ЩОБ НЕ ЗБІДНІЛА ПЕРЕБОЛЕНА ДУША – Урок-автограф

Тема уроку. “ЩОБ НЕ ЗБІДНІЛА ПЕРЕБОЛЕНА ДУША”.

(УРОК-АВТОГРАФ)

Мета уроку: ознайомити учнів з творчістю Галини Пухти; розвивати естетичні смаки школярів, вміння сприймати поезію, аналізувати почуте й про-читане, робити власні висновки та узагальнення; сприяти формуванню у школярів почуття патріотизму і гуманізму.

Обладнання. Запис пісні “Мій рідний край”, дружній шарж “Галина Пухта на Пегасі”, під ним – напис:

Нехай крилатий кінь Пегас До Ерато, Евтерпи й Каліопи Несе Вас на святий Парнас У світ поезії високий!

Збірки творів Галини Пухти – “Поезії” (1995), “Устами болю” (1997).

Хід уроку

(Святково прикрашений клас. Звучить пісня “Про рідний край”.)

Учитель (на фоні стихаючої пісні). Мій рідний край! Які чудові слова цієї пісні! Чи можна сказати краще про ту землю, де народився, живеш, де привітно усміхаються до тебе віконця батьківської хати, де змійкою в’ється стежина дитинства. Мені здається, що людину не можна назвати людиною, якщо вона не любить своєї землі, забуває про свою колиску. Ми повинні не тільки любити свій край, а й знати його історію, культуру, літературу – минулу і сучасну. Знати, щоб не збідніла наша душа. Цій темі присвячено наш сьогоднішній урок літератури рідного краю – урок-автограф “Щоб не збідніла переболена душа”. Чому урок-автограф? Тому, що сьогодні ми всі

(і кожен зокрема) отримаємо автограф від Галини Іванівни Пухти.

(Голосніше звучить пісня і на дошці з’являються слова-автограф Галини Пухти.)

Учитель. Хто ж вона, Галина Пухта?

(Учителька читає власний вірш “Галині Пухті”, який увійшов до збірки “На березі долі”(1997).)

У тім краю, де ліс в верхів’ях пташенят колише,

Росло і пустотливе, й горде змалечку дитя.

З очима кольору достигло-темних вишень,

Відкритими широко для таїн життя.

Любило пісню, що співала вечорами мати,

І чарувалося казками кленів і беріз.

Уміло серденько дитяче відчувати

І хвилі радості, й тяжку скорботу сліз.

Росло дівча. Топтало стежку босими ногами

І мріями високими літало до небес

Тоді, як вітер награвав на скрипці гами,

Смерекам дарував осінній полонез.

Життя ж – то не з малюнками дитячими сторінка:

У ньому смуток з радістю повінчані навік,

Але такою залишилася ця жінка,

Немовби роки втратили для неї лік.

Душа її, неначе беззахисна в бурю пташка,

Вбирає болю жмутки і чужі слова-жалі,

А іноді буває так нестерпно важко,

Як ранять серце люди ниці і малі.

Вона не вміє жити легко чи із розрахунку,

Сховавшись від турбот у теплім затишнім кутку

Не нашиває позолочену корунку

На істину, можливо, часом і гірку.

Хоч нелегка, але пряма її життя дорога,

Бо не шукає зручних і коротких манівців,

Не раз у серці осені бринить тривога,

А безтурботність їй приписують сліпці.

Така звичайна й незвичайна водночас людина

Живе між нами з зорями високими в душі.

Несе тягар життя, як мати і дружина,

А в серці – сяєво тремтливої свічі.

Учень. Ми знаємо, що Галина Пухта – обдарована поетеса, чудова вчителька, любляча мати. Її дівоче прізвище – Сухарник. Народилася і виросла у мальовничому краї – селі Кадобна. Тут навчилась любити і розуміти природу та людей – щирих, працьовитих, творців пісень, казок, легенд, переказів.

Серце її ще змалечку прагнуло краси і світла. Допитлива дівчинка шукала у книжках відповіді на багато життєвих питань.

Учениця. Вчилася Галина Сухарник спочатку у Кадобнянській, а потім у нашій Голинській середній школі. У 1997 році вступила до Одеського державного університету (на філологічний факультет), зараз працює у Брошнівській загальноосвітній школі I-III ст. учителем української мови і літератури.

