РУДАНСЬКИЙ СТЕПАН

РУДАНСЬКИЙ СТЕПАН (псевд. – Подолянин, Попович та ін.; 07.01.1834, с. Хомутинці, тепер Руданське Калинівського р-ну Вінницької обл. – 04.05.1873, Ялта) – письменник і перекладач, фольклорист.

Син священика, формувався в демократичному оточенні та фольклорному “кліматі”. Навчався в Шаргородській бурсі, Кам’янець-Подільській духовній семінари, Петербурзькій медико-хірургічній академії (1855 – 1861). На Поділлі зібрав і уклав два рукописних зошити “Народних малороссийских песеті”. Кам’янець-подільський період навчання (1851 – 1855) прикметний прилученням до естетики романтизму, виробленням оригінальних жанрів. Лірику – як громадянську, так і романсову – С. Руданський називав “піснями”, баладну творчість – “небилицями” (назва відбиває просвітницько-раціоналістичний погляд на демонологічні сюжети балад “Упир”, “Хрест на горі”). Свої твори поет називав “співомовками”, тобто писання мовою Співи (Музи). Звідси – увага до музичної поезії, культивування коломийкового вірша. Показові в плані переходу від народнопісенної імперсональності до психологічно-особистісного письма, ранні шедеври поета “Ти не моя”, “Мене забудь!”, “Повій, вітре, на Вкраїну” стали улюбленими піснями народу, були джерелом дтя парафразів М. Вороного, О. Олеся, А. Худоби.

Драматичні побутові балади С. Руданського

(наприклад, “Розмай” на сюжет пісні про отруєного Гриця) за своєї ультраромантичності (чари, вбивства, спілкування з потойбічним) своїм ліризмом і реалістичністю у відтворенні українського життя, його історичним антуражем продовжили Шевченкові традиції. Один із найбільших “поетичних талантів, обік Шевченка найвизначніший в українськім письменстві XIX віку” (І. Франко), С. Руданський у петербурзький період (1856 – 1861) бідував, бо через національну спрямованість батько відмовив йому в матеріальній допомозі. З приводу батькових заборон листовно звертатися до нього по-українськи син писав: “…B мене був прадід і прапрадід – вони мені не заказали; не слухає батько мої мови – за то мене і по смерті, може, послухають чотирнадцять мільйонів моїх їдномовців”.

Петербурзький набуток письменника – це не лише відбиття творчої і людської самотності, тяжких матеріальних обставин життя (вірш “Студент”), безперспективної сучасності батьківщини (“Над могилою”), а й вияв вільнолюбивих поривів українців (“Пісня Хмельницького”), солідарності з національно-визвольними змаганнями народів – сусідів (“Сербська пісня”). Є в лірика гумористичні та іронічні вірші (“Богдай тебе”, “Полюби мене”), майстерні варіації на мотив любовних “не забудь” (“Ой вийду я у садочок”, “Звела мене не біда…” та ін.). У останніх І. Франко зазначав “високу стійкість артистичну”, “щире чуття, чесну та правдиву душу поета”, чим заперечив думку М. Петрова про залежність С. Руданського від М. Кольцова (“Зміст, духовна фізіономія у обох поетів такі відмінні, як відмінна вдача українця – подолянина від воронезького москаля”).

Значущою в реалістичній літературній спадщині XIX ст. є громадянська лірика поета. В ній звучить протест проти гноблення в російській тюрмі народів (“Над колискою”), підносяться високі народні морально-етичні ідеали добра й розуму, праці на рідному полі (“Наука”). Алегорична образність слугує авторові формуванню бадьорих нот непокори, розкриттю занедбаності батьківського поля, що його має оповити орач: “І потече ізнову медом І молоком свята земля” (поезія “Гей, бики!”). Недрукована в СРСР пісня “Ой з-за гори, із-за кручі” виявляє патріотичне вболівання С. Руданського за долю України, чиїх діточок водять у кайданах “москалі”, та формує сподіванку на відплату: “Може, знову розв’яжуться зв’язанії руки, Може, знову бряжчатимуть Козацькі шаблюки”.

Мавши родинні сухоти, вже доктором медицини обдарований випускник Академії (гарно співав, малював, творив мелодії до власних віршів) посів посаду міського лікаря в Ялті. На той час мав три рукописи під назвою “Співомовки козака Вінка Руданського”, що об’єднали писання 1851 – 1860 рр. Ввійшов у коло ялтинської інтелігенції, запізнався з А. Метлинським, М. Щепкіним, художниками В. Ковальовим, І. Айвазовським. Збирав місцеву оповідну прозу (надрукована в збірнику М. Драгоманова), впорядкував збірку “Копа пісень” із нотами, написав п’єсу “Чумак”, багато перекладав і “переспівував” (Гомера, “Енеїду” Вергілія, “Батрахоміомахію”, Лермонтовського “Демона”), Робив заходи щодо видання вибраного, та сталося це по смерті письменника (“Співомовки” вийшли в Києві 1880 р. завдяки Олені Пчілці). Після Валуєвського циркуляру через інтриги недоброзичливців, клопоти зі здоров’ям замовк як письменник.

Вагомий набуток літературного життя С. Руданського – віршові гуморески – “співомовки” (написав більш як 200 впродовж 1857 – 1860 рр.). Наділений гумористичним світовідчуттям, великим хистом сміхотворця, став у них незрівнянним інтерпретатором, навіть “колекціонером” народного гумору, освоїв соковиті пласти сміхової культури українського та інших етносів Поділля. Готуючи до друку, як він називав, “приказки”, автор поділив їх на рубрики: “На чужих”, “На своїх”, “На самих себе”, виокремивши підрозділи – “На москалів”, “На ляхів – панів”, “На жидів”, “На циганів”, “На німців” тощо. Поведінка щонайширшої галереї персонажів (тут сусідять попи, ксьондзи і рабини; пани й наймити; мужики, школярі й запорожці, розумні й дурні) щоразу випробовується мірилом здорового народного Глузду, що й створює гумористичний ефект.

