ШТРИХИ ДО ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНОГО ПОРТРЕТА – З ЛІТЕРАТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст

З ЛІТЕРАТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст.

ШТРИХИ ДО ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНОГО ПОРТРЕТА

Життя коротке, мистецтво вічне.

Гіппократ

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось…

Л. Костенко

Література другої половини XX ст. відчула вплив двох тонно завершених світових воєн. Півсвіту лежало в руїнах, кількість людських жертв вимірялася мільйонами. Людство не могло оговтатися від шоку злочинів німецького нацизму й радянського сталінізму…

Друга світова війна розколола світ на два “полюси”: соціалістичний табір, очолюваний СРСР, і капіталістичний табір, лідером якого стали США. Звісно, така політична, економічна та культурна “двополюсність” світу не могла не позначитися на розпитку культурного та літературного процесу. Якщо в СРСР та країнах соціалізму посилено насаджувався соціалістичний реалізм, то на Заході переважало розмаїття векторів культурно-літературного розвитку. Темою окремої розмови е література гак званих країн “третього світу” (тобто тих, які не входили до орбіти двох названих полюсів, і за вплив на які ці “два полюси постійно боролися).

Звісно, початок другої половини XX ст. ознаменований осмисленням гіркого досвіду світових воєн (особливо Другої світової війни й руху Опору фашизму). У Німеччині (країні, звідки гітлеризм почав свій кривавий похід) таким осмисленням займалася

література розрахунку з минулим. Яскравим явищем цієї літератури є творчість уже знайомого вам німецького письменника Генріха Белля. Пригадайте пажкі роздуми анонімного героя оповідання “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…” над тим, а за що ж, власне, він воював і за які ідеали його понівечено? Такі роздуми не обмежуються одним-єдиним персонажем – над ними міркували мільйони колишніх солдатів вермахту та й інших німців, які побачили ганебну поразку гітлерівських амбіцій і претензій на світове панування. Ще одним з-поміж німецьких письменників, які розробляли подібну тематику, був видатний драматург Бертольт Брехт. У своїй драмі “Життя Галілея” він порушує гостру проблему відповідальності вченого за свої відкриття. Чи повинен учений служити будь-якій владі, тим більше тій, яка може використати його відкриття на зло іншим людям? Адже не забуваймо, що ця драма писалася в часи, коли перед людством постали нові, нечувані раніше загрози. Варто згадати хоча б жахи ядерної пожежі, що миттєво забрала життя десятків тисяч жителів Хіросіми та Нагасакі, а ядерну зброю розробляли не якісь напівграмотні невігласи, а інтелектуали, учені, високоосвічені фахівці. Та хіба від цього легше матерям, діти яких згоріли в ядерному полум’ї? До Чорнобильської трагедії 1986 р. було ще майже піввіку, але письменник поставив “діагноз”, і не можна не віддати належне дару цього провидця, який ще в ті роки попереджав: “Атомна бомба – і як технічне, і як суспільне явище – це кінцевий результат наукових досягнень і соціальної неспроможності”…

Роздуми над тим, що таке людина і світ у ситуації, коли всі традиційні фундаментальні ідеали західної цивілізації (гуманізм, віра в людину (“Вінець творіння людина”), її розум, у науково-технічний і суспільний прогрес і т. д.) були якщо не зруйновані вщент, то поставлені під сумнів, виникає таке явище, як філософія екзистенціалізму.

Показовим є те, що найвидатніші філософи-екзистенціалісти XX ст. були водночас визначними письменниками. Така ситуація нагадувала часи Просвітництва, коли літературні генії – Вольтер, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо та ін. – водночас були видатними філософами: за допомогою художньої літератури вони пропагували й поширювали свої ідеї. У середині XX ст. таке поєднання теж, звісно, було невипадковим, адже саме в цей час на перший план виходить алегоричність, інакомовність, параболічність літературних творів.

І взагалі, застосування параболи, алегорії, притчі – улюблений прийом письменників другої половини XX ст. Так, французький письменник-екзистенціаліст Альбер Камю у своєму відомому романі “Чума” начебто зобразив епідемію цієї страшної хвороби в місті Орані. Насправді, є десятки асоціацій (“фашизм коричнева чума”1), натяків (чорний дим, немов дим крематоріїв концтаборів), пересторог (бацила чуми ніколи не зникає, як не зникає й небезпека повторення фашизму) свідчать про глибинний інакомовний пласт, підтекст цього літературного шедевру.