Авторка двох поетичних збірок – “Поезія” (1995), “Устами болю” (1997).

Учитель. Звичайно, ми вже багато знаємо про Галину Пухту, про її твори, та, мабуть, хотіли б знати ще більше, познайомитися ближче. Галина Іванівна люб’язно відповість на всі ваші запитання.

Деякі із запитань учнів:

– Який випадок з дитинства запам’ятався вам найбільше?

– Ким ви мріяли стати? Чи здійснилася ваша мрія?

– Чи пам’ятаєте, коли почали писати вірші і що вас спонукало до їх написання?

– Мені здається, що у своїх спогадах Ви часто повертаєтеся в дитинство. До цієї думки мене підштовхнув вірш “Пастушки”. (Учениця читає вірш напам ‘ять.)

ПАСТУШКИ

В повітрі пахне свіжістю смоли,

Поволі дощ на трави капа й капа.

Ялинові гілки вологі лапи

Над куполом багаття простягли.

Там двійко пастушків сидять босоніж –

На довгих палях сушать чобітки.

В торбині хліб і ще якісь книжки,

І мокрий брилик на сучку, мов сонях…

У них розмов – невпинна череда,

У них стежок – від лісу до оселі.

Отут мого дитинства паралелі:

Між трав похилих кожна вигляда.

І я складаю парасольку в жменю,

Прозяблі руки грію на вогні.

І так на серці сонячно мені…

І дощ навшпиньки пробіга повз мене.

– Чим для Вас є спогади про дитинство?

– Які вірші Ви присвятили своєму батькові?

– Що Ви робите, коли Ваші учні пишуть безграмотні твори?

(Відповідаючи на це запитання, Галина Іванівна зачитала кілька віршованих гумористичних відповідей-пародій на “письмові творіння” її учнів.)

Учитель. Як бачимо, з почуттям гумору у пані Галини все в порядку. Отже, ми не помилились, малюючи Ваш портрет. Ми даруємо його Вам з нашими найщирішими побажаннями.

(Всі читають напис під малюнком, а потім вручають портрет поетесі.)

Учитель. Про цей вірш треба сказати окремо. Він народився з великої любові до рідного народу, до рідної землі, до нашої історії. У Києві, містах і селах на сході і заході України, де він звучав, не було байдужих слухачів: у старших людей слова вірша викликали спогади про пережите, а в їхніх очах виступали сльози. У Києві на фольклорному святі “Україно – ти моя молитва” віршем зацікавився поет Вадим Крищенко. Із захопленням відгукнувся про поезію Юрій Збітнєв, народний депутат України, а також збирач народних скарбів Іван Гончар.

(Читання вірша напам’ять.

УКРАЇНО МОЯ

Україно моя, не хилися в мовчанні й скорботі,

Не ховай у кривавім подолі обличчя сумне.

Є ще гени живі у твоїй замордованій плоті,

Що відродять на древі життя невмируще й земне.

Ти над нами не плач. Ще не всі стоїмо на колінах,

Ще не всім язики обрубали й зігнули хребти.

Ще не всі збусурманились діти твої, Україно,

Хоч витруюють з нас нашу гідність і досі кати.

Вірю, час наш прийде, і ми знову зберемось на віче.

І простелиться житнє колосся під неба блакить.

Ми ще скажемо вам, перевертні, всю правду у вічі,

Бо вже дух наш воскрес і, як птах, над землею летить.

І озвуться перекликом гордим стрілецькі могили,

А Дніпро зареве буйним клекотом наших сердець.

І простить нам Тарас за усе, чим колись завинили,

І Христос на розп’ятті обронить терновий вінець.

Ми ще будем великі! Освятимо душі в Йордані,

Хоч гріхом не було твоє горде любити ім’я.

Але де ж свої трупи схоронять шакали погані,

Ті, що рвали тебе на шматки, Україно моя?

Ті, що стоячи в стінах тюремних тебе мурували,

Що везли на Сибір, у холодну чужу Колиму,

Що народ твій живцем сірим пластом землі накривали,

А сьогодні ще збоку “Осанна!” співають йому?

Ті бездушні каліки, що наші святині палили,

А сьогодні в страху б’ють поклони: “О Боже, прости!”

Де ж та мати, скажіть, що їх вчила топтати могили?

