САТИРИ – КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК

САТИРИ

КНИГА ПЕРША

1 В чім, Меценате, тут річ, поясни, що немає такого, Хто б своїй долі радів – чи обрав її сам він, чи з нею Просто зіткнувсь-і не заздрив тому, хто на іншій дорозі? “О, щасливі купці!” – зітхає воїн під старість, Чуючи втому важку в загрубілім, натрудженім тілі. Іншої думки купець, коли буря судном захитає: “Воїнам краще-таки: лиш зав’яжеться бій-і відразу Скосить їх смерть або здобиччю втішить гучна перемога”. В місті правник селянинові заздрить, коли в його двері Стукає ранній прохач, хоча й півні ще дня

не звіщали. Той, із села неохоче на суд поспішаючи в місто, “Лиш городяни,- зітхне,- лиш вони щасливі на світі”. Прикладів тих така сила кругом, що й Фабій-базіка Тут язика б натомив. Так ось, щоб ти не занудивсь, Слухай, до чого веду. Хай гукне якийсь бог їм: “Ану лиш, Спробую вам догодить: ти ось воїн тепер, а віднині Будеш купцем; ти, правник-селянином. Міняйтесь місцями: Ви переходьте сюди, ви – туди. Ворушіться ж, не стійте! Гей жеі”-Стоять, наче вкопані. Щастя ж було під рукою! От і розгнівавсь Юпітер на них (та й по праву!), надувши Щоки обидві, й поклявсь, що, хоч як би його не благали,- До забаганок людських прислухатися
більше не буде. Ну, але годі. Цю мову повів я не з тим, щоб сміятись, Хоч і з усмішкою мовиться правда, хіба хто боронить? Так і хлопчині, щоб легше було йому грамоти вчитись, Пряник лагідний вчитель, буває, подасть-таки в школі. Все ж на поважне розмову звернім, занехаявши жарти. Той, хто кривим лемешем тверду розорює землю, Той хитромудрий шинкар і той воїн, і ті, що квапливо Морем пливуть, потішають себе, що, хоча й натерпляться, Старість зате забезпечену матимуть: тихо й безжурно, Врешті, собі заживуть, нагромадивши вдосталь припасів. Он і мурашка, скажім, хоч мала, та з великим завзяттям Тягне й тягне все крихти якісь до свого муравища, Мовби на гору яку: про майбутнє й вона пам’ятає! Так, але хай лиш похилиться рік під сумним Водолієм,- Вже та мурашка з нори – ні на крок: поживає розумно Свій необхідний запас. А тебе ж ні зима, ні нестерпна Спека, ні море, ні меч, ні вогонь не відвернуть від зиску. Йдеш напролом, щоб ніхто не зрівнявся з тобою в багатстві. Що за приємність – зібравши з трудом таким силу-силенну Золота й срібла, те все закопать потім нишком у землю? “Раз надбери-й лиш мідяк позостанеться з цілої купи”. Може, в тій купі, що так бережеш, ти красу якусь бачиш? Хай на токах твоїх гори зерна височать після жнива,- Шлунок твій більше, ніж мій не помістить. Або, припустімо, В кошику хліб на плечі між рабами несеш, то чи більший Кусень тобі припаде, ніж рабові, що йшов без нічого? В межах природи живи-й не зажуришся тим, що зорав ти Сто, а не тисячу нив. “І все-таки дуже приємно Брати з великої купи!” – Чи ж пак? А якщо я з малої Скільки потрібно візьму, то чим моя скромна плетінка Гірша від засіків повних твоїх? А, бува, тобі треба Кухоль чи глек щонайбільше води, але ти на струмок той Звисока глянеш: мені випадало б, мовляв, зачерпнути Десь на великій ріці, а не тут! Через те найчастіше Тих, яким хочеться більше, ніж треба, знесе, відірвавши Разом із берегом, на бистрину розлютований Авфід. Хто ж не загарбує зайвого, той не черпатиме кухлем Ні в каламутній воді, ані в хвилях життя не загубить. Ну, але більшість людей у жадобі сліпій закликає: “Скільки б не мав – докладай: по майні ж таки судять про тебе!” От і почни з таким! Хай вже громадить, коли заповзявся Бути нещасним. В Афінах колись багатій неохайний Наче й не чув, як неславлять його, та ще й посміхався: “Люди свистять мені вслід, ну і хай посвистять! Зате дома Я собі сам у долоні плещу, споглядаючи гроші”. Тантал так само, по шию в воді, до грайливої хвилі, Спраглий, губами не міг дотягтись. Ти смієшся? Одначе Йдеться про тебе, зміни лиш ім’я: усього настягавши Хтозна звідкіль, на мішках тих лежиш, не склепляючи ока, їх бережеш, мов святиню яку, мов малюнкам, їм радий. Що таке гроші, однак, і яке їх призначення, знаєш? Хліб купують за них, до обіду вина трохи, словом, Те необхідне, без чого, природно, страждала б людина. Може, приємно тобі день і ніч півживому боятись Кражі, підпалу, своїх же рабів, бо й вони щохвилини Ладні тебе обікрасти й втекти. Від такого багатства Хай мене добрі боги бережуть! А що, коли часом Скрутить простуда тебе або ще в якійсь іншій недузі Зляжеш колись, то чи маєш такого, хто б сів біля тебе, Хто зготував би припарку, подбав, щоб досвідчений лікар Виходив швидше тебе, твоїм дітям на втіху й родині? Правда, здоров’я тобі ні дружина, ні син твій не зичать. Всім ти ненависний: слугам, служницям, знайомим, сусідам. Все ти за гроші б оддав, ще й ображений: “Дивно, чому це Люди не люблять мене?” А за що ж такого любити? Навіть, якщо б ти й родичів став прихиляти до себе, Тих, що без труду твого дала тобі даром природа,- Марно б намучив себе, нещасливче, як той, хто б узявся Ослика вчити, щоб Марсовим полем, загнузданий, бігав. Годі ж бо гроші збивати! А вже назбивав, то хоч менше Думай про вбогість, забудь вже про страх, про турботи й, нарешті, Трохи спочинь, осягнувши мету, а то ще й з тобою Буде колись, як з Умідієм; байка недовга: багач той Гроші міхами вже міряв, а сам зодягався в лахміття В будень і в свято, неначе той раб, і тремтів аж до смерті: “Ще, на біду, розорюсь!” Та знайшлась Тіндаріда й на нього Та, що служницею в нього була, ним відпущена потім,- З маху сокирою навпіл того багача розрубала. “Що ж тоді радиш мені? Щоб я жив, як той Невій, чи, може, Як Номентан?” – Аж ніяк. Ти крайнощі ці хіба вмисно Взявся зіткнути чолом. Хоч тобі дорікаю за скупість, Це ще не значить, що я до вина, до гультяйства схиляю. Є ж середина між тестем Візелія і Танаїсом! Все має міру якусь, повсюди межі є певні, Далі й ближче від них – даремно шукатимеш правди. Звідки я вийшов, туди й повертаюсь: лихі ми на долю, Як і скупий той, і заздримо всім, хто на іншій дорозі. Глянеш ото, що в чужої кози повнішає вим’я – Й сохнеш од заздрості; скільки ж на світі біднішого люду, Вперто не бачить ніхто, лиш багатий нам скалкою в оці, Та перевершиш його-і попереду знову багатший. Так, коли в дзвоні копит, вириваючись із загороди, Мчать колісниці стрімкі, лиш переднього бачить погонич, Тільки його переслідує він, зневажаючи задніх. Ось чому важко такого знайти, хто б сказав, що приємно Вік свій прожив і, життям задоволений, вийшов із нього. Наче той гість, що своє і доїв і допив на бенкеті. Ну, але досить, щоб ти не гадав, що сувій писанини Вкрав я в Кріспіна каправого. Вже не додам ані слова.

2 Пройди, нічні гультяї, знахарі, жартуни і флейтистки, Словом, дрібнота міська, весь цей вуличний люд галасливий, Враз посмутнів і примовк: Тігеллій-співець упокоївсь. От хто розщедритись міг! А цей-мідяком найдрібнішим Друга не виручить (слави розтратника, бачте, боїться!), Хай би той друг на очах його з голоду й холоду гинув. Він – і дідизну свою, й увесь свій по батькові спадок Так і впихає в горлянку неситу; на різні присмаки Вже й позичати почав. А спитай-но, чому він те робить? “Щоб не вважали мене скупарем, дрібничковим, нікчемним”,- Так відповість він. Ну що ж… Хто похвалить його, хто осудить. Он і Фуфідій-багач марнотратцем боїться прозватись: Маючи вдосталь полів і на приріст позичених грошей, Він загрібає собі й по дванадцять відсотків щорічно, І, що бідніший боржник, то з більшим злом його тисне. В кігтях його – й юнаки, які, тогу дорослу вдягнувши, Все ще бояться суворих батьків. “О Юпітере славний!- Вигукнеш тут,- але ж, певно, й видатки нечувані в нього, Як і прибутки!”-Та ба! Хочеш вір, хочеш ні, а багач той – Сам собі ворог лихий. Не менше він сам себе мучить, Ніж у Теренція мучився батько, що рідного сина Вигнав із дому було й доживав свої дні самотою. Може, спитають, до чого ці приклади,-ось що відмовлю: Дурень, обходячи крайність одну, в протилежну впадає! Так у Мальтіна землею волочиться довга туніка, В іншого – ледве до стегон сягає, така вже коротка. Чути козлом від Горгонія, чимось п’янким-від Руфілла. Де ж середина? Один про таку лише мріє, в якої Пишно звисає до п’ят підшита оборкою стола; Іншому-тільки повію б найти в комірчині смердючій. “Славно!”-Катон привітав одного із знайомих, що вийшов Саме з такої нори. Привітавши, додав, як на мене, Мудрі слова: “Якщо хіть розпирає когось, то вже краще Хай до повії спішить, ніж мав би заміжніх псувати”. “Ну, за таке не похвалиш мене”,- посміхнувсь Купіенній, Ласий на тоншу красу, що під складками білої столи. Є ж і такі, які заздрять розпусникам. Тут саме впору їм нагадати про те, що не так-то розпуснику й добре: Інколи він насолоди лизне, та якою ціною, Серед яких небезпек і яка в насолоді тій гіркість! – Той із покрівлі сторчма полетів, того батогами Геть засікли, той тікав, та в руках розбишак опинився. Той, щоб життя зберегти, розпрощатися мусив з грошима. Слуги сечею того полили. Одного ж перелюбця – Трапилось навіть таке-гостролезим ножем оскопили. “Так йому й треба”,- втішалися всі, за винятком Гальби. В нижчій верстві цей товар не такий небезпечний принаймні. Вільновідпущениць взяти хоча б: до них і Саллюстій Липне, мов справжній блудник, та якби при своїм щиросерді Розумом ще керувавсь, якби знав, що, між іншим, і щедрість Має якісь свої межі, тоді й дарував би повії,

Скільки потрібно, й, зберігши майно та ім’я своє добре, Щедрого слави б зажив. Але ж ні: він на кожному кроці Любить хвалитись одним: “На матрону я досі й не глянув!” Так і Марсей, славнозвісній Орігіні роздарувавши Батьківський спадок, садибу й майно, опісля вихвалявся: “Я ось, відколи живу, заміжньої ще й не торкнувся”. Хай, припустім, це повія була чи якась танцівниця,- Втішного мало тут і для майна, і, тим паче,- для честі. Так уникаєш окремих людей, а не хиби, хоч саме В ній, а не в них,- усе зло. Чи дідизни, чи доброї слави Ти зберегти не зумів, де б не сталось це,- злом буде завжди. Значить, з повією ти чи з матроною,- блуд-таки блудом. Віллій в зяті намірявся до Сулли, вподобавши Фавсту (Все-таки Сулли дочка!), але сумно цей замір скінчився: Там стусанів нахапавсь, ще й понюхав заліза, й за двері Вилетів тут же, а Фавста гостила в цей час Лонгарена. Хай на той сором озвалася б тут його стать чоловіча: “Що це з тобою таке? Чи ж тоді, коли я закипаю, Мусиш мені лиш таку подавати, що вдягнена в столу Й консулом батько її, до того ж великий і славний?” Що він на те б одповів: “Лиш таку, від славетного батька!” Як постає проти цього природа, наставниця мудра, Вдосталь всього даючи нам! Умій лиш дари ті приймати Так, як належить. Навчись розрізняти, до чого потрібно йти, а від чого-тікати. Хіба не шукаєш причини Болю свого: чи десь зовні вона, чи в твоїй-таки хибі? Словом, матрон не займай, щоб не каявсь, коли доведеться Більше зазнати біди, ніж солодкого плоду спожити. Справді-бо, та, що в смарагдах зелених і білих перлинах (Як не милуйся, Керінфе!), ось цій безіменній повії Не дорівняє ні стрункістю ніг, ні округлістю стегон. Зваж, окрім того ще, як свій товар виставляє повія: Що продає вона,-те й на виду; якщо й має щось краще,- Надто не хвалиться тим, не приховує й вади своєї. Є в тому глузд, що, купуючи коней, вельможа, звичайно, З них не знімає опони: буває, купець, захопившись Виглядом гордим коня, слабких його ніг не завважить: “Он яка шия крута, який зад, яка зграбна голівка!” Так ось і ти не дивись на красиве й принадливе оком, Як у Лінкея, зірким, на гидке ж, як в тієї Гіпсеї,- Оком незрячим: “О ручки, о ніжки!” Вона ж-сухозада, Ніс-завеликий, задовга стопа в неї, стан-закороткий. Що ж у матрони ти можеш оглянути? Тільки обличчя: Решта – під одягом довгим, якщо це не Катія, звісно. Скільки тут тих заборон! Усе тут обведене валом (Ось що розпалює хіть 1), що не крок-то нова перешкода:

Челядь уся, ті, що гасять вогонь, носильники, слуги, Стола, опущена ген аж до п’ят, а поверх ще й накидка – Все наче заздрить тобі, щоб до зерня, бува, не добрався. В іншої-все на виду: через коську прозору тканину Бачиш її, мовби голу; оцінюєш ноги та стегна, Всю окидаєш очима. Чи хочеш того, щоб у тебе Вирвали гроші спочатку й тоді лиш товар показали – В дурнях, мовляв, зоставайсь. По заметах мисливець, буває, Зайця прудкого жене, на підбитого ж – навіть не гляне. “Я і в любові такий,- він підспівує,- що під рукою – Те й оминаю, а мчуся за тим, що тікає від мене”. Пісенька ця, сподіваєшся, тузі твоїй щось зарадить, Біль заспокоїть, розвіє журбу, втихомирить неспокій? Чи не корисніше звідувать те, які межі природа Пристрастям нашим дала, що потрібно їй конче, а в чому Можна й відмовить, відтявши в житті від пустого-вагоме? Змучений спрагою, певно, не станеш лише золотого Кухля шукати; голодний,-не будеш усім гидувати, Крім павича або камбали. Так і тоді, коли раптом Хіть тебе пройме, а тут є служниця, з якою відразу Можеш зійтись, то невже б ти волів таки луснути врешті? Я не такий: мене вабить любов невисока й дешева. Деякі крутять: “додай”, “підожди”, “чоловік хай від’їде”,- Тих Філодем посилає до євнухів, маючи справу Тільки з дешевими: кликнеш таку-й за хвилину приходить. Хай, проте, щирою буде: якщо не струнка й не білява,- Хай вдовольняється тим, чим природа її наділила. Ляже така побіч мене, пригорнеться,- й Ілію бачу, Бачу й Егерію в ній; яких лиш імен не даю їйі Серед утіх не боюсь, щоб, гляди, чоловік не наскочив, Як то буває. Тріщать тоді двері, зчиняється гавкіт, Ходором ходить весь дім, зіскакує зблідла хазяйка З ложа свого, лементує служниця (поб’ють за сприяння!), Страшно за посаг спокушеній, кари й спокусник боїться. Треба тікать, не озувши ноги, попустивши туніку, Щоб не набратись ганьби, щоб і гроші, й свій зад рятувати. Той нещасливець, хто так ось піймавсь. Тут погодиться й Фабій.

