СПЕЦИФІКА ФОЛЬКЛОРУ. ФОЛЬКЛОРИСТИКА ЯК НАУКА

“Термін “фольклор” запровадив англієць В. Томс, котрий 1846 р. під псевдонімом А. Мертон надрукував у часописі “Атенеум” (№982) статтю “The Folklore”. Тим самим він щасливо дав ім’я явищу, що його в Європі вивчали вже на протязі століть, але називали по-різному, розпливчасто та описово. “Folk” означало у нього народ, “lore” – мудрість, а ціле вчений визначив як “неписану історію, що фіксує залишки давніх вірувань, звичаїв і подібного в сучасній цивілізації”.

“У другій половині ХІХ ст. набув поширення термін “фольклор” (з англійської – народна мудрість, народні знання). Здавалося б, це поняття має ще ширший зміст, ніж “народна творчість”; зрештою, у зарубіжній науці так воно і є: до нього включаються не лише народне мистецтво в усіх його виявах, а й народний побут, народна медицина, вірування тощо. Таким чином, західноєвропейська й американська фольклористика обіймає практично всі аспекти народознавства” (Степан Мишанич).

“…Сам предмет фольклористики поки що не найшов загальноприйнятого визначення. Фактично ж фольклористи розбилися в цьому питанні на два табори: перші приймають широке, або універсальне, розуміння фольклору, другі – вузьке, або літературознавче”.

“У розумінні більшості сучасних зарубіжних учених, фольклор – сукупність усіх проявів народного побуту, вірувань, навичок,

майстерності, звичок, поведінки, обрядів. Тим самим фольклористика перестає бути наукою, яка має свій предмет, оскільки стає сумою елементів різних наук – етнографії, історії релігії, психології, науки про сільську архітектуру, кераміку, рукоділля і т. ін.” (Володимир Анікін).

“Пріоритет широкого розуміння народної творчості як комплексу матеріальної, духовної культури, відображення світоглядної системи етносу в Україні належав народознавчій школі І. Франка, М. Драгоманова, М. Грушевського, Ф. Вовка, В. Гнатюка, Ф. Колесси, І. Свєнціцького та ін. і був репрезентований працями Наукового товариства ім. Шевченка, заснованого у Львові в 1893 р., серійними виданнями “Етнографічного збірника”, “Записками Наукового т-ва ім. Шевченка”, “Матеріалів до українсько-руської етнології”. Прикладом комплексного дослідження народної культури могла б послужити п’ятитомна праця В. Шухевича “Гуцульщина” (1899-1908) (про матеріальну та духовну культуру гуцулів)” (Софія Грица).

“…Звужувати зміст фольклору лише до “усної літератури” не дозволяє очевидна синтетичність форми його реальної екзистенції – в звуках мовних і музичних, міміці та жестах виконавців та учасників ритуалу, їх костюмах, “реквізиті” та “декораціях” (зокрема, природних ландшафтних), що викликають різноманітні зорові враження в самих учасників виконання твору або ритуалу і в пасивніших його спостерігачів”.

“Доволі складну проблему становить стосунок фольклористики до етнографії. Здавалося б, усе просто: коли етнографія – це народознавство в цілому або ж наука про народну культуру взагалі, то фольклористика, що вивчає духовну, переважно словесну народну культуру, є її складовою частиною. Проте з таким вирішенням питання не погодяться ні етнограф, ані фольклорист. Реальне співвідношення цих двох наук не можна уявляти собі як два кола, з котрих менше є часткою більшого, скоріше воно нагадує два кола, що накладаються одне на одне в певній площині. При цьому з боку фольклористики до цієї спільної площини увійде насамперед обрядова поезія й міфологічні легенди, а з боку етнографії – такі її області, як родинне та суспільне життя, календарна обрядовість і народні вірування”.

“Естетичні функції народної творчості вивчає фольклористика, етнічні функції її – етнографія як наука, предметом якої є етнічні процеси, етнічні спільноти. Предметна галузь етнографії – етнос (народ), і все, що вивчається етнографом, сприймається ним “крізь призму виконання” етнічних функцій” (Володимир Анікін).

