СОФОКЛ

(496 – 406 до н. е.)

СОФОКЛ (496-406 до н. е.) – давньогрецький драматург.

Народився у Колоні, передмісті Афін, яке він пізніше прославив у трагедії “Едіп у Колоні”. Батько Софокла був заможним власником зброярні і дав синові добру освіту. Хлопець змалечку виявився здібним до музики. Відомо, що в 480 р. до н. є. 16-річним юнаком він очолював хор ефебів, які виступали на святі, присвяченому перемозі поблизу о. Саламін. Таким чином, Саламін своєрідно пов’язує долі трьох видатних грецьких трагіків: Есхіл брав участь у цій знаменитій битві, Софокл її прославляв, а Еврипід у ці дні саме народився.

Надалі музичні здібності Софокла виявилися в тому, що він сам писав музику для хорових партій своїх трагедій, брав участь у підготовці хору. Проте велика повага сучасників до Софокла була пов’язана з тим, що його таланти були вельми різноманітними і він знайшов для них гідне застосування. Так, упродовж свого довгого життя Софокл виконував відповідальні державні доручення. Відомо, що у 443 р. до н. є. йому було доручено очолити фінансову колегію, що пильнувала за надходженням внесків до союзної скарбниці. А ще через два роки Софокл був обраний до колегії стратегів, котрі очолили похід проти Самосу, який саме тоді відокремився від Афін. За свідченням сучасників, Софокл був міцним, фізично розвинутим чоловіком і не раз брав участь в гімнастичних змаганнях.

Завдяки авторитету, Софокла нерідко залучали до участі в дипломатичних переговорах. Він також займався законотворчою діяльністю. Так, у 411 р. до н. є. 85-річний Софокл брав участь у роботі з перегляду афінської конституції.

Відомо, що Софокл приятелював з багатьма славетними сучасниками, насамперед з Періклом. Існує припущення, що повалення цього значного політичного діяча набуло художнього втілення в трагедії Софокла. “Цар Едіп”, поставленій в Афінах невдовзі після моровиці 429 р. до н. є. Софокл був знайомий з істориком Геродотом, філософом Архелаєм, спілкувався з колом філософів-софістів, принаймні в трагедіях Софокла відчутний резонанс їхніх ідей, а вряди-годи й полеміка з ними.

Авторитет Софокла серед сучасників був настільки значний, що він упродовж багатьох років виконував обов’язки жерця храму аттичного бога-цілителя, а після смерті Софокла афіняни вшановували його як героя (напівбога) Дексіона.

За античними свідченнями, Софокл створив 123 драми. З їхніми постановками він виступав перед сучасниками понад 30 разів, здобувши при цьому 24 перемоги і жодного разу не опинившись на третьому місці, тобто не зазнавши поразки. Проте до наших днів дійшли тільки сім драм: “Аякс”, “Трахінянки”, “Антігона” (442), “Цар Едіп” (бл. 429), “Електра”, “Філоктет” (409), “Едіп у Колоні” (401). Як бачимо, відомі дати постановок лише деяких драм. Збереглося також цінне свідчення про те, що першу перемогу у драматичних змаганнях Софокл здобув над Есхілом у 468 р. до н. е. при постановці трилогії, до складу якої входила трагедія “Триптолем”. Розповідь про присудження перемоги Софоклу знаходимо у Плутарха (“Юмон”, розд. 8), який повідомляє, що в ухваленні цього рішення брали участь полководець Кімон і ще 10 стратегів.