3 Всі співаки вже такі: попроси їх у дружньому колі Щось заспівати-мовчать, а не просиш, тоді й починають Пісню якусь безкінечну. Таким був сардінець Тігеллій. Цезар, що й змусити б міг, хай би дружбою батька й своєю Став заклинати його, не домігся б, напевно, нічого. Сам же він, тільки-но з’явиться хіть, від яйця аж до яблук Ні на хвилину не мовкне, то високо пнеться: “О Вакху!”, То пробасить-загуде, мов четверта струна щонайгрубша. От хто ні в чому не знав рівноваги: то мчить, наче й справді Тиснуть його вороги, то наче б на маківці в нього – Кіш із начинням Юнони. То в нього рабів зо дві сотні, То десятьма вже обходиться. То владарями й вождями Вуха протуркує всім, то зненацька: “Мені б ото столик, Хай і триногий, сільничку та плащ груботканий на зиму – Й інших речей не торкнусь”. Вдовольняється, бач, необхідним. Що ж. А ти нині мільйон йому дай – і, найдалі до тижня, Зникне й мідяк з гаманця; до зорі не склеплятиме ока, Вдень зате з ліжка не стягнеш його. Просто диво, наскільки Сам він собі не до пари! “А що,- запитають,- чи в тебе Вад не буває?”-Ще й скільки! Та інші й, можливо, дрібніші. З Новія Меній сміявсь поза очі, та хтось йому кинув: “Ніби себе ти не знаєш чи, думаєш, нам не відомо, Хто ти такий?” Але той відрубав: “Я собі вибачаю”. Так любить дурень себе, й за таке його слід поганьбити! Хай ти каправий і, може, тому, мов крізь дим якийсь, бачиш Хиби свої, то чому їх у друзях висліджуєш пильно, Наче орел чи той змій епідаврський? А що, коли раптом Глянуть вони в свою чергу на тебе уважнішим оком? “Надто гнівливий цей друг твій. Такого не схвалять сьогодні Ті, що тонкий мають смак”. Ну що ж. Посміятися можна: Тогу, мовляв, він не так підіп’яв, і взуття завелике, Ще й по-сільському підстригсь. Та знайди мені кращу людину, Кращого друга, ніж він. У такому незграбному тілі Рідкісний хист притаївсь. Та приглянься-но ближче до себе Оком хазяйським: ану, яка хиба й в тобі проростає! Всяке ж засіяти може чи звичка лиха, чи природа – Від бур’яну лиш вогнем очищають занедбане поле. Зважмо й на те, що закоханий навіть найгіршої вади В любки своєї не бачить, а то ще й милується нею! Так он Бальбін не натішиться й досі поліпом у Гагни. От якби в дружбі ми так помилялись! Сама доброчесність Помилку ту йменувала б достоїнством. Батько ж ніколи З синових вад не глузує. Чому ж, коли йдеться про друзів, Ми безсердечні такі? Косоокого сина, скажімо, Зайчиком батько назве; коли ж син той на зріст іще менший, Ніж недоносок-Сізіф-курчатком його називає. В іншого ноги криві, та для батька він просто “ведмедик”. Той-плоскостопий, та батько радіє: “Мій-повагом ходить”. Так і до друзів постався: скупого назви бережливим. Вибач хвалькові: на друзів, мовляв, цей рівнятися хоче. Той – непривітний якийсь і поводиться надто зухвало,

То правдомовним, сміливим назви його; цей гарячиться, Значить, такого вважай запальним, але не божевільним. Ось що єднає людей і схиляє до справжньої дружби. Ми ж обертаємо кожну чесноту в її протилежність, Лиш би заляпати посуд прозорий: того, який скромно, Тихо живе, диваком називаєм; того, хто повільний, Вже й до тупих зараховуєм. Цей, уникаючи зради, Голого боку свого не розкриє непевній людині (Лихо навчить, коли житимеш там, де на кожному кроці – Підступи й заздрість їдка!), і за це ми його називаєм Хитрим і скритним, хоч він лише стриманий завжди й розважний. Хто простоти не соромиться (так було й я. Меценате, В домі твоєму любив повестись), від думок чи від книги, Кинувши слово якесь, відірве,- вже ми в гніві на нього: “От і зживися з таким! Грубіян, недотепа, та й годі!” Як нерозважно ті вироки ми одні одним виносим! Нібито є хтось на світі без хиб! Серед кращих найкращий Той, в кого менше їх. Зваживши хиби мої і чесноти, Приятель схилиться (й слушно цілком!) до чеснот, якщо в мене Більше їх, звісно, ніж хиб; якщо й дружба моя йому мила. Потім на тій же вазі в свою чергу і я його зважу. Хочеш, щоб друг твоїх струпів не бачив, то й сам ти глузливо В прищик його не вдивляйсь. Якщо ласки ти хочеш від когось, Вмій вибачати й комусь: так велить нам сама справедливість. Врешті, якщо нам не вирвати з коренем жодної хиби,- Гніву, скажімо (тримається ж дурнів!),- то де ж тоді розум? Саме йому треба важити й міряти кожну провину, Щоб відповідним до злочину завжди було й покарання. Хай хтось слугу б розіп’яв лиш за те, що, збираючи посуд, Залишок риби доїв чи хлебнув прохолодної юшки, Певно, безумнішим, ніж Лабеон, ти назвав би такого. Є й дивовижніші хиби: твій друг не вгодив тобі чимось, Щось чи не так він зробив, чи не те (не простити такого Міг би хіба що відлюдок якийсь) – вже на нього гнівишся, Вже уникаєш його, як боржник уникає Рузона, Бо, до тих клятих календ не сплативши ні чиншу, ні грошей, Мусив би, мов полоненик, що шию під меч підставляє, Слухати, як той лихвар виголошує власні писання. Друг мій вплямив моє ложе вином чи розбив ненароком Чашку, яку сам Евандр колись виробив, чи, зголоднілий, Взяв собі перший рум’яне курча, що було на підносі Ближче до мене, то маю картати чи менше любити Друга свого? Тоді що б я робив, якби друг той, скажімо, Вкрав щось, чи зрадив мене, чи слова свого не дотримав? “Всі наші хиби – однакові”. Спробуй, одначе, пізнати Правду, керуючись тим: тут обуриться й вигода спільна, Мати природного права, чуття наше й звичаї наші. В давні часи, як лише розповзлись по землі, молодій ще, Всякі створіння, безмовні, гидкі,-за нору чи за жолудь Кігтями бились, а там – кулаками, киями, та скоро Блиснув і меч (підказало життя, як гартується зброя!). Зринуло й слово між тим, заясніли, колись безіменні, Речі, думки й почуття-й од війни відсахнулися люди. Муром обводити стали міста й видавати закони, Щоб лиходій, перелюбець, грабіжник лякалися кари. Ще й до Єлени ганебну війну спричиняла розпуста, Гинули люди й тоді, та безславно: неначе ті звірі, Рвались, де трапиться, хіть вдовольнити; слабкого сильніший Тут же вкладав: так ведеться й сьогодні в бичачому стаді. Страх перед кривдником – ось що людей привело до закону. Глянь у літописи світу сього – й пересвідчишся в тому. Зло від добра відрізнити природа сама неспроможна, Хоч вона вчить, чого прагнути нам, чого ж – уникати. Врешті, сам розум підкаже, що той, хто в чужому городі Шкоди капусті завдав, і той, хто нічною порою Храм обікрав, провинились по-різному. Значить, потрібна Міра якась, щоб, який в кого гріх, таку й кару отримав. Щоб не свистів там батіг, де й прутиком досить махнути. Ну, а що різкою хльоснеш того, кому й кия замало, Я не боюсь, адже стверджуєш сам, що всі злочини – рівні, От як крадіжка й розбій, і грозишся тією ж косою Зрізати все це, велике й мале, як лише повновладдям Люди наділять тебе. Але ж той, хто мудрець, як відомо,- Той і вельможа, і швець, і красунь, і володар… Виходить, Прагнеш того, що вже маєш? “Та ні, не второпав ти, видно, Що наш Хрісінп мав на думці: “Мудрець, хоч не шиє для себе Ні ходаків, ні сандалів, та все-таки швець він”.-Чому ж то? “Ну, а чому Гермоген – музикант і співак знаменитий Навіть тоді, як мовчить? Чи Алфен: він вважається й досі Вправним шевцем, хоч майстерню замкнув і розпродав приладдя. Так і мудрець наш: до чого б не взявсь-ні на волос не схибить. Чим не володар?” Але пустуни того, видно, не знають: Той за полу, цей за бороду смиче. Якби не твій посох,- Роєм упали б на тебе. І так, вишкіряючись вовком, Мало не луснеш, найвищий владарю, з безсилої люті. Словом, коли в товаристві Кріспіна (ото й увесь почет!) В лазню обідрану йдеш з мідяком у кишені, владарю,- Я – біля друзів зичливих, їх нехотя, може, й ображу,- ‘Все ж не гнівляться вони. Тож і я за дрібні їх провини Серця не маю на них, і щасливіше вік свій звікую Я, громадянин простий, аніж ти-велемудрий володар!

4 Арістофан і Кратін, Евполід і всі інші поети, Ті правдолюбні мужі, прастарої комедії гордість, Вільно карали того, хто таки заслуговував кари – Злодія, вбивцю, розпусника, хто чи то так, чи інакше Слави лихої зажив,- ось того й виставляли на посміх. Радо й Луцілій у тім їх наслідував: сіль перейнявши, Він лише розміри й стопи змінив. Меткий на язик був, Гостре, живе мав чуття, лише вірш укладав якось грубо – Мав уже вдачу таку. “Підігну,- похвалявся він,- ногу Й так, на одній стоячи, зо дві сотні придумаю віршів”. Плив каламутне, й було там до чого ще праці докласти. Бракло не слів, а завзяття, щоб віршем слова ті зв’язати Так, як мистецтво велить. А тих слів!.. Але краще я змовчу, Хай не присниться Кріспін. Ось мізинцем кивнув він: “Ану лиш В руки табличку-й ходім; хай визначать місце, годину, Свідків, а там вже побачимо, скільки хто віршів напише. Як тут не скласти подяки богам, що помірний та скромний Розум у мене? Тому й говорю я так мало й так рідко. Ти ж, коли любо тобі, то на міх на ковальський рівняйся: Так, як і він, напинайсь, поки, врешті, й залізо не зм’якне. Фанній-собою вдоволений; він і влаштовує огляд Творів своїх і погруддя свого. Та зате невідомі Вірші мої: їх читати прилюдно боюсь, бо ж немало Гідних догани людей, і сатира їм, бач, не до серця. Пальцем вкажи навмання-й на такого напевно натрапиш: Той од жадоби сп’янів, а того марнославство з’їдає. Той на заміжніх усе заглядається, інший – на хлопців. Полиском срібла захоплений той, а бронзою-Альбій. Той, непосидливий, все щось міняє: від східних окраїн Ген до країв призахідного сонця, не знаючи втоми, Мчить стрімголов, наче куряви стовп, ошалілий під вітром, Лиш би до зиску дійти й не розтратити круглої суми. Всі вони, звісно, поета клянуть і лякаються віршів: “Сіно на рогах у нього,- кричать,-утікайте, хто може! Вразить і друга такий, хай лиш капосним сміхом прорветься. Щось там нашкрябає він – і, дивись, вже мале і велике Гострить собі язика по дорозі з пекарні чи з річки”. Що ж, може, й так. Та дозволь, хай і я тут слівце яке вставлю. Ось що, по-перше, скажу: обдарованим, справжнім поетом Я б не наваживсь назвати себе, бо ж одне віршування – Це ще далеко не все. Чи назвеш ти поетом такого, Хто, як і я, до буденної звик, низькорослої мови? Ні. Цим іменням звеличуй того, кому небо послало Розум глибокий і хист, і високість натхненного слова. Тож і вагались не раз, чи комедії, власне, підходить Слово “поезія”: запалу зовсім позбавлена й сили, Як у словах, так і в діях. Коли б не в’язав її розмір – Бесіда чиста була б. “Але гнів хіба ж їй недоступний? Батько он так і кипить, що синок до розпусниці липне, Знатну покинувши, з посагом; геть очманівши, нарешті, Вип’є – і гайда під ніч, ще й завидна, бува, на гуляння зі смолоскипом в руці”. Воно так… Та, скажімо, Помпоній: Ще б не таке він почув, коли б жив його батько сьогодні. Словом, із мови буденної путнього вірша не вийде: От розладнай його – й міг би вже будь-хто в житті чи на сцені Лаятись ним, як той батько в комедії. Так ось поплутай Те, що пишу я тепер, а Луцілій колись, і місцями Наші слова поміняй: початкове хай стане кінцевим – Що з нас останеться? Спробуй, однак, учинити так само З віршем, скажімо, таким: “І коли чорнокрила Незгода Брами війни відчинила, запори важкі позбивавши…” – В кожному слові, хоч як не розкидуй, поета впізнаєш. Ну, але годі про те, чи поемою можна вважати Вірші мої. Поміркуєм над іншим: чи ти справедливо Дивишся оком кривим на сатиру. Ось Капрій і Сульгій, Два скаржники, все винюхують, нишпорять, люті й охриплі, Страх на злочинців наводять. Та хто за собою не чує Жодного злочину,- той жартуватиме з їхніх донесень. Хай би ти й схожий на Целія був, розбишаку, чи Бірра,- Все ж би не мусив лякатись мене: я ж не Капрій, не Сульгій. Творів моїх і в книгарні нема, й на стовпі їх не хвалять. Люд не обслинить їх, пальцем пітним Гермоген не торкнеться. їх лише друзям я зрідка читаю, та й то хіба змусять, Звісно, не будь-де почну й не для всіх, як, буває, читають Посеред Форуму, в гущі людей; залюбки й у купальні Дехто читає: там голос, мовляв, аж гуде під склепінням. От і милується ним. А чи впору гуде, чи доречно – Байдуже їм, недотепам.- “А ти таки звик дошкуляти,- Часто мені дорікають,- кольнеш і вже радий!”- Стривайте, Звідки цей докір? Чи, може, хто з тих, із якими дружив я, Кинув його? Буває ж такий, що позаочі й друга Геть обчорнить, ще й обмовнику, встрявши в розмову, підтакне. Слави дотепного прагне такий, а щоб гурт розсмішити,- Піде на все: таємницю довір йому-тут же розплеще. Ось в кому зло, громадянине римський, таких бережися! Бачим три ложа не раз; на них прилягло до обіду Скрізь по дві пари гостей. Один-кепкуванням всіх кропить, Крім головного, хто воду дає. Але хай лише Лібер Глибоко в душу проникне, то він і його таки вжалить. Ти – проти злобних, а цей ось, по-твоєму, щирий, дотепний,

Гарного тону знавець? Коли ж я посміюсь, що нудотно Пройда Руфілл напахтивсь, а козлом від Горгонія чути,- Заздрісним, жовчним тобі видаюсь. А коли в товаристві Зайде розмова про кражу Петіллія Капітоліна, Як ти озвешся на те? Чи не так ось ти звик захищати: “Капітоліна ще хлопцем я знав: ми й тоді вже дружили. Часто, бувало, до нього звертавсь – не відмовить, поможе. Рад я, що в Римі він, жив і здоров… А все-таки дивно, Як це від суду він спритно так вислизнув!” Ось вона, чорна Кров каракатиці! Ось вона, ржа нищівна, найїдкіша! Ні! Така хиба в мій вірш не закрадеться, в серце-тим паче. Що в моїх силах, лиш те обіцяю. Коли ж при нагоді Декому й кину там слово якесь, може, зайве, чи дотеп Трохи загострий,- вибачливим будь, не відмов, якщо ласка, В тому, до чого я звик: це мій добрий, мій люблячий батько Хиби чужі, щоб уникнути їх, мене вчив підмічати. Так, коли жити мені він дораджував чесно й правдиво, Аж до кінця вдовольняючись тим, що він сам заощадив,- “Глянь,-додавав,-як ославився Альбія син; а до чого Бай докотивсь! Непогана наука для тих, що марнують Батьківський спадок!” А вже як, було, про повій зговорились,- Тут же вставляв: “Не наслідуй Сцетана”. Коли ж про перелюб,- Радив згадати Требонія: “Ось яку славу здобуде Той, хто піймавсь на гарячім. Чому ж усе-таки краще Те – вибирати в житті, а від цього – тікати, з’ясує Вчений тобі у свій час; мені ж бо належить, гадаю, Звичаї давні, передані нам,- тобі прищепити. Дбати про чесність твою, про життя, за наставника бути, Поки без нього ще важко тобі. Та як тільки зміцнієш Тілом і духом своїм,-ось тоді собі й плавай без корка!” Так мене, хлопця, напучував він. Чи велів щось робити – Тут же за приклад когось обирав: “На таких-от рівняйся!”, Кращих мужів нагадавши при тому; чи то боронив він: “Це по-дурному й нечесно,-казав,-сумніваєшся, бачу, Ніби й не чув ти про славу лиху ось, наприклад, такого…” Як од переситу хворий, злякавшися смерті сусіда, Менше почав наїдатися (“смерть не жартує”,-подумав), Так і хлоп’ят ще вразливих од блуду відстрашує часто Приклад чужої неслави. На щастя, і я так уникнув Хиб найстрашніших. Зостались дрібніші; на них, сподіваюсь, Глянеш крізь пальці. А втім – може, й їх я позбудуся з часом, Може, щось приятель щирий підкаже, можливо, ще й сам я Стану мудріший. Бо й справді: чи ляжу, чи вийду пройтися,- Б’юся з думками, мов сам собі ворог: “Ось так було б краще, Так ось повівшись-я б жив спокійніш; а ось так-догодив би Друзям. А цей ось негарно повівсь; чи й мені ненароком Випало б так повестись по-дурному?” Ось так я з собою Подумки мову веду. При нагоді ж, немов для забави, Сяду й усе те спишу. Це – одна з моїх хиб невеликих. Може, хоча б за таке мені вибачиш. Ну, а не схочеш – Цілий загін віршувальників (їх набереться чимало!) Прийде в підмогу мені, а тоді ми й тебе силоміццю, Мов іудеї, затягнемо враз до своєї громади!

