СОТНИКОВ – ВАСИЛЬ БИКОВ


ВАСИЛЬ БИКОВ

СОТНИКОВ

Сотникова рятувала його неміч: як тільки Будила наближався до нього зі своїм катувальним знаряддям, він швидко втрачав свідомість, тіло не реагувало ні на ремінні черезсідельники, ні на сталеві кліщі, якими Будила зривав з пальців нігті. Даремно помарудившись так із годину, двоє поліцаїв виволокли Сотникова з приміщення й кинули в ту саму камеру, до старости.

Коли за дверима стихли кроки поліцаїв, Петро на колінах підповз до живої ще жертви допиту.

– Ой-ой! А я і не впізнав. От що зробили…

Сотников попросив:

– Води!

Чоловік, чути було, підвівся, тихо, але настійливо постукав у двері. Потім знову – і дужче.

– Чорта! Не чує ніхто.

Його марення померкли, стали менш виразними, часом перепліталися з химерними образами й зникали. Незмінними лишилися тільки страждання…

Коли до камери привели Рибака, Сотников, як труп, тихо лежав у забутті. Рибак зразу ж опустився поруч, відгорнув шинелю, поправив Сотникову руку. Переламані його пальці злиплися в крові, і Рибак жахнувся від думки, що це ж саме могли зробити і з ним.

Рибак подумав: “Мабуть, не виживе”. І раптом йому дуже виразно й щасливо відкрилося: коли Сотников помре, то його, Рибака, шанси вижити, напевно, збільшаться. Інших тут свідків немає, можна буде казати про загін, що вважатиме за потрібне, перевірити не буде в кого.

Він

сам розумів нелюдськість свого бажання, але скільки не думав, вертався до висновку, що так буде краще йому, Рибакові, та й самому Сотникові, бо після всього, що сталося з комбатом, йому вже не жити на світі. А Рибак, може б, якось викрутився, і тоді вже напевне поквитався б з цією сволотою за його життя і за свої жахи теж. Певна річ, він не збирався видавати їм партизанські секрети, ні тим більше йти в поліцію, хоч і знав, що ухилитися від неї, мабуть, буде нелегко. Але йому важливо було виграти час.

– А тебе, бачу, більше пощадили,- розсудливо сказав старий. Це неприємно зачепило Рибака – яке його діло. Але відповів спокійно:

– Моє ще попереду.

– Ну звісно ж, попереду. Так вони не залишать.

Грюкнув засув їхніх дверей, і на порозі з’явився Стась.

– На води! Швидко! І щоб цей бандюга до завтра був як штик!

Рибак став на коліна і почав обережно будити Сотникова. Але той тільки стогнав. Тоді він силком влив Сотникові у рот води.

– Хто це?

– Це я. Ну, як ти? Краще?

– Рибак? Тьху ти! Дай ще.

– Що, мучили здорово? – запитав Рибак.

– Ох, брате, перепало,- видихав Сотников.

– Ну, як почуваєш?

– Тепер добре. Краще. А тебе? Били?

Це питання застало Рибака несподівано, він не знав, як коротко пояснити товаришу, чому його не били.

– Та ні, не дуже. Слухай, я, здається, їх обхитрую. Тільки нам треба говорити однаково: йшли по харчі, хутір спалений.

– Нічого я не скажу їм,- перебив його Сотников.

– Ти не роби дурниць, чуєш? Треба щось і сказати. Тож слухай далі. Ми з групи Дубового, він тепер у Борковськім лісі. Хай перевірять.

Сотников затамував дихання.

– Але загін Дубового справді там.

– Ну й що? Якщо ми їх не обманемо, вони нас закатують.

– Нічого не вийде! – Сотников, здається, щось обдумував.

– А що ж тоді вийде? Смерті достукатися легше за все. Треба прикинутися смирними. Знаєш, мені пропонували в поліцію,- якось сам не бажаючи того, сказав Рибак. Очі в Сотникова блиснули притаєною увагою.

– От як! І що ж – побіжиш?

– Не побіжу, не бійся. Я з ними поторгуюся.

– Гляди, проторгуєшся,- з докором просипів Сотников.