Творчість Софокла містить безперечні новації, які сприяли подальшому розвитку мистецтва трагедії. Передусім важливою заслугою Софокла стало залучення до дії третього актора, що значно збагатило власне драматичну частину трагедії. Софокл також розширив склад хору до 15 виконавців. Проте, створивши виразні хорові партії, Софокл при цьому не збільшив їхнього обсягу та ролі. Важливою обставиною є поступова відмова від принципу трилогії чи тетралогії і створення окремих драм. За цією обставиною криються переконання драматурга. Не заперечуючи невблаганної волі богів, Софокл передусім цікавиться людиною, її волею, прагненнями, вчинками, готовністю і здатністю відповідати за них, узгоджувати із суспільними та божественними настановами і т. д. Такий підхід продиктований самим духом “часу Перікла”, епохи зростання значення людини, великих досягнень у найрізноманітніших царинах і водночас трагічних помилок, що започаткували процес розкладу афінської демократії. Творчість Софокла вирізняється передусім значним збагаченням внутрішнього світу героїв, мистецтва його зображення.

Розглянемо найбільш ранню трагедію – “Аякс”. Її сюжет запозичений з троянського циклу міфів і стосується подій, що розгортаються після смерті Ахілла. Вирішено передати обладунок Ахілла найславетнішому героєві. На цю роль претендують Одіссей і Аякс. Суд Атридів ухвалює рішення на користь Одіссея. Натомість ображений Аякс заміряється вбити Агамемнона та Менелая разом з їхнім почтом. Але на заваді його намірам стає богиня Афіна: затьмаривши розум героя, вона змушує Аякса накинутися на череду худоби. Отямившись, герой почувається ще більш зганьбленим та ображеним. Ані Божий, ні людський суд не вважає він справедливим. Він болісно шукає способу збереження своєї гідності і знаходить вихід тільки у смерті.

У підсумку герой вкорочує собі віку, але при цьому він відновлює зневажену гідність і вмирає з почуттям самоповаги. Атриди ж, поза тим, намагаються поглумитися і над його тілом, не дозволяючи поховати героя. Однак розважливий Одіссей умовляє їх відмовитися від цього, наполягаючи на обов’язку живих перед померлим. Ця тема, що виникла у фіналі “Аякса”, стане центральною у трагедії “Антігона”.

Сюжет “Антігони” пов’язаний з фіванським циклом міфів. Дія трагедії розпочинається невдовзі після завершення битви. Фіви дали відсіч ворогові, й у першій пісні хору оспівується радість з нагоди перемоги. Але у двобої загинули брати Етеокл і Полінік, сини Едіпа. Новий володар Фів Креонт одного з них, Етеокла, наказує поховати з почестями, а другого, Полініка, як зрадника – кинути на поталу псам і хижому птаству. Своє рішення Креонт обгрунтовує державним обов’язком. Він пишається тим, що заради справедливості здатний знехтувати родинними почуттями. Однак його ухвала примушує тяжко страждати сестер Полініка, насамперед Антігону. Ісмена закликає сестру змиритися з жорстоким становищем, як належить жінці:

Тепер подумай, як, самі лишившись, ми

Загинем ще страшніше, не послухавши

Закону, й влади, й повеління царського.

Зваж те, що ми жінками народилися

І нам з чоловіками не змагатися.

То ж завжди коримося ми сильнішому

І слухаєм в усьому, навіть в гіршому.

(Тут і далі пер. Бориса Тена)

Уже в цьому першому діалозі виявляється внутрішня сила та переконаність Антігони. Жодна небезпека не здатна змусити її відмовитися від почуття сестринського обов’язку перед мертвим братом. Порушивши закон володаря, героїня здійснює символічний обряд поховання, та невдовзі її хапає царська варта.

Діалог Антігони та Креонта – найважливіший фрагмент трагедії. Молода дівчина знаходить переконливі аргументи, які виправдовують її вчинок. У своєму монолозі вона порівнює два закони: закон однієї людини, Креонта, і “богів закон одвічний, хоч неписаний”, що його приймає і дотримується не одне покоління людей. Останній закон вона вважає важливішим для себе і обов’язковим. В ім’я обов’язку вона висловлює готовність загинути і впевнена, що співвітчизники здатні зрозуміти і схвалити її:

І всі б мене схвалили, знаю добре я,

Якби їм острах язика не сковував.

Чи не найкраще з багатьох царевих прав –

Лиш те, що хочеш говорить і діяти.