Класичні “співомовки” С. Руданського, основані здебільшого на локальних відповідниках міжнародних анекдотичних сюжетів, викликають сміх несподіваними розв’язками влучного народного дотепу, багатством мовних гумористичних характеристик, прикметні динамікою діалогів, колоритною жвавістю й простотою вислову. За конкретними, нерідко побутовими фактами проступають міжлюдські, міжетнічні й станові стосунки, хиби національної вдачі тощо. Тут і єврейська полохливість (“Вовки”, “Жид на чатах”), і циганське туманення довірливих та злодійкуватість (“Циган з конем” і ін.), російська нахабність і не гуманність вчинків (“Москаль з полотном”, “Рубль мєдью”), і польська конфесійна нетолерантність, зневага до простолюду (“Що кому годиться?”, “Перекусіть, пане!”), і зледащілість на панській службі власних земляків, забитість частини селян (“Лінивий”, “До чого ти здатний”). У гумористиці С. Руданського нерідко трапляються фривольні сцени й нецензурні слівця, що приводило в різні часи до купюр, замін чи й не друкування.

Гуморески С. Руданського – то не лише твори розважального плану, а й свого роду енциклопедія життя України, погляд українців на світ, на себе та інших людей. Комізм характерів, ситуацій і мовний, узагальнено – наскрізний тип оповідача – втілення кмітливості й життєвого оптимізму народу, інтонаційне й ритмічне розмаїття коломийкового вірша (від 12- до 15-складника) – це прикметні риси світлого і глибокого таланту класика українського літературно-сублімованого гумору.

Пробував сили С. Руданський і в жанрах байки, історичної поеми – хроніки. Шість таких епічних “співів”, основаних на історіографічних працях М. Бантиша-Каменського й М. Маркевича, не є безталанними, як оцінювали їх у радянський час. У поемах співдіють історична докладність фактажу, фольклорні аплікації й літописна багатосполучниковість, трапляються місця, сповнені внутрішньої сили й драматизму, як у словах Павла Полуботка з однойменного твору Петрові І: “Підійнявся на погибель Мої України… І всі вольності козацькі хочеш потопити”. Виступ іншого ватажка (“Мазепа. Гетьман Український”) поет мотивує державницькими надіями, одностайно підтриманими 10-тисячним військом. Поема “Іван Скоропада”, яка донедавна вважалася національно обмеженою, не тільки природно вписується, як попередні, в фольклорно-історичну течію українського романтизму, а й звучить оскарженням жорстокого колоніального господарювання захланної московської адміністрації на нашій землі, показує згубність політики виконання царських наказів.

Оригінальним виявом розуміння історії слов’ян є поема – казка “Цар Соловей” (1857). За складними й повчальними стосунками дітей слов’янського прабатька царевичів Пастуха (алегорія Чехії), Мисливого (Польщі), Причепи (Росії) й царівни Золотокрилої – драматична історія України. Царівною, що стає потіпахою в північній столиці по присязі на кохання (Переяславська рада), закроплює там душу, з останніх сил здобуває для Причепи “кримку”, за що той віддячує нівеченням її золотих крил, – такою бачить С. Руданський Україну. Слов’янофільський фінал казки витриманий у шевченківських інтонаціях: “кохайтесь, І всі четверо збирайтесь, правди научайтесь”.

Спробою поєднати усні біблійні перекази з книжними тлумаченнями є космогонічна поема “Байки світовії в співах” (“Лірникові співи”). Це зовсім не “анти – церковна епопея” (П. Колесник), а віршована обробка записаних С. Руданським народних апокрифів, що мала прилучити до рідної “змислової утвори”. Композиційно поема складається з п’яти “дум” сивого лірника – “Початок світу”, “Велетні”, “Цар Давид”, “Премудрий Соломон” і “Бог на землі”, що розгортають народну неканонічну версію походження всього сущого, боротьби Бога і Сатанаїла. Це оригінальне творення на “нуту народну”, переймання в українського етносу задля олітературення його світобачення, мудрості.

Не найбільш вдалий експеримент драматурга – “дивоспів” “Чумак” (1862) – свого роду колаж із народних та авторських пісень на мотав нещасливого кохання. Цікавішими є поема – переспів “Олег – князь Київський”, поема “Костьо – князь Острозький”. В активі С. Руданського – “вельми вдатний” (Олена Пчілка) переклад “Слова о полку Ігоревім” (розглядав “Слово” як автентичну “стародавню співу” “полудневого, а не північного” русина) і “Краледворського рукопису”, переспів “Псалму 136”. Переклав “Іліаду” Гомера, задля чого вивчив “греку”.

“Співомовки” С. Руданського були улюбленою лектурою в родинах І. Франка, М. Коцюбинського, Семанюків (Марка Черемшини), традиції гумориста розвивали І. Франко, В. Самійленко.

Літ.: Студії над Ст. Руданським. “Ні зле, ні добре” // Степанові Руданському. Одеса, 1968; Колесник П. Й. Степан Руданський. К., 1971; Сиваченко М. Є. Студи над гуморесками Степана Руданського. К., 1979; Франко І. До студій над С. Руданським // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1980. Т. 28; Цвков Ю. І. Степан Руданський. К., 1983; Герасименко В. Я. Степан Руданський. К., 1985; Гончарук М. Назріле академічне видання // Слово і час. 1994. № 6.

Н. Гаєвська, В. Погребенник


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

РУДАНСЬКИЙ СТЕПАН

твір про обереги 4 клас