Покажіть мені матір, що вчила ламати хрести!

Я клянусь своїм сином: такої нема в Україні!

Не було за Шевченка й сьогодні, повірте, нема.

То в подобі людській сатана появилася нині

Й поцілунком Іуди мій добрий народ обніма.

Не продайся, народе, єднайся, народе великий!

Щоб криваві гердани не випекли груди твої,

Щоб тебе не водив у ярмі чужоземець безликий

І на зашморг не взяв ніжну пісню твоїх солов’їв.

Україно моя, рідна ненько, Голгофо висока!

Поможи нам до тебе дійти у пречистій мольбі.

Спеленай нас любов’ю і небом своїм синьооким.

Від усіх матерів посилаю благання тобі.

Учитель. Десятикласники не тільки вивчили вірш напам’ять, а й написали про свої враження від нього.

(2-3учнів читають свої твори-мініатюри.)

1. Коли читала вірш “Україно моя” Галини Пухти, в моїй душі боролися два почуття – біль і гордість. І першого, і другого було так багато, що я не могла зрозуміти, що ж перемагає.

Серце сповнювалося болем за нашу сплюндровану землю, за нашу “замордовану плоть”, за соловецькі і колимські трагедії. Як тяжко усвідомлювати, що в нас є зрадники, бусурмани, “бездушні каліки”, що наші “святині палили”. Але народ виживе. У це вірить авторка. І ця віра така сильна, що передається й мені. Читаю вірш і уявляю житнє колосся, що хвилюється у сонячну днину під блакитним небом, чую, як перекликаються стрілецькі могили, шумить Дніпро, радіючи, що зійшлись українці на своє віче – щасливі, усміхнені. Серце моє сповнюється гордістю за те, що наш народ вистояв у важкій боротьбі за волю.

2. З хвилюванням прочитав вірш Галини Пухти “Україно моя”. Порахував строфи: їх 10. Аж не повірилося, що в цих кількох десятках рядків можна так багато сказати. Тут уся історія нашої України – тяжка, трагічна, у терновому вінці.

Чого тільки не було на хресній дорозі мого народу: і Соловки, і Колима, і боговідступництво, і діти-перевертні! А оті слова про бездушних калік –

Де ж та мати, скажіть, що їх вчила топтати могили?

Покажіть мені матір, що вчила ламати хрести. –

Здатні, мені здається, зворушити камінь.

Україна – це рідна ненька, це – пісня солов’їна і водночас – “Голгофа висока”. Так. Горе і смуток, щастя і радість у житті моєї України завжди поруч. Але народ наш сильний. Є ще гени “живі у його замордованій плоті”, що відродять нашу націю. Мені подобається, що вірш звучить так оптимістично.

Учитель. Мама… Матуся… Найдорожча… Найрідніша… Чи є поет, який би не звертався до цієї теми? Мабуть, немає. Є такі вірші і в Галини Іванівни – “Мамина сорочина”, “Мамине весілля”.

(Вірш “Мамина сорочина” читає авторка, а за поезією “Мамине весілля ” учні підготували інсценівку.)

МАМИНА СОРОЧИНА

У мене мама грамот не проходила –

Звичайна, проста жінка із села.

Не кляла і в сім’ї не верховодила.

Як подих вітру, лагідна була.

Така собі приємна за розмовою,

Хоч доля їй дісталася гірка.

Все викладала ниткою шовковою

З душі узори в просинь рушника.

А якось бачу, вишиває хрестиком

На сорочині білі рукави.

Кажу: “То, мамо, на Великдень все-таки

До церкви хочете вдягнути ви?”

– То, доню, як помру. – А я здригнулася.

– Та ти не бійся, смерть – звичайна річ.

– Як ніби вже під сонцем ти набулася,

– Минулась і пішла собі у ніч.

А щоб хоч трохи видно було в темряві –

Оця сорочка біла, як свіча.

Хоч вишита вона нитками й темними,

Жалоби там ніхто не поміча.

Я з болем за її думками стежила,

Поки збагнула істину просту:

– А я собі просвічу, доню, стежечку

– Й калиною до тебе проросту.

Я зможу, доню, вдруге повторитися,

Коли того потребує земля.

Лиш не забудь за душу помолитися –

Вона безвинна, ніби янголя.