5 Значить, залишивши Рим гомінкий, ми в Аріції тихій В скромнім заїзді спочили (зі мною ще грек був: славетний Ритор Геліодор), а далі крізь Аппіїв форум Ледь протискались ми в гущі людей: гендлярів, мореплавців. Ми розділили цей шлях, натомившись; бувалий мандрівець, Певно, б не став на попас, та зате й натрясло б його добре. Тут поганюча вода. Кленучи свій живіт вередливий, Зиркаю люто на друзів, що й гадки не мали кінчати Пізній обід. А між тим, повиваючи тінями землю, Ніч западає, готова ось-ось заясніти зірками. Щось перевізникам слуги кричать, перевізники-слугам: “Гей же! Сюди завертай! Ти набрав зо три сотні вже. Досить! Поки дійшло до платні, поки, врешті, запряжено мула, Ціла година спливла. Розкумкались жаби в болоті, Тне комашня – не заснеш. А тут ще якийсь подорожній І перевізник, п’яненькі, про подруг далеких горлають, Пнуться що сил-хто кого. Знемігшись, заснув подорожній. Стих і напарник його: зачепивши за камінь мотузку, Мула пустив на траву й захропів горілиць за хвилину. Ось уже й дніє. Прокинулись. Чуємо-човен на місці. Тут як не скочить якийсь запальний, як не стане шмагати Прутом вербовим погонича й мула по чому попало! Десь о четвертій заледве зсадили нас якось на берег. Там, в твоїй хвилі, Фероніє, схлюпнувши руки й обличчя, Ще зо три милі тяглись ми, поївши, та ось перед нами – Анксур на маківках гір, що здаля вапняками біліють. Ждали ми тут Мецената й Кокцея; їх послано з Риму В справі важливій: вже так повелось, що посварених друзів Саме вони примиряли, схиляючи знову до згоди. Поки я змащував чорною маззю запалені очі, Вже прибули Меценат і Кокцей з Капітоном Фонтеєм, Світським бувальцем, що весь був як з голки (Антоній, до речі. З ним найщиріше дружив). І ось залишаємо Фунди, Раді, що претора Луска Авфідія спекались врешті. Ну й насмішив нас той скриба! В своїй облямованій тозі Вийшов до нас, і, хоч день був,-попереду йшли з ліхтарями.

Далі – спочинок у місті Мамуррів. Мурена гостинно Нас забезпечив житлом; Капітон-непоганим обідом. Щастям осяяв нас ранок наступного дня в Сінуессі: Друзі тут нас перестрінули: Плотій, Вергілій і Варій, Світлі душею, світліших ніколи й земля не носила. Так, як горнусь до них я, ще ніхто не горнувсь ні до кого. Скільки ж то втіхи було! Як радісно ми обнімались! Хто над усе не любитиме друга? Хіба божевільний. В першім дворі, що самотньо туливсь при Кампанському мості,- Знову зупинка. Тут солі та дров нам дали, як ведеться. В Капуї з мулів опівдні, здається, зняли їхню ношу. Взявся до гри Меценат. Вергілій і я – задрімали: М’яч не для тих, в кого шлунок слабий або очі сльозливі. Потім Кокцей нас прийняв у чудовій господі на взгір’ї Біля Кавдійських садиб. Ось тепер ти нам коротко. Музо, Зважся співати про те, як стялися тоді в поєдинку Мессій Кікірр і Сармент і яким вони хваляться родом. Мессій від осків славетних походить. Хазяйка Сармента Ще при здоров’ї. Такі ото предки давали наснагу Нашим сміливцям. Сармент розпочав: “Так ти з носорогів Рід свій виводиш?” Регочем. А той: “Ну що ж, не перечу…” Ще й головою мотнув. А Сармент: “Як то добре, що рога Втяли тобі! Ти й без нього битливий, а ще якби ріг той,- Ну й клопоту було б!” А рубець таки добрий був в нього: Мов лемешем хто креснув по чолі від брови й до чуприни. Так посміявшись уволю з тієї прикмети кампанців, Ще й понукав бідняка до пастушого танцю Кіклопа: Мов, не потрібно ні маски тобі, ні котурнів на ноги! Не сплохував і Кікірр: “Ти повісив,-питає Сармента,- В храмі ланцюг свій? Хазяйка ж ніскільки, відколи ти скриба, Права свого над тобою не втратила. Все-таки дивно, Що спонукало до втечі тебе? Хирлякові такому Жменьки муки, щоб голодним не бути, цілком вистачає”. Весело всім. Тож ніхто й не помітив, коли споночіло. Прямо відтіль – в Беневент. Гостинний хазяїн квапливо Смажив худючих дроздів, та вже так метушився, що мало Сам не зайнявся: вогонь, перебігши по кухні старезній, Стелю було вже лизнув, але тут перелякані слуги Й гості голодні взялись рятувати найперше обід наш, Потім начиння якесь, і таки запобігли пожежі. Звідси вже мріли на овиді милі горби Апулійські, Спалені вітром сухим. На них не зійшли б ми нізащо (Духу б не стало), якби біля Трівіка в заїзді скромнім, Стомлені, ми не спочили; щоправда, й сплакнулось там трохи: Дим од вологого хмизу з печі по всій хаті зміївся. Тут я до півночі, дурень, чекав на дівчисько брехливе, Врешті, заснув горілиць, але те гарячкове чекання Так розпалило мене, що й вві сні мені втіхи ввижались: Ранком живіт мій і постіль моя ще як слід не просохли. Ще понад двадцять миль протряслись ми звідсіль на колесах” Поки прибились в містечко; воно, хоч у вірш тут не влазить, Надто примітне зате, бо тут і вода продається, Хліб знаменитий, щоправда, тому розторопний мандрівець Добре тут ним запасається: далі ж Канузій, а в ньому Хліб-мов той камінь, водою ж і кухля свого не наповниш. От і повір, що те місто заклав Діомед нездоланний! Тут покидає нас Варій; прощаючись, плачемо потай. Ледь доплелися ми в Руби; дорога далека, й на лихо Саме розмив її дощ, і хоча й розпогодилось потім, Легше від того не стало: дорога все гірша вела нас Ген аж у Барій, багатий на рибу. Зіпсований настрій Гнатія нам підняла, побудована німфами в гніві. Тут – намагались запевнити нас – на священнім порозі Ладан горить без вогню. Іудею Апеллі пасує Вірити в те, не мені; я певен: боги безтурботно Десь між світами живуть. Якщо й трапиться чудо в природі – Смішно й гадати, що це, мов, боги розгнівились на небі. Ось і Брундізій. Кінець і дорозі, й моєму писанню.

6 Ні, ти не звик, Меценате,- хоч знатністю роду з тобою Жоден етруск із захожих лідійців не міг би рівнятись, Хоч по вітцеві й по матері предки твої у походи Грізні дружини водили колись,-ти не звик, як-то інші, Дерти орлиного носа свого перед людом незнатним, Передо мною, скажім, в кого батько-відпущеник вбогий. Ти не зважаєш, як інші, на те, від якого хто батька, Лиш би освічений був; ти підкреслюєш те справедливо, Що з простолюддя й Туллій наш був, що й до нього чимало Вийшло з-під крівлі низької мужів, які шлях свій життєвий Чесно пройшли й піднялись до вершин небувалої слави. Ну а Левін, хоч і має ім’я (його предок Валерій Вигнав Тарквінія Гордого),-й мідного аса не вартий. Так оцінили його, і то хто? Ти знаєш-народ наш, Той, хто не раз навіть дурня готов до небес піднімати, Будь-кому радий служити, аби лиш був рід його славний, Зліпки шануючи й титули. Як тут мені повестися? Я ж бо і в тім од юрби відійшов так далеко-далеко! Піп ж, хай народ, забуваючи Деція (він, мов, незнатний) Славить Левіна того, хай цензорським стилосом Аппій В списках закреслить мене, безіменного, що ж, по заслузі: Власної шкіри триматись не вмів. Але зоряна слава Тягне за повозом світлим своїм, наче той тріумфатор, І безіменних, і знатних. А все ж, чи то, Тіллію, варто Знов нашивати кайму, на цей раз-на військову туніку? Заздрість високим страшна; низького вона не займає. Спробуй ремінчиком чорним голінку свою обв’язати, Ширшу нашити кайму вздовж грудей-і на кожному кроці Чутимеш: “Хто це такий? Звідки родом він? Хто його батько?” Є ж такий Барр, що хворіє одним: красунем видаватись, Де не появиться-там вже й палає дівоча цікавість: Як, мов, той Барр? Чи красивий з лиця, які зуби, волосся, Ноги які в нього й стегна? В подробицях все обговорять. Так і про того, хто долею римлян обравсь піклуватись, Щастям Італії, спокоєм храмів святих, неодмінно Всяка дрібнота вивідує: “Хто його батько, хто мати, Чи не рабиня, бува?”-наче й справді те муситься знати. “Гей! Так це ти, Діонісія син чи Дами-сірійця, Смієш зі скелі штовхать громадян, оддавати їх Кадму?” “Новій, однак, не зі мною сидить, а на сходинку нижче. Нині він тим є, ким батько мій був”.- “А себе вже йменуєш, Певно, Павлом чи Мессалою? Новій, так той голосистий: Скільки б возів не гриміло на Форумі, скільки б не грало Труб похоронних,- заглушить. За те його й ставимо вище”. Ну, але годі про це. Повернуся до себе. Мій батько – Вільновідпущеник. Тож і на зуб узяли мене люди. Нині-за те, що з тобою дружу, Меценате; раніше – Те їх пекло, що трибуном я став на чолі легіону. Різні причини! Якщо на той чин вони скоса дивились (Може, й по-праву), то що їм до дружби моєї з тобою? Ти ж не заради пихи, не з лестивими дружбу заводиш – Гідних, обачний, шукаєш. Однак похвалитись не можу, Що випадково з тобою здружитись мені пощастило. Ні, нас не випадок звів. Це колись дорогий наш Вергілій Мову про мене повів, потім Варій. І ось, пам’ятаю, Вперше ввійшов я в твій дім. Промимрив щось два чи три слова Й тут же затнувсь, мов хлопчак боязкий: не мені ж похвалятись Ясністю роду чи безкраєм піль, які об’їжджаю На сатурейськім коні, тому просто сказав тобі, хто я. Коротко й ти відповів своїм звичаєм. Так і розстались. Місяць минув, потім другий, і лиш на дев’ятий ти знову Кликнув мене й своїм другом назвав. Я, звичайно, пишаюсь Тим, що сподобавсь тобі, хто полови з зерном не мішає, Хто не по знатності судить – по чистому серцю й по вчинках. Тож, коли хиби мої – незначні й лиш місцями вражають Душу мою, загалом незіпсовану,- от, як, буває,

Родимки бачиш на тілі міцнім,- якщо людям у вічі Прямо дивлюсь,-бо не жадібний я, не горнусь ні до бруду, Ні до повій,- якщо чесний і чистий, і друзям я милий (Так я хвалю вже себе!),-в тому батька заслуга велика. Власник окрайка землі, він усе ж не хотів свого сина В школу до Флавія слати; туди поспішали пихато Центуріонів синки, з камінцями й табличками торбу Через плече перевісивши зліва, куди ще вкладали Вісім дзвінких мідяків раз на місяць, платню за науку. Він попри вбогість послав мене в Рим: хай, мов, син мій здобуде В Римі освіту, де вчаться сенатора й вершника діти. Хто в колотнечі міській спостеріг чепурного хлопчину Серед рабів-супровідників, подумки, може, й позаздрив: “От кому, видно, ще дід заощаджував гроші на спадок!” Скільки б, однак, я не мав там наставників, батько не зводив Ока свого непідкупного з мене. Та що там казати! Він чистоту мою виплекав, першу з окрас, оберігши Сина не тільки від вчинків лихих, а й від помислів ницих. Хоч, може, й знав, що колись дорікне хтось: мовляв, через нього Й син як окличник живе з мідяків чи, за прикладом батька,- Як побирач. Але сам я на долю свою б не жалівся. Нині за це я тим більшу хвалу йому й дяку складаю! Ні! Не жалітиму я,-хіба глузду позбудусь,-що в мене Батько бідар, як то скиглять: мовляв, не мене звинувачуй В тому, що предки мої – простого, незнатного роду. Ні! Я далекий від них не лише на словах, а й думками. Навіть коли б од якоїсь межі нам природа веліла Знов розпочати вже пройдений шлях і батьків обирати – Інших обрали б тоді честолюбці, підхожих для себе, Я-при своїх би лишивсь: не для мене-бо ті, що гордяться Кріслом високим та в’язками лікторів. “Він божевільний!”- Охнула б темна юрба, й ти один лиш схвалив би, можливо, Те, що цю ношу, незвичну, важку, я рішуче відкинув. Бо не для мене вона: довелося б лестити багатим, Поки багатство збиватиму сам; довелося б на повіз Брати й того, і сього: одинцем тоді ж не поїдеш Навіть в село підміське. Скільки слуг і ридванів, і коней Мусив би мати тоді! А сьогодні-хоча б до Таренту Можу рушати й на мулі безхвостім, дарма, що поклажа Стегна обдерла йому, а їздець постирав усю спину. І не закинуть мені, що скуплюсь, як тобі це закинуть, Преторе Тіллію. їдеш ото по Тібурській дорозі – П’ять хлопчаків за тобою з вином і всіляким начинням. Ні. Мені ліпше-таки, ніж тобі, сенаторе славний, Ніж багатьом-багатьом серед вас. При бажанні, буває, Йду собі сам, куди очі ведуть; поцікавлюсь, по чому Хліб чи капуста, затруся між людом облудного цирку,

Часто й на Форум вечірній зверну, подивлюсь, як ворожать. Потім – додому, до каші й до овочів. Скромну вечерю Три хлопчаки подають; на моєму столі, що з простого Білого мармуру-миска, черпак, два глиняні кухлі, Дзбан для вина вузькошиїй, дешевий, з кампанської глини. Далі вже й спати кладусь, не турбуючись тим, що раненько Треба спішити на площу, де Марсій усім своїм видом Так і кричить: хай, мовляв, навинеться тут Новій Молодший! Десь до дев’ятої сплю. Прогулявшись, я в тиші мрійливій Щось почитаю або попишу. Олією потім Добре змащусь (не тією, однак, яку Натта смердючий Краде з міських ліхтарів). Коли ж сонце скупатись порадить, Марсове поле, награвшись у м’яч, я на лазню зміняю. Снідаю потім, але не захланно: аби лиш не дуже Вдень мене голод діймав, і дозвіллям втішаюся дома. Так тільки той проживе, хто звільнився від пут марнославства. Я сподіваюсь, що й далі так житиму-краще й миліше, Ніж, коли б квестором батько мій був, чи мій дід, чи мій дядько.

7 Як насміявсь над вигнанцем Рупілієм, званим Володар, Мішанець Персій за злобу його гноєтворну, отруйну, Знають, здається мені, всі цирульники й каправоокі. Персій, багач, пильнуючи зиску свого в Клазоменах, Щось не поладив з Рупілієм, так що дійшло в них до суду. Впертий, гнівливий був; перед таким присмирнів би й володар. Високо носа він дер, а лаявсь так хльостко, що навіть Барра й Сісенну не раз випереджував білими кіньми. Та повернусь до Рупілія. Марно було їх мирити, Бо ж у сутяжників звичай такий, як і в тих, що віч-на-віч Стануть до бою; між Гектором-сином Пріама-й Ахіллом Теж було гнів спалахнув і посварених ятрив, аж поки Не розсудила їх смерть, і по праву: обох же по вінця Повнила мужність найвища. Коли ж ось така ворожнеча Між слабодухими зайде або коли сильний із слабшим Бій розпочне, як колись Діомед із Главком-лікійцем,- Слабший таки відступає, та ще й переможцю уклінно Шле подарунки. Отож перед претором Брутом, що саме В Азії правив багатій, зітнулись Рупілій і Персій: Хтозна, чи Бакхій і Біт дорівняли б тій парі добірній. Вбігли обоє, рвучкі, запальні,- аж глянути любо! Персію слово дали. Що не скаже він-сміх вибухає: Брута й когорту його до того вже хвалить, що, врешті, Сонцем Азії Брута назвав, а щасливим сузір’ям – Почет його, крім Рупілія, звісно: це пес, мов, що з неба На хліборобів, ненависний, шкіриться. Весь аж запінивсь, Наче зимовий потік, що вирує в незайманім лісі. Тут пренестінець того крикуна, що зливав його брудом, Хльоснув лайками й собі. Так не раз виноградар облає Грубо того, хто, проходячи мимо, його роздратує Ще й передражнить: “куку!” й чкурне собі геть од старого. Персій наш, грек, заволав, італійського оцту сьорбнувши: “Бруте, богами тебе заклинаю, тобі вже ж не вперше Владарів брати за горло! Чому ж ось цього не хапаєш? Це вже, повір мені, діло твоє, твій обов’язок навіть!”