– Ну, а що ж – пропадати? – ледве не крикнув од злості Рибак і подумав про себе: чорт із ним! Не хоче – його справа. Рибак же буде боротися за себе до кінця.

– Дивак! З ким ти надумав змагатися?

– А от побачиш.

– Це ж машина! Або ти будеш служити їй, або вона розітре тебе на порох! – задихаючись, просипів Сотников.

“Ні, видно, з ним не умовишся, з цим дивним чоловіком”,- подумав Рибак. Як у житті, так і перед смертю в нього на першому місці упертість, якісь там принципи. Але кому невідомо, що в тій гульні, яка зветься життям, куди більший виграш має той, хто вміє хитрувати. Та й як же інакше? Справді, фашизм – машина, яка розчавила своїми колесами півсвіту, хіба можна весь час бігти їй навперейми і розмахувати голими руками? Може, доцільніше буде спробувати тихенько встромити їй між коліс яку-небудь рогулю: гляди – забуксує і тим дасть змогу врятуватися…

У підвалі було зовсім темно й тихо, проте ніхто, мабуть, не спав. Зі спізнілою ясністю Сотников відчув, що це остання їхня ніч на світі. Ранок уже належатиме не їм.

Що ж, потрібно було зібрати в собі останні сили, щоб з гідністю прийняти смерть від рук ворогів. Лишити його життя вони не могли – могли хіба що закатувати, понівечити, вбити в отій камері – катівні Будили. А так, може, й непогано. Куля вмить і без мук позбавить життя – не найгірший із можливих, принаймні звичайний солдатський кінець на війні.

А він, дурень, боявся колись за своє життя, коли міг легко й непомітно загинути в бою. Тепер така загибель зі зброєю в руках здавалася йому розкішшю. Ну що дали йому ці зайві місяці життя, сповнені щоденних тривог, малих і великих страждань, холоднечі й голоду, що завершувалися тепер усе тим же банальним на війні результатом – смертю.

Правда, за п’ять партизанських місяців він дещо зробив для свого обов’язку громадянина. Хай не так, як хотів – як дозволяли обставини: кілька ворогів усе-таки знайшло смерть од його руки. Тільки це й втішало, це взагалі виправдовувало двадцяти шестирічне існування на світі. Бо що він корисного зробив ще людям, якщо навіть не посадив дерева, не викопав колодязя, не вбив жодної гадюки – без чого, за східним повір’ям, не можна вважати вдалим ні одне життя на землі.

Та ось прийшов кінець і йому. Але тепер, коли Сотников дійшов до кінця, він став відчувати в собі нові, не виявлені досі якості. Передусім зникла непевність, яка завжди пригнічу вала його на війні. Тепер же все було певно й категорично, смерть усе визначала навіки. І коли щось турбувало його ще, то це деякі обов’язки в стосунках до людей, що волею випадку опинилися тепер поруч. І він зрозумів, що насамперед треба визначити своє ставлення до них, бо це ставлення, певно, й стане останнім проявом його “я” перед тим, як воно зникне навік.

Тепер Сотников відчував у собі нову можливість, не підвладну ні ворогу, ні обставинам, і нікому в світі. Вік уже не боявся нічого, і це давало йому певну перевагу і над іншими, і перед собою колишнім теж. Звичайно, то була перевага смертника, та вона була, мабуть, головною і вже напевне останньою реальною цінністю в його житті. І Сотников просто і легко, як щось елементарне й зовсім логічне в кого становищі, прийняв останнє тепер рішення: все узяти на себе. Всі інші тут ні при чому.

По суті це було жертвування собою заради порятунку інших, о не менше, ніж іншим, це жертвування було потрібне і йому самому. І справа тут не в наївних ілюзіях – просто в Сотникові усе протестувало від однієї тільки думки, що його смерть стане марною випадковістю з волі цих п’яних прислужників. Як кожна смерть у боротьбі, вона мусить щось стверджувати, щось заперечувати і по можливості здійснити те, що не встигло здійснити життя. Інакше – навіщо тоді життя? Надзвичайно трудно дається воно людині, щоб нерозважливо ставитися до його кінця…

Сотников ясно зрозумів, що не домігся нічого. Звичайно поліція була маріонеткою в руках німців і тому зігнорувала

Його повідомлення – наплювати їй на те, хто з них двох винен, коли надійшов відповідний наказ або з’явилася потреба когось убити.

