“Серце нашого цвіту” (Володимир Сосюра) – Григорій Косинка (1899-1934)


Підручник Українська література
11 клас

Українська література 1920-1930 років

Григорій Косинка (1899-1934)

Не приймав ти підлості нітрохи,

Прогримів, немов весняний грім,

І стоїть замучена епоха

Над безсмертним іменем твоїм.

(Андрій Малишко)

У когорті прозаїків доби “Розстріляного відродження” яскраво вирізняється постать Григорія Косинки. Літературний доробок видатного новеліста XX століття невеликий за обсягом – якихось тридцять новел і нарисів. Та кожен його твір – це синтез багатої образності та високої культури слова, оригінальної форми та глибокого змісту. Після виходу збірки цього автора “В житах” (1926) Яків Савченко писав, що у творах Косинки “багато сонця, руху, повітря й простору. Косинка часто співає гімни життю”. На жаль, короткою виявилась його пісня: у розквіті сил і таланту письменника знищили більшовики. Проте фізична смерть не перекреслила величезного таланту. До сучасних читачів Григорій Косинка повернувся, за висловом Миколи Жулинського, найчеснішою дорогою “із забуття – в безсмертя”.

“Серце нашого цвіту” (Володимир Сосюра)

Григорій Михайлович Косинка (справжнє прізвище – Стрілець) народився 29 листопада 1899 року в селі Щербанівка Обухівського району на Київщині в бідній селянській родині. Злидні примусили сім’ю Стрільців шукати кращої долі на Амурі та

Байкалі. Проте після піврічних поневірянь по чужих краях родина повернулася в Україну. Михайло Стрілець став робітником на цукроварні, а Грицькові довелося змалку заробляти на панських економіях. Мати майбутнього письменника Наталія Стрілець згадувала: “Мій Гриць серед дітей його віку був не такий, як інші… А як любив Грицько квіти!.. “Розкажіть, мамо, як квітка зветься і чому синя, а та червона?” Коли Грицько підріс, грамоти вчив його мій батько – дід Роман, який жив у селі Красному. Дід привчив Грицька до читання, і з книгою він не розлучався”.

У школі хлопець вчився старанно й успішно, а якось після прочитання його шкільного твору вчитель Павло Іванович напророкував Григорієві велике майбутнє.

З чотирнадцяти років Григорій працював на посаді помічника трипільського волосного писаря, згодом став канцеляристом у суді. У шістнадцять років підліток упросив батька взяти його на заробітки в Київ, де чистив панам черевики, працював двірником, кур’єром тощо. Закінчивши екстерном вечірні гімназійні курси, Григорій Михайлович служив у війську, брав участь у громадянській війні. У 1921 році Григорій Михайлович поступив на історико-філологічний факультет Київського Інституту народної освіти (ІНО). “Молодість свою я прожив у надзвичайній скруті”, – писав Косинка в “Автобіографії”. Бо ж не тільки про навчання й забезпечення власних потреб доводилося думати Григорієві. Як згадувала мати письменника, турбота про багатодітну сім’ю (підростали ще дві дочки й три молодші сини) після смерті батька лягла на плечі найстаршого. Вони й освіту здобували в Києві, й жили до повноліття в сім’ї Григорія. А в нього ж на перших порах не було навіть стабільної стипендії, бо сплачували її студентам нерегулярно.

Як письменник Григорій Михайлович дебютував у газеті “Боротьба” оповіданням “На буряки” (1919), підписаним псевдонімом Григорій Косинка. Задум цього твору виник під час навчання майбутнього митця на гімназійних курсах, а на вибір псевдоніма вплинула його любов до квітів, зокрема червоних косинців, які ще називають залізняком червоним. Друзі відраджували Григорія Михайловича від такого псевдоніму, переконуючи, що його власне прізвище краще: “У тебе таке хороше прізвище – Стрілець, воно й пасує тобі, і раптом такий нецікавий псевдонім. Не всі ж знають, що взяв ти його від квітки, думають, що це – хусточка”, проте дебютант не змінив свого рішення: “Квітка ця маловідома, але вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична. Псевдонім залишається, ось і все…”.

Підзаголовок “Згадки з дитячих літ” засвідчував автобіографічність новели, а сюжет відображав епізоди дитинства автора, коли він працював на панських економіях. Новеліст тонко передав настрої своїх героїв, особливо чорнявої Прісі, яка допомогла хлопчикові впоратися з денною нормою буряків, та голодного малолітнього Троньки, якому тільки “сниться молоко”.

У 1920 році Григорій Косинка ввійшов у творчу групу “Гроно”, яка видавала однойменний альманах, в якому були вперше опубліковані його новели “Під брамою собору”, “Мент”, “За земельку”. З глибоко психологічного твору “За земельку” постає життєва драма заможної дівчини Палазі, яку з розрахунку бере за дружину безземельний музикант-п’яничка Паньчук. Під час весілля батька й сина Паньчуків змальовано як людей цинічних і жорстоких, невдовзі здатних стати призвідцями смерті збезчещеної багацької дочки. Ось “ласкавий молодий” з гадючими очима звертається до нареченої: “Не кисни, інвалід!”. Ось перегукуються музичні інструменти: “Лихо буде”, – бубонить бубон на весь куток та до скрипки прислухається. “За земельку – долі не буде”, – плаче-тужить скрипка з цимбалами і змішує цей плач з п’яними піснями весільними…”. Велику роль у новелі відіграє чудовий пейзаж літньої ночі, що контрастує з невимовною журбою матері нареченої.

У 1924-1926 роках Григорій Михайлович був співавтором новаторських програм, які в той час афішувало “Гроно”, потім примкнув до “Ланки”, проте незабаром перестав тяжіти до будь-яких літературних груп, вважаючи, що “кожен митець має свої, властиві його духові форми творчості”.