Що ж до Креонта, то він продовжує виправдовувати свою суворість інтересами держави і вважає особливою чеснотою вміння подолати родинну прихильність, адже “хто зі своїм не дасть ладу, той не здобуде й від чужих слухняності”. Коли Гемон, син Креонта і наречений Антігони, намагається схилити батька до розсудливості, згадуючи про думку народу, Креонт розцінює його позицію як чоловічу слабкість, вияв нерозумного кохання і називає сина “жіночим рабом”. У розмові з сином він виявляє себе тираном: “Кого поставить місто, треба слухати в найменшім – правий чи неправий він”, “Кому ж належить місто, не державцеві?” і т. д.

Тривалий час в інтерпретуванні конфлікту трагедії панувала думка Г. В. Ф. Гегеля, котрий убачав у ній втілення сутички однаково справедливих принципів: інтересу державного й інтересу родинного. Гегель вважав, що вони обидва мають рацію й однаково несправедливі з огляду на свою односторонність. Однак поступово таке трактування було подолане. Ретельніший аналіз трагедії засвідчив, що Креонт у Софокла в жодному випадку не відповідає ідеалові державця і всім перебігом дії С веде героя до викриття й заслуженої кари. Він зневажив закони життя і смерті: наказав замурувати живу Антігону у гробівці, а мертвого Полініка заборонив поховати. За це у фіналі Креонт втрачає найдорожчих йому людей: Гемон у розпачі заколює себе мечем над тілом мертвої Антігони; дружина Креонта, мати Гемона, довідавшись про смерть сина, також вчиняє самогубство. Креонт розчавлений цими втратами, а також повідомленням про спаплюження священних вівтарів прахом Полініка. Він визнає свою цілковиту поразку. Після звістки про загибель дружини Креонт мовить:

О кому ж би я між усіх людей

Цих провин тягар міг накинути?

Сам убив тебе, – безталанний, я –

Мовлю правду всю. Гей, прислужнику,

Відведіть мене, відведіть мерщій!

Більш нема мене – я ніщо тепер.

Тоді як живий Креонт виглядає посоромленим і духовно мертвим, Антігона, яка йде на смерть, сповнена гідності і внутрішньої величі. В її постаті вперше в драмі з’явився виразний, високий образ жінки. Це було доволі незвично для тодішньої драми, оскільки грецька жінка була змушена провадити суто домашній спосіб життя на жіночій половині, а не навчати справжньої громадянськості, тим паче чоловіків. Але героїня Софокла не позбавлена й суто жіночих почуттів і настроїв. Найповніше вони втілені у її прощальному голосінні. Антігоні нелегко йти на смерть, відчувати власну беззахисність, неминучість страждань. Вона потерпає від думки, що їй судилося померти молодою, не зазнавши радощів шлюбу, почуттів материнства.

Хор, який прощається з героїнею, славить її гідну загибель.

Пісні хору надзвичайно важливі для розуміння задуму трагедії і правильного витлумачення її конфлікту. Особливо відомим є перший стасім хору, у якому уславлюється могутність людини і її різноманітні таланти:

Строфа 1

Дивних багато в світі див,

Найдивніше із них – людина,

Вітер льодом січе, вона ж

Дальшу в морі верстає путь –

Хай сива хвиля й бушує,

А човен пливе вдаль;

Уславлену в богинях Землю,

Вічно й невтомно родючу, виснажує,

Плугом щороку в ній борозни орючи

Із конем своїм людина.

Антистрофа 1

Птиць безтурботні зграї й риб,

Що живуть у морських глибинах,

Звірів диких з гущин лісних

В пастку й оплетену вправно сіть

Розумна ловить людина

Й собі скоряє їх.

В полях і в горах звірів ловить,

Хитрим знаряддям їх перемагаючи,

І запрягає коня довгогривого,

І бика в ярмо заводить.