“Терміном “фольклор” позначається не все народне мистецтво загалом, а та його сфера, в якій художнє відображення дійсності відбувається в словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колективної народної творчості, що виражають світогляд трудящих мас і нерозривно пов’язані з їхнім життям та побутом” (Віктор Гусєв).

“Народна творчість – сукупність творчої діяльності народу, яка виявляється у різних видах мистецтва: в усній словесній поезії, музичних вокально-інструментальних творах, танцях, хороводах, сценічній драмі, в народній архітектурі та найрозмаїтіших різновидах малярської, декоративно-ужиткової творчості – вишивання, різьблення, художнє ткання, писанкарство, кераміка, витинання тощо”.

“У нас якось майже вийшов з ужитку термін словесність. Тим часом це дуже місткий і дуже точний термін. Іноді його нічим і не заміниш. От, наприклад, заголовок відомої праці Потебні “Из записок по теории словесности”. Як його перекладеш?” (Максим Рильський).

“Від деякого часу уникають у нас і терміна фольклор… Пишуть і говорять: народна поетична творчість, народнопоетична творчість (останнє здається мені трохи штучним), вживають термін “народна поезія”. Але ж у нас на практиці під словом поезія розуміють звичайно творчість віршовану” (Максим Рильський).

“…Український фольклор – на відміну, наприклад, від німецького – це фольклор головним чином селянський. У XIX ст. з селян, насамперед, виходили й такі професіонали фольклору, як кобзарі, лірники, старці – виконавці “псальм”.

“Доменою творення фольклору є сільське середовище. Це те “общинне” коло, в якому проходить життєвий шлях людини, з яким вона узгоджує дії свого особистого та громадського побуту, формує цілу систему обрядів, ритуалів, котрі стають для неї нормою поведінки. Це не означає, що місто не бере участі у творенні фольклору. Стародавні руські міста, зосереджуючи знання, правові закони і звичаї, протягом усього середньовіччя є осередками творчості скоморохів, творення епосу, пісенності, романсів. Принципова різниця поміж середовищами села й міста полягає в тому, що перше – гомогенне етнічно й соціально компактне (“замкнене”) – сприяє локалізації традиційної культури; друге – етнічно й соціально гетерогенне (“відкрите”) – схильне до асиміляції культурних цінностей. Для першого характерне поєднання комунікативних ланок: творець – медіум – реципієнт…: пряля, вишивальниця, гурт на толоці співають для себе; для другого середовища характерна диференціація названих ланок, відокремлення творця від слухача та виконавця. Дихотомія село – місто має принципове значення в профілізації різних форм матеріальної та духовної діяльності, є причиною постійної суперечності поміж так званим первинним фольклором, сільським (як його тепер називаємо, аутентичним), вторинним, представленим у різних інших формах поза аутентичним, і так званим фольклоризмом” (Софія Грица).

“Поняття “фольклор України” та “український фольклор” не тотожні. Так склалося історично, що споконвіку на території теперішньої України жили й представники інших етносів. …І тепер фольклор України складають, окрім українського, фольклори росіян, білорусів, євреїв, вірмен, поляків, болгар, греків, кримських татар, німців та представників деяких інших народів, що проживають у нашій країні.

…Але ж і сучасний обсяг поняття “український фольклор” досить складний. Знов-таки маємо справу з явищем синтетичним, бо йдеться про усну творчість не лише українців (та іноетнічних носіїв традиційної української культури), що живуть на території України, але й тих, хто, опинившись за її державними кордонами, зберігають свою мову та фольклор. Більш складний, тріадний поділ використовує зарубіжний україніст Ю. Тамаш, що розрізняє “материк” (українці у складі національної держави), “периферію” (у Польщі, Словаччині) та власне діаспору. …Змістом поняття “український фольклор” є не механічна сума регіональних усних традицій, а їх узагальнення. Його утворює діалектична єдність світоглядних, соціально-психологічних, естетичних констант та яскраво своєрідних регіональних їх реалізацій”.