8 Був я смоковниці пнем, завадою всім, але якось Тесля спинивсь біля мене: “Ану з нього лавку змайструю… Ні, передумав,-Пріапа зроблю”. Відтоді й одганяю Звідси птахів і злодіїв: правиця і сук той червоний (Ось він зухвало стирчить) одганяють злодіїв, а прутом, Що на моїй голові, я лякаю птахів, щоб не сміли Шкоди городам новим завдавати. Сюди, пам’ятаю, Звозили трупи. Умре якийсь раб у тісній комірчині – Раб же сюди й приставляв його тіло на марах убогих. Так і стлівали гуртом тут останки злиденного люду: Тут і сміхун Пантолаб, і внук гультяя Номентана. Тисячу стіп уподовж, а впоперек-триста: ці межі Стовп визначав, тої спадщини мертвих німий охоронець. Нині – й живі Есквілін заселяють. Тут чисте повітря, Сонячним пагорбом любо пройтись, де, немовби ще вчора, Сумно вражаючи зір, вишкірялись оголені кості. Часто я бачу, як тут сновигають і звірі, й злодії. Та щонайгірше – це відьми ті кляті, що все каламутять Душі людей примовлянням своїм або зіллям труйливим. Ні перешкодити їм, ні звести їх зі світу не можу. Хай лише вигляне місяць мандрівний, вони вже никають: То якісь трави отруйливі рвуть, а то кості збирають. Бачив якось я Канідію: чорну полу підібгавши, Йшла вона, боса, розпатлана; старша, Сагана,-за нею. З виду обидві страшні, блідолиці, та ще й завивали Так, що морозом мене обдало. Розгребли вони, бачу, Нігтями землю; зубами шматуючи чорне ягнятко, Кров його в яму зливали, щоб звідти до них на розмову Тіні з’явились. Були в них зображення, дві якісь ляльки: Менша із воску, а більшенька-вовняна; більша, здавалось, Кару якусь готувала тій меншій і та, покорившись, Мовчки, по-рабському звісила голову, вмерти готова. Тут обізвалися відьми: одна закликала Гекату, Інша-страшну Тісіфону. Тоді й почалось: розбрелися Пси якісь чорні кругом, заклубилися змії, а місяць, Взявшись рум’янцем, зайшов за надгробок, щоб свідком не бути. Хай же ворони, якщо я брешу, мою голову зразу Вимажуть білим послідом, а нижню мою половину Хай опаскудять ті покидьки всякі, почавши з Ворана. Зрештою, зайві подробиці тут, як Сагана, скажімо, Виючи, з тінями мову вела; чи як бороду вовчу З зубом смугастої змійки ті дві чарівниці квапливо В землю зарили; як лялька, що з воску, нараз спалахнула Полум’ям синім; чи те, як, усім своїм тілом здригнувшись, Я нечестивих таки покарав за все бачене й чуте: Духу набрався, напнувсь, та як бахнув, аж зад мені луснув, Наче напнутий міхур, а ті відьми – щодуху до міста. Зуб загубила Канідія, штучне волосся – Сагана. Зілля своє розтрясли по дорозі; в обох позлітали З рук обручки зачаровані. Справжня тобі чудасія!

9 Йшов я було по дорозі Святій – люблю так пройтися, Думку при тім снуючи про дрібне щось, заглиблений в себе. Тут підбігає якийсь – його прізвище ледве згадав я – Хап мене спритно за руку: “Привіт! Як ся маєш, мій любий?” – “Добре,-кажу,-побажаю й тобі, чого сам собі зичиш”.- Йде він за мною. Тож я: “Маєш справу яку?” Той одразу: “Знаєш мене: я ж учений, поет”.- “О, тим більше,-кажу я,- Буду тебе поважати”. А вже тільки й думки у мене, Як би то вирватись: то поспішу, то тупцюю на місці, То до слуги щось шепну, аж у піт мене вдарило врешті. “Мав би я вдачу Болана,- майнула заздрісна думка,- Швидко б такого відшив!” А той, не вгаваючи, хвалить То передмістя, то Рим. Я – ні слова. Та він мою хитрість, Видно, збагнув: “Ти не проти б уже розпрощатися, бачу! – Шкода зусиль: куди ти-залюбки туди й я попрямую, До товариства тобі”.- “А чи варто,- кажу,- я зібрався Друга навідати: хворий він; ти ж його навіть не знаєш. Ген аж за Тібром домівка його, аж під Цезарським садом”.- “Що ж, я готов. Не лінюсь. Та й роботи не маю. Ходімо!” Тут я вже вуха, сумний, опустив, як осел, що нарешті Рушив-таки з нелегким вантажем. Той знов починає: “Скоро захопишся мною – наскільки я сам себе знаю – Більше, ніж Віском чи Варієм: хто ж бо так віршів багато, Швидко складе так, як я? Чи в танці хтось м’якший, в’юнкіший? Пісню ж коли затягну, то вже заздрість бере й Гермогена”. Тут я таки не змовчав: “А є в тебе матір чи рідні, Хто б хоч натішивсь тобою?”- “Та де тамі Не маю нікого: Всіх поховав”.-“От щасливі,-подумав я,-черга на мене. Що ж, добивай! Видно, доля така, бо й стара сабінянка Так ще малому сказала мені, коли випав мій жереб: “Ворога меч не зведе його з світу, ні зілля отруйне, Кашель не зсушить, ні млява подагра, ні колька у боці – Віку вкоротить йому балакун. Ось тому ненастанно Хай стережеться людей говірких, як лиш стане дорослий”. Ось уже й Вести святиня; вже сонце над полудень, бачу. Саме тоді мій супутник на суд мав явитись негайно В справі своїй, бо інакше б програв її. От він і каже: “Слухай, загляньмо туди, якщо ласка твоя, на хвилинку!” “Що ти,- кажу,- я вже й так опізнивсь, та й законів не знаю. От хочеш вір, хочеш ні”. Завагався він: “Що тут робити? Кинути суд чи тебе?” – “Звичайно ж мене!”-“Ну, нізащо!” – Твердо сказав і пішов перед мене. За ним, покорившись, Мов полонений, бреду. “Меценат не гордує тобою? – Кинув питання.- Не всякого ж він підпускає до себе. От хто з Фортуною в згоді! Коли б ти й мене ще в те коло Якось увів, то й прибічника б мав там, повір, ділового: Хоч би я збоку десь був, але – хай не ступлю з того місця – Швидко б ти інших позбувсь!”- “Не так живемо, як гадаєш; Дім цей не любить незгод, там підступності входу немає: Той виділяється розумом, інший, скажімо, багатством – Що мені, врешті, до того? Там кожному знайдеться місце”. “Годі й повірити в те”.- “Але так воно є”,- відмовляю. “Що ж, я тим більше бажанням горю з Меценатом зійтися”. “От і чудово! Хіба ж перед хистом твоїм він устоїть? Зважся! Наскільки спочатку твердий він, настільки потому Зм’якне, податливим стане”.- “Та вже не схибну, постараюсь! Слуг підкуплю; проженуть мене нині,-постукаю завтра. Висліджу пору догідну: зустрівши його на розпутті, Може, й додому ось так проведу. Без марудної праці Що б нам досталось? Таке вже життя!” Поки так він мудрує, Друга мого перестріли ми раптом, Арістія Фуска. Стали. “Звідки? Куди?” Бачу, добре він знає поганця. От і моргаю йому, то сіпну за рукав, то торкнуся Ліктя його, то щипну таки добре: мовляв, змилостися, Вирятуй друга з біди! Але де там! Він далі жартує, Мовби нічого й не бачить, а я аж скипаю од гніву. “Слухай,- кажу,- ти якось натякав, що зі мною віч-на-віч Хочеш про щось говорити”.- “Так-так. Прийде час – поговорим: Нині ж тридцята субота в юдеїв; поважні розмови В свято, як знаєш, небажані”.-“Я в забобони не вірю”. “Так, але я трохи слабший, на жаль, як і всяка дрібнота. Вибач. До скорої зустрічі!” Чорне сонце для мене, Видно, зійшло того дня! Утік нечестивий, лишивши Друга свого під ножем! Та тут позивач випадково Нас перейняв. “Ти, поганче, куди?”-закричав. А до мене: “Будеш за свідка?” А я уже й вухо йому підставляю. Силою гонить базіку на суд. Людей назбиралось!.. Крик, метушня… Ось так Аполлон мене вирвав од смерті!

10 Хибиш, Луцілію, й ти: доведу я це кожному, взявши В свідки Катона, твого оборонця. Він вірші невдалі Тут же готов підрівняти й підправити; в цьому він значно Тонший і м’якший від того, кого ще з дитинного віку Прут і кийок наставляв, щоб було кому потім рішуче, Як і годиться ученим-граматикам, стати на захист Давніх поетів, яким не спішить наша молодь сьогодні Шану належну складати. Але повернуся до діла. Вірші Луцілія-ще раз кажу я-хисткою стопою, Якось нерівно біжать. Хоч як ти ним не захоплюйсь – Тут проти правди таки не попреш. Але сіль ту, якою Місто не раз протирав він, хвалю я на тому ж листкові. В іншому ж я не підтакну йому, бо тоді б випадало Й міми Лаберія справжнім, високим мистецтвом назвати. Тож домогтися того, щоб читач розсміявсь мимоволі,- Це ще далеко не все, хоч і тут якийсь хист мусить бути,- Стислість-передусім; щоб віршована мова струміла Вільно, не скована надміром слів, що натомлюють вухо. Щоб і грайливо пливла вона, й повагом; щоб у тій мові Голос поета й промовця звучав, і того, який вміє Сили свої берегти: не розтратить їх там, де достатньо Кинути дотеп тонкий. Саме жарт, а не мова злостива Нам помагає не раз розв’язати заплутану справу. Добре знали це ті, що комедію давню творили (В них цього й нам би повчитись!), та їх, бач, не зволять читати Ні Гермоген-чепурун, ні мавпій той, їх інше цікавить: Всі вони знай в один голос підспівують Кальву й Катуллу. “Славний Луцілій ще й тим, що йому пощастило змішати Грецькі й латинські слова”.-Запізнілий ти, бачу, цінитель: Те, що й Піфолеонтові з Родосу легко вдавалось, Маєш за подвиг? – “Але ж такі мови – латинська і грецька – В суміші, мов із хіоським фалерн, припадають до смаку!” Справді? У віршах лишень чи й у прозі також? Припустімо, Славні промовці Валерій Корвін і Публікола Педій В справі Петіллія слово взяли й ненароком, забувши Рід свій і мову свою, наче ті канузійці двомовні, Стали навмисно слова перемішувать – рідні з чужими, Як ти до цього б поставивсь? По-грецькому вірші писати Бравсь навіть я у свій час, хоч по цей бік моря родився. Та серед ночі – а сни тоді віщі – Квірін, об’явившись, Так присоромив мене: “Носив би ти дрова до лісу – Меншу б дурницю робив, ніж оте, що надумав робити: Грецьких поетів юрба-незліченна, її не примножиш”. Хай же надутий Альпін добиває поволі Мемнона, Хай до кінця вже спотворює Рейн – я для втіхи своєї Трохи грайливо пишу, та не з тим, щоб ті речі для Тарпи В людному храмі читать чи в театрі щодня виставляти. Де, як не в тебе, Фунданію, вміє повія так влучно Кинути слово метке, де ще Дав над похилим Хремесом Так поглузує не раз? Шестистопними віршами славить Дії володарів наш Полліон, а пісню епічну Мужньо веде розпломінений Варій. Тонкий і мрійливий, Музам сільським уподобавсь Вергілій. Та, щодо сатири, Де послизнувся Варрон Атацин та й інших чимало,- Я її краще писав, хоча й не досяг того вміння, Що винахідник її, тому не посмів би торкнутись Лавра, який обвиває чоло його в славі найвищій. Щодо Луцілія – ще раз кажу: він плив каламутне – В зайвім суттєве губилось. А втім, на самого Гомера Пильно, по-вченому глянь: чи не виловиш хиби й у нього? Чи не насмілився й Акція-трагіка дещо змінити Той же дотепний Луцілій? Чи й з Еннія він не сміявся? Чи, докоряючи їм, він чола не підняв тоді вище? Що ж заважає мені, над Луцілієм нині схилившись, Думати: “Що це? Природа його чи природа предмета Гладше писати йому не дозволила: так-бо віршує, Начебто дбав лиш про те, щоб у вірш, бува, не втиснути Поспіхом зайву стопу та щоб віршів таких зо дві сотні Скласти ще зранку, натще, і стільки ж-після обіду”. Віршами так, мов потік, проривався й Кассій Етруський. Кажуть, по смерті він спалений був на своїх-таки книгах: Стільки набралося їх. Луцілій-дотепніший, тонший; Навіть вірша одшліфовує краще, ніж той, який грубо Пісню, що грекам чужою була, починав укладати, Ніж стародавніх поетів юрба. Та коли б випадково Він серед нас нині жив, з давнини зісковзнувши в сьогодні,- Довго б свій вірш він прополював, поки б не визрів нарешті Витвір мистецтва. Частенько при тому потилицю б чухав, Нігті б собі одгризав, підправляючи впертого вірша. Часто свій стиль повертай! Лиш тоді може вийти з-під нього Вірш, який варто не раз прочитати. Юрбі не догоджуй: Вмій обійтись кількома читачами, хіба що ті твори В школі глухій малюкам нетямущим волієш читати. “Перші ряди мені плещуть в долоні-й того з мене досить!): Гордо сказала Арбускула, темним освистана людом. Хай і мені дошкуляє Пантілій; хай поза очі Лає Деметрій, нехай з дурноти язика свого чеше Фанній, п’ючи в Гермогена Тігеллія! Лиш би схвалили Те, що пишу. Меценат і Вергілій, і Плотій, і Варій, І незрівнянний Октавій, і Фуск мій, і Віски обидва. Далі годиться назвати – але не для лестощів, звісно, Не для пихи – й тебе, Полліоне, й тебе ще, Мессало, Й брата твого; до них шанобливо й вас долучаю, Бібуле, Сервію, як і тебе, наш Фурнію щирий. Інших не згадую тут, моїх добрих, освічених друзів. Жду, проте, схвального слова від них, та якщо б тій надії Вірш мій не міг дорівняти, було б мені важко на серці. Геть же, Тігеллію, звідси з Деметрієм! Гетьте обоє! Серед школярок на лаві шкільній досхочу собі плачте. Хлопче! Мерщій допиши в мою книжечку й ці побажання.