1 “Коричнева чума” – алегорична назва фашизму, яку часто використовували тогочасні ЗМІ. Це водночас і алюзія на переважаючий колір (коричневий) нацистського одягу та символіки (його полюбляв А. Гітлер), і натяк на смертельну небезпеку, що загрожувала світові. Адже згадка про чуму асоціюється з т. зв. “чорною (майже коричневою) смертю” – пандемією чуми, що була в 1346-1351 pp. і супроводжувалася нечуваннми (смертність – до 95 % зачумлених!) людськими жертвами.

Екзистенціалізм (фр. existentialіше, від латин, exsistentia – існування) – філософія існування, напрям у філософії XX ст., що досліджує людину як унікальну духовну істоту, яка здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. Е. – течія у філософії, що сформувалася в Європі в ХІХ-ХХ ст. Першими до Е. у своїх працях звернулися данський філософ С. К’єркегор і німецький філософ Ф. Ніцше. У XX ст. Е. розвивався в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів і письменників.

У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. Визначальні риси екзистенціалізму:

– на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху. відчаю, самотності, страждання, смерті;

– особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому “іншому”, адже всі вони нав’язують їй свою нолю, мораль, свої інтереси й ідеали;

– поняття “відчуженість” і “абсурдність” є взаємопов’язаними у творах екзистенціалістів;

– нищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

– існування людини тлумачиться як драма свободи;

– найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Е. підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Е. розглядають і як умонастрій із притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів і письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан; англійці В. Голдінг, А. Мердок, Дж. Фаулз; німці Г. Е. Носсак, А. Деблін; американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн; іспанець М. де Унамуно; італієць Д. Буццаті; японець К. Абе. Характерні для Е. умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф Достоєвського, Ф. Кафки, P. М. Рільке, Т. С. Еліста, Р. Музіли та ін.

В українській літературі Е. проявився у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича, І. Багряного. Т. Осьмачки, В. Барки, Вал. Шевчука, у поезії представників “нью-йоркської групи”, у ліриці В. Стуса. Нерідко межі Е. як світоглядної структури є досить розмитими, а зарахування до нього окремих митців – дискусійним.

Один із французьких філософів-екзистенціалістів і водночас відомий письменник Жан Поль Сартр заявив: “Екзистенціалізм – це гуманізм”. Навіть у алегоричному романі А. Камю “Чума” є пряме авторське зізнання: “Люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу”. 1 водночас в автора виявляється мужня позиція спротиву злу, оскільки, за авторським свідченням, сенс роману полягає й у висвітленні “боротьби європейського Опору проти фашизму” (дуже важливо, що й самі письменники-екзистенціалісти брали участь у русі Опору фашистам).

Інакомовлення, притчеподібність притаманні також творчості відомого американського письменника Ернеста Міллера Хемінгуея. Саме глибокий філософський підтекст (знаменитий принцип”айсберга”) притаманний багатьом його творам, зокрема й повісті “Старий і море”. За зовнішнім простим малюнком (старий Сантьяго впіймав, але не зміг уберегти рибу) прихований такий асоціативний ряд, що кількість коментарів цього твору декілька разів перевершила його обсяг.

З другої половини XX ст. у світовий культурний простір активно входить художня література Японії. Завдяки перекладам західні читачі читають твори японських авторів. Починаючи з 1945 р. Японія твердо стала на курс ліберально-демократичних реформ, які сприяли її стрімкому політичному, економічному та культурному відродженню й зростанню (“японське диво”), що продовжуються й по сьогодні. Відразу після закінчення війни були зняті всі ідеологічні заборони й диктати і вже наприкінці 1945 р. було організовано нові літературно-періодичні видання, розпочалася публікація творів, написаних “у шухляду” під час війни такими визначними майстрами слова, як Танідзакі Дзюн’їтіро, Наоя Сіга.

На другу половину 1940-х – у 1950-і роки припадає діяльність двох значних літературних угруповань “Сенгоха” (“повоєнне” – аналог французького літературного угруповання “після війни”), що виникло в січні 1946 р. навколо журналу “Кіндай бунгаку” (“Література нової епохи”). Письменники цього угруповання виступали за відродження та демократизацію літератури, намагалися відділити літературу від політики й зорієнтувати її на традиції вітчизняної та новочасної західної модерністської літератури. Провідними темами творчості письменників “післявоєнної групи” стало засудження війни, показ страждань, які вона приносить, доля “маленької людини”, обдуреної хибними ідеалами минулого. З діяльністю цього угруповання пов’язаний вступ до літератури одного з найвизначніших представників повоєнного японського письменства Кобо Абе.