“Фольклор посідає особливе місце серед інших видів мистецтва… …Фольклор – це не лише усна поезія, не лише мистецтво слова. У деяких жанрах він поєднує слово й наспів, як у пісні, тобто зливає воєдино словесне й музичне мистецтво. Крім того, всі твори фольклору існують у живому виконанні, тому включають і елементи театрального мистецтва (жест, міміка, інтонація). Таким чином, фольклор, по суті справи, синтетичне мистецтво, що поєднує в собі особливості декількох мистецтв. Не можна забувати й про те, що твори деяких жанрів виконуються під акомпанемент музичних інструментів” (Микола Кравцов).

“Художнє начало перемогло у фольклорі не одразу. У давньому суспільстві слово зливалося з віруваннями й побутовими потребами людей, а його поетичне значення, якщо воно було, не усвідомлювалося.

Залишкові форми цього стану збереглися в обрядах, замовляннях та інших жанрах пізнього фольклору. Наприклад, танкова гра – комплекс кількох художніх компонентів: слова, музики, мімки, жесту, танцю. Усі вони можуть існувати лише разом, як елементи цілого – танка. Таку властивість прийнято позначати словом “синкретизм” (від грецьк. synkretismos – “поєднання”).

З часом синкретизм історично згас. Різні види мистецтва подолали стан первісної нерозчленованості і виділилися самі собою. У фольклорі стали виникати їх пізніші поєднання – синтез” (Тетяна Зуєва, Борис Кирдан).

“Дослідники одностайно сходяться у тому, що фольклор є мистецтвом пам’яті. Щоб полегшити запам’ятовування великої за обсягом інформації, побутовою практикою розроблялися стереотипні фольклорні форми, стабільні структури в межах кожного жанру та всередині їх. Значна увага зверталася на формування образної системи, символіки, що переходила із твору в твір, із покоління в покоління, підтримуючи усну традицію тієї чи іншої місцевості” (Степан Мишанич).

“Що ж слід розуміти під колективністю в народній поетичній творчості?

Колективність у фольклорі проявляється і в зовнішніх формах творчості, і у внутрішній його сутності, і в процесі складання творів, і в їх виконанні. Вона виражається в тому, що творці й виконавці творів спираються на загальнофольклорний досвід і традицію і разом з тим вносять у твір нові риси й деталі, пристосовуючи його сюжет, образи і стиль до конкретних умов виконання…

Твори можуть складатися й колективом (хором, групою осіб) і окремими особами – співцями й казкарями. Якщо вони відповідають запитам і смакам колективу, народу, то починають побутувати в його середовищі, виконуватися в хорі й окремими співцями.

Колективність фольклору виражається і в тому, що окремі фольклорні твори усвідомлюються як загальний спадок народу, вони довго живуть, передаються від покоління до покоління. Але кожний виконавець може змінювати твір відповідно до свого творчого задуму” (Микола Кравцов).

“В. Я. Пропп зазначив, що “генетично фольклор ближчий не до літератури, а до мови, котра також ніким не видумана і не має ні автора, ані авторів… Виховані у школі літературознавчих традицій, ми часто не можемо собі уявити, що поетичний твір може виникнути інакше, ніж виникає літературний твір внаслідок індивідуальної творчості. Нам усе здається, що хтось його мав створити або скласти першим”.

“Звичайно, завжди існувала якась окрема особа, яка усно створила дещо, не кажучи вже про те, що початковий твір також залежав від попередніх, він ще не може вважатися фольклорним. Фольклорним твір стає тоді, коли пройде через “значний шар народного розуміння” , тобто після того, як буде сприйнятий від першопочаткового творця іншими особами, буде ними перероблений і набуде печаті загальноприйнятого” (Володимир Анікін).

