вже ноги насилковані бігти,

Хоч би назустріч і найбільшій небезпеці, так і Гордій вскочив у відчинену наскрізь клуню і побачив в сіні те місце, де недавно спав, улежане ще й досі так, неначе він за пін години його покинув. Не було тільки кожуха, рядна й подушки. А яр, верхи осик, тополі, і яворів, а далі попова хата і церква непорушно стояли, як і раніше. І повернувся Гордій лицем до стріхи над першою брамою. І коса стриміла над одвірком так, як і стриміла І витяг він з кишені браунінг, наблизився до коси і сказав:

– Ну, костистая смерть, цикнемося з тобою, неначе за столом на весіллі молодий з молодою чарками.

І цокнув п’ятку коси кінцем зброї, заплющив очі, роззявив рот і поклав на передні зуби смертельну дудку… Та й почув знадвору з дуже втомлених жіночих грудей: “Ху!”

І він мерщій сховав у кишеню “смерть” і вийшов з клуні. У дворі було тихо і не ви дно нікого. Сказати б, що скотина могла порушити тишу занімілої садиби, та в сажі не було свиней і ляда висіла на однім завісі. Повітка теж чорніла порожнечею з відчинених дверей. І він швидко пішов через двір проз криницю до льоху і побачив селянку, що тільки що витягла мішок бараболі і мовчки стояла над ним.

– Добридень!- привітався він.

Селянка оглянулася, і Гордій упізнав Казиленкову, яка, і його упізнавши, зніяковіла і, не відповідаючи на привітання, почала говорити:

– І то бісової віри дитина десь забарилася. Ще хтось нагодиться і переб’є всю рахубу. А кого й найбільше боюсь, то це сусідів бабиних. А вони їй ще за життя допекли до живих печінок. І я прийшла забрати все, що в господі лишилося, аби тільки тим зажиракам не досталося. І щоб бабі Корецькій хоч на тім світі було легше.

– А кого ж ви ждете?

– Та Грицика. Відколи послала за ломком, а його досі немає. Треба одірвати замок від хатніх дверей та забрати все, що можна, аби тільки не дісталося отим роззявущим та загребущим сусідам баби Корецької, які допекли їй ще за життя до живих печінок. І, може, господині хоч на тім світі стане легше, як довідається, що лютим ворогам нічого не дісталося. Та бісової віри дитина десь забарилася. Ще може хтось нагодитися та перебити всю рахубу.

– А на якім кладовищі поховали тітку Горпину? Чи на Хрокалівськім, чи на Лабаєвім?

– Якби-то на кладовищі, а то ні. Поховали під тином, як собаку. Ні хреста, нічого де поставили. Прийшов наш хвершал Федір Онопреєвич, подивився, що лікарями та приставами лежить опатрана, неначе гуска перед Різдвом, і покликав мого чоловіка та ще Хрола Кигтя. А вони викопали он там, під тином, яму і в сякій-такій домовині спустили в діл. Загорнули та й пішли. Он гріб чорніє аж сюди.

– Мамо, є ломок. Він лежав у курятнику під віниччям, – почувся хлопчиків голос аж із межі.

– А де ж ти, невіро, і досі барився, що мені аж занудило, тебе ждучи?

– Та я йшов через кладку і дивився, як дві жаби душилися. Та й хотів їх вдарити ломком. Та й нагадав, що діти кажуть, що вдарити жабу, то це однаково, що рідну матір вдарити в цицьку. І мені стало шкода вас, і я не вдарив.

– Моя дитино, іди, я тебе пожалую. Оце тільки й приятеля.

Тяжко було дивитися Гордієві на цю злагоду дитини й матері. Тяжко, бо у нього її не було і, мабуть, не буде і чогось похожого на неї, хоч би він ограбував усе поміщицтво з московською орієнтацією на Україні і віддав здобич статечним робітникам, аби стали заможними селянами. Він знає, що він в її очах за тітку душогуб. І що б він їй не говорив або вона йому, то сутність її переконання не змінилася б. Навіть коли б на нього і не падала вина за смерть тітки, а тільки за смерть Проня. І щоб він був і за нього оправданий законом, то ця жінка і всі селом однаково на його дивилися б як на душогуба. Бо ось вона і зараз не вважає його за людину, бо не боїться, що він переб’є її рахубу.

