ПРОЗА, Історія української літератури XIX ст. століття


Розвиток прози в українській літературі 40-60-х років базувався як на освоєнні реалістичних засад і стильової традиції Г. Квітки-Основ’яненка та використанні художніх здобутків оповідних жанрів народної поезії, так і на основі нових естетичних вимог часу. В цей час у літературу приходить багато нових белетристів (переважно з різночинного середовища), утверджується в українській прозі романтизм і формується реалізм. Останній з кінця 50 – початку 60-х років починає завойовувати становище провідного літературного напряму. Ця епоха висунула таке світове явище, як Т. Шевченко, чия творчість стала могутнім фактором активізації української прози, розширення та радикалізації її проблематики, поглиблення соціально-викривального пафосу, народності. У цю добу, незважаючи на репресивні заходи царизму, спрямовані проти передових суспільних сил України, проти розвитку національної культури українського народу, українське письменство завдяки творчості Т. Шевченка, а також Марка Вовчка, П. Куліша вийшло на рівень європейських літератур.

Починаючи з другої половини 50-х років, після “похмурого десятиріччя”, особливого розгулу миколаївської реакції та переслідування царизмом українства внаслідок розгрому Кирило-Мефодіївського братства, у зв’язку з певною лібералізацією режиму, з поглибленням національної самосвідомості в українському

суспільстві розвиток українського письменства активізується. Внаслідок поглиблення філософського розуміння людських характерів поглиблюється їх художнє осмислення. Розпочинається період розквіту прозових жанрів, які давали найбільші можливості для розвитку реалізму. Набуває значного Досвіду романтизм у творенні прозово-епічних жанрів.

З’являються прозові твори П. Куліша, Марка Вовчка, А. Свидницького, О. Стороженка, І. Нечуя-Левицького, значної групи письменників, які гуртувалися навколо журналу “Основа”, досягає високого рівня прозова творчість Ю. Федьковича, виходять у світ повісті, оповідання та новели інших авторів.

Частина українських прозаїків цієї доби, як і письменники попередніх десятиріч, творила і російською мовою. Так, з російськомовними творами виступали Марко Вовчок (романи, повісті, оповідання, нариси), М. Костомаров (повісті “Сорок лет”, “Сын”), П. Куліш (романи, повісті, оповідання), Д. Мордовець (романи і повісті), О. Стороженко (“Рассказы из крестьянского быта малороссиян”, роман-хроніка “Братья-близнецы”, “Сотник Петро Серп”), А. Свидницький (нариси, оповідання) .

Особливістю еволюції прозово-оповідних жанрів у цей період є естетичний синкретизм, вияви в романтичних структурах (“Чорна рада” П. Куліша та ін.) сильних реалістичних ознак і збагачення реалізму здобутками романтизму, виступи одних і. тих же прозаїків і з реалістичними, і з романтичними творами (П. Куліш, Марко Вовчок, О. Стороженко), перехід від просвітительського реалізму до реалізму класичного.

Орієнтація на наукове розуміння суспільства й людини сприяла зміцненню реалістичних засад у творчості Марка Вовчка, А. Свидницького та інших письменників 40-60-х років.

Відбувається характерне для реалізму розширення об’єкта художнього пізнання завдяки введенню у сферу творчого інтересу, крім долі селянства, також особливостей життя інших верств суспільства (духівництва, солдатів, бурсацтва, козацтва, панства). Посилення суспільної заангажованості мистецтва, зв’язку літератури з суспільними процесами, з національно – й соціально-визвольним рухом реалізується в розширенні й радикалізації проблематики, у трактуванні зображуваного у світлі передових суспільних ідеалів, близьких у ряді моментів до шевченківських, в оновленні та посиленні ідеологічної ролі літератури, в орієнтації читача на радикальне перетворення суспільства. Оновлюються прийоми художнього зображення й вираження.

Основні колізії творів художньої прози відбивають проблему “людина і суспільство”, боротьбу людини з низів за існування, проти гніту соціального й національного, трагедію нищення людини суспільною несправедливістю, страждання народу і процвітання привілейованих, панівних сил, а також посилення згубності останніх для розвитку суспільства. Гостра суперечність між народно-гуманістичним ідеалом і нелюдяним характером суспільних відносин – основний структурний принцип прозових творів 50-60-х років. З різко вираженими соціальними засадами в них органічно поєднується реалізація ідейно-естетичного принципу народності, таких важливих творчих принципів реалізму, як художнє відтворення істини життя, розкриття субстанціональної суті, істотних закономірностей дійсності, заглиблення у внутрішній світ людини, типізоване й індивідуалізоване зображення обставин і характерів, художній історизм.

Людина постає насамперед у її соціальній суті. У прагненні до аналітичного зображення життєвих явищ і людини прозаїки прийшли до художньо-аналітичного розкриття в людських долях сутнісних суспільних процесів (скажімо, наростання протесту в народних масах), факторів морально-психологічного руйнування особистості (кріпосне право – у Марка Вовчка, реакційний режим – у романі А. Свидницького “Люборацькі”).

У системі персонажів художньої прози 50-60-х років,- при всьому домінуванні в ній критично-викривального осмислення дійсності,- переважає художньо-структурна роль позитивного героя, що значною мірою було пов’язане з попередньою літературною й фольклорною традицією. Головним об’єктом позитивної характеристики виступають, як і раніше, люди з селянського середовища, однак тепер це, як правило, представники найбільш знедолених верств. Ведеться успішний пошук позитивних персонажів у інших, позаселянських, станах. Індивідуальні долі героїнь-кріпачок Марка Вовчка виражають загальну трагедію покріпаченого народу. Хоча в характерології великою мірою на перше місце виступають риси, що представляють станові типи, однак простежується вже тенденція до творення індивідуальних характерів. Виразнішим стає принцип зображення героя як носія суспільної ідеології. Так, негативні образи-персонажі роману А. Свидницького “Люборацькі” уособлюють риси тогочасного суспільного режиму. П. Куліш, А. Свидницький істотно збагачують принцип типізації різко індивідуалізованою конкретизацією обра-зів-персонажів, створенням багатогранних, ускладнених і суперечливих характерів (Кирило Тур, Антосьо Люборацький).

Посилюються роль суспільних обставин у художній структурі творів (“Люборацькі”), письменницька увага до зв’язку героя з соціальними умовами життя як фактором формування характерів, долі персонажів. У “Народних оповіданнях”, “Інститутці” Марка Вовчка типові соціально-побутові обставини набувають значення узагальнюючого образу кріпосного права. Щоправда, порівняно з російською й західноєвропейською літературами в українській прозі цього часу широкомасштабні суспільно-історичні й політичні явища дійсності відображені менше.

Поряд із подальшим заглибленням у душевний світ особистості з народу, з присвяченням усього твору спеціальній меті психологічного дослідження й аналізу (“Від себе не втечеш”, пізніша назва “Павло Чорнокрил”, “Три долі” Марка Вовчка) принцип психологічного аналізу збагачується ідеологічною характеристикою героя, розробкою різновалентного характеру з його суперечливим внутрішнім світом, різнорідними морально-психологічними якостями (Кирило Тур із “Чорної ради” П. Куліша) і навіть невідповідністю вчинків внутрішнім побудникам (Антосьо Люборацький).

В українській прозі поглиблюється художнє осмислення історичних завдань українського народу у визволенні з-під соціального, національного, духовного уярмлення. На попередньому етапі розвитку художньої прози в центрі уваги були переважно родинно-побутові та окремі суспільні явища селянського життя. Тепер прозаїки намагаються показати суспільне становище всього селянства, зобразити життя інших класів і прошарків. Квітка-Основ’яненко не ставив питання про зміну самодержавно-кріпосницької системи. Поліпшення становища трудових мас він вбачав в удосконаленні суспільних порядків і людських взаємин шляхом часткових реформістських змін існуючої системи, підвищення морального та освітнього рівня людини. Марко Вовчок слідом за Шевченком показала кріпосницьку систему як політичну й суспільно-економічну причину трагічного становища селянства та громадянсько-морального виродження панства. Письменниця намагалася прозріти майбутню долю народу, проголошувала право трудящих на вільне від панської експлуатації й насильства життя. На захист національних інтересів ставили своє художнє слово також П. Куліш, А. Свидницький, Ф. Федькович та інші письменники, які утверджували народно-гуманістичні ідеали. П. Куліш у багатопроблемному романі “Чорна рада” на широкому історичному матеріалі порушує проблему державності України, художньо досліджує і намагається пояснити суспільно-історичні та політичні причини втрати Україною своєї державності, основи якої були закладені за часів Богдана Хмельницького.

У прозовій творчості П. Куліша, Ганни Барвінок (О. Білозерської-Куліш), ряді творів О. Стороженка висувалися ідеї національної консолідації українського суспільства. Ганна Барвінок у своїх ранніх оповіданнях, опублікованих 1860 р. в альманасі “Хата” (“Лихо не без добра”, “Восени літо”) та в 1861 – 1862 pp. у журналі “Основа” (“Сирітське лихо”, “Як не було змалку, не буде й д’останку”, “Хатнє лихо”) правдиво розкривала психологію української жінки-селянки, показувала гірку жіночу долю, складні родинно-побутові взаємини. її герої – переважно життєво пасивні, покірні обставинам страдники, маленькі люди із суто сімейними, особистими інтересами. Причини їхнього родинного горя письменниця бачить у примхах нещасливої фатальної долі або в лихих за натурою людях. В оповіданні “Хатнє лихо” осуджується родинний деспотизм, показується психологічна несумісність молодих чоловіка й жінки як перешкода до досягнення родинної злагоди. У цих творах Ганна Барвінок “трактує сутність людської поведінки без достатньої соціально-психологічної мотивації” 1. Письменниця показує розтлінний вплив міста, інонаціонального елемента на національний характер українця (Ларійоненко в оповіданні “Не було змалку…”), представляє дидактичний зразок доброзичливого ставлення справедливих панів-добродійників до селян.

Оповідання створені за принципом детального “стенографічного” побутописання, з густою фольклорною орнаментацією. Виявляється вправність письменниці у відтворенні соковитого чернігівського говору, в побудові діалогів та внутрішніх монологів, у характерологічній індивідуалізації мовлення героїв.

Квітка-Основ’яненко, розвиваючи просвітительське положення про позастанову цінність людини, у своїй естетичній концепції демократичного героя проводив ідею про морально-етичну перевагу селянина-трудівника над паном, висунув думку про надання безправному тоді селянинові людських прав. Використовуючи досвід сентиментально-реалістичної літератури у відтворенні внутрішнього світу персонажів із селян, Марко Вовчок у зображенні селянського героя виходила насамперед з положення про непримиренну класову позицію кріпака щодо кріпосника. Слідом за Шевченком письменниця розгортає сюжети й образи гостросоціального, антикріпосницького наповнення, що відзначаються великою емоційною наснаженістю і спрямованістю на радикальні суспільні зміни. Усе це відбивало злободенні ідеї і настрої часів революційної ситуації в країні.

Майже в усіх українських белетристів цього періоду, хоча й меншою мірою, ніж у прозі 30-х років, спостерігається співіснування принципів різних художніх систем, стильовий синкретизм. Сентименталістські принципи характеристики персонажів та організації стилю наявні в загалом романтичних (“Месть верховинця”, “Страсний” четвер” М. Устияновича, “Люба-згуба” Ю. Федьковича) чи реалістичних (“Хлопська дитина” Ф. Заревича) творах. В окремих оповіданнях і повістях ще наявні рецидиви бурлескної манери. У прозі 40-60-х років відбувається формування реалістичного напряму, у взаємодії з яким одночасно розвивається романтичний напрям, що досягає своєї зрілості.

Часто романтизм не виявлявся в “чистому” вигляді, а лише як тенденція в художній системі реалістичного твору. У створених переважно на романтичних засадах казці-повісті Марка Вовчка “Кармелюк”, казках “Невільничка”, “Лимерівна” відбилися настрої революційної ситуації початку 60-х років; тут з’являються яскраві, героїко-романтичні образи виняткових людей, прославляються волелюбність, мужній, незламний дух борців проти соціальної несправедливості.

У романтично-піднесеній манері Ю. Федькович зображує незвичайні події, сильних, вольових героїв, бурхливі пристрасті, подає барвисті етнографічні описи в повістях “Люба-згуба”, “Серце не навчити”. Для цих, тісно пов’язаних з народною поезією творів Марка Вовчка та Ю. Федьковича, як і для романтичних творів деяких інших письменників, характерні неординарність багатьох героїв, гіперболізація пристрастей, піднесеність тону, особлива емоційність стилю, що виражалася в яскравості, метафоричності художнього мовлення.

Новий етап у розвитку української художньої прози відкривають П. Куліш, Марко Вовчок, А. Свидницький. Прогресивні світоглядні позиції, освоєння нових художніх принципів зумовили правдиве відтворення ними глибоких суспільних антагонізмів, загострення конфліктів між селянством і поміщиками. Реалістичні твори Марка Вовчка звучали як безкомпромісний вирок кріпосництву. М. Добролюбов вважав її “Народні оповідання” важливим кроком до глибшого усвідомлення великої ролі народних мас в економічних відносинах. Від критики окремих суспільних і людських вад проза переходить до викриття всього експлуататорського ладу, активного його заперечення.

Елементи соціального критицизму властиві й творам Д. Мордовця (“Солдатка”, 1861), М. Чайки (Гуглинського) (“Москалева правда”, “Війт Семен”, 1862), Митра Олельковича (Митрофана Миколайовича Олександровича) (“Жидівська дяка”, “Антін Михайлович Танський”, 1861; “Три пани”, 1862), Д. Мороза (“Безталанна”, 1862). Ці прозаїки-“основ’яни” писали під впливом “Народних оповідань” і в жанрово-стильовому плані склали своєрідну школу Марка Вовчка. Д. Мордовець робить спроби вийти за межі селянської тематики. В оповіданні “Дзвонар” осуджуються антипедагогічні прийоми навчання й виховання в бурсі, в сумних тонах зображується гірка доля колишнього бурсака-невдахи. Оповідання “Солдатка” присвячене показу бідування, трагедії солдатської дружини.

M. Чайка в повісті “Москалева правда” розробляє соціально-моральну тему згубної дії кріпосницьких порядків і моралі на селянську сім’ю. Оповідання “Війт Семен” ідейно спрямоване проти панства, представників місцевої влади.

Реалістична проза охоплює значні масиви передреформеної й пореформеної дійсності, відображуючи передусім найістотніші тенденції і закономірності народного життя. Становище пригнобленого трудового народу – основа сюжетних конфліктів більшості повістей та оповідань 50-60-х років XIX ст. Марко Вовчок у “Народних оповіданнях”, “Інститутці” змальовує широку картину життя кріпосного селянства, зокрема трагічну долю жінки-кріпачки, чий образ стає головним у творчості письменниці.

У романі А. Свидницького “Люборацькі” відтворені трагічні для людини наслідки наступу нових суспільно-економічних умов, змальовується життя сільського духівництва, яке дедалі частіше потрапляє в поле зору письменників (“Дяк”, “Записки причетника” Марка Вовчка). Не розробленою раніше в прозі була й тема солдатчини, жовнірства, до якої тепер звернулися Марко Вовчок (“Два сини”), Ю. Федькович (“Сафат Зінич”, “Штефан Славич” та ін.), Д. Мордовець (“Солдатка”). Животрепетна й у передреформений час тема розорення “вільного” селянства та життя наймитства розробляється в оповіданні Марка Вовчка “Сестра”. Тема наймитства дістає реалістичне відображення в написаних після реформи романтичних творах письменниці – “Кармелюк”, “Дев’ять братів і десята сестрица Галя”.

В романі А. Свидницького “Люборацькі”, оповіданні Д. Мордовця “Дзвонар” ставилася проблема школи й виховання.

Розробляючи історичну тематику, українські прозаїки спиралися на традиції народних історичних пісень і дум, творчість Шевченка й Гоголя. У повістях та оповіданнях на національно-історичні теми при їх домінуючому героїко-визвольному пафосі поглиблюється історизм.

У зв’язку з активізацією національно-культурного життя в Україні в другій половині 50 – на початку 60-х років XIX ст. у літературному процесі, поряд з магістральною лінією реалістичного напряму з його масштабністю й громадянськістю проблематики, опозиційністю щодо існуючого режиму, з його історизмом та психологізмом, розвивається ідейно-стильова течія, що дістала назву етнографічно-побутової школи 2. її складало широке коло письменників (головним чином прозаїків), які слідували висунутим П. Кулішем естетично-методологічним принципам так званої етнографічної достовірності і виступали переважно в “Основі” та газеті “Черниговский листок” (1861 -1863), а на західноукраїнських землях – у журналах “Вечерниці” (1862-1863), “Мета” (1863-1865), у неперіодичному збірнику “Галичанин” (1862-1863).

Істотними факторами появи етнографічно-побутової школи були приклад І. Котляревського, етнографізм і фольклоризм Г. Квітки-Основ’яненка, фольклоризм Т. Шевченка і особливо Марка Вовчка. Об’єднувала школу, її ідейно-художню систему і мета служіння художнім словом національно-народним інтересам, використання й розвиток засад народної естетики, близькість творчих принципів. Учасники школи керувалися ідеєю народності (хоч і трактованої звужено) літератури як у плані світобачення, так і в художніх засадах. Естетичні уявлення про роль письменника зводились до завдань точного відображення побуту, звичаїв, обрядів, етики, етнопсихології народу, сприяння його моральному вихованню. Приваблювали їх дух сивої старовини, достеменність свідчень очевидців давніх подій. Усе це письменники прагнули передати з фактографічною точністю, а нерідко і з натуралістичним емпіризмом. Одна з характерних ознак школи – зображення дійсності без особливого заглиблення в соціальні процеси, без проблемно-критичного аналізу суспільних закономірностей та широкого реалістичного узагальнення.

У відшуканні концепції національного розвитку, в розбудові програми поглиблення в народі його національного самоусвідомлення, інстинкту самозбереження нації та у виробленні естетичних засад одним із найвпливовіших провідників етнографічно-побутової школи став П. Куліш,” який стверджував, що найважливішою вимогою до художнього твору має бути вірність зображення звичаїв народу. У своєму відомому листі-посланні до галицьких письменників він наголошував, що їх літературною школою має бути не школа Шевченкова, а етнографічна.

В ідейно-естетичній програмі етнографічно-побутової школи позначилася й обмеженість тематики, проблематики та характерів. Художнє пізнання народного життя переважно в його побутово-звичаєвому та морально-побутовому аспектах характеризує значну частину прозової творчості “основ’ян”, зокрема одного з талановитих тогочасних прозаїків О. Стороженка (гумористично-дидактичні оповідання з розділів “Основи” “З народних уст”, “Людська пам’ять про старовину”, твори з циклу “Оповідання Грицька Клюшника”), П. Куліша (оповідання “Сіра кобила”, “Мартин Гак”), А. Свидницького як автора оповідань і нарисів (оповідання на фольклорні сюжети “Проти сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш”, “Недоколисана”), Д. Мордовця (оповідання “Дзвонар”), Митра Олельковича (оповідання “Проскурка”, “Три пани”).

До найтиповіших представників етнографічно-побутової школи належали М. Номис (Симонов) (“Дід Мина і баба Мй-ниха”, “Тітка Настя”, “Різдвяні святки”), С. Ніс (“Шворин рід”, “Хуртовина”), Я. Кухаренко (“Вівці й чабани в Чорноморії”, “Пластуни”, “Вороний кінь”), Ганна Барвінок (родинно-побутові оповідання “Лихо не без добра”, “Сирітський жаль”, “Не було змалку, не буде й д’останку”, “Хатнє лихо”), В. Коховський (стилізовані “оповіді” в циклі “З народних уст”).

До “Черниговского листка” потрапляли слабкіші, порівняно з публікованими в “Основі”, родинно-побутові оповідання, часто з мелодраматичними закінченнями (“Не щодня бридня, деколи й правда”, “Чернеча пустка”, “Вузові могили”, “Щире кохання” П. Кир’якова, “Петро Спиця” С. Овечки, “Хутір Маківка” П. Куліша), оповідання й нариси дидактично-розважального змісту П. Куліша, М. Номиса, М. Роздольного. У “Вечерницях”, “Меті”, “Зорі Галицькій”, збірнику “Галичанин” виступали Ф. Заревич (оповідання “Дві матері”, “У страха очі великі” та ін.), А. Кралицький (оповідання “Казнь неба”, “Пастир в полонинах”).

Для художнього доробку письменників етнографічно-побутової школи характерне широко деталізоване зображення народного побуту, інтенсивне введення фольклорних текстів (нерідко це була лише легка літературна обробка уснопоетичних сюжетів: ряд оповідань і нарисів циклу “З народних уст” в “Основі”), побудова викладу в усно-монологічній формі живої народної оповіді. Простежується схильність до ідеалізації старовини (О. Стороженко), природного життя селянина-хуторянина (П. Куліш).

Розроблювані іноді конфлікти соціального змісту дістають полегшене розв’язання. Причини людського бідування пояснюються моральними факторами або пов’язуються з фатумом (“Не було змалку, не буде й д’останку” Ганни Барвінок). У характерології спостерігається перенесення у твір конкретних життєвих прототипів, статичність зображення страдницько-пасивної особистості, відсутність у героїв прагнення змінити тяжкі обставини свого життя, слабість причинно-наслідкових зв’язків між індивідом і обставинами. У способах портретування переважають документально-описовий (О. Стороженко), або емоційно-експресивний (“Наталь-озеро” М. Димського), чи етнографічний (більшість письменників) підхід, хоча зрідка трапляється аналітично-психологізоване портретування (Софія в оповіданні Митра Олельковича “П’яниця”).

Водночас було б неправильним виводити етнографічно-побутову школу взагалаі за межі реалістичності. У ряді творів її представників помітне розширення обсервації народного життя, психології народу, його морально-етичних норм, відтворення його історичної пам’яті. В межах своєї проблематики ці письменники продемонстрували розширення самих засобів і прийомів художньої інтерпретації буття, збагачення літератури народнопоетичними мотивами й засобами образності, невимушеністю і барвистістю народного мовлення, багатством лексичної синоніміки. Деякими своїми творами “основ’яни” тяжіли до романтизму (О. Стороженко, П. Куліш), іншими – до реалізму (повість-нарис О. Стороженка “Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа”, оповідання Д. Мордовця “Солдатка”, Митра Олельковича “П’яниця”, Д. Мороза “Безталанна”, М. Чайки “Москалева правда”, повість П. Кузьменка “Не так ждалося, да так склалося”). Традиції етнографічно-побутової школи продовжувалися і в 70-80-ті роки й пізніше, зокрема в художній прозі Ганни Барвінок, Дніпрової Чайки, Т. Зіньківського, Г. Коваленка (Коломацького), М. Кононенка, В. О’Коннор-Вілінської, Б. Познанського, Т. Сулими та ін.

Провідні українські белетристи 40-60-х років відходять від раціоналізму й дидактики просвітительського реалізму, поглиблюють естетичні засади реалістичного напряму. У прозі формуються провідні принципи класичного реалізму. Хід дії чи долю героїв у кінцевому підсумку визначають уже не випадковий збіг обставин, не воля лихих чи добрих людей, а суспільні обставини. Посилюється увага до соціальної природи людини, матеріальних умов її існування. В основу типізації, художнього аналізу кладеться розуміння каузальної залежності характеру людини від умов життя. Збагачуються досвід психологічної характеристики персонажів, прийоми й засоби художнього зображення. Розпочатий Квіткою-Основ’яненком перехід від однобічності й статичності внутрішнього світу героїв до художнього зображення його неоднозначності й змінності починає переростати у провідний принцип; психологічний портрет персонажа постає багатомірним, у складній діалектиці розвитку характеру (ряд персонажів “Інститутки”, “Люборацьких”). Розвиток белетристами реалістичного способу зображення виявлявся у відході від фольклорної імперсональності й стереотипності в бік індивідуалізації персонажів, з ширшим використанням психологічно-побутової деталі (герої творів Марка Вовчка та А. Свидницького, Софія з оповідання Митра Олельковича “П’яниця”).

Письменники зосереджують увагу насамперед на типових героях з найнижчих верств та нелюдських обставинах їх життя. Розширюється коло селянських героїв. На зміну Квітчиним чоловічим образам типу Олексія (“Сватання на Гончарівці”), Левка (“Козир-дівка”), Петра (“Сердешна Окса-на”), Трохима (“Перекотиполе”), позначеним рисами сентиментальної розчуленості й громадянської пасивності, серед персонажів із селян-трударів з’являються герої рішучі, вольові, здатні до активного протесту проти гнобителів (Назар, Прокіп з “Інститутки” Марка Вовчка). Марко Вовчок однією з перших вводить в українську прозу образ сучасного селянина-протестанта. “В українській літературі…- писав О. І. Білецький,- цей протестант став героєм соціальних повістей і романів, починаючи з 60-х років XIX ст. Ці соціальні твори про селянство… були своєрідним внеском української літератури в світову літературу.

Герой цих творів – це реальний борець проти соціальної несправедливості, проти гнобителів трудового народу на різних етапах його історичного існування… В жодній літературі цей образ не був так міцно зв’язаний з селянською тематикою, не пережив такої різноманітної і знаменної еволюції” 3. В оповіданні-нарисі М. Чайки “Війт Семен” виводиться образ месника з сільських трударів Ярошенка, який убиває жорстокого війта.

В умовах піднесення романтичного руху народжуються під пером П. Куліша (роман “Чорна рада”) такі монументальні, яскраво виписані романтичні образи національних героїв, як борці за зміцнення державності України полковник Шрам і гетьман Сомко, як запорожець Кирило Тур, якого Куліш вважав символічним втіленням українського національного характеру.

Революційна ситуація початку 60-х років, актуальні завдання й перспективи визвольного руху, дальший розвиток романтичного типу художнього мислення зумовили появу романтично-піднесених образів мужніх борців, яскравих постатей народних ватажків у творчості Марка Вовчка (“Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся”).

У поле зору письменників потрапляє різночинець (повість “Хлопська дитина” Ф. Заревича, роман “Люборацькі” А. Свидницького). В повісті Ф. Заревича “Хлопська дитина”, за словами І. Франка, “уперве в нашім письменстві виведено мужицького сина, що добивається університетської освіти і незалежного інтелігентного становища адвоката” . Серед літературних героїв з’являється український інтелігент (оповідання О. Кониського “Пропащі люди”, “Перед світом”).

Українські прозаїки звернули увагу на таке характерне явище часу, як панський “лібералізм”. Він розвінчується в образах панів-лібералів у повісті “Інститутка” та інших творах Марка Вовчка, в сатиричному оповіданні “Пан-народолюбець” В. Коховського.

Однією з особливостей української прози цих десятиліть є майже повна відсутність творів, спеціально присвячених зображенню сучасного “вищого” світу. Тогочасне життя дворянства потрапляє у сферу художньої прози переважно з метою показу експлуататорської суті його представників.

З поглибленням ідейного змісту, розширенням тематики та проблематики української художньої прози урізноманітнюються її жанрово-структурні особливості, збагачується діапазон внутріжанрових різновидів, жанрова природа повісті й оповідання, що склалася у 30-ті-40-ві роки в художній практиці Квітки-Основ’яненка.

Домінуючим жанром було оповідання з його можливостями оперативного відгуку на життєві події. Воно набуває широкого внутріжанрового розгалуження. Продовжує розвиватися традиційне для часів Квітки-Основ’яненка олітературене народне оповідання, побудоване на принципі фабульної цікавості (“Недоколисана” А. Свидницького, “Закоханий чорт”, “Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав”, “Вчи лінивого не молотом, а голодом”, “Не впусти рака з рота” О. Стороженка, “Дурний гуцуляк”, “Чудатий кінь”, “Адам і Єва” Ю. Федьковича). Близькі до цієї групи оповідань казки М. Костомарова “Торба” і “Лови”, казки-анекдоти П. Куліша “Циган”, “Півпівника”, “Сіра кобила”,”Очаківська біда”.

Етнографічно-побутовий характер мають оповідання М. Устияновича “Страсний четвер”, “основ’ян” М. Номиса “Дід Мина і баба Миниха”, “Тітка Настя”, С. Носа “Хуртовина”, “Шворин рід”, а також “Сирітський жаль”, “Нещаслива доля” Ганни Барвінок, позначені рисами дидактизму. У цих та інших оповіданнях письменниці нерідко виступає й соціально-психологічний елемент. Розлогі побутово-етнографічні описи у творах цієї групи зумовлювали деконцентрованість художньої думки, позбавляли художню структуру сюжетної пружності.

Набувають поширення оповідання ідилічного характеру, особливістю яких є безконфліктність, гармонія героя і оточення, мальовничість зображуваного тла, показ в ідеалізованих тонах мирного, безтурботного, близького до природи життя простих людей, замилування щасливими людськими долями, щирими взаєминами, добрими людськими характерами, патріархальним укладом життя. Хрестоматійним зразком оповідання-ідилії є “Орися” (1844) П. Куліша, де створено яскраву романтичну картину ідилічних, добросердечних родинно-побутових взаємин людей патріархальних часів.

Ідилічне сприйняття та відтворення дійсності характерні для “Дівочого серця” П. Куліша, оповідань “Прокіп Іванович”, “Дорош” О. Стороженка, “Лихо не без добра”, “Восени літо”, “Домонтар” Ганни Барвінок. За жанрово-стильовими принципами ідилії створене оповідання Марка Вовчка “Сон”, де оспівується в дусі народних ліричних пісень та повір’їв здійснення дівочої мрії про родинне щастя, ідеалу долі жінки-селянки, який у збірці “Народні оповідання” різко контрастує з реальною трагічною долею героїнь-кріпачок з оповідань “Горпина”, “Одарка”, “Козачка”. Ідилічним принципом картинності користується письменниця в інших оповіданнях: у деяких з них створюються ідилічні початки для контрасту з трагічними закінченнями (“Чумак”). З’явилася в тогочасній малій прозі й сатирична ідилія, або антиідилія (оповідання В. Коховського “Пан-народолюбець”).

Виникає ряд оповідань баладного типу, які найчастіше були генетично пов’язані з легендами, піснями-баладами, фантастикою народних вірувань. Серед них – романтичні зразки малої прози “Чари”, “Свекруха”, “Максим Тримач”, “Данило Гурч” Марка Вовчка. До оповідань баладного типу належить “Гордовита пара” П. Куліша. Для них характерні незвичайність зображуваних подій, ситуацій, людських доль, драматична напруженість сюжету і бурхливість його розвитку, емоційна наснаженість, експресивність стилю. Героями їх є вольові, духовно сильні натури з народу.

Найхарактернішу й найбільшу групу малої прози в її найкращих зразках складають соціально-побутові оповідання, серед яких вирізняються трагедійні соціально-проблемні твори Марка Вовчка “Козачка”, “Одарка”, “Горпина”, “Два сини”, “Ледащиця”, що становили собою новий жанровий різновид художньої прози. Тут у формах малої прози майстерно, на рівні високої поезії розробляються важливі суспільні проблеми. Імпульс для розвитку соціально-побутового оповідання, розширення його тематики дали “Народні оповідання” Марка Вовчка. З впливом Шевченка і Марка Вовчка пов’язана тенденція відходу прозаїків від засад етнографічного побутописання та поглиблення соціального й психологічного аналізу (“Солдатка” Д. Мордовия, “Не так ждалося, да так склалося” П. Кузьменка, “Війт Семен” М. Чайки, “П’яниця” Митра Олельковича, “Штефан Славич”, “Хто винен?” Ю. Федьковича) .

Новим жанровим різновидом в українській прозі було історичне оповідання. В російській літературі з другої половини 30-х років зменшується захоплення історичними жанрами, в українській із 40-х років починається їх розквіт. Більшість творів цього жанру будувалася на основі народних легенд, переказів, казок та історичних пісень. Марко Вовчок, як і Шевченко, оспівувала героїку минулого з метою постановки сучасних проблем визвольного руху (“Невільничка”). Інші завдання ставилися в історичних оповіданнях О. Стороженка “Прокіп Іванович”, П. Куліша “Мартин Гак” (в останньому, наприклад, гайдамаччина трактується як розбійництво) .

Активно розробляється жанр психологічно-побутового оповідання (“Павло Чорнокрил” Марка Вовчка, ряд оповідань Ю. Федьковича, “Не так ждалося, да так склалося” П. Кузьменка, а також “Сирітський жаль”, “Хатнє лихо”, “Не було змалку, не буде й д’останку”, “Нещаслива доля” Ганни Барвінок).

У жанрово-структурних особливостях української малої прози 40-60-х років переважають розлогість, докладність, “оповідальна” (“сказова”) манера. Однак чітко простежується вже новелістична тенденція, що виявляється в змістово-структурній концентрованості, психологічній наснаженості, сюжетно-композиційній пружності, драматичній загостреності, а також в енергійності стилю; застосовуються наскрізна сюжетотворча деталь, прийом “другого сенсу”, характерний новелістичний спосіб типізації. Такі твори, як “Ледащиця” Марка Вовчка, новели “Таліянка”, “Сафат Зінич” Ю. Федьковича, в еволюції українських прозових жанрів становлять перехідний етап до соціально-психологічної новелістики І. Франка, О. Кобилянської, В. Стефаника. Ранніми зразками новелістичного жанру є “Вуси” та “Голка” О. Стороженка.

Марко Вовчок уводить в українську літературу казкове оповідання (“Невільничка”) і соціально-побутову казку (“Дев’ять братів і десята сестриця Галя”). В казковому жанрі виступали й інші письменники – М. Костомаров (“Торба”), О. Стороженко (“Закоханий чорт”, “Чортова корчма”).

Починає розроблятися жанр художнього нарису, в якому виявляються переважно етнографічні зацікавлення письменників (етнографічно-художні нариси А. Свидницького “Злий дух”, “Відьми, чарівниці й опирі,..”, М. Номиса “Різдвяні святки”, подорожньо-етнографічний нарис Ганни Барвінок “З дороги”). Виразні жанрові риси соціально-побутового белетристичного нарису мають “Старий Єфрем” (1849) М. Устияновича, “Війт Семен” (1862) М. Чайки, “Три пани” (1862) Митра Олельковича. Цикл нарисів опубліковано в “Основі” під рубрикою “Людська пам’ять про старовину”. 1863 року у львівському журналі “Мета” друкуються соціально-побутові нариси Марка Вовчка “Листи з Парижа”. Письменники-“основ’яни” широко розробляють фольклорно-оповідні форми для журнальної рубрики “З народних уст”.

Поряд з оповіданням розвивається повість. Ця епічна форма після Квітки-Основ’яненка еволюціонує, з’являються нові різновиди її – соціальна повість (“Інститутка” Марка Вовчка), історична повість (“Січові гості” П. Куліша), історична повість-казка (“Кармелюк” Марка Вовчка).

Вміщений уже у першій збірці Марка Вовчка твір “Сестра” виділяється серед оповідань своїми жанровими ознаками, зокрема епічною широтою він наближається до повісті. Рисами повістевої структури позначені ідилія П. Куліша “Орися”, “повістка” М. Устияновича “Месть верховинця”. На межі між оповіданням і Повістю стоїть ряд творів Ю. Федьковича (“Люба-згуба” тощо), Ганни Барвінок, П. Кузьменка.

В “Основі” друкуються соціально-побутові повісті М. Чайки “Москалева правда” (1862), Д. Мороза “Безталанна” (1862), написані під впливом викривальних творів Марка Вовчка. Ці повісті, як і “Хлопська дитина” Ф. Заревича, створені в реалістичній манері (у Заревича простежуються й елементи сентименталізму).

Соціально-побутова повість “Хлопська дитина” просвітительським виховним сюжетом, що відбиває процес формування характеру особистості, близька до роману виховання.

Історичні повісті мали романтичний характер, створювалися на фольклорній основі (повість-казка Марка Вовчка “Кармелюк”, повісті П. Куліша “Хмельниччина” (1861), “Січові гості” (1862), О. Стороженка “Марко Проклятий”).

Таким чином, основними формами художньої розробки найактуальніших соціальних та естетичних проблем сучасності залишалися оповідання й повість.

Загальні жанрові особливості більшості оповідань та повістей цього часу – простота інтриги, однолінійність композиції, послідовне епічне розгортання сюжету, побудованого на логіці життєвого плину подій; в епічну систему нерідко вплітається ліричний елемент; посилюється увага до зображення соціально-побутових обставин як фактора формування характерів, до побутової та психологічної деталі як засобу характеристики персонажів; відбувається вивільнення стилю від навмисної простакуватості; визначніші ліро-епічні твори відзначаються м’якістю, поетичністю стилю, органічністю поєднання фольклорно-пісенної та розмовно-побутової стихій мовлення. Душевний стан героїв зображується досить часто за допомогою фольклорної поетики. Робиться спроба паралельного розвитку кількох сюжетних ліній (повість М. Чайки “Москалева правда”).

Панівне становище в процесі розвитку реалістичної прози завойовує започаткована Марком Вовчком (оповідання, повість “Інститутка”) соціально-побутова течія, яка виражала найголовніші ідейно-естетичні завдання тогочасної літератури. В річищі цієї течії з’явилися кращі оповідання й повісті Д. Мордовця, П. Кузьменка, М. Чайки, Д. Мороза, Ф. Заревича, Митра Олельковича, О. Кониського, а з кінця 60-х років – і твори І. Нечуя-Левицького. В 60-х роках виникають ознаки соціально-психологічної течії (“Павло Чорнокрил”, “Три долі” Марка Вовчка, “Люборацькі” А. Свидницького).

У 50-60-х роках українська проза вийшла за межі повісті – до роману. В українській літературі просвітительського реалізму ще не було вироблено жанру роману. Причинами цього були емпіричність підходу, недостатність широти охоплення, обсервації, осмислення зв’язків людини з дійсністю, брак належного досвіду, нагромадженого тогочасною національною літературою і естетичною думкою. Корінна ж причина крилася в переважаючій зверненості української літератури просвітительського реалізму до тем із життя селянства, а тогочасне селянське життя відзначалося нерозвиненістю суспільних відносин, які саме й були об’єктом зображення в романних жанрах розвинених тогочасних європейських літератур. З тієї ж причини до другої половини XIX ст. не створено романів з життя селянства навіть у розвиненішій російській літературі. В статті “Риси до характеристики російського простолюду” М. Добролюбов писав: “Ми не можемо шукати в нього (Марка Вовчка. – О. Г.) епопеї нашого народного життя – це було б уже занадто багато. Такої епопеї ми можемо сподіватися в майбутньому, а тепер поки що нічого ще й гадати про неї. Самосвідомість народних мас далеко ще не ввійшла в нас у той період, у якому вона повинна виразити всю себе поетичним способом…” 4

Таким чином, переважаюча в ЗО-40-х роках в українській прозі селянська тема не могла реалізуватися в романному жанрі. З другої половини 40-х років у прозі виявляється тенденція до розширення творчої обсервації дійсності, до панорамності зображення, до синтезу, створення картини життя цілого суспільного організму в усій його багатогранності, динаміці, розвитку, потяг до великих епічних форм.

У російській літературі 50-60-х років XIX ст. роман “стає формою, здатною відобразити життя людини з небувалою для попереднього мистецтва повнотою, у всіх багатобічних зв’язках її з дійсністю, розкриваючи при цьому субстанціональні риси самої цієї дійсності” 5.

Формування цього великого епічного жанру в українській літературі почалося з розробки соціально – й національно-історичних проблем – із соціально-історичного багатогіроблемного й багатогеройного роману П. Куліша “Чорна рада”, створеного на романтичних і реалістичних засадах. Тенденцію потягу української реалістичної прози до великих епічних форм виражав написаний головним чином на сучасному матеріалі з життя духівництва соціально-психологічний роман А. Свидницького “Люборацькі” (1862). Письменник зумів “не тільки вловити ті естетичні віяння, які характеризували новий етап у розвитку світової літератури, а й реалізувати їх у жанрі соціального роману” 6.

Панівною формою художнього викладу в оповіданнях та повістях цього часу була традиційна, започаткована Квіткою-Основ’яненком за народним зразком оповідь, що являла собою усний монолог людини з демократичного, найчастіше селянського, середовища. Ставилася мета створити максимальне враження автентичності зображуваного, виявлялася настанова белетристів на документально-фактичну достовірність як один із засобів художньої правдивості творів. Домінуюче становище народнооповідної, “сказової” манери було пов’язане з переважанням сільської тематики і сприяло наближенню письменства до народного життя, правдивому ліро-епічному відтворенню народних характерів.

Квітчин оповідач був, звичайно, умовною постаттю, переважно стороннім спостерігачем; він стояв над героями й аудиторією, що виявлялося й у дидактично-менторських інтонаціях його тону, з відвертою настановою на дидактичні висновки.

Оповідач Марка Вовчка набуває нової функції; це вже оповідач-персонаж, безпосередній учасник зображуваних подій, із своїми біографією і характером. У ряді творів він розповідає головним чином про себе і своїх близьких (“Сестра”, “Сон”, “Два сини”). Все це надає зображуваному додаткових ознак достовірності, а твору загалом більшої художньої переконливості. її оповідач (найчастіше це жінка-селянка) – не лише найбільш поінформований свідок події, а й обвинувач, який виносить присуд вчинкам персонажів, заглиблюється в проблеми людського характеру, що засвідчувало тенденцію переходу від просвітительського реалізму до реалізму класичного. В “Інститутці”, незважаючи на простонародний стиль оповідачки, досягається багатомірне розкриття характерів і обставин.

Розширення кола оповідачів сприяє розширенню обсервації і позицій авторського підходу. В повісті М. Чайки “Москалева правда” оповідачем виступає колишній солдат, в оповіданні Митра Олельковича “П’яниця” – офіцер, у деяких творах Ю. Федьковича – сам Ю. Федькович як учасник подій. У згаданому оповіданні Митра Олельковича з’являються перехідні форми від оповіді-монологу до опису. Марко Вовчок виробляє і спосіб об’єктивного розвитку сюжету (“Кармелюк” та ін.).

В об’єктивно-епічній манері написані “Чорна рада” П. Куліша, “Люборацькі” А. Свидницького, “Марко Проклятий” О. Стороженка, “Хлопська дитина” Ф. Заревича.

У художній тканині прозових творів зростають естетичні функції пейзажу й портрета. Виробляються нові реалістичні й романтичні принципи в поетиці й стилістиці, хоча в ряді творів Марка Вовчка, М. Устияновича, Ф. Заревича помітні риси сентименталізму. У кращих зразках прозових жанрів мовна характеристика персонажів набуває чіткішої індивідуалізації.

Талановитий прозаїк Олекса Петрович Стороженка (1805-1874) слідував традиціям Квітки-Основ’яненка та Гоголя в гумористичному баченні дійсності, стильовій манері, зокрема у формах комічної, жвавої оповіді від імені людини з простого народу. До особливостей творчого обличчя О. Стороженка належить закоханість його в національну старовину, яка у своїх кращих виявах мирних часів бачиться йому – відповідно до його гедоністично-оптимістичного світобачення – як ідеал людських взаємин та етичних норм.

У жанровій системі його творчості переважають оповідання-анекдоти та оповідання-характери. Письменник у своїх оповіданнях і повістях розробляє головним чином історично-легендарні та пригодницькі сюжети, йдучи переважно в річищі романтизму. Група ж оповідань анекдотичного або нарисового характеру створена за художніми принципами етнографічно-побутової школи з тяжінням до просвітительсько-реалістичного письма.

Серед його творів вирізняються опубліковані в “Основі” оповідання “Закоханий чорт”, “Матусине благословення”, “Вуси”, “Межигорський дід”, “Голка”, “Кіндрат Бубненко-Швидкий”, “Оповідання Грицька Клюшника”, “Суджена”. В дотепній новелі “Голка” показано покарання шляхтичем деспотичного магната-самодура Потоцького. Новела “Вуси” відзначається сатиричною характеристикою зарозумілості й казенного формалізму “його превосходительства”.

Особливої художньої переконливості досягає письменник у творах, побудованих на безпосередніх спостереженнях конкретної життєвої реальності (“Вуси”), у розповіді про бувалих людей, цікавих своєю біографією, пам’яттю про події минулого (“Кіндрат Бубненко-Швидкий”, “Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа”). Для творів О. Стороженка прикметними є екскурси в минуле, які часто мають історико-етнографічний характер. У минулому його цікавлять переважно звичаї, побут запорожців, організація їхньої військової справи, релігійних та інших ритуалів, взаємин між старшиною й козаками, доля запорожців після ліквідації Січі.

. Для творів О. Стороженка характерна складна компози-ція, що відрізняє її від Квітчиної, Вовчкової та й Кулішевої манери викладу в часовій послідовності. Так, авторська оповідь про центрального героя в оповіданні “Кіндрат Бубненко-Швидкий” починається повідомленням про те, що цей герой давно вже помер. Далі автор повертається до свого першого знайомства із столітнім тоді вже Кіндратом, розповідає про його цікаві вчинки й пригоди, що відбувалися на очах у автора, вставляє розповіді цього діда про події минулого століття, зокрема про Коліївщину, продовжує твір розповіддю селянина-“хазяїна”, в якого квартирував автор як офіцер, про останні дні життя й смерть Кіндрата, потім включає в розповідь спогади героя про колишню втечу його, замурованого шляхтою в башті, з в’язниці. Закінчується твір оповіддю автора про відвідання могили Кіндрата. Складну композиційну структуру має також повість-нарис “Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа”.

Талант О. Стороженка виявляється в умінні схопити в картинах щоденного побуту, звичаїв, у морально-етичних якостях людей істотні ознаки часу, риси суспільних типів, що в умовах неповноправності української літератури, підневільності її розвитку, потреби езопівської мови мало непересічне значення. Так, в оповіданні “Кіндрат Бубненко-Швидкий” у вигляді характеристики складної “української натури”, створення ніби морально-побутового типу відображається чимало ознак суспільного життя, минулої й сучасної долі українського народу, його оптимізму й незнищенності. Автор підкреслює свою увагу до національних ознак характеру героя (та й інших персонажів): “Така вже, бачите, українська натура! Не сміються з чужого лиха, а тільки з свого”. Описавши трагедію Кіндратрвої дочки (вона, захищаючи себе від одного з шляхтичів, які різали “жінок і дітей тих козаків, що поприставали до Гонти”, вбила ножем гвалтівника і себе), О. Стороженко словами Бубненка-Швидкого узагальнює: “Мабуть, не знав пан ротмістр, що наші козачки колються як ті рожі”.

Надрукований у двотомнику О. Стороженка “Українські оповідання” (1863) твір “Розумний бреше, щоб правди добути” – майстерна просвітительськи-реалістична розробка інтригуючого сюжету на морально-побутовому матеріалі з козацьких часів у жанрі оповідання-казки з ознакою своєрідного “детективу”, з досконалою художньою структурою.

Важливе місце у творчості Стороженка належить надрукованим в “Основі” під рубрикою “З народних уст” белетризованим обробкам фольклорних гумористичних мотивів: “Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав”, “Вчи лінивого не молотом, а голодом”, “Не впусти рака з рота” та ін.

Романтична повість “Марко Проклятий” (авторське визначення жанру – поема) залишилась незавершеною. О. Сторо-женко написав 12 розділів. Після його смерті невідомий автор дописав XIII-XVI розділи, користуючись начерками О. Стороженка, його планом та поглядами на “мету і значення цього твору”, як писав про те в передмові перший видавець повісті В. І. Бєлий 7. Перші розділи повісті публікувалися 1870 р. у журналі “Правда”, повністю (разом з розділами невідомого автора) вона вийшла окремим виданням 1879 р. в Одесі.

Повість “Марко Проклятий” написана на основі народних переказів і легенд, про що свідчить сам О Стороженко. В листі до В. І. Белого від 13 грудня 1873 р. він пише, що Марко Проклятий – це “отверженный скиталец, которого за грехи не принимает ни земля, ни ад. Существует у нас поговорка: “Товчеться, як Марко по пеклу”. Стало быть, в изустном предании народа должна существовать и легенда похождений Марка, и вот 30 лет отыскивал я и собирал куски раздробленной легенды и кое-что собрал. Каждый народ имеет своего скитальца: французы – вечного жида Сантенера, испанцы – Мельтона, у немцев и англичан так их много, что не перечтешь, у русских – Кащей Бессмертный, а у нас – Марко. И, кажется, наш-то Марко заткнет за пояс всех скитальцев. Чтобы придать более живости и разнообразия поэме, я связал ее с войной 1648 года (восстание Хмельницкого). На сцене много исторических лиц: Еремия Вишневецкий, иезуит Залинский, княжна Корецкая, князь Четвертинский, Кривонос, Павлюга, Гуня, Свит и многие другие” .

Виявляються в повісті ремінісценції з “Енеїди” І. Котляревського, творів Т. Шевченка, М. Гоголя. У складній, різношаровій художній системі повісті поєднуються легендарно-міфологічний та конкретно-історичний матеріал, фантастичні й реальні плани. Жанрово-стильова структура твору пов’язана з традиціями західноєвропейського готичного роману (“роману жахів”, “чорного роману”) другої половини XVIII – початку XIX ст., з його схильністю до надприродного і страхітливого, та пізнішого історичного роману, де долі реальних історичних, а також вигаданих героїв вплітаються в реальні історичні події. Від готичного роману і образ “героя-лиходія”, сильної, вольової натури з некерованими пристрастями. Від поширених у Росії та Україні готичних романів, таких як “Вампір” Дж. Полідорі, “Мельмот-блукач” Ч. Метьюріна, “Удольфські таємниці” та “Італієць” А. Радкліф, “Монах” М. Льюїса, певною мірою походять і такі характерні особливості повісті “Марко Проклятий”, як ускладненість сюжетної схеми, мотив злочину та його спокутування, нагромадження “жахливого” й інтригуючо-“таємничого” (“вампірство” Марка в дитинстві; кровозмішання – співжиття Марка з рідною сестрою; вбивство ним, як і героєм роману “Монах”, матері та сестри; жахливі картини катування: польською шляхтою та єзуїтами українського люду і, як відомщення, українськими повстанцями шляхти; містично-“таємниче” призначення Маркової торби з головами зарізаних ним матері й сестри).

Хворобливо-потворні форми людських характерів розробляються в образах Марка і Кривоноса. Відгомін поетики готичного роману спостерігається в манері портретування цих героїв.

Визначення трагічної долі Марка як, вічного блукача О. Стороженко пов’язує з народженням його в нелюдських умовах, Коли його батькам доводилося вести тяжку боротьбу в складі запорозького козацтва проти ворогів України. “Вампірство” в дитинстві спричинилося до формування демонічної, бурхливої, жорстокої й злочинної натури. Марко вчиняє ряд злочинів, зокрема вбивства багатьох невинних людей. За вбивство матері й сестри його проклинає батько з того світу. Марко блукає по світу, намагаючись спокутувати свої безмірні гріхи відповідно до біблійних заповідей, християнських морально-етичних цінностей, інтересів визвольної боротьби українського народу.

Авторський суб’єктивізм у трактуванні подій визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування в Україні, а також визначене жанровою поетикою готичного роману нагромадження у творі жахів призводять до однобокого змалювання народної боротьби лише як жорстокого катування ворогів, а то й невинних жертв.

Визначний сподвижник Богдана Хмельницького Кривоніс показаний уособленням великої ненависті українського народу до своїх гнобителів і мучителів типу Єремії Вишневецького. Однак історична постать Кривоноса вийшла в повісті спотвореною внаслідок наділення її лише гротесковими рисами неймовірно страхітливого ката.

У драмі “Гаркуша” (1862), створеній на просвітительсько-реалістичних засадах, відомий у XVIII ст. ватажок народних месників Семен Гаркуша виступає благородним розбійником, який під впливом своєї коханки сотнички Марусі “перевиховується” і йде із своїм розбійницьким загоном у січовики для боротьби “з бусурменами”.

Твори О. Стороженка російською Мовою – цикл “Рассказы из крестьянского быта малороссиян” (1857-1858), повісті “Братья-близнецы” (1857), “Тетушкина молитва” (1864) – написані переважно в реалістичній манері на матеріалі власних спостережень письменника під час його перебування в різних місцях України.

О. Стороженко зробив істотний внесок у розвиток української літературної гумористики, у відтворення образу історичної України в пам’яті сучасників, зокрема в зображення побуту українського козацтва; він збагатив форми організації сюжету, об’єктивної оповіді від імені автора, засоби романтичної поетики.

Типовим виразником новаторських пошуків реалістичної літератури 50-60-х років XIX ст. став Анатолій Патрикійович Свидницький (1834-1871). Письменницький шлях його починається циклом “Народні оповідання” (“Проти сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш”, “Недоколисана”), створеним на фольклорних мотивах, не опублікованих за життя. Виступав А. Свидницький з художньо-етнографічними нарисами (“Великдень у подолян”, “Відьми, чарівниці й опирі”), із своєрідними “фізіологічними нарисами” (“Жебраки”, “Пачковози”).

Найвизначнішим твором письменника-демократа є проблемний соціально-психологічний роман “Люборацькі” 9 (написаний 1862 p., опублікований 1886 p.), який був свідченням переходу української реалістичної прози до масштабних епічних полотен із сучасного життя суспільства, до широкого художнього узагальнення складних соціальних відносин пореформеної доби, до об’єктивно-описової форми викладу. Роман присвячений передусім найголовнішій проблемі тогочасної української літератури – зображенню суперечностей між потребами духовного й морального розвитку людської особистості та суспільними умовами, які перешкоджають цьому.

“Люборацькі” виражали тенденцію реалістичної прози до залучення в художній аналіз нових і нових масивів соціальної дійсності, дальшого виходу за межі селянської тематики і проблематики. Змальовується життя духівництва, художньо осмислюється система освіти в духовних училищах, що в українському літературному процесі першої половини XIX ст. майже не було предметом естетичного інтересу. Багатопланова художня система роману “Люборацькі” охоплює всю різноманітність структури життєвого ладу духівництва, виходячи у розкритті суспільних взаємозв’язків за межі цього станового середовища.

А. Свидницький із власного досвіду був добре обізнаний з побутом і звичаями клану духівництва, з умовами освіти й виховання в тогочасних духовних училищах та приватних пансіонах, розумів і оцінював їх з реалістичних просвітительських позицій.

Розкриваючи конкретні суспільні процеси, життя “голодного духовенства” в усій різноманітності й складності, письменник показує трагічний занепад патріархальної родини Люборацьких у двох поколіннях, загибель її членів під тиском нових соціально-економічних умов, реакційно-бюрократичних порядків середини XIX ст., досягаючи достовірності в зображенні життя духівництва, “його залежності від економічно сильної тут польської шляхти” 10. Письменник показує соціальну психологію та морально-етичну свідомість духівництва, структуру його суспільних зв’язків, тенденції його розвитку. Аналізується процес розкладу старосвітської, не пристосованої до нових умов попівської родини, захоплення панівних позицій у суспільстві, в духовних училищах, в органах церковної влади, на кращих прибуткових парафіях аморальними ділками, розбещеними робусинськими, Петропавловськими і їм подібними, які є руйнівниками гуманістичних начал, усього святого в людях і самих добропорядних та чесних людей.

Гостро ставиться в романі проблема виховання молоді в світі соціальної несправедливості. Свидницький викриває мертву схоластичну, варварську систему навчання й виховання, яка спотворює, калічить, руйнує особистість, зокрема зумовлює трагічну долю мрійника-різночинця Антося Люборацького. Самодержавно-бюрократичне суспільство не вбило ще в обдарованій, неординарній натурі героя прагнення до справедливості, до всього світлого. Антосьо намагається чинити опір темному світові обскурантизму: це й своєрідний “бунт” героя в семінарії, за який він дорого заплатив, і мрія, що, “вийшовши на попа”, він відкриє школу для селянських людей, стоятиме “за громаду перед паном, перед судом, перед царем”. Однак ці наміри реалізувати Антосьо не зміг.

“Люборацькі” стали значним кроком української прози в поглибленні художнього психологізму. Цей перший український соціально-психологічний роман, хоч і написаний майже одночасно з повістю Марка Вовчка “Три долі”, щодо художнього психологізму стадіально стоїть вище від повісті письменниці. В центральному герої роману органічніше поєднується психологічна характеристика з аналізом ідеологічної суті суспільних явищ.

Особлива заслуга Свидницького – в художньому вираженні складності й суперечливості психічного стану людини, в зображенні душевного життя в його суперечностях. Так, на відміну від цілісних, але найчастіше однопланових характерів Г. Квітки-Основ’яненка і Марка Вовчка, Свидницький значно ускладнює психологічну характеристику, створює внутрішньо антиномічний характер героя. Суперечливість внутрішнього світу Антося, роздвоєність його соціальної моралі, життєвих принципів під дією різних суспільно-побутових чинників виявляються в найрізноманітніших помислах, настроях і вчинках. З одного боку, він виявляє прищеплені бурсою нещирість (за свідченням самого героя, його душа “не привична правду виказувати, а все вихилясом та викрутасом, щоб поминути капкани”), грубість і зневажливість у ставленні до сестер, аморальні вчинки. З іншого – виявляються в нього риси обдарованої натури, здібності до навчання, відраза до “свинства” попівської молоді, здатність тонко й глибоко відчувати музику й виражати грою на скрипці свої найпотаємніші бажання й почуття. А. Свидницький показав великий тягар духовного пригнічення особистості реакційно-бюрократичним режимом.

У романі викриваються вияви русифікаторської політики царизму в Україні – вимоги до школярів відмовлятися від вживання рідної мови, покарання за “мужицькі”, тобто українські, слова. В образі Масі Люборацької Свидницький одним із перших в українській літературі показує, як ігнорування моральних цінностей народно-національного середовища розкладає особистість, зумовлює її виродження і деморалізацію.

Реалістичне зображення письменником стану освіти й адміністративної організації служби духівництва, насадження реакційного антиукраїнського елемента, процвітання різних морально деградованих перевертнів, переслідування живої думки й гуманістичних прагнень – живе дзеркало порядків усієї державної системи.

На західноукраїнських землях унаслідок колоніальних умов і політики денаціоналізації щодо українського народу, нерозвиненості соціальної структури суспільства, відірваності від основної частини України, притлумленості національної самосвідомості, віддаленості української інтелігенції від суспільного життя розвиток літератури, особливо прозових жанрів, відбувався з деяким запізненням. Серед помітних явищ прози цього періоду – романтичні “повістки” продовжувача просвітительських і романтичних традицій “Руської трійці” М. Устияновича “Месть верховинця” (1849), “Страсний четвер”, створені за мотивами народних легенд, казок і пісень про опришків. Тема опришківства розробляється також в оповіданні “Син опришка” (1862) Ф. Заревича (1835-1879), який, крім того, відгукувався на нові ідеї 60-х років, зокрема в повісті “Хлопська дитина” (1862) вивів своєрідний образ різночинця.

Найвидатнішим прозаїком на західноукраїнських землях цього часу став Юрій Федькович. Шлях Федьковича-прозаїка почався барвисто-поетичними повістями, оповіданнями й новелами з життя буковинського селянства, в центрі яких родинно-побутові проблеми (“Люба – згуба”, 1863; “Таліянка”, 1864; “Побратим”, 1865; “Безталанне закохання”, 1867). Домінуючі в їх художній системі романтичні принципи виявляються в розробці незвичайних, гострих конфліктів, внутрішньому драматизмі й напруженості сюжетів, у піднесеній поетизації гордих і сильних натур, у бурхливості, гіпертрофованості почуттів героїв.

В оповіданнях та новелах “Штефан Славич” (1863), “Хто винен?” (1863), “Серце не навчити” (1863), “Сафат Зінич” (1865), “Три як рідні брати” (1865) реалістично зображується трагічна доля гуцулів – жовнірів цісарської армії з її жорстокою муштрою, кийковим режимом, з бездушністю військової верхівки. Такі ж сильні й правдиві картини яскраво відбивають тяжкий стан буковинської селянської бідноти, наймитства. У розробці жанрових форм Ю. Федькович еволюціонував від “повістки”, розлогого оповідання до новели; зокрема, він – один з перших в українській літературі творців психологічних новел.

На Закарпатті умови для розвитку прози були ще менш сприятливі, ніж у Галичині та на Буковині. Ті нечисленні оповідання, повісті, нариси, які з’явилися тут у 50-60-ті роки XIX ст., написані “язичієм” і належали до застарілої класицистичної або сентиментально-романтичної школи. Серед цих творів – “ідільська повість от древних русин времен” “Милен и Любица” (1851) зачинателя нової української літератури на Закарпатті О. Духновича. Повість була першим зразком сентименталістської літератури Закарпаття. Духнович зображує щире кохання й страждання “чутливих” героїв, переборення ними труднощів у досягненні особистого щастя. Виступав О. Духнович у жанрах нарису (“Память Щавника”), коротких повчальних оповідань, призначених для його “Букваря” (“Великодушие”, “Образ жизни”). Заслуговують на увагу нарис “Путевые впечатления на Верховине” (1867) О. Митрака (1837-1913), сатиричне оповідання “Люди в железных шляпах” Т. Сільвая, оповідання А. Кралицького.

Своєрідність епохи 40-60-х років XIX ст, в Україні в розвитку прози визначається рішучою активізацією творення в прозово-епічних жанрах у другій половині 50-х – на початку 60-х років, процесами утвердження художніх засад романтизму (“Чорна рада” П. Куліша, “Кармелюк” Марка Вовчка, “Марко Проклятий” О. Стороженка) і формування основного комплексу творчих принципів реалізму, який народжувався у зв’язку зі зрослою потребою розкриття сутності ускладненого, порівняно з попереднім часом, суспільного життя, з поглибленням науково-реалістичного світорозуміння, з новим, вищим рівнем соціально-громадянської свідомості, зрілості художньо-естетичного мислення (“Козачка”, “Інститутка”, “Два сини” Марка Вовчка, “Люборацькі” А. Свидницького, “Дві московки” І. Нечуя*Левицького).

Естетика романтизму сприяє переборенню обмеженості просвітительсько-реалістичного принципу відбиття життєвої емпірики, відображенню складності й суперечливості духовного світу людини, активізації авторського творчого начала і фантазії щодо художнього переосмислення реального світу. Вплив романтизму на реалістичну прозу надавав їй особливого поетично-емоційного забарвлення й тональності, посилював її художній історизм.

Принциповою закономірністю розвитку прози в середині XIX ст. була тенденція до розширення діапазону художнього дослідження сучасної та історичної дійсності й створення цілісного узагальненого її образу, до розробки складних, синтетичних жанрових форм, покликаних відтворити в багатьох аспектах та зв’язках і загальні закономірності, й конкретику ускладненого механізму суспільного й особистого життя. В художній прозі посилюється висунута Т. Шевченком на перший план перетворювальна суспільно-практична роль літератури. Істотно збагачується система прозових жанрів – у ній з’являються роман, соціальна й психологічна повість, нарис, цілий ряд нових жанрових різновидів оповідань тощо. Урізноманітнюються індивідуальні варіанти й різновиди жанрів повісті й оповідання, відбувається глибша диференціація індивідуальних стилів.

Провідним способом зображення й вираження авторської ідеї в реалістичній прозі Марка Вовчка, А. Свидницького, О. Стороженка, О. Кониського, І. Нечуя-Левицького є достовірне художньо-образне відтворення дійсності у формах самої дійсності. В романтичних творах письменники (зокрема Марко Вовчок, О. Стороженко) нерідко вдаються до умовності, фантастики, гіперболізації, гротеску. Збагачуються образно-стильові форми епічного зображення, сама літературна мова.

Завдання змалювання складних, суперечливих процесів дійсності й людських характерів зумовлюють витворення багатоманітніших, універсальніших, ніж раніше, засобів поетики, художнього стилю.

Кращі творчі надбання таких прозаїків, як П. Куліш, Марко Вовчок, А. Свидницький, стали помітним внеском у європейську художню епіку.

У 40-ві – 60-ті роки XIX ст. був підготовлений грунт для висунення прозових жанрів на перший план літературного розвитку. Наприкінці 60-х – на початку 70-х років з’являються монументальні прозові полотна І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, а в середині 70-х років – прозові твори І. Франка.

1 Міщук Р. С Українська оповідна проза 50-60-х років XIX ст. К., 1978. С. 166.

2 Ширше див.: Міщук Р. С Українська оповідна проза 50-60-х років XIX ст.

3 Білецький О. Українська література серед інших літератур світу // Зібр. праць: У 5 т. К., 1965. Т. 2. С 44.

4 Добррліобов Н. А. Черты для характеристики русского простонародья // Собр. соч.: В 9 т. М.; Л., 1963. Т. 6. С. 228.

5 Утехин Н. П. Жанры эпической прозы. Л., 1982. С. 64.

6 Хропко П. П. Анатолій Свидницышй // Свидницъкий Анатомй. Роман. Оповідання. Нариси. К., 1985. С. 15.

7 Стороженко О. Твори: У 2 т. К., 1957. Т. 1. С 134.

8 Там же.

9 Див. ширше: Сиваченко М, Є. Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі. К., 1962.

10 Хропко П. П. Анатолій Свидницький. С 19.

Список рекомендованої літератури

Бернштейн М. Журнал “Основа” і український літературний процес кінця 50-60-х років XIX ст. К., 1959.

Білецький О. Українська проза першої половини XIX століття (від Г. Квітки до прози “Основи”) // Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. К., 1965. Т. 2.

Гончар О. І. Формування реалізму в художній прозі 50-60-х років // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури XIX – початку XX ст. К., 1991.

Денисюк І. О. Розвиток української малої прози XIX – початку XX ст. К., 1981.

Жук Н. Анатолій Свидницький. Літературний портрет. К., 1987.

Історія української літературної критики. Дожовтневий період. К., 1988.

Микитась В. Галузка могутнього дерева. Літературний нарис. Ужгород, 1971.

Міщу к р. С. Українська оповідна проза 50-60-х років XIX ст. К., 1978.

Нахлік Є. К. Українська романтична проза 20-60-х років XIX ст. К., 1981.

Сиваченко М. Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі. К., 1962.

Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1984. Т. 41.

Шамрай А. Українські оповідання Олекси Стороженка // Стороженко О. Твори: У 2 т. X.; К., 1927. Т. 1.

? Історія української літератури XIX століття Автори: М. Т. Яценко, О. І. Гончар, Б. А. Деркач, І. В. Лімборський, Є. І. Нахлік “Історія української літератури. XIX століття” має завданням системне висвітлення розвитку нової літератури від часу її становлення (кінець XVIII – початок XIX ст.) до початку XX ст., коли була створена літературна класика такими її фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ПРОЗА, Історія української літератури XIX ст. століття
головна думка казки міньба