“…Колективність усної народної творчості є явище вповні реальне. Його механізм Р. О. Якобсон і П. Г. Богатирьов відтворюють таким чином: “Припустимо, що член якогось колективу створив щось індивідуальне. Якщо цей усний, створений цим індивідуумом твір з тієї або іншої причини виявляється непридатним для колективу, якщо інші члени колективу його не засвоюють – він приречений до загибелі”. Тут усе вірно, тільки механізм цей має ще й зворотний, суб’єктивний бік, описаний свого часу І. Франком: отой індивідуум “творить свою пісню з того матеріалу вражінь та ідей, яким живе маса його земляків. Творячи її, він не стає і не може стати вище за інших, із скарбів своєї індивідуальної душі він в головних контурах не може зачерпнути ані іншого змісту, ані інших форм, крім тих, що становлять щоденну поживу цілої маси. Його пісня є, отже, якимсь виразом думки, вражінь та стремління цілої маси, і тільки таким чином вона стає здатною до сприйняття і засвоєння її масою”.

“Індивідуальна ся літературна творчість скрізь. На найнижчих нам приступних степенях культури, так само як на найвищих, – ми стрічаємось в останнім рахунку таки з талановитою одиницею: імпровізатором, “счинальником”, диригентом, що дає вираз певним настроям, які одушевляють колектив. Сі вирази підхоплюються, приймаються, запам’ятовуються, популяризуються, оскільки індивідуум уміє знайти влучну, то значить артистичну форму колективному настроєві. …Усна традиція має тенденцію стирати індивідуальні прикмети твору, цінячи його загальний елемент. Тому, пройшовши через алембик колективного уживання, він затрачує навіть і ту індивідуальність, яку мав…

Твір незаписаний – перепущений через усну традицію поколінь, часом довгого ряду їх, – тратить сі контури, обтирається, шліфується, як камінь, несений водою. Колектив, властиво, цілий ряд колективів, через які сей твір проходить, мандруючи з покоління в покоління, з краю в край, як я вище вже одмітив, мають тенденцію стирати все індивідуальне, зв’язане з обставинами місця й моменту, а полишати й розвивати найбільш загальне, яке віддає настрої типові, загальнолюдські, більше-менше спільні різним верствам, часам і місцям” (Михайло Грушевський).

“Авторство твору, що увійшов до народної традиції, не є для народних виконавців важливою річчю. Кожний фольклорний твір сприймається, як навколишня природа: він прекрасний, потрібний, але нічийний, тобто всезагальний” (Степан Мишанич).

“Автора у фольклорному творі немає не лише тому, що відомості про нього, якщо він і був, утрачені, але й тому, що він випадає з самої поетики фольклору; він не є потрібним з точки зору структури твору. У фольклорних творах може бути виконавець, оповідач, співець, але в ньому немає автора, творця як елементу самої художньої структури” (Дмитро Лихачов).

“У побутуванні фольклорного твору вигасала й пам’ять про його автора – навіть у тому випадку, коли у відповідній усній традиції авторство у певних жанрах фіксувалося, як це було, наприклад, з поезією скальдів у давніх скандинавів. Проте не слід розуміти цю анонімність фольклору механістично. Це – один з канонів хай теоретично не усвідомленого, але об’єктивно існуючого у фольклорі певного кодексу про творчу працю, за яким у західній фольклористиці закріпилася досить розпливчаста назва “традиційного знання”. Коли повернутися до наведеного вже прикладу створення на очах фольклориста голосіння або коломийки, можна переконатися, що об’єктивно існуюче авторство щодо імпровізованого (але з використанням готових словесних блоків, формул, музичної “моделі”) тексту голосіння абсолютно не усвідомлюється ані самими плакальницями, ані їхніми слухачами. Складачі сучасних коломийок і частівок поширюють свої утвори анонімно – і не стільки тому, що воліють не “розшифровуватися” перед сільською владою, скільки через дію названого канону”.

“Неправильно розуміти під традицією щось косне, відстале, консервативне. Головна ознака традиції – не косність, а певний ступінь сталості і неодмінно міцність спадкових зв’язків у розвитку. Традиційність є специфічна форма народного життя, культури, побуту, форма його руху. Всякий фольклорний процес неминуче набуває характеру руху всередині традиції, еволюції та трансформації традиції. На будь-якому відрізку часу фольклор будь-якого народу становить собою динамічну систему, певний стан традиції. Новоутворення, що при цьому виникають, – це перш за все зсунута і змінена традиція” (Борис Путілов).