І Гордій з досадою перебив родинну ідилію словами:

– Дайте сюди ломок, а самі ідіть у льох, і я вас там запру. Ну, ідіть. Довго там не сидітимете. Я візьму в хаті що треба і через якусь годину йтиму і вас випущу.

Казиленкова, ніби розібравши, про що йде мова, віддала ломок і злякано вхопила хлопчика за руку та й сказала:

– Чуєш, що дядьо кажуть. Отож ходімо мерщій та пересидимо лиху годину. І тільки ти мені, бісової віри вилупок, кричатимеш, то я тебе передеру.

– Я ж ніколи не кричу, хоч ви мене й б’єте, – було дитяче заперечення.

Гордій хрьопнув за ними дверима, накинув клямку на скобель і, пристромивши кілочком, який висів тут же на мотузочці, пішов на тітчин гріб. Він справді був і без хреста, і викопаний у квасолі під тином, недалеко від молодої акації. Над гробом, постоявши з мить, Гордій пустив на землю ломок і, вхопивши руку в руку, упав навколішки:

– Тіточко! Коли я у вас був, то ввесь час почував, що все, що ви робили, призначалося мені… І все, що ви говорили й думали, було тільки для мене. А як пішов від вас до лісу, до неба, до поля, до звірів і до людей, то побачив, що вони всі разом сповнені настрою тільки жерти. І ждуть зручного моменту, аби мене так само з’їсти, як їсть кіт необережного горобця. І душа моя без вас сповнилася тягарю, мені неясного, якого я прагну і свідомо, й несвідомо збутися: чи йду куди, то чую, як чиясь рука простягає тверду та холодну долоню поперед моїх ступнів і вони об неї б’ються і не мають спроможності ступити ширше, і втомлююся, і я стаю неначе в годиннику зупинений погойдок. і хоч у руках несу свою шапку, то забуваю про те і шукаю її на голові, поки не схаменуся. Але все-таки, почуваючи якийсь тягар у своєму єстві, шарпаюся зняти з плечей торбу, що ніби там мусить бути з грішми. І, не знайшовши, остаточно отямлюся і падаю, знесилений, на землю. І чую, як ця сама рука, що зупиняла ступні, лягає мені на ребра проти серця, аби і його спинити.

І коли я, тіточко, був у вас, то почувався паном, бо як прохав їсти, ви давали і як прохав сорочки, ви давали. А тепер я для тієї руки став і їжею, і сорочкою, яку кожної хвилини вона візьме без нічийого дозволу, як своє, і не поверне довіку на те місце, з якого взяла. Тіточко, чи я, нещасний та самотній, зустріну ще коли-небудь своєму бажанню згоду, схожу па вашу, хоч так, як тінь на звичайну річ чи як луна на правдивий голос?

– Зустрінете! – почув він якимсь несамовитим напруженням всього свого чуття. І глянув, і побачив по той бік тину панну Варку у рясі. Її важка коса була опущена на спину і підв’язана білою стрічкою під самою потилицею. “Як і колись”, – він пригадав. Груди під шиєю, розхриставшися, ясніли золотим ланцюжком і з золотим на йому хрестиком, а на правій щоці виднівся слід від сліз. І, як у молодої горлиці в лісі на дубі блищить дзьоб вогкістю того листка, з якого вона випила росу, так у панни Варки теперішня увага погляду блищала останньою часткою відсвіту скінченої мандрівки та її мети.

Гей, та не гомонять так гучно води з поля після великої зливи в став, як загули всі почування в Гордієвім єстві в одно місце, яке в людей споконвіку зветься серцем!.. І він звівся з колін, неначе непритомний, і почув, мов крізь сон:

– Чи можна до вас?