1922 року вийшла перша збірка Григорія Косинки “На золотих богів”, назву якій дала однойменна новела. Наділений даром вслухатися в свою епоху, Григорій Косинка жив тривогами й надіями разом з українським селянством, що боронило свою волю, захищало багатовікові традиції. Етюд “На золотих богів”, написаний у річищі експресіонізму, – це яскрава розповідь про оборону села Медвин від армії генерала Денікіна. Новела захоплює динамізмом сцен і картин бою, які змінюються з калейдоскопічною швидкістю. Строга експресивна фраза, три крапки, сполучник “і”, на якому обривається речення та думка, спонукають читача активізувати уяву, домислювати описані події.

Письменник щедро використав звукову і кольорову палітри, соковиті метафори, епітети, порівняння, уособлення тощо. Серед кольорів автор віддає перевагу червоному, який відтворює кривавість побоїща, та чорному, що символізує смерть, пожарище, пустку: “на місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем”, убитий селянський син “почорнів, як головешка”, “чорна обсмалена соха”, “чорні повалені хати”. Особливу композиційну функцію відіграє образ природи. Так, у першій частині оповідання сонце передвіщає селянську перемогу над військом “золотих богів”. У другій – золотисто-багряне сонце контрастує з чорним тлом картини побоїща. Для поглиблення психологізму та ліризму твору автор нерідко звертається до фольклорної традиції. Наприклад, у сюжет новели “На золотих богів” вплетено відому пісню “Ой у полі жито копитами збито”. Народнопісенний вираз “Як чайка б’ється грудьми” передає горе матері, що втратила дітей. Гіперболізовано образи Сеньки-кулеметника та ватажка Чубатенка, які героїчно загинули на полі бою.

Косинка ввійшов у літературу стрімко, часто публікувався на сторінках газет і журналів, книги друкували щороку: “Заквітчаний сон” (1923), “Мати” (1925), “За ворітьми” (1925), “В житах” (1926), “Політика” (1927), “Вибрані оповідання” (1928), “Серце” (1929, 1933), “Циркуль” (1930). Збірку “На золотих богів” схвально оцінив Максим Рильський. Про книгу оповідань “В житах” дуже тепло відгукнувся Василь Стефаник. Окрилений визнанням великого новеліста Косинка пише до нього в березні 1927 року: “Радісно мені було читати Вашого листа, такий він сердечний та батьківський. Ви, як годиться батькам, перехвалили свого сина – Косинку з Дівич-Гори”. Під час ювілейного вечора, присвяченого 25-річчю творчої діяльності Стефаника, Косинка прекрасно прочитав новелу галицького митця “Сини”. Про артистизм декламації Григорія Михайловича казали: “Послухаєш Косинку – яку театрі побуваєш”.

Григорій Михайлович не афішував своєї любові до України на словах, але у творах змальовував кращих представників рідного народу й у своїх вчинках був переконаним українським патріотом. Коли в березні 1928 року помер відомий тоді прозаїк, дядько Григорія Косинки – Калістрат Анищенко, Григорій Михайлович наполіг, щоб труну покійного накрили за козацьким звичаєм китайкою і над могилою заспівали улюблену народну пісню Калістрата “Ой на горі вогонь горить”. Тож не дивно, що наприкінці 20-х років вульгарно-соціологічна критика, котра цінність творів трактувала лише з класових позицій, оголосила митця націоналістом, контрреволюціонером, “куркульським агентом у літературі”. Це був серйозний сигнал. Опальному письменникові, щоб не потрапити під прес каральних органів, необхідно було міняти й тематику творів, і лінію поведінки.

У Харкові життя інтелігенції в ті часи вважалося безпечнішим, ніж у Києві, тож у 1932 році Косинка разом із молодою дружиною Тамарою перебрався до її батьків у Харків. Він став диктором Українського радіомовлення, оскільки мав приємний тембр голосу і виняткову дикцію. Роботу на радіо Григорій Михайлович поєднував із письменницькою працею.

Крім власної творчості, Григорій Косинка взявся за переклади з російської оповідань Антона Чехова, якого дуже любив: ” Перекласти Чехова, щоб зберегти тонкий чеховський гумор і передати оригінальну стилістичну манеру цього письменника, – це творча робота. Вона мені приємна і є одним із засобів удосконалення мови”. Він першим переклав українською мовою “Мертві душі* Миколи Гоголя. Щоправда, опублікували цей твір в українській версії вже після смерті перекладача, але без зазначення його прізвища. Повернули цьому перекладу ім’я Косинки аж у 1968 році. Григорій Штонь підсумовує: “Високоталановитим митцям даровано дві долі: прижиттєву і посмертну. Перша з них у Григорія Косинки склалася трагічно: він був одним з тих, чиє перо започаткувало літопис революційних подій на Україні і в кого культівська сваволя це перо з рук висмикнула… Григорія Косинку з літературного фронту насильно забрали. Останнім, що він на цьому фронті залишив, стало велике, жанрово близьке до повісті оповідання “Гармонія”.

У листопаді 1934 року письменника заарештували, звинувативши в належності до української терористичної організації. Тоді ж було безпідставно ув’язнено Дмитра Фальківського, Костя Буревія, Тараса та Івана Крушельницьких, Олексу Близька та інших митців. 17 грудня 1934 року Григорія Косинку розстріляли. Реабілітовано його чесне ім’я посмертно в 1957 році.





1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

“Серце нашого цвіту” (Володимир Сосюра) – Григорій Косинка (1899-1934)
вірші ліни костенко про рідний край