КНИГА ДРУГА

1 Кажуть одні, що я надто їдкий, що не раз переходжу Межі в сатирі своїй, але є ще й такі, що вважають Кожен рядок мій безкровним, слабким, і таких ото віршів, Кажуть, по тисячі може будь-хто видавати щоденно. Що тут робити, Требатію? – “Спокоєм пробуй втішатись”.- Як це? Покинути вірші? -“Авжеж!”-Непогана порада. Тільки ж не спиться мені.- “Хто сну потребує міцного, Тричі, змастившись олією, Тібр нехай вплав подолає. Потім, під ніч, хай добірним вином ще й шлунок закропить. Ну, а коли вже так рвешся до віршів, одважся вславляти Дії незламного Цезаря, тут вже сторицею, певно, Труд твій окупиться”.-Рад би я, батьку, але для такого Сил мені брак: описати загін, що списами наїживсь, Галла, що гине з уламком стріли, або парфа, що раптом Падає, мертвий, з коня – це далеко не кожен зуміє. “Ну, але чесність і силу його ти б міг прославляти, Як Сціпіона Луцілій вславляв?”-Та вже б постарався, Тільки б нагода була: недоречним віршем нізащо Я б не посмів надоку чувать Цезарю: він за той несмак Тут же й хвицьнути б міг лестуна, мовби кінь норовистий. “Все ж воно краще, аніж Номентанів або Пантолабів Лаяти віршем їдким за розтратливість чи за гультяйство: Всяк і кляне, й уникає тебе, хоч його й не чіпаєш”. Що ж тут робити? Мілоній, наприклад, одразу ж танцює, Хай тільки в голову вдарить вино й подвояться лампи. Кастор-кіньми живе; його брат, що з яйця того ж вийшов,- Боєм кулачним. Скільки голів – стільки й нахилів різних. Я от люблю неквапливі думки свої віршем снувати, Так і Луцілій робив, що від нас, зрозуміло, був кращий. Всі таємниці свої він звіряв, наче вибраним друзям, Книгам своїм: чи горе якесь, чи то радість заблисне,- Тут же над ними й схилявсь, і тому-то на кожнім листочку, Мов на обітній табличці, відбилось життя його довге. Йду вслід за ним, чи назвеш апулійцем мене, чи луканцем, Бо ж і тому, і цьому венузієць підорював межі, Посланий, каже переказ, туди, щоби краєм безлюдним Ворог у Рим не прорвавсь (бо могли ж у той час проти нього Ті племена, апулійці й луканці, піднятись оружно). Врешті цей стилос, яким я пишу, не загрожує людям,- Він захищає мене, мов той меч, який вкладено в піхву. Я б і не зблискував ним, та на мене всякчас лиходії Речі недобрі кують. О Юпітере, владарю-батьку! Ржа хай проїсть ту занедбану зброю, щоб лиш на мій спокій Зуба ніхто не гострив. Але хто таки гавкне на мене (Краще хай зразу від того відмовиться!),-плакати буде: Пісню глузливу про нього складу громадянам на втіху. Цервій доносом грозить, Канідія – зіллям отруйним, Вироком-Турній-суддя: коли справу твою він вестиме – Значить, рятунку не жди. Бо так воно є від природи: Чим вирізняється хтось, то тим і бере свою жертву. Сам поміркуй: нащо вовкові зуб, нащо роги-бикові? Знає те вовк, як і бик, по природі своїй, без науки. От і довір марнотратнику Сцеві стару його матір – Він її пальцем не займе, ласкавий (але ж хіба дивно Те, що на роги вовк не бере, а бик не кусає?) Ні. Підсолоджена медом цикута їй віку вкоротить. Годі. Кінчатиму вже: чи то жде мене старість погідна, Чи наді мною-вже смерті крило; чи вельможею буду, Чи бідняком; чи у Римі, чи доля пошле на вигнання – Барви мінливі життя будуть грати на вірші моєму. “Так не натішишся, сину, життям: охолонуть до тебе Й друзі впливові твої”. (А чому ж не боявся Луцілій, Вперше йдучи по тій стежці слизькій, з лицеміра зривати Шкуру блискучу, в якій він пишавсь, приховавши під нею Геть перегниле нутро? Чи мстив йому Лелій, чи, може, Той, хто по праву прозвавсь Африканським; чи в серці на нього Злобу таїли за те, що Метеллові смів докоряти Словом гризьким або Лупа неславити віршем солоним? Всіх він за барки хапав – і дрібноту, й обранців народу. В ласці його лише чесність була та близькі її друзі. Навіть, коли Сціпіон і Лелій, мудрець добродушний, Справи лишали й шумливу юрбу, щоб у тиші спочити,- З ним жартівливу розмову вели вони, поки варилась їм на вечерю капуста. І я, хоча родом і хистом Нижчий од нього,-з великими жив; цього вже ніколи Заздрість мені не простить. Не раз мене, ніби й крихкого, Взявши на зуб свій, надломить його й тоді лиш оцінить Міцність мою. Ти не згоден зі мною, Требатію вчений? “Згоден в усьому. А все-таки зваж на мою осторогу: Від глузування – лиш крок до біди. Ти не знаєш, до речі, Що нам священний закон про те каже: “Якщо хтось про когось Пісню лайливу складе, то до суду покликаний буде!” Що ж, нехай так, якщо пісня брехлива, але коли й Цезар Пісню ту схвалить, коли в ній осміяно те, що направду Посміху гідне, а той, хто писав її, сам без догани? “Сміхом закінчиться суд, і майнеш собі, вільний, додому”.

2 Перше добро – вдовольнятись малим – найпевніше, найвище! (Так наставляю не я: це Офелл, селянин, свою мудрість, Хоч і не тонко, зате переконливо нам викладає). Вчіться, однак, не за пишним столом те добро здобувати, Де притупляється зір од безглуздого блиску, де розум Поглядів хибних уперто тримається, нехтує кращим. Тут ось, натще, поговоримо! -“Як це натще?”-Постараюсь Вам пояснити. Суддя, який в руки привчивсь зазирати, Правду погано вже бачить. Коли на коні норовистім Скачеш за зайцем, бува, чи коли, непридатний для гарту Римських військових занять, легковажно, за звичаєм грецьким, Гониш м’яча і, віддавшись тій грі, забуваєш про справжню Працю важку, чи, метаючи диск, розтинаєш повітря,- Спраглий, голодний, тоді ось попробуй відкласти примхливо їжу сільську чи вино, не присмачене медом гіметським. Раптом твій ключник, скажімо, пропав, а розбурхане море Риби тобі не дало, то й звичайним посоленим хлібом Шлунок свій вмить заспокоїш. А чим пояснити це, знаєш? Ось чим: не в запахах рідкісних страв насолода найвища, Лиш у самому тобі. Тому піт – це найкраща приправа. Тим-то блідого й одутлого серед переситу й блуду Устриця вже не привабить, ні лящ, ні тетеря залітна. Ось тобі курка, скажімо, й павич: павичем ти, напевно, Тішити б став піднебіння своє, хоч хвалив би я курку. Вигляд речей тебе й тут підманув би: мов, рідкісна птиця, Золотом ціниться! Сам різноколірний хвіст чого вартий! Нібито справа в хвості. Чи й те пір’я їси, яке хвалиш? Може, й в окропі павич такий красень? Так-от, коли м’ясом Зовсім не кращий од курки павич, то тебе, зрозуміло, Звабила зовнішність. От воно що! Або ось іще приклад: Хто тобі скаже, чи з Тібру щупак цей зубастий, чи з моря? Де собі хлюпався він: чи в самому гирлі, чи, може, Ген між мостами? Барбулю ти хвалиш і знов по-дурному: “Бач, здоровенна яка!”-і тут же нарізуєш дрібно – Вигляд тебе полонив. Щупаків довжелезних, одначе, Мовби й не бачиш, а знаєш чому? Бо щупак од природи Довгий буває, барбуля ж ота, навпаки,- невелика. Шлунок голодний хіба зневажатиме їжу звичайну? – “Все ж, коли тісно їй в мисці великій, то й глянути любо”,- Каже ласун, який горлом своїм перевершив би й гарпій. Австре, повій! Хай ті страви протухнуть! Щоправда, такому Й свіже смаку не пробудить уже, коли шлунок зіпсуто Надміром їжі, коли гіркуватий щавель або редька Більш помічні, ніж кабан або камбала. Скромність, одначе, Видно ще й нині на пишних столах: ще кладуть, як водилось, Темну оливку й звичайне яйце. Чи ж давно дивувались, Як це Галлоній-окличник осетром свій стіл заставляє? “Дивно! Хіба в ті часи ще не хлюпалась камбала в морі?” Камбала в морі, лелека – в гнізді проживали спокійно, Поки їх претор-ласун не вподобав і ви за ним, звісно. Хай ухвалили б тепер, що з нирка найсмачніша печеня,- Тут же й підхопить це римський юнак, зіпсуватись готовий. Скромне життя ще не значить – скупе, бо хіба ж це розумно, Хиби, наприклад, тієї уникнувши, в цю потрапляти? Так розважає й Офелл, пригадавши тут Авідієна. Псом його звуть недарма: п’ятирічні оливки та терен – Ось його звичні харчі. До вина ж не торкнеться нізащо, Поки вже геть не прокисне. А зайде часами весілля, Свято якесь чи уродини,- як і годиться, у білім Служить гостям, та такою олією він власноручно Кропить капусту, бува, що й у носі від неї закрутить. Так і тремтить над усім і лиш оцту не лічить по краплях. Як мудрецеві тут бути, скажи? За взірець кого брати? Звідси, як кажуть, загрожує вовк, а звідти – собака. Чистий – ні брудом людей не вражає, ані марнославним Блиском не сліпить очей. Не роби, як той сивий Альбуцій: Ще й розпоряджень рабам не давав, а вже за недбалість Ганить їх; Невія теж не наслідуй: гостям він помиї Замість води з неуваги подав; це-хиба не менша. Зваж тепер добре на всі переваги скромної їжі. Будеш, по-перше, здоровий: вибагливі страви-шкідливі, В тому ти сам пересвідчивсь, коли, втихомиривши голод, Милу полегкість відчув. А спробуй-но ти після устриць Пару дроздів ще ковтнути, варене змішати з печеним,- Ласощі в жовч переміняться. Десь аж до самого горла Збурений слиз підступатиме. Глянь лиш, якими блідими Гості встають із-за столу, що гнувся від різних наїдків, Тіло, надміру насичене вчора, пригнічує й душу: Частку небесного подуву в землю затоптує, гасить. Інший-поїсть нашвидку та здрімне собі, й тут же до праці Звично й бадьоро стає. Але й він не від того, щоб часом Дещо собі попустити: чи то коли днина святкова З обігом року надлине, чи, може, змарнівши, захоче Трохи набратися тіла, чи то коли старість про себе, Хоч непомітно, а все ж нагадає: мовляв, озирнися – Вже й шануватись пора. Ну а ти, що розм’як у безділлі В розквіті сил своїх, чим ти потішиш себе, коли раптом Ляжеш, недужий, чи просто заглибишся в немічну старість? Люди, давно колись, м’ясо кабаняче стухле хвалили, Та не тому, що без нюху були, а щоб гість запізнілий Краще таким підкріпився, ніж мав би ще свіжим те м’ясо Сам ненажера-господар спожити. Якби то в ту пору Я народивсь на землі молодій між тим праведним людом! Може, ти слави шукаєш, солодшої людям над пісню? – Знай же: ті рідкісні риби не тільки розтрату приносять – В них і ганьба, і велика неслава. Тебе ще, крім того, Рідні й сусіди зненавидять. Сам себе, врешті, проклявши, Смерті шукатимеш марно, бо й клоччя не зможеш купити, Щоб усукати петлю. “Не мене це стосується,-скажеш,- Травзія так наставляй, а моїми грошима принаймні Зо три володарі ситі були б”. А чому ж не пустити В обіг надлишку того? Без гроша голодує, скажімо, Чесна людина, а ти – пересичений. Там ось падіння Храмам прадавнім загрожує. Чом з тої купи багатства Жменьки хоча б не відпустиш вітчизні, чому, нечестивче? Думаєш, поки життя, доти й будеш улюбленцем долі? Ні! Насмішиш таки й ти ворогів! Коли трапиться лихо, Хто тобі зблисне надійною стійкістю: той, що в достатках Пестив і тіло розніжене, й душу, чи той, хто втішався Лиш необхідним, малим, і надій не плекав на майбутнє, Вміючи, наче мудрець, зустрічати війну під час миру? Вір мені, я ще з дитинства свого пам’ятаю Офелла: Він і тоді ще, на цілому полі, ніскільки не ширше Жив, ніж тепер. На своїм, але вже розмежованім полі, Стрінеш і нині його, поселенця з худобою, з дітьми. “Ні, не траплялось таке,- повідає Офелл,- щоб у будень Щось, крім капусти, я їв чи шматочка копченого м’яса. Навіть тоді, коли рідкісний гість зазирне а чи зайде Милий сусід перемовитись тихо при днині сльотливій, Риби міської на стіл я не клав-не було в ній потреби: Курка була до смаку чи козля, потім – фіги й горіхи, Врешті, рясні виногрона давав я на закуску скромну. Тут починалася гра, і хто схибив, той пив додатково Добрій Церері на славу, щоб високо в полі п’ялися Стебла тугі, щоб задуму з чола нам вино проганяло. Хай же лютує Фортуна, хай знову готує нам бурю! Що нам відніме вона? Чи збідніли ж ми, друзі, хоч трохи З тої пори, коли тут-отой власник новий походжає? Вже ж не його, не мене і не ще когось робить природа Власником вічним цієї землі: той – нас проганяє, Завтра – його прожене чи то власна пиха, чи двозначне Слово закону, або-вже напевно-цупкий спадкоємець. Нині це поле Умбрена; Офелловим звалося вчора. Врешті, воно – нічиє, а лише для короткого вжитку З рук переходить до рук. Тож кріпіться та будьте готові Щонайжорстокіший долі удар, не здригнувшись, прийняти!”

3 “Рідко пишеш мені: чотири рази до року Візьмеш пергамен, черкнеш пару слів – і стираєш їх зразу, Сам себе лаючи: сплячка, мовляв, і вино-не найкращі Друзі поета. А що буде далі? Ти ж сам сюди нишком Від сатурналій утік. Так от напиши щось, тверезий, Гідне твоїх обіцянок. Наважся… Не йде, бачу, діло. То, бач, перо не таке, то свій гнів на стіні ти зганяєш, Начебто чимсь допекла вона світлим богам і поетам. Ой, не таким під ту крівлю, в той закут сільський, ти заходив! Скільки-то задумів-мрій видавав твій промовистий вигляд! Скільки ти книг набирав! Платона всього і Менандра, Ще й Архілоха в супутники взяв, а з ним-Евполіда. Може, тому ти примовк, щоб своїх ворогів задобрити? Так ти знеславиш себе. Прожени-но ти краще сонливість, Ту нечестиву сирену, інакше увесь свій доробок Сам же зведеш нанівець”.-За цю раду боги і богині Хай, Дамасіппе, пошлють голяра тобі. Звідки, одначе, Знаєш так добре мене? – “Зруйнувавшись на ринку дощенту, Власних справ я позбувсь і зайнявсь, таким чином, чужими. Все я цікавивсь колись, чи не в тій, бува, бронзовій мисці Мив собі ноги лукавий Сізіф; помічав я відразу Місце, де схибив різець, де метал загрубо відлився. Легко й стотисячну статую міг я тоді оцінити. Ну, а в купівлі садів і будинків я перший знавець був. Так мене люди й прозвали Меркурієм; всі перехрестя Знали в обличчя мене”.- Чув і я про те. От і дивуюсь, Як ти прогнав ту недугу? Але, як на диво, відразу – В іншу потрапив: бува, в голові або в грудях одляже, В серці ж – заколе. Буває й таке, коли хворий на сплячку Ранком прокинувсь та й ну з кулаками до лікаря рватись. Тільки б на тебе таке не найшло, а все решта-дрібниця! “Марно втішаєшся, любий: весь світ, та й ти сам-божевільний. Так нас принаймні Стертіній повчав: те проникливе слово З уст його я перейняв, коли бороду, мудрих ознаку, Він відпустить мені радив на втіху, додому вернутись Кроком веселим од мосту Фабріція; в розпач упавши, Голову вкрив я тоді й намірявсь уже в воду стрибнути. Вже був і крок я зробив, але він перейняв мене справа: Стій! Бережись нерозумного вчинку! Гризе тебе, бачу, Сором безглуздий: боїшся між дурнями дурнем вважатись. Що ж таке дурість, одначе? Якщо лиш один ти дурієш – Кидайся стрімголов з мосту того, не скажу тобі й слова. Дурнем є той – нас повчає Хрісіпп і Хрісіппова школа – Хто, мов сліпець той, навпомацки йде, не бачачи правди. Так навмання й весь народ може йти і народні обранці, Крім мудреця. Поясню тобі й те, чому все-таки дурні Ті, що й тебе нині мають за дурня. У лісі частенько Блудом іде мандрівець; але кожен, хто збився з дороги, Тим бездоріжжям блукає по-своєму: той піде вліво, Вправо звертатиме цей – обох їх на різні дороги Помилка спільна виводить. Ото й називай себе дурнем! Хто насміхається з тебе, той, вір мені, сам не мудріший, Сам він з таким же хвостом. Є різні дивацтва: одне з них – Страх без причини: тремтить хтось, бува, серед чистого поля – Скелі, вогню чи води він боїться. А ось протилежність Теж неабияка-шал! У вогонь поривається дехто, В пінистий вир, і хай мати гукає такому і батько, Люба сестра й свояки в один голос: “Постій! Бережися! Яр он глибокий, он скеля стрімка!” – не пильніше б те слухав, Ніж отой Фурій колись, що виконував роль Іліони; П’яний, заснув він, і марно йому глядачі скандували: “Мамо, я кличу тебе!” Так і всі ви чманієте здуру. Я довести це берусь. Дамасіпп – мов, дурний, бо купує Статуї давні. Хай так. А хто вірить йому, той розумний? Ось я кажу тобі: “Річ ця-твоя. Повертати не треба”. Хто тоді зробить дурницю: чи той, хто прийматиме вдячно Мій подарунок, чи той, хто, руки не простягти, упустить Те, що ласкаво послав йому сам прудконогий Меркурій? Декого вписуй хоч сотні разів у лихварський рахунок Нерія й навіть Цикути, закуй у потрійні кайдани,- З пастки тієї Протеєм він випорсне, хоч би й до суду Ти приволік його,- з тебе ж глузуючи, з лиха чужого, Він в кабана переміниться, в дерево, камінь, шуліку. Дурень живе по-дурному; розумний-керується глуздом. Значить, Переллія дурнем назви, який так легковірно В тебе розписку бере, хоч до смерті ти боргу не сплатиш. Тож підсмикніть свої тоги зручніше й послухайте пильно Ви, які бліднете, прагнучи срібла і марної слави, Ви, що попухли з переситу, й ви, чию душу струхлілу їсть забобон чи напасть якась інша,- до мене підходьте, Хай поясню вам, що ви-божевільні. Шикуйтесь у чергу! Ось і скупі. Чемерицю їм відрами треба носити, Мало таким Антікіри всієї. Один з них-Стаберій: Він спадкоємцям велів на плиті своїй висікти суму Спадку свого, а як ні, то юрбі влаштувати гостину Так, як припише їм Аррій: сто пар гладіаторів дати, Потім – пшениці ужинок річний із полів африканських. “Прав я чи ні-не повчай: ти не дядько, а мій спадкоємець!” Так міркував наш Стаберій. З якою метою, одначе, Він спадкоємцям своїм заповів у плиту вкарбувати Суму своїх заощаджень? До самої смерті вважав він Вбогість найбільшою з хиб і тому ненастанно боявся