І сліз не треба – плачуть над пропащими,

Над пам’яттю лиш голову схили.

А я благаю й плачу: “Мамо, нащо ви

Мені цей смуток в душу занесли?”

Тонкий узір виводила рука.

Стояло сонце високо над брамою,

А серце й досі думка обпіка:

– Якби ж ви, мамо, повторились мамою…

“МАМИНЕ ВЕСІЛЛЯ” Дійові особи: Автор, Іван, Ганна, дівчинка, два брати Ганни, батько, музики, дружки.

(Звучить запальна весільна мелодія. Молоді – Іван та Ганна – танцюють.)

Автор. Гули вітри. Тернівка мерзла в склянці,

Роїлися балачки між людьми.

Топтав Іван біду в шаленім танці,

Топтала Ганна злидні чобітьми.

А в неї доля – повість наболіла,

А в неї очі – тернятка в росі.

Із штапелю тонкого плаття біле –

Біліше, певно, від гірських снігів.

Ганна. – Йой, грайте, вуйку! Більше так не буде!

Автор. Стрічки тріпочуть угорі.

– Бідитимуть, – казали добрі люди.

– Не пропадуть, їй Богу, між людьми.

– Якесь дівчатко з темною косою

– Очицями до шибки приросло:

Дівчатко. – Як виросту, то буду молодою,

Такою, як оця, на все село!

Автор. Цвіли газдині – мальви пурпурові.

Рипіли на морозі кожушки.

І житній хліб, як коровай медовий,

Ділили між малечею дружки.

Багачка тітка, як індичка пишна,

Приніс дала – торбиночку зерна,

Щось буркнула – коли б на добре вийшло,

І повну склянку випила до дна.

Брати – понурі, гонорові газди –

Не веселились, думали-таки:

Брати. “До кого ж прибіжить найменша, Ганна,

Просити гріш залатувать дірки?”

Автор. А сивий батько сперся на покуття –

Ніхто не відав, що було в думках.

Лиш згірклий погляд був чомусь прикутий

До образів у білих рушниках.

А пісня то котилася намистом,

То хурделила в танці жартома,

Стареньку хату інеєм сріблистим,

Як мачуха, косичила зима.

Ганна. – Йой, грайте, вуйку, най ніхто не судить.

Зігрійте, струни, душу сироті.

Танцюйте, газди, солодко вам буде,

Ми вип’єм гіркоту на самоті.

Автор. А скрипка фала, як уміла грати.

Задаром грала, так тепер нема.

Вінчальне плаття пригортала мати,

А в косах біла паморозь – зима…

Учитель. Пані Галина складає про маму не тільки вірші, а й пісні. І… сама їх чудово виконує.

(Галина Пухта виконує пісню “Сивини матері моєї”.) Учитель. Поезія Галини Пухти сповнена щирістю, добротою, задушевністю. Вона змушує думати, хвилюватися, переживати. Як, приміром, поема “Ох, Ольго…”, присвячена першому коханню Івана Франка Ользі Рошкевич. Хотіли б послухати цю поему, пані Галино, у Вашому читанні і дізнатися про історію її написання.

ОХ, ОЛЬГО…

(Присвячено першому коханню Івана Франка – Ользі Рошкевич)

Ні, не любив на світі я нікого,

Ось до чого додумавсь ум болющий.

І серце, мов слимак у шкаралущі,

Не корчилось від дотику живого.

Іван Франко.

Ох, Ольго, в тих словах глибока сутність.

Чи виправдає їх твоя присутність?

З віків крізь надра стомлені земні

Ти ніби в душу глянула мені.

І то не примха, то не випадковість,

Що я твоїх думок читаю повість…

Блаженний місяць сходить над садком.

Погідна ніч. Спекотне літо. Лолин.

Окрилений взаємністю Франко

Нотує в серці ніжний голос Олин.

Отак удвох під зорями до рана.

Палке, як жар, “коханий мій”, “кохана”.

А потім невмолимий біль розлук,

Листи жадані й розпач білих рук,

І панночок примхливих шамотіння,

Глум пань, і гнів батьків, і це терпіння,

Яке тобі зіслав на долю Бог,

Воно ще рятувало вас обох.

Ти, молода, на все була готова

Заради безкорисної любові.

“Пройдисвіт”, бунтівник і демократ –

Цей образ був святим тобі з-за грат.