Наприкінці 1950-х у 1970-і роки в японській літературі з’являється велика кількість автобіографічних, побутових, детективних, історичних творів, а також творів, що характеризуються поглибленим вивченням психології людини (Ясунарі Кавабата, Юкіо Місіма, Кендзабуро Ое та ін ). Художній арсенал письменників цього часу становлять в основному прийоми авангардистської літератури.

Парабола (від грец. parabole – порівняння, зіставлення, подібність, наближення) – невелика розповідь алегоричного характеру, що має повчальний зміст і особливу форму розповіді, яка рухається по кривій (параболі): розпочата з абстрактних предметів, розповідь поступово наближається до головної теми, а потім знову повертається до початку (наприклад. Притча про блудного сина в Новому Завіті).

Парабола – жанрова форма в літературі XX ст., близька до притчі. Цей термін неоднозначний в українському літературознавстві, оскільки є перекладним і часто замінюється терміном “притча”, хоча між ними с відчутні відмінності.

Парабола – термін, що позначає близький до притчі жанровий різновид драми й прози XX ст. Щодо внутрішньої структури парабола – алегоричний образ, що тяжіє до символу, багатозначного інакомовлення (на відміну від однозначності алегорії й односпрямованого другого плану притчі). Іноді параболу називають “символічною притчею”. Однак, наближаючись до символічного, алегоричний план параболи не подавляє предметного, ситуативного, а залишається ізоморфним йому, співвіднесеним із ним. Незавершена багатоплановість і змістова сконцентрованість параболи приваблюють письменників різних країн: Ф Кафка (“Процес”), Г. Гессе (“Гра в бісер”), Ж. П. Сартр (“Диявол і Господь Бог”), Е. Хемінгуей (“Старий і море”), Г. Гарсія Маркес (“Сто років самотності”), К. Абе (“Жінка в пісках”). Змістово-структурні ознаки параболи виявляються і в інших видах мистецтва: фільм “Сьома печатка” І. Бергмана, картина “Герніка” П. Пікассо. Це дає змогу віднести параболу (разом з алегорією, символом, гротеском) до загальних принципів художньої образності.

У 1968 р. японський письменник Ясунарі Кавабата (1899-1972) стає першим Нобелівським лауреатом у галузі літератури за успіхи у сфері літературної творчості. Кавабата широко відомий за кордоном численними перекладами своїх творів, таких як “Країна снігу”. “Тисяча журавлів”, “Давня столиця”, “Стогін гори” та ін. Пого стиль пронизаний прагненням до краси. надзвичайним ліризмом і загостреною чутливістю. Він зумів філігранно поєднати найкраще з літературної техніки Сходу і Заходу.

Успіх японської літератури був невипадковим. Про це свідчить те, що в 1994 р. Нобелівська премія з літератури була присуджена ще одному японському письменнику Кендзабуро Ое. А нинішня популярність японського письменника Харукі Муракамі ще одне свідчення непересічного інтересу, який японська культура та література мають у світі.

Ще одним прикметним явищем літературного процесу другої половини XX ст. є активізація літератур країн “третього світу”, зокрема вихід на авансцену світової літератури 19501960-х років роману й поезії Латинської Америки. У 1960-і роки нечуваного розквіту зазнав латиноамериканський роман. Невдовзі він здобув насправді світове визнання. Поміж його найяскравіших представників можна назвати Г. Гарсіа Маркеса (Колумбія), М. Астуріаса (Гватемала), А. Карпентьєра (Куба), К. Фуентеса (Мексика), X. Кортасара (Аргентина), М. Варгаса Льосу (Перу) та ін.

“Карибське диво” триває…

Лауреатом Нобелівської премії з літератури у 2010 р. став перуанський прозаїк, драматург, есеїст Маріо Варгас Льоса. 74-річного письменника нагородили з формулюванням “за детальний опис структури влади та за яскраве зображення людини, яка повстає, бореться і зазнає поразки”. Прозаїк прославився в 1963 р. дебютним романом “Місто і пси”; серед інших його книжок – “Зелений дім”, “Цуценята”, “Розмова у “Соборі””, “Війна кінця світу”. Останній роман Льоси, “Сон кельта”, опубліковано іспанською у вересні 2010 р. Варгаса Льосу вважають одним із провідних латиноамериканських прозаїків XX ст. і ставлять в один ряд із такими новаторами, як Борхес, Гарсіа Маркес, Кортасар. Однією з голошиїх тем його творів є осмислення історії Перу.