Строфа 2

І мислей, як вітер, швидких,

І мови навчивсь чоловік,

Звичаїв громадських пильнує здавна;

Від лютих стуж, буйних злив

Знайшов міцний захист він,

Благодольний…

Стверджуючи, що людина – найдивніше диво на світі, що вона все уміє, хор після докладного переліку людських досягнень несподівано різко змінює настрій і нагадує, що є те, перед чим людина безсила. Це закони богів, передусім закон смерті, який своєю непорушністю вимагає покори, шанобливості й беззастережної поваги. Іншу поведінку перед лицем смерті хор уважає нерозумною. Так, уже першою піснею хор готує наступний розвиток подій та оцінку персонажів.

У трагедії “Едіп-цар” Софокл прямо зіштовхує вільну волю людини з волею богів. Перед нами вже зовсім інший образ державця: відповідальний, розпорядливий, щиро стурбований становищем громадян, уважний до їхньої думки. Таким постає Едіп на початку трагедії. Жрець, що очолює процесію громадян, які прийшли до царя, пригадує, як одного разу Едіп уже врятував місто, перемігши сфінкса, і від імені народу висловлює Едіпові почуття любові і віри. Народ знову сподівається від Едіпа надії та порятунку:

О царю наш, Едіп могутній, весь

Цей люд, що твій вівтар обстав, благає

Тебе: шукай рятунку від біди!

(Пер. І. Франка)

Едіп відповідає, що вже почав боротьбу за порятунок міста і передусім відрядив свого швагра Креонта у Дельфи, щоб дізнатися від жерців Аполлона, у чому причина моровиці і як можна її позбутися. Коли Креонт, повернувшись, повідомляє, що страшна хвороба – кара богів за те, що в місті залишається непомщеним убивця попереднього царя, Лая, Едіп проклинає вбивцю і починає його шукати. У цю мить Едіп ще не знає, що він проклинає самого себе і що саме він є винуватцем пошесті. Він видющий і водночас сліпий. Істинний смисл багатьох подій йому невідомий. З обуренням приймає він перші прикмети істини, наприклад, слова розсердженого ним віщуна Тіресія, що нібито вбивця він сам. Попервах у такому звинуваченні Едіпові ввижаються підступи тих, хто хоче відібрати у нього владу. Проте отримані невдовзі в процесі розслідування опис покійного царя та місця, де сталося вбивство, приносять тривогу у його свідомість, примушуючи згадати події далекої молодості, коли він у запалі випадкової сварки вбив незнайомого подорожнього.

Софокл майстерно вибудував події в трагедії, чергуючи моменти послаблення дії з її все більш зростаючою напругою. Вузлову роль у розвитку дії відіграють перипетії, пов’язані зі сценами впізнавання. Так, у мить, коли в Едіпа вперше з’являються страшні підозри, несподівано начебто надходить просвітління: з Корінфа прибуває посланець, котрий повідомляє йому про смерть батька і запрошує його обійняти престол. У смерті батька для Едіпа є одна розрада: батько помер своєю смертю. Однак побоюючись другої частини напророкованого йому колись провісництва (шлюбу з власною матір’ю), Едіп відмовляється від престолу. Намагаючись заспокоїти Едіпа, вісник повідомляє йому, що Поліб і Меропа – його названі батьки. Таким чином, за коротким моментом полегшення тривоги настає етап посилення страху. Героєві стає дедалі зрозуміліше, що проклятий ним убивця – це він сам. Проте, Едіп не зупиняється у з’ясуванні обставин, навіть коли його благає про це дружина:

Для всіх богів, як миле ще життя тобі,

То не випитуй… Досить мук зазнала я.

(Тут і далі пер. Бориса Тена)

Незважаючи на те, що герой – носій трагічної провини, його образ величний, монументальний. Едіп зазнав поразки у боротьбі з фатумом, з волею богів. Але він не виглядає жалюгідною іграшкою у їхніх руках. Свою гідність Едіп утверджує з новою силою у заключному акті самопокарання. Він карає себе сам за мимоволі скоєні злочини, карає жорстоко і водночас символічно. Герой виколює собі очі, очі, які були сліпими і не допомогли йому вчасно розгледіти істину. Він також вважає неможливим для себе бачити тих, кого зганьбив своїм злочином:

Якими-бо очима мав би глянути,

В Аїд зійшовши, на свойого батька я

Чи на нещасну матір? Перед ними-бо

Я винний так, що мало і петлі мені.