І він не спав. Він там від туги в’янув.

Він слав листи. Іване мій, Іване!

Чи ж винна я, що батькова рука

Така безжальна і тверда така?

Я вже від злих очей не мала спасу

І плакала з розпуки час від часу.

Ще хтось мене на світі пожалів,

Хтось руку дав – мені забракло слів,

І я пішла – на серці жмуток болю, –

Собі й тобі переламавши долю.

Та в тих душевних муках, далебі,

Я залишилась вірною тобі.

А ти, що так обожнював мене,

Що вищим був за грішне і земне,

Що спив життя, немов гіркої трути,

Як ти тоді не зміг мене збагнути?

Твої листи, такі скупі й жадані,

І те надмірно офіційне “пані”

На груди впало каменем важким.

Над ким, Іване, глумишся, над ким?!

Хіба не ти казав мені про те,

Що є кохання вічне і святе?

А може, десь засяяла зорею

На небі інша, й ти пішов за нею?

А може, полонили очі сині

І врода пишна юної княгині?

Ох, Ольго, він не міг сказати “ні”,

Бо й неземних приваблюють земні.

Замкнулася в самотині глибокій.

А він в душі. Хіба він дасть їй спокій?

Боліло те високомірне “пані”.

Спливли літа, як в сивому тумані.

Ота любов – гірка й принадна річ,

Коли її зустрінеш віч-на-віч.

Час карбував його падіння й злети –

Нема любові, то й нема поета.

І лиш, як зрада душу обпекла,

Йому забракло давнього тепла.

– Ох, Ольго, муко моя рання,

– Моє найперше втрачене кохання,

– Коли вже доля розлучила нас,

– Прийди до мене в передсмертний час.

– Нізащо! Ні! Хто я тепер, Іване?

– Безмовна тінь і невигойна рана.

– Той жмуток листя, що-с лишив мені,

– Уже не буде зеленіти, ні.

Твої слова – давно побляклі перли.

Вони німі. Вони для мене вмерли.

Перев’язала стрічкою листи

Й візьму в могилу. Їх писав не ти,

А той юнак, закоханий у мене,

Що весь тремтів у погляді шаленім.

Пробач мені, твою останню волю

Не сповню, не знесу гіркого болю…

Сльоза скотилась тихо на траву.

“А я жива. Чого я ще живу?”

Труна поплила тихо за вікном,

А в ньому, в горі заломивши руки,

Стояла та, котру любив давно,

Ота, котру прирік на вічні муки.

Ох, Ольго, дощ ридає за вікном.

Твій біль, твій смуток – це було давно.

Прости мені, я так невипадково

Твоїх думок тепер гортаю повість:

Коли вже душу зрада обпече,

Нема кому схилитись на плече.

Учень. А як виник задум написати поему Княжий суд”

КНЯЖИЙ СУД

Мій князю, грають сурми на зорі,

Спинився час на потемнілих вежах.

Закон диктують звичаї старі:

Підсудна я, а суд тобі належить.

Ти весь в задумі. Сива голова,

І погляд твій не по літах суворий.

Твоя княгиня мовби нежива,

Відступниця, а наче вбита горем.

Вона мовчить, а в серці так пече,

Така печаль на личеньку блідому,

Що плюнув би на титул і на честь,

А взяв на руки та й поніс додому.

Волає люд: “Скарай її за гріх!”

Гарцює кінь, копита землю крешуть.

Ти, князю, слухай серця, а не їх,

Повір йому, воно тобі не збреше.

А ти з чола холодний піт зітер,

Здійняв поважно перст над головою:

– Княгиня й так покарана тепер.

– Вона була і є мені жоною.

Я боронив свій трон і свій уділ,

Любив я вас, мої покірні слуги.

А ревні сльози капали в поділ,

А юне серце хлипало від туги.

І я й не зважив, як пройшли літа

Й притихла в жилах кров моя юнацька,

І як любов, незвідана й свята,

В її душі зродилася зненацька.

Я не Пилат! Я заплатив свій борг,

Мені не сором вам дивитись в очі.

Ви ж бачите – її карає Бог,

А я її помилувати хочу.

Застигли дзвони в вічній німоті.

Княгиня очі підвела до неба:

– Я витерплю жахливі муки ті,

– Мені, мій князю, милості не треба.