У 1960-х роках успіх латиноамериканського роману багатьом видавався випадковим, несподіваним, ііою навіть називали “карибським дивом”. Пройшло майже півстоліття – і знову нобеліантом став романіст-латиноамериканець. Що ж “карибське диво” триває…

Оновлення латиноамериканського роману відбувається у двох головних напрямах. По-перше, модернізувався оповідний стиль: в арсеналі сучасних латиноамериканських письменників наявні складна техніка композиції та оповіді, часові зміщення, монтаж, потік свідомості, поліфонічність, елементи фантастики, узагальнено – символічні форми, складні неоміфологічні моделі, розмаїті ремінісценції та алюзії.

По-друге, була суттєво модернізована тематика латиноамериканського роману. Він активно вбирає найвищі інтелектуальні здобутки світової культури. Водночас нова фаза розвитку латиноамериканського роману характеризується поглибленням інтересу до національної культури. Однак на відміну від попередніх спроб, які у своїй більшості стосувалися зовнішніх, здебільшого етнографічних реалій латиноамериканської дійсності, представники нового роману за соціально-побутовими прикметами намагаються осягнути глибинні, кореневі засади національного буття (В. Низарець). Саме звідси той поглиблений інтерес до міфологічних витоків сучасної культури, які, на думку багатьох митців, зумовлюють оригінальність і самобутність національного типу мислення та світосприйняття, виступають у ролі його прихованих рушійних сил і надають йому глибинного, філософсько-символічного сенсу.

Звідси постає найяскравіша характерна ознака нового латиноамериканського роману, що отримала назву магічний реалізм, тобто такого методу зображення дійсності, у якому раціонально-логічна картина світу химерно поєднується з алогічними, міфологічними формами її смислового виміру та інтерпретації. Витоки магічного реалізму простежують із 1949 p., коли з’являються перші твори, що започатковують його, – романи А. Карпентьєра “Царство від світу цього” та М. Астуріаса “Маїсові люди”.

Характерними героями творів магічного реалізму виступають індіанці, які є носіями кардинально відмінного від європейського типу мислення й світосприйняття. Вершинних досягнень магічний реалізм сягнув у творчості одного з найвизначніших представників латиноамериканської і водночас світової літератури Габріеля Гарсіа Маркеса. Так, у його відомому романі “Сто років самотності” особливості міфологічного світобачення (наприклад, можливість “повернення” героїв після смерті) поєднані з найреальнішими прикметами суспільно-політичного життя Латинської Америки середини XX ст. Водночас художні завоювання нового латиноамериканського роману немаються використанням елементів магічно-міфологічного типу світосприйняття й активно вбирають увесь арсенал художніх прийомів від сюрреалізму до постмодернізму. Таким же широким є й спектр тематики, що його розробляє сучасний латиноамериканський роман.

Усе сказане дає підстави вести мову про активізацію в другій половині XX ст. провідних жанрів інтелектуальної прози роману-параболи та роману-міфу. Недаремно один із найвідоміших модерністів XX ст. Т. С. Еліот зазначав: “Замість розповідного методу ми можемо використовувати тепер міфічний метод”.

Потрібно зазначити, що прикметною рисою літературного процесу останньої третини XX ст. стало переростання модернізму в постмодернізм.

…Нині ми живемо в новому XXI ст., роки й десятиліття якого вже теж стають історією… Усе в цьому світі повторюється, зокрема й “межа століть”…

1. Як Друга світова війна вплинула на всесвітній літературний процес?

2. Що вам відомо про екзистенціалізм і його поширення в літературі другої половини XX ст.? У яких тогочасних творах реалізовано тему Другої світової війни та руху Опору?

3. Як у творчості Б. Брехта вирішується проблема “влада і наука”?

4. Чому письменники другої половини XX ст. активно використовували прийом інакомовлення (алегорію, параболу, притчу)? Наведіть конкретні приклади.

5. Що вам відомо про причини активізації літератур країн “третього світу”, а також виходу на авансцену світової літератури 1950 1960-х років роману та поезії Латинської Америки?

6. Коли відбувається процес переростання модернізму в постмодернізм у світовій літературі? Назвіть прізвища та назви творів відомих зарубіжних і українських письменників-постмодерністів.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ШТРИХИ ДО ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНОГО ПОРТРЕТА – З ЛІТЕРАТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст
весна у моєму місті