Вмерти, збіднівши хоча б на мідяк, бо тоді вже, напевно, Дурнем назвав би й себе. Адже все, навіть наші чесноти: Слава, пошана, краса, всі пишноти землі, як і неба,- Все від багатства залежить; хто має його, той-правдивий, Славний, міцний…”-“І мудрець він?”-“Не тільки мудрець, а й володар, Словом, ким хоче, тим буде”. Отак він прославитись думав, Гроші збиваючи замість чеснот. Його протилежність – Грек Арістіпп. Той золото чисте велів своїм слугам Сипати просто в пісок серед Лівії: надто повільно Йшли вони з тим вантажем. То де тут більше дивацтво? Приклад невдалий, однак, бо спір не розв’яжеш питанням. Що, коли хтось накупує кіфар, хоч до музики вухо Надто туге в нього? Що, коли той, хто не схильний до шевства, Купить і шило, й копил? А той, хто не зносить торгівлі,- Снасті й вітрила? Таких усі люди цілком справедливо Мали б за дурнів або божевільних. Хіба ж їм не пара Той, хто, згрібаючи золото й гроші, ніколи не знає, Що з ними, власне, робити, хто й пальцем їх не торкнеться, Мовби то святість була? Хай господар, на купі пшениці Лігши з кийком у руці, щоб її стерегти від злодіїв, Сам не наважиться взяти для себе й зерними дрібної, Листям гірським одганяючи голод. Або, засмоливши Тисячу амфор хіоського, триста тисяч – фалерну В винному погребі, сам хай дешевий кисляк попиває; Хай на солом’яній потерті спить (хоч пора й шануватись: Восьмий десяток ось-ось переступить!), а ковдру пухову В скрині між тим доїдає вже міль,- то лиш декому, може, В око впаде отаке божевілля, бо люди здебільша – В цій же хворобі. Навіщо ж, богам ненависний старче, Так пильнувати? Щоб син чи відпущеник, чи спадкоємець Потім те все пропили? Чи тому, щоб тобі не забракло? Скільки ж то треба, щоб кожного дня до тієї капусти Дати олії, дорожчої трохи, й пригладити нею Миршаве сиве волосся? Чому ж,-коли й справді охоче Живишся крихтами,- крадеш, лукавиш, гребеш звідусюди? От і дошукуйсь тут глузду! Якщо б ти ні сіло ні впало Став каменюки жбурляти в людей чи в рабів своїх власних, Тут же назвали б тебе божевільним. А ти ось дружину Губиш петлею, отрутою-матір, то як це назвати? Може, кмітливістю? Що ж! Ти не в Аргосі те витворяєш, Де свою матір зарізав Орест, охоплений шалом. Думаєш, він ошалів уже вбивцею? Може, раніше, Поки меча не зігрів у крові материнській, не гнались Фурії люті за ним? Навпаки, відтоді, коли вперше Люди назвали Ореста шаленим, йому б не зумів ти

Кинути докір якийсь: ні Піладу мечем, ні Електрі Він не грозив, тільки лаяв обох їх: “Он Фурія люта!” – Так він сестру обзивав. Не ласкавішим був і до друга: Що нашептав йому гнів, те й викрикував прямо в обличчя. Вбогий Опімій,-хоч золотом-сріблом набиті мав схови, Славний ще й тим, що з кампанського кухля вином найдешевшим Ледь закроплявся при святі, оденками кислими – в будні,- Впав, занедужавши, в сплячку. І вже спадкоємець раденький Біля ключів тупцював та на скрині позиркував ласо. Тут, проте, лікар меткий навинувсь і знайшов на ту сплячку Ось який спосіб. На стіл, біля самого хворого, дзвінко Гроші сипнув він, ще й кликнув людей, щоб те все рахували. Хворий тут миттю на ноги зметнувсь. Тоді лікар до нього: “Глянь, спадкоємець усе загребе, якщо сам не доглянеш”. “Навіть коли ще живу?”-“Щоб жити-спочатку прокинься”. “Як це?” – “А так: поки кров ще хоч трохи струмить в твоїх жилах, Дай свому шлунку якоїсь поживи, і то якнайшвидше! Годі вагатись! Ось каші поїж”.- “А скільки та каша Коштує?” – “Мало”.- “А все ж?” – “Вісім асів”.- “Нізащо! Нізащо! З голоду згинути краще стократ, ніж отак розоритись!” Хто ж не шаленець тоді? Хто мудрець? А як зі скупими? Дурні вони й божевільні. Виходить, що хто не скупиться, Той при здоровім умі? – Аж ніяк. Це вже, стоїку, дивно! Що ж, припустім, тобі скаже Кратер: “Ти здоровий на шлунок”. Тут же й радітимеш? Ні. Є ж нирки й легені ще в тебе. Може й у них загніздитись хвороба, не менш небезпечна. Так воно й тут: хоч он той не скупий, не кривоприсяжний (Хай за це славить богів!), але ж він-марнославний, зухвалий, Значить, нехай в Антікіру пливе, бо однакова ж дурість – Кинути в море майно чи й пальцем його не торкнутись! Сервій Оппідій, багач, між двома своїми синами На Канузійських полях дві посілості мав розділити. Кажуть, він кликнув їх, смерть свою чуючи, й мовив з постелі: “Авле, я бачив не раз: ти, було, кісточок та горіхів Кинув за пазуху – й тут же програв або друзям роздав їх. Ти ж рахував їх, Тіберію, мовчки й ховав кудись нишком. От я й боюсь, щоб не впали в дві крайності ви непомітно: Ти – щоб не став Номентаном, а ти – щоб не вдався в Цикуту. Поки не пізно, молю вас пенатами: ти-віднімати, Ти ж – додавати не важся ні крихти до того, що батько Вам як достатнє відміряв, до того, що в рамках природи. Далі – обидва мені присягніть, що до марної слави Вас не тягтиме, бо хто з вас едилом чи претором стане, Хай буде проклятий він, хай в ганьбі та безчесті звікує! Спадок пустити на біб, на горох, на люпин, аби тільки

Входити в цирк павичем та стовбичити в статуї мідній, Хоч ні окрайка землі вже нема, ні гроша за душею! Може, заслуханий в оплески, заздрий на славу Агріппи, Ти, наче лис той, що крутить хвостом, хочеш видатись левом?” – “Чом не дозволиш, Атріде, землею прикрити Аянта?”- “Владар я!” – “Що ж, я – плебей, то й мовчу”.- “Мій наказ – справедливий. Хто ж сумнівається в тому, хай скаже, що має на думці. Я дозволяю тим разом”.- “Боги хай тобі допоможуть, Владарю, знищити Трою дотла й повернутись додому! Значить, розмову з тобою вести по-простому я можу?”- “Можеш!”-“Чому ж це Аянт, наймогутніший після Ахілла, Ще дотепер непохований, хоч від ахейців не раз він Смерть одвертав? Чи, на радість Пріама і Трої, стліває Той, через кого синів її рідна земля ще не криє?” “В шалі він сотні овець перебив, а кричав, що пускає Кров Менелаю, Уліссу й мені”.- “Але й ти, нечестивче, Милу дочку, мов телицю, поклав на жертовник в Авліді. Ще й наостанку їй голову сіллю й мукою посипав! Що на те скажеш?” – “А що тут казати?” – “Аянт же, до речі, Хай божевільний, косив лиш овець: ні дружини, ні сина Він не торкнув. Хай Атрідам грозив, але ж Тевкра не рушив, Та й на Улісса меча не підняв”.- “Наші судна незрушно Ждали вітрів ходових, щоб покинути берег ворожий. От я й власкавив богів тоді кров’ю…” – “Своєї дитини, О божевільний?”- “Своєї, це так. Та чому божевільний?” “Той, кому видива, шалом навіяні, зір застеляють, Хто й не в гарячці, а марить, того й назвемо божевільним. Отже, й різниці нема, чи з нерозуму шал той, чи з гніву. Що ж. Хай у приступі шалу Аянт убивав тих овечок; Ти ж ради марної слави спокійно вчинивши той злочин, Чесним вважаєш себе, хоча серце й душа в тебе-хворі. От, припустім, хтось на ноші саджає біленьку овечку, Слуг приставляє до неї, вдягає, дарує прикраси, “Крихітко!” – кличе – “Білявко!” – шукає їй знатного мужа, Наче б це доня його,- то претор забрав би в такого Право на спадок і родичам дав би його під опіку. Хто ж, навпаки, свою доню пожертвував замість овечки, Той при своєму умі? Аж ніяк. Ось тому, де нерозум – Там і саме божевілля; де злочин-там і нестяма. Словом, де прагнення слави блискучої, там неодмінно Дикий свій голос подасть оп’яніла від крові Беллона!” Силою думки пора довести, що й розтратник – шаленець. Тільки-но спадок до рук прибере – пару тисяч талантів – Тут же й велить, щоб усі рибаки, різники, птахолови, Всі, що розпродують пахощі й овочі, вся та голота

З вулиці Тусків, лайлива, розгнуздана,- всі щоб до нього Ще перед світом прийшли. Ну і як? Щойно світ – вже їх повно. Звідник від імені всіх: “Чим багата вся наша громада, Те вже, повір нам,-твоє. Володій ним хоч нині, хоч завтра”. Слухай-но, що відповів їм на те наш юнак благородний: “Ти хоч ночуй у луканськім снігу, а мені до обіду Вепр має бути. А ти мені риби достань, хоч і в бурю. Бач, я лінивий, а розкіш люблю; їй ціну, проте, знаю: Десять тисяч бери; й тобі даю десять. Для тебе ж – Тридцять, бо жінка твоя, хоч і в північ гукну,-прибігає”. Син Есопа задумав мільйон одним махом ковтнути: З вуха Метелли перлину він зняв, розчинив її в оцті Й випив душком. Чи це розумніше, аніж цю перлину Кинути в річку прудку чи поосто в смердючу клоаку? Квінта Аррія діти, брати, один одного гідні, По марнотратству й розпусті близнята, щодня на сніданок Лиш солов’їв замовляли для себе; куди їх приткнути: Мітити крейдою їх чи, немов божевільних,-вугіллям? Хай заманеться старому хатки будувати та гратись В чіт і лишку, та прут осідлати, та ще до візочка Мишу впрягти,-божевільним назвуть. А якщо таки справді Розум тобі доведе, що закоханий – теж мов дитина? Що забавлятись трирічним у поросі й тридцятирічним Біля повії в сльозах упадати-однакові речі? Отже, питаю: ти б міг спромогтись на таку переміну, Як Полемон у свій час,-позбутись ознак божевілля: Тих подущин, обручок та пов’язок? Під чаркою, кажуть, Нишком вінок він зірвав собі з шиї: його сколихнуло Слово того мудреця, що, голодний, повчав своїх учнів. Яблуко впертому хлопцю даєш-не бере: приголубиш – Впреться ще більш. Не даси-скаже: “Дай!” Так закоханий стане, Хоч і прогнали його, під дверми: “Піти геть чи вернутись? Вже б і ввійшов, та ось просить сама. І що тут робити? Знов завагавсь,-увійти, поки просить, чи, може, тепер ось Саме пора мені збутись тих мук? Проганяє і кличе… Гм. Увійти? Таки ні. Хоч до ніг мені впала б. Нізащо!” Раб, набагато кмітливіший, каже між тим: “Де немає Ні розуміння, ні міри, там годі, мій пане, й шукати Глузду якогось. Така-то вже вада тієї любові: В ній то війна, то вже мир. І якби хтось усталити взявся Те, що пливке, як вода, що сліпе, як сама випадковість, ) Той надаремно б трудивсь, і не більше б йому пощастило, Ніж, коли б раптом надумав шаліти розумно й доладно”.- Як це? – “А так: ти ось зернятка з яблук піценських до стелі Знай підкидаєш, раденький. То ти при здоровому глузді? Щось про кохання белькочеш беззубо, то це розумніше,

Ніж будувати хатки? Додай ще до дурості крові – Будеш мечем розгрібати вогонь. Ось ще один приклад: Марій, недавно зарізавши Геллу, з найближчої скелі Сам поспішив тоді стрімголов кинутись. Чим не шаленець? От і оправдуй його за той шал, а потому засуджуй Як лиходія-за злочин, змінивши, по суті, лиш назви! Був один вільновідпущеник, літній вже; він спозаранку, Вимивши руки, натще оббігав перехрестя й щоразу Так ось волав: “О боги! Хоч мене ви врятуйте від смерті! Хоч одного! Хіба важко це вам?” А при тім був здоровий: Вуха мав чуйні й очі зіркі, та за розум, напевно, Власник таки потерпав, надумавши з рук його збути. З роду Мененія,- каже Хрісіпп,- вся ця братія вийшла. “Батьку-Юпітере! Горе – від тебе, від тебе ж – і радість! – Молиться мати.- Вже скоро півроку, як син мій хворіє. Збий ту гарячку, що сушить його,- і в той день, коли сам ти Постити людям велиш, він зарані стоятиме голий В Тібрі”. І що ж? Коли б лікар чи випадок вирвав од смерті Хлопця того, то його таки мати сама б доконала, Тим божевільним купанням ізнову його застудивши. Що ж так затьмарило розум тій матері? Страх забобонний. Ось яку зброю по-дружньому дав мені славний Стертіній, Восьмий мудрець, щоб того, хто щипне мене,-тут же провчив я. Хто божевільним назве, той відразу почує: “Оглянься, Друже, за спину свою, приглянься до ноші своєї!” Хай тобі, стоїку, нині заможніше й краще живеться, Ніж до розорення! Ти ось назвав не одне божевілля. Як от моє ти назвеш? Бо я от неначе й здоровий. Так видається й Агаві, яка на свій тирс настромила Голову рідного сина! Ну що ж, переконливий доказ. Нікуди дітись. Виходить, я – дурень, а той божевільний. Та поясни мені врешті, яка це недуга так точить Душу мою? “Ось послухай: по-перше, ти все щось будуєш, Тобто високих наслідуєш. Сам від п’яти до верхівки Ледве двох ліктів сягаєш, а ще тобі смішно з Турбона: Он, мов, щеня, а яке ж запальне та кусливе при зброї! Ну, а ти сам хіба менше смішний, коли пнешся в усьому До Мецената свого дотягтись? Як нема в тобі й крихти Схожості з ним, то й змагатись дарма! Якось в полі телятко Всіх жабенят потовкло, лиш одне врятувалося чудом. От воно й каже до мами, що саме тоді повернулась: “Ну вже й хижак нас топтав!” – “Ось такий?” – напнувшись, питає Жаба стара.- “Зо два рази ще більший”,- мале відмовляє. “Ну то вже, мабуть, такий”,-роздуваючись, як тільки може, Жаба питає, а їй жабеня: “Такою не будеш, Хоч би ти й луснула тут”. Чи не йдеться й про тебе в тій байці?

А віршування? Хіба не роздмухуєш ним божевілля? Хто віршував при здоровому розумі? Так от і в тебе! Вже не кажу про гнівливість…- “Замовч!”-А широкі замашки Не по прибутках? – “Про себе згадай!” – А вже щодо хлопців, Щодо дівчат, за якими впадаєш!..-“Ну годі вже, годі, Дурню великий, хоч ти пожалій мене, меншого дурня!”