І бачив, як, не діждавшись відповіді, вона швидко перелізла тин та й зупинилася біля свіжого гробу. А коли він хотів встати назустріч їй, то вона швидко почала говорити:

– Будь ласка, не підходьте і дайте мені слово, що будете мене слухати. Тоді все узнаєте. Інакше все знов пропаде. Ну?

– Буду слухати, – озвався хлопець, зупинившись і жадібно ковтнувши повітря.

– Я побігла з монастиря зараз вам услід. Я догадувалася, що ви підете до тітки. Отже, я прийшла вам запропонувати йти разом зі мною на Полтавщину до моєї товаришки. Її батько дуже впливовий і вам дасть, це певно, учительську посаду. Але з умовою, що ви станете моїм чоловіком і що ми переодягнемося в селянську одежу. Ви візьмете косу. І підемо ніби на заробітки в жнива. 1 так одведемо підозру поліції. Але я хочу стати вам жінкою не в борг, як кажуть селяни, і не “на віру”, як розповідає Коцюбинський. А хочу з вами обвінчатися. Я скину оцей хрест на ланцюжку, – і почала його знімати з шиї, – і ви візьмете його за один кінець, а я за другий, і обійдемо тричі гріб вашої тітки. Правда, я хотіла це зробити біля маминого гробу. Після кожного разу прокажемо клятьбу. Цілуватися не будемо. А тільки поцілуємо прикінці нашої церемонії оцей хрест. Я його повішу на акацію. Жінкою я вам стану у вашій коморі по нашому давньому звичаю. І після цього зараз же вирушимо в дорогу. Кажіть, згодні ви на таке?

І Гордієві блискавкою освітила душу картина з раннього дитинства. Він пригадав той час, коли він учився в підготовчім класі приходської школи. І їх були розпустили на Різдвяні свята. І він, перемерзшися в дорозі, увійшов у хату, а тітка його взяла і, підвівши до дзеркала, сказала:

– Дивися, яке страхіття повилазило з носа. Ну що, кажи, після Різдва у школу будеш ходити?

А він крізь плач відповів:

– Буду.

І тепер оце, перед панною Варкою, йому стало так радісно й легко, неначе те “буду” стало нині дверима, які вона відчинила у друге життя і кличе його туди. І це друге життя схоже на його теперішнє становище так, як він зараз на давнього школяра перед дзеркалом.

І схопив Гордій з голови свою шапку, кинув на ломок, поправив замашним рухом руки чуб на голові і, підійшовши до панни Варки, сказав:

– Давайте!

І, взявши за край золотого ланцюжка з хрестом, почав обходити з дівчиною тітчин гріб. І коли вони дійшли до того місця, від якого починали йти, то панна Варка зупинялася і, його ланцюжком притримавши, урочисто звеліла:

– Кажіть за мною: заклинаюся перед оцим свідком, – і вона показала на гріб рукою, – що я свою жінку, Варку Дмитрівну, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі.

Гордій проказав. Тоді вона почала говорити:

– Заклинаюся, що я свого чоловіка, Гордія Панасовича, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі.

І так вони обійшли тричі гріб, і тричі проказали закляття. І під кінець панна Варка почепила хрест на сучок акації. І мовчки поцілувала сама, а за нею це зробив і Гордій. Потім, одійшовши трохи від дерева, сказала:

– Надінь хрест і носи, поки твого віку, бо тепер ти вже мій чоловік.

– То давай і ми поцілуємося, – одповів молодошлюбець таким голосом, неначе хворий перед нападом гарячки. Але вона його, сміючись, заспокоїла:

– Не хвилюйся, мій мужу. На це є комора, а тут, чого доброго, ти мене остаточно зробиш жінкою на гробі або під гробом твоєї тітки. Я тебе вже знаю. Краще веди мене: я буду лаштувати шлюбну постіль, а ти ждатимеш на призьбі, поки не покличу.

Гордій надів хрест, узяв із землі ломок і швидко пішов до хати, вона – за ним. І, вирвавши скобель разом із замком, пустив свою жінку в сіни, а сам сів на призьбі ждати.

І що то було за ждання! Що то було за ждання! Йому здалося, що він упав з місяця на землю, але проминув її і летить Бог знає куди, не знаючи, чи розіб’ється об щось тверде, чи буде вічно летіти із болюче – солодким завмиранням у стрімучу світову путь!

Нарешті з комори почулося:

– Чоловіче, йди вже до жінки!

Гордій схопився і, плутаючи ногами, неначе п’яний, увійшов у сіни і зачинив за собою двері. І ще раз почувся голос молодої жінки:

– Гордію… скажений… мені ж болить.

І стало тихо і в сінях, і надворі. Годин через дві Гордій вийшов із хати у солом’янім брилі, в білій вишитій сорочці і в білих штанях, але був узутий в свої черевики. І, пішовши в клуню і взявши там косу і кісся, вернувся назад, сів на призьбу і почав їх прилаштовувати одно до другого. Поки він це робив, то пані Варка винесла свиту і велику зелену хустку і поклала теж на призьбу. І вона була у селянській вишитій сорочці і в спідниці, яку Гордій бачив у неділю на тітці Горпині. А потім, покинувши хату навстіж і не зачинивши в двір ворота, вийшли обоє на межу, яка вела до Малосмілянки. Він ніс косу і свитку, а вона тільки хустку. Але вже в дорозі Гордій оглядівся, що не все гаразд, і, швидко вернувшись до льоху, відчинив його і гукнув:

– Тітко, ви вмієте лічити до ста?

І з льоху почулося:

– Вмію.

– Ну, то лічите п’ять раз по стільки. І коли налічите, то виходьте і беріть у господарстві що побачите, і, може, господині на тім світі буде легше. Бувайте здорові!

– Ходіть здорові, – відгукнулося півтора людського голосу.

Після цього Гордій догнав жінку, вхопив її під руку і весело спитався:

– То коли ж ти мені розкажеш про своє відьомство?

– Тоді, як тебе трохи покортить! – почулася задиркувата відповідь.

І, сміючись, пішли швиденько межею, залишаючи за собою місця, які були колискою і найбільшого горя, і, може, найбільшої повноти сердечного втихомирення.

Я не знаю і не хочу догадуватися, як примирив Гордій свої пригоди з чутливим серцем своєї молоденької дружини, але знаю, що тоді, коли вони квапилися в далеку путь, велика хмара підійшла була під сонце і що сонце, прорвавши її в трьох місцях, впиралося трьома блискучими стовпами проміння у Рохмистрівські поля. І серце запевняло думку, що то не сонце, а велетенський фотографічний апарат на золотім тринозі, кимсь на землі покинутий. І що земля летить, і він на ній летить у чорну ніч, між густі зорі, за які конче зачепиться, і вони його стягнуть із землі у світову безодню. І тоді скільки б ми не питалися зір, землі і міжсвітових просторів: які світлини лишилися в апараті непросвітлені, то нам би довелося ждати відповіді довіку.

Так само, якби вийти серед Лебединського лісу на високий Обіясників майдан і спитатися хащів, далекого поля і битих шляхів: “А де тепер пан отаман, підотаманчий, Деркач, грубий селянин, одноокий і Канарей?” – то й вони нічого нам не відповіли б.

Бо ми знаємо, що все на землі з’являється, аби безслідно згинути на ній, але коли і залишити якийсь слід, то ненадовго. І розголос про нього щоб ішов не довше від луни на живий голос у лісі раннього ранку над Гальмасаровою кручею…

Повість “Старший боярин” уперше вийшла 1946 р. у Німеччині у видавництві “Прометей” і одержала першу премію на конкурсі “Українського видавництва”. Цей твір – модерністична оповідь – роздум про Україну та українців у XX ст., в якій є автобіографічні мотиви, наявні експресія, символіка, психологізм.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Старший боярин – ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА скорочено

написання листа улюбленому літературному герою урок