“Традиція передбачає вироблення стійких форм, стереотипізацію художніх засобів, створення такої системи жанрів, у межах якої може відбуватися творчий процес загалом. Фольклор поповнюється за рахунок тільки тих творів, які відповідають усталеним естетичним нормам і критеріям. Водночас постійно відбувається розхитування традиції, поповнення її новими елементами, які згодом сприймаються всіма і входять до традиції як її повноцінні складові” (Степан Мишанич).

“Традиційність у народній поетичній творчості виражається у відносній стійкості словесного тексту, наспіву і характеру виконання, передачі творів, як правило, без значних змін від покоління до покоління, збереженні протягом віків твору з певними сюжетами й героями, формами і виражальними засобами… Традиції – результат колективної творчості і разом з тим форма колективного збереження творів фольклору…” (Микола Крацов).

“Принципова традиційність у фольклорі поширюється на словесну та музичну форму. У новітній літературі, як відомо, надто вже заштамповані вирази та словесні блоки (як-от: “Діти оточили вчительку тісним колом”) вважаються за нестерпні та – подібно до того, як у музиці “цитати” та алюзії на твори інших композиторів – визнаються лише за специфічний прийом. У фольклорі ж стереотипність форми, навпаки, є чи не найголовнішою стильовою домінантою. Вона реалізується у формулах… – словесних, музичних, драматургічних, пантомімічних тощо. Стереотипність тропів та багатобічна формульність фольклору – це своєрідний естетичний “фільтр”, через який селянин перепускає враження від дійсності та результати її власної інтерпретації”.

“…Фольклорний твір не знає “канонічного”, кимось раз назавжди встановленого тексту; фольклорний твір є єдність, що постає в багатоманітті варіювання” (Володимир Анікін).

“Ступінь розрізнення двох чи кількох варіантів фольклорного твору може бути неоднаковою.

По-перше, варіанти можуть зовсім не відрізнятися один від одного ні за змістом, ні за формою, ні за ступенем збереженості. Відрізняє їх те, що в них якісь слова замінені іншими, близькими за значенням, одні й ті самі думки мають дещо іншу форму виразу…

По-друге, варіанти, не відрізняючись один від одного на за формою, ні за ступенем збереженості, можуть усе ж відрізнятися за змістом…

По-третє, варіанти одного й того ж фольклорного твору можуть тією чи іншою мірою відрізнятися один від одного за ступенем збереженості.

Один варіант може бути більш повним, інший скороченим, в одному випадку твір побутує в своєму початковому вигляді, в іншому – в уривках чи в контамінації з іншими творами.

По-четверте, варіанти можуть відрізнятися один від одного особливостями художньої форми…” (Микола Кравцов).

“Кожний запис, кожне конкретне виконання є самостійним фольклорним твором, який у сукупності близьких та більш віддалених зразків складає поняття народної традиції” (Степан Мишанич).

“Українська фольклористка С. Й. Грица, запозичивши лінгвістичне поняття, висунула ідею фольклорної “парадигми” як “сукупності варіантів”, котрі групуються коло однієї моделі інваріанта, а як конкретизацію її – поняття “пісенної парадигми” – певної “сукупності варіантів одного пісенного зразка, що утворилася внаслідок його трансформацій в процесі часово-просторового руху”. Розробка цієї концепції дозволила дослідити стосунки слова і мелодії усередині “пісенної парадигми”, а також виявити певні закономірності життя словесного і музичного компонентів фольклорного твору в його історії серед певного етнічного середовища та в міграційних процесах”.

“Варіативність фольклору могла практично здійснюватися завдяки імпровізації. Імпровізація (від лат. improviso – “непередбачувано, раптово”) – створення тексту фольклорного твору, чи його окремих частин, у процесі виконання.

Між актами виконання фольклорний твір зберігався в пам’яті. Озвучуючись, текст щоразу ніби народжувався заново. Виконавець імпровізував. Він спирався на знання поетичної мови фольклору, відбирав готові художні компоненти, створював їх комбінації. Без імпровізації використання мовленнєвих “заготовок” і застосування уснопоетичних прийомів було б неможливим…

У різних жанрах імпровізація виявлялася з більшою чи меншою силою” (Тетяна Зуєва, Борис Кирдан).