4 Катію! Звідки? Куди? – “Мені ніколи: мушу вписати Свіжі думки в ту науку нову, що стоїть нині вище, Ніж Піфагора й Сократа вчення, ніж Платонова мудрість!” Ой, як не в пору тебе я гукнув! Ти вже вибач, будь ласка. Мабуть, і думку якусь обірвав, але це вже дрібниця: Пам’ять не зрадить тобі: чи така вже вона від природи, Чи від мистецтва-однаково нею пишатися треба. “Так! Я таки заклопотаний, як би то все спам’ятати, Все-таки речі тонкі, та й у вірш вони вплетені тонко”. Хто ж твоїм вчителем був? Чи з наших людей він, чи зайшлий? “Викладу лиш настанови, а хто їх уклав – таємниця. Тож пам’ятай, що довгасте яйце-смачніше, ніж кругле: В ньому й біліший білок і твердіший жовток; у такому Замкнена стать чоловіча. Капуста з сухішого поля Значно солодша, ніж та, яка з підміського городу: Надмір вологи псує її смак. А коли в надвечір’я Гість завітає до тебе, то перше, ніж курку варити,- Кинь ще живою її у фалерн, та щоб він молодий був,- М’ясо розм’якне й само по собі розтаватиме в роті. Гриб луговий від природи найкращий; натрапиш на інший – Будь обережний. Лиш той не хворітиме протягом літа, Хто по обіді щодня буде їсти шовковицю темну, Зірвану ще при росі, поки сонце не вбилося в силу. Мед із фалерном міцним дораджував пити Авфідій. Ти ж, навпаки, щось розріджене пий, поки шлунок порожній. Мед щонайрідший, скажім, твої нутрощі краще промиє. На затверділий живіт помагають дрібні черепашки Та низькорослий щавель, але мусиш до того додати Біле коське вино. Як лиш місяць, заледве наставши, Знов починає рости, тоді й устриці повняться соком. Тільки не в кожному морі виводиться рід їх поживний. Навіть лукрінський слимак від багрянки байської кращий. Устриці славні в Цірцеях, морські їжаки – з-під Місена; Ну, а Тарент – гребенястими скойками хвалиться здавна. Хай не посміє ніхто хизуватись мистецтвом обідів, Поки найтонших відтінків смаку досконало не вивчить. От накупи найдорожчої риби – того ще замало:

Треба й підсмажити так, і підливою так присмачити, Щоб пересичений гість на лікоть свій знову оперся. Дикий умбрійський кабан, що жививсь жолудьми, хай вгинає Тацю важку перед гостем, що прісного м’яса не зносить, Бо лаврентійський, що їсть очерет,- нічого не вартий. Де виноградник, там дика коза несмачна переважно. Спинка зайчихи плідливої-це для знавця лакоминка. Вік і властивості птиці чи риби на смак розрізнити Досі ніхто не навчивсь; я один володію тим хистом! Дехто все ласощі різні вигадує. Теж нерозумно Лиш на однім зосередитись. В іншого тільки й турботи, Щоб найсмачніше вино було в нього, і навіть не гляне, Як там приправили рибу, яку їй підливу готують. Виставиш масик надвір під зоряну ніч-і до ранку Небо додасть чистоти йому й тонкості; легіт розвіє Запах його терпкуватий. Затям: полотняним цідилком Ти зіпсуєш те вино: пропаде його смак своєрідний. Той, хто суррентське вино заправляє осадком фалерна, Хай голуб’яче яйце в нього кине: жовток поступово Йтиме до дна, забираючи й всю каламуть із собою. Хто перепивсь, тому смажений краб і слимак африканський Сил додають, а салат лише плаває в шлунку, неначе В кадобі винному. М’ясом, ковбасами шлунок ослаблий Рад покріпитись: тоді він усе споживати готовий, Навіть таке, що з найгіршої кухні, аби лиш гаряче. Варто й в підливах ще тямити смак. Ось проста, наприклад,- Змішують свіжу солодку олію з вином загустілим. Рибним розсолом її заправляють, але неодмінно Тільки таким, який проїдає бочки візантійські. Трав запашних ще наріж, доведи до кипіння ту суміш, Потім корінфським шафраном посип, а коли вже відставиш, Стільки олії додай, скільки містить оливка венафрська. Яблука з Тібура начебто й кращі на вид, ніж піценські, Соку в них обмаль зате. Виноград кампанський сушений В глек засипай; альбанський-в диму якнайдовше видержуй. Я його вперше до яблук подав; я ще винайшов першим Осад розсолу й вина. Я навчив, щоб у блюдцях довкола Білий перець яснів, поцяткований чорною сіллю. Той он три тисячі видав за рибу й (небачена дурість!) В мисці тісній подає її, звиклу гуляти по морю. Нудно стає, коли келих береш, а на ньому – відбитки Пальців раба, який ласував нишком. Або, вже допивши, Осад в’язкий запримітиш на денці. Хіба ж то так важко На мідяка тих шматин накупити, мітелочок, тирси? Ні. А недбальство-ганьба, ще й яка! Он квітчасту долівку Віник липкий заплямив. Там он постіль брудна визирає З-під пурпурового гірського килима. Хай ти не в силі Стіл свій заставити так, як багач,- за таке не обмовлять. Гірше, коли не подбаєш про те, на що зовсім не треба Ні спорожняти свого гаманця, ні зусиль докладати”. Катію вчений 1 Богами молю тебе, щирістю дружби: Йтимеш до вчителя – кликни й мене, піду на край світу. Все ти, щоправда, по пам’яті виклав, але ж не завадить З перших уст перейняти ту мудрість. До того ж обличчя, Сам його вигляд… Ти був коло нього, щасливчику, й, може, Звиклий, не ціниш того. Поможи мені, спраглому, швидше Те джерело віднайти, щоб і сам я, припавши до нього, Тих настанов зачерпнув, що ведуть до надземного щастя!

5 Ще мені ось що порадь, коли ласка, Тіресію віщий: Як домогтися майна, яке втратив я? Бачу, смієшся, Хоч не до сміху мені.- “Чи не досить тобі, хитрунові, Врешті, на батьківський берег зійти, поклонитись пенатам?” О правдомовний віщуне, мій біль ти давно передбачив: Глянь, я убогий, нагий повертаюсь до рідного дому, Де і кошари, й загони пустують… А що без багатства Рід і хоробрість? Ніщо! Як та водорость, хвилею гнана.- “Так і кажи-тебе вбогість лякає? Ну що ж, тоді слухай, Як до багатства дійти. Перепав тобі ласий шматочок, От хоч би дрізд,- ти з дарунком тим гайда туди, де в достатках Віку свого доживає багач. А дозріють у тебе Яблука й інші солодкі плоди,- ще до того, ніж ларам їх дарувати-його почастуй: він у більшій пошані. Хай він без роду, хай клятвопорушник, хай руки у нього В братній крові, хай він раб-утікач – ти охоче погодься Бути йому за супутника”.- “Як? Біля Дами брудного Мусив би я увихатися? Я, хто під мурами Трої Ставив чоло найхоробрішим воїнам?”-“Що ж, залишайся Далі убогим”.- “Ну, ні! Вже краще візьму себе в руки. Ще не таке я колись переносив. Повчай же, віщуне, Як би то вбитися в гроші мені”.- “Повторю тобі ще раз Раду свою: у старих багачів хитромудре виловлюй їх майнові заповіти. Натрапиш, бува, на такого, Хто відгризе лиш приманку з гачка, над ловцем насміявшись,- Носа не вішай тоді, а мистецтво своє вдосконалюй. От розглядатиме суд якусь справу малу чи велику, Ти захищай лиш багатого (звісно, якщо він бездітний), Хай і наклепник він, хай і брехун; а того, хто невинен, Хто бездоганний, але в кого син та дружина плідлива,- Можеш покинути. “Квінте!”-всміхнувшись, почни чи, скажімо,- “Публію! (так от, по імені звернешся-й тим його купиш)

Мужність твоя покорила мене. В плутанині законів Я-наче в рідному домі: візьмусь до найважчої справи. Око скоріш мені вирвуть, аніж допущу, щоб суперник Скривдив тебе хоч на макове зерня. Поклавшись на мене, Ні глузувань, ані втрат не зазнаєш. Отож преспокійно Дома відлежуйсь собі”. По тім слові-до діла берися Якнайзавзятіше. Хоч би од лютого палу Канікул Статуї тріскались, хоч би начинений віршами Фурій Геть позапльовував Альпи снігами-терпи і кріпися! “Глянь-но – хтось ліктем сусіда торкне – а це таки справді Друг, який вміє горою стояти, завзятий, рішучий!” Це нажене в твої сіті тунців. А коли випадково Син занеможе в сім’ї багача, ось тоді ти вже тонко Втрися в довір’я його, прислужись і тим самим розвієш Сумнів, що ти на бездітних чигаєш. Ось так непомітно Другим у черзі на спадок стоятимеш. Тут, припустімо, Хлопця того таки взяв собі Орк – ось тоді вже, будь ласка, Звільнене місце займай. Тут рідко зраджує жереб. Ще про таке пам’ятай: як дадуть заповіт прочитати – Знітившись, лиш головою кивни, а між тим, блискавично Скинувши оком, попробуй вловити на першій табличці Другий рядок: чи, крім тебе, ще й інші не мітять на спадок. Ну, а прогавиш, то вже тебе й скриба з міської сторожі Так ошукає, як лис ту ворону! Тоді й насміється Хитрий Коран над Назікою, тим шукачем заповітів!”- “Що це? Бредня чи пророцтвом затемнений глум наді мною?) “Що має статись, що ні – проголошую я, Лаертіде. Сам Аполлон перед зором моїм одкриває майбутнє”.- “Що ж означає та оповідь дивна, з’ясуй, якщо можна”. “Саме тоді, коли грізний парф’янам юнак із ясного Роду Енея підіб’є мечем і моря, й суходоли, Видасть Назіка дочку свою, станом струнку, за Корана, Щоб, таким чином, позбутись боргів, напозичених в нього. Зять той влаштує таке: заповіт простягаючи тестю, Тут же й читати попросить. Назіка, немов соромливо, Мовчки прогляне-й за голову схопиться: там щодо нього Сказано тільки одне – щоб як слід за покійником плакав. Ще одна рада. Якщо багача, що звихнувся на старість, Жінка підступна до рук прибере чи відпущеник хитрий,- Знюхайся з ними, хвали їх, аж поки тебе не похвалять. Це не завадить. Та передусім до господаря дому Ти підлеститись зумій. Може, вірші складатиме здуру – Ти похвали. А коли він блудник – не чекай, аж попросить: Сам Пенелопу до нього веди”.- “Та хіба ж вона піде, Скромна й цнотлива? її й женихи спокушали юрбою, Марно старались, однак: не зійшла вона з чесного шляху”.- “Бач, така молодь тоді повелася, скупа на дарунки. Наїдків дай їй-забуде й про любощі; так Пенелопа Чесність свою зберегла. Але хай хоч разок засмакує, Що таке зиск, ще й з тобою поділиться – ти її й буком Не відженеш од того багача, як собаку – від кістки. В Фівах – тоді я вже сивим був – так одну жінку ховали Згідно її заповіту (стара була хитрою, видно!): Змащений труп її ніс спадкоємець, до пояса голий – Вислизнусь, думала, й мертвою з рук його; певно, юнак той Добре їй в’ївсь в печінки. От і знову для тебе наука: Діла свого не занедбуй, але й не запалюйсь над міру. Хто мовчазний і насуплений, той балакливих не любить. “Так” або “ні” йому інколи кидай – і вся тут розмова. Стій, як той Дав у комедії, очі втупивши в землю. Будь насторожі проте: подме вітерець прохолодний – Голову вкрити порадь, а плечем, ідучи перед нього, В тисняві шлях прокладай; він базіка-настав своє вухо; Любить хвальбу – вихваляй його, поки, руками зметнувши, Сам не зупинить: “Та годі вже, годії”-вдувай йому в вуха Ту похвалу, щоб сопів, як той міх роздувальний у кузні. Ну, а коли він помре, й наяву вже ти, вільний, почуєш: Чверть мого спадку хай мій спадкоємець, Улісс, посідає”, Жалібно зойкнеш тоді: “Незабутній мій Дамо, невже ж то Нині не стало тебе, мого друга, моєї опори?” Тут випадало б утерти й сльозу, як удасться сплакнути. Тільки гляди, щоб крізь сльози, бува, не проблиснула радість. Пам’ятник гарний постав. Хай сусіди за похорон пишний Хвалять тебе. Коли ж той, хто з тобою ділитиме спадок, З часом бухикати стане, скажи, що ти рад хоч сьогодні З частки своєї чи дім свій, чи наділ йому відступити: Що, мов, заплатиш,- те й буде. Але Прозерпіна сувора Тягне вже, чую, мене… От і все. Зоставайся здоровий!

6 Ось чим не раз я богам надокучував: поля б окраєць, Дім та садок, та струмочок дзвінкий, що й у спеку не мовкне, Ще якби гай зеленів… Та боги мені щедро послали Те, чим я навіть не снив. Тому й не прошу вже нічого. Хай лиш майно те. Меркурію, довго хазяїну служить. Я ж ні шахрайством, нечистий на руку, його не примножив, Ні, навпаки, поринаючи в блуд, не пускатиму з вітром. Я не молюсь, як той дурень, бува: “От, якби ще той кутик Якось собі приорати: рівненька була б моя нива! От би наткнутись на горщика з сріблом! Було ж таке диво: Наймит один відкопав цілий скарб, і те поле, де щойно Спину він гнув, те й купив, багачем уже, з ласки Геракла”. Ні! Мені досить того, що я маю. Прошу одного лиш: “Хай і худібка, й все інше товстіє, а тоншає – розум. Хай та посілість моя твою ласку. Меркурію, чує”. Ось я й осів серед гір, утікач од шумливого Рима. Що ж нашепне мені тут невибаглива муза сатири? Тут марнославство не їсть мене, осінь не так дошкуляє Вітром свинцевим, що темні покоси кладе Лібітіні. Боже досвітній! Або (якщо так називатись волієш) Янусе! Люди-бо з волі богів починають од тебе Всякі труди! Не гнівись, коли й вірш той почну я тобою. Хто ж, як не ти, мене в Римі затемна ще з ліжка зганяє: “Гей! Ти ручитись мав нині! Спіши, бо залишишся в дурнях!” От і рушай, хоч поземка свистить, хоч замрячене сонце Ледве що тягне свій повіз низький по зимовому небу. Врешті й поруку я дав як належить, та що мені з того? Ось я вже борсаюсь в натовпі, чую докори повільних: Ну й розігнавсь! Та чи ти очманів? Не в абиякій справі, Мабуть, отак поспішаєш? А може, згадав Мецената, От і біжиш, мов шалений, змітаючи все на дорозі?” Солодко чути це, що не кажи. Та ось піднімаюсь На Есквілін. Тут від справ незліченних дарма й ухилятись: Так і наскакують зліва і справа: “Прохав тебе Росцій Завтра о другій у претора бути”. “Є справа поважна, Спільна й нова, тому скриби благають, щоб ти про ту справу Нині, бува, не забув. То гляди ж, не запізнюйся, Квінте!” “Хай Меценат прикладе тут печатку, зроби це для мене”. “Спробую!” – “Що там казати! – підморгує.- Схочеш, то зробиш!” Так! Скоро восьмий летітиме рік, як у вибране коло Друзів своїх мене взяв Меценат, щоб було кому часом Сісти до повозу з ним чи ото-як буває в дорозі – Зрідка скупим перекинутись словом: “Котра там година?” “Що там у цирку? Чи міг би зрівнятися з Сіром Галліна?” “Ранки холодні вже… Вдягнешся легко-зубами задзвониш”. Речі такі й балакливому можна прилюдно звіряти. Все ж відтоді мені заздрять постійно; щодня, щохвилини Заздрих очей усе більше: на грища піду з Меценатом Чи до театру загляну-“Улюбленець долі!”-зашепчуть. Хлюпне холодною хвилею чутка тривожна по місту – Всяк не дає мені й кроку ступити: “Ну, що там чувати? Ти ж біля самих богів, то й справи їх знати повинен. Що там про даків ти чув?” – “Та нічого”.- “Ти далі жартуєш!” “Бий мене грім, коли чув я хоч слово!” – “А де намічають Воїнам Цезаря землі давати? В Італії будуть Наділи ті чи в Сіцілії?” Я їм своє: “Та не знаю!” Вже й присягаюсь. Та де там! Ззираються, з дива не сходять: Хтозна, чи є де такий, щоб аж так тримав таємницю! Марно день промина, і не раз я зітхну молитовне: Де ти, жадане село! Чи колись, метушню ту забувши, То стародавній сувій розгорну, то, поринувши в мрії, Солодко в тіні здрімну, заколисаний тихим дозвіллям? Ну, а коли ж то на скромний мій стіл подаватимуть знову Біб, дорогий Піфагору, та зелень, присмачену салом? Ночі, вечері божественні! Вогнище тихе… Довкола – Я й мої друзі їмо. Не дармує й метка моя челядь: Живиться всякими лишками. Приписи зайві, безглузді Гостя не в’яжуть у домі моєму-п’ємо, як хто хоче: Той, хто себе почуває на силі,- міцнішого вип’є; Інший-легкого наллє собі. Слово по слову-й по колу Мова пішла. Не про вілли чужі, не про те, чи й насправді Вправно танцює Лепор, а про речі, що кожній людині Вкрай необхідні, близькі: чи в багатстві, чи, може, в чеснотах Криється щастя людське? Чи лиш вигода в дружбі, чи, може, Вище якесь почуття, і в чому ж таки полягає Справжня природа добра та який його прояв найвищий? Цервій, сусід мій, не раз навіть байку доречну приточить. Мова якось-то зайшла про Ареллія; хтось аж прицмокнув: От, мов, живе, розкошуючи! Цервій всміхнувся: “Колись-то Миша сільська запросила міську, свою давню знайому, В гості, в низеньку нору. Господиня нори по-сільському, Вбого й ощадно жила, та для гості таки не скупилась: Всю свою душу в гостину вкладала. Та що там казати! Був тут горох, був овес (не зважала на скромні запаси!), Навіть родзинки й сальце недогризене вийняла з схову. “Може, хоч тим догоджу їй”,- гадала сільська. Але де там! Гостя все кривиться. Щось як і візьме на зуб для годиться – Тут же те й сплюне гидливо. Сама господиня тим часом Десь у кутку на торішній полові кукіль споживала. Врешті озвалась міська: “І як це ти зносиш, небого, Урвища й зарості ці? Чи, бува, не гадаєш довіку Нидіти тут і не відати, що таке вулиці, люди? Гайда! Довірся мені! Як живе-значить, має померти Всяке створіння, велике й мале. Не судилось нікому З пастки тієї втекти. І тому, дорога, поки можна, Хоч налюбуймось життям, пам’ятаючи, як його мало!” Миша сільська на ту мову міської аж рота розкрила. Потім, на ноги зметнувшись, моторно майнула за нею. Ось і дрібочуть вони навпростець, щоб у пору вечірню Шуснути разом до міста. Вже й ніч своїм зоряним возом Півнебосхилу пройшла, як вони опинились обидві Наче в якомусь палаці. На ложах слонової кості Пурпуром сяють м’які покривала, а там, трохи далі, В кошиках,-гори тарелів наскидано; де не поглянеш – Всюди недоїдки всякі святкової, видно, вечері. Гостю сільську на те сяюче ложе як слід примостивши,