Завершує трагедію тужне прощання Едіпа з доньками, після якого лунає заключна пісня хору, лейтмотивом якої є сумовита думка про обмеженість людського знання, непостійність людського щастя. Гірка доля Едіпа стає для хору підставою того, що нікого не можна назвати щасливим, аж поки він не доживе до свого останнього дня.

До постаті Едіпа Софокл знову звернувся у своїй останній трагедії “Едіп у Колоні”, яку поставили вже після смерті поета. У цій трагедії показана доля Едіпа-вигнанця. У своїх поневіряннях герой, якого супроводжує Антігона, врешті потрапляє до передмістя Афін. Тут його, вимученого, гостинно зустрічає цар Тесей. За час, що сплинув у мандрах, Едіп багато страждав і чимало передумав. Цього разу в його образі розвивається тема спокути стражданням за гріхи. Просвітлений герой приходить до усвідомлення своєї справедливості внаслідок того, що він був жертвою невідання, а згодом багато страждав через мимоволі скоєні злочини. Тепер він відчуває себе очищеним і здатним принести добро краєві, в якому знайде останній притулок. Ця обставина відкривається і людям, які його оточують. Донька Едіпа, Ісмена, приносить звістку від оракула про те, що на той край, де Едіп зустріне свою смертну годину, зійде вічна благодать.

Сини, які вигнали Едіпа з Фів, починають схиляти його до повернення. Полінік також вимагає від нього підтримки у своїй боротьбі за престол. Розгніваний Едіп відхиляє такі претензії. Він залишається на землі Тесея, правителя справедливого та людяного, гостинного та безкорисливого. Пісні хору прославляють Афіни та Колон, батьківщину Софокла. Хор оспівує край, до якого прихильна сама природа, де зосередилося все найпрекрасніше, і закликає богів до незмінної опіки над цією землею.

Таким чином, розгляд цієї низки трагедій дозволяє побачити, що за всього торжества божественної волі на передньому плані у Софокла перебуває людина, яка прагне діяти самостійно, осмислено, зберігаючи здатність відповідати за свої вчинки. Кращі із софоклівських героїв і за несприятливих обставин прагнуть зробити все можливе для виконання обов’язку, відповідності високим моральним законам і нормам. Арістотель у “Поетиці” цитує слова Софокла про те, що в постатях своїх героїв Софокл зображав людей такими, “якими вони повинні бути”. Прикметною також є цілісність натури героїв Софокла, які за скрутних обставин зберігають вірність собі, незмінність кращих почуттів та намірів. Софокл використовує найрізноманітніші засоби для характеристики персонажів: порівняльне зіставлення, монологи, діалоги, порівняння, запозичені з міфології, світу природи і т. д. Виразною є мова героїв: короткі, різноманітні за тональністю фрази, запитання, вигуки, паузи. Все це надає жвавості, схвильованості і природності інтонаціям. Виразними є також монодії (сольні партії) героїв, що яскраво передають їхній стан. Виразність і цілісність героїв, композиційна єдність драм створили Софоклу славу художника ясного, гармонійного, величного. Не випадково його героїв порівнювали з образами сучасної скульптури, що втілювала ідеал спокійної величі та гідності. Глибина думки і високий рівень художньої майстерності сприяли збереженню драм Софокла у скарбниці світової драматургії. На сценах театрів світу продовжують ставити “Антігону”, “Електру”, “Едіпа-царя” й ін., зберігається важливість конфліктів, порушених Софоклом ще у сиву давнину.

Українською мовою твори Софокла перекладали І. Франко, Борис Тен, Г. Кочур, А. Содомора.

M. Нікола


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

СОФОКЛ

твір зно біла ворона