Дуже страждаючи від болю в нозі, Сотников ледве плентався за всіма, стараючись не дуже опиратися на чужу тепер і бридку йому Рибакову руку. З усієї сили він намагався іти сам. Те, що відбулося в дворі поліції, надто збентежило його – такого він не передбачав. Безумовно, від страху чи ненависті люди здатні на будь-яку зраду, але Рибак, здається, не був ворогом, як не був і боягузом. Інакше він міг би уже сотні разів перебігти в поліцію. Тут же, непевно, чогось бракувало йому – витримки чи принциповості. А може, тут шкурний розрахунок задля свого порятунку, від якого завжди тхне зрадою? Але є в світі щось незмірно важливіше за свою шкуру.

Вони пленталися далі. Ступня Сотникова, мов негнучкий протез, викручувала ямки у сипкому, розтертому снігу, нога вся горіла пекучим болем і незграбно підкорялася йому. Певно, він усе ж перебільшував свої сили, коли спочатку наважувався іти сам,- тепер він майже виснув на твердій руці Рибака. Він злякався, що не дійде, впаде, тоді уб’ють на дорозі, як паршивого пса. Ні, цього він не міг дозволити собі, це було б занадто. Свою смерть, якою б вона не була, він мусить зустріти із солдатською гідністю. Це стало тепер головною метою його останніх хвилин.

Було схоже, що їхня невелика процесія прибула до призначеного місця – далі дороги вже не буде.

І тоді Сотников помітив вірьовки. Окупанти принесли на арку свою оздобу – ці п’ять новеньких, мабуть, спеціально для такого випадку виписаних зі складу вірьовок. Значить, їх будуть вішати, а він думав – розстрілювати.

Йому стало дуже бридко і страшно від одного тільки уявлення про себе повішеного та й усієї старанно підготовленої цієї розправи. За час війни він і не подумав про можливість іншої смерті, як від осколка чи кулі, і тепер усе в ньому інстинктивно запротестувало проти цього задушення петлею.

Але він нічим не міг допомогти ні собі, ні іншим. Він тільки умовляв себе в думках: нічого, нічого! Зрештою, це їхнє право. Вибір способу кари – завжди прерогатива катів. Тепер останній його обов’язок. – терпіти з ясною впевненістю в собі, без тіні страху чи шкодування. Хай вішають.

Сотников доплентався до стовпа арки, прихилився до нього плечем і від знемоги приплющив очі.

Ні, мабуть, смерть нічого не вирішує і нічого не розтлумачує. Тільки життя дає людям певні можливості, що здійснюються ними чи пропадають марно, тільки життя може протистояти злу й несправедливості. Смерть – ніщо.

Значить, невідомість, пітьма, забуття – назавжди без вдячності й нагороди? І все одно погодитись із Рибаком він не міг. і хоча нешироке коло його можливостей усе вужчало і навіть смерть нічим уже не могла розширити його, все-таки одна можливість у нього ще лишалася. Від неї він уже не відступиться. Вона, єдина, справді залежала тільки від нього і ніхто більше, тільки він розпоряджався нею, бо тільки в його владі було піти з цього світу з властивою людині гідністю. То була його остання невеличка, свята розкіш, котру, як нагороду, дарувало йому життя.

Ослона на всіх не вистачило. Сотников подумав, що його поставлять на скриньку, але там залишили Дем’яниху, а його Рибак і поліцай поволокли до чурбаків.

Рибак, зоставшись із Сотниковим, не дуже впевнено підвів його до товстішого чурбака і зупинився. З арки над ним звисав новенький прядив’яний зашморг з вузькувато зав’язаною петлею, що тихо розкручувалася вгорі. В Сотникова від знемоги помутніло в очах – треба було скоріше злізти на чурбак, а зробити це одноногому було не дуже зручно. Якийсь час він побарився, поки у свідомості не майнуло розпачливе, як лайка: “Ах, що буде, те й буде!” Тоді він кинув Рибаку, що поруч остовпів: “Тримай!” – і здоровим коліном дотягнувся до зрізу – торця. Рибак тим часом опустився на сніг й обома руками обхопив підставку. Для рівноваги Сотников трохи обіперся на нього ліктем, напружився і сяк-так видерся наверх.