Так увихається миша міська, хоч фартух їй підв’язуй: Носить за стравою страву й сама, як ото господиня, Що подає, те й лизне язичком. А сільська на багрянцю Аж розляглась собі, рада-радісінька тій переміні,- Паня, та й годі! Аж тут… як не рипнуть десь голосно двері! Миші ті-стрімголов з ложа. Забігали, заметушились, Ледве живі з переляку, по тім величезнім покою. Ще ж як мисливські собаки нечуваний гавкіт зчинили Так, що луна розляглась,-“Ну, ні!-пропищала селянка.- Не по мені це життя! Прощавай! Волію безпечно Там, у норі лісовій, сухий свій кукіль доїдати!”

7 Довго тут слухаю й сам би тобі щось сказав, але страшно: Раб я усе-таки.- “Даве, це ти?”-Еге ж, твій набуток, Чесний слуга, що трудитись готов без принуки, та в міру, Так що не вмру тобі скоро.- “Гаразд. На те й вільність груднева, З давніх давен так велось,- говори вже, що маєш на мислі”. Деякі люди до зла так і пнуться, кохаються в блуді. Інші-хисткі, все вагаються: то про добро помишляють, То вже поринули в зло. Та візьмімо хоча б того Пріска: То в нього перснів аж три, а то – жодного; вкрай він несталий, Що не година – то іншу кайму нашиває на тогу. То він в палаці живе, то в таку вже нору забереться, Звідки й вільновідпущеник, певно, соромився б вийти. То він тиняється в Римі, то, глянь,- вже мудрує в Афінах, Видно, на нього таки з пелюшок завзялися Вертумни. А Воланерій, як тільки хірагра йому (по заслузі!) Пальці скрутила, найняв собі тут же за плату щоденну Спільника гри, що збирав і зсипав кісточки замість нього. От вона, сталість завидна! Щоправда, в лихому, та все ж то Краще вже так, ніж услід тому Пріскові свій посторонок То волочити по самій землі, то струною напнути. “Що ти верзеш і на кого, негіднику, тут натякаєш?” “Як то на кого? На тебе!”- “З якої ж то речі, паскудо?” “Хвалиш ось предків, їх звичаї, щастя… А що, коли б раптом Бог наділив їхнім щастям тебе? Його б радо прийняв ти? Хвалиш, як видно, не серцем – устами, або й полюбивши Щастя таке, не прямуєш до нього, бо так глибоченько Вгруз у болото в’язке, що й ногою рухнути вже годі. В Римі ти мариш селом; на селі-аж до неба підносиш Рим величавий. Якщо не запросить ніхто на вечерю – Хвалиш свою тоді, скромну, й немовбито хтось батогами Гнав тебе в гості, радієш: “От добре, що нині не мушу Йту кудись пити!” Та вже як тобі Меценат перекаже

В гості зайти, хай під вечір, ото вже тоді галасуєш: “Гей! Чи оглухли? Засвічуйте світло! Ану ворушіться!” Місця собі не знаходиш, а Мульвій та інші похлібці Йдуть з-під порога з нічим і такого тобі вже назичать, Що й повторити незручно. “Ну хай уже,- злиться один з них,- Я-баламут, пустоцвіт і пияк з пияків, і хто хочеш; Хай і, гасаючи всюди, винюхую запах поживи, Ти – такий самий, як я, може, й гірший, хіба красномовством Хиби свої наряджати навчився!” А що, коли й справді Ти ще дурніший, ніж я, хоч було й заплатив ти за мене Суму мізерну: лиш декілька сотень… Ну-ну, ти хоч нині Волі рукам не давай, не вишкірюйсь до мене так люто. Ось оповім, що на вухо шепнув мені сторож Кріспіна. Ти на заміжніх усе заглядаєшся. Дав – на повію. Блудимо, значить, обоє. Кого ж розпинати скоріше? Та, що в обійми приймає мене, догола роздягнувшись, Під ліхтарем найяснішим, що годить мені при забаві, Як тільки може й уміє, немов жеребцеві якому,- Тут же без слова й відпустить, і я не гризуся, що завтра Інший її обніматиме, кращий, багатший за мене. Ти ж і відзнаки, й вбрання своє римське, і перстень знімаєш, Драним, смердючим плащем напахчене криєш волосся, В Даму бридкого зміняючись нишком. Чи ж ти не насправді Раб той, за кого себе видаєш? Ось тебе манівцями Потай ведуть. Ти тремтиш… Боязливість чи хіть переможе? Де ж тут різниця, чи найманцем підеш на смерть від заліза, Від батогів та вогню, а чи, носом упершись в коліна, В скрині сидиш, куди впхнула служниця тебе, що сприяє Пані блудливій? За це їх обох, як невірну дружину, Так і служницю, карає господар хіба ж не по праву? Ну, а тим більше-коханця. Вона ж зостається при тому В домі своєму й одежі своїй, уступаючи радше З остраху, як ото жінка, й у запал твій, звісно, не вірить. Ти ж під ярмо йдеш свідомо й господарю гнівному в руки Все віддаси – весь набуток, життя, своє тіло і славу. Вирвавсь насилу з душею-пора б уже стати обачним. Де там! Кортить тебе знов наражатись на страх, на загибель. Ще раз і ще раз ти раб! Навіть звір, коли вирветься з сітей, Хоч би який був дурний, а туди вже не лізтиме вдруге. “Я не розпусник”,- відмовиш. То я в такім разі не злодій, Бо не торкну твого срібла, скажімо, лякаючись кари. Страх цей усунь-і природа брикне, мовби кінь без вуздечки. Ти повелитель мій? Ти, що стільком і малим, і великим Людям коришся й речам, кого й претор, торкаючись тричі Прутом своїм, увільнити не зможе з тих пут добровільних? Зваж на таке ще, до речі: буває, що й раб тямовитий Купить раба для підмоги собі чи підміни, чи як там

Їх називають у вас. Чи не зв’язані й ми так з тобою? Ти – наді мною господар, а служиш, нещаснику, іншим; Наче та забавка, крутишся, хай лиш сіпне хто за нитку. Хто ж тоді вільний? Мудрець, що навчивсь володіти собою: Вбогість йому не страшна, не лякає ні смерть, ні кайдани. Пристрасті влади не мають над ним, не шукає він слави, Весь-бо він-сам у собі і на кулю округлістю схожий: Що б не торкнулось іззовні його – відпаде, зісковзнувши. Тут і Фортуна відступить, безсила. Такій ось людині Міг би ти чимсь дорівняти? Бува, якась жінка попросить Кілька талантів у тебе; то випхне за двері ще й хлюпне Воду криничну в обличчя, то знову поманить. Попробуй, Скинь те ярмо осоружне! – “Я вільний!” Чи ж пак? Але хто ж це Пужалном тут же кольне і до послуху знов навертає? Перед картиною Павсія станеш, бува, й занімієш. Я ж, мов дурний, коли й сам, роззявляючи з подиву рота, Стану навшпиньки й дивлюсь на зображення чорно-червоні Рутула, Фульвія, Пацідеяна, що в цирку зітнулись, Наче живі: то удар завдають, то щитом одбивають. Я тоді, бачиш, роззява; а ти, хоч так само стовбичиш,- Мудрий знавець і найтонший цінитель старого мистецтва. Хай спокушуся на пряник пахучий – і я вже нікчема. Ну, а тебе за багатим столом до чеснот вже не тягне? Тут ми, щоправда, не рівні: поласую чимсь-і відразу Власною шкурою мушу платити; а ти, що з’їдаєш Ласощі значно дорожчі, чому не несеш за це кари? Все ж і ті ласощі згіркнуть колись, якщо міру перейдеш. Зрадять і ноги тоді, перетруджені тілом одутлим. Раб твій, хлопчина, скребло проміняв на одне виногроно – Він уже й злодій. А хто ж тоді той, що на різні приправи Спадок розпродав? Хіба ж він не раб? А додай, що не всидиш Навіть годинки з самим лиш собою. А вже на дозвіллі – Сам ти не свій, уникаєш себе, мов той раб полохливий. То проганяєш турботу вином, то вже сном, але марно: Всюди, куди б не тікав ти, супутниця чорна – з тобою. “Де б мені каменя взяти?” – “Навіщо?” – “Чи списа якого?” – “Що з ним таке? Чи то з глузду він з’їхав, чи вірші складає?” – “Геть мені звідси! Бо підеш дев’ятим на поле сабінське!”

8 Як там гостина вдалась у заможного Насідієна? Вчора я кинувся був за тобою, аж, чую, у нього Ти ще від полудня п’єш.- “Ще й як удалась! На подібній Хтозна, чи й буду коли”.- Ану-ну, розкажи, якщо ласка, Що напочатку зацитькало вам животи буркотливі? – “Звісно, луканський кабан, при легкому впольований Австрі (Так нам принаймні господар сказав). Біля кожного-зелень, Редька, приправ усіляких чимало,- усе, що дратує Шлунок розслаблений: рибний розсіл і винний осадок. Ледве ми з першим упорались,- бачимо, вправний прислужник Чимсь пурпуровим змахнув-і протерто вже стіл наш кленовий. Другий – недоїдки спритно підмів, щоб гостям при обіді Смак не пропав; коли враз-із цекубом Гідасп міднолиций Входить поважно, мов діва афінська з начинням Церери. Слідом-Алкон із хіоським, не скропленим хвилею моря. Тут і господар озвавсь: “Яке, Меценате, волієш? Ось і альбанське, й фалерн. Добирай до смаку-не забракне”. Гідний вискочня такт! Але з ким до такого обіду Сісти тобі пощастило, Фунданію, рад би я знати! “Я – на найвищому місці приліг, біля Віска, а нижче – Варій, здається; а там з Балатроном Сервілієм поруч – Сів і Вібідій: обох їх привів Меценат для розваги. Між Номентаном і Порцієм мав своє місце й господар. Порцій ковтав пиріжки, не марнуючи час на жування,- Тим він і сміх викликав. Номентан лише пальцем повчав нас. Де там яка дивина, бо ж усі ми, запрошені гості, Навіть на устрицях, рибі та птиці не дуже-то добре Там визнавались: цілком із них вигнали смак їх звичайний. Ще ж коли нутрощі камбали й ромба (як це з’ясувалось Трохи пізніше) на стіл подали,- я лиш кліпав очима. Тут він мене втаємничив, що яблука, зірвані з віток Саме тоді, коли місяць щербиться, рум’яняться густо. Що тут до чого – його запитай. А між тим Балатрону Каже Вібідій: “Якщо не вп’ємось,-невідомщені ляжем. Більших нам кухлів!” – гукнув. Аж сіпнуло господаря, бачу. Зблід, мов стіна, бо ж ніхто не лякав його так, як такий-от Вічний пияк, бо й злословити рад, і, хоч як не старайся,- П’яний не чує тонкого смаку піднебінням отерплим. Повнять уже Балатрон і Вібідій місткі аліфанські Кухлі вином; не дармуємо й ми-лише булькає дзвінко. Нижні ряди змилостились, проте, й не пристали до гурту. Ось і мурену внесли, на тарелі простерту; довкола Плавають раки в підливі густій. “Іще не метала,- Гордо господар сказав,- після нересту м’ясо вже гірше. Ну, а в підливі – венафрські оливки, що першими в році Сік свій пустили в давильні, і юшка з риб іберійських; Далі-вино п’ятирічне, тутешнє, однак, не заморське. Поки ще вариться все це, хіоського варто додати: Тільки таке сюди йде; трохи білого перцю й, нарешті, Оцту, в який замінилося з часом вино метімнійське. Дику капусту з оманом гірким підказав я варити Вперше; Куртілій-морських їжаків, до того ж-немитих:

Так їм на смак дорівняти, кажу, й черепашка не зможе”. Тут накриття, що звисало над нами, з високої стелі Раптом зірвавшись, по ласощах тих як не вдарить,- аж чорна Курява стала стовпом, як, бува, аквілон її гонить Полем кампанським. Ми ждали біди, та коли все вляглося, Знов пожвавішали. Тільки господар зажурений пхинькав, Ніби на поминках сина, і хтозна, який тій пригоді Був би кінець, але тут Номентан передбачливим словом Так його втішив: “Гай-гай! Чи з богів ще хтось може. Фортуно, Більше знущатись над нами, ніж ти? Така вже ти рада Все нам звести нанівець!” Тут Варій, не стримавши сміху, В хусточку пирснув. Тоді Балатрон, поглумитись охочий, Мовить: “Таке-то життя. Повелося вже так, що ніколи Слава напруженій праці твоїй дорівняти не хоче. Ось як тепер: чи ж не дбав ти про те, щоб гостивсь я тут гойно! Все ж на твоїй голові: щоб і хліб зарум янився в міру, Щоб і підлива смачною була, щоб охайно та вправно Слуги на стіл подали; перекреслює все випадковість: Раптом паде накриття, як то бачили ми, чи, буває, Хтось із прислуги спіткнувсь – і розбилася таця на друзки. Тож на обіді-немов на війні: не в удачі, а в скруті Зблискує хистом своїм найчастіше і вождь, і господар”. Насідієн обізвавсь: “Хай безсмертні тебе обдарують Тим, чого сам собі зичиш, прихильний, сердечний мій гостю!” Змовкши, взуває сандалі. А гості, на кого не глянеш, Враз, наче змовники ті, зашептались про щось таємничо”.- Справді багато я втратив. А що розсмішило вас потім? – “Слухай-но. Поки Вібідій, стурбований долею бутля, Чи не розбився, бува,- випитує слуг і при тому Кухлем порожнім гримить: пора б, мовляв, наповняти; Поки регоче сміхун Балатрон, а за ним-усі гості… Знов появляється Насідієн із чолом прояснілим, Долю зрадливу мистецтвом високим готов подолати: Вносять за ним журавля на підносі, вірніш, його кусні, Сіллю й мукою посилані щедро; потому-печінку Білої гуски, що фігами живлена; далі приносять Заячі плечі: вони ж бо солодші на смак, аніж стегна. Тут і дроздів подали, підрум’янених легко; нарешті – Ще й голубів, яким куприки зрізано. Все це, як бачиш, Ласощі справді казкові, коли б не повчав нас господар, Що воно й як воно. Ми ж як один, щоб на ньому помститись, Нишком собі розійшлись, тих розхвалених страв не торкнувшись, Мовби влила в них отруту Канідія – чорну, зміїну”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

САТИРИ – КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК


диалоги просьба о помощи
САТИРИ – КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК