РОЗБІЙНИКИ – ФРІДРІХ ШІЛЛЕР
ФРІДРІХ ШІЛЛЕР
РОЗБІЙНИКИ
Місце дії – Німеччина; час дії – середина XVIII ст. Богемські ліси.
Рацман. Ти тут? Це справді ти? Дай же я задушу тебе в своїх обіймах, любий друже Моріц! Вітаю тебе з щасливим прибуттям у богемські ліси! Який ти став здоровий і міцний! Стонадцять чортів! Та ти привів із собою цілий гурт рекрутів, з тебе чудовий вербувальник.
Шпігельберг. Правда не, брате? Правда ж? І всі, до того ж, славні хлопці! Ти не повіриш, на мені явне благословення цього посоха, а тепер нас сімдесят вісім чоловік, здебільшого збанкрутілі
Рацман (сміється). Ти все той самий.
Шпігельберг. Як бачиш, той самий – і тілом, і душею. Говори після цього, що це невеселе життя! І притому зберігаєш свіжість і силу, і тіло твоє міцне… Не знаю, є в мені, мабуть, щось магнетичне, що всяку наволоч з цілого світу так і притягує до мене, мов сталь і залізо.
Рацман. Магніт із тебе хороший! Але кат мене візьми,- хотів би я знати, до якого ти вдаєшся чаклування…
Шпігельберг. Чаклування? Ніякого чаклування – треба голову на плечах мати! Бо я, бачиш, завжди кажу: чесну людину можна з кожного пня вербового зробити, але щоб бути тонким шахраєм, треба мати здібності!.. По-перше, коли ти прибуваєш до якогось міста, розвідуєш у наглядачів за жебраками, міської варти та дозорних, хто частіше від інших має честь їх відвідувати, а тоді вже шукаєш цих суб’єктів… Чесність ще хитається, як гнилий зуб, тобі треба тільки щипці накласти.
Рацман. Ти таки вчений практик.
Шпігельберг. Боже мій! Ніби я коли-небудь у цьому сумнівався. Коли твоя людина у тебе на гачку, треба дуже тонко орудувати, щоб її витягти! Віриш мені, брате, я з своєї величезної практики разів із п’ятдесят робив висновок, що досить чесного чоловіка раз вибити з колії, щоб він став братом чортові,- цей крок такий легкий…
Рацман. Так, так, мушу признатись… Золотими буквами запишу я цю лекцію на таблицях свого мозку. Сатана, видно, знає своїх людей, якщо зробив тебе своїм маклером.
Шпігельберг. Хіба не так, брате? Рацмане! Я чую запах пороху…
Рацман. Прокляття! Я сам давно його чую. Стережись, тут поблизу діється щось непевне! Так, так, Моріце, ти зі своїми рекрутами будеш до речі отаманові…
Шпігельберг. Але мої…мої… це…
Рацман. Авжеж! Руки в них може й спритні… але слава нашого отамана вже не одного чесного хлопця ввела в спокусу.
Шпігельберг. Не думаю.
Рацман. Без жартів! І вони анітрохи не соромляться служити під його проводом. Він не вбиває, як ми, задля грабунку… про гроші він, видно, не дбає, і навіть ту третину здобичі, яка по праву йому належить, роздає сиротам або платить за навчання бідних юнаків, що подають добрі надії. А коли треба випустити кров поміщикові, який дере шкуру із своїх селян, або провчити негідника в золотих галунах, який перекручує закони і сріблом замилює очі правосуддю, або якогось іншого панка тієї ж масті,- отут, хлопче, він у своїй стихії і шаленіє, як чорт, немов кожна жилка в нього фурією стає.
Шпігельберг. Гм, гм!
Рацман. Нещодавно довідались ми в трактирі, що тут проїздитиме багатий граф, з Регенсбурга, який виграв мільйонний позов завдяки шахрайству свого адвоката: Моор саме сидів за столом і грав у шахи. “Скільки нас?” – спитав він, квапливо підводячись; я бачив, як він закусив нижню губу, що робить тільки тоді, коли його охоплює лють. “Тільки п’ятеро!” – відповів я. “Цього досить!” – сказав він і ми вирушили в дорогу. За весь час він не промовив про це ані слова, їхав сам стороною і тільки коли-не-коли запитував, чи ми чого не помітили, і наказував нам часом прикладати вухо до землі. Нарешті, їде наш граф… Якби ти бачив тоді отамана, як він з двома пістолями в руках перший кинувся до карети! І яким голосом він крикнув: “Стій!.. Гроші, каналіє!” – загримів отаман, і граф звалився, як бик під обухом…- “А, де ти, шахраю, обертаєш справедливість на продажну дівку?” Адвокат увесь тремтить, аж зуби йому цокотять – і от уже у нього в череві стирчить кинджал, як кіл у винограднику… “Я своє зробив! – крикнув отаман і гордо відвернувся від нас. – Грабувати – ваша справа”. І з цими словами він зник у лісі.
(Вбігає Шварц.)
Рацман. Хто там? Що трапилось? Проїжджі в лісі?
Шварц. Швидше, швидше! Де всі решта?.. Тисяча чортів! Хіба ви не знаєте… Хіба ви нічого не знаєте? Адже Роллер…
Рацман. Що з ним?
Шварц. Роллера повісили, і з ним чотирьох… Його катували й випитували – де отаман? Бравий хлопець ні в чому не признався.
Рацман. Прокляття! Отаман про це знає?
Шварц. Тільки вчора про це довідався. Він лютує, мов дикий вепр. Він дав клятву, бід якої в нас аж мороз пройшов поза шкірою, запалити йому такий похоронний факел, який ще жодному королеві не світив. Мені страшно за місто. Він давно вже гострить на нього за його мерзенне святенництво, а ти ж знаєш, коли він сказав: “Я це зроблю!” – то це все одно, якби хто з нас уже зробив це.
Рацман. Це правда! Я знаю отамана… Стривай! Постріл!
Шпігельберг. Ще один!
Рацман. Роллер! Бодай чорти мене вхопили!
(Розбійник Моор, верхи. Швейцер, Роллер, Грімм і юрба розбійників входять брудні та запорошені.)
Розбійник Моор (зіскакує з коня). Свобода! Ти на суші, Роллере! Відведи мого вороного, Швейцере, і помий його вином… Ну й напарились!
Щварц. Ти дух його? Чи я дурнем став, чи це справді ти?
Роллер (задиханий). Це я. Живий. Здоровий. Як ти гадаєш, звідки я взявся?
Шварц. А відьма тебе знає! Адже кат над тобою вже й палицю зломив.
Роллер. Так воно й було… Я прийшов прямісінько з шибениці. О мій отамане! Де мій отаман! Отаманові завдячую я повітрям, свободою й життям.
Швейцер. Оце була штука, варто послухати. “Вставайте,- каже отаман. – Чого не зробиш для друга?” Вся ватага звелася на ноги. Виряджаємо посланця, і він усе сповіщає Роллеру в записці, яку кинув у юшку.
Роллер. Я вже не мав надії на успіх.
Щвейцер. Ми зачекали, доки спорожніють вулиці. Усе місто ринуло на видовище. “А тепер,- каже отаман,- паліть, паліть!” Хлопці кинулись, мов стріли, підпалили місто зразу з тридцяти трьох боків, кинули запалені гноти під порохові башти, в церкви й комори… По всьому місту – крик, лемент, галас, дзвонять на сполох, наче земля розкололася навпіл і небо лопнуло…
Роллер. Тут і мій конвой озирнувся: місто гинуло, обрій охопило полум’я й сірчаний дим, в сорока горах навколо лунав цей пекельний жарт, панічний жах повалив усіх на землю… Тут я користаюся з хвилини і – раз! – став вільний, як вітер! Мій отаман уже напоготові з кіньми й одягом – я врятований! Моор! Моор! Коли б ти швидше в таку халепу вскочив, щоб я міг тим же віддячити тобі!
Рацман. Дике бажання, за яке варто тебе повісити. Але від цього жарту можна було зі сміху луснути.
Роллер. Це була поміч – і в якій біді! Вам її не оцінити. Для цього треба – з мотузком на шиї – живцем до могили, як я, пройтися. А ці пекельні катування, ці диявольські церемонії!.. І раптом – поклик до свободи. Запевняю вас, якщо із розжареної печі скочити в льодову воду, то різницю не відчуєш сильніше, ніж я відчув, опинившись на тому березі.
Шпігельберг. А висаджена в повітря порохова башта,- тепер ти розумієш, Рацмане? Ось чому так довго в повітрі сіркою смерділо. Це був, отамане, геніальний жарт! Я заздрю тобі.
Швейцер. Якщо для цього міста було розвагою дивитись, як мого товариша добивають, то чого ж нам, кат його бери, мучитись сумлінням, що ми з любові до товариша пожертвували містом? До того ж наші хлопці мали там нагоду добре поживитись…
Один з ватаги. Під час загальної метушні я пробрався в церкву святого Стефана і споров китиці з напрестольного Покрова! Господь бог, сказав я собі, багатий і без того, і може напрясти собі золотих ниток з простого мотуззя.
Швейцер. І добре зробив – навіщо цей мотлох у церкві?
Другий розбійник. Бюгель і я обчистили крамницю й притягли краму чоловік на п’ятдесят.
Третій. А я потяг золоті годинники та дюжину срібних ложок на додачу.
Швейцер. Гаразд, гаразд! А ми таке влаштували, що їм два тижні гасити доведеться… Ти не знаєш, Шуфтерле, скільки загинуло?
Шуфтерле. Кажуть, вісімдесят три. Сама лише порохова башта роздушила чоловік шістдесят.
Розбійник Моор (дуже серйозно). Роллере, за тебе дорого заплачено.
Шуфтерле. Ото біда! Якби ж то хоч були чоловіки, а то немовлята, дрімливі бабуні, що відганяють від них комарів; геть висохлі старигани, що їм і до дверей не дійти, пацієнти, що скиглили за лікарем.
Розбійник Моор. Бідні створіння! Хворі, кажеш ти, старі й діти?
Шуфтерле. Так, чорт би їх забрав. До того ж ще й молоді жінки, що старались не дивитись на цю шкуродерню, аби не відпечатати на спині своєї майбутньої дитини шибениці ще в материнській утробі… Бідні поети, в яких не було в що взутись, і чимало іншої погані; та не варто про неї й говорити. Проходжу я повз одну халупу, коли чую з неї якийсь писк,- заглядаю туди, і що ж я там бачу при світлі полум’я? Немовля, таке свіже й здорове, лежить на підлозі під столом, а стіл уже займається. “Бідне звірятко,- сказав я.- Ти тут замерзнеш!” – і кинув його в полум’я.
Моор. Справді, Шуфтерле! То нехай же це полум’я горить у тебе в грудях, поки сама вічність не посивіє. Геть, недолюдку! Щоб я більше не бачив тебе у своїй ватазі!.. Ви ремствуєте? Міркуєте? Хто сміє міркувати, коли я наказую?.. Геть його звідси, кажу я. Я знаю тебе, Шпігельбергу. Незабаром я з’явлюсь серед вас і влаштую вам страшливу перевірку.
Усі виходять у трепеті.
Моор. Не слухай їх, меснику небесний! Хіба я винен у цьому? Хіба винен ти, коли послані від тебе моровиці, голод і потопи гублять праведного разом з неправедним? Хто заборонить полум’ю, якому належить винищити гнізда шершнів, бушувати і на благословенних жнивах? Але вбивство дітей? Убивство жінок? Як гнітять мене ці злочини! Вони отруїли кращі мої діла!.. Віднині я зрікаюся зухвалого задуму – піду сховаюсь в якій-небудь ущелині підземній, де світло дня назавжди відступить перед моєю ганьбою. (Хоче тікати.)
Кілька розбійників (квапливо вбігаючи). Стережись, отамане! Тут щось не гаразд! Богемська кіннота цілими ескадронами гарцює по лісі. Якась пекельна ябеда виказала нас.
Нова група розбійників. Отамане! Вони напали на наш слід, кілька тисяч чоловік оточили звідусіль лісову гущавину.
Моор виходить.
Швейцер. То ми підняли їх з пуховиків? Мені вже давно хотілось зчепитися з цими гарнізонними хлібогризами. Де отаман? Чи всі на місці? Адже пороху в нас досить?
Рацман. Пороху сила – силенна. Але нас всього-на-всього вісімдесят, отже, на кожного їх принаймні по двадцятеро.
Щвейцер. Тим краще. Хай їх буде хоч по п’ятдесят проти мого великого нігтя. Адже дочекалися вони, поки ми їм солому під сідницями підпалили… Це ще не біда, братове! Вони продають своє життя за двадцять крейцерів, а хіба ми б’ємось не за свою шию й свободу? Але ж де, чорт забирай, наш отаман?
Шпігельберг. Він кидає нас у біді. Хіба ми вже не можемо втекти?
Щвейцер. Втекти?
Рацман. Отамане, отамане!
Моор (повільно входить, про себе). Я довів до того, що їх оточили звідусіль – тепер вони мусять битися одчайдушно.
(Голосно.) Хлопці! Настав рішучий момент! Ми пропали, коли не будемо битись як підстрелені вепри.
Швейцер. Ха! Я іклами розпорю їм животи. Веди нас, отамане! Ми підемо за тобою навіть у пащу самої смерті.
Моор. Зарядіть усі рушниці! Пороху в нас не бракує?
Швейцер. Пороху досить, щоб висадити землю під самий місяць.
Моор. Гаразд, гаразд! Хай тепер частина вилізе на дерева або сховається в гущавині і відкриває по них вогонь із засідки. А ми тим часом, мов фурії, кинемось на них із флангів. Тоді кожен починає свистіти, гасаючи по лісі, щоб здавалось, ніби нас страшенно багато; спустити також усіх собак і нацькувати на їхні загони, аби розділити їх, розсіяти і гнати на наші постріли. Ми троє – Роллер, Швейцер і я – будемо битися в самій тисняві.
Входить патер.
Патер (про себе, здивовано). То це і є драконове лігво? З вашого дозволу, панове! Я служитель церкви, а там ось тисяча сімсот чоловік, які охороняють кожну волосину на моїй голові.
Моор. Панотче, кажіть коротко, чого вам тут треба?
Патер. Мене послала вища влада, яка життям і смертю володіє. Ви злодії, ви убивці й палії, ви шахраї, єхидни отруйні, що в пітьмі плазують і нишком жалять… проказа людства, пекельне поріддя, гідна пожива для вороння і гаддя, набуток для шибениці й колеса…
Швейцер. Перестань лаятись, сучий сину, а то… (Приставляє приклад до його обличчя.)
Моор. Та ну тебе, Швейцере! Ти ж зіб’єш його з пантелику,- він так славно вивчив напам’ять свою проповідь. Ну далі, панотче!
Патер. А ти спритний, отамане. Герцог кишенькових злодіїв! Король мазуриків. Великий моголь усіх шахраїв на світі! Цілком схожий на того першого мерзотника призвідця, який розпалив бунтівничим вогнем тисячі легіонів безневинних ангелів і потягнув їх за собою в безодню прокляття! Лемент осиротілих матерів за тобою женеться; ти п’єш кров, як воду; люди для твого смертоносного кинджала менше важать, ніж мильна бульбашка.
Моор. Це правда, правда! Далі!
Патер. Як – правда, правда? Хіба це відповідь?
Моор. А що ж, панотче? Такої, видно, ви не сподівались? Далі, далі! Що мали ви ще сказати?
Патер (із запалом). Жахлива людино! Згинь з очей моїх. Чи не запеклась на твоїх проклятих пальцях кров убитого, імперського графа? Хіба не ти порозкидав палаючі головешки по нашому богобоязливому місту? Не ти висадив порохову башту на голови добрих християн?
Моор. Досі сказано чудово! Але до справи! Що мав сповістити мені через вас високо-хвальний магістрат?
Патер. Те, чого ти ніколи не був гідний сприйняти… Подивись навколо себе, убивцю й палію! Куди б ти не кинув оком,- звідусіль ти оточений нашою кіннотою. Тут нікуди тікати…
Морр. Ти чуєш, Швейцере? Ну і що ж далі?
Патер. То слухай, лиходію, як милостиво, як поблажливо ставиться до тебе суд. Якщо ти зараз же скоришся і благатимеш милосердя й пощади, то сама суворість закону обернеться для тебе на ласку, а правосуддя стане тобі люблячою матір’ю. Воно заплющить очі на більшу половину твоїх злочинів і обмежиться – подумай тільки! – обмежиться самим лише колесуванням.
Швейцер. Ти чув, отамане? Чи не підійти мені й чи не здушити горло цій муштрованій вівчарці, щоб червоний сік бризнув з усіх її жил?
Патер кричить.
Моор. Геть від нього! Ніхто не сміє торкатися його! Бачите, панотче! Ось стоять сімдесят дев’ять чоловік, я їх отаман, і ніхто з них не вміє з одного натяку або за командою кудись летіти чи танцювати під музику канонади, а там стоїть тисяча сімсот чоловік, посивілих під рушницями… Слухайте ж тепер! Так каже Моор, отаман убивць і паліїв. Це правда, я вбив імператорського графа, підпалив і сплюндрував домініканську церкву, закидав палаючими головешками ваше святенницьке місто й висадив порохову башту на голови добрих християн. Але це ще не все. Я зробив набагато більше. (Простягає праву руку.) Бачите ви ці чотири коштовні персні на моїх пальцях? Ідіть же й перекажіть слово в слово панам суддям, які життям і смертю володіють, усе, що ви побачите й почуєте… Цей рубін я зняв з пальця міністра, якого під час полювання поклав мертвим до ніг його державця. З найнижчого стану він улесливістю доповз до ролі першого фаворита, падіння його попе-редника було щаблем до його підвищення… він сплив на сльозах сиріт. Цей діамант я зняв з руки фінансового радника, який продавав почесні чини й посади тому, хто більше дасть, і гнав од своїх дверей патріота, що вболівав за вітчизною. Цей агат я ношу на честь попа однієї масті з вами, якого я задушив власними руками за те, що він відкрито, з кафедри, оплакував занепад інквізиції… Я міг би розповісти вам ще більше історій про мої персні, якби не шкодував і тих кількох слів, які на вас потратив…
Патер. О, фараон, фараон!
Моор. Ви чуєте? Ви зауважили цей зойк? Чи не стоїть він тут так, ніби хоче прикликати вогонь з неба на зграю нечестивих, осуджує їх лише знизуванням плечей, проклинає самим тільки зітханням християнським!.. Громовим голосом віщують вони з надхмарної височини про лагідність і терпіння, а самі приносять богові любові людські жертви. Проповідують любов до ближнього і з прокльоном женуть від своїх дверей вісімдесятилітнього сліпця. Постають проти скнарості, а самі винищують населення Перу задля золотих пряжок і запрягають язичників, мов худобу, в свої повози. О, бодай на вас загибель, фарисеї, фальшивники істини, мавпи божества!
Патер. Щоб лиходій та був ще такий гордий!
Моор. Цього не досить… Ось тепер я заговорю гордо. Іди й скажи високо-хвальному судові, який грає життям і смертю: я не злодій, що у змові зі сном і темрявою ночі удає з себе героя на мотузяній драбині… Про те, що я вчинив, я, без сумніву, прочитаю колись у борговій книзі неба; але з його жалюгідними намісниками я більше не витрачатиму слів. Скажи їм: моє ремесло – відплата, промисел мій – помста.
Патер. То ти відмовляєшся від пощади й милосердя? Гаразд, розмову з тобою скінчено. То вислухайте ви, що сповіщає вам через мене правосуддя. Якщо ви зараз же зв’яжете й віддасте цього засудженого злочинця – всі ваші мерзлоти, аж до останньої, буде пущено в непам’ять… свята церква з оновленою любов’ю прийме вас, овець заблудлих, у своє материнське лоно, і кожному з вас буде відкрито шлях до всіх почесних посад. (З тріумфальним сміхом.) Ну як? Чи до смаку вам це, ваша величносте? Отже, швидше! В’яжіть його – і ви вільні!
Морр. Ви чуєте? Чого ж ви остовпіли? Чому такі збентежені? Вам пропонують свободу, а ви ж дійсно їх полонені. Вам дарують життя, і це не порожня похвальба, бо ви справді засуджені… І ви ще роздумуєте? Ще вагаєтесь? Невже так важко вам вибрати між небом і пеклом? Допоможіть їм, панотче!
Патер (про себе). Чи не збожеволів цей хлопець? (Уголос.) Чи не боїтесь ви, часом, що це пастка, щоб вас живцем переловити? Читайте самі, тут підписано цілковите помилування.
Моор. От бачите, бачите! Чого ж вам ще бажати? Підписано власною рукою… Чи, може, ви боїтесь, що вони зламають своє слово, бо вам доводилось чути, що слова, даного зрадникам, не додержують? О, не бійтесь!.. Я готовий заприсягнути, що думка в них цілком щира. Вони знають, що це я підбурив вас і розпалив, а вас самих вважають невинними. Ваші злочини вони пояснюють помилками молодості, необачністю. Одного мене їм треба, я заслуговую кари. Чи не так, панотче?
Патер. Який диявол промовляє його устами? Так, звичайно, це так. Цей хлопець зведе мене з розуму.
Моор. Як, ви й досі не відповідаєте? Чи не гадаєте ви пробитися оружною рукою? Та погляньте навколо себе! Про це нема чого й думати… Чи вас приваблює загинути героями, тому що ви бачили, як я радів битві? О, і не думайте про це! Ви не Моори! Ви безбожні злодії! Жалюгідне знаряддя моїх великих планів, мерзенні, мов катовий мотузок! Злодії не можуть загинути як герої. Життя – весь виграш злодія, далі настає щось жахливе… Я не подякую вам за своє життя, я соромлюсь вашої жертви!
Патер. Я божеволію, втечу відсіль. Чи ж чувана то річ?
Моор. Чи ви боїтесь, що я сам заподію смерть, і знищу самогубством договір, дійсний тільки для живого! Ні, хлопці, то марний острах. Ось я відкидаю геть свій кинджал, пістолі й пляшечку з отрутою, яка стала б мені у пригоді… Я тепер такий жалюгідний, що навіть владу над власним життям утратив. Дивіться! Я прив’язую свою праву руку до цього дубового сука, тепер я цілком беззахисний – навіть дитина мене здолає… Хто ж із вас першим покине свого отамана в біді?
Роллер. Хоч би й пекло дев’ятьма колами нас обступило. Хто не собака, рятуй отамана!
Швейцер (розриваючи помилування, клапті якого кидає патерові в обличчя). Помилування – в наших кулях! Геть, каналіє! Скажи сенатові, що послав тебе,- в Моровій ватазі ти не знайшов жодного зрадника. Рятуймо, рятуймо отамана!
Усі (голосно). Рятуймо, рятуймо, рятуймо отамана!
Моор (розв’язавши вірьовку, радісно). Тепер ми вільні… товариші! Я відчуваю цілу армію в своїй руці… Смерть або свобода! Живими нас не візьмуть!
Сурмлять до наступу. Гомін і метушня. Усі виходять зі шпагами наголо.
Переклав з німецької БОРИС ТЕН
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)РОЗБІЙНИКИ – ФРІДРІХ ШІЛЛЕР
мене вбито під ржевом
РОЗБІЙНИКИ – ФРІДРІХ ШІЛЛЕР