– Рішайся, князю, зганьблено твій рід!

– Не вб’єш, то посади її в темницю!

І хай за нею там застигне слід!

І крикнув князь: “Замовкніть, підлі й ниці!

Вона мені світила і вночі.

Була тим сонцем, що й на мить не гасне,

А ви її в темницю, під ключі,

Оті уста і голос той прекрасний?

Чи чули ви слова її коли?

Яка безмежна щирість в кожнім слові!

Вони би в кожну душу залягли,

Бо ті слова народжені з любові!

З любові жінки, що навпроти вас.

Ви ж навісні, як половецькі орди.

Вам дивно, що від кривди і образ

Не похитнулось це обличчя горде”.

І впали слуги перед ним навзнак,

Здійнявши руки: “Схаменися, княже!

Жіноча зрада – то недобрий знак!

Вона тобі ще й не таке покаже!

У тебе, княже, в скронях сивина,

А ця стоїть, немов ні в чім не винна.

Нехай же буде проклята вона

Або впаде так само на коліна!”

Промовив грізно: “На коліна? Ні!

Такого глуму не діждете нині.

Я вам кажу: вона жона мені,

Вона княгиня є, а не рабиня!

Ви кажете, що зрадила мене,

А я готовий на коліна стати.

Її ж нехай ця кара обмине,

Вона моїх дітей маленьких мати!

Ви кажете, коханкою була.

То це для неї вже нестерпна рана.

Я хочу вберегти її від зла –

Мені ж вона була і є кохана”.

І князь заплакав гірко, як дитя,

І впала на траву корона княжа.

Зітхнули райці: “Дивна річ – життя,

І хто тут на якісь закони вкаже?”

He збувся суд. На чім приб’ють печать?

Княгиня мужу сльози витирає.

Недобре суддям – знов про щось кричать,

А хтось коханця покарати рає.

Притихнув люд, і князь тоді прорік:

– Його життя – то кара вже найтяжча.

– Коли принизить жінку чоловік,

То він ніхто. Він сам тоді пропащий.

Він завтра іншій жінці понесе

Своє блюзнірство і свої підлоти.

Нехай його скарає Бог за все.

Мені ж бруднити руки неохота…

– Мій князю, сонце сяє в вишині,

А ти над сонцем! Ти над ним, мій княже!

З усіх висот ти світишся мені!

Тобі про це жіноче серце скаже.

Ми переступим той важкий поріг

До храму, що теплом твоїм зігрітий.

Я дякую, мій князю, що зберіг

Мене для себе в цім жорстокім світі.

Вдихає вечір запах диких руж.

Вершини бань у золоті пожежі.

Ти – лицар мій, і рятівник, і муж,

І я тепер лише тобі належу.

Учениця. Чим викликане поєднання сучасної теми із давньоруським сюжетом?

Учень. Чи був прообраз князя? (Відповідь авторки.) Учитель. Напевно, ще на багато запитань хотіли б отримати відповіді десятикласники, та час наш обмежено. Аби хоч трохи задовольнити цікавість школярів, проведемо бліц-інтерв’ю. У ньому можуть взяти участь усі присутні; запитання – найрізноманітніші.

– Що Ви найбільше цінуєте в людях?

– Як ставитесь до творчості постмодерних поетів?

– Талант, на Вашу думку, це дар Божий чи невтомна праця?

– Коли до Вас приходить Муза?

– Чи вірите в кохання з першого погляду?

– Які Ваші улюблені квіти?

– Ваше хобі?

– Хто може стати Вашим другом?

– Яку пору року любите найбільше?

– Чи присвячуєте вірші своєму чоловікові?

– Які учні Вам подобаються?

Учитель. Ось така вона – жінка-українка. Труднощі не вбивають у її серці потягу до краси, не збіднюють переболеної душі, а вірші її зворушують, змушують уважніше подивитися навкруги, задуматися над своїм місцем у житті. Ми щиро вдячні пані Галині за сьогоднішню зустріч, за урок – автограф та автограф, залишений у наших серцях.

(Знову звучить пісня “Мій рідний край”, учні дарують гості квіти, а вона підписує кожному свою збірку.)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ЩОБ НЕ ЗБІДНІЛА ПЕРЕБОЛЕНА ДУША – Урок-автограф

діалог на актуальну тему