“Фольклористика – це наука про закономірності і специфічні особливості розвитку усної словесної творчості трудящих мас, фольклору. Вона тісно зв’язана з музичною фольклористикою, літературознавством, етнографією та історією, з соціологією. В завдання фольклористики входить збирання, видання і дослідження всіх видів і жанрів фольклору…

Коло питань, що їх вивчає фольклористика, дуже широке: це дослідження основних закономірностей розвитку фольклору, його суспільної, ідейної та естетично-виховної функції в різні періоди історичного розвитку народу; вивчення його національних особливостей, місця в міжнародному науковому процесі окремих жанрів, творів, тем; висвітлення фольклорно-літературних взаємозв’язків, місця та ролі народної творчості в розвитку культури” (Олексій Дей).

“Фольклор – складне, синтетичне мистецтво; нерідко в його творах поєднуються елементи різних видів мистецтва – словесного, музичного, театрального. Він тісно пов’язаний з народним побутом і обрядами, відобразив у собі особливості різних періодів історії. Саме тому ним цікавляться і його вивчають різні науки: мовознавство, літературознавство, мистецтвознавство, етнографія, історія. Кожна з них досліджує фольклор в різних аспектах: мовознавство – словесну сторону, відбиття в ньому історії мови і зв’язків із діалектами; літературознавство – загальні особливості фольклору і літератури та їх відмінності; мистецтвознавство – музичні й театральні елементи; етнографія – роль фольклору в народному побуті і його зв’язок з обрядами; історія – вираження в ньому народного розуміння історичних подій” (Микола Кравцов).

“Українська народна поетична творчість складається з трьох родів: епосу, лірики і драматичного мистецтва. Кожний із родів об’єднує подібні за структурою, ідейно-художніми принципами, традиціями, що склались історично, твори. Кожний рід у свою чергу поділяється на жанри, що за своєю поетикою і функціональними особливостями мають самостійне значення” (Михайло Грицай).

“У фольклористиці жанр – це тип словесної (часто також музичної) форми, усталеної в народному побуті та пов’язаної з повторенням певних змістових елементів”.

“Рід – найбільш широке явище й поняття; він обіймає різноманітні види, в яких конкретно і здійснюється. У літературознавчій і фольклористичній термінології в наш час майже вийшли з ужитку поняття й термін “вид”; частіше всього вони заміняються поняттям і терміном “жанр”, хоча раніше розмежовувалися. Ми також приймаємо як робоче поняття “жанр” – більш вузьку групу творів, ніж рід. У такому випадку під родом ми будемо розуміти спосіб зображення дійсності (епічний, ліричний, драматичний), під жанром – тип художньої форми (казка, пісня, прислів’я). Але доводиться запровадити і ще більш вузьке поняття – “жанровий різновид”, що становить собою тематичну групу творів (казки про тварин, казки чарівні, казки соціально-побутові, пісні любовні, пісні сімейно-побутові і т. ін.)…” (Микола Кравцов).

“…Предметом вивчення повинна стати традиційна творчість, що склалася в результаті співтворчості багатьох і різних осіб, у формах, зумовлених цією співтворчістю. Це призводить до висування на перший план поняття жанру як основної творчої одиниці вивчення. У жанрі якраз і виявляється схожість творів за цілою низкою їх спільних ознак. Жанр важливий і в літературознавстві, але літературознавець оперує ним разом з не менш важливими поняттями, такими, як “авторська своєрідність”, “письменницька індивідуальність”, “школа”, “напрям”, “течія”, “метод”, тобто вивчає спільність творчих устремлінь, авторських манер письменників. Тут завдання полягає у з’ясуванні, як крізь індивідуальну працю художника заломлюється загальна риса історико-літературного процесу. Для фольклориста, який не має справи з авторською індивідуальністю, значення поняття “жанр” багатократно зростає. Кожний окремий твір у фольклорі є насамперед конкретним проявом традиційних властивостей і особливостей, притаманних тому “безособовому” жанровому типу, до якого він належить. Твір у фольклорі може бути правильно осмислений лише із врахуванням властивостей, притаманних його жанру. У жанрових властивостях творів, що склалися у процесі колективної творчості, виражаються загальні особливості фольклору як сукупної праці поколінь” (Володимир Анікін).

“У широкому смислі цього слова жанр може бути визначений як низка чи сукупність пам’яток, об’єднаних спільністю своєї поетичної системи. Оскільки фольклор складається з творів словесного мистецтва, насамперед необхідно вивчити особливості і закономірності цього виду творчості, його поетику. …Під поетикою розуміється сукупність прийомів для вираження художніх цілей й емоційного і мислительного світу, чи коротше – форма у зв’язку з її конретним, фабульним і ідейним, змістом.

…Перша вимога для визначення жанру і з’ясування кількості й номенклатури жанрів – вивчення поетики фольклору.

У літературознавстві визначення жанру цим і обмежується. У фольклористиці справи інакші. Хоча сукупність поетичної системи тут також є одним із основних критеріїв для визначення жанру, але необхідно враховувати і ряд інших ознак, яких немає в літературі. У фольклорі є жанри, що характеризуються своїм побутовим застосуванням, яке й повинно служити другим критерієм…

Третя ознака, що може виявитися суттєвою для визначення жанру, – форма виконання…

…Не виключені випадки, коли музичне виконання є вирішальним фактором для визначення жанру…

Таким чином, жанр визначається його поетикою, побутовим застосуванням, формою виконання і відношенням до музики” (Володимир Пропп).

“Жанр виникає як тип внутрішньої композиційно-структурної організації твору в нерозривному зв’язку із втіленням і передачею змісту певного суспільного й побутового призначення…

…Жанрова схожість виникає у творів, коли поетична організація, що характеризується відомим співвідношенням змісту й форми, починає жити й завдяки традиції переступає за поріг часу свого початкового буття. Жанр – це тип змістової структури, який, породжений певним часом і конкретними обставинами, набуває ніби позачасових рис і властивостей, створюючи ілюзію позаісторичності” (Володимир Анікін).

“Проблема жанру є однією з найбільш дискусійних і в літературознавстві, де пропонували до її вирішення підходи соціологічний, історико-типологічний, психологічний, лінгвістичний тощо, але досі не прийшли до загальновизнаного розуміння жанру. У фольклористів тут свої труднощі. На думку С. В. Мишанича, пов’язані вони з тим, що “фольклористи-збирачі та видавці усної творчості йшли здебільшого від побутових функцій фольклорного матеріалу, теоретики – від структурних ознак того чи іншого жанру. Поєднання цих двох підходів – стихійно-емпіричного і теоретико-літературознавчого – дало загальноприйнятну на сьогодні жанрову систему українського фольклору”. Це твердження дещо спрощує реальну ситуацію. Обидва названі С. В. Мишаничем підходи давно вже синтезовані, зокрема, В. Я. Проппом: за його дефініцією 1964 р. специфіка жанру визначається “його поетикою, побутовим застосуванням, формою виконання і стосунком до музики”; модифікацію цієї формули подає 1966 р. О. І. Дей. За цим підходом, коротко кажучи, жанр у фольклорі – це єдність певних структурних ознак і побутової функції. Але існує ще одне розуміння фольклорного жанру, що є логічним розвитком попереднього: за ним жанром є сукупність творів, що до нього входять за цими, наперед визначеними критеріями”.

“Рамки жанрів, як і до певної міри родів, у фольклорі не абсолютні. Зустрічаються зразки, які належать відразу до двох жанрових груп, а є й такі, визначити жанрову належність яких неможливо. Це обумовлено як історичними напластуваннями, усністю побутування, так і відносністю класифікаційних схем. У фольклорі перехід пісень з одних жанрів в інші може відбуватися також з причин втрати приуроченості (для обрядових пісень), змін у змісті тексту, міграції пісні в інше соціальне середовище або в інший регіон. Таке явище називають міжжанровою дифузією” (Анатолій Іваницький).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

СПЕЦИФІКА ФОЛЬКЛОРУ. ФОЛЬКЛОРИСТИКА ЯК НАУКА

володимир сосюра третя рота читати скорочено