Хвилину він тихо стояв, вузько поставивши ступні на круглому неширокому зрізі й подумав: “Аби тільки не впасти”. Потилиця його уже відчувала петлю. Внизу напружилася широка Рибакова спина, зашкарублі його руки щільно обхопили соснову кору чурбака. “Викрутився, сволоцюга!” – недобре, ніби із заздрістю подумав Сотников і зразу ж засумнівався: чи треба так? Тепер, в останню мить свого життя, він несподівано узяв під сумнів своє постійне право – нарівні із собою вимагати від інших. Певно, він був непоганий партизан, досвідчений молодший командир в армії, та ось виявилося, що як людина недобрав чогось.

Та ось поруч затупав хтось із поліцаїв, потягнувся до його вірьовки, безцеремонні руки зловили петлю над ним і, обшморгуючи його болючі поморожені вуха, насунули на голову за підборіддя. “Ну, от і все”,- мимоволі подумав Сотников і опустив погляд униз на людей. Природа сама по собі, вона завжди без натуги добром і миром клалася йому на душу, але тепер були потрібні люди – їхні обличчя, погляди, їхня одностайність або хоча б байдужість – усе одно хотілося бачити людей. І він повільно обвів прощальним поглядом по їх щільному, настороженому ряду, в якому стояли переважно жінки, підлітки, дівчата. Серед численної кількості безликих людей увага його чомусь вирізнила худеньку постать хлопчика років дванадцяти тугенько загорнуту в чужу, без гудзиків, одежину, в насунутій на лоба старій армійській будьонівці. Змерзлий хлопчик ховав у рукави почервонілі руки і, звідси було видно, дрижав од холоднечі або, може, від страху, з боязливою дитячою цікавістю углядався в живих ще повішеників. Зустрівши погляд Сотникова, хлопчик скривив у болючій гримасі своє хворобливе личко, на якому раптом відбилося стільки співчутливої жалості, що Сотников не стримався й тихо, самими очима посміхнувся малому – дарма, братику!

Більше він не став розглядати нічого й опустив погляд. Присутність хижаків Сотников і так відчував. Оголошення вироку, здається, вже закінчено, почулася команда по-німецькому й по-російському, і він незабаром відчув, як загрозливо-напружено ворухнулася на шиї вірьовка. Щось у тім кінці шибениці смикнулося раз і вдруге. Якась не витрачена ще до кінця внутрішня сила тягла його рвонутися, заволати. Але він стримав себе, тільки серце його болісно стиснулося в передсмертній судомі: як найбільшої полегкості перед кінцем, захотілося заплакати. Замість того він раптом усміхнувся наостанок своєю, певно, жалісною, вимученою усмішкою.

Збоку від начальства Крикнули, очевидно, це вже стосувалося його, чурбак під ногами на мить ослаб, навіть похитнувся. Щоб не звалитися, Сотников зирнув униз – на нього зі скривленого, зарослого щетиною обличчя дивилися розгублені очі його недавнього друга. Він чи то умовляв про щось, чи то просто не міг подолати свій страх, і Сотников ледве почув:

– Даруй, брате.

– Іди к чорту!

Потрібно було кінчати. Наостанок Сотников поглядом відшукав змерзлу стеблинку хлопчика в будьонівці. Той стояв, як і досі, трохи випнувшись уперед інших, з широко розкритими очима. Сповнений болю і страху його погляд стежив за кимось під шибеницею і вів так, усе ближче і ближче до нього. Сотников не знав, хто там ішов, але по обличчю хлопчика зрозумів усе.

Підставка його знову хитнулася в несподівано ослаблих руках Рибака, що незграбно корчився внизу, боячись і, мабуть, неспроможний наважитись на останнє і найстрашніше тепер діло. Сотников, щоб випередить невідворотне, здоровою ногою штовхнув од себе чурбак.

Переклав з білоруської МИКОЛА ЦІВИНА



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

СОТНИКОВ – ВАСИЛЬ БИКОВ
